Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ФАНТАСТИЧНИЙ РОМАН
ВИДАННЯ ДРУГЕ
ВИДАВНИЦТВО “КАМЕНЯР”
ЛЬВІВ 1970
Переклад з польської
І. Бречака, А. Кисіля та С. Скирти
1
Я не мав з собою ніяких речей, навіть плаща. Мені сказали, що не потрібно. Дозволили взяти тільки чорний светр: мовляв, нехай уже! А сорочку я таки відвоював. Сказав, що одвикатиму поступово. Вже в самому проході, під черевом корабля, серед найбільшої штовханини, де ми зупинилися, Абс подав мені руку і багатозначно посміхнувся:
- Тільки обережно...
Я пам’ятав про це і не сплющив йому пальців. Був зовсім спокійний. Він хотів іще щось сказати, але я не дав йому вимовити й слова. Відвернувся, ніби нічого не помітив, і піднявся східцями всередину. Стюардеса повела мене поміж рядами м’яких крісел на самий перед. Я не замовляв окремого купе, але не знав, чи її про це попередили. Крісло безшумно розсунулось. Вона поправила спинку, всміхнулася до мене й пішла. Я сів. Подушки бездонно м’які, як і скрізь. Спинки такі високі, що майже не видно з-за них пасажирів. Барвистість жіночого одягу не викликала вже в мене протесту, але чоловіків я все ще, хай безпідставно, підозрівав у маскараді і все ще плекав надію побачити нормально одягнутих людей. Марна надія! Всідалися швидко, ніхто не мав багажу. Навіть портфеля чи пакунка. Жінки теж. Їх було наче більше. Передо мною - дві мулатки в пір’ясто настовбурчених, наче в папужих, шубках. Видно, панувала така пташина мода. Далі - якесь подружжя з дитиною. Після яскравих селенофонів на пероні і в тунелях, після нестерпно крикливої люмінесцентної рослинності на вулицях світло вгнутої стелі, здавалося, ледь жевріло.
Я поклав руки на коліна, бо вони мені якось ніби заважали. Всі пасажири вже сиділи. Вісім рядів сірих крісел, запах хвої, стихаючі розмови. Я очікував оголошення старту, якихось сигналів, наказу прикріпитися ременями, але нічого подібного не було. По матовій стелі спереду назад побігли невиразні тіні, неначе силуети вирізаних з паперу птахів. “Що це, в біса, за птахи, - подумав я розгублено, - це щось означає?” Я мало не дерев’янів від надмірної уважності, викликаної постійним побоюванням зробити щось недоречне.
І так уже протягом чотирьох днів. З першої ж хвилини. Я марно намагався збагнути все те, що діялося навколо; від постійного намагання вловити зміст розмов я так стомлювався, що інколи мною оволодівало неприємне почуття, подібне до розпачу. Я був переконаний, що і мої товариші відчувають те ж саме, але ми не говорили про це, навіть коли залишалися самі. Тільки кепкували з своєї сили, з надміру нашої енергії. І дійсно, треба було стежити за собою.
Спочатку я не міг керувати своїми рухами: коли намагався встати, то підскакував аж до стелі, а як брав у руку якусь річ, то майже не відчував її - такою вона здавалася мені легкою, начеб паперовою, порожньою. Але я швидко навчився координувати рухи свого тіла. Вітаючись, нікому вже не стискав пальців до болю. Та це, на жаль, було не найголовніше.
Мій сусід зліва, огрядний, загорілий чоловік з надто блискучими очима (може, від контактних лінз), раптом зник: боки його м’якого крісла розширилися, піднялися догори й зійшлися, утворивши кабіну, немов яйцеподібний кокон або розбухлий саркофаг. Ще кілька чоловік опинилось в таких самих кабінах. Що вони там робили? Але з такими незвичайними явищами я зустрічався тут часто і вже не дивувався з них. Принаймні тоді, коли це не торкалося мене безпосередньо. Цікаво, що до людей, які, довідавшись, хто ми такі, витріщали на нас очі, я ставився майже байдуже.
Їх подив мене мало обходив, я сприймав його як цілком природний. Обурення викликали вже швидше наші опікуни - працівники Адапту. Певне, найбільше - доктор Абс, бо ставився до мене як лікар-психіатр до ненормального пацієнта, вдаючи при цьому, зрештою, досить уміло, що має справу з цілком нормальною людиною. А коли ж це вже стало неможливим, він перейшов на дотепи. Я був уже по горло ситий його безпосередністю та благодушністю. Якби запитати про нас першого зустрічного, - так мені, принаймні, здавалося, - то він визнав би мене чи Олафа таким же, як сам. Подив викликало у нього хіба що наше минуле: це воно було незвичайним. Та доктор Абс, як і кожен працівник Адапту, добре знав, що ми й справді інші. Наша відмінність шкодила нам навіть у найпростішому - ми не могли з ними як слід порозумітися, обмінятися думками, та що там! Ми не могли призвичаїтися відчиняти їхніх дверей, адже дверні ручки, до яких ми звикли колись, вийшли тут з ужитку ще десь п’ятдесят чи шістдесят років тому.
Старт відбувся несподівано. Тяжіння не змінилося й на волосинку, в герметичне нутро корабля не проникали ніякі звуки, по стелі повільно пливли тіні - може, лише багаторічний досвід та інстинкт підказали мені в одну мить, що ми вже в просторі, й це була впевненість, а не припущення.
Але мене цікавило інше. Я спокійно відпочивав напівлежачи, випроставши ноги. Надто вже легко мені вдалося домогтися свого. Навіть Освам не дуже перечив моєму намірові. Контраргументи, які я чув від них, були не дуже переконливими - я сам спромігся б на ліпші. Вони обидва наполягали лише на одному: кожен з нас повинен летіти окремо. Не ставили мені за провину і того, що я збунтував Олафа (бо якби не я, він напевне б погодився залишитись надовше). Тут було над чим задуматись. Я чекав ускладнень, чогось, такого, що раптом розладнає мій план, але нічого не сталося, і ось я вже лечу. Ця остання подорож мала закінчитися через п’ятнадцять хвилин.
Ясно стало одне: моя вигадка, а також моя боротьба за передчасний від’їзд не були для них несподіванкою. Реакція такого типу, очевидно, вже значилася в їхньому каталозі. Це була звичайна поведінка, властива таким зухам, як я, позначена в їх психотехнічних таблицях відповідним порядковим номером. Вони дозволили мені летіти - але чому? Може, з досвіду вже знали, що сам я не дам собі ради? Але як таке могло статися, якщо вся моя “самостійна” подорож полягала в перельоті з одного вокзалу на другий, де мене мав чекати хтось із земного Адапту і де я мав всього-на-всього зустрітися з тією людиною в домовленому місці?
Щось трапилося. Почулися збуджені голоси. Я визирнув з крісла. За кілька рядів передо мною якась жінка відштовхнула стюардесу, яка повільно, автоматично (ніби від того, зрештою, не такого вже й сильного поштовху) позадкувала поміж кріслами. А та сама жінка репетувала: “Я не дозволю! Хай воно мене не торкається!” Обличчя тієї крикливої пасажирки я не бачив. Якийсь чоловік тримав її за руку і пропонував щось заспокійливе. Що означала ця сцена? Ніхто з пасажирів не звернув на неї уваги. Мною знову оволоділо почуття неймовірної відчуженості. Я підвів очі на стюардесу, яка зупинилася біля мене й усміхалася, як і раніше. Це не була посмішка обов’язкової зовнішньої люб’язності, якою прикривають роздратування. Вона не вдавала з себе спокійної, а справді була нею.
- Може хочете чогось випити? Прум, екстран, мор, сидр? - почувся мелодійний голос. Я заперечливо хитнув головою. Хотів сказати їй щось приємне, але спромігся лише на стереотипне запитання:
- Коли прибуваємо?
- За шість хвилин. А може б, ви з’їли що-небудь? Не мусите поспішати. Можна залишитися тут і після приземлення.
- Дякую, не хочу.
