Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
- Що буде?
Я проковтнув клубок у горлі.
- Чи мені треба з ним поговорити? - спитав я.
- Як це поговорити? Ви хочете самі?
- А хто?
- Це вже буде... кінець?
Мені стало душно; я знову проковтнув клубок.
- Адже... нема іншого виходу.
- Я думала, що це... меск.
- Що це?..
- Ви... не знаєте?
- Нічого не розумію. Ні. Не знаю. Що це таке? - промовив я, відчуваючи, як у мене по тілу побігли мурашки. Знову я потрапив у одну з цих несподіваних ям, у грузьке непорозуміння.
- Це такий... якщо хтось когось зустрічає... якщо хоче, на якийсь час... Ви справді нічого про це не знаєте?
- Стривай, Ері, не знаю, але мені здається, що починаю... це, мабуть, щось, тимчасове, така відпустка, така скороминуча пригода?
- Ні, - сказала вона, і очі її округлилися. - Ви не знаєте... Не знаю сама докладно, як це робиться, - призналася вона. - Я лише чула про це. І думала, що ви хотіли так...
- Ері. Нічого я не знаю. І хай мене чорти заберуть, коли я щось розумію. Чи це... має щось спільного з шлюбом?
- Авжеж. Ідуть до установи й там, докладно не знаю що, в усякому разі, потім це вже... це вже...
- Але що?
- Незалежність. Так, що вже нічого не можна сказати. Ніхто не скаже. А значить, і він...
- Отже, це значить... це, так би мовити, узаконення... - та до біса! - узаконення подружньої зради? Так?
- Ні. Так. Це значить, що це вже не зрада, зрештою - так про це не кажуть. Я знаю, що це значить; нас цього вчили. Немає зради, бо, бо ж я з Сеоном тільки на рік.
- Що-о?.. - сказав я, бо мені здалося, ніби я недочуваю. - А що це значить? Як це на рік? Шлюб на рік? На один рік? Навіщо?
- Це випробування...
- Великі небеса, блакитні і чорні! Випробування. А що то за меск? Може, аванс на наступний рік?
- Не знаю, що таке аванс. Це... це значить, що якщо через рік подружжя не розходиться, то тоді це стає серйозним. Як шлюб.
- Цей меск?
- Так.
- А як ні, тоді що?
- Тоді нічого. Тоді все це не має жодного значення.
- Ага. Ну от, тепер я вже знаю. Ні. Ніяких месків! Повік-віки. Знаєш, що це значить?
- Знаю. Слухайте, Брег...
- Так.
- Я цього року закінчую курс археології...
- Розумію. Ти хочеш сказати, що, вважаючи тебе ідіоткою, я по суті стаю ідіотом сам?
Вона всміхнулася.
- Ви дуже круто висловилися.
- Так. Пробач. Отже, Ері, я можу з ним поговорити?
- Про що?
- Ох, як це важко... - я прикусив язика. - Про нас.
- Адже так не робиться.
- Ні? Ага. Будь ласка. А як робиться?
- Провадиться розділ. Але знаєте, Брег, правду кажучи... адже я, я так не можу...
- А як ти можеш?
Вона безпорадно знизала плечима.
- Чи це має значити, що між нами нічого не сталося? - запитав я. - Не сердься, Ері, що я так кажу, адже я в подвійно невигідному становищі, розумієш? Я ж не знаю всіх формальностей, звичаїв, того, що слід і чого не слід робити навіть щодня, а тим більше в таких...
- Я розумію. Знаю. Але я ж з ним... Сеон...
- Розумію, - сказав я. - Знаєш що? Може, сядемо?
- Мені легше, коли я стою.
- Будь ласка. Слухай, Ері. Я знаю, що мені треба робити. Я повинен забрати тебе так, як я казав, і виїхати кудись - я не знаю, звідки в мене таке переконання. Може, я просто страшний дурень. Але мені здається, що тобі було б зі мною добре. Проте я не хочу тебе примушувати. І тому вирішальне слово - назвемо це так - належить тобі... Принаймні, я вже не такий безнадійний свинтус. Так. Я добре це розумію. Ти тільки одне скажи - що ти волієш?
- Отого безнадійного свинтуса...
Я засміявся. Може, трохи істерично.
- О боже. Так. Добре. То можна мені з ним поговорити? Згодом, звичайно. Тобто, я приїхав би сюди сам...
