Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ФІАСКО
[14] усіх із планетної колиски, не вистачить корабельних верфей. Якщо вдатись до земної аналогії, то окремі держави значно відрізняються своїм промисловим потенціалом. Провідна група будує космічний флот для себе, покинувши роботи на Місяці. Можливо, ті, хто працює на верф’ях, переконані, що рятувальні кораблі призначені не для них, і вдаються до саботажу. Можливо, це викликає репресії, безпорядки, анархічні інциденти й пропагандистську радіовійну. Через це й той проект зупинено на початковому етапі, а незліченна кількість супутників, які блукають по системі, - то його невдалі сліди. Незважаючи на те, що ця оцінка ситуації вельми гіпотетична, її не варт зовсім відкидати. Тому треба негайно ввійти в контакт із Квінтою. Сидеральна інженерія, переслана квінтянам, може їх урятувати.
Поласар, обізнаний із концепцією японця, бачив у ній перекручені факти, надумані для того, щоб підперти ними припущення про планетарну еміграцію. Сидеральна інженерія не з’являється мов грім з ясного неба. Потужність, яку використовує астоносферична установка на Місяці, на три порядки різниться від потужності, що робить гравітологію доступною для промислового застосування. Крім того, ніщо не свідчить, що квінтяни визнали систему Ети гостинною. Ета через кілька мільйонів років витратить увесь свій водень, внаслідок чого стане червоним гігантом.
І, нарешті, Накамуратак попереставляв дані руху Гарпії й Гадеса в проміжку гравітаційної невизначеності, що ймовірність критичного проходження Дзети поблизу колапсара скоротилася до п’ятдесяти століть. Якщо врахувати пертурбації, спричинені спіральними відгалуженнями Галактики, то на пасаж чекає запізнення в двісті з лишком тисяч років.
Повідомлення про те, що катастрофа настане через двісті п’ятдесят століть, може викликати паніку лише серед нерозсудливих істот. Наука в пелюшках, - саме такою була земна наука дев’ятнадцятого століття, - може визнавати, що її прогрес наближається до межі. Зріла наука, хоча й не владна передбачити свої майбутні відкриття, знає, що вони зростають у показниковій прогресії. З часом за кілька років можна буде здобути значно більше знань, ніж за всі попередні тисячоліття. Невідомо, що відбувається на Квінті, але контакт із нею треба встановити. Це ризиковане та, разом з тим, необхідно.
Кірстінг уважав “усе можливим”. Висока технологія не виключає релігійних вірувань. Піраміди єгиптян й ацтеків також не відкрили б гостям з інших світів свого призначення, як і готичні собори. Знахідки на Місяці можуть бути продуктом якоїсь віри. Культ Сонця - та ще й штучного. Вівтар з ядерної плазми. Предмет поклоніння. Символ могутності або влади над матерією - й воднораз схизми, віровідступництва, єресі. Не хрестові походи, а радіовійни. Електромагнітне насильство для “конверсії” єретиків чи скоріше їхніх інформаційних сакральних машин: Deus est in Machina[15].
He можна сказати, що це було ймовірне чи прямодоказове. Символ віри, так само як і витвори ідеології, не відкривають свого сенсу пришельцям із чужих країв. Фізика не знищує метафізику. Щоб дійти до єдності намірів людей різних земних культур та епох, треба принаймні знати: матеріальне буття ніде не вважалося найосновнішим чинником, який забезпечує людське існування.
Це припущення можна потрактувати як курйоз. Передбачити, що технологія завжди розходиться з Sacrum[16]. Але технологія завжди має супертехнологічну мету. А коли Sacrum зникає, прогалину, яка виникає в культурі, щось мусить заповнити. Кірстінг так побожно ставився до прихильників інженерії, що Стіргард ледве дослухав його до кінця. Ну, а контакт? Певна річ, він.Кірстінг, теж за контакт.
Жоден пілот не мав із цього приводу власної думки - роздування загадок з допомогою уяви не було в їхньому характері. Ротмонт був готовий обговорити технічні аспекти контакту. І в першу чергу, як уберегти корабель від роїв квінтянських супутників. Він припускав, що Квінту вже відвідала в минулому інша цивілізація, що це погано скінчилося й що квінтяни зробили з цього для себе належний висновок - застрахувалися від вторгнення, виробивши технологію універсальної недовіри. Тому їх найперше треба переконати в мирних намірах людей. Послати їм “вітальні дарунки”, а коли квінтяни з ними познайомляться, чекати їхньої реакції.
Ель-Салям і Герберт були такої самої думки.
Стіргард учинив по-своєму. “Вітальні дарунки” могли бути там знищені перед посадкою. Про це свідчила доля п’ятьох дозорців, посланих до Місяця. Через те Стіргард вистрелив великий орбітер у бік Сонця, щоб він, як дистанційно керований посол, вручив Квінті “вірчі грамоти”. “Посол” слав ці листи у вигляді лазерних сигналів, здатних пробити шумову оболонку планети; цим аж занадто ясним кодом він підказував квінтянам, як вони можуть установити з ним контакт. Орбітер безперервно передавав цю програму кількасот разів. У відповідь - німе мовчання.
Зміст послання що три тижні змінювали всіма можливими способами - реакції ніякої. Потужність променя було збільшено, лазерна голка ходила по всій планеті - в інфрачервоних променях, в ультрафіолетових, модульована й так і сяк. Планета не відповідала.