Вона відійшла. В повітрі, перед самим моїм обличчям, коло спинки переднього крісла, засвітився, наче виписуваний кінцем запаленої сигарети, напис: СТРАТО. Я нахилився, щоб розглядіти, звідки взявся цей напис, і здригнувся. Спинка мого крісла подалася вперед разом з моїми плечима, м’яко облягаючи їх. Я знав уже, що меблі реагують на кожну зміну положення тіла, але завжди забував про це. То було не дуже приємно - ніби хтось стежив за кожним твоїм рухом. Я спробував прийняти попередню позу, але, мабуть, зробив це надто енергійно. Крісло погано мене “зрозуміло” й розсунулося майже як ліжко. Я схопився. Що за біс! Більше витримки! Нарешті всівся. Літери рожевого СТРАТО затремтіли, й на їх місці стали інші: ТЕРМІНАЛЬ. Ніякого струсу, попередження, свисту. Нічого. Почувся далекий звук - наче хтось засурмив, подаючи сигнал, четверо овальних дверей в кінці проходів поміж сидіннями розчинилися, і досередини корабля увірвався глухий всепоглинаючий шум, схожий на шум моря. Голоси пасажирів, що підводилися із своїх місць, танули в ньому безслідно. Я все ще сидів, а люди виходили, їхні силуети миготіли на тлі зовнішніх вогнів зелено, бузково, пурпурово - наче справжній костюмований бал.
Коли всі вийшли, я встав. Машинально обсмикнув на собі светр. Якось дивно так, з пустими руками. Крізь відчинені двері потягло прохолодою. Я оглянувся. Стюардеса стояла в одному з відсіків, не доторкуючись до стіни плечима. На її обличчі застигла та сама привітна усмішка; тепер вона була спрямована до рядів порожніх крісел, які почали повільно згортатися, складатись, наче якісь м’ясисті квіти, - одні швидше, інші трохи повільніше - то був єдиний рух у цьому протяжному шумі, що плив крізь овальні отвори, нагадуючи відкрите море. “Хай воно мене не торкається!” Я раптом помітив у посмішці стюардеси щось недобре. Вже виходячи, промовив:
- До побачення...
- До ваших послуг.
Значення цих слів, таких незвичайних в устах молодої вродливої жінки, я усвідомив не відразу, бо вони наздогнали мене щойно тоді, коли я, одвернувшись від неї, виходив уже з корабля. Хотів був поставити ногу на сходинку, але її не виявилось. Між металевим корпусом корабля і краєм перону зяяла метрова щілина. Не сподіваючись потрапити в таку пастку, я незграбно стрибнув і втратив рівновагу. Вже в повітрі відчув, як знизу мене наче підхопив струмінь невидимої сили, проніс над порожнечею і м’яко опустив на білу еластичну поверхню, яка м’яко увігнулася. Певне, летючи, я мав не дуже розумний вираз обличчя, бо помітив кілька глузливих поглядів - а може, то мені тільки здалося? Я швидко повернувся й рушив уздовж перону. Ракета, якою я прибув, лежала в глибокому ложі, відділена від країв перону нічим не загородженою щілиною. Я ніби ненароком наблизився до щілини й знову відчув невидимий пружний повітряний струмінь, який не давав мені переступити за білий край. Хотів був шукати джерело тієї таємничої сили, але раптом схаменувся: я ж уже на Землі!
Мене підхопила хвиля пішоходів: підштовхуваний ними, я рушив уперед. Минула добра хвилина, перш ніж я добре розглядів величину залу. Зрештою, чи те приміщення можна було назвати залом? Ніяких стін: білий, блискучий, високо завислий у повітрі розмах гігантських крил, а між ними- колони не з якогось там матеріалу, а з запаморочливо рухливого плину. Може, це били вгору велетенські фонтани густішої від води рідини, підсвітлені зсередини кольоровими прожекторами? Ні, може, це скляні вертикальні тунелі, якими туди й сюди мчали низки розмальованих машин? Я вже нічого не розумів. Підштовхуваний з усіх боків у мурашиній метушні юрби, я намагався знайти вільне місце, але тут не було вільних місць. Вищий на голову від інших, я бачив, як віддаляється порожня ракета - ні, це ми пливли вперед разом з усім пероном. Вгорі палахкотіли вогні, від яких натовп виблискував і мінився. Нараз площина, на якій ми стовпилися, рушила вверх, і я, глянувши вниз, побачив там заповнені людьми подвійні білі смуги з чорними отворами щілин уздовж цілого ряду застиглих корпусів ракет: таких кораблів, як наш, були десятки - рухомий перон завертав то в один, то в другий бік, рухався все швидше і заходив під вищі поверхи. Здійнятий вихор куйовдив волосся тих, що стояли на площині. Тремтливі стрімкі тіні від смугастих сигнальних вогнів пролітали по них, як по нереальних. Площина, якою ми їхали, раптом почала ділитися, розгалужуватися по невидимих швах; моя доріжка рухалася вже через приміщення, повні людей, що стояли й сиділи, осяяні безліччю дрібних блисків, - наче тут пускали кольорові бенгальські вогні.
Я не знав, куди дивитися. Передо мною стояв чоловік у пухнастому, ніби хутряному, з металевим відблиском, одязі. Він тримав під руку жінку в пурпурному платті у великі ніби павині очі, що раз у раз кліпали. Так, мені не здалося - очі на платті справді розплющувалися й заплющувалися. Доріжка, на якій я стояв за цією парою разом з десятком інших людей, помчала ще швидше. Між площинами біло-матового скла виднілися освітлені кольоровими вогнями пасажі з прозорими склепіннями, по яких, поверхом вище без упину топталися сотні ніг; всеохоплюючий шум то посилювався, то затихав, коли тисячі людських голосів і якихось звуків, для мене незрозумілих, а для інших значущих, поглинав черговий тунель не відомо куди спрямованого маршруту. В глибині, на задньому плані, у всіх напрямках повітря прошивали рухливі тіні якихось машин - можливо, літаючих, - бо часом вони мчали навскіс угору або вниз, наче вгвинчувались у простір. І я мимоволі очікував якоїсь страшної катастрофи: можливо, це були повітряні залізниці, але ж я не бачив ніде ані тросів, ані рейок. Коли ці бурхливі урагани льоту стихали хоч на мить, за ними виринали повні людей величаві площини, ніби літаючі пристані, що повільно рухалися в різних напрямках - розминалися, підносилися догори: здавалося, вони перетинали одна одну. Важко було зупинити погляд на чомусь нерухомому, бо вся навколишня архітектоніка складалася, здавалось, із самого руху, зміни; і навіть те, що я був спочатку сприйняв за крилату стелю, виявилося тільки навісними ярусами, на місце яких зараз стали інші, ще вищі.
Важкий пурпуровий відблиск, профільтрований крізь скляну стелю й оті загадкові колони, раптом упав на людські обличчя, наче десь далеко, в серці багатокілометрової споруди спалахнув атомний вогонь. Зелень неонових вогнів, що безперервно стрибали, стала сірою, молочна білизна параболічних пристінків порожевіла. Ця раптова зміна кольору повітря віщувала катастрофу, принаймні мені так здалося, але ніхто не звернув на неї найменшої уваги, і я навіть не міг би сказати, коли все знову стало таким, яким було раніше.
Біля нашої доріжки появлялися вируючі зелені кола, схожі на підвішені в повітрі неонові обручі, й тоді частина людей переходила на підніжку іншої доріжки чи трапу, що присувалися. Я помітив, що через зелені лінії того світла можна вільно переходити, так, начебто вони були нематеріальні.
Протягом якогось часу я здався на волю білої доріжки, і вона везла мене далі, аж поки не прийшло мені в голову, що я вже опинився поза вокзалом, і ця неймовірна панорама повигинаного скла, що ніби все зривається летіти, власне, і є моїм рідним містом, а те, яке я колись покинув, існує вже тільки в моїй пам’яті.
- Пробачте, - я торкаюсь плеча чоловіка в хутрі, що стояв поряд з жінкою, - де ми зараз?
Обоє глянули на мене. На їх обличчях, коли вони підвели голови, я побачив здивування. Я сподівався, що їх дивує тільки мій ріст.
- На полідукті, - відповів чоловік. - Вам який стик?
Я нічого не розумів.
- Чи... ми ще й досі на вокзалі?
- Звичайно... - відповів він, трохи вагаючись.
- А... де Внутрішнє Коло?
- Ви вже проїхали. Мусите повернутися.
- Найкраще буде растом з Меріду, - втрутилася жінка. Всі очі її сукні, здавалося, вдивлялись у мене з якоюсь підозрою і подивом.
- Растом?... - повторив я безпорадно.
- Так, це там, - показала вона на зелене коло, що надпливало, а за ним підносилося порожнє підвищення з чорно-сріблястими смугами на боках, подібне до химерно розмальованого корпусу перекинутого на бік судна.
