Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Я підвівся і стрибнув з місця, без розгону, головою вниз. Вода була тепла, це мене трохи спантеличило, бо я приготувався до холодної. Я виринув. Вода була надто тепла, як чай. Я вилазив з протилежного боку, лишаючи на стартовій тумбі вологі сліди рук, коли щось кольнуло мене в серце.
Історія Ардера перенесла мене в зовсім інший світ, а зараз, може, через те, що вода була тепла, я пригадав дівчину, і мені здалося, ніби насувається щось жахливе, якесь нещастя, якого я не можу подолати, а повинен.
Може, це теж мені тільки вбилося в голову? Я, скоцюрбившись, розгублено обмірковував це. Швидко сутеніло. Я вже ледве бачив власне тіло, загар зливався з темрявою, хмари закривали все небо, і якось несподівано, надто несподівано запала ніч. Від будинку наближалося щось біле. Це була її шапочка. Мене охопила паніка. Я повільно підвівся, хотів утекти, але вона помітила мене.
- Брег, це ви? - тихо окликнула вона.
- Я. Ви хочете купатися? Я не... заважатиму. Я піду...
- Чому? Ви мені не заважаєте... Вода тепла?
- Так. Як на мене, навіть занадто, - сказав я. Вона підійшла до краю і легко стрибнула. Я бачив лише її силует. Костюм був темний. Вона виринула майже поруч, біля моїх ніг.
- Жахливо! - вигукнула вона, пирхаючи. - Що він наробив... треба холодної. Ви не знаєте, як це робиться?
- Ні. Але зараз довідаюся.
Я стрибнув над її головою. Пірнув униз, іще нижче, аж поки не торкнувся дна витягнутими руками, і поплив понад ним, торкаючись бетону. Під водою, як завжди, було трохи світліше, ніж на поверхні, і я скоро знайшов отвори труб. Вони були в стіні навпроти будинку. Я виплив, уже майже без повітря в легенях, бо довго був під водою.
- Брег!! - почув я її голос.
- Я тут. Що сталося?
- Я так злякалася... - вже тихше сказала вона.
- Чого?
- Вас не було так довго...
- Я вже знаю де, зараз ми це зробимо! - вигукнув я у відповідь і побіг до будинку. Я міг би обійтися без цього героїчного пірнання, бо крани були на виду, в колонці недалеко від веранди. Я пустив холодну воду й повернувся до басейну.
- Вже. Але мине якийсь час...
- Так. .... Вона стояла під вишкою, а я - на певній відстані, наче боявся наблизитися до неї. Потім підійшов до неї поволі, немов знехотя. Я вже звикав до темряви і міг розрізнити риси її обличчя. Вона дивилась у воду. Їй була дуже до лиця біла купальна шапочка. І виглядала вона вищою, ніж у звичайному вбранні.
Я стовбичив поруч з нею, аж мені стало незручно. Може, тому й поспішив сісти. “Бовдур”, - вилаяв я себе. Але нічого не надумав. Хмари густішали, ставало дедалі темніше, проте мені здавалося, що дощу не буде.
- Вам не холодно?
- Ні. Знаєте, Брег...
- Що?
- Щось не прибуває...
- Бо я відкрив злив... зараз закрию.
Коли я йшов до будинку, мені спало на думку, що я міг би покликати Олафа. Мало не зареготав: оце дожився! Я боявся її...
Я стрибнув у воду й одразу ж виринув.
- Здається, добре. Може, я перестарався, тоді скажіть, я додам теплої...
Тепер видно було, як спадає вода, бо злив лишався відкритим. Дівчина - я бачив її струнку тінь на тлі хмар - наче вагалася. Може, їй уже не до мене, може, вона піде додому, майнула думка, і я відчув полегкість. У цю мить вона стрибнула ногами вниз і неголосно скрикнула, бо там було вже зовсім мілко - я не встиг її попередити. Вона вдарилася ногами об дно, заточилася, але не впала. Я кинувся до неї.
- Вам боляче?
- Ні.
- Це через мене. Я дурень.