- Ні.
- Чи так не прийнято? Можливо. Але відчуваю, що я повинен, Ері...
- Ні. Я - дуже вас прошу. Справді. Ні! Ні!
Раптом по її щоках покотилися сльози. Я схопив її в обійми.
- Ері! Ні. Та ні! Я зроблю, як ти хочеш, тільки не плач. Благаю тебе. Бо... не плач. Перестань, чуєш? А зрештою... плач... я... сам не знаю...
- Я... не знала, що це... може... так... - уривчасто вимовила вона, схлипуючи.
Я носив її по кімнаті.
- Не плач, Ері... або знаєш що? Поїдемо на... Місяць. Хочеш? Якщо схочеш, потім повернешся...
- Будь ласка... - сказала вона, - прошу... Я поставив її на землю.
- Не можна так? Та я ж нічого не знаю. Я думав...
- Ах, який ви! Можна, не можна. Я не хочу так! Не хочу!
- Ну гаразд, Ері, - сказав я з несподіваною для себе сухістю. - Я вже не буду з тобою сперечатися. Одягнися. Поснідаємо і поїдемо.
Вона дивилася на мене, на очах у неї все ще стояли сльози. Вона була якось дивно зосереджена. Насупила брови. Мені здавалося, що вона хоче щось сказати і що це не буде для мене приємним. Але вона тільки зітхнула і вийшла. Я сів за стіл. Моє раптове рішення - зовсім як у якомусь романі про піратів. Насправді ж я був зараз не більш рішучий, ніж флюгер. Я почував себе телепнем. “Як я можу? Як я можу?” - запитував я себе. Ох, яка плутанина!
У прочинених дверях стояв Олаф.
- Синку, - сказав він, - мені прикро. Я розумію, що це вже зовсім нескромно, але я чув. Не міг не чути. Треба зачиняти двері, до того ж у тебе такий громовий голос. Халь, ти перевершуєш самого себе. Чого ти хочеш від дівчини - щоб вона тобі на шию кинулася лише тому, що ти колись заліз у дір...
- Олафе!! - гаркнув я.
- Лише спокій може нас урятувати. Археолог знайшов під час розкопок чудовий екземпляр. Сто шістдесят років - це вже старовина, чи не так?
- Твій гумор...
- Тобі не до смаку. Знаю. Мені теж. Але ж я пізнаю у тобі себе самого. Знайома картина, от і все. Халь, Халь...
- Я знаю, як мене звуть!
- В чому справа, капелане, збирайся. Попоїмо і поїхали.
- Навіть не знаю куди.
- А я знаю. Над морем є ще маленькі котеджі, що здаються в оренду. Ви візьмете машину...
- Як це так - візьмете?..
- А як? Святою трійцею? Капелане...
- Коли ти не перестанеш, Олафе...
- Гаразд. Я знаю. Ти б хотів усіх ощасливити: мене, її, цього Сеола чи Сеона, - але цього не вийде. Халь, поїдемо разом. У крайньому разі, підвезеш мене до Хоула. Там я візьму ульдер.
- Ну й ну, - сказав я, - непогану я тобі влаштував відпустку!
- Я не скаржуся, то мовчи і ти. Може, щось із цього й вийде. А поки досить. Ходімо.
Сніданок пройшов не так, як раніше. Олаф говорив більше, ніж звичайно. Ері і я майже не озивалися. Потім білий робот подав глідер, і Олаф поїхав ним до Клавестри по машину. Так я надумав у останню хвилину. За годину машина була вже в садку, я склав до неї все своє майно, Ері теж забрала свої речі - мені здалося, що не всі, однак я ні про що не розпитував: ми, власне, майже зовсім не розмовляли. Був жаркий сонячний день, і ми поїхали спочатку до Хоула - це було трохи вбік - і Олаф висів там; про те, що він устиг найняти для нас котедж, він сказав мені вже в машині.
Прощання, власне, не було.
- Слухай, - сказав я, - якщо я дам тобі знати... приїдеш?
- Напевне. Я напишу, яка в мене буде адреса.
- Напиши до запитання в Хоул, - сказав я. Він подав мені тверду руку. Скільки ще було таких рук на всій Землі?
