Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Але він не дозволяв. І ми почали боротися, спочатку ніби жартома, потім всерйоз; я намагався його обхопити, але не міг, заважав скафандр. Що робити? Я не міг залишати його самого ні на хвилину, бо вдруге вже не знайшов би. Чуда не буває двічі. А він хотів залишитися там... Як померлий. І от, коли мені здавалося вже, що я його переконав, коли він немовби погодився і я дав йому потримати свій газовий пістолет, він наблизив своє обличчя до мого, так що я майже побачив його крізь подвійне скло, крикнув: “Мерзотнику! Ти обдурив мене! Ти живий!” - і вистрілив у мене.
Уже кілька хвилин я відчував обличчя Ері на своєму плечі; вона пригорнулася до мене. Почувши останні слова, вона здригнулася, мов від електричного струму, й поклала руку на шрам. Ми трохи помовчали.
- Це був дуже добрий скафандр, - сказав я. - Витримав, розумієш? Вдавився весь у мене, зламав ребро, розрізав м’язи, але витримав. Я навіть не втратив свідомості, тільки якийсь час не міг ворухнути правою рукою і відчував, що тече кров, бо в скафандрі стало гаряче. Однак на якусь мить голова у мене, мабуть, все таки запаморочилася, бо коли я підвівся, Томаса не було. Я не знаю, куди і як він зник. Я шукав його навпомацки, навколішках, та замість нього знайшов пістолет. Мабуть, він кинув його одразу ж після пострілу. От я й вибрався звідти з його допомогою. Мене помітили, тільки-но я виринув з хмари. Олаф підвів корабель ще ближче, і мене втягнули всередину. Я сказав, що не знайшов його. Що розшукав лише порожню ракету, а пістолет випав у мене з руки й вистрілив, коли я спіткнувся. Скафандр був подвійний. Шматочок внутрішньої металевої оболонки відскочив. Він у мене тут, під ребром.
Знову мовчання, і тільки гуркіт хвилі наростає - повільно, невблаганно, немовби вона збирається перескочити через усі пляжі, незважаючи на поразку нескінченної низки своїх попередниць. На мілкому місці, біля берега, вона запінюється, розсипається, чути її м’який шерех, дедалі ближчий і тихший, аж поки не западає тиша.
- Ви полетіли?..
- Ні. Ми чекали. Минуло ще два дні, хмара осіла, і я полетів удруге. Сам. Ти розумієш чому?
- Розумію.
- Я швидко знайшов його, бо скафандр світився в темряві. Він лежав під скелястим шпилем. Обличчя не було видно, скло вкрилося зсередини памороззю. Підіймаючи його, я подумав у першу мить, що тримаю в руках лише порожню шкаралупу, бо він... майже нічого не важив. Але то був він. Я залишив Томаса й повернувся його ракетою. Потім я докладно оглянув її і зрозумів, чому так сталося. У нього зупинився годинник - звичайнісінький собі годинник - і він втратив лік часу. Цей годинник відміряв години й доби. Я налагодив його й перекрутив стрілки, щоб ніхто не міг здогадатися.
Я обняв Ері і відчув, як від мого дихання ворушиться її волосся. Вона знову торкнулася шрама.
- Він має таку форму...
- Дивну, правда? Бо тут зашивали двічі, першого разу шви розійшлися... Зашивав Турбер. Бо Вентурі, нашого лікаря, вже не було серед живих.
- Це той, що дав тобі червону книжку?
- Так. Звідки ти знаєш, Ері? Я тобі розповідав? Ні, це неможливо.
- Ти говорив Олафові, тоді - пригадуєш?
- Правда. Але щоб ти запам’ятала? Така дрібниця. Власне - я свиня. Вона залишилася на “Прометеї” разом з усім.
- Там у тебе речі? На Місяці?
- Так. Але їх не варто забирати.
- Варто, Халь.
- Люба моя, зрозумій, що тоді зібрався б цілий музей пам’яток. Я цього не терплю. Коли й заберу, то тільки щоб спалити, а собі залишу кілька дрібничок, які дісталися від товаришів. Той камінець...
