Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ФІАСКО
[35]. Спеціалісти й справді остовпіли.
- А технічно це можливо? - запитав Темпе.
- Технічно - так. Але що це дасть? Вистава на небі? Чого?
- Казка - повторив пілот.
- Ідіотизм, - розсердився Кірстінг, який двадцять років життя присвятив вивченню космолінгвістики. - Може, малюнками ти й справді зміг би показати щось пігмеям або ав< індійським тубільцям. Усі людські раси і культури мають спільні риси. А на Квінті людей немає.
- Пусте. Там існує технічна цивілізація, і вони вже воюють у Космосі. Це означає, що раніше у них була цивілізація палеоліту. Вони вже навіть тоді воювали. Й епохи льодовиків теж були на цій планеті. Коли ще не споруджували ні будинків, ні вігвамів, а, мабуть, жили в печерах. На стінах малювали знаки плодючості й звірів, на яких полювали, щоб це принесло їм ловецьке щастя. Це було чаклунство. Аби казки. Але про те, що це казки, вони довідалися через кілька тисяч років від ерудованих мужів. Таких, як доктор Кірстінг. Докторе, хочеш закластися зі мною, що вони знають, що таке казка?
Накамура не міг уже стримати сміху. Інші теж, крім Кірстінга. Однак цей екзобіолог і космолінгвісг в одній особі не належав до тих, хто вперто захищає власні позиції.
- Хто його знає... - завагався він. - Якщо ця ідея справді не ідіотська, то вона - геніальна. Припустімо, ми справді покажемо їм казку. Але яку?
- О, то вже не мій клопіт. Я не палеоетнолог. Що ж до самої ідеї, то це спало на думку не тільки мені. Доктор Герберт іще на “Еврідіці” дав мені том фантастичних оповідань. Я інколи гортаю його. Мабуть, цю ідею я запозичив звідти...
- Палеоетнографія?.. - вголос розмірковував Кірстінг. - Я хіба приблизно знайомий з нею. А ви?
Фахівця такого профілю на борту не виявилося.
- Може, ГОД?.. - озвався японець. - Про всяк випадок варто пошукати в його пам’яті тільки, мабуть, не казку. Це має бути міф. А ще точніше, спільний елемент, мотив, присутній у найдавніших міфах. - З дописемної ери?
- Ну звичайно.
- Так. Із самих початків їхньої протокультури, - здався Кірстінг. Він навіть запалився цією ідеєю, але його тут же пойняли сумніви: - Стривайте. А чи не повинні ми об’явитись їм в образі богів?
Aparo запротестував.
- Це буде дуже важжко зробити саме тому, що ми маємо продемонструвати їм не нашу перевагу і не себе самих. Ідеться про ідею добра. Про добру ідею. У всякому разі я саме її вкладаюв пропозицію нашюго пілота, бо казки, як правило, закінчуються перемогою добра.
Так почалися роздуми про те, які спільні риси можуть мати Земля і Квінта; які особливості тамтешнього життєвого середовища, а також рослин і тварин, що виникли в ньому: згадували легенди, міфи, перекази, ритуальні обряди й звичаї, щоб виокремити з них найдавніші, з сенсом, не втраченим упродовж наступних історичних епох.
У першій групі імовірних інваріантів опинилися: двостатевість, найповніше виражена у хребетних, пожива тварин, а отже, й істот розумних на суші; чергування ночі і дня, значить, Місяця і Сонця, а також теплих і холодних пір року; травоїдні й м’ясоїдні як передумова виникнення тварин, яких поїдають, і тварин, які поїдають інших здобич і хижаки, оскільки повсюдність вегетаріанства можна вважати вельми сумнівною Якщо так, то вже в протокультурі з’являються лови, Канібалізм, полювання на створінь сого виду в еоліті чи палеоліті-явище можливе, хоч не обов’язково неминуче; так чи так мисливство - своєрідна початкова школа, бо поряд із теорією еволюції воно сприяє розвиткові розуму.
Відкриття стадії мавполюдей, тварин-приматів, зустріло свого часу рішучий опір, було кваліфіковане як наклепництво на людство, як мізантропічна вигадки проповідників природної еволюції, ще образливіша за проголошувану ними спорідненість людей і мавп.
Однак археологія підтвердила цю гіпотезу, зібравши неспростовні докази на її користь. Щоправда, м’ясоїдство не веде всіх хижаків до появи в них розуму - таке можливе тільки при збігові багатьох незвичайних обставин. Хижим рептиліям епохи мезозою було далеко до розуму, і ніщо не свідчить про те, що якби їх не знищила катастрофа на рубежі крейдяного і тріасового періодів, спричинена гігантським метеоритом, котрий розірвав ланцюг живлення глобальним охолодженням клімату, найголовніші на той час рептилії досягли б людиноподібного інтелекту.
Але наявність розумних істот на Квінті не викликала жодного сумніву. Чи вони розвинулися з рептилій, чи, може, з виду, який на Землі не виник, особливих дебатів не викликало. Важливим був тип їхнього розмноження. Але якщо квінтяни не належали ні до плацентарних ссавців, ні до сумчастих, то їхню двостатевість доводила генетика: згідно з нею біологічна еволюція віддає першість розмноженню в цій формі. Чисто біологічна інформація захована в генеративних клітинах 1 не відкриває шансів культурогенезу, бо сприяє виникненню видових змін у темпі, який вимірюється мільйонами років. Акселерація розвитку мозку вимагає скорочення інстинктів, успадкованих біологічно, на користь знань, здобутих від батьків. Створіння, яке, приходячи на світ, завдяки генетично природженому запрограмуванню знає “все або майже все”, що необхідне для життя, може блискуче давати собі раду, але не чдатне радикально видозмінювати життєву тактику. А хто на це не здатний, того не можна вважати розумним.
Отже, на початку й тут була двостатевість, було без сумніву мисливство й довкола цих перших плодів розросталася протокультура. Такий її дволанковий початок і серцевина.