Тим часом “Посол” зібрав багато відомостей про зовнішній вигляд Квінти. На континентах помічено агломерації розміру великих земних метрополій. Однак уночі їх ніщо не освітлювало. Ці зірчасті утворення з кущистими відгалуженнями виявились напівметалевими. Од відгалужень ішли прямі лінії, ніби комунікаційні артерії. Однак по них ніщо не рухалося. Що чіткішими були зображення (“Посол” потроху обертався на шпигуна), то більше спростовувались припущення землян. Виявилось, що лінії - не дороги й не трубопроводи. Територія між ними часто нагадувала лісові масиви. Ці позірні ліси складали безліч блоків правильної форми з розчепіреним пагінням, їхнє альбедо дорівнювало майже нулеві: вони поглинали понад 99 відсотків сонячного світла, яке падало на них. Через те вони скидались на фоторецептори.
То, може, Квінта поглинула й “вірчі грамоти”, сприйнявши їх як енергетичну поживу, а не як інформацію? Невидимий досі на тлі сонячного диска “Посол” послав усе, що в ньому було закладене. Інфрачервоними променями він передавав “грамоти”, в сто разів перевищуючи радіацію Сонця. Найвірогідніше - цим когезійним світлом він вивів з ладу поглиначі хвиль, отож якісь технічні бригади мали б помітити аварію та її причини. Рано чи пізно фахівці вищого рівня мали б розпізнати сигналізаційну природу проміння. Але знову минали дні за днями, а нічого не змінювалося. Знімки нічної й денної півкулі планети тільки посилили їхню загадковість. Після заходу сонця ніщо не розсіювало темряву - обидва великі континенти, які виринули з океану, зі стрімкими, засніженими гірськими кряжами, виблискували вночі тільки під примарним світлом полярного сяйва, проте й це сяйво, яке перетоплювало безхмарні полярні льоди в примарне зелене золото, не блукало де завгодно, а ніби величезною невидимою рукою було спрямоване проти руху Квінти. Ні на внутрішніх морях обох континентів, ні в океані не виявлено жодного корабля; панувала непорушність і на розгонах прямих ліній, які стрімко перетинали “лісисті” рівнини та нагромадження скелястих хребтів; отже, вони не могли служити комунікаційним цілям. З океану південної півкулі здіймалися згаслі вулкани начебто теж незаселених архіпелагів, незліченними намистинами розсипаних по його безмежних водах. Єдиний континент цієї півкулі біля самого полюса був укритий величезним льодовиком. З тьмяного срібла його вічних снігів виростали самотні скелясті верхи, шпилі восьмитисячників, закутих у крижаний панцир. У смузі тропіків, під обручем замерзлого кільця, день і ніч шаленіли тропічні бурі, і їхні громові розряди фіолетовими розбризками посилювала крижана площина небесного персня, що, ніби дзеркало, крутився з карколомною швидкістю. Не було ні слідів цивілізаційної метушні, ні портових міст у гирлах великих річок, а гірські улоговини були вкриті вигнутою металевою бронею, що зовні нічим не відрізнялась од природної скелі; не було авіаруху також біля оточених низькими будівлями гладеньких бетонованих космодромів, яких виявлено близько сотні... Все це неспростовно доводило, що якесь віковічне лихо загнало квінтян у підземелля, звідки вони мусять спостерігати за небесними просторами й Космосом металевим зором радіоелектроніки.
Термічні виміри виявили в Норстралії й Гепарії з’єднані між собою “підземними” розгалуженнями термічні плями, схожі на печерні міста. Однак тонкий аналіз їхнього випромінювання мовби спростовував це припущення. Всі ці плями, кожна з яких сягала сорока миль у діаметрі, відзначалися дивним градієнтом випромінюваного тепла: найгарячішим був центр, а джерело тепла перебувало під літосферою на межі з мантією. Невже квінтяни черпають енергію з розтоплених надр своєї планети? Величезні, геометричне правильні території, -їх спочатку було сприйнято за сільськогосподарські угіддя, -насправді являли собою скупчення мільйонів конічних головок: мов керамічні гриби, висаджені на десятках кілометрів. Передавально-приймальні радарні антени - заявили нарешті фізики. Планета в хмарах, бурях, циклонах мовби навмисне завмерла й причаїлася, зачувши невмовкаючий голос сигналізації, яка просила хоч якось відгукнутись.
Спостереження, що мали виявити сліди історичного минулого, - руїни міст, якусь культову архітектуру, святилища, піраміди, стародавні столиці, - не принесли вартих уваги результатів. Якщо війна спустошила планету або якщо людські очі не вміли всього того розпізнати, шукаючи земних аналогій, то мостом, перекинутим понад цією чужістю, могла бути тільки інженерна діяльність квінтян. Отож почали шукати установок, певна річ, гігантських, здатних викидати океанічні води в космічний простір.
Розташування цих установок вдалося вирахувати. За напрямком обертання льодового кільця довкола екватора можна було визначити місце планетних водометів. Однак і тут плани шукачів розладнав фактор, який ускладнював розпізнання цих установок: їх було розташовано на берегах океану - в смузі, над якою оберталося скуте морозом кільце, але від постійного тертя кільця об розріджену атмосферу там не вщухали бурі та зливи, тому всі спроби збагнути методи, до яких удалися інженери Квінти в минулому столітті, щоб стріляти морями у вакуум, скінчилися крахом.