Я подякував і зійшов з доріжки, та, мабуть, не там, де треба, бо струмінь надзвичайної сили підкосив мені ноги. Я не втратив рівноваги, але мною так крутонуло, що я вже не знав, куди треба йти. Поки я роздумував, що робити, місце моєї пересадки значне віддалилося від чорно-сріблястого підвищення, яке показала мені жінка, і я не міг уже його знайти. Оскільки більшість людей, що стояла біля мене, почала переходити на похилу доріжку, яка рухалася вгору, я теж ступив на неї. Вже звідти побачив величезний напис, що палав у повітрі, - ДУКТ ЦЕНТР, решту літер з обох боків неможливо було охопити поглядом через їх величину. Мене безшумно винесло на перон завдовжки, певне, з кілометр, від якого саме відходив веретеноподібний літак, показуючи при зльоті поцятковане вогнями дно. Зрештою, може, саме та китоподібна споруда була пероном, а я опинився на “расті” - нікого було навіть спитати, бо навколо - ні душі. Певне я не туди потрапив. Частина мого “перону” була забудована якимись присадкуватими спорудами без передніх стін. Наблизившись, я помітив щось подібне до слабо освітлених низьких кабін, у яких рядами стояли чорні машини. Я подумав, що то автомобілі. Але коли дві найближчі рушили і, перш ніж я встиг відскочити, обминули мене, відразу розвиваючи величезну швидкість, я помітив, поки вони зникли в перспективі параболічних схилів, що в них немає ні вікон, ані дверей і що вони обтічні, як велетенські чорні краплини. “Автомашини це чи ні? - подумав я. - У всякому разі, тут якась стоянка. Може, саме тих “растів”?” Я вирішив, що найкраще буде запитати когось, хто надійде, і поїхати разом з ним чи хоч, принаймні, довідатися що до чого. Однак мій перон, злегка вигнутий, наче крило гігантського літака, був порожній, тільки чорні машини виїжджали поодинці або відразу по кілька зі своїх металевих нір і мчали завжди в одному й тому ж напрямі. Я підійшов до самого краю перону й знову відчув ту невидиму пружну силу, що гарантувала безпеку. Справді, перон висів у повітрі, нічим не підтримуваний. Підвівши голову, я побачив багато таких самих перонів, які нерухомо зависли в повітрі, але вже без великих вогнів. Світилося лише там, де прибували кораблі. Однак це не були ракети, як та, що привезла мене з Місяця.
Довго я стояв, аж поки не помітив на тлі якихось інших споруд (зрештою, не знаю, чи були вони лише віддзеркаленням цієї самої споруди, чи існували насправді) вогнисті літери, що рівномірно пропливали в повітрі: СОАМО, СОАМО, СОАМО. Невеличка перерва, блакитний спалах! - НЕОНАКС, НЕОНАКС, НЕОНАКС. Може, це були назви станцій, а може, реклама товарів - вони мені нічого не говорили.
“Хоч би вже знайти того типа”, - подумав я, круто повернувся і, знайшовши доріжку, що пливла назад, з’їхав нею вниз. Виявилося, що це не та горизонталь і навіть не той зал, з якого я дістався нагору: впізнав це через відсутність величезних колон. Зрештою, може, то вони кудись перемістилися; тепер мене вже ніщо не дивувало.
Я опинився серед цілого лісу фонтанів; далі потрапив до біло-рожевого залу, в якому було повно жінок. Мимохідь я знічев’я встромив руку в струмінь підсвіченого фонтана - може, тому, що було приємно зустріти щось хоч трохи знайоме. Однак я не відчув нічого: фонтан був без води. За хвилину мені здалося, що пахнуть квіти. Понюхав руку. Пахла, як тисяча кусків туалетного мила разом.
Мимоволі почав витирати її об штани. Тепер я стояв уже перед цим залом, в якому було повно жінок, самих тільки жінок. Він не здавався мені схожим на вестибюль туалетної, зрештою, я не був певен, що це не так. Я волів нікого про це не питати і повернув назад. Молодий чоловік, одягнений так, ніби на ньому застигло розлите живе срібло, яке щільно облягало його стегна, з буфами (чи, швидше, з піною) біля плечей, розмовляв з білявою дівчиною, яка сперлася спиною на чашу фонтана. На дівчині було просте світле плаття, і це додало мені відваги. В руках вона тримала букет блідо-рожевих квітів і, ховаючи в них обличчя, очима усміхалася до хлопця. Зупинившись біля них і вже відкривши рота, щоб заговорити, я побачив, що вона їсть ті квіти, і на якусь мить голос зрадив мені. Дівчина спокійно жувала ніжні пелюстки. Підвела на мене очі. Застигла. Але я вже звик до цього. Спитав її, де Внутрішнє Коло.
Мені здалося, хлопець неприємно здивувався чи навіть розсердився, що хтось насмілюється перервати те їхнє “сам на сам”. Певне, я поступив нетактовно. Вражений моїм ростом, він глянув угору, потім опустив очі вниз, ніби сподівався побачити там якісь ходулі. Проте навіть не озвався.
- О, це там, - вигукнула дівчина, - раст, ваш раст, ви ще встигнете, хутко!
Я кинувся бігти у вказаний бік, не знаючи куди, - адже навіть не уявляв собі, як виглядає той клятий раст. Кроків за десять я побачив сріблясту воронку, що спускалася згори, основу однієї з тих величезних колон, які раніше так мене здивували. Невже це були літаючі колони? Туди з різних боків поспішали люди, і я раптом з кимось зіткнувся. Та я навіть не похитнувся, а тільки зупинився мов укопаний, а той присадкуватий чолов’яга, в одязі помаранчевого кольору, впав! І тут сталося щось неймовірне: його хутро зів’яло на очах, запало, як проколотий м’яч! Я стояв над ним остовпілий, неспроможний навіть промимрити слів пробачення. Він підвівся, глянув на мене спідлоба, але нічого не сказав, одвернувся й пішов розгонистим кроком, маніпулюючи руками, на грудях, а його одяг наповнився і заяснів знову...
На вказаному дівчиною місці не було вже нікого. Після цієї пригоди я зовсім відмовився від думки розшукати раст, Внутрішнє Коло, дукт, стик і вирішив вибратися з вокзалу. Розпитувати кожного зустрічного мені вже не хотілося. Я став навмання на доріжку, що рухалася навскіс угору в напрямку, вказаному голубою стрілкою, один за одним легко пересік власним тілом два написи, що світилися в повітрі: МІСЦЕВІ ОКРУЖНОСТІ.
Я потрапив на досить людний ескалатор. Наступний ярус був витриманий у тоні тьмяної бронзи, пожилкованої золотими знаками оклику. Плавні лінії склепінь і ввігнутих стін, коридори без стель, наче занурені вгорі в сяючий пух. Здавалось, я наближався до житлових приміщень; те, що мене оточувало, нагадувало величезні зали готелю: віконця, нікельовані труби вздовж стін, ніші з якимись службовцями, може, то були контори обміну чи пошта. Я йшов далі. Вже був майже певний, що цією дорогою не потраплю до виходу (бо надто вже довго їхав угору), гадаючи, що знаходжуся у верхній частині вокзалу, і все-таки продовжував іти в тому ж напрямку. Несподівана пустка, плити малинового облицювання з іскристими зірочками, ряди дверей. Найближчі - були непричиненими. Заглянув всередину. Якийсь великий, широкоплечий чоловік зробив те саме з протилежного боку. Та це ж я у дзеркалі на всю стіну! Відхилив двері ширше. Фарфор, срібні труби, нікель - туалет.
Мені було трохи смішно, але взагалі я мало не очманів. Швидко повернув назад. Інший коридор, молочно-білі доріжки, що пливли вниз. Поручні ескалатора були м’які й теплі. Я не рахував, скільки поверхів проминув. Щораз більше людей затримувалось біля емальованих скриньок, які на кожному кроці виростали зі стіни. Від одного дотику пальця щось падало їм у руку, вони ховали це в кишеню і йшли далі. Сам не знаю, чому я зробив точно так, як чоловік у просторому фіолетовому одязі передо мною; клавіш з маленьким заглибленням для кінчика пальця, дотик - і мені просто в підставлену жменю впала барвиста, напівпрозора тепла трубка. Струснув її, підніс до очей: якісь таблетки? Ні. А корок? Корка не було, вона зовсім не закривалася. Що воно таке? І що з ним робили ті всі? Ховали в кишеню. Напис на автоматі: ЛАРГАН. Я зупинився. Мене штовхнули. І раптом я сам собі видався мавпою, якій дали авторучку чи запальничку; на якусь мить мене охопила сліпа лють; я зціпив зуби, примружив очі й, трохи згорбившись, влився в потік пішоходів. Коридор ширшав, ставав уже залом. Вогнисті літери: РЕАЛЬ АММО, РЕАЛЬ АММО.