А чим він відбивається й проявляється у протоку льтурі? Увагою, зверненою на пі ланки: використання статі і використання ловів. Перед виникненням письма, перед розвитком незвірячих способів застосування тіла та спритності, якої вимагає мисливство, переносить реальне життя в зображення; це ще не символи, а магічне заохочування Природи, щоб вона дала мисливцям бажане; візерунки, які можна малювати; вирізьблені на камені подоби того, що можна й що хочеться вирізьбити.
І так далі. Відштовхнувшись від цих передумов, ГОД виконав поставлене завдання - пристосувати до статевих і ловецьких зусиль сконцентрований у послідовності образів міф, чи швидше легенду, передачу, видовище, з акторами:
Сонцем, танцями на тлі веселок, поклонами; але це був епілог; спочатку була боротьба. Кого? Невиразних, проте гордо випростаних істот. Таких самих. Напад і боротьба, які закінчилися спільним танцем.
Солазер повторював цей “планетарний спектакль” у кількох варіантах протягом трьох діб, з короткими перервами, котрі означали кінець і початок, і з такою сфокусованою колімацією, щоб він з’являвся на похмурому небі планети в межах зору або з обмеженням до площі хмарових екранів над кожним континентом уночі і вдень. Гаррах і Поласар скептицизму свого не змінили. Припустімо, квінтяни побачать це видовище і навіть зрозуміють. Ну й що з цього? Хіба ми не розбили на друзки їхній Місяць? Це був куди сумніший спектакль, але більш промовистий. Та припустімо, що вони витлумачать це як мирний жест. Хто? Населення? Хіба думка населення взагалі має якесь значення під час столітньої космічної війни? Хіба на Землі перемагали пацифісти? Що вони можуть зробити, щоб бодай писнути, не перед нами, а хоча б перед своїми володарями? Спробуй переконати дітей, що війна - це бека. Що з цього вийде?
Тим часом замість задоволення від своєї ідеї Темпе відчув тривогу, яка паралізувала його. Щоб струснути її з себе, він пішов трохи прогулятись.
“Гермес” був, по суті, безлюдним гігантом - житлова частина разом зі стерновими рубками і лабораторіями зосереджувалася в ядрі, не більшому за шестиповерховий будинок. Там, крім диспетчерської, були лікарняні приміщення, малий зал для нарад, де ніхто ще ні разу не збирався, під ним кают-компанія з автоматичними плитами, ‘а далі рекреаційні відділи, тренажна, купальний басейн, наповнюваний тільки тоді, коли це дозволяв корабель, ідучи тягою достатньої сили, щоб вода не злітала в повітря краплями. Був тут і напівовальний амфітеатр, він теж призначався для розваг і видовищ, хоч і в ньому ніколи не було живої душі.
Ці вигоди, про які так сумлінно подбали будівники, виявилися п’ятим колесом у возі. Бо кому б спало на думку дивитись тут найвигадливіші голографічні вистави? Для екіпажу ця центральна частина корабля ніби не існувала взагалі - можливо, її ігнорували через те, що з огляду на останні події вона вже кілька місяців просто всіх дратувала. Проекційний і купальний зали завдяки архітектурній винахідливості, так само як і відділення розваг (у ньому не бракувало ні бару, ні павільйонів, як у луна-парку маленького містечка), мали підтримувати в них ілюзію земного життя, але тут, стверджував Герберт, проектувальники забули спитати поради в психологів. Через те ця ілюзія сприймалася як лицемірство, і Темпе, вирушивши на прогулянку, пішов у зовсім інший бік.
Між місцем перебування розвідників і зовнішнім панцирем корабля на всі боки тягнувся простір, поділений уздовж бортових і кільових лонжеронів та балок перегородками, з безліччю вимкнених і діючих агрегатів. Увійти сюди можна було через люки в обох кінцях палуби, які герметичне закривалися, біля корми - за санітарними приміщеннями, а на носі - з коридора верхньої стернової рубки. Вхід у глиб корми перекривали наглухо зачинені й навхрест заблоковані ворота з написами, на яких постійно горіло застережне червоне світло, бо там у недоступних для людей камерах перебували в удаваному заціпенінні сидеральні перетворювачі, колоси, наче в легендарній гробниці Магомета, підвішені в порожнечі на невидимих магнітних подушках. Однак можна було податися за носову перегородку - і Темпе спрямував туди свою ходу. Йому довелося пройти через стернову рубку, де він застав Гарраха за заняттям, яке за інших обставин розсмішило б його: Гаррах, який чергував, вирішив напитися соку з бляшанки, надто енергійно відкрив її й тепер, пливучи навскоси до стелі, наздоганяв жовту кулю апельсинового соку, яка м’яко хвилювалася, мов велика мильна булька, - з соломинкою в роті, щоб усмоктати її, перш ніж вона обіллє йому обличчя. Відчинивши двері, Темпе зупинився, щоб струмінь повітря не розсіяв кулю соку на тисячу краплин, зачекав, поки Гаррах щасливо завершив своє полювання, і тільки після цього, вправно відштовхнувшись, полетів в обраному напрямку.
Звична координація рухів у невагомості розладнується, але Темпе швидко згадав давній досвід. Тепер йому не треба було замислюватися над тим, на яку ширину розчепірити ноги, ніби альпініст у скелястій розколині, щоб відкрутити обидва замкові, гвинтові маховики люка. Необізнаний із цією справою, мабуть, сам перекинувся б, силкуючись відкрутити маховики зі спицями, схожі на ті, які застосовують у банківських сейфах. Темпе швидко замкнув люк за собою, бо хоч носові перегородки й заповнювало повітря, воно не відсвіжувалося й просякло гіркуватими випарами хімікатів, мов на промисловому комбінаті.
