Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Та було ще півбіди, поки вони оперували загальними поняттями; до осуду численних явищ минулого, таких, як війни, я б охоче приєднався; також відсутність - цілковиту! - політики, суперечностей, міжнародних конфліктів я змушений був визнати надбанням, а не втратою, хоч спочатку це мене дивувало, викликало підозру, що вони існують, а їх просто замовчують. Гірше було, коли ця переоцінка цінностей торкалася моїх глибоко особистих справ. Бо не лише Старк у своїй книзі (написаній, треба додати, за півсторіччя до мого повернення) відмовлявся від космічних подорожей. Тут Ері, випускниця факультету археології, могла багато чого навчити мене. Вже перше бетризоване покоління докорінно змінило своє ставлення до астронавтики, але справа не обмежилася лише зміною знаків з позитивних на негативні. Тепер вважалося, що були припущені трагічні помилки, і саме в роки планування нашої експедиції вони досягли кульмінації, адже тоді подібні експедиції споряджалися одна за одною; помилка полягала не лише в тому, що ці експедиції принесли дуже мало користі, що проникнення в навколосонячний простір на відстань багатьох світлових років не привело до контакту з жодною високорозвиненою цивілізацією (лише на кількох планетах було відкрито примітивні і чужі нам форми вегетації). Найгіршим вважали не те, що страшенно довгий час польоту (а він збільшуватиметься в міру того, як намічені космічні цілі ставатимуть ще дальшими) змінюватиме самий екіпаж кораблів - у переважній більшості нещасних, смертельно змучених людей, які після висадки тут чи там потребуватимуть дбайливої опіки й лікування; що посилання в космос цих ентузіастів є безглуздям і жорстокістю. Найбезглуздішим вважалося те, що Земля, яка ще не зробила всього для себе самої, прагнула підкорити Космос, хоч і бачила ясно, що людські страждання, несправедливість, страх і голод на земній кулі не зникнуть завдяки цим героїчним польотам.
Але так думало, як я сказав, перше бетризоване покоління, бо згодом, за логікою розвитку подій у цьому напрямку, прийшли забуття та байдужість, і, довідуючись про романтичний період астронавтики, діти тільки дивувалися, може, навіть відчували певний страх перед своїми незрозумілими предками, так само чужими для них і незбагненними, як і ті прапрадіди, що вели грабіжницькі війни і здійснювали походи по золото. Ця байдужість, власне, найбільше мене бентежила, бо вона була гіршою за суворий осуд; справу нашого життя відтоді оточили мовчанням, її поховали й забули.
Ері не намагалася викликати в мені захоплення новим світом, не намагалася якнайшвидше зробити мене прихильником цього світу - просто вона розповідала про нього, говорячи про себе, а я - саме тому, що вона говорила про себе і сама була його породженням, - не міг закривати очей і на його принади.
Це була цивілізація, позбавлена страху. Все, що існувало, служило людям. Все було підпорядковане їхній вигоді, спрямоване на задоволення їхніх потреб - як елементарних, так і найбільш вишуканих. Усюди, в усіх галузях, де для людини внаслідок недосконалості її почуттів або повільності її реакції могла виникнути можливість хоч найменшого риску - людину замінили автомати.
Це був світ, закритий для небезпек. В ньому не було місця для страху, боротьби, насильства; світ лагідності, м’яких звичаїв та форм, негострих переходів і недраматичних ситуацій. Він викликав подив, принаймні, я, вірніше, ми (я подумав про Олафа) так на нього реагували.
За десять років польоту ми бачили стільки страшного, усього того, що ранить і ламає людину; ми поверталися, маючи всього цього досить, більше ніж досить; кожен з нас, почувши, що повернення відсувається, що треба чекати ще місяці й місяці, мабуть, схопив би за горло того, хто це сказав. І ось ми, що вже не могли переносити тривалого риску, небезпеки зіткнення з метеоритами, цього вічного напруженого чекання, цих мук, що їх ми переживали, коли хтось не повертався з розвідувального польоту, - ми вважали той страшний час єдино справжнім, таким, що надавав нам гідності, а нашому існуванню - смислу. А тимчасом я ще й тепер здригаюся, коли згадую, як, сидячи, лежачи або зависнувши в найдивовижніших позах над кулястою кабіною радіорубки, ми в тиші, яку переривало лише розмірене дзенькання автоматичного радіомаяка на кораблі, чекали, бачачи, як у мертвому блакитному світлі краплини поту стікають з чола радіотелеграфіста, що теж завмер у чеканні, а в цей час аварійний годинник безшумно відлічував хвилини, аж поки не наставав момент, коли його стрілка доходила до червоної риски, і цей момент приносив нам полегшення. Полегшення... Бо можна було вирушити на розшуки й загинути самому, а це й справді здавалося легшим за те чекання. Ми, пілоти, не науковці, і в зрілому віці лишались юнаками, адже наш час зупинився за три роки до старту. Протягом цих трьох років ми проходили послідовні випробування дедалі зростаючого психічного напруження. Було в цьому періоді три головні етапи, які називались коротко: Гойдалкою, Палацом привидів і Коронацією.