Ми стояли по пояс у воді. Вона попливла. Я виліз на берег, побіг до будинку, закрив злив і повернувся. Її я ніде не бачив. Я тихо зайшов у воду, переплив басейн, перевернувся горілиць і, легко рухаючи руками, пірнув на дно. Там я розплющив очі й побачив поверхню води, вкриту маленькими хвильками; вона виблискувала, мов темне скло. Мене повільно винесло на поверхню, і я побачив дівчину. Вона стояла під стіною басейну. Я поплив. Вишка залишилася на протилежному боці, тут було так мілко, що я відразу став на дно і пішов до неї. Шумно хлюпотіла вода. Я бачив її обличчя, вона дивилася на мене; чи то по інерції останніх кроків - бо у воді важко йти, але нелегко й одразу зупинитися, - сам уже не знаю як, але я опинився зовсім близько від неї. Може, нічого б не сталося, коли б вона відступила, але вона залишилася на місці, тримаючись рукою за перший з надводних щаблів драбинки, а я був уже надто близько, щоб що-небудь сказати - прикритися розмовою...
Я міцно обняв її, вона була холодна, слизька, як риба, як дивне, невідоме створіння, і раптом у цьому дотику, такому холодному, наче мертвому, - бо вона навіть не ворухнулася, - я знайшов гарячу пляму - її уста, і цілував її, цілував, цілував - це було справжнє безумство. Вона не боронилася. Зовсім не опиралася - була як мертва. Я тримав її за плечі, підняв її обличчя вгору, хотів її бачити, зазирнути в очі, але було вже так темно, що я скоріше уявив собі їх. Вона не тремтіла. Тільки щось пульсувало - не знаю, моє серце чи її. Так ми стояли, аж поки вона не почала потроху визволятися з моїх рук. Я одразу ж пустив її. Вона піднялася по драбинці на берег. Я за нею, і знову обняв її, якось боком; вона тремтіла. Тепер тремтіла. Я хотів сказати щось, але голосу в мене не було. Я лише тримав її, притискав до себе, і ми стояли, аж поки вона вдруге не визволилася, - не відштовхуючи мене, а тільки так, ніби мене взагалі не було. Руки в мене опустилися. Вона відійшла. З мого вікна падало світло, я бачив, як вона взяла халат і, не накидаючи його, ступила на сходи. У дверях, у холі, теж було світло. Краплі води блищали на її спині та ногах. Двері зачинилися. Вона зникла.
Якусь мить мені хотілося кинутись у воду і вже не випливати. Ні, справді. Ніколи ще не було в мене такого безглуздого й неможливого випадку. А найгірше - я не знав, що все це значило і що мені тепер робити. І чому вона була така... така... Може, боялася мене? Отже, лише страх? Ні, це було щось інше. Що? Звідки я міг знати? Або Олаф. Зрештою, хіба я п’ятнадцятирічне хлоп’я, щоб, поцілувавши дівчину, бігти до нього шукати поради?!
“Так, - подумав я. - Побіжу”. Я пішов у бік будинку, підняв свій халат і струсив з нього пісок. Хол був освітлений. Я підійшов до її дверей. “Може, вона мене впустить”, - подумав я. Якби впустила, то стала б мені байдужою. Може. Або я дістану ляпаса. Ні. Вони добрі, вони бетризовані, вони не можуть. Вона дасть мені трохи молочка, зробить мені дуже приємно! Я стояв хвилин п’ять і згадував печери Керенеї, ту горезвісну діру, про яку говорив Олаф. Благословенна діра! То був, здається, старий вулкан. Ардер заклинився там між брилами і не міг вибратись, а лава підіймалася. Власне, ніяка не лава, Вентурі казав пізніше, що то було щось подібне до гейзера. Ардер... ми чули його голос... По радіо. Я спустився й витягнув його... Боже! Я повторив це слово разів десять і перед цими дверима. Тиша. Наче там нікого нема.
Якби хоч двері мали клямку. Ні, там була гладенька плитка. У мене нагорі теж не було клямки. Я не знав, чи вони якось замикаються, чи досить просто штовхнути, бо був ще дикуном з Керенеї.
Я підняв руку й завагався. А що, як двері не відчиняться? Отоді вже матиму матеріал для роздумів. І я відчував, що чим довше стою, тим менше в мене сили. Я доторкнувся до плитки. Вона не піддалася. Я натиснув сильніше.
- Це ви? - почув я її голос. Вона, мабуть, стояла зразу ж за дверима.
- Так.
Тиша. Півхвилини. Хвилина.
Двері відчинилися. Вона стояла на порозі. На ній був пухнастий ранковий халат. Волосся розсипалося по коміру. Важко повірити, але лише зараз я побачив, що воно каштанове.