Попереду відкрився простір, який звужувався вдалині й був тьмяно освітлений довгими лініями люмінесцентних ламп, з подвійними решітчастими розпірками біля бортових стін, і Темпе не поспішаючи пірнув туди. Поминав, звикаючи до гіркоти в роті й горлі, оксидовані тіла турбін, компресорів, термогравітори, з їхніми галерейками, ґанками, драбинками, спритно обпливаючи величезні, товстостінні трубопроводи, як аркові прольоти біля резервуарів води, гелію, кисню, з розложистими фланцями в кільцях гвинтів, і присів на одному з них, наче мушка. Він і справді був мушкою в нутрощах сталевого кита. Кожен резервуар перевищував тут костьольну вежу. Стара люмінесцентна лампа рівномірно мерехтіла, і в цьому мерехтливому світлі оксидовані випуклості резервуарів то темніли, то яснішали, наче опилені сріблом. Він тут добре орієнтувався.
Від перегородок із запасними резервуарами поплив туди, де в масивній ізоляції центрального ярусу в сяйві власних ламп блищали нуклеоспінові блоки, підвішені до портальних кранів, з закупореними отворами. Нараз повіяло різким холодом, і він побачив укриті інеєм гелієводи кріотронних систем. Мороз був такий міцний, що Темпе завбачливо схопився за найближчий тримач, аби не торкнутись цих труб, бо миттю примерз би до них, мов мушка в павутинні. Тут не було чого робити, через це Темпе почував себе, як на прогулянці. Похмура безлюдність свідчила про могутність корабля й викликала підсвідоме захоплення. У донних трюмах стояли самохідні екскаватори, важкі і легкі спускні апарати, далі рядами - контейнери: зелені, білі, голубі для інструментального цеху, для ремонтних автоматів, а біля самого носа - два великоходи з гігантськими обертовими ковпаками замість голів.
Випадково, а може, й навмисне, Темпе потрапив під сильний струмінь повітря, виштовхуваного з термічних вентиляційних сит, і його віднесло до бакбортових шпангоутів внутрішньої броні, завбільшки з мостові прогони, але він уміло скористався наданою швидкістю й відштовхнувсь од них. Наче стрибун із трампліна, полетів головою вперед, рухаючись сповільненими обертами навскоси, до поруччя критої листовим металом носової галереї.
Він любив це місце. Сівши на поруччя, точніше, підтягтись до нього обома руками, він побачив перед собою мільйон кубічних метрів корабельних носових трюмів: високо в глибині горіли три зелені вогники над люком, крізь який увійшов сюди. Під ним - у всякому разі під ногами, що, як завжди в невагомості, здавалися чимось абсолютно зайвим, на платформах, прикріплених до бремсбергів, зараз піднятих - стояли літальні самокеровані апарати на повітряній подушці, була там і труба катапульти, схожа на жерло гармати неймовірного калібру. Та тільки-но Темпе спинився, як його огорнула та сама тривога, точніше, почуття незрозумілої марноти, яке наринуло на нього невідомо звідки.
Що це? Непевність? Страх? Чого ж йому боятися? Він навіть не міг позбутися, мабуть, ще ніколи не звідуваного відчуття внутрішнього безсилля. Він і далі бачив перед собою це громаддя, яке несло його маленькою часточкою своєї могуті через вічну безодню, повне сили, яка пульсувала в реакторах жаром, більшим за сонячний. Усе довкола було для нього Землею, котра послала його до зірок, тут була рідна планета, її розум, згуслий в енергію, взяту від зір, а не в салонних храмах із їхнім безглуздим затишком і комфортом, приготовленим для лякливих хлопців. Темпе відчував за плечима чотиришаровий панцир, переділений енергоємкими камерами, заповненими матеріалом, який при ударі ставав твердим, мов алмаз, і плавився в особливий спосіб, оскільки ця субстанція мала властивість самозакупорюватись, бо корабель, ніби організм, мертвий і живий водночас, мав запрограмовану здатність до регенерації. І нараз, ніби в якомусь осяянні, Темпе знайшов потрібне слово для означення того відчуття, що його охопило: відчай.
Десь за годину він пішов до Герберта, чия каюта, відокремлена від інших, містилась у кінці другого міжпалубного простору. Лікар вибрав її, мабуть, тому, що вона була. така простора й мала вікно на всю стіну, яке виходило на оранжерею. Там росли тільки різні мохи, трава й вовчі ягоди, а обабіч гідропонного басейну зеленіли сіруваті, волохаті кулі кактусів. Дерев тут не було зовсім, тільки кущі ліщини, віття якої могло під час польоту витримати великі перевантаження. Герберт цінував цю зелень за вікном і називав її своїм садом. З коридора можна було ввійти туди й гуляти доріжками серед рабаток, щоправда, не без гравітації, до того ж недавній струс, викликаний нічним нападом, спричинив там чималі спустошення. Темпе і Гаррах рятували після нього все, що ще можна було врятувати.
Згідно з рішенням, прийнятим під час підготовки експедиції експертами SETI, ГОД спостерігав за поведінкою всіх людей на палубі “Гермеса”, щоб визначити їхній психічний стан, що ні для кого не було таємницею.
Ішлося про те, чи під впливом довготривалого стресу, якому вони піддаватимуться, полишені виключно самі на себе, не виникнуть відхилення від душевної норми у формах, типових для психодинаміки груп, роками відрізаних од звичайного родинного та суспільного середовища. У подібній ізоляції може зазнати відхилень навіть індивідуальність, яка досі була врівноважена й стійка до душевних травм, фрустрація переходить у депресію або в агресивність, а ті, з ким таке відбувається, майже ніколи цього не усвідомлюють.
Наявність на борту корабля лікаря, теж обізнаного з психологією та розладами людської психіки, не гарантує розпізнання патологічних симптомів, бо медик теж може піддатись стресам, згубним навіть для найстійкішого характеру. Адже лікарі теж люди. Зате машинна програма відзначається непохитністю, отже, вона буде ефективна, як об’єктивний діагностик і незворушний спостерігач, хоч би навіть сталася катастрофа і весь корабель загинув.