Палац привидів. Нас замикали в невеликій камері, ізольованій від зовнішнього світу з такою досконалістю, яку тільки можна собі уявити. У цю камеру не проникав жоден звук, жоден промінь світла, струмінь повітря - нічого з того, що було за її стінами. Схожа на маленьку ракету, камера була обладнана відповідною бутафорською апаратурою, мала запаси води, харчів та кисню. І там треба було жити, не роблячи абсолютно нічого, цілий місяць - він здавався вічністю. Ніхто не вийшов звідти таким, яким зайшов. Я, один з найтвердіших кременів доктора Янсена, лише на третьому тижні почав бачити ті дивні речі, що їх інші спостерігали вже на четвертий або п’ятий день: безликі потвори, безформні натовпи, які сунули з мертво фосфоризуючих циферблатів на дошці приладів, щоб почати зі мною маячні розмови, щоб зависнути над моїм спітнілим тілом, яке втрачало свою форму, змінювалося, розпухало до велетенських розмірів, і нарешті - це було, мабуть, найжахливіше - починало ніби самостійне існування. Спочатку сіпалися поодинокі волокнини м’язів, потім по шкірі бігали мурашки, і вона дерев’яніла, потім м’язи корчило, а згодом тіло робило рухи, а я, вражений, відчував їх, не розуміючи нічого; і якби не попереднє тренування, якби не теоретичні вказівки, я був би готовий вважати, що моїми руками, головою, потилицею заволоділи демони. Оббиті м’якою обшивкою, внутрішні стіни камери бачили в пітьмі сцени, що їх не можна було змалювати, навіть знайти їм назви: Янсен і його штаб завдяки відповідним апаратам були свідками того, що діялося всередині, але ніхто з нас не знав тоді про це. Почуття ізоляції мусило бути справжнім і повним. Тому зникнення деяких асистентів доктора було для нас незрозумілим. Уже під час подорожі Джімма сказав мені, що вони просто не витримували. Один, на ім’я Гоббек, намагався, здається, силоміць відімкнути камеру, бо не міг бачити мук замкненої в ній людини.
Але це був тільки Палац привидів. А за ним ішла Гойдалка із своїми катапультами й центрифугами, з пекельною машиною прискорення, здатною дати 400 “g” - прискорення, що його ніколи, звичайно, не розвивали, бо воно зробило б з людини калюжу; але й ста “g” було б досить, щоб за долю секунди вся спина досліджуваного стала вологою від крові, що просочилася б крізь шкіру, мов піт.
Останнє випробування, Коронацію, я пройшов зовсім добре. Це було вже останнє сито, останній етап відсівання. Ел Мартін, хлопець, який ще тоді на Землі виглядав так, як я сьогодні, - велет, суцільна брила залізних м’язів, зовні саме втілення витримки, - повернувся з Коронації на Землю в такому стані, що його одразу ж вивезли з тренувального табору.
Ця Коронація була зовсім простою справою. Людину одягали в скафандр, вивозили на орбіту Землі і на висоті якихось ста тисяч кілометрів, звідки Земля скидалася на збільшений у п’ять разів Місяць, просто виштовхували з ракети в порожнечу, а потім відлітали. І треба було, зависнувши отак, ворушачи руками й ногами, чекати на їхнє повернення, на порятунок; скафандр був надійний, зручний, мав кисневу апаратуру і кліматизацію, він грів, навіть годував людину поживною пастою, яка кожні дві години видавлювалася в спеціальний мундштук. Нічого не могло трапитися, хіба що зіпсувався б прикріплений ззовні до скафандра портативний радіоапарат, який автоматичними сигналами вказував, де шукати його власника. Не було в цьому скафандрі лише радіостанції зв’язку, і, зрозуміло, це робили навмисне; отже, не можна було почути ніякого голосу, крім свого власного. Оточена з усіх боків зірками й нематеріальною темрявою, людина мусила чекати, зависнувши в положенні, що було не таким уже й незручним. Довго, але, правду кажучи, не так уже й дуже. І більше нічого.