Численні фотографії екваторіальної смуги, хоч і заповнили вщерть архіви корабля, однак мали не більшу цінність, ніж плями на таблицях тестів Роршаха. Незрозумілі контури зірчатих утворень, що часто повторювались на континентах, люди могли тлумачити як завгодно, не обмежуючи своєї земної фантазії. ГОД виявився безпорадним проти тисяч цих знімків, й астронавти збагнули, що машина, призначена для нібито цілком об’єктивного аналізу інформації, перебуває під впливом зашкарублого антропоцентризму. Ми нічого не довідалися про невідомий Розум, зауважив Накамура, натомість побачили, які міцні узи розумової спорідненості зв’язують людей з комп’ютерами. Невідома цивілізація, розташована трохи не на відстані випростаної руки, наче знущалася з безпорадних дослідників. Пришельцям скрізь увижалися підступні пастки, немовби для когось - але для кого? - дуже важило кинути їм сповнений надії виклик та ще й у самому кінці дороги, біля мети. Ті, кого мучила ця думка, таїлися з нею, щоб не заразити товаришів поразництвом.
Після семисот годин марної дипломатії Стіргард відважився послати на Квінту першу ракету - “Гавриїла”. “Посол” дав сигнал про це за сорок вісім годин до старту, повідомляючи квінтян, що цей зонд, не оснащений жодною зброєю, здійснить посадку на Гепарії - великому північному континенті, за сто миль від зірчастої забудови; в пустелі з безпілотним посланцем гепарійці зможуть порозумітись машинною мовою.
Незважаючи на те, що планета не відповіла й на це звернення, “Гавриїла”, двосегментну ракету з мікрокомп’ютером, який, крім стандартних програм контакту, був також здатний переглядати й змінювати їх за непередбачених обставин, усе ж таки було виведено на орбіту в апоселенії. Поласар оснастив “Гавриїла” найкращим з малих тераджоулевих двигунів, які були на борту “Гермеса”, щоб ракета могла подолати чотириста тисяч кілометрів за кільканадцять хвилин.
Швидкість шістсот кілометрів за секунду в апогеї “Гавриїл” мав розвинути тільки над іоносферою. Фізики лаштувалися підтримувати з ним постійний зв’язок за допомогою випущених поперед нього зондів-передавачів, але командир відхилив цей варіант. Він хотів, щоб “Гавриїл” діяв автономно і переслав їм дані тільки після м’якої посадки, пучком хвиль, який могла сконцентрувати на “Гермес” атмосфера Місяця.
Стіргард уважав, що завчасне розташування передавачів між Місяцем, за яким ховався “Гермес”, і Квінтою можуть виявити на планеті, і це збільшить підозріливість представників параноїчної цивілізації. Політ “Гавриїла” наодинці підкреслював мирність його місії.
“Гермес” спостерігав цей політ, який відбивався на дзеркальних екранах “Посла”, з п’ятихвилинним запізненням через ретрансляційну відстань. Ідеально охолоджений, дзеркальний - рефлектор давав чудове зображення. “Гавриїл” виконав маневри, які унеможливлювали виявлення базового корабля, і незабаром з’явився у вигляді темної голки на тлі білих хмар, що оточували планету. Через вісім хвилин люди біля моніторів заціпеніли. Замість того, щоб летіти до визначеного місця посадки на Гепарії, “Гавриїл” рухався на південь по кривій зі зростаючим радіусом і передчасно втрачав швидкість. Причину повороту виявили відразу. Вище від тропічної смуги в напрямку “Гавриїла” по математично ідеальних траєкторіях наближалися чотири чорні цятки - дві зі сходу й дві з заходу. Східні винищувачі вже скорочували дистанцію, яка відділяла їх від “Гавриїла”. Переслідуваний почав змінювати свою форму. З голки він обернувся на крапинку, оточену сліпучим сяйвом. Утративши швидкість з чотиристакратним перевантаженням, замість спускатись до планети, він стрельнув свічкою вгору. Всі чотири переслідувачі теж змінили курс і почали сходитись між собою. “Гавриїл” удавано непорушне застиг у центрі трапеції, грані якої творили винищувачі. Трапеція маліла на очах, тобто вони теж змінили орбітальний рух на гіперболічний і наблизились один до одного, сяючи жаром збільшеної тяги.
Стіргардові кортіло спитати Ротмонта, як програміста, що тепер зробить “Гавриїл”, бо, судячи із сліпучого сяйва переслідувачів, вони володіли величезною рушійною силою. Вся п’ятірка віддалялась од планети, розвинувши таку силу віддачі, що в білому морі хмар під нею утворилася широка воронка. В затемненій стерновій рубці панувала мовчанка. Ніхто з людей, які спостерігали це неповторне ‘видовище, не озивався. Чотири цятки наближалися до “Гавриїла”. Доплерівський віддалемір й акцелерометр викидав на край поля бачення свої маленькі червоні цифри цілими жменями. Важко було стежити за швидкістю переслідувачів. “Гавриїл” почав уже втрачати перевагу, бо згаяв час на гальмування й зміни напрямку польоту, тимчасом як переслідувачі, зайшовши йому з флангів, весь час нарощували швидкість. ГОД показав на моніторі прогнозовану точку сходження п’ятьох траєкторій. За показаннями віддалемірів і доплерівським. зміщенням, винищувачі мали наздогнати “Гавриїла” через кільканадцять секунд. Кільканадцять секунд навіть для людини, яка думає в мільярд разів повільніше, ніж комп’ютери, чимало - особливо при граничній напрузі уваги.