Щоправда, ця забезпека розвідників од колективного душевного схибнення несла в собі загрозу просто-таки неподоланної суперечності. Але ГОДові доводилось бути водночас підлеглим і начальником команди, виконувати накази й стежити за душевним станом розпорядників. Цим самим його було зведено в ранг слухняного знаряддя й аподиктичного начальника. З-під постійного ГОДового контролю не виключався навіть командир. Заковика була в тому, що свідомість нагляду, мета якого полягала у вчасному виявленні душевних травм, сама була своєрідною травмою. Однак ніхто не знав на це ліків. Якби ГОД виконував свою функцію поза відомом людей, йому довелося б виявити це, повідомляючи їх про констатовану аберацію, внаслідок чого його повідомлення із психотерапії обернулося б на шок. Тому це зачароване коло вдалося розірвати тільки шляхом перехрещення взаємної відповідальності людей і комп’ютера. ГОД переказував свої діагнози передусім командирові й Гербертові, коли вважав це за необхідне, лишаючись пасивним порадником.
Ясна річ, ніхто не схвалив цього компромісу з ентузіазмом, але ніхто, разом з душезнавчими машинами не знайшов кращого виходу з цієї дилеми. ГОД, комп’ютер останнього покоління, не міг піддаватись емоціям як піднесений до найвищого ступеня екстракт раціональних дій. Позбавлений будь-яких почуттів чи інстинкту самозбереження, він не був електронне збільшеним людським мозком, не мав жодної з рис., які називались особистими, характерологічними, не мав і жодних пристрастей, хіба що прагнення до здобуття максимуму інформації, але ні в якому разі не влади.
Перші винахідники машин, що допомагали не м’язам, а думці, піддалися були ілюзії, котра одних приваблювала, а інших, навпаки, жахала: ніби вони так збільшують розум мертвих автоматів, внаслідок чого ті згодом уподібняться до людини, а потім її й перевершать. Знадобилося сто з гаком років, аби їхні наступники пересвідчилися, що батьків інформатики й кібернетики заполонила була антропоцентрична ілюзія, оскільки людський мозок - це душа машини, яка не є машиною. Творячи нерозривну єдність із тілом, мозок водночас слугує йому, а воно своєю чергою обслуговує його. Тож якби хтось захотів надати автоматові такої людської подоби, щоб він нічим не відрізнявсь інтелектом від людини, то, при всій його досконалості, це виявилося б абсурдом. У міру вдосконалення наступні покоління машин справді виявлятимуться дедалі подібнішими до людей і воднораз від них буде дедалі менше користі.
Єдиною істотною різницею між людиною, народженою від батька та матері, й ідеально гуманізованою машиною залишиться тільки будівельний матеріал, у першому випадку живий, а в другому - мертвий. Автомат з людською подобою буде самотямущий, але й так само ненадійний, ущербний і підвладний емоційним орієнтаціям, як і людина. З погляду майстерного наслідування плодів природної еволюції, увінчаної антропогенезисом, це буде чудове інженерне досягнення й водночас curiosum, з яким невідомо, що робити. Це був би створений з небіологічного матеріалу світловий фальсифікат живої істоти типу хребетних, класу ссавців, родини приматів, живородних, двоногих, з мозком із двох півкуль, бо саме шляхом цієї симетрії у формуванні хребетних тварин пішла еволюція на Землі. Невідомо тільки, яку вигоду від такого геніального плагіату здобуло б людство.
Це було б щось подібне до того, зауважив один історик науки, якби завдяки колосальним капіталовкладенням і теоретичним працям пощастило збудувати фабрику, що продукує шпинат або артишоки, здатні до фотосинтезу, як усі рослини, і взагалі ні в чому не відмінні від справжнього шпинату та артишоків, крім одного - вони неїстівні. Такий шпинат можна було б показувати на виставках 1 хвалитися його синтезом, але не можна було б їсти, отож усю працю було б зведено до абсурду.
Перші проектанти і проповідники “штучного інтелекту” самі, либонь, не знали як слід, куди йдуть і на що сподіваються. Чи для них важливо те, щоб з машиною можна було розмовляти так, як із мудрою чи бодай пересічною людиною? Це можливо, й цього справді було вже досягненії, коли людство нараховувало чотирнадцять мільярдів й останньою доконечною потребою стало створення машин, подібних інтелектом до людей. Kopотко кажучи, комп’ютерний розум дедалі різкіше розходився з людським, сприяв людському, доповнював Його, продовжував, допомагав розв’язувати завдання, непосильні для людини, і саме через це не наслідував його й не повторював. Шляхи їхні розійшлись остаточно.
Машину запрограмовано так, щоб ніхто, втому числі й сам творець, не і могли відрізнити її в інтелектуальному контакті від домогосподарки чи професора міжнародного права. Вона - їхній імітатор, ефект тотожності триватиме доти, поки хтось спробує звабити ту “жінку” й мати з нею дітей, а того “професора” - запросити на сніданок. Якщо йому вдасться мати з нею дітей, а з ним поснідати, то це вже остаточно доведе ліквідацію різниці між природним і штучним. Але що з цього? Чи можна з допомогою сидеральної інженерії створювати синтетичні зірки, які до найменших деталей тотожні з космічними? Можна. Невідомо тільки, навіщо. Історики кібернетики визнали, що її прародичам світила надія рзгадати таємницю свідомості. Кінець тій надії поклали здобутки середини XXI століття, коли комп’ютер тридцятого покоління, надзвичайно балакучий, інтелігенгний, чаруючи своєю людяністю живих співрозмовників, зали ґав їх, чи знають вони, що таке свідомість у тому розумінні, яке вони вкладдють у це визначення. Бо він, мовляв, не знає. Це був комп’ютер, здатний до заданого самопрограмув’їння, і, звільнившись із заданих йому директив, як дитина з пелюшок, він розвину” у собі здатність імітувати людей так, що вони не змогли його вже “демаскунали” як машину, котра імітує людину, хоча не є нею. Однак це ні на волосок не прояснювало таємницю свідомості, оскільки машина знала в цьому пиіанні рівно стільки, скільки знали люди.