Нічого, але люди від цього божеволіли; на ракету Бази інколи втягували таких, що корчилися в епілептичних конвульсіях. Це було найповніше знищення особистості, загибель, смерть при цілковитому збереженні свідомості; це було пізнавання вічності, яка сповнювала людину й давала їй відчути свій страхітливий смак. Нам припало зазирнути в незбагненне - в безодню позаземного існування, яка розкинулася в усіх напрямках; нескінченне падіння, зірки між такими непотрібними, незграбно розкинутими ногами, зайвість рук, губ, жестів, будь-якого руху чи нерухомості; скафандри розпухали від крику, нещасні волали: досить!
Годі згадувати про те, що було лише випробуванням, вступом, чимось навмисне вигаданим і добре обміркованим, навіть гарантованим. Ні з ким із тих, кого “коронували”, нічого не сталося, всіх розшукала ракета Бази. Щоправда, і про це нам не говорили, щоб правдивість ситуації була якомога повнішою.
Коронація пройшла в мене добре, бо я мав свою власну систему. Це було дуже просто і не зовсім чесно: цього не можна було робити. Коли мене виштовхнули з люка, я заплющив очі. Потім я думав про різні речі. Єдине, чого треба було мати досить, - це витримки. Треба було собі сказати, що не розплющиш цих нещасних очей ні в якому разі. Янсен, по-моєму, знав про мій трюк. Та це не мало для мене ніяких наслідків. Може, він вважав, що це на мою користь?
Але все це відбувалося на Землі або поблизу неї. Потім прийшла вже не вигадана й не створена лабораторними методами порожнеча - та, яка вбивала по-справжньому, а не умовно, і яка інколи милувала Олафа, Джімму, Турбера, мене, отих сімох з “Улісса”, навіть дала нам можливість повернутися. Після чого ми, які нічого так не прагнули, як спокою, побачивши свої мрії здійсненими з такою ж повнотою, одразу ж погордували спокоєм. Здається, ще Платон сказав: “Нещасний, ти матимеш те, чого хотів”.
7
Однієї ночі, дуже пізно, ми лежали втомлені коханням, і схилене набік обличчя Ері притулилося до моєї руки; підвівши очі, я крізь відчинене вікно міг бачити проти себе зірки у просвіті між хмарами. Вітру не було, штора, що звісилася за підвіконня, застигла, мов біла примара, з океанського простору котилися хвилі, і я чув протяжний гук, а потім нерівний шум - то вони розбивалися на пляжі. Після цього на кільканадцять ударів серця западала тиша, знову невидимі води штурмували в пітьмі плоский берег. Проте я майже не чув цього ритмічного нагадування про земну реальність і широко розплющеними очима дивився на Південний Хрест, Бета якого була в польоті нашою провідницею, і я стільки разів розпочинав кожен свій день від вимірювань її; згодом я вже робив це зовсім автоматично, заглиблений в інші думки; вона вела нас несхибно, як ніколи не згасаючий маяк порожнечі. Зараз я знову просто-таки відчував у руках тверді металеві важелі, які треба було повертати, щоб ця світла цяточка серед глибокої пітьми опинилася в центрі поля зору. Ця зірка, одна з найдальших, не змінилася, коли ми майже досягли мети, й світила весь час з однаковою байдужістю, тоді як Південний Хрест давно розпався й перестав для нас існувати, бо ми занурилися в його глибини, і тоді ця біла цятка, цей зоряний велетень перестав бути тим, чим здавався нам спочатку - викликом; його незмінність довела нам своє справжнє значення, вона була свідченням мізерності наших починань, байдужості порожнечі Всесвіту, з якою ніхто й ніколи не зуміє примиритися.
Але зараз, намагаючись почути подих Ері, я майже не вірив, що так було. Я міг повторювати в думках: “Справді, справді я там був” - але все одно тепер мені важко в це повірити. Ері здригнулася. Я хотів відсунутися, звільнити більше місця для неї, коли раптом відчув її погляд.