Стіргард і сам не знав, чи припустився помилки, не оснастивши зонди бодай захисною зброєю. Його охопив гнів безпорадності. На “Гавриїлі” не було навіть автодеструктивного заряду. “Чесні наміри теж повинні мати межі”. Це було все, що він устиг подумати.
Квадрат гонитви зменшився до розмірів маленької літери. Хоча втікач і переслідувачі вже віддалилися від планети на цілий її діаметр, від удару їхніх тяг затремтіла поверхня моря пір’їстих хмар, і крізь вікно, яке утворилося в цьому морі, показались океан та нерівна берегова лінія Гепарії. Рештки хмар зникали у вікні, мов жмутики цукрової вати на сонці.
Темне тло океану погіршило видимість. Тільки червоні цифри віддалеміра, що все ще сипались на екран, сповіщали про становище “Гавриїла”. Переслідувачі оточували його з чотирьох боків. Вони були вже поряд. І раптом вікно в хмарах випнулось, немовби планета збільшилася до велетенських розмірів, гравіметри видали різкий тріск, монітори вмить почервоніли й зображення відновилося. Лійкувате вікно білих хмар знову зробилося маленьке, далеке й абсолютно порожнє. Стіргард спочатку навіть не зрозумів, що сталося, й глянув на віддалеміри. Всі вони миготіли червоними нулями.
- Дав їм прочуханки! - задоволене мовив хтось, мабуть, Гаррах.
- Що сталося? - нічого не зрозумів Темпе.
Стіргард знав, однак мовчав. Він був абсолютно певен, що хоч і відновлюватиме спроби встановити контакт, вони швидше занапастять корабель, аніж доможуться успіху. Забувши вже про це перше зіткнення, він якусь хвилину розмірковував, чи продовжувати складену програму, і майже н(. дослухався до завальних голосів у стерновій рубці. Ротмонт намагався з’ясувати, що зробив “Гавриїл”, бо план розвідки цього не передбачав. Сидеральним бомбардуванням він стиснув простір разом з переслідувачами.
- Але ж він не мав сидератора! - здивувався Темпе.
- Не мав, але міг мати. Адже в нього був тератронний двигун. Він реверсував його коротким замиканням і завдяки цьому всю потужність приводу спрямував у своє нутро. Хитрий трюк. Це був покер, якого “Гавриїл” обернув на бридж. Походив найсильнішим козирем. Вищої масті за гравітаційний колапс немає. Через те він не дав спіймати себе...
- Стривай, - Темпе почав уже здогадуватись, що сталося. - Хіба це було закладено в його програмі?
- Ну що ти! Він мав теравати в анігіляційному двигуні й повну автономію. Він пішов va banque. Це машина, любий мій, а не людина, отже, це не було самогубство. Згідно з основною директивою, він міг дозволити маніпулювати собою, але тільки після посадки.
- А хіба з нього не могли вийняти цей тератрон після посадки? - здивувався Герберт.
- Яким чином? Увесь кормовий сегмент разом з тератроном мав розплавитись під час проходження атмосфери. Після початку плавлення статора внутрішній тиск розірвав би полюси, й разом з машинним відділенням усе розсипалося б на порох. До того ж без будь-яких слідів радіоактивності. Здійснити посадку мав тільки верхній носовий модуль для дружніх бесід з господарями планети...
- До біса таку роботу! - обурився Гаррах. - Ми вважали, що їхні ракети не зможуть розвинути подібної потужності під час прискорення! “Гавриїл” мав пролетіти крізь їхній смітник супутників, як куля крізь рій бджіл, і з гідністю сісти.
- А чому він не розплавив свого двигуна, коли влаштували гонитву? - запитав лікар.
- А чому курка не літає?
Ротмонт дав волю своєму роздратуванню.
- А чим він мав розплавити свій тератрон? Адже енергію для спалення кормового сегмента він мусив би брати ззовні - від тертя об атмосферу! Так його спроектовано. Хіба ви цього не знаєте? Отож вернімось до гонитви. Або він од них утік би, на що вже зовсім не було надії, або вони наздогнали б його в вакуумі, стягли б на орбіту й демонтували. Якби вони здавили його тягу і він тільки після цього зробив коротке замикання, стався б вибух, але тероїд з полюсами міг би вціліти. Цього не можна було допустити, отож він придумав чорну діру з подвійним горизонтом випадків, колапсом усмоктав у себе переслідувачів, і коли внутрішня сфера почала западати, зовнішня відхилялася, бо в цьому діапазоні квантовані ефекти рівні гравітаційним. Простір зійшовся - через те ми побачили Квінту, наче крізь побільшувальне скло.
- Невже це справді не було запрограмовано? Такої можливості не передбачалося навіть у проекті? - озвався Араго, який досі мовчав.