- Який?
- У мене чимало таких камінців. Один з Керенеї, є ще з планетоїда Томаса... Ти тільки не думай, що я їх колекціоную. Просто вони позалізали в підошви чобіт, а Олаф повитягав їх, сховав і зробив відповідні написи. Я не міг вибити це йому з голови. Дурниця, але... мушу тобі сказати, щоб ти не думала, що все там було страшне і що, крім смерті, нічого там не траплялось. Уяви собі... взаємопроникнення світла. Спочатку рожеве - легесенька рожева безконечність, а в ній друга, темніша, а далі червоне, майже синє, але це дуже далеко, а навколо самосвітіння, не важке, не як хмара, не як імла - інше. Мені бракує слів, щоб передати це. Ми вийшли вдвох з ракети і дивилися. Знаєш, мені ще й зараз аж горло стискає, таке це було красиве. Подумай: там немає життя. Там немає ні рослин, ні тварин, ані птахів - нічого, ніяких очей, які могли б це бачити. Я переконаний, що, може, від виникнення світу ніхто на це не дивився, ми були перші, удвох з Ардером, і якби не те, що в нас зіпсувався гравіпеленг і довелося сісти, щоб зробити нову шкалу, бо кварц розбився і ртуть витекла, - то до кінця світу ніхто б там не стояв і не побачив би цього. Чи не безглуздя? Нам було що робити, але ми не могли зрушити з місця. Ми забули, чого тут сіли, а просто отак стояли, стояли й дивилися.
- Що то було, Халь?
- Не знаю. Коли ми повернулися і розповіли про це, Б’єль схотів неодмінно полетіти, але йому не вдалося. У нас не було зайвого запасного пального. Там ми зробили безліч знімків, але з цього нічого не вийшло. На знімках усе виглядало як рожеве молоко з білуватими розводами, і Б’єль фантазував про фосфоресценцію кремнієво-водневих випарів; він, може, і сам у це не вірив, але намагався хоч якось пояснити собі це явище. Воно було таке, як... як ніщо інше. Ми не знаємо нічого подібного. Воно не схоже ні на що. Там була велетенська глибина, але це був не обрій. Я вже казав тобі про ці відтінки, дедалі глибші й темніші. Рух... і в той же час нерухомість. Воно пливло й стояло. Змінювалось, наче дихало, але весь час, проте, було однакове, і, хтозна, може, найважливішими були велетенські масштаби цього явища. Ніби крім тієї жорстокої чорної вічності існувала ще й інша вічність, інша безконечність, така зосереджена й могутня, така ясна, що, заплющивши очі, людина не могла вже в неї вірити. Коли ми подивились один на одного... Треба було знати Ардера. Я покажу тобі його фотографію. То був хлопець більший за мене, він виглядав так, наче міг пройти крізь будь-який мур і навіть не помітити його. Ти чула вже про ту... “дірку” на Керенеї?
- Так.
- Він застряв там у скелі, під ним кипіло розпечене болото, щохвилини могло плеснути в щілину, де він сидів, а він говорив: “Халь, почекай. Я ще роздивлюся. Може, якщо я зніму балон... Ні, реміння заплуталось. Але почекай іще”. І так далі. Можна було подумати, що він розмовляє по телефону з кімнати готелю. І то не поза, такий він був насправді. Найтверезіший з усіх нас: завжди все зважував. Тому він і полетів потім зі мною, а не з Олафом, котрий був його другом, - ти вже чула про це...
- Так.
- Отже... Ардер. Коли я на нього глянув, в очах у нього були сльози. Том Ардер.
Зрештою, він зовсім цього не соромився - ні тоді, ні потім. Коли згодом ми з ним про це говорили - а це було не один раз, ми поверталися до цього часто - інші страшенно дратувалися. Вони думали, що ми робимо це навмисне, що просто кепкуємо з них. Бо ми під час тих розмов були самі не свої. Смішно, га? Ближче до справи. Ми подивилися один на одного і подумали про одне. Хоч ми й не знали, чи налагодимо цей гравіпеленг як слід. Без нього ми б не знайшли “Прометея”. Ми подумали, що варто рискнути. Лише для того, щоб постояти отак і подивитися на цю радісну велич.