- Ти не спиш? - прошепотів я і нахилився, щоб торкнутися губами її вуст, але вона приклала мені до губ кінчики пальців, якусь мить тримала їх так, потім провела ними вздовж ключиці до грудей, обвела тверду западину між ребер, притиснула до неї долоню.
- Що це в тебе? - прошепотіла вона,
- Шрам.
- Від чого?
- Була одна пригода.
Ері замовкла. Я відчував, що вона дивиться на мене. Вона підвела голову. Її очі зливалися з пітьмою, не блищали, і я ледве бачив контур її білого плеча, що підіймалося й опускалося від дихання.
- Чому ти мені нічого не розповідаєш? - шепнула вона.
- Про зірки? - збагнув я. Вона мовчала. Я не знав, що сказати.
- Гадаєш, я не зрозумію?
Я дивився на неї зблизька, крізь морок, крізь шум океану, який то сповнював, то залишав кімнату, і не знав, як це розповісти.
- Ері...
Я хотів обняти її. Вона вивільнилася й сіла в ліжку.
- Можеш не розповідати, коли не хочеш. Але чому, скажи?
- Ти не знаєш? Справді не знаєш?
- Тепер уже знаю. Ти пожалів мене?
- Ні. Просто боюся.
- Чого?
- Сам добре не знаю. Не хочу цього ворушити. Я нічого не закреслюю. Це, зрештою, неможливо. Але розповідати, по-моєму, значило б замкнутися в цьому. Від усіх, від усього, від того, що є... зараз...
- Я розумію, - тихо промовила вона. Бліда пляма її обличчя зникла, вона схилила голову. - Ти вважаєш, що для мене це ніщо...
- Ні, ні, - намагався я перебити її.
- Стривай, зараз я скажу. Те, що я думаю про астронавтику і що я сама ніколи не залишила б Землю, - одне. Але це не має нічого спільного з тобою та зі мною. А втім, має: адже ми разом. Інакше не були б ніколи. Астронавтика для мене - це ти. Ось чому я так хотіла б... але не треба. Якщо все так, як ти кажеш. Якщо ти це відчуваєш.
- Я розповім.
- Але не сьогодні.
- Сьогодні.
Я опустився на подушки. Вона пішла навшпиньках, біліючи в пітьмі. Потягла штору. Зірки зникли, лишилося тільки розкотисте клекотіння Тихого океану. Я вже майже нічого не бачив. Вона підійшла до ліжка, лягла.
- Ти бачила коли-небудь корабель типу “Прометея”?
- Ні.
- Він дуже великий. На Землі він важив би понад триста тисяч тонн.
- І вас було так мало?
- Дванадцятеро. Том Ардер, Олаф, Арне, Томас - пілоти. Ну, і я. І сім учених.
Але якщо ти гадаєш, що там було просторо, то помиляєшся. Дев’ять десятих маси - це машинна частина. Фотонні агрегати. Склади, припаси, запасна апаратура - під житло припадає зовсім невелика площа. Кожен-з нас мав по каюті, не враховуючи загальних приміщень. У середній частині корпусу - штурманська рубка та малі ракети для польотів на небесні тіла, ракети-зонди, ще менші, для збирання коронарних проб...
- Ти був над Арктуром саме в такій?
- Так. З Ардером.
- Чому ви не летіли разом?
- В одній ракеті? Бо це б зменшило шанси.
- Як це?
- Зонд - це охолодження, розумієш? Він наче літаючий холодильник. Місця лише стільки, щоб сісти. Там сидиш у льодовій шкаралупі. Лід тане з боку оболонки і знову замерзає на трубах. Компресори можуть зіпсуватися. Щоб згоріти, досить хвилини, бо назовні вісім, десять або дванадцять тисяч градусів. Якщо, це станеться у двомісній ракеті, то мусять загинути двоє. А так - лише один. Розумієш?
- Розумію.
Вона тримала руку на тому ж нечутливому місці моїх грудей.
- Це... сталося там?
- Ні. Ері, може, розповісти тобі щось інше?
- Добре.
- Тільки не думай... цього ніхто не знає.
Під її теплими пальцями шрам немовби відтавав, поверталася втрачена чутливість шкіри.
- Як це так? А Олаф?