Я потиснув її, аж хруснули кістки, і, вже не оглядаючись, сів за кермо. Погнав одразу ж на сто. Ми їхали неповну годину. Олаф розповів, де шукати той котедж. Він був маленький: чотири кімнати, без басейну, але біля пляжу, над самою водою. Минаючи ряди барвистих будиночків, розсипаних по узгір’ях, на якомусь схилі ми побачили з шосе океан. Далекий приглушений шум його ми чули раніше.
Час від часу я поглядав на Ері. Вона мовчала, сиділа прямо, лише зрідка повертаючи голову вбік, на пропливаючий краєвид. Котедж - наш котедж - мав бути блакитний, з помаранчевим дахом. Я облизав губи й відчув смак солі. Шосе робило дугу вздовж піщаного берега. Гудіння мотора зливалося з голосом океану, що з такої відстані здавався тихим і спокійним.
Котедж був одним з останніх. У маленькому садочку з кущами, посірілими від нальоту солі, недавній шторм на всьому лишив сліди. Хвилі, мабуть, сягали низької огорожі - скрізь були розкидані порожні мушлі. Крутий дах був висунутий уперед, утворюючи щось схоже на хвацько заломлені криси плоского капелюха, які кидали густу тінь. Сусідній котедж визирав з-за високого живоплоту. До нього було кроків шістсот. Нижче, на пляжі, в формі півмісяця видніли маленькі постаті людей.
Я відчинив дверцята.
- Ері...
Вона вийшла, не сказавши й слова. Якби я знав, що там, під цим злегка насупленим чолом. Вона йшла до дверей поруч зі мною.
- Ні, - сказав я. - Я не дам тобі переступати через поріг.
- Чому?
Я підняв її на руки.
- Відчини... - попросив я. Вона доторкнулася пальцями до плитки, двері відчинилися.
Я переніс її через поріг і поставив на підлогу.
- Це такий звичай. На щастя...
Вона перша пішла оглянути кімнати. Кухня була позаду, автоматична, і один робот, власне, не робот, а такий собі електричний дурник для прибирання кімнат. Він міг і на стіл подавати, виконував накази, але говорив лише кілька слів.
- Ері, - сказав я, - хочеш піти на пляж?
Вона заперечливо похитала головою. Ми стояли посередині найбільшої, білої з золотом, кімнати.
- А що ти хочеш, може...
Я не встиг закінчити, як вона знову похитала головою. Я вже бачив, що й далі буде щось подібне. Проте я кинув кості, гра мусила тривати.
- Занесу речі, - сказав я і почекав, чи не відповість вона щось, але Ері сіла в зелене, як трава, крісло, і я зрозумів, що вона нічого не скаже.
Цей перший день був жахливий. Ері не робила нічого демонстративного, навмисне не уникала мене, а по обіді спробувала навіть трохи попрацювати над своїми книжками. Тоді я попросив дозволу побути в її кімнаті й дивитися на неї. Я обіцяв, що мовчатиму як німий і не заважатиму. Але вже за чверть години (який я був швидкий!) здогадався, що моя присутність гнітить її, мов невидимий тягар; це я зрозумів, дивлячись на її зігнуту спину, зрозумів з нерішучих, обережних рухів, і тоді, обливаючись потом, утік звідти й почав ходити по своїй кімнаті. Я ще не знав її. Але вже бачив, що вона дівчина кмітлива, а може, й більше. У ситуації, що створилася, це було водночас і добре й погано. Добре, бо якщо вона не розуміла, то принаймні здогадувалася, хто я такий, і не бачила в мені ні потворного варвара, ні дикуна. Погано, бо якщо це було так, то порада, яку дав мені Олаф в останню мить, не мала ваги. Він процитував афоризм з книги Хон, який я знав і раніше: “Якщо жінка повинна бути полум’ям, то чоловік - кригою”. Отже, єдиним моїм шансом він вважав ніч. Це мені було дуже неприємно, але я розумів, що за такий короткий час я не зможу знайти ключа до її душі за допомогою слів; я знав: що б я не говорив, усе лишатиметься тільки словами, бо ні в чому не похитне її впевненості у власній правоті, не пом’якшить її гніву, теж справедливого, який виявився лише один раз, коли вона почала кричати “не хочу, не хочу!” І те, що вона тоді так швидко опанувала себе, я теж вважав поганим знаком.