Двері були тільки прочинені. Вона їх притримувала. Коли я зробив крок, вона відступила. Двері самі, без жодного звуку, зачинилися за мною.
І раптом я зрозумів, як це все виглядає. Наче якась полуда спала мені з очей. Вона дивилася на мене - непорушна, бліда, стискаючи руками поли халата, а я стояв навпроти, голий, у самих лише чорних Олафових плавках, з халатом у руці, втупившись у неї...
І раптом я всміхнувся. Я стріпнув халат, одягнув його, зав’язав пояс і сів. Помітив дві мокрі плями там, де щойно стояв. Але нічогісінько не міг сказати. Що я міг сказати? Раптом надумав. Це було як натхнення.
- Ви знаєте, хто я?
- Знаю.
- Чи бач! Це добре. З Бюро подорожей?
- Ні.
- Все одно. Я - дикий, знаєте?
- Хіба?
- Так. Страшенно дикий. Як вас звуть?
- Ері.
- Я тебе заберу звідси.
- Що?
- Так. Заберу тебе звідси. Не хочеш?
- Ні.
- Це не має значення. Заберу тебе. Знаєш чому?
- Мабуть, знаю.
- Ні, не знаєш. Я й сам не знаю.
Вона мовчала.
- Я з цим нічого не можу вдіяти, - вів я далі. - Це сталося одразу, як я тебе побачив. Позавчора. За обідом. Ти знаєш.
- Знаю.
- Стривай. Ти, може, думаєш, що я жартую?
- Ні.
- Звідки ти можеш... Але все одно... А ти не спробуєш утекти?
Вона мовчала.
- Не роби цього, - попрохав я. - Це нічого не допоможе, розумієш? Я все одно не дам тобі спокою. Я б хотів... ти мені віриш?
Вона мовчала.
- Це не лише тому, що я не бетризований. Мене ніщо не зупинить, розумієш, мені все байдуже. Крім тебе. Я мушу тебе бачити. Дивитися на тебе. Чути твій голос. Мушу, і край. Я ще не знаю, що буде з нами. Можливо, це погано закінчиться. Але мені однаково. Ось я звертаюсь до тебе, а ти слухаєш... Розумієш? Ні. Ти не можеш цього зрозуміти. Ви позбулися драм, щоб спокійно жити. Я так не вмію. Мені це не потрібно.
Вона мовчала. Я набрав повітря в груди.
- Ері, - сказав я, - слухай... спочатку сядь.
Вона не ворухнулася.
- Прошу тебе. Сядь.
Вона не ворухнулася.
Раптом я зрозумів. Щелепи в мене стиснулися.
- Якщо не хочеш, то навіщо мене впустила?
Мовчання.
Я підвівся. Взяв її за плечі. Вона не опиралася. Посадив її в крісло. Підсунув своє, так що наші коліна майже торкалися.
- Можеш робити, що схочеш. Але слухай. Я в цьому не винен. А тим більше ти. Ніхто. Я цього не хотів. Але так сталося. Це, розумієш, не безвихідна ситуація. Я знаю, що поводжуся, як божевільний. Знаю про це. Але зараз я скажу тобі, чому саме. Чи ти взагалі вже до мене не озвешся?
- Не знаю, - сказала вона.
- Спасибі за це. Так. Я знаю. Я не маю ані найменших прав і так далі. Отже, я хотів тобі сказати: мільйони років тому були такі ящури, бронтозаври, атлантозаври... Може, чула про них?
- Так.
- То були велетні завбільшки з будинок. У них були надзвичайно довгі хвости, втроє довші за тулуб. І тому вони не могли рухатися так, як хотіли б: легко й спритно. У мене теж такий хвіст. Десять років, невідомо навіщо, я вештався по зірках. Може, не треба було. Але це нічого. Цього вже не зміниш. Це мій хвіст. Розумієш? Я не можу поводитися так, ніби цього не було, ніби цього ніколи не було. Я не думаю, щоб ти була в захопленні від цього. Від того, що я тобі сказав, що кажу і що скажу потім. Але я не бачу виходу. Я мушу тебе мати, якомога довше, і це, власне, все. Скажеш що-небудь?..