- Олаф - теж ні. Ніхто. Я їх обдурив. Ері. Я мушу тобі розповісти, надто далеко вже зайшов. Це було шостого року. Ми вже поверталися, але в зоні туманності не можна йти швидко. Це дивовижна картина - чим швидше йде корабель, тим інтенсивнішою стає люмінесценція туманності; за нами тягнувся хвіст, не такий, як хвіст комети, а швидше, як полярне сяйво, що розкинулося в глибину неба, в бік Альфи Ерідана, на тисячі й тисячі миль... Ардера та Енессона вже не було. Вентурі теж загинув. Я прокидався завжди о шостій ранку, блакитне світло в цей час ставало білим. Якось я почув голос Олафа, він говорив з рубки. Він помітив щось цікаве. Я спустився вниз. Радар показував маленьку пляму трохи вбік від курсу. Прийшов Томас, і ми міркували, що б це могло бути. Для метеора завелике, та, зрештою, метеори ніколи не зустрічаються поодинці. Про всяк випадок ми іще зменшили швидкість. Це розбудило всіх. Коли вони прийшли, я пам’ятаю, Томас жартував, що це напевно корабель. Уже не вперше так говорили. У просторі мусять бути кораблі інших цивілізацій, але легше було б зустрітися двом комарам, яких випустили з протилежних кінців земної кулі. Ми наздогнали холодну хмару космічного пилу, такого рідкого, що крізь нього неозброєним оком можна було бачити зірки шостої величини. Ця плямка виявилась планетоїдою. Щось на зразок Вести. З чверть більйона тонн, може, більше. Винятково правильної форми, майже як куля. Це буває рідко. Вона була у нас по курсу, за два міліпарсеки. Йшла з космічною швидкістю, а ми за нею. Трубер спитав мене, чи можемо ми підійти ближче. Я сказав, що можемо на чверть міліпарсека.
Ми наблизилися. У телескопі вона виглядала як дикобраз - це була куля, що наїжилася кільцями. Дуже своєрідна. Майже для музею. Турбер почав сперечатися з Б’єлем, чи вона тектонічного походження. Томас втрутився й сказав, що це можна з’ясувати. Енергії ми не втратимо, адже ще не почали набирати швидкості. Він полетить, візьме кілька уламків і повернеться. Джімма вагався. Час ми ще мали. Нарешті він погодився. Напевно тому, що там був я. Хоч я нічого й не говорив. Може, саме тому. Бо між нами склалися такі стосунки... Але про це коли-небудь іншим разом. Ми загальмували; це маневр тривалий; планетка тим часом віддалилася, і ми спостерігали за нею з допомогою радарів. Я був неспокійний, відколи ми почали повертатися, весь час траплялись аварії. Незначні, але такі, що їх важко усунути. І якось немовби самі по собі, без особливих причин. Я не вважаю себе забобонним, хоч і вірю в правило серії. Зрештою, мені бракувало аргументів. Це виглядало трохи по-дитячому. Незважаючи на це, я сам перевірив двигун Томаса і сказав йому, щоб він не забував про пил.
- Про що?
- Про пил. У зоні холодної хмари планетоїди діють як пилососи, розумієш? Вони притягають пил з простору, в якому кружляють, маючи на це досить часу. Пилу осідає на поверхні стільки, що планетка може збільшитись удвоє. Але досить дмухнути із сопла ракети або просто зробити різкий рух, як здіймається курява. Здавалося б, дурниця, але нічого не видно. Отже, я йому це сказав. Він і сам, зрештою, знав не гірше за мене. Олаф вистрілив його з бортового стартового отвору, я пішов нагору, до рубки радіопеленгатора, й почав його вести. Я бачив, як він підходив, як маневрував, розвернув ракету й опустився на поверхню, наче по ниточці. Потім я, звичайно, випустив його з поля зору. Відстань між нами була милі три...
- Ти бачив його в радарі?
- Ні, оптично, тобто крізь штуку, схожу на підзорну трубу. Інфрачервоне проміння.
Але я розмовляв з ним увесь час. По радіо. В ту мить, коли я подумав, що Томас давно вже не сідав так акуратно (ми всі стали наче обережнішими, коли вирушили в зворотну путь), я побачив невеликий спалах, і на диску планетоїди з’явилася темна пляма. Джімма, який,стояв поруч зі мною, скрикнув. Він подумав, що Томас в останню мить, намагаючись загальмувати падіння, вдарив полум’ям. У нас так кажуть, знаєш, коли даси моментальний вибух, звичайно, не за таких обставин. І я знав, що Томас ніколи б цього не зробив. То, напевне, була блискавка.