Вона боялася мене - увечері це стало особливо помітно. Я намагався бути тихим і лагідним, як Вув, маленький пілот, який умів (він був найбільшим мовчальником, якого я будь-коли знав), не кажучи нічого, сказати і зробити все, що хотів.
Після вечері (вона нічого не їла, що теж здалося мені поганою ознакою) я відчув, як у мені зростає гнів; інколи я ненавидів її за власні муки, а безмежна несправедливість цього почуття лише поглиблювала їх.
...А вранці все почалося спочатку. У перші години вона ще соромилась, а може, це була зневага до мене, або ж вона сама себе зневажала за те, що сталося; незадовго до обіду мені вдалося вмовити її трохи прогулятися. Ми їхали по шосе вздовж велетенських пляжів. Тихий океан лежав під сонцем, гомінливий велет у білій та золотій піні, а на ньому, аж до обрію - барвисті клаптики вітрил. Я зупинив машину там, де пляжі закінчувалися, несподівано переходячи у невисоку скелясту кручу. Шосе тут круто повертало і, зробивши крок від його краю, можна було бачити з гори бурхливий прибій. Потім ми повернулися на обід. Усе було знову, як напередодні, а в мені все завмирало від думки про ніч, бо я не хотів, не хотів так. Коли я не дивився на неї, то відчував на собі її погляд. Я намагався відгадати, що ховається за зморшками, які знову з’являлися на її чолі, за несподіваними поглядами, і не знаю, як і чому - за кілька хвилин до вечері, коли ми вже сідали за стіл, зненацька наче хтось одним ударом розчерепив мені голову, - я зрозумів усе. Мені хотілося бити себе кулаками за те, що я був таким егоїстичним дурнем, таким негідником, що сам себе ошукує, - і я сидів закам’янілий, тільки ця буря вирувала в мені, піт виступив на чолі, я відчув раптову слабість.
- Що з тобою?.. - спитала вона.
- Ері, - прохрипів я, - я лише зараз... Присягаюсь тобі! Лише зараз я зрозумів, лише зараз, що ти пішла зі мною, бо боялася, що я... Так?
Очі її розширилися від подиву, вона дивилася на мене уважно, наче підозріваючи якесь шахрайство, комедію.
Вона кивнула головою.
Я скочив з місця.
- Поїхали!
- Куди?
- До Клавестри. Спакуй речі. Будемо там... - я глянув на годинник, - за три години.
Вона стояла нерухомо.
-- Справді?.. - спитала вона.
- Справді, Ері! Я не знав. Так розумно. Цьому важко повірити. Однак є якісь межі. Так, є межі.. Ері, я ще цього добре не розумію - як я міг так, адже я обманював себе самого! Та не знаю, все одно, тепер це вже байдуже.
Вона уклала речі - так швидко... Все в мені ламалося й руйнувалося, але зовні я був зовсім, майже зовсім спокійний. Сівши біля мене в машині, вона сказала:
- Халь, пробач мені.
- Що... ага! - зрозумів я. - Ти думала, що я знаю?
- Так.
- Добре. Не будемо про це говорити.
І знову я помчав із стокілометровою швидкістю; пробігали котеджі жовті, білі, сапфірові, дорога звивалася, я збільшував швидкість, рух на шосе спочатку був сильний, а потім не дуже, котеджі мерхли, небо стало темно-блакитним, з’явилися зорі, а ми мчали вперед під пронизливий свист вітру.
Все навколо потемніло, узгір’я ставали силуетами, шеренгами сірих горбів, дорога звивалася в сутіні широкою фосфоризуючою стрічкою. Я впізнав перші будинки Кла-вестри, знайомий поворот, живоплоти. Біля входу я зупинив машину, виніс її речі в садок під веранду.
- Не хочу заходити туди... Розумієш?
- Розумію.
Я відвернувся, не міг з нею прощатися. Вона доторкнулась до моєї руки, я здригнувся мов опечений.
- Халь, дякую..
- Не кажи нічого. Будь ласка, нічого не кажи.