Поверх людського натовпу я ще здалеку побачив вікна. Перше вікно. Панорамне, величезне.
Всі небесні сузір’я, здавалося, було кинуто на площину. Ген до горизонту, розганяючи темряву, світилися барвисті галактики майданів, скупчення спіральних вогнів, заграви, що мерехтіли над хмарочосами, а на вулицях - повзаючі цятки, звивистий рух світляного намиста, а над усім тим по вертикалях - вир неонових вогнів, гірлянди й блискавиці, вогняні кола, літаки й пляшки, червоні спалахи сигнальних вогнів на шпилях, мигтіння сонць і кровотеча реклам. Я стояв і дивився, чуючи за собою рівномірний шерех сотень ніг. Враз місто зникло, і в вікні з’явилося велетенське триметрове обличчя. - Ми передавали хроніку сімдесятих років з циклу “Панорами старих столиць”. Тепер Транстель переключається на студію космольотів...
Я кинувся геть. Це було не вікно. Якийсь телевізор. Я пішов швидше. Аж спітнів.
Униз. Швидше. Золоті квадрати світла, всередині їх натовпи людей, піна на склянках, майже чорна, схожа на пиво, рідина з отруйним зеленавим відтінком. Молодь - хлопці й дівчата - йшли, обнявшись по шестеро, по восьмеро, й загороджували весь прохід. Вони йшли просто на мене й мусили рознімати руки, щоб мене пропустити. Щось смикнуло мене. Я й не помітив, що ступив на рухому доріжку. Зовсім близько промайнули здивовані очі - гарна чорнява дівчина, в чомусь ніби металічному, фосфорично блискучому. Тканина так щільно облягала її тіло, що вона здавалася голою. Обличчя білі, жовті, над ними кілька чорних, але я й далі залишався найвищим. Передо мною розступалися. Вгорі, за опуклими шибками мчали летючі тіні, грали невидимі оркестри, а тут тривала своєрідна прогулянка; в темних проходах - безголові постаті жінок; пух, що окутував їх плечі, світився, і тільки оголені шиї біліли в ньому, як дивні стеблини, та ще відсвічувалось усипане блискітками волосся - люмінесцентна пудра чи що? Вузький прохід привів мене в анфіладу дивовижних рухомих, ба, навіть рухливих статуй; з обох боків, що нагадували дві високі стіни вздовж широкої вулиці, лунав сміх. Хтось розважався. Що їх так розважало - ті статуї?
Величезні фігури в променях прожекторів; з них лилося рубінове, медове, густе, як сироп, світло з незвичайною концентрацією барв. Я йшов безвільно, мружачи очі, загубившись серед натовпу. Стрімкий зелений пасаж, гротескові павільйони, пагоди, до яких треба було йти через містки, безліч малих кімнат, запах смаженого, гострий, настирливий, низки газових вогників за шибами, дзенькіт скла, незрозумілі металеві звуки, що повторювались. Натовп, який виніс мене сюди, зіткнувся з іншим, потім стало вільніше, всі сідали у відкритий вагон, ні, він був тільки прозорий, ніби вилитий зі скла, навіть сидіння здавалися скляними, хоч і були м’якими.
Я й не помітив, як опинився всередині - ми вже їхали. Вагон летів, люди перекрикували гучномовець, що повторював: “Горизонталь Меридіональ, горизонталь Меридіональ, стики на Спіро, Атале, Блекк, Фросом”. Вагон ніби танув у променях світла, що пронизували його наскрізь, стіни мерехтіли смугами вогнів і барв; параболічні арки, білі перони. “Фортеран, Фортеран, стики Галії, стики зовнішніх растів, Макра”, - бубонів гучномовець. Вагон зупинявся і летів далі. Я відкрив дивовижну річ: не відчувалося гальмування і прискорення, ніби не існувало ніякої інерції. Невже це можливо? Я перевірив це на трьох наступних зупинках, злегка згинаючи ноги в колінах. На поворотах також нічого. Люди виходили, входили, на передній площадці стояла жінка з собакою - я ніколи такого не бачив - величезний, з кулястою мордою, страшенно бридкий; в його горіхових спокійних очах відбивалися зменшені гірлянди вогнів, що летіли назад. РАМБРЕНТ, РАМБРЕНТ - замигтіли білі й синюваті сяючі труби, сходи з кришталевого блиску, чорні фронтони. Блиск поволі застигав. Вагон зупинився. Я вийшов і завмер: над ввігнутим у формі амфітеатру щитом зупинки височіла багатоповерхова знайома будівля. Я все ще був на вокзалі, в іншому місці того самого гігантського залу, розширеного розмахом білих площин. Я підійшов аж до краю геометрично правильного заглиблення - вагон уже відійшов - і ще раз здивувався: я був не внизу, як мені здавалося, а досить високо, десь на сороковому поверсі, над стрічками тротуарів, що виднілись далеко внизу, над срібним пероном, який рівномірно пересувався і до якого час від часу наближалися видовжені мовчазні туші - неначе якісь потвори, якісь хромовані риби через рівні проміжки часу відкладали чорну й кольорову ікру. То люди висипали з них через ряди клапанів. Над усім цим, в далечині, крізь серпанок віддалі, я бачив золоті слова, що рухалися, наче по невидимій лінії:
ГЛЕНЯНА РУН, ЩО ПОВЕРТАЄТЬСЯ СЬОГОДНІ В ЗАПИСІ МІМОРФІЧНОГО РЕАЛЮ, ВІДДАЄ В ОРАТОРІЇ ШАНУ ПАМ’ЯТІ РАППЕРА КЕРКСА ПОЛІТРИ. ВІСНИК ТЕРМІНАЛЬ ПОВІДОМЛЯЄ: СЬОГОДНІ В АММОНЛІ ПЕТІФАРГ ЗАКІНЧИВ СИСТОЛІЗАЦІЮ ПЕРШОГО ЕНЗОМУ. ВИСТУП ЗНАМЕНИТОГО ГРАФІСТА ПЕРЕДАМО О ДВАДЦЯТЬ СЬОМІЙ ГОДИНІ. ПЕРЕМОГА АРРАКЕРА. АРРАКЕР ПОВТОРИВ СВІЙ РЕКОРД ЯК ПЕРШИЙ ОБЛІТЕРОВЕЦЬ СЕЗОНУ НА ТРАНСВААЛЬСЬКОМУ СТАДІОНІ.
Я відійшов. Тож навіть рахунок часу змінився! Металеві тканини жіночих суконь спалахували несподіваними вогниками, коли на них падав відблиск велетенських літер, що, мов ряди канатоходців, пливли над морем голів. Я йшов, не думаючи про це, а щось у мені повторювало знову й знову: “Тож навіть рахунок часу змінився!” Це наче доконало мене. Я нічого не бачив, хоч дивився перед себе. Бажав лише одного: вийти звідси, видобутися з цього пекельного вокзалу, опинитися просто неба, на свіжому повітрі, побачити зорі, відчути подих вітру.
Мою увагу привернула алея видовжених вогнів: на прозорих плитах стелі яскравий вогник виводив літери - ТЕЛЕТРАНС ТЕЛЕПОРТ ТЕЛЕТОН. Крізь стрілчасті двері (але це була якась дивовижна висяча арка, що нагадувала верхню частину ракети) я дістався до залу, вкритого застиглим золотим полум’ям. У нішах стін - сотні кабін, люди вскакували до них, вибігали поспіхом, кидали на підлогу якісь подерті смужки. Це були не телеграфні стрічки, а щось інше, з витисненими горбочками. Перехожі топталися по цих обривках. Я хотів вийти, але помилково потрапив до темної кабіни й не встиг вибратися звідти, як щось дзенькнуло, спалахнуло, ніби фотолампа, і з облямованої металом щілини, наче з поштової скриньки, висунувся складений удвоє аркушик блискучого паперу. Я взяв його, розгорнув, і звідти показалася людська голова з тонкими, напіврозтуленими, трохи скривленими губами; примруженими очима вона дивилася на мене - це був я сам! Я склав папір удвоє, і пластичний привид зник. Я поволі розтулив його ще раз - нічого, ще ширше - голова знову з’явилася, ніби вискочила з порожнечі, відтята від тулуба, підвішена над аркушем паперу, і мала ця голова не дуже розумний вигляд. Деякий час я розглядав власне обличчя. Що це було? Тривимірна фотографія? Я поклав аркуш до кишені й вийшов. Золоте пекло, здавалося, падало на голови натовпу, стеля з вогняної магми здавалася нереальною, але палала в той же час справжньою пожежею, на яку, проте, ніхто не звертав уваги; люди заклопотано бігали від однієї кабіни до другої, а далі в глибині стрибали зелені літери, колонки цифр повзли по вузьких екранах; у деяких кабінах замість дверей були штори, що блискавично злітали вгору, коли хтось наближався до них. Нарешті я знайшов вихід.