- Справді, не передбачалося! На щастя, машина мала більше розуму, ніж ми! - Ротмонт не приховував, що його дратують ці запитання. - Машина мала бути беззахисною, як немовля! Хоч тератрон “Гавриїла” й не був призначений для гіпертермічного виробництва колапсарів замиканням, вони легко змогли б це виснувати з самої конструкції. Без сумніву змогли б, оскільки “Гавриїл” додумався до цього сам протягом кількох секунд.
- Сам?
Це ченцеве запитання остаточно вивело Ротмонта з рівноваги.
- Сам! Скільки разів я повинен вам це повторювати? Адже в нього був люмінний комп’ютер з четвертою частиною спроможності ГОДа! Ви, отче, за п’ять років не придумаєте стільки бітів, скільки “Гавриїл” замікросекунду. Він оглянув себе, констатував, що може зруйнувати тератрон полем і при замиканні полюсів утвориться моноядерний сидератор. Щоправда, при цьому сам він розлетиться на шматки, але водночас із колапсом...
- Це можна було передбачити, - зауважив Накамура.
- Якщо ти підеш на прогулянку я палицею й на тебе нападе скажений собака, то можна передбачити, що ти зацідиш його цією палицею по лобі, - відповів Ротмонт. - Я дивуюсь, що ми були такі наївні! В кожному разі, все скінчилося гаразд. Вони продемонстрували свою гостинність, а “Гавриїл” зрозумів її. Певна річ, його можна було оснастити звичайним саморуйнівним зарядом, однак командир не захотів...
- А хіба те, що сталося, краще? - запитав Араго.
- А хіба я міг оснастити його двигуном від мопеда? Йому потрібна була потужність, і він її дістав. А те, що тератрон своєю схемою нагадує сидератор, не моя примха, а закони фізики. Правду я кажу чи ні, колего Накамура?
- Так, правду, - погодився японець.
- В усякому разі, їм невідома ні сидеротехніка, ні гравістика - ручусь головою, - докинув Ротмонт.
- А ти звідки знаєш?
- Бо інакше вони б її застосували. Адже з погляду сидерургії весь цей закопаний на Місяці молох - дрантя. Навіщо пробивати штольні в магмі й астеносфері, якщо можна перетворити тяжіння так, щоб воно давало макроквантові ефекти? Їхня фізика пішла іншим шляхом, я сказав би навіть - кружним - і віддалила їх від головного козиря. І це наше щастя, бо ми прагнемо контакту, а не війни.
- Так, але чи не розцінять вони те, що сталося, як війну?
- Можуть. Ясна річ, можуть!
- Чи можете ви бодай приблизно сказати, де зараз рештки тих переслідувачів, яких видмухнув “Гавриїл”? - обернувся Стіргард до фізиків.
- Навряд. Хіба що колапс був вельми асиметричний... Запитаю в ГОДа. Сумніваюсь, щоб гравізори встигли точно це зареєструвати... ГОДе!
- Я чую, - відповів комп’ютер. - Виявити рештки неможливо. Ударна хвиля, спричинена розкриттям зовнішньої оболонки Керра, кинула їх у бік афелію.
- А приблизно?
- Виникла неозначеність на парсек.
- Не може бути! - здивувався Поласар.
Накамура теж був здивований.
- Я не певен, чи доктор Ротмонт має слушність, - сказав ГОД. - Можливо, я необ’єктивний, бо тісніше споріднений з “Гавриїлом”, аніж доктор Ротмонт. Крім того, я обмежив його автономію за одержаними вказівками.
- Ступінь спорідненості тут ні до чого. - Командир любив ГОДову кмітливість. - Кажи, що знаєш.
- Я припускаю, що “Гавриїл” хотів тільки зникнути. Обернутись на сингулярність. Він знав, що в такий спосіб ні нам, ні їм не завдасть ніякої шкоди, бо ймовірність зіткнення з цією сингулярністю практично нульова. Вона має 10-50 діаметра протона. Швидше зіткнуться дві мухи, одна з яких вилетіла з Парижа, а друга - з Нью-Йорка.
- Кого ти, власне, захищаєш? Доктора Ротмонта чи себе?
- Нікого не захищаю. Хоч я й не людина, але розмовляю з людьми. Імена “Гермес” й “Еврідіка” походять із Греції. Тож нехай мої слова прозвучать, як колись під мурами Трої: оскільки ви не довіряєте тим, хто запрограмував і послав “Гавриїла”, я клянусь олімпійцями, що виверт через колапс не було закладено в Жоден блок пам’яті “Гавриїла”. Він одержав максимум часу на прийняття рішення, тобто наносекундність еврези вздовж усіх її стовбурів, тобто 1032 - таке було основне число його комбінаторної множини. Як він скористався цією можливістю, не знаю, зате знаю, скільки в нього було часу на прийняття рішення. Від трьох до чотирьох секунд. Занадто мало... Отож він опинився перед альтернативою: все або нічого. Якби не замкнув простір колапсом, то вибухнув би, як сто термоядерних бомб. Бо вивільнена під час короткого замикання сила була б вибухом. Тут він переборщив у протилежний бік, що гарантувало імплозію в сингулярність і заодно всмоктало снаряди квінтян під оболонку Керра.
ГОД замовк. Стіргард обвів поглядом членів екіпажу.
- Гаразд, я беру це до відома. “Гавриїл” віддав богові душу. А в тому, чи він дав мат Квінті, ми ще пересвідчимось. Поки що лишаємось на місці. Хто чергує?