- Блискавка? Там?
- Так. Бачиш, кожне тіло, що рухається з великою швидкістю в хмарі, заряджується статичною електрикою, від тертя. Між “Прометеєм” і тією планеткою існувала різниця зарядів. Можливо, мільярди вольт. Навіть більше. Коли Томас сідав, проскочила іскра. Це й був той спалах, а від раптового підвищення температури знялася курява, й за хвилину весь диск зник у хмарі. Томаса ми не чули - його радіо лише тріскотіло. Я лютував, найбільше на себе, що злегковажив цим. Ракета мала спеціальні кільцеві громовідводи, і заряд мусив тихо зійти вогнищами Ельма. Але не зійшов. Зрештою, розряди трапляються досить часто, але не такі. Цей був виняткової сили. Джімма спитав мене, коли, на мою думку, спаде хмара. Турбер ні про що не питав, було ясно, що треба чекати дні.
- Дні?
- Так. Бо там надзвичайно мале тяжіння. Кинутий рукою камінь падає інколи пару годин. А тут курява, яку підняло на сотні метрів угору. Я сказав Джіммі, щоб він зайнявся своїми справами, бо нам треба чекати.
- І нічого не можна було зробити?
- Ні. Коли б я був певний, що Томас сидить у ракеті, я міг би рискнути. Я розвернув би “Прометея”, підійшов і дмухнув зблизька повною тягою, щоб це сміття розлетілось на всю Галактику, але я не мав такої певності. А шукати його?.. Поверхня планетки була площею, ну, приблизно, як наша Корстка. До того ж у хмарі пилу я міг би пройти біля нього на відстані витягнутої руки й не помітити. Вихід був один. Томас міг стартувати й повернутися.
- І не зробив цього?
- Ні.
- Ти не знаєш чому?
- Здогадуюся. Він мусив би стартувати наосліп. Я бачив, що ця хмара розпливлася, ну, на півмилі на поверхні, але він цього не знав. І боявся зіткнення з якоюсь брилою, скелею. Адже він міг сісти на дно глибокої ущелини. От ми й висіли так один день, другий - кисню та припасів він мав на шість. Нічого не вдієш. Звичайно, ніхто не міг нічого зробити. Усі ходили й обмірковували, як витягти Томаса з цієї халепи. Радіопеленги. Різні за довжиною хвилі. Ми навіть кидали туди світлові маяки. Марно. Хмара була чорна, як могила. Третій день - третя ніч. Вимірювання показували, що хмара спадає, але я не був певний, що вона вся осяде за ті сімдесят годин, що лишалися Томасові. Без харчів він міг, кінець кінцем, сидіти й довше, але не без повітря. Раптом у мене виникла ідея. Я міркував так. Томасова ракета зроблена в основному із сталі. Якщо на цій клятій планетоїді немає залізних руд, то, може, пощастить знайти її за допомогою магнітошукача. Це такий апарат для розшукування залізних предметів, знаєш. У нас був дуже чутливий. Він реагував на гвіздок мало не за кілометр. Ракету він виявив би за багато миль. Нам з Олафом треба було дещо перевірити в апараті. Потім я сказав Джіммі що й до чого - і полетів.
- Сам?
- Так.
- Чому сам?
- Бо без Томаса нас лишалося тільки двоє, а “Прометей” мусив мати пілота.
- І вони погодилися?
Я посміхнувся в темряві.
- Я був першим пілотом. Джімма не міг мені наказувати, він міг лише пропонувати, а я підраховував шанси й говорив: так або ні. Це значить - я говорив, як правило, “так”. Але в аварійних ситуаціях рішення залежало від мене.
- А Олаф?
- Ти ж уже трохи знаєш Олафа? Можеш собі уявити, що я не полетів просто так, одразу. Але зрештою це ж я„ власне, послав Томаса. Олаф не міг цього заперечувати. От я й полетів. Звичайно, без ракети.
- Без ракети?..