Дугоподібний коридор з похилою підлогою, як це часом буває в театрі, стіни оздоблені стилізованими черепашками; вгорі безконечно мчали слова: ІНФОР ІНФОР ІНФОР.
Вперше я побачив інфор на Місяці, й тоді він видався мені штучною квіткою.
Я наблизив обличчя до блідо-зеленої чаші, яка відразу ж, ледве я встиг розтулити уста, застигла в чеканні.
- Як мені вийти звідси? - запитав я майже безтямно.
- Куди вам треба? - озвався теплий альт.
- До міста.
- До якої дільниці?
- Байдуже.
- На який рівень?
- Все одно, аби вийти з вокзалу!
- Меридіональ, расти: сто шість, сто сімнадцять, нуль вісім, нуль два. Тридукт, горизонталь АФ, АГ, АЦ, горизонталь окружних міфів - дванадцять і шістнадцять; горизонталлю Надір можна вийти в будь-якому південному напрямку. Центральна горизонталь глідерів місцевого призначення - червона, далекого слідування - біла - А, Б і В. Горизонталь ульдерів - від третього і вище... - співучо виводив жіночий голос.
Мені хотілося вирвати із стіни мікрофон, який з такою увагою схилявся до мого обличчя. Я відійшов. “Ідіот! Ідіот!” - звучало в мені з кожним кроком. Екс Екс Екс Екс - повз угорі напис, оповитий легким лимонним серпанком. Може, то Ексіт? Вихід?
Велетенські літери: ЕКСОТАЛЬ. Я потрапив у сильний струмінь теплого повітря, аж на мені холоші залопотіли. І опинився просто неба. Але нічна пітьма відійшла кудись далеко, розсунута морем вогнів. Величезний ресторан - столики, тахлі яких мінилися різними кольорами, над ними - освітлені знизу, й тому трохи ненатуральні, обличчя з різкими тінями. Низькі крісла, чорна рідина з зеленою піною в склянках, лампіони, з яких сипалися дрібні іскри чи, може, швидше світляки летіли хмарою палаючих нетлів. Хаос вогнів скрадав зорі. Підвівши голову, я побачив лише чорну пустку. І все-таки дивна річ: у цю мить невидиме небо наче вдихнуло в мене бадьорість. Я стояв і дивився. Хтось злегка зачепив мене на ходу, я відчув запах парфумів, сильний і разом з тим приємний: то пройшла пара. Дівчина обернулася до хлопця, її груди й плечі окутував пухнастий серпанок; він її обіймав, танцювали. “Ще танцюють, - подумав я. - Добре хоч це”. Пара зробила кілька кроків, бліде ртутне коло піднесло її догори разом з іншими парами; їх темно-червоні тіні рухалися під величезним круглим диском. Коло не спиралося ні на що, не було навіть осі, воно просто оберталося в повітрі під звуки музики. Я пішов поміж столиками. М’який пластик під ногами скінчився, і я пішов по шерехатому камінню. Пройшов крізь світляну смугу й опинився в скелястому гроті. Побачив десяток чи кілька десятків готичних нефів, виготовлених із сталактитів, отвори печер були оздоблені напливами перлистих мінералів з прожилками. Там сиділи люди, звісивши ноги в порожнечу, між їхніми колінами блимали хисткі вогники, а внизу застигла чорна поверхня підземного озера, відбиваючи в собі нагромадження скель. Там, унизу, на сяк-так зв’язаних плотиках, теж сиділи люди, всі звернені в один бік. Я зійшов над саму воду й побачив на другому боці, на піску, танцюристку. Вона видалася мені голою, але білизна її тіла була неприродною. Дрібними граціозними кроками збігла до води і, коли її силует відбився в ній, раптом розвела руки й схилила голову - це означало кінець номера, але ніхто не заплескав у долоні, танцюристка стояла ще кілька секунд нерухомо, потім повільно пішла берегом, огинаючи дугою його нерівну лінію. Вона була вже, може, за якихось тридцять кроків від мене, коли з нею щось сталося. Ще мить тому я бачив її усміхнене, зморене обличчя, і раптом її ніби щось заступило, силует затремтів і зник.
- Вам підігріти? - почувся за моєю спиною привітний голос.
Я обернувся. Не було нікого, тільки овальний столик крокував на смішно зігнутих ніжках: наближався до мене. Дзенькали чарки з пінистим напоєм, вишикувані на тацях, розташованих колом. Одна рука підсувала мені люб’язно той напій, друга - вже сягала по тарілку з отвором для пальця, подібним до малої ввігнутої палітри, - це був автомат, я бачив за центральною шибкою тліючий жар його транзисторного серця. Я відхилився від так послужливо простягнутих до мене рук, повних ласощів, якими я знехтував, і, зціпивши зуби, наче ображений кимось, швидко вийшов із штучного гроту. Перейшов широку терасу, поминув скупчення столиків, алеї лампіонів, притрушених легким пилом чорних і золотих світляків, що розсипалися догоряючи. Біля самого берега, викладеного старим камінням з пожовклим мохом, овіяв мене нарешті справжній вітер, чистий, холодний. Поруч стояв вільний столик. Я сів незручно, спиною до людей, вдивляючись у ніч. Внизу простяглася безформна темрява, тільки далеко, дуже далеко, на її закраїнах, мерехтіли тонкі, хисткі вогники - дивні, наче й не електричні; а ще дальше здіймалися у небо шпаги світла, холодні, тонкі, схожі чи то на будинки, чи то на дивовижні стовпи. Я прийняв би їх за промені прожекторів, коли б не те, що їх мітила тоненька сіточка - вони скоріше являли собою вбиті в землю скляні циліндри, що були зроблені впереміж із ввігнутих і випуклих лінз і сягали аж до хмар. Вони, мабуть, були надзвичайно високими, а навколо них мерехтіли пульсуючі вогні, які випромінювали то апельсинове, то майже біле сяйво. Такий вигляд мало місто: я намагався знайти очима вулиці, уявити їх, але цей темний і ніби мертвий простір унизу, що простягався на всі боки, не освітлювався жодною іскрою.
- Коль?.. - почув я, мабуть, уже не вперше сказане слово, але не відразу зрозумів, що звертаються до мене.
Тільки-но я зібрався обернутися, як це зробило за мене крісло. Переді мною стояла дівчина років двадцяти в блакитному вбранні, яке наче приросло до неї, її плечі й груди тонули в темно-синьому пуху, що донизу ставав усе прозорішим. Її підтягнутий живіт - наче вирізьблений з дихаючого металу. Блискучі прикраси у вухах були такі великі, аж закривали вушні раковини. Маленькі губи, на яких блукала непевна усмішка, - густо нафарбовані, ніздрі були теж червоними. (Я помітив, що саме так ходить більшість жінок).
Дівчина сперлася обома руками на спинку крісла навпроти мене, говорячи:
- Що з тобою, коль!
Сіла.
Мені здалося, що вона трохи п’яна.
- Нудно тут, - промовила за мить. - Правда? Може, підемо кудись, коль?
- Я не Коль... - почав я.
Дівчина сперлася ліктями на столик і водила рукою над налитою до половини чаркою так, що кінець золотого ланцюжка, обкрученого навколо пальців, купався в рідині. При цьому вона нахилялася щораз дужче. Я чув її подих. Якщо й була п’яна, то не від алкоголю.
- Чому? - сказала. - Ти коль. Мусиш ним бути. Кожен є колем. То підемо?
Хоч би я, принаймні, знав, що це означає.
- Добре, - сказав я.
Вона встала. Підвівся і я з цього страшенно низького крісла.
- Як ти це робиш? - запитала.
- Що?
Вона глянула на мої ноги.
- Я думала, що ти стоїш навшпиньках...
Я мовчки посміхнувся. Вона підійшла до мене, взяла під руку й знову здивувалася.