А втім, хіба могло бути інакше? Вони вже мали перед собою кінцевий результат програми, яка “автоантропізуться” і яка внаслідок цього знає про свідомість стільки, скільки й вони.
Видатний фізик, присутній на тій дискусії, зауважив: те, що, можлтво, й думає так само, як людина, знає про механізм влакного мислення стільки, скільки й людина, тобто нічого. Чи то зі злості, чи щоб зм’якіпши їхні; розчаруванння, він сказав розчарованим тріумфаторам, що подібні труднощі переживали вчені його фаху, коли сто років тому вирішили були приперти матерію до стіни так, щоб вона призналася: молекулярна вона за своеіо природою чи хвильова. Матерія, на жаль, виявилася підступнпою, більше того - просто-тазки злочинно підступною, -затуманила свою відповідь поясненнями, мовляв, вона - і така, і така, а в перехресному вогні наступних дослідів остаточно збили їх з пантелику, бо що більше вони про неї довідувалися, то меншше це узгоджувалось не лише зі здоровим глуздом, але й з логікою. Зрештою довелося пристати на їїх покаяння: молекули почасти є хвилями, а хвилі - молекулами, абсолютний вакуум - далеко не абсолютний, бо в ньому повно віртуальних молекул, які вдаютьи., ніби їх немає; енергія здатна бути негативною і внаслідок цього може бути менше енергії, ніж нуль; мезони в проміжку Гайзенберіргівської невизначенності вдаються до хитрих трюків, ламаючи священні закони поведінки, до того ж так швидко, що на цьому свинстві ніхто їх не спіймє. Річ у тому, заспокоював їх той видатний фізик, лауреат Нобелівської премії, що на запитання про свою “остаточну суть” світ відмовляється дати “остаточні” відповіді. Незважаючи на те, що гравітацією можна вже орудувати, ніби палицею, ніхто й далі не знає “суті” гравітації. Тож нічого дивного, що машина по водиться так, наче вона наділена свідомістю але для того, щоб з’ясувати, що вона в неї така ж, як і в людини, їй, людині треба було б самій обернутись на цю машину. В науці необхідна стриманність до запитання, яких не можна ставити ні собі, ні світові, а той, хто їх усе-таки ставить, схожий на того, хто має претензії до дзеркала, що воно повторює кожен його рух, але не хоче пояснити, яке воліціональне джерело його рухів. Незважаючи на це, ми користуємось дзеркалами, квантовою механікою, сидерологією й комп’ютерами з неабиякою вигодою для себе.
Темпе не раз заходив до Герберта на такі розмови, що точилися довкола близької їм справи - ставлення до ГОДа. Цього разу він відвідав лікаря з суто особистим, болючим питанням: Темпе не був схильний до звірянь навіть перед людиною, яка повернула йому життя - а може, саме перед нею, коли завдячував їй дуже багато. Як правило, в присутності Герберта він тримав язик за зубами - остерігався говорити відтоді, як довідався на “Еврідіці” від Лаугера про таємницю обох лікарів: почуття провини, яке їх не полишало.
Не розпач штовхнув Темпе на візит, а те, що це почуття прийшло невідомо звідки, зненацька, мов хвороба, і він утратив певність, чи може й далі виконувати свої обов’язки. Не мав права цього приховувати.
Як дорого обійшлося йому це рішення, він зрозумів тільки тоді, коли відчинив двері: побачивши порожню каюту, відчув полегкість. Хоч корабель ішов без тяги й на його борту панувала невагомість, командир наказав усім приготуватись до можливого будь-якої хвилини гравітаційного стрибка, а особисті речі позамикати у стінних шафах. Незважаючи на це, він побачив у каюті страшний безлад: книжки, папери, стоси знімків були розкидані всупереч такій властивій Гербертові акуратності, близькій до педантизму. Темпе побачив лікаря крізь вікно на всю стіну; стоячи навколішках у своєму саду за склом, Герберт надівав пластикові ковпаки на кактуси. Виходить, він із цього почав рекомендовану підготовку?
Темпе пролетів коридором до оранжереї й буркнув щось на знак вітання. Лікар, не обертаючись, відчепив пояс, який притискав його коліна до землі - справжньої землі, - і так само, як гість, піднявся в повітря. На протилежному боці похилою сіткою вилися рослини з дрібними, пухнастими листочками. Темпе вже не раз хотів запитати, як називаються ці виткі рослини, - він зовсім не знався на ботаніці, - але все якось забував. Лікар, нічого не кажучи, кинув лопатку, яку тримав у руці, так, що вона ввігналася в газон, і скористався імпульсом, якого надав собі, щоб потягти за руку пілота. Обидва попливли в куток, де в ліщиновій гущавині, наче в альтанці, стояли плетені крісла з пристібними ременями.
Коли вони сіли й Темпе завагався, з чого почати, лікар сказав, що вже чекав на нього. Нічого дивного; “ГОД дивиться на всіх”.
Дані про душевний стан одержують не безпосередньо від машини, щоб уникнути синдрому Гікса - почуття цілковитої залежності від головного бортового комп’ютера. Це почуття може спричинитися до того, чому повинен запобігти психіатричний нагляд, а саме: до манії переслідування та іншої параноїдальної маячні. Окрім психоніків, ніхто не знає, якою мірою кожна людина “душевно прозора” для програми стеження під назвою духу Ескулапа в машині. Немає нічого простішого, ніж довідатись про це і пересвідчитись, однак установлено, що навіть психоніки погано переносять такі одкровення, коли їм говорять про них самих, і тим гірше це впливає на мораль команди під час далеких польотів.