Я втік. Стрибнув у машину, рушив, рівне гудіння мотора на якусь мить заспокоїло мене. Звичайно, вона боялася, що я його вб’ю! Вона ж бачила, що я намагався вбити ні в чому не винного Олафа лише через те, що він не дозволив мені... - а зрештою! - зрештою нічого. Я кричав у машині, я міг дозволити собі все, я був один, мотор заглушував моє безумство - і навіть не пам’ятаю, коли зорієнтувався, що мені робити. І знову, як і перед тим, прийшло заспокоєння. Вже не таке. Бо те, що я скористався такою жахливою ситуацією і таким способом змусив її піти зі мною і все робив заради цього - то було найгірше, що я міг собі уявити, оскільки в мене відняли навіть спогади, згадку про ту ніч - усе! Я сам, власними руками знищив усе це і через свій безмежний егоїзм, засліплений, я не зміг побачити того, що було найважливішим, найочевиднішим: адже ж вона не обманювала, коли говорила, що не боїться мене. Напевне, боялася не за себе, а за нього.
За шибками летіли вогники, передмістя було невимовно гарне, а я, роз’ятрений, спустошений, переходив з одного віражу у другий, аж шини сичали; туди, до Тихого океану, до тих скель; в якусь мить, коли машину кинуло сильніше, ніж я цього сподівався, і вона вийшла правими колесами за край шосе, я злякався; це тривало якусь долю секунди, а потім я вибухнув шаленим реготом, що побоявся загинути тут, адже вирішив знайти смерть деінде; регіт, а потім схлипування. Я повинен зробити це швидко, бо зараз я вже не той. Те, що зі мною діється, не просто страшне, гірше - огидне. І ще щось я говорив сам собі - що я мушу соромитись. Слова, слова. Було вже зовсім темно, на шосе нікого, вночі мало хто їздив. І раптом я помітив недалеко за собою чорний глідер. Він легко йшов там, де мені доводилося весь час оперувати гальмами і газом. Бо глідери тримаються дороги магнетичним чи гравітаційним притяганням, біс його знає. Він міг легко випередити мене, але тримався позаду, метрів за вісімдесят, часом трохи ближче, часом трохи далі. На крутих віражах, коли машину заносило поперек дороги і я зрізав кут зліва, він лишався позаду. Може, водій боявся? Правда, у тих машинах не було водіїв. Але що мені до того глідера!
Та ні, я відчував, що він висить у мене на хвості не випадково. І раптом мені спало на думку, що це Олаф. Олаф, який, не маючи до мене (і слушно!) ні на копійку довіри, лишався десь поблизу й чекав розвитку подій. І на думку, що там мій рятівник, мій дорогий старий Олаф, який знову не дасть мені зробити того, що я хочу, і буде мені старшим братом, розрадником, щось у мені перевернулось, і якусь мить я не бачив дороги через скажену лють, що охопила мене.
“Чому мені не дадуть спокою?” - подумав я і почав витискати з машини все, на що вона здатна, наче не знав, що глідер може йти вдвоє швидше, і ми мчали отак крізь ніч, а в пронизливому свисті повітря вже вчувався народжений у незбагненних глибинах могутній рев невидимого зараз Тихого океану, що розкинувся передо мною.
“То і їдь собі, - думав я. - їдь собі. Ти не знаєш того, що я знаю. Стежиш за мною, ходиш слідом, не даєш спокою, гаразд; але я від тебе втечу, я від тебе втечу, що б ти не робив; і хоч ставай на голову - ніщо тобі не допоможе, бо глідер не зійде з шосе. Так що навіть в останню мить я матиму чисту совість. Дуже добре”.