- Що в тебе тут?
- Де - тут? Нічого.
- Співаєш, - сказала й злегка потягла мене за собою.
Ми пішли поміж столиками, а я все міркував над тим, що могло означати оте “співаєш”, - може, “дуриш”?
Вона підвела мене до темно-зеленої стіни, туди, де на ній світився знак, трохи подібний до скрипичного ключа. Коли ми наблизилися, стіна розсунулася. Я відчув подих гарячого повітря.
Вузький срібний ескалатор плив униз. Ми стояли поруч. Вона ледве досягала до мого плеча. Вона мала круглу голову, чорне з блакитним полиском волосся, профіль, може, трохи загострий, але загалом була гарна. Тільки оці пурпурові ніздрі... Вона міцно трималася за мене тонкою рукою, зелені нігті чіплялися за крупну в’язку светра. Я посміхнувся мимоволі, самими куточками уст, згадавши, де встиг побувати цей светр і як мало спільного мав він досі з жіночими пальцями. Попід округлим склепінням, що виблискувало вогнями - від рожевого до кармінового і від кармінового до рожевого, - ми вийшли на вулицю. Тобто, я думав, що це вулиця. Темрява навколо нас щомиті танула, і це було схоже на прискорений у багато разів світанок. Вдалині пропливали довгі низькі силуети, ніби автомашин, але тепер я знав, що автомобілів уже нема. Це мусило бути щось інше. Якби був сам, пішов би тією широкою артерією, на якій здалеку світилися літери: ДО ЦЕНТРУ. Але, напевне, це зовсім не означало центру міста. Зрештою, мене вели. Якось же повинна була скінчитися ця пригода; я знайшов собі провідницю і подумав - тепер уже без гніву - про нещасного представника Адапту, який зараз, по трьох годинах після мого приїзду, шукав мене вже, певне, через усі інфори цього вокзалу-міста.
Ми проминули кілька порожніх приміщень і вітрин, у яких групи манекенів без упину виконували одну й ту ж сцену. Я б охоче зупинився, щоб подивитися, як вони це роблять, але дівчина йшла швидко, вистукуючи каблучками. Аж ось, побачивши пульсуюче рум’янцями неонове обличчя, що весь час кумедно облизувалося висолопленим язиком, вигукнула:
- О, бонси! Хочеш бонса?
- А ти? - запитав я.
- Здається, хочу.
Ми ввійшли до невеликого яскраво освітленого залу. Замість стелі в ньому були довгі ряди палаючих вогників, схожих на газові; згори віяло теплом, можливо, це й справді був газ. У стінах темніли невеликі ніші із столиками; коли ми підійшли до однієї з них, по обидва її боки із стіни висунулися сидіння, наче виросли з неї. Спочатку згорнуті, як пуп’янки, вони розкрилися в повітрі і, вгнувшись, завмерли. Ми посідали одне проти одного; дівчина стукнула двома пальцями об металеву поверхню столика, і зі стіни вискочила нікельована лапка, яка кинула перед кожного з нас по маленькій тарілочці і двома блискавичними рухами поклала на кожну по порції білуватої маси. Нараз маса запінилася, зарум’яніла й застигла, а одночасно потемніла й сама тарілочка. Дівчина відразу ж згорнула її - це була зовсім не тарілочка, а щось на зразок налисника - й почала їсти.
- Ой, - сказала вона з повним ротом, - я навіть не знала, що така голодна!
Я зробив так само, як вона. Мені ще ніколи не доводилося їсти чогось, подібного на смак до бонса. Хрумтів на зубах, як свіжоспечена булка, але разом з тим розсипався і танув у роті; коричнева начинка була з гострою приправою. Я подумав, що любитиму бонси.
- Ще? - запитав я, коли дівчина з’їла свою порцію.
Вона посміхнулася і заперечливо похитала головою. Виходячи, всунула на мить обидві руки в маленьку нішу, викладену кахлями, - в ній щось шуміло. Я зробив те саме. Лоскотливий вихор обвіяв мені пальці; коли я їх вийняв, вони були сухі й чисті. Потім ми поїхали широким ескалатором догори. Я не знав, чи це ще вокзал, але питати не хотів. Вона завела мене до невеличкої напівтемної кабіни в стіні; здавалося, що десь угорі пробігають поїзди, бо підлога двигтіла. На якусь мить зробилося зовсім темно, потім щось глибоко зітхнуло під нами, ніби металева потвора випустила з легенів повітря. Коли посвітлішало, дівчина штовхнула двері. Тепер це, мабуть, уже й справді була вулиця. Крім нас тут не було нікого. Невисокі підстрижені кущі росли обабіч тротуару; трохи далі скупчилися плоскі чорні машини; якийсь чоловік вийшов із затінку і зник в одній з них - я не бачив, щоб відчинялися дверцята, він просто зник - і машина рушила з місця, як вихор: я подумав, чи не сплющило його на сидінні. Будинків ніде не було видно, лише рівне, як стіл, шосе, вкрите пасами матового металу; на перехрестях на певній відстані над бруківкою було підвішано щось на зразок макетів військових прожекторів; з їхніх вертикальних щілин випромінювалося поперемінно апельсинове й червоне світло.
- Куди підемо? - запитала дівчина. Все ще тримаючи мене під руку, вона уповільнила кроки. Червона смуга майнула по її обличчю.
- Куди хочеш.
- То ходімо до мене. Не варто брати глідера. Це близько.
Ми рушили просто. Будинків все ще не було, а вітер, що повівав з темряви, з-за кущів, чомусь викликав думку про вільний простір. Біля вокзалу? В самому центрі? Це здавалося мені дивним. Вітер доносив легкий запах квітів, який я жадібно вдихав. Черемха? Ні. Не черемха.
Незабаром ми потрапили на рухомий тротуар; ми стояли на ньому поруч, вогні пропливали повз нас, іноді мчали машини, наче відлиті з суцільної брили чорного металу. У них не було ні вікон, ні коліс, ні навіть якихось там вогнів, вони мчали наосліп з шаленою швидкістю. Мінливі вогні, на які я звернув перед цим увагу, виривалися з вузьких вертикальних щілин низько над землею. Я не міг зрозуміти, чи мають вони щось спільне з рухом і його регулюванням.
Час від часу високо над нами, у невидимому небі, розлягався жалібний посвист. Раптом дівчина зійшла з рухомої доріжки, але лише для того, щоб перейти на іншу, яка круто здіймалася догори. Незабаром ми опинилися досить-таки високо. Ця їзда в повітрі тривала, мабуть, з півхвилини й закінчилася на якомусь виступі, де було повно квітів, які слабко пахли. Мені здавалося, що ми приставленим до стіни транспортером виїхали на терасу чи балкон затемненого будинку. Дівчина рушила в глиб цієї лоджії, а я, вже звикнувши до темряви, дивився на силуети навколишніх будинків без вікон, чорних, неначе вимерлих: у них не було видно жодного вогника, не чути жодного звуку, опріч різкого сичання, що сповіщало про проїзд вулицею отих чорних машин; мене дивувало це, очевидно, навмисне затемнення так само, як і відсутність тут рекламних вивісок після неонової оргії вокзалу. Але я не мав часу на роздуми. Почувся шепіт: “Де ти? Іди сюди”. Я бачив тільки бліду пляму обличчя дівчини. Вона торкнулася рукою дверей. Вони відчинилися, проте не вели в квартиру; підлога плавно рушила разом з нами. “Тут і кроку нема де ступити, - подумав я, - дивно, що вони мають ще ноги”, - але це була вимучена іронія, породжена постійними несподіванками, відчуттям нереальності всього, що діялося зі мною вже протягом багатьох годин.
Ми опинилися наче у великих сінях чи коридорі, широкому, майже темному. Тут світилися лише кутки, вкриті люмінесцентною фарбою. В найтемнішому місці дівчина знову приклала долоню до металевої плитки в дверях і зайшла першою. Я примружив очі від яскравого освітлення в холі, в якому майже не було меблів; вона прямувала до наступних дверей; я наблизився до стіни, і вона несподівано відчинилася, показуючи своє нутро, повне металевих пляшечок. Це сталося так раптово, що я мимоволі зупинився.
- Не лякай мені шафу, - озвалася дівчина вже з іншої кімнати.
Я зайшов слідом за нею.