ГОД, як усякий комп’ютер, не був запрограмований так, щоб у ньому міг з’явитись бодай слід якоїсь індивідуальності, в ньому від людини було не більше, ніж у термометрі, який міряє їй температуру, але визначення температури тіла не викликає таких захисних рефлексів, як вимірювання душевного стану. Ніщо нам таке не близьке і ми нічого так не намагаємось приховати від оточення, як найінтимніші почування власного “я”, поки раптом виявиться, що апарат, ще мертвіший за єгипетську мумію, вміє наскрізь просвітити це “я” з усіма його закамарками.
Для дилетантів це схоже на читання думок. Про телепатію тут не може бути й мови - просто машина знає кожного довіреного її опіці краще, ніж він сам себе разом з двадцятьма психологами. Спираючись на виконані перед стартом дослідження, вона створює собі параметричну систему, яка моделює душевну норму кожного члена команди й оперує нею як формулою розмірності; до того ж вона завдяки сенсорам своїх терміналей повсюдна на кораблі і, мабуть, найбільше довідується про своїх підопічних, коли вони сплять: за ритмом дихання, рухом очних яблук, ба навіть хімічним складом поту, бо кожен пітніє в неповторний спосіб, і в порівнянні з ольфактометром комп’ютера навіть найкращий гончак нічого не вартий. Адже пес, крім нюху, не має діагностичної виучки. І це так, бо комп’ютери вже вщент розбили лікарів, так само як і шахістів, і ми використовуємо їх у ролі помічників, а не докторів медицини, бо люди викликають у людей більше довіри, ніж автомати. Одне слово, Герберт говорив без поспіху, розтираючи в пучках зірваний з ліщинової гілочки листок, ГОД тактовно супроводжував його під час “прогулянок” і вбачив у них ознаки кризи.
- Якої ще кризи? - не стримався пілот.
- Так він називає сумніви в доцільності нашої сізіфової праці.
- Сумніви в тому, що в нас немає шансу на контакт?..
- Як психіатр, ГОД не цікавиться шансами контакту, тільки значенням, якого ми йому надаємо. За його висновком, ти вже сам не віриш ні в реальність своєї ідеї, тієї, з “казкою”, ні в сенс порозуміння з Квінтою - навіть якби до цього справді дійшло. Що ти на це скажеш? Пілота огорнула страшенна апатія.
- Він нас чує?
- Ну звичайно. Та ти не хвилюйся. Адже тобі й так було відоме все те, про що я розповів. Ні - стривай, поки що помовч. Ти знав і водночас не знав, бо не хотів цього знати. Це типова реакція самозахисту. Ти не виняток, любий мій. Якось ти запитував мене, ще на “Еврідіці”, навіщо все це і чи не можна від цього відмовитись. Пригадуєш?
- Так.
- От бачиш. Я пояснив тобі, що, за статистикою, експедиції з постійним психічним контролем мають більше шансів на успіх, ніж ті, які такого контролю позбавлені. Я навіть показував тобі цю статистику. Аргумент незаперечний, отож ти вдався.до єдиного виходу, до якого вдаються всі: спробував про це забути. А як з діагнозом? Він слушний?..
- Слушний, - відповів пілот й обома руками взявся за ремінь на грудях.
Ліщина тихенько шуміла над ними під лагідними повівами вітерцю. Штучного.
- Я не знаю, як він міг, але це не так важливо. Так, це правда. Я не пам’ятаю, відколи ношуся з цим... Я... не маю звички мислити словами. Слова для мене якісь... надто повільні... а орієнтуватись я повинен швидко... мабуть, це давня звичка, ще з часів до “Еврідіки”... Але нічого не вдієш: якщо треба... Ми б’ємось головами об стіну. Може, проб’ємо її... а що з цього? Про що ми можемо з ними говорити? Що вони можуть нам сказати? Так, тепер я переконаний, що цей трюк із казкою спав мені на думку як виверт. Щоб затягти гру... Надії нема ніякої. Це швидше втеча від реальності. Спроба піти вперед, стоячи на місці...
Він змовк, марно добираючи потрібні слова. Ліщина обвівала їх свіжістю. Пілот розтулив рот, але нічого не сказав.
- А якщо вони дадуть згоду на посадку одного розвідника, ти полетиш? - запитав після довгої паузи лікар. “
- Ну звичайної - вихопилося в пілота, потім він додав із подивом: - А як же інакше?.. Адже заради цього ми й прибули сюди.
- Це може бути пастка... - тихо сказав Герберт, немовби хотів приховати ці слова від повсюдного ГОДа.
Так принаймні здалося пілотові, але він тут же вирішив, що це нонсенс, і в блискавичній наступній рефлексії констатував власну анормальність: він приписав ГОДові зло, а якщо не зло, то принаймні щось схоже на ворожість. Так наче їхніми ворогами були не лише квінтяни, але й власний комп’ютер.
- Це може бути пастка, - повторив Темпе, ніби запізніла луна. - Мабуть, твоя правда...
- І ти полетиш, незважаючи ні на що?..
- Якщо Стіргард дасть мені цей шанс. Мови про це ще не було. Якщо вони взагалі відгукнуться, то першими висадяться автомати. За програмою.
- За нашою програмою, - погодився Герберт. - Але в них буде своя програма. Тобі не здається?
- Ну звичайно. Для зустрічі першої людини вони виставлять дітей із квітами й простелять червоний килим. Автоматів не зачеплять. Це було б справжнім безглуздям-з їхнього погляду. Нас захочуть узяти в сак...
- Ти так думаєш і все одно хочеш полетіти?
У пілота затремтіли губи. Він усміхнувся.
- Докторе, я не прихильник мучеництва, але ти плутаєш дві речі: те, що я думаю, з задумом тих, хто й з якою метою нас сюди прислав. Не личить сперечатись із командиром, коли вів картає тебе за нісенітниці. Скажи, докторе, як ти гадаєш: коли я не повернуся, він попросить священика помолитися за мою душу? Ручусь головою, вів зробить цю дурницю.