Вона дивилася на мене. Мені здалося, що вона ще більше зблідла, але це могло бути від освітлення. Вона сиділа, загорнувшись у пухнастий халатик, наче їй було холодно. Я хотів спитати, чи їй холодно, але знову не міг вимовити ані слова. Мені - о, мені не було холодно!
- Що ви... зробили б... на моєму місці?
- Дуже добре! - похвалив я. - Припускаю, що я боровся б.
- Я не можу.
- Знаю. Гадаєш, мені від цього легше? Присягаюся тобі, ні. Хочеш, щоб я пішов, чи, може, ще щось скажеш? Чому ти так дивишся? Адже ти вже знаєш, що я зроблю для тебе все. Ні? Не дивись так, прошу тебе. Все, що ти від мене чуєш, означає щось зовсім не те, що в інших людей. І ти знаєш що?
Мені було дуже важко дихати, немов після тривалого бігу. Я тримав обидві її руки - не знаю відколи - може, з самого початку? Не знаю. Вони були такі маленькі.
- Ері. Знаєш, я ніколи ще не відчував того, що зараз. У цю мить. Подумай. Та страшна порожнеча там. Невимовна. Я не вірив, що повернуся. Ніхто не вірив. Ми про це говорили, але тільки так. Вони там залишилися - Том, Арне, Вентурі, і тепер вони, як каміння, знаєш, таке заморожене каміння, у темряві. І я теж мав там залишитися, але якщо вже я тут і тримаю твою руку, і можу говорити з тобою, і ти мене слухаєш, то це, мабуть, не так уже й погано. Не так уже й підло. Ері! Тільки не дивись отак. Благаю тебе! Дай мені надію. Не думай, що це - лише кохання. Не думай так. Це щось більше. Більше. Ти мені не віриш... чому не віриш? Адже я казав правду. Справді не віриш?..
Вона мовчала. Її руки були холодні як лід.
- Не можеш? Так, я знаю, що це неможливо. Знав з першої хвилини. Я належу іншому світові. Це не моя вина, що я повернувся. Так. Не знаю, навіщо я тобі все це кажу? Цього не існує. Не існує, га? Ти думала, що я зможу з тобою зробити все, що схочу? Не це для мене головне, розумієш? Ти не зірка...
Запала тиша. Весь будинок мовчав. Я схилив голову до її рук, що безвладно лежали в моїх, і почав говорити:
- Ері. Ері. Тепер ти вже знаєш, що не повинна боятися, правда? Знаєш, що тобі ніщо не загрожує. Але це - дуже велике, Ері. Я не знав, що може бути щось подібне. Не знав. Присягаюся тобі. Чому вони летять до зірок? Я не можу цього зрозуміти. Адже все - тут. А може, треба спочатку побувати там, щоб лише тоді це зрозуміти? Можливо. Зараз піду. Вже йду. Забудь про це все. Забудеш?
Вона кивнула.
- Нікому не скажеш? Вона похитала головою.
- Справді?
- Справді.
Це був шепіт.
- Дякую тобі.
Я вийшов. Сходи. Стіни - одна кремова, друга зелена. Двері моєї кімнати. Я широко відчинив вікно і дихав на повні груди. Яке свіже було повітря. З тієї хвилини, коли я вийшов від неї, я був зовсім спокійний. Я навіть посміхнувся, але не устами і не обличчям. Посміх був у мені - поблажливий, я сміявся з власної глупоти, адже я не знав, що все могло бути так просто. Нахилившись, я перебирав речі у спортивному чемоданчику. Серед мотуззя? Ні. А це що? Ні. Зараз...
Ось він. Я випростався. Раптом мені стало соромно. Світло. Я так не міг. Пішов, щоб вимкнути його, аж раптом на порозі виріс Олаф. Він був одягнений. Не лягав?
- Що ти робиш?
- Нічого.
- Нічого? Що там у тебе? Не ховай!
- Та нічого...
- Покажи!
- Не хочу. Вийди.
- Покажи!
- Ні.
- Так я й знав. Мерзотник!
Я не сподівався такого удару. Пальці мої розімкнулися, він вислизнув, ударився об підлогу, і за мить ми вже зчепилися, я підім’яв його під себе, перекинувся, столик упав, потягнувши за собою лампу, яка грюкнула об стіну, аж загримів увесь будинок. Він був уже переможений. Не міг вирватися й лише звивася; я почув зойк, її зойк, пустив Олафа і відскочив назад.