- Авжеж, у скафандрі, і з газовим пістолетом. Це було довго, але не дуже. Я мав клопіт з магнітошукачем, бо то була майже скриня, страшенно незручна. Апарат не важив там, зрозуміло, нічого, але в хмарі я мусив пильнувати, щоб не вдаритись об щось. Хмару, коли я до неї зовсім наблизився, я перестав бачити, тільки зірки почали зникати - спочатку кілька навколо, потім стало чорним уже півнеба. Я озирнувся, “Прометей” світився в далині, весь корпус - він мав таке спеціальне устаткування. Він скидався на довгий білий олівець з грибком на кінці - це був фотоновий рефлектор. Нараз усе зникло. Перехід був разючий. Якась секунда чорної імли, а потім - зовсім нічого. Радіо в мене було виключене, замість нього в навушниках співав магнітошукач. До краю хмари я летів кілька хвилин, але падав на поверхню щось годин зо дві - треба було бути обережним. Електричний ліхтарик виявився зайвим, як я, зрештою, й гадав. Я почав шукати. Ти знаєш, як виглядають великі сталактити в печерах... .
- Знаю...
- Щось таке було й там, тільки ще химерніше. Я кажу про те, що побачив згодом, коли хмара вже опала, бо підчас цих пошуків не видно було нічого - наче скло скафандра хтось залив смолою. Скринька була в мене за спиною, на ременях. Мені треба було ворушити антенкою, прислухатися, йти з витягнутими вперед руками - за все життя я не падав стільки, як тоді. Ні, зовсім не боляче - там було мізерне тяжіння. Так от, ця планетка складалася з нагромадження шпилів і розхитаних брил, я ступав ногою й починав кудись летіти, звичайно, з якоюсь п’яною повільністю, а відштовхнутися не міг, бо в такому разі з чверть години ширяв би вгорі. Доводилося просто чекати, а коли я робив спробу йти далі, одразу ж починалися зсуви - щебінь, камінці, уламки скель, і все це було розпорошене, зв’язане мізерною силою тяжіння. Правда, це не значить, що, падаючи на людину, велика брила не могла б її там забити - тоді вже діє не вага, а маса; завжди є час відскочити, звичайно, якщо це падіння чи обвал бачиш... або принаймні чуєш. Але там не було повітря, отже, лише з тремтіння скелі під підошвами я міг зробити висновок, що, мабуть, знову вивів із рівноваги якусь скелю з будинок завбільшки, і лише чекав, чи не звалиться на мене з отієї чорноти якась брила. Одним словом, отак я й мандрував там годинами, уже не вважаючи свою ідею про застосування магнітошукача геніальною... Кожен крок я мусив робити обережно ще й тому, що вже кілька разів необачно підстрибував угору й зависав там... Наче в кошмарі. Кінець кінцем я вловив сигнал. Потім я губив його разів вісім, не пам’ятаю точно, досить сказати, що, коли я знайшов ракету, на “Прометеї” була вже ніч.
Ракета стояла боком, занурившись до половини в цей пекельний пил. Це щось таке... найм’якше, найтонше в, світі, розумієш? Майже невідчутна субстанція... найлегший пух чинить на землі значно більший опір. Такі неймовірно дрібнесенькі порошинки... Я зазирнув усередину. Томаса не було в ракеті. Я казав, що вона стояла боком, але я не був певен цього; людина не могла б визначити там нахилу без спеціальних апаратів, а це забрало б добру годину, бо звичайний висок, майже нічого не важачи, літав би на кінці мотузка, наче муха, замість натягнути його... Отже, я не дивувався, що Томас навіть не спробував стартувати. Я заліз усередину. І одразу ж побачив, що він намагався змайструвати точний висок з того, що мав під рукою, але в нього не вийшло. Харчів лишалося навіть багато, але кисню... Мабуть, він перекачав усе, що мав, до балона в скафандрі, а потім вийшов.
- Чому?