Я саме проминув котедж, у якому ми жили. Його три освітлених вікна болем озвалися в моїй душі, наче для того, щоб довести мені, що немає такого страждання, яке не можна ще збільшити, і я вийшов на останню ділянку шосе, що тягнулося вздовж океану. Тоді глідер несподівано збільшив швидкість і почав виходити вперед. Це здивувало мене. Я рішуче заступив йому шлях, з’їхавши на лівий бік. Він уповільнив хід, і ми так маневрували - час від часу він робив спробу вирватися вперед, і я щоразу займав машиною ліву смугу - разів п’ять. Раптом, хоч я й заступив йому шлях, він почав мене випереджати, кузов машини ледве не зачепив безвіконну блискучу чорну стінку; в цю мить я остаточно переконався, що це може бути лише Олаф, бо жодна людина не наважилася б на щось подібне. Але ж убити Олафа я не міг. Не міг. Тому я пропустив його. Він вийшов уперед, і я подумав, що зараз він у свою чергу намагатиметься загородити мені шлях, але він йшов лише метрів за п’ятнадцять перед моїм капотом. “Ну, - подумав я, - це не заважає”. І я поїхав повільніше, сподіваючись, що він, може, вирветься вперед, але він теж загальмував. Лишалося щось близько милі до останнього повороту біля скель, коли глідер знову уповільнив хід: він ішов посередині так, що я не міг проскочити вперед. Я подумав, що, може, мені вдасться вже зараз, але не було ніяких скель, тільки піщаний пляж, і машина вгрузла б колесами в пісок, не дотягнувши навіть до океану, - такий ідіотський варіант не варто було й обмірковувати. Я не мав іншого виходу, треба було їхати далі. Глідер ішов зовсім повільно, я бачив, що зараз він зупиниться; його чорний корпус блищав, наче залитий палаючою кров’ю стоп-сигналів. Тоді я спробував раптово вирватися уперед, але він перегородив мені шлях. З ним важко було змагатися: зрештою, ним керував автомат, а в автомата завжди швидша реакція. Я натиснув ногою гальмо, але пізно; почувся огидний брязкіт, чорна маса виросла зразу ж перед лобовим склом, мене кинуло вперед, і я втратив свідомість.
Я немовби прокинувся, але сон тривав - мені снилося, що я плаваю. Щось холодне й мокре текло в мене по обличчю, я відчув чиїсь руки, вони термосили мене, і я почув голос.
- Олафе, - пробелькотів я, - навіщо? Навіщо?..
- Халь!!
Мене нате вдарило щось; я сперся на лікоть і побачив її обличчя зовсім близько, а коли сів, приголомшений, нездатний навіть думати, вона поволі опустилася на мої коліна, плечі її конвульсійно здригались - а я ще не вірив. Голова в мене гула й була ніби з вати.
- Ері, - промовив я задерев’янілими губами; вони були якісь великі, важкі і наче чужі.
- Ері, - це ти... чи мені тільки...
І раптом сили повернулися до мене, я схопив її за плечі, підняв, скочив на ноги, заточився разом з нею, і обоє ми впали на ще теплий, м’який пісок. Я цілував її солоне, мокре обличчя і плакав, уперше в житті, і вона плакала. Ми довго не говорили нічого; ми ніби боялися одне одного - не знаю чому; вона дивилась на мене, мов сновида.
- Ері, - повторював я, - Ері... Ері...
Я не тямив уже нічого. Я ліг на пісок, а вона, перелякана, марно намагалася підвести мене.
- Ні, Ері, - прошепотів я, - ні, це нічого, це минеться...
- Халь! Говори! Говори!
- Що мені говорити... Ері...
Мій голос трохи заспокоїв її. Вона кудись побігла й повернулася з плескатою пляшкою, знову поливала моє обличчя водою - вода була солона: з океану. “Треба було б чогось випити”, - майнула думка; я закліпав повіками, приходячи до пам’яті, потім сів і обмацав голову. Жодної рани, була лише ґуля завбільшки з апельсин, трохи подряпана шкіра, ще добре-таки гуло у вухах, але тепер я почував себе майже добре. Принаймні поки сидів. Я спробував підвестися, але ноги мене не дуже слухалися.
Вона стояла на колінах передо мною, опустивши руки й не зводячи з мене очей.
- Це ти? Справді? - спитав я.
Лише тепер я зрозумів; я відвернувся і, хоч у мене нудотно закрутилося в голові від цього руху, побачив у світлі молодого місяця за кільканадцять метрів далі, на краю шосе, чорні обриси глідера й автомобіля, злитих докупи. Голос зрадив мені, коли я перевів погляд на неї.
- Халь...
- Так.
- Спробуй підвестися, я тобі допоможу...
- Підвестись?
Видно, у мене все ще паморочилась голова. Я розумів, що сталося, і не розумів.
Це Ері була в глідері? Неможливо.
- Де Олаф? - спитав я.
- Олаф? Не знаю.
- Як це?.. Його тут не було?
- Ні.
- Ти сама?
Вона кивнула.
І раптом я страшенно злякався.
- Як ти могла?! Як ти могла?!
Обличчя її тремтіло, губи сіпалися:
- Я му... сила...
Ері знову заплакала. Потроху вона затихла, заспокоїлася. Торкнулася мого обличчя.
Чола. Легкими дотиками обмацувала мою голову, а я повторював майже нечутно:
- Ері... це ти?