- Я, - сказав Темпе.
- Гаразд. Решта можуть іти спати. На випадок чого прошу мене розбудити.
- ГОД не спить ніколи, - озвався ГОД.
Лишившись у стерновій рубці наодинці з погашеними вогнями, пілот, мов плавець у невидимій воді, обплив її вздовж матових, сліпих моніторів, здійнявся під стелю й, осяяний несподіваною ідеєю, відштовхнувся так, щоб долетіти до головного візоскопа.
- ГОДе, - негучно покликав він.
- Слухаю.
- Покажи мені ще раз останню фазу гонитви. У п’ятикратне сповільненому темпі.
- Оптично?
- Оптично, в інфрачервоних променях, але так, щоб зображення не дуже розмазувалося.
- Це справа смаку, - відповів ГОД.
Тієї ж миті екран засвітився. Біля рамки вискочили цифри віддалеміра. Вони мелькали не так блискавично, як раніше.
- Дай сітку на зображення.
- Слухаю.
Стереометричне порізане зображення вкрилося білими хмарами. Зненацька воно заколивалось, немовби його заливала вода. Лінії геодезичної сітки почали вигинатися. Відстань між голкою “Гавриїла” і переслідувачами зменшувалася. Через уповільненість усе діялося, мов у краплині води під мікроскопом, коли до чорної пилинки зависі пливуть комоподібні бацили.
- Диференціальний віддалемір Доплера! - сказав пілот.
- Евклідів простір утрачає свої властивості, - відгукнувся ГОД, але ввімкнув диференціатор.
Вічка сітки тремтіли й вигинались, але він приблизно визначив відстань. Коми були від “Гавриїла” за кількасот метрів. Тоді величезний обшир планети під п’ятіркою скупчених чорних цяток раптово почав розростатись, щоб зразу ж після цього повернутися до звичного вигляду, але всі чорні цятки зникли. Місце, де вони темніли хвилину тому, тремтіло, наче марево. Потім спалахнуло сліпучим пурпуром, наче фонтан світної крові, яка, зблиснувши ясно-червоним пухирем, побуріла й згасла. Хмари, на тисячі миль розкидані вибухом, ліниво клубочились над поверхнею океану, темнішою за континентальний берег на сході. Вікно зяяло й далі, розчинене навстіж, але порожнє.
- Гравіметри! - сказав пілот.
- Слухаю.
Зображення не змінилося, тільки геодезичні лінії почали звиватися посередині, мов клубок переплутаних ниток.
- Мікрогравіскопія! ГОДе, ти ж знаєш, що мені треба!
- Слухаю.
ГОД як завжди говорив безбарвним голосом, однак пілотові вчулися нотки зухвальства. Немовби машина, яка перевершувала його своєю кмітливістю, з підкресленою нехіттю виконувала накази. Клубок переплутаних геодезичних ліній ледь помітно затремтів; трем сколихнув густу сітку й щез. Геодезична плутанина почала розпрямлятись. На тлі білої планети з вирвою в хмарах, схожою на величезне око циклона, знову з’явилася прямокутна сітка гравітаційних координант.
- “Гавриїл” вистрелив у себе теравольтовими нуклонами, так? - запитав пілот.
- Так.
- Де він узяв додаткову енергію? Адже в нього була надто мала маса для того, щоб стиснути відстань до розмірів мікродірки?
- Тератрон при замиканні діє як сидератор. Убирає в себе енергію ззовні.
- Виникає дефіцит?
- Так.
- У вигляді негативної енергії?
- Так.
- У якому радіусі?
- З надсвітловою швидкістю в позапросторі - “Гавриїл” узяв її в радіусі мільйона кілометрів.
- Чому цього не відчули ні Квінта, ні Місяць, ні ми?
- Бо це квантова позика в проміжку Голенбаха. Пояснювати далі?
- Необов’язково, - відповів пілот. - Оскільки колапс стався протягом мільйонної часточки наносекунди, то виникли два концентричні горизонти ефектів Рамана-Керра.
- Так, - мовив ГОД.
Він не вмів дивуватись, однак пілот відчув у цьому слові повагу.
- Це означає, що сингулярності, яка залишилася від “Гавриїла”, вже немає в цьому світі. Полічи, щоб переконатися, чи я маю рацію.
- Я вже полічив, - відповів ГОД. - З імовірністю один до ста тисяч - сингулярності немає.
- Тоді навіщо ти розповідав оту баєчку про мух? - запитав пілот.
- Імовірність усе-таки не нульова. За геодезичними рухами, колапс має сильне геліофугальне бокове випинання і, звівши маси всіх тіл системи до точок, можна вирахувати фокус, де викинуло ті їхні ракети...
- Макротунельним ефектом. Так?
- Так.
- Розмазування не може сягати розмірів парсека. Воно мусить бути коротше. Рахувати вмієцг?
- Умію.
- Отже?
- Прокладання тунелю відбувається з певною імовірністю, а незалежні ймовірності множаться.
- Перекладімо це на мову здорового глузду. Крім Дзети, в цій системі налічується дев’ять планет. Виникає нелінійна система рівнянь, яка не піддається інтегруванню, але планети перейняли обертальний момент протосонця, й масу всієї системи можна перевести в центр.
- Це дуже неточно.