Вона стояла в дверях. Олаф підвівся на коліна.
- Він хотів себе вбити. Через тебе! - прохрипів він.
Він тримався за горло. Я відвернувся. Притулився до стіни, ноги піді мною тремтіли. Мені було так соромно, так страшенно соромно. Вона дивилася на нас, то на одного, то на другого. Олаф весь час тримався за горло.
- Ідіть звідси, - сказав я тихо.
- Спочатку ти мусиш мене прикінчити.
- Змилосердься!
- Ні.
- Прошу вас, вийдіть, - озвалась вона.
Я замовк з розкритим ротом. Олаф дивився на неї, приголомшений.
- Дівчино, він...
Вона похитала головою.
Не спускаючи з нас очей, він боком вийшов з кімнати.
Вона дивилася на мене.
- Це правда? - спитала вона.
- Ері... - простогнав я.
- Це треба?.. - спитала вона.
Я кивнув головою: так. Вона заперечила. Я підійшов до неї і побачив, що Ері зіщулилась, а руки, якими вона притримувала полу пухнастого халата, тремтять.
- Чому? Чому ти так мене боїшся?
Вона заперечливо похитала головою.
- Ні.
- Але ти тремтиш?
- Це просто так.
- І... підеш зі мною?
Вона кивнула головою - двічі, як дитина. Я обійняв її, обережно, як тільки міг.
Вона наче вся була із скла.
- Не бійся... - сказав я. - Поглянь...
У мене в самого тремтіли руки. Чому вони не тремтіли, коли я поступово сивів, чекаючи на Ардера? Яких глибин, яких закутків почуття сягнув я нарешті, щоб довідатися, чого я вартий?
- Сідай, - сказав я, - адже ти ще тремтиш? Та ні, стривай.
Я поклав її на своєму ліжку. Укрив її.
- Так краще?
Вона кивнула. Я не знав, чи тільки зі мною вона така мовчазна, чи взагалі така.
Я став навколішки біля ліжка.
- Говори мені що-небудь, - прошепотів я.
- Що?
- Про себе. Хто ти. Чим займаєшся. Чого хочеш. Але - не те, чого хотіла раніше, поки я не звалився тобі на голову.
Вона злегка знизала плечима, наче даючи зрозуміти, що їй нема чого сказати.
- Не хочеш говорити? Чому, чи...
- Це не має значення... - сказала, ніби вдарила мене цими словами. Я відсахнувся.
- Що це означає, Ері... що це, - белькотав я. Але вже розумів. Добре розумів.
Я скочив на ноги й почав ходити по кімнаті.
- Я так не хочу. Не можу так. Не можу. Так не можна, я...
Я остовпів. Знову. Бо вона усміхнулася. Невиразно, ледь помітно.
- Ері, що ти...
- Він має рацію, - сказала вона.
- Хто?
- Той... ваш приятель.
- В чому?
Їй важко було це вимовити. Вона відвела очі.
- В тому, що ви - нерозумний.
- Звідки ти знаєш, що він це сказав?
- Я чула.
- Нашу розмову? По обіді?
Вона кивнула головою. Почервоніла. Навіть губи її порожевіли.
- Я не могла не чути. Ви розмовляли страшенно голосно. Я б вийшла, але...
Я зрозумів. Двері її кімнати виходили до холу. “Який кретин”, - подумав я про себе. Я був приголомшений.
- Ти чула... все? Вона знову кивнула.
- І знала, що це я про тебе?..
- Угу.
- Звідки? Адже я не назвав...
- Я знала ще перед тим.
- Як!?
Вона повернула голову.
- Не знаю. Знала. Тобто спочатку я подумала, що це мені здається.
- Ти дуже боялася? - спитав я похмуро.
- Ні.
- Ні? Чому - ні?
Вона ледь помітно посміхнулася.
- Ви зовсім, зовсім, як...
- Як що?!!
- Як у казці. Я не знала, що можна... таким... бути... і якби не те, що... ви знаєте... я б подумала, що це мені сниться...
- Запевняю тебе, що ні.
- Ох, я знаю. Я тільки так сказала. Ви знаєте, про що я?
- Не дуже. Мабуть, я тупий, Ері. Олаф мав рацію. Я дурень. Дурень. А тому ти мені розтлумач - добре?
- Добре. Ви думаєте, що ви страшний, а ви зовсім не такий... Ви лише...