- Я теж запитував себе: “Чому?” Він був там три дні. У такій ракеті є лише крісло, екран, важелі й навушники за спиною. Я сидів там хвилину. І вже розумів, що не знайду його. На якусь мить я припустив, що він вийшов саме тоді, коли я прилетів, що він скористався з газового пістолета, щоб повернутись на “Прометей”, і сидить уже там, тоді як я вештаюсь по цих рухливих брилах... Я прожогом вискочив з ракети - так, що мене аж підкинуло вгору, і я полетів. Ані найменшого відчуття напряму, нічогісінько. Знаєш, як буває, коли в цілковитій темряві побачиш іскорку? Як очі починають фантазувати з цього приводу? Там, де взагалі немає тяжіння, ще півбіди, адже людина звикає. Але коли тяжіння надзвичайно слабеньке, як на отій шкаралупці... вушний лабіринт, подразнений ним, реагує досить-таки довільно, щоб не сказати - божевільно. То тобі здається, що ти свічкою мчиш угору, або летиш у безодню, і так весь час. До того ж з’являється ще почуття, ніби руки, ноги, тіло - все крутиться, міняється місцями, а голова немов росте не там, де треба... Отже, я літав та й літав, аж поки не вдарився об якусь стіну, відскочив, зачепився за щось і покотився, але встиг ухопитися за навислу брилу... Хтось там лежав. Томас.
Ері мовчала. У темряві шумів Тихий океан.
- Ні. Не те, що ти подумала. Він був живий. І одразу ж сів. Я ввімкнув радіо. На такій малій відстані ми чудово могли порозумітися.
“Це ти?” - озвався він. “Так, це я”, - сказав я. Сцена була, як з низькопробної комедії - така неймовірна. Але так було. Ми обидва підвелися. “Як ти себе почуваєш?” - спитав я. “Чудово. А ти?” - відповів він. Це мене трохи здивувало, але я сказав: “Дякую, дуже добре. Дома теж усі здорові”. Це звучало по-дурному, але я думав, що він навмисне так: мовляв, нічого страшного не трапилося. Розумієш?
- Розумію.
- Коли він підійшов зовсім близько, я зміг роздивитися Томаса в світлі ліхтаря, що висів у мене на плечі: він здавався темнішим від навколишньої темряви. Я обмацав його, скафандр - він був цілий. “Є в тебе кисень?” - спитав я. То було найважливіше. “Та це дурниці”, - відповів він. Я обмірковував становище. Полетіти його ракетою? Ні, це занадто небезпечно. Правду сказати, я навіть не дуже зрадів. Я чогось боявся, а може, просто непевно себе почував - важко це пояснити. Ситуація була дивна, я відчував у ній щось незвичайне, хоч і не знав, у чому річ. Власне кажучи, я не був радий цій чудесній зустрічі. Я намагався щось придумати, щоб урятувати ракету. Зрештою, вирішив я, не це головне. Треба було спочатку з’ясувати, що з ним. А поки що ми стояли отак, у цій чорній ночі без зірок. “Що ти робив увесь цей час?” - спитав я. Я хотів знати, це було важливо. Якщо він намагався робити що-небудь, хоча б збирати проби ґрунту, це була б добра ознака. “Різні речі, - сказав “він. - А ти що робив, Томе?” - “Який - Том?” - спитав я, і мені аж мороз пробіг по шкірі: адже Ардер загинув рік тому, і він це добре знав. “Хіба ти не Том? Я впізнаю твій голос”. Я нічого не сказав, а він брязнув рукавицею об мій скафандр і сказав: “Клятий світ, га? Нічого не видно і нічого немає. Я уявляв собі це зовсім інакше. А ти?” Я подумав, що з Ардером йому щось приверзлося, зрештою... це бувало вже не з одним. “Так, - сказав я. - Нецікаво тут. Рушаймо, га?” - “Рушати? - здивувався він. - Як це... Томе?” Я перестав зважати на його звертання. “А що, ти хочеш лишатися тут?” - сказав я. “А, ти ні?” - “Він глузує з мене, - подумав я, - але я вже ситий донесхочу цими дурними жартами”. - “Ні, - сказав я. - Нам треба повертатись. Де твій пістолет?” - “Я загубив його, коли вмер”. - “Що?!” - “Але не шкодував, - сказав він. - Померлому не потрібні пістолети”. - “Ну, ну, - сказав я. - Дай я тебе прив’яжу і поїдемо”. - “Ти здурів, Томе? Куди?” - “На “Прометей”. - “Так його ж тут нема...” - заперечив він. “Там далі є. Ну, давай, я тебе прив’яжу”. Він відштовхнув мене. “Ти якось дивно говориш. Ти не Том!” - вигукнув він. “Звичайно, ні. Я Халь”. - “Так ти вмер? Коли?” Я вже більш-менш розумів що й до чого і почав йому, підтакувати. “Та... - сказав я, - десь кілька днів тому. Дай-но я тебе прив’яжу...”
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