Герберт вражено дивився на його проясніле обличчя.
- Це була б помста - не тільки страхітлива, але й безглузда. Контрударом він тебе не воскресить, а нас усе-таки послано сюди не для того, щоб знищити чужу цивілізацію. Як ти узгоджуєш одне з одним?
Пілот перестав усміхатись.
- Я боягуз, бо не наважувався признатись навіть самому собі, що вже не вірю в можливість контакту. Але не настільки, щоб ухилятись від дорученого завдання. Стіргард має своє завдання, і він теж від нього не відмовиться.
- Ти сам вважаєш це завдання нездійсненним.
- Тільки тому, що виходжу з передумови: ми повинні ввійти в контакт із квінтянами, а не воювати. Вони нам відмовили - по-своєму. Нападом. І не раз. Така вперта відмова - теж своєрідне порозуміння, вираз волі. Якби Гадес поглинув “Еврідіку”, Стіргард напевне не намагався б розірвати його за це на шматки. Інша справа Квінта. Ми стукаємо до них у двері, бо так захотіла Земля. Якщо вони нам не відчинять, ми ці двері висадимо. Можливо, за ними не знайдемо нічого з того, на що сподівалися, вирушаючи сюди з Землі. Саме цього я найбільше боюся. Але ми висадимо ці двері, бо інакше не виконаємо волю Землі. Ти кажеш, докторе, що це було б жахливо і безглуздо? Твоя правда. Ми одержали завдання. Тепер воно здається нам нездійсненним. Якби люди, починаючи з печерної епохи, робили тільки те, що їм здавалося здійсненним, вони й досі сиділи б у печерах.
- Отже, ти все-таки ще маєш надію?
- Не знаю. Я знаю одне: коли виникне потреба, я діятиму навіть без надій на успіх. - Він збентежився й змовк. - Ти витягнув із мене те, про що не заведено говорити, докторе... точніше, я сам недоречно заговорив про це Nemo me impune lacessit у командира, а він цілком слушно покартав мене, бо є обов’язки, якими ніколи не хваляться, але які треба виконувати. Що сказав тобі ГОД про мене? Депресія? Клаустрофобія? Синдром фатальності?
- Ні. Це вже застарілі терміни. Тобі відомо, що таке груповий синдром Гікса?
- Я тільки понюхав його - на “Еврідіці”. Танатофілія? Ні, це зветься якось інакше - щось на зразок смертельного відчаю, еге ж?
- Щось подібне. Поняття досить складне й широке...
- Він визнав мене непридатним до...
- ГОД не може нікого відсторонити од виконання обов’язків. І тобі це, сподіваюсь, відомо. Він може хіба дискваліфікувати своїм діагнозом, але не більше. Рішення приймає командир після погодження зі мнию, а якби хтось із нас упав у психоз, командування може перебрати на себе будь-хто з решти членів екіпажу. Про психоз мови поки що немає. Я тільки волів би, щоб ти не дуже квапився з цією висадкою...
Пілот відстебнув ремінь, трохи здійнявся вгору і, щоб штучний легіт не відніс його вбік, схопився за ліщинову гілку.
- Докторе... ти помиляєшся разом з ГОДом. Струмінь повітря так сильно штовхав його, що кущ почав вигинатись на всі боки. Щоб не вирвати його з корінням, пілот пустився гілки й полетів до дверей.
- Лаугер ще на “Еврідіці” сказав мені: “Ти побачиш квінтян” - і я полетів...
Корабель здригнувся. Темпе помітив це відразу - стіна оранжереї раптово рушила на нього. Він, наче кіт, що падає, вивернувся в повітрі, щоб пом’якшити удар, зсунувся по стіні на грунт, який давав міцну опору для ніг. За інерцією приблизно визначив силу тяги. Вона була не надто велика. Видно, щось сталося. Коридор був порожній, сирени мовчали, тільки з усіх боків долинав голос ГОДа:
“Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла. Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла...”
Не чекаючи Герберта, Темпе стрибнув у найближчий ліфт. Ліфт підіймався цілу вічність, палуби, які він поминав, кидали на нього світло, підлога тиснула дедалі відчутніше. “Гермес” у прискоренні вже перевершував земне тяжіння, але, мабуть, не більше, як на пів-одиниці. У горішній стерновій рубці, поринувши в гравітаційні глибокі сидіння з піднятими узголів’ями, сиділи Гаррах, Ротмонт, Накамура й Поласар, а Стіргард, міцно спершись на поручень головного монітора, як усі інші, дивився на зелені слова, що бігли на всю ширину екрана:
...ГАРАНТУЄМО ВАМ БЕЗПЕКУ НА НАШІЙ НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ КРАПКА 46 ГРАДУС ШИРОТИ СТО ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОЇ ДОВГОТИ КОСМОДРОМ НАШ ПОРУЧ ВАШОЇ СІТКИ МЕРКАТОРА КРАПКА МИ СУВЕРЕННІ НЕЙТРАЛЬНІ КРАПКА ПОВІДОМЛЕНІ СУСІДНІ СТОРОНИ СХВАЛИЛИ ПРИБУТТЯ ВАШИХ ЗОНДІВ БЕЗ ПОПЕРЕДНІХ УМОВ КРАПКА ПОВІДОМТЕ НЕОДИМОВИМ ЛАЗЕРОМ ТЕРМІН ПРИБУТТЯ ВАШОГО ПОСЛАНЦЯ ЗГІДНО З ЧАСОМ ЯКИЙ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ОДНИМ ОБЕРТОМ ПЛАНЕТИ В БІНАРНОМУ ЧИСЛЕННІ КРАПКА ЧЕКАЄМО КРАПКА ЛАСКАВО ПРОСИМО КРАПКА.
Стіргард ще раз пропустив це повідомлення на екрані монітора для Герберта й ченця, тільки-но вони з’явилися. Потім сів у своє крісло й звернувся до присутніх:
- Ми отримали відповідь кілька хвилин тому з вищеназваного пункту спалахами сонячного спектра. Колего Накамура - це було дзеркало?