Вона замовкла, ніби не могла підшукати слів. Я слухав її з напіввідкритим ротом.
- Ері, дитинко, я... я взагалі не думав, що я страшний. Безглуздя. Присягаюсь тобі. Тільки коли я прилетів і наслухався, надивився й дізнався про всяку всячину... Але годі. Я вже досить говорив. Значно більше, ніж треба. Ніколи в житті я не був таким балакучим. Говори, Ері, говори. - Я присів на ліжко.
- Немає чого, справді. Тільки... я не знаю...
- Чого ти не знаєш?
- Що буде?..
Я схилився над нею. Вона дивилася мені в очі, не кліпаючи. Наше дихання злилося.
- Чому ти дозволила себе цілувати?
- Не знаю.
Я доторкнувся губами до її скроні. До шиї. Я лежав так, з усіх сил стискаючи зуби. Такого зі мною не було ніколи. Я не знав, що таке може бути. Мені хотілося плакати.
- Ері, - прошепотів я самими устами. - Ері. Рятуй мене.
Вона лежала непорушно. Я чув, наче десь далеко-далеко, полохливі удари її серця.
Я сів.
- Ти... - почав я, але не наважився закінчити. Я підвівся, підняв лампу, поставив на стіл, щось зачепив - це був туристський ніж. Він лежав на підлозі. Я кинув його в чемодан. І обернувся до неї.
- Я погашу світло, - сказав я, - добре?
Вона не відповіла. Я натиснув кнопку. Морок. У широко розчиненому вікні не було видно жодних, навіть далеких, вогнів. Нічого. Чорно. Так чорно, як там.
Я заплющив очі. Тиша бриніла.
- Ері, - шепнув я.
Вона не відізвалася. Я відчував її страх. Навпомацки підійшов до ліжка. Намагався почути її подих. Але тільки тиша дзвеніла, огортаючи все навколо, і наче матеріалізувалася в тій темряві... “Я мушу вийти”, - подумав я. Так. Зараз вийду. Але нахилився і наче в якомусь ясновидінні відшукав її обличчя.
Вона затамувала подих.
- Ні, - видихнув я. - Нічого. Справді нічого...
Я доторкнувся до її волосся. Я гладив його кінчиками пальців і пізнавав ще чуже, ще незвідане. Я так хотів це все зрозуміти. А може, не було чого розуміти? Яка тиша. Чи Олаф спить? Напевно ні. Сидить, прислухається. Чекає. Отже, піду до нього. Але я не міг. Все було надто вже неправдоподібне, непевне. Я не міг. Не міг! Я поклав голову на її плече. Один рух, і я вже поруч із нею. Я відчув, що все її тіло заклякло. Вона відсунулася. Я прошепотів:
- Не бійся.
- Ні.
- Ти тремтиш.
- Це просто так.
Я обняв її. Її голова, що була на моєму плечі, пересунулася в згин ліктя. Ми лежали так поруч, а навколо - мовчазна пітьма.
- Пізно вже, - шепнув я. - Дуже пізно. Можеш спати. Прошу тебе. Спи...