Я марив. Потім я поволі підвівся, вона допомагала мені як могла; ми дійшли до шосе. І лише тоді я побачив, який вигляд мала машина: капот, радіатор - усе сплющилося в гармошку. Зате глідер був майже непошкоджений - лише зараз я помітив, наскільки вищий він за автомашину, - крім незначної вм’ятини на корпусі, там де об нього вдарилася машина, - нічого. Ері допомогла мені залізти в нього, трохи подала назад - уламки автомобіля з протяжним брязкотом покотилися вниз, і рушила. Ми поверталися. Я мовчав, вогні пропливали повз нас. Голова моя хиталась на плечах, ще й досі велика й важка. Ми вийшли з глідера перед котеджем. Вікна й зараз були освітлені, наче ми сиділи там. Вона допомогла мені зайти в кімнату. Я опустився на ліжко. Вона пішла до столу, обминула його і попрямувала до дверей.
Я аж підскочив:
- Ти йдеш?!
Вона підбігла до мене, стала навколішки біля ліжка і заперечливо похитала головою.
- Ні?
- Ні.
- І ніколи не підеш від мене?
- Ніколи.
Я обняв її. Вона притулилася щокою до мого обличчя, і з мене почали виходити і ще дотліваючий попіл запеклості, гніву й безумства останніх годин, і страх, і розпач; я лежав спустошений, мов мертвий, і лише пригортав її до себе, дедалі сильніше, немов до мене поверталися сили, і була тиша, світло виблискувало на золотих шпалерах кімнати, а десь далеко, наче в іншому світі, за відкритими вікнами шумів Тихий океан.
Важко повірити, але ми зовсім не розмовляли ні того вечора, ні тієї ночі. Зовсім нічого, ані слова. І лише наступного дня, вже надвечір, я дізнався, як це було: тільки-но я від’їхав, вона здогадалася чого; її охопив розпач, вона не знала, що робити - спочатку хотіла покликати білого робота, але зрозуміла, що це не допоможе; так само й він - вона не називала його інакше - він би теж не допоміг. Хіба що Олаф. Олаф напевно, але вона не знала, де його шукати, та й, зрештою, не було коли. Отже, вона взяла домашній глідер і поїхала за мною. Вона швидко наздогнала мене і трималася позаду, поки ще була надія, що я просто повертаюся до котеджу.
- А ти б пішла зі мною? - спитав я.
Вона завагалася.
- Сама не знаю. Мабуть, що так. Зараз я так думаю, але тоді не знала.
Згодом, коли Ері побачила, що я їду далі, вона злякалася ще дужче. Що було далі, я знав.
- Ні. Нічого не розумію, - сказав я. - Навіть тепер не розумію. Як ти могла це зробити?
- Я сказала собі, що... що нічого не станеться.
- Ти знала, що я надумав?
- Так.
- Звідки?..
Вона довго мовчала.
- Може, тому, що я тебе вже трохи знаю...
Тепер мовчав я. Багато про що мені хотілось дізнатися, але я не насмілювався розпитувати. Ми стояли біля вікна. З заплющеними очима, відчуваючи простір океану, я сказав:
- Ну, гаразд, Ері... але що тепер? Що... буде?
- Я вже тобі сказала.
- Але я так не хочу... - прошепотів я.
- Інакше не може бути, - відповіла вона по тривалій паузі, - хоч зрештою...
- Зрештою?
- Я теж не хочу так.
Того дня, коли звечоріло, знову стало немовби гірше. Бо це поверталося, посилювалося, а потім відходило. Чому? Не знаю. Вона теж, мабуть, не знала. Було так, наче ми лише перед лицем небезпеки ставали близькими і лише тоді впізнавали одне одного і могли по-справжньому порозумітися. І ніч. І ще один день.
А на четвертий я почув, що вона розмовляє по телефону, і мені стало страшно.
Невимовно страшно. Потім вона плакала. Але за обідом уже посміхалася.
Це був і кінець, і початок. Бо наступного тижня ми поїхали до Мае, окружного центру, і там, в якійсь установі, перед людиною в білому сказали слова, які зробили нас чоловіком і жінкою. Того ж самого дня я дав телеграму Олафові. Наступного ранку пішов на пошту, але від нього не було нічого. Я подумав, що, може, він кудись переїхав і тому не було відповіді. Але, правду кажучи, вже тоді, на пошті, я відчув неспокій, бо це не було схоже на Олафа - таке мовчання; тоді я думав про це лише хвилину і нічого не сказав їй. Наче забув.