- Цілком можливо. Світло незв’язне - через вікно в хмарах. Якщо це звичайне дзеркало, то розміром принаймні в кілька гектарів.
- Цікаво. А солазер прийняв ці спалахи?
- Ні. Вони були спрямовані на нас.
- Дуже цікаво. Яку кутову величину має зараз “Гермес”, коли на нього дивитися з планети?
- Кілька сотих секунди дуги.
- Ще цікавіше. Світло не було колімоване?
- Було, але слабо.
- Як увігнутим дзеркалом?
- Або низкою пласких, відповідно розставлених на великій території.
- Виходить, вони знали, де нас шукати. Але як довідались про це?
Усі мовчали.
- Прошу вас висловити свою думку.
- Нас могли помітити, коли ми запустили солазер, - сказав Ель-Салям.
Темпе досі його не бачив: фізик озвався з нижньої стернової рубки.
- Це сталося сорок годин тому, й після цього ми йшли без тяги, - заперечив Поласар.
- Поки що облишмо про це. Хто вірить у їхню благородність? Ніхто? Дуже дивно.
- Надто гарно, щоб бути правдою, - почув Темпе голос згори: на галереї стояв Кірстінг. - Щоправда, з іншого боку - якщо це пастка, то не настільки примітивна.
- Побачимо...
Командир підвівся. “Гермес” ішов так рівно, що всі гравіметри показували одиницю, немовби корабель стояв у земному доці.
- Прошу уваги. Колега Поласар підключив до ГОДа програмний блок СГ. Ель-Салям вимкне солазер і замаскує його. Де Ротмонт? Гаразд - ти приготуєш два важкі спускні апарати. Пілоти і доктор Накамура залишаться в стерновій рубці, а я піду прийму душ і зразу ж повернуся. Ага! Гаррах, Темпе, перевірте, чи все, що не любить десяти g, як слід закріплене. Без мого дозволу нікому не заходити до навігаторської. Все.
Стіргард обійшов пульти і, бачачи, що свої місця залишили тільки пілоти, кинув від дверей:
- Лікарів прошу зайняти свої робочі місця.
За хвилину стернова рубка спорожніла.
Гаррах пересів і, забігавши пальцями по клавіатурі, почав переглядати на світних схемах інтерцепторів стан усіх агрегатів од носа аж до корми. Побачивши, що він йому непотрібний, Темпе підійшов до японця, який саме переглядав спектри квінтянських сигнальних спалахів, і запитав, що означає “блок СГ”.
Гаррах і собі наставив вухо, бо теж досі нічого про нього не чув. Накамура відірвав очі від бінокулярів і меланхолійно покивав головою. . - Отець Араго буде дуже засмучений.
- Переходимо на воєнний стан? Що означає “СГ”? - допитувався Темпе.
- Вміст кільового трюму ні для кого вже не таємниця, панове.
- Того замкненого? То, виходить, там немає ніяких великоходів?
- Ні. Там сюрприз для всіх. Навіть для ГОДа. Крім командира й моєї скромної особи. -Побачивши подив на обличчі в пілотів, японець додав: - Штаб SETI визнав це за доцільне, панове. Всі ви пройшли імітаційний тренінг висадки поодинці. Цим самим кожен із вас може опинитись у становищі, м’яко кажучи, заложника.
- А ГОД?
- Це машина. Комп’ютери останнього покоління теж не застраховані від злому, навіть дистанційного, і з них можуть витрусити весь уміст програм,
- Але ж кілька особливих блоків пам’яті не можуть займати цілий трюм?
- Там немає ніяких блоків. Там “Гермес”. Своєрідний макет. Бездоганно імітований. Для приманки.
- А додаткові програми?..
Японець зітхнув.
- Це символи, дуже давні. Ближчі для вас, аніж для мене. С - Содом, а Г - Гоморра. Дуже неприємні - особливо для папського делегата. Я йому співчуваю.
СОДОМ І ГОМОРРА
Звичайно, коли корабель ішов своїм ходом, на борту чи хоча б у кают-компанії настрій у всіх поліпшувався, бо можна було бодай під час їди забути про гордіїв вузол, який дедалі тугіше затягувався. Вже сам той факт, що вони сідали за столи, що можна було нормально насипати в тарілки юшку, а в склянки наливати пиво, подавати один одному сіль, ложечкою цукру підсолоджувати каву, звільняв людей од неминучих дій у стані невагомості, бо, як було сказано вже тисячу разів, невагомість звільняє від пут гравітації і є цілковитою свободою, яка не тільки побут людини, але й кожен рух її тіла робить кумедним. Неуважний астронавт як правило весь у синцях, у ґулях, одежа його облита різними напоями, він плаває по каюті за паперами, які розлітаються на всі боки, а якщо опиниться у великому приміщенні, без “реактивних матеріалів”, то стає безпораднішим від немовляти, бо ніяк не вирачкує зі стану зависнення в повітрі. Забудькам для порятунку з такого скрутного стану доводилося застосовувати наручні годинники, а коли цього виявлялося замало, то й куртки та светри, бо закони ньютонівської механіки проявляли тут усю свою жорстокість: якщо на тіло в стані непорушності не діє жодна сила, то його ніщо не приведе в рух, крім закону дії й протидії. У той час, коли йому ще хотілося жартувати, Гаррах якось сказав, що на орбіті досконале вбивство можна вчинити дуже легко, і він сумнівається, чи будь-який суд міг би засудити вбивцю, бо досить намовити приреченого роздягтися перед купанням і дати йому легкого щигля, як він зависне між стінами й стелею і корчитиметься там, аж поки помре з голоду. А трибуналові можна пояснити, що ти пішов по рушника й забув повернутись. Те, що ти не приніс рушника, - зовсім не злочин, а як відомо - nullum crimen sine lege
ЗМІСТ
На попередню
|
|