- Ви стояли на горі?
- Не знаю. Ері, там була наче якась інша перспектива. Ми дивилися немовби з висоти, але нижче не було ніякого схилу. Стривай. Ти бачила Великий каньйон Колорадо?
- Бачила.
- Уяви собі, що цей каньйон збільшився в тисячу разів. Або в мільйон. Що він зроблений з червоного й рожевого золота, майже зовсім прозорого, що видно наскрізь усі шари, звивини, геологічні сідловини його формації, що це все легке, воно тече й ніби всміхається до тебе, хоч не має обличчя. Ні, це не те. Люба моя, ми з усієї сили намагалися якось розповісти про це товаришам, але в нас нічого не вийшло. Той камінець - саме звідти. Ардер узяв його на щастя. І завжди носив з собою. На Керенеї він теж мав його при собі. Камінець він тримав у коробочці з-під вітамінних таблеток. Коли він почав кришитись, Ардер обгорнув його ватою. Потім, в той день, коли я сам повернувся на корабель, то знайшов камінець під койкою в Ардеровій каюті. Напевно, випав у нього. Олаф, здається, гадав, що через це все й сталося, але не наважувався сказати мені, бо це надто вже наївно... Що спільного міг мати якийсь камінець з тим дротиком, через який зіпсувалося Ардерове радіо?..
8
Відколи ми попрощалися з Олафом, він нічим не нагадував про себе. Я вже побоювався, чи не зробив він чогось необачного. Адже він і досі лишався самотнім, самотнішим за мене. Мені не хотілося вплутувати Ері в усі ці діла, але довелося б, якби я сам узявся його розшукувати; ось чому я вирішив поїхати спочатку до Турбера. Я не був певний, що проситиму в нього поради - хотів лише побачитися з ним. Адресу дав мені ще Олаф; Турбер перебував в університетському центрі Маллеолан. Я повідомив його телеграмою про свій приїзд і вперше розлучився з Ері. Останні дні вона була мовчазна й неспокійна: може, теж турбувалася про Олафа? Я пообіцяв їй, що повернуся якомога швидше, за кілька днів, і нічого не вирішуватиму без неї.
Ері провела мене до Хоула, де я сів на ульдер прямого сполучення. Пляжі Тихого океану спорожніли, бо насувалися осінні шторми; з навколишніх курортів зникли юрби яскраво одягнутої молоді, і мене не здивувало, що я виявився майже єдиним пасажиром срібної ракети. Політ у хмарах тривав неповну годину й закінчився в сутінках. Місто. Високі чашоподібні будинки світилися у пітьмі, мов прозоре, нерухоме полум’я, їхні силуети нагадували велетенських метеликів; верхня частина будинків з’єднувалася між собою повітряними арками, а інші, нижчі, поверхи вулиць скидались на звивисті кольорові ріки, що йшли одна під одною. З висоти центр міста виглядав згустком дорогоцінної емалі з концентричними шарами, скляним островом, обсипаним коштовним камінням; цей острів височів серед океану, дзеркальна поверхня якого дедалі слабше відбивала напівпрозорі яруси - аж до останніх, уже ледве помітних. Немовби з-під землі просвічував розпечений до рубінового кольору скелет міста. Важко було повірити, що ця феєрія мерехтливих вогнів та барв є звичайним житлом кількох мільйонів людей.
Університетське містечко було за межами міста. І аж там, на бетонному майдані, в центрі великого парку, приземлився мій ульдер. Про близькість міста свідчила тільки блідо-срібна заграва, що осявала небо над чорною стіною старого лісу. Довга алея привела мене до головного будинку - темного, наче вимерлого.