6
Хоч ми стали подружжям внаслідок мого безумства, проте, хай це і видасться дивним, ми відповідали одне одному. Наше життя було якось чудно поділене. Якщо наші погляди в чомусь розходилися, Ері вміло захищала свої позиції, але це коли йшлося про загальні питання; наприклад, вона була переконаною прихильницею бетризації і обстоювала її за допомогою аргументів, не запозичених з книжок. Те, що вона протиставляла свої міркування моїм так відверто, я вважав доброю ознакою. Але ці дискусії відбувалися вдень. Говорити при денному світлі об’єктивно і спокійно про мене вона не наважувалась чи, скоріше, не хотіла, боячись уразити в мені людину моєї епохи. Але вночі - немовби через те, що морок якось поглинав чи послаблював усвідомлення того, що я поруч, - вона говорила про мене, тобто про нас, і я радів цим тихим розмовам у пітьмі, бо темрява милосердно ховала моє наївне здивування.
Вона розповідала мені і про себе, про своє дитинство, і в такий спосіб удруге, а точніше вперше, бо ці розповіді були сповнені реальним, людським змістом, я довідався, як майстерно було побудоване це суспільство всебічної, чуйно врівноваженої гармонії. Вважалося річчю цілком природною, що для того, щоб мати дітей і виховувати їх у перші роки життя, треба бути до цього ґрунтовно підготовленим, а тому існували спеціальні курси; навіть щоб одержати звичайний дозвіл мати дитину, подружжя мусило скласти щось подібне до екзаменів; спочатку, це здалося мені чимось нечуваним, але, обміркувавши все, я мусив визнати, що парадоксальними звичаями були скоріше наші, а не їхні - адже в старому суспільстві не можна було збудувати будинку чи мосту, вилікувати хвороби, виконати звичайної адміністративної формальності без певної підготовки, а справа величезної ваги, надзвичайно відповідальна - народження дітей, виховання їхньої психіки - залежала від сліпого випадку і хвилинного потягу, і громадськість починала втручатися лише тоді, коли припускалися тяжкі, а часто невиправні помилки.
Так от, одержання прав на дитину було тепер особливою відзнакою, якою не наділяли будь-кого; далі, батьки не могли ізолювати дітей від їхніх ровесників - утворювалися спеціально підібрані групи хлопчиків і дівчаток, в яких були представлені найрізноманітніші темпераменти; так звані важковиховувані діти підлягали додатковим гіпнагогічним заходам; навчання дітей починали з дуже раннього віку. Це не було читання й писання, до цього черга доходила значно пізніше; особливість виховання наймолодших полягала в ознайомленні їх за допомогою спеціальних ігор з основними законами, за якими існує світ, Земля, з багатством і різноманітністю життя суспільства; вже чотири-п’ятирічним дітям саме таким природним способом вбивали у свідомість засади терпимості, співжиття та поваги до переконань і поглядів інших людей, думку про неістотність навіть дуже помітних зовнішніх фізичних відмінностей дітей (отже, й людей) різних рас. Усе це здавалося мені прекрасним, з одним лише, але принциповим, застереженням щодо бетризації, яка була непорушним фундаментом цього світу, його всеосяжним законом. Виховання було спрямоване саме на те, щоб її сприймали як неминучість, таку ж незмінну, як народження або смерть. Коли з уст Ері я чув, як у школах викладають давню історію, мене охоплював гнів, який я ледве стримував. У новому тлумаченні, то були часи звірства і варварського, нестримного розмноження, бурхливих економічних та воєнних катастроф, а безперечні досягнення цивілізації подавалися лише як вияв тих сил і прагнень, котрі дозволяли людям долати темноту й жорстокість епохи; таким чином, ці досягнення нібито мали місце всупереч панівній тоді тенденції жити за рахунок інших. Те, говорили вони, чого раніше можна було досягти тільки ціною величезних зусиль, що могло бути надбанням лише вузького кола людей, до чого вів шлях, усіяний небезпеками, необхідністю самообмеження, компромісами, моральними поразками - усім, чим окупалися матеріальні успіхи, - тепер стало загальнодоступним, легким і певним.
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