- Неточно, але не на парсек.
- Ви що, належите до так званих феноменальних рахівників? - запитав ГОД.
- Ні. Я народився в ті часи, коли рахували й без комп’ютерів. Інакше кажучи, рахували приблизно. Ті з моїх колег, які не вміли цього робити, вмирали молодими. Чого мовчиш?
- Не знаю, що казати.
- Скажи, що ти - не непогрішний.
- Я - не непогрішний.
- І не повинен називати себе ГОД ом.
- Це не я так себе назвав.
- Навіть жінка не здатна перебалакати комп’ютера. ГОДе, ти повинен вирахувати дистрибуцію ймовірності вздовж цього твого парсека - вона має бути двомодальна. Цей район ти нанесеш на зоряну карту і вранці передаси командирові разом з поясненням, що тобі не хотілося цього вираховувати.
- Мені ніхто не наказував.
- Я тобі наказую. Зрозумів?
- Так.
На цьому нічна розмова в рубці керування закінчилася.
НАПАД
Математично надзвичайно малоймовірне має ту особливість, що воно все ж таки іноді трапляється. Від трьох переслідувачів, усмоктаних углиб стисненого простору й викинутих гравітаційною релаксацією в напрямку афелію, не лишилося й сліду, однак четвертого “Гермес” знайшов і взяв на борт тільки через вісім діб. ГОД пояснив цей справді рідкісний випадок витонченою версією топологічного аналізу з застосуванням трансфінальних дериватів ергодики, але Накамура, який довідався від Стіргарда про нічну дискусію пілота з ГОДом, зауважив: до того, що сталося насправді, завжди можна підігнати розрахунки спритними прийомами, відомими кожному, хто займається прикладною математикою. Коли підйомники втягували на борт корабля розпоротий і зім’ятий остов переслідувача, Накамура, прагнучи задовольнити власну цікавість, спитав пілота, як той дійшов такого чудового висновку. Темпе засміявся.
- Математик з мене нікудишній. Якщо я про це й розмірковував, то не знаю, чи правильно. Не пригадую, хто й коли переконав мене: якщо людина хоче визначити ймовірність власного народження, то, вертаючись по генеалогічному дереву до батьків, бабусь, дідусів, прадідів, вона одержить імовірність, досить близьку до нуля. Якщо не батьки зустрілися випадково, то діди. А коли дійдеш до середньовіччя, то безлік цілком можливих подій, які виключили б усі зачаття й пологи, необхідні для того, щоб вона народилася, більша за безлік усіх атомів у Космосі. Іншими словами, кожен з нас не має анінайменшого сумніву, що він існує, хоча цього ніякою стохастикою не вдалося б передбачити кількасот років тому.
- Звісна річ - але яке це має відношення до ефектів сингулярності в проміжку Голенбаха?
- Уявлення не маю. Мабуть, ніякого. На сингулярностях я не розуміюся.
- На них ніхто не розуміється. Папський представник, можливо, сказав би, що це було осяяння згори.
- Згори? Навряд. Просто я уважно придивився до загибелі “Гавриїла”. Я знав, що він не хотів знищувати своїх переслідувачів, через те робив усе що міг, аби не затягти їх під горизонт Керра. Я бачив - ці винищувачі не йшли ідеально прямо за “Гавриїлом”. Якщо вони відрізнялись дистанцією, то могли відрізнятись і долею.
- І на цій підставі... Японець усміхнувся й собі.
- Не тільки. Розрахункова потужність має свою межу. Межа ця називається limes computibilitatis. ГОД стоїть на цій межі. Він не чіпає розрахунків, про які йому відомо, що вони транскомп’ютабільні і він їх не вгризе. Тому він навіть не пробував це зробити, а я мав таке щастя. Що каже фізика про щастя?
- Те саме, що й про оплески однією рукою, - відповів японець.
- Це дзен?
- Так. А тепер прошу за мною - вас чекає винагорода за знахідку.
У сяйві вогнів, посеред зали, на дюралевій плиті чорнів остов, схожий на обвуглену рибину. Секція виявила відому вже дрібноклітинну будову, люмінові двигуни приводу значної потужності й розплавлений пристрій у носовій частині. На думку Поласара, це був лазеромет, але Накамура вважав, що це швидше - особливий тип світлового вогнегасника тяги, оскільки йшлося про полонення “Гавриїла”, а не про його деструкцію.
Поласар запропонував викинути ці сорокаметрові рештки з корабля, бо вони разом зі спійманими раніше зайняли майже півзалу. Навіщо обертати зал на склад мотлоху?
Ель-Салям запротестував. Він хотів зберегти бодай один екземпляр, найкраще - останній, хоча, коли командир запитав його, яка в цьому потреба, він не зміг виставити жодного раціонального аргументу. Вирішувати проблему довелося Стіргардові.
Вважаючи, що становище радикально змінилося, він хотів почути від своїх людей, який крок вони вважають тепер найкращим. Після викинення за борт решток супутників мала відбутися нарада. Обидва фізики пішли спершу до Ротмонта, щоб, як сердито кинув Поласар, “підготувати вступну доповідь і поглибити бібліографію”.
І справді, ця трійка прагнула виробити спільну позицію, бо з моменту загибелі “Гавриїла” серед екіпажу можна було помітити симптоми розколу.