Я заколисував її повільним напруженням м’язів плеча. Вона лежала тихо, але я відчував тепло її тіла й подиху. Дихала часто. І серце в неї калатало швидко-швидко. Повільно, дуже повільно заспокоювалося воно. Мабуть, була дуже втомлена. Я прислухався спочатку з відкритими, потім із заплющеними очима, бо мені здавалося, що так я краще чую. Чи вона вже спить? Хто вона? Чому вона стільки для мене значить? Я лежав у темряві, з-за вікна тягло легким вітерцем, він ворушив фіранку, яка слабо шелестіла, мов пісок. Я ніяк не міг отямитися. Енессон, Томас, Вентурі, Ардер. Отже, все це було для цього? Для цього? Купка пороху. Там, де ніколи не віє вітер. Де немає ні хмар, ні сонця, ні дощу, де немає нічого. І я був там? Справді був? Заради чого? Я вже нічого не знав, усе зливалося в безформну темряву - я завмер. Ері здригнулася. Повільно повернулася на бік. Але голова її лишилася на моєму плечі. Вона щось тихенько пробурмотіла. І спала далі. Я намагався уявити собі хромосферу Арктура. Безмежність, безмірність, над якою я летів і летів, обертаючись, як на химерній невидимій каруселі вогню, із сльозами на опухлих очах, і повторював самими губами: “Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім” - тисячі, тисячі разів, так що потім від самої лише думки про ці слова щось у мені здригалося, наче вони були випалені в мені, наче вони були раною; а у відповідь чувся лише тріск у навушниках і глузливий півнячий крик, на який моя апаратура перетворювала полум’я протуберанців, і там був Ардер, його обличчя, його тіло й ракета, перетворені на променистий газ. А Томас? Томас загинув, і ніхто не знав, що з ним сталося... А Енессон? Ми з ним були в поганих стосунках - я не терпів його. Але в камері тиснення я сперечався з Олафом, який не хотів мене випускати, бо було вже надто пізно: який я був благородний, великі небеса, чорні й блакитні... Але це не було благородством, це була справа людської ціни. Так. Бо кожен з нас був чимось дорогоцінним, людське життя мало надзвичайну вагу там, де не могло важити ніщо, де лише така тонесенька, майже неіснуюча плівка відділяла його від кінця. Той дротик чи контакт у радіо Ардера. Або той шов у реакторі Вентурі, якого Фосс не доглядів (а може, він одразу розійшовся, адже це буває, втома металу), і Вентурі протягом, ну, я знаю, п’яти секунд перестав існувати. А повернення Турбера? А чудесний порятунок Олафа, який розгубився, коли була перебита спрямовуюча антена? Яким чином? Ніхто цього не, знав. Олаф повернувся чудом. Так, один на мільйон. А яке щастя мав я! Яке незвичайне, неможливе щастя... Плече в мене терпло, і мені було від цього невимовно хороше. “Ері, - сказав я в думці, - Ері”. Як пташиний голос. Таке ім’я. Пташиний голос... Як ми просили Енессона, щоб він покричав по-пташиному... Він це вмів. Умів, а коли загинув, то разом з ним - усі птахи...
Але все це вже мішалося у мене в голові, я поринав і плив крізь темряву. В останню мить, перед тим, як заснути, мені здалося, що я там, на своєму місці, на підвісній койці, глибоко, біля самого залізного дна, а поруч зі мною лежить малий Арне - і я на мить пробудився. Ні. Арне мертвий, я на Землі. Дівчина тихо дихає.
“Будь благословенна, Ері”, - сказав я в думці, вдихаючи запах її волосся, і заснув.
Я розплющив очі, не знаючи, де я і хто я. Темне волосся, розсипане на моєму плечі, - я не відчував його, бо плече заніміло, - здивувало мене. Це тривало якусь мить. А потім я знав уже все. Сонце ще не зійшло, світанок був молочно-білий, чистий; він був у вікнах, і від нього віяло холодом. Я дивився в її обличчя, наче бачив його вперше. Вона спала міцно, дихаючи із стуленими губами, їй, мабуть, було не дуже зручно на моєму плечі, бо підклала собі під голову долоню і часом легенько ворушила бровами, ніби дивувалася знову й знову. Цей рух був ледь помітний, але я дивився уважно, немов на її обличчі була написана моя доля.
Я подумав про Олафа. Надзвичайно обережно почав визволяти плече. Та вона спала глибоким сном, їй щось снилося - я застиг, намагаючись відгадати... Не її сон, тільки те, чи він не поганий. Обличчя в неї було майже дитяче. Сон не був поганий. Я відсунувся від неї, встав. Я був у купальному халаті, так, як ліг. Босоніж вийшов у коридор, тихо, дуже повільно причинив двері і так само обережно зазирнув до Олафової кімнати. Ліжко стояло незайманим. Він сидів за столом і спав, поклавши голову на руки. Він не роздягався, як я і гадав. Не знаю, що його збудило - мій погляд? Він одразу ж прокинувся, глянув на мене ясними очима, випростався й почав потягатися, розминаючи кістки.
- Олафе, - сказав я, - якби через сто років...
- Заткни рота, - запропонував він. - Халь, ти завжди мав погані нахили...
- Вже починаєш? Я лише хотів тобі сказати...
- Знаю, що ти хотів сказати. Я завжди знаю, що ти хочеш сказати, за тиждень до того, як почнеш говорити. Якби на “Прометеї” потрібен був бортовий капелан, ти б придався. Чому я, до дідька, раніше про це не подумав. Ти б у мене мав роботу. Халь, ніяких проповідей! Ніяких клятв, присяг і тому подібного. Як справи? Добре?