Меблі мали такий вигляд, наче були відлиті із скла - присадкуваті крісельця, низька канапка, невеличкі столики. У цьому напівпрозорому матеріалі роїлися вогники світляків, інколи вони розсипалися, а потім знову зливалися у струмочки, і здавалося, що в меблях пульсує блідо-зелена, з рожевими відблисками, сяюча кров.
- Чому ти не сідаєш?
Вона стояла в глибині кімнати. Крісло розкрилося, щоб прийняти мене. Я не терпів цього. Це скло не було склом - я сів немовби на повітряні подушки; глянувши вниз, можна було крізь частину ввігнутого сидіння побачити, правда не зовсім чітко, підлогу.
Коли я зайшов, мені здалося, що стіна навпроти дверей із скла і що я бачу крізь неї другу кімнату, повну якихось людей, - ніби там відбувався прийом, - але ці люди виглядали надзвичайно, неприродно високими - і раптом я зрозумів, що переді мною телеекран на всю стіну. Звук був виключений, і зараз, сидячи, я бачив величезне жіноче обличчя, ну, точнісінько, ніби темношкірий велетень зазирає в кімнату через вікно; губи її ворушилися - вона говорила, а прикраси, що закривали вушні раковини, завбільшки в щит, виблискували як діаманти.
Я повернувся в кріслі. Дівчина, поволі опускаючи руку вздовж стегна (її живіт справді здавався вирізьбленим з голубого металу), пильно дивилася на мене. Ні, вона не була п’яна. Мабуть, тоді я просто помилився.
- Як тебе звуть? - запитала.
- Брег. Халь Брег. А тебе?
- Наїс. Скільки тобі років?
“Цікаві звичаї, - подумав я. - Але що ж, певне, так треба”.
- Сорок, а що?
- Нічого. Я думала, тобі сто.
Я посміхнувся.
- Хай буде сто, якщо тобі так хочеться. “Найкумедніше, що це правда”, - подумав я.
- Вип’єш чогось? - запитала вона.
- Я? Ні. Дякую.
- Як хочеш.
Вона підійшла до стіни. Там відкрилося щось ніби маленький бар. Вона закрила собою отвір. Коли обернулася, в руках тримала тацю з кухлями і двома пляшками. Злегка натиснувши на пляшку, налила мені повний кухоль: рідина була точнісінько як молоко.
- Дякую, - сказав я, - я не...
- Та я ж тобі нічого й не даю, - здивувалась вона.
Зрозумівши, що допустив помилку, хоч і не знав, яку саме, я взяв той кухоль. Собі налила з другої пляшки. Ця рідина була густою, безбарвною, її поверхня трохи пінилась, відразу темніючи, ніби від зіткнення з повітрям. Вона сіла і, вже торкаючись губами краю кухля, запитала наче знічев’я:
- Хто ти такий?
- Коль, - відповів я. Підніс свій кухоль на рівень очей, хотів придивитися до цього напою. Він не мав ніякого запаху. Я не доторкнувся до нього устами.
- Ні, справді, - сказала вона. - Ти думав, що то піжмурки, га? Звідки? То був лише кальс. Я була з шісткою, але трапилося страшенне дно. Орка ні до чого, і взагалі... Я саме хотіла вже йти, коли ти підсів.
Я потроху починав розуміти: виходить, під час її відсутності я сів за столик, зайнятий нею. Може, вона танцювала? Я дипломатично мовчав.
- Здалека ти виглядав так... - вона не могла знайти слова.
- Солідно? - підказав я. Її повіки здригнулися. Чи й на них була металева оболонка? Ні, то, мабуть, грим. Вона підвела голову.
- Що це означає?
- Ну... е-е-е... вартий довір’я...
- Ти якось дивно говориш. Ти звідки?
- Здалеку.
- Марс?
- Далі.
- Літаєш?
- Літав.
- А тепер?
- Тепер нічого. Повернувся.
- Але літатимеш знову?
- Не знаю. Мабуть, ні.
Розмова не клеїлась. Мені здавалося: дівчина вже трохи шкодувала, що так легковажно запросила мене, і я вирішив виручити її.
- Може, я піду? - запитав я, все тримаючи в руках кухоль з отим напоєм.
- Чому? - здивувалася вона.
- Мені здалося, що тебе б це... влаштувало.
- Ні, - сказала вона, - ти помиляєшся. Ні... Чому ти не п’єш?
- П’ю.
І все-таки це було молоко. В таку пору, за таких обставин! Я був такий здивований, що вона мимоволі мусила це помітити:
- Що, погане?
- Це... молоко... - промимрив я. Мабуть, я виглядав ідіотом.
- Звідки? Яке молоко? Це брит...
Я зітхнув.
- Слухай, Наїс... Я, мабуть, справді-таки піду. Так буде краще.
- То навіщо ж ти пив? - запитала вона.
Я мовчки дивився на неї. Не так вже й змінилася мова, але я нічого не розумів.
Нічого. Це вони все змінили.
- Як хочеш, - нарешті сказала вона. - Я тебе не тримаю. Але зараз це...
Вона зніяковіла. Випила свій лимонад, - так я охрестив у думці той пінистий напій, - а я все ще не знав, що говорити. Дурне становище!
- Розкажи мені про себе, - запропонував я їй. - Гаразд?
- Гаразд. А ти мені потім розповіси?..
- Так.
- Я на Кавуті вже другий рік. Трохи занедбала все останнім часом. Не вправлялась регулярно і... так якось. Шістка в мене не цікава. Так, насправді то... у мене нікого немає. Це дивно?..
- Що?
- Що немає...
І знову загадки. Про кого вона говорила? Кого не мала? Батьків? Коханців? Знайомих? Все-таки Абс мав рацію, коли говорив, що без восьми місяців в Адапті я не дам собі ради. Але саме тепер ще більше, ніж досі, я не хотів би повертатись з повинною до тієї школи.
- І що далі? - запитав я, а оскільки я все ще тримав, у руці кухоль, то ковтнув знову того молока.
Очі у неї здивовано розширились. Глузлива посмішка торкнулася її губ. Вона вихилила свій кухоль до дна, потяглася рукою до плечей, схопила верхнє пухнасте вбрання і здерла його - не розстібнула, не скинула, а просто здерла з плечей і кинула клапті, як сміття.
- Кінець кінцем ми мало знаємо одне одного, - сказала вона.
Схоже було, що так вона почуває себе вільніше. Посміхнулася. Часом виглядала дуже гарною, особливо коли мружила очі, а нижня губа, відкриваючись, оголювала білі зуби. В обличчі у неї було щось єгипетське. Єгипетська красуня. Чорне волосся. Більш ніж чорне. А коли стягла з плечей пухнасте вбрання, я побачив, що вона взагалі не така вже й худа, як це мені спочатку здалося. Але чому вона це зробила? Чи це щось означало?..
- Ти хотів щось розповісти, - промовила вона.
- Так, - відповів я і відчув хвилювання, ніби від моїх слів залежало бозна-що. -
Я... був пілотом. Останній раз був тут... не злякаєшся?
- Ні. Кажи.
Її очі заблищали.
- Сто двадцять сім років тому. Тоді мені було тридцять років. Експедиція... Я був пілотом, у польоті до Фомальгауту. Це значить двадцять три світлових роки. Ми летіли туди й назад - сто двадцять сім років за земним часом і десять - за корабельним. Чотири дні тому повернулись... “Прометей” - мій корабель - залишився на Місяці. Звідти я прибув сьогодні. Оце й усе.
Вона дивилась на мене. Мовчала. Її губи сіпнулись, розтулилися, стулилися знову.
Що було в її очах? Здивування? Розпач? Страх?
- Чому ти нічого не говориш? - не витримав я. Кашлянув.
- То... скільки ж тобі насправді років?
Я примусив себе посміхнутися. Це була вимучена посмішка.
- Що значить - насправді? Біологічних - сорок, а за земним часом - сто п’ятдесят сім... Довга мовчанка і раптом:
- А жінки там були?
- Зачекай-но, - сказав я. - У тебе є що-небудь випити?
- Що ти маєш на увазі?
- Що-небудь міцне. Алкоголь... чи його вже не п’ють?
- Дуже рідко... - відповіла вона зовсім тихо, ніби думала про щось інше. Руки її безвольно звисали і торкалися металевої блакиті сукні.
- Я тобі дам... ангехену. Хочеш? Ах, правда, ти ж не знаєш, що це таке.
- Ні, не знаю, - відповів я з несподіваною злістю. Вона підійшла до бару й повернулася з невеликою пузатою пляшкою. Налила мені. Там був алкоголь - небагато, - було щось іще, з своєрідним терпким присмаком.