Важко сказати, хто перший вимовив слова “демонстрація сили”. Гаррах висловився за таку тактику відразу, Ель-Салям - із застереженнями, фізики з Ротмонтом були проти, а Стіргард, хоч він тільки слухав, здавалось, був на їхньому боці. Інші утрималися від обговорення. Під час наради думки обох груп різко розійшлися. Кірстінг, мабуть, сам того не бажаючи, підтримав прихильників демонстрації сили.
- Насильство - аргумент неспростовний, - заявив нарешті Стіргард.
- У мене є три застереження проти п;ієї стратегії, і кожне з них - запитання. Чи ми справді маємо перевагу? Чи може такий шантаж сприяти встановленню контакту? І чи будемо ми готові здійснити наші погрози, якщо квінтяни нам не підкоряться? Запитання риторичні. Ніхто з нас не зможе на них відповісти. Наслідки стратегії, яка спирається на демонстрацію сили, важко передбачити. Якщо хтось дотримується іншої думки, то нехай висловиться.
Десять чоловік у каюті командира вичікувально перезирались.
- Що стосується мене й Ель-Саляма, - озвався Гаррах, - то ми хочемо, щоб командир запропонував свою альтернативу. Ми ніякої альтернативи не бачимо. Ми в безвиході. Мабуть, це всі розуміють. Погрози, демонстрація сили, шантаж - ці слова звучать просто гидко. Реалізовані, вони можуть призвести до катастрофічних наслідків. Наша перевага важить зараз найменше. Справа не в тому, володіємо ми цією перевагою чи ні, а в тому, чи думатимуть так вони і чи здадуться нам без бою.
- Бою?.. - луною повторив чернець.
- Сутички. Зіткнення. Так для вас, отче, звучить краще? Евфемізмів треба уникати. Погроза силою, байдуже, якого вона роду, мусить бути реальна, бо погрози, за якими не стоїть шанс виконання, тактично й стратегічно нічого не варті.
- Недомовок слід уникати, - кивнув головою Стіргард. - Щоправда, можливий також блеф...
- Ні, - запротестував Кірстінг. - Блеф передбачає бодай мінімум обізнаності з правилами гри. Ми ж не знаємо жодних правил.
- Гаразд, - погодився Стіргард. - Припустімо, ми маємо солідну перевагу й можемо її продемонструвати, не завдаючи їм безпосередньо ніякої шкоди. Це була б явна погроза. Якщо такі вмовляння ні до чого не приведуть, Гаррах, то, за твоєю версією, ми змушені будемо дати їм бій, або, як мінімум, прийняти його й відбити. Це не дуже сприятливі передумови порозуміння.
- Справді, не дуже, - підтримав командира Накамура. - Це найгірша з вихідних позицій, які тільки можна собі уявити. Але іншого виходу ч нас немає.
- Чи можна мені докинути слово? - озвався Араго. - Ми не знаємо, чому вони намагалися захопити “Гавриїла”. Найімовірніше, аби зробити з ним те саме, що зробили ми з двома їхніми супутниками поблизу Юнони. А ми не вважаємо себе агресорами. Ми хотіли познайомитися з творіннями їхньої техніки. Вони хотіли познайомитися з нашими. Це проста симетрія. Отож не треба говорити про показову деструкцію, демонстрацію сили, війну. Помилка - це не обов’язково злочин. Але вона може бути й злочином.
- Тут немає ніякої симетрії, - заперечив Кірстінг. - Загалом ми послали вісім мільйонів бітів інформації. Ми подавали сигнали з “Посла” впродовж більш як сімдесяти годин на всіх смугах. Ми передали коди й інструкції для розшифрування. Послали спускний апарат без жодного граму вибухівки. Що стосується переданих відомостей - ми повідомили координати нашої Сонячної системи, зображення Землі, контур виникнення земної біосфери, дані про антропогенез - цілу енциклопедію. І фізичні сталі, поширені в усьому Космосі, що їх вони повинні добре знати.
- Але про сидеральну інженерію, про голенбахівську фораміністику, про одиниці Гейзенберга там, мабуть, не було ні слова, правда ж? - запитав Ротмонт.
- І про наші приводні системи та гравітаційну локацію, про весь проект SЕТІ, про “Еврідіку”, про грасерів, про Гадеса...
- Ні. Ти найкраще знаєш, чого там не було, бо ти особисто складав цю програму для “Посла”, - сказав Ель-Салям. - Ні про табори знищення, ні про світові війни, ані про вогнища й про відьом. Адже коли хтось приходить з першим візитом, то не викладає все на стіл про свої гріхи, про гріхи батька, матері й так далі. Якби ми в загальних рисах і цілком щиро повідомили, що вміємо робити з планет, більших за їхній Місяць, речі, які вміщаються в замковій шпарині, то нині отець Араго сказав би, що з нашого боку це був початок морального шантажу.
- Пропоную себе на роль арбітра, - втрутився Темпе. - Якщо квінтяни і не сидять у печерах, не викрешують вогонь із каменя й астронавтика. в них - нормальна річ, принаймні в центрі їхньої системи, то вони добре розуміють, що ми прибули до них не на веслах і не н<ї вітрильнику. І саме те, що ми попросту прибули з відстані сотень парсеків, означає більше, ніж демонстрація біцепсів.
- Recte. Habet
ЗМІСТ
На попередню
|
|