- Не знаю. Начебто. Не знаю. Якщо ти думаєш про... то між нами нічого.
- Ні, ти спочатку стань на коліна, - сказав він. - Лише на колінах можеш говорити. Дурню, хіба я тебе про це питаю? Я маю на увазі перспективи і таке інше.
- Не знаю. І ось що я тобі скажу: думаю, вона сама не знає. Я звалився їй на голову, як грім з ясного неба.
- Так. Це прикро, - зауважив Олаф. Він роздягався. Шукав плавки. - Скільки ти важиш? Сто десять?
- Щось близько цього. Не шукай, твої плавки на мені.
- Святий-святий, а завжди щось поцупить, - пробурчав він, однак коли я почав їх стягати з себе, додав: - Та ти з глузду з’їхав, облиш. У мене в чемодані другі...
- Як оформляється розлучення? Не знаєш часом? - спитав я.
Олаф спідлоба зиркнув на мене - він нахилився над чемоданом - і закліпав очима.
- Ні. Не знаю. Та й звідки мені це знати? Я чув, що це як чхнути. І навіть не треба казати “на здоров’я”. Чи нема тут людської ванни, з водою?
- Не знаю. Мабуть, ні. Є лише така, знаєш.
- Авжеж. Освіжаючий вихор, що пахне зубною пастою. Жах. Ходімо до басейну. Без води я не почуваю себе вмитим. Вона спить?
- Спить.
- Ну, то побігли.
Вода була холодна й чудова. Я зробив сальто спиною гвинтом; вийшло. Ніколи ще воно в мене не виходило. Я виринув, пирхаючи й кашляючи, бо набрав у ніс води.
- Май на увазі, - кинув мені з берега Олаф, - тепер ти мусиш бути обережним. Пам’ятаєш Маркля?
- Так. Ну і що?
- Він бував на аміачних місцях Юпітера, а коли повернувся, сів на тренувальному ракетодромі і виліз із ракети, обвішаний трофеями, немов ялинка, то спіткнувся і зламав собі ногу. Май на увазі. Я тобі кажу.
- Постараюся. Страшенно холодна вода. Я вилажу.
- Слушно. Ти міг би схопити нежить. У мене не було його десять років. А тільки-но прилетів на Місяць, почав кашляти.
- Бо там було сухо, ось чому, - сказав я з серйозною міною. Олаф засміявся й оббризкав мене всього, стрибнувши у воду за метр від мене.
- Там було справді сухо, - сказав він, випливаючи. - Це вдале визначення - правда? Сухо, але не дуже затишно.
- Оль, я вже побіг.
- Гаразд. Побачимося на сніданку, коли ти не проти.
- Звичайно.
Я побіг нагору, обтираючись по дорозі. Перед дверима я затамував подих. Обережно зазирнув. Вона ще спала. Я скористався з цього й швидко переодягся. Встиг ще й поголитися у душовій.
Я зазирнув до кімнати - мені здалося, що вона озвалась. Коли я навшпиньках наблизився до ліжка, вона розплющила очі.
- Я спала... тут?
- Так. Так, Ері...
- Мені здавалося, що хтось...
- Так, Ері, це був... я.
Вона дивилася на мене, немовби силкуючись щось згадати. Спочатку очі її трохи розширилися - від здивування? Потім вона заплющила їх, відкрила знову; крадькома, дуже швидко, проте не настільки, щоб я не помітив, зазирнула під ковдру; обличчя її зашарілося.
Я відкашлявся.
- Ти хочеш, мабуть, піти до себе, га? Може, мені краще вийти, або...
- Ні, - сказала вона, - адже в мене є халат.
Вона загорнула його поли, сівши в ліжку.
- Це... вже... справді так?.. - сказала вона тихо, таким тоном, наче з чимось розлучалася.
Я мовчав.
Вона підвелася, пройшла по кімнаті, повернулась. Потім підняла на мене очі - в них було запитання, непевність і щось іще, чого я не міг відгадати.
- Чи ви, Брег...
- Моє ім’я Халь. Так мене звуть.
- Чи ви... Халь...
- Що?
- Я - правда, я не знаю... я б хотіла... Сеон...
- Що?
- Але... він...
Не хотіла чи не могла сказати “мій чоловік”?
- Післязавтра він повернеться.
- Так?
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