- Не гнівайся, - сказав я, вихиливши кухоль і наливши собі вдруге.
- Я не гніваюсь. Ти не відповів мені. Може, не хочеш?
- Чому ні? Скажу. Нас було всього двадцять три чоловіка на двох повітряних кораблях. Другий - то “Улісс”. По “п’ять пілотів, решта - вчені. Зовсім не було там жінок.
- Чому?
- Через дітей, - пояснив я. - Не можна возити дітей на таких кораблях, а коли б навіть і можна було, ніхто б не схотів їх брати. Раніше ніж в тридцять років не полетиш. Треба закінчити два факультети плюс чотири роки тренувань - усього дванадцять років. Одним словом, тридцятирічні жінки, як правило, мають дітей. Були ще й інші міркування.
- А ти? - запитала вона.
- Я був неодруженим. Вибирали неодружених, звичайно, добровольців.
- Ти хотів...
- Так. Звичайно.
- І не...
Замовкла. Я знав, що вона хотіла сказати, й мовчав.
- Це, мабуть, дуже страшно... отак, повернутися... - сказала вона майже пошепки й здригнулася. Раптом глянула на мене, щоки її вкрилися густим рум’янцем.
- Слухай-но, те, що я говорила раніше, було просто жартом. Насправді ж...
- Про тих сто років?
- Так. Я сказала це, аби щось сказати. Це не мало...
- Та годі тобі, - буркнув я. - Ще трохи розмов про це - і я справді відчую цей вік.
Вона мовчала. Я примусив себе не дивитись на неї. В тій іншій, неіснуючій кімнаті за склом величезна чоловіча голова беззвучно співала; я бачив, як тремтіла від напруження темно-червона шия, бачив спітнілі щоки, все обличчя, яке похитувалося в нечутному ритмі.
- Що ти робитимеш далі? - тихо запитала вона.
- Не знаю. Ще це знаю.
- У тебе немає жодних планів?
- Ні. У мене є трохи... ну, премія така. За весь цей час. Коли ми відлітали, в банку було покладено на моє ім’я... не знаю навіть скільки. Нічого не знаю... Слухай, що це таке - кавут?
- Кавута? - поправила вона... - Це... такі заняття пластування - нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю...
- Стривай... то що ти, власне, робиш?
- Пласт, ну, хіба ти не знаєш, що це таке?
- Ні.
- Як би тобі... просто, там роблять сукні, взагалі одяг, усе...
- Кравецтво?
- Що це значить?
- Шиєш щось?
- Не розумію.
- О небо, чорне й блакитне! Проектуєш моделі одягу?
- Ну... так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.
Я облишив цю тему.
- А що таке реаль?
Це справді їй допекло. Вперше вона подивилась на мене, як на істоту з іншого світу.
- Реаль це... реаль... - повторила вона безпорадно. - Це такі... історії. Їх дивляться...
- Це? - я вказав на скляну стіну.
- Та ні, це телебачення...
- Так що? Кіно? Театр?
- Ні. Я знаю, що таке театр. Це було колись, раніше. Знаю: там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них...
- Куди зайти?..
Велетенська голова поводила очима, відкидалась назад, дивилася на мене так, ніби її надзвичайно розважала ця сценка.
- Слухай-но, Наїс, - несподівано для самого себе промовив я, - або я вже піду, бо дуже пізно, або...
- Я б воліла...
- Але ж ти не знаєш, що я хочу сказати.
- То скажи.
- Гаразд. Я хотів розпитати тебе іще про деякі речі. Про великі, найважливіші. Я вже трохи знаю - чотири дні просидів в Адапті на Місяці. Але то, як кажуть, я чув дзвін... Що ви робите, коли не працюєте?
- Можна робити багато чого, - сказала вона. - Можна подорожувати справді або мутом. Можна розважатися, ходити до реалю, танцювати, грати в терео, займатися спортом, плавати, літати - що тільки душа забажає.
- А що таке - мут?
- Це майже як реаль, тільки що до всього можна доторкнутися. Там можна ходити по горах, по всьому; сам побачиш, про це неможливо розповісти. Але мені здається, що ти хотів запитати про щось інше?..
- Ти маєш рацію. Як зараз між жінками й чоловіками?
Вії у неї затремтіли.
- Я гадаю так, як було завжди. Що тут могло змінитися?
- Усе. Коли я відлітав - не думай, що я хочу сказати щось погане, - дівчина, як от ти, не привела б мене до себе так пізно.
- Справді? Чому?
- Бо це мало б певний сенс.
Хвилину вона мовчала.
- А звідки ти знаєш, що його не було?
Мабуть, у мене й справді був кумедний вигляд. Я не зводив з неї очей. Вона перестала посміхатися.
- Наїс... як це... - пробурмотів я, - ти береш абсолютно незнайомого типа і...
Вона мовчала.
- Чому ти не відповідаєш?
- Бо ти нічого не розумієш. Не знаю, як тобі це пояснити. Це, бачиш, нічого не означає...
- Ага. Це нічого не означає, - повторив я. Мені не сиділося. Я підвівся. Майже скочив, забувши, що не можна. Дівчина здригнулася.
- Вибач, - сказав я й почав міряти кроками кімнату. За склом розкинувся парк у променях ранкового сонця; серед дерев з блідо-рожевим листям ішло троє хлопців у сорочках, що виблискували, як зброя.
- Чи тепер одружуються?
- Звичайно.
- Нічого не розумію! Поясни мені це. Розкажи. Ти бачиш чоловіка, який тобі подобається і, не знаючи його, одразу...
- Але що ж тут розповідати? - неохоче промовила вона. - Невже й справді тоді, в твої часи, дівчина не могла впустити до своєї кімнати жодного чоловіка?
- Могла, звичайно, і навіть з такою думкою, але... не через п’ять хвилин після того, як його побачила...
- А через скільки хвилин?
Я подивився на неї. Вона запитувала цілком серйозно. Ну, так звідки їй знати? Я знизав плечима.
- Йшлося не лише про час, але... але дівчина мусила спочатку щось побачити в ньому, пізнати його, покохати. Спочатку вони дружили...
- Зачекай-но, - сказала вона. - Здається, ти... нічого не розумієш. Адже я тобі дала брит.
- Який брит? А, оце молоко? Ну, то й що з того?
- Як то що? Чи може... не було бриту?
Вона зареготала. Аж падала зо сміху. Раптом замовкла, глянула на мене й страшенно почервоніла.
- Так ти подумав... подумав, що я... Ні-і!!
Я сів. Не знав, куди подіти свої руки. Дістав з кишені сигарету і запалив.
Дівчина широко розкрила очі.
- Що це таке?
- Сигарета. А ви хіба не палите?
- Вперше бачу... так оце сигарета?! Як ти можеш так втягувати дим? Ні, зачекай, те, про що ми говорили, - важливіше. Брит - це ніяке не молоко. Не знаю, що в ньому є, але чужому завжди дають брит.
- Чоловікові?
- Так.
- І що ж далі?
- Те, що він стає, він мусить бути чемним. Знаєш що... краще хай тобі це розтлумачить який-небудь біолог.
- До біса біолога. Так, значить, чоловік, якому ти дала брит, не може собі дозволити нічого зайвого?
- Звичайно.
- А якщо він не схоче пити?
- Тобто, як не схоче?
На цьому взаємопорозуміння кінчилося.
- Адже не можеш ти його примусити, - терпляче почав я знову.
- Божевільний міг би й не випити... - промовила вона поволі, - але я не чула про щось подібне. Ніколи...
- Чи це такий звичай?
- Не знаю, що тобі й сказати. Ти ж не через звичай не ходиш голий?
- Ага. Ну, в певному розумінні - так. Але на пляжі можна роздягтися.
- Зовсім? - запитала вона з несподіваною цікавістю.
- Ні. Купальний костюм... Але за моїх часів були люди, які називалися нудистами...
- Знаю. Це не те. Я думала, що ви всі...
- Ні. Так, значить, це пиття є... те ж саме, що й носіння одягу? Таке ж необхідне?
- Так. Коли вдвох.
- Ну, а далі?
- Що далі?
- А за другим разом?
Це була ідіотська розмова, і я почував себе жахливо. Але ж мусив я нарешті довідатись!
- Потім? Всяко буває. Декотрим... завжди дають брит...
- Чарівний напій! - вихопилось у мене.
- Що це значить?
- Ні, нічого. А як дівчина йде до когось? Тоді як?
- Тоді він п’є в себе.
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