Ледве встиг я штовхнути великі скляні двері, як всередині спалахнуло світло. Я опинився в склепистому холі, облицьованому блідо-блакитними кахлями. Система переходів із звукоізолюючим покриттям привела мене до довгого коридора, простого й строгого; я відчиняв одні двері за одними, але всі приміщення були порожні і, здавалось, давно покинуті. Піднявся нагору звичайними сходами. Напевно, десь тут був ліфт, але мені не хотілося його шукати, зрештою, ці сходи були трохи оригінальні - вони були нерухомі. Нагорі тягнувся в обидва боки такий самий коридор і такі ж самі безлюдні кімнати; на дверях однієї з них я побачив невелику записку з чітко написаними словами: “Сюди, Брег”. Постукав, і одразу ж почув голос Турбера.
Я зайшов і побачив його, згорбленого, на тлі темного величезного вікна. Письмовий стіл, за яким він працював, освітлювала низько опущена лампа. На столі лежали папери і книги - справжні книги! - поруч, на другому, меншому, - цілі купи кристалічного “насіння” й різні апарати. Турбер пером - умокаючи його в чорнило!
- робив нотатки на полях якогось рукопису.
- Сідай, - сказав він не підводячи голови. - Зараз я кінчаю.
Я сів у низьке крісло біля столу, але одразу ж відсунув його вбік, бо від світла обличчя Турбера зливалося в суцільну пляму, а я хотів його добре бачити.
Він працював по-своєму, поволі, нахиляючи голову й насуплюючи брови. Це була одна з найскромніщих кімнат, які я досі бачив, - з матовими стінами, з сірими дверима, без жодної оздоби, без сліду обридлого золота; з обох боків дверей виднілися чотирикутні, сліпі зараз екрани, стіну біля вікна займали металеві шафки, на одну з них був спертий високий рулон карт чи технічних креслень, і це було, власне, все. Я перевів погляд на Турбера. Лисий, масивний, обважнілий, він писав, час від часу змахуючи тильною стороною руки сльозу з ока. Очі в нього завжди сльозились, а Джімма (він любив виказувати секрети, які хтось старанно намагався приховати) сказав мені колись, що Турбер побоюється за свій зір. Тоді я зрозумів, чому він завжди лягав перший, коли ми змінювали прискорення, й чому - в пізніші роки - дозволяв іншим заступати його в справах, які раніше завжди робив сам.
Турбер обіруч зібрав папери, постукав ними по столу, щоб вирівняти по лінії зрізу, сховав у папку, закрив її і лише тоді, опустивши великі руки з товстими негнучкими пальцями, сказав:
- Здоров, Халь. Як справи?
- Не скаржуся. Чи... ти сам?
- Це значить: чи тут Джімма? Ні. Нема його, учора поїхав. До Європи.
- Працюєш?..
- Так.
Ми трохи помовчали. Я не знав, як сприйме він мої слова, і мені треба було спочатку з’ясувати, що він думає про побачене тут. Щоправда, знаючи його, я не сподівався від нього одвертості. Він не дуже охоче ділився своїми міркуваннями.
- Ти давно вже тут?
- Брег, - сказав він, нерухомо сидячи у кріслі, - я не думаю, щоб тебе цікавило саме це.
- Можливо, - сказав я. - Значить, викладати все одразу?
Я відчував знайоме внутрішнє замішання, щось середнє між роздратуванням і непевністю; це почуття завжди охоплювало мене в присутності Турбера, та й не тільки мене, мабуть. Ніколи я не знав, коли він жартує чи глузує, а коли говорить серйозно.
- Ні, - сказав він. - Хай потім. Звідки ти приїхав?
- З Хоула.
- Просто звідти?
- Так... А чому ти питаєш?
- Це добре, - сказав він, наче й не чув моїх останніх слів. Секунд, може, п’ять він пильно дивився на мене, наче хотів переконатися, що це саме я. Його погляд не виражав нічого, але я вже знав, що сталося. Не знав тільки напевне, що він мені скаже. Я міркував над тим, як мені почати, а він тим часом придивлявся до мене дедалі уважніше, так, наче в мені щось змінилося.
- Що робить Фабах? - спитав я, коли це мовчазне оглядання надто затягнулося.
- Поїхав з Джіммою.
Я не про те запитував, і він це знав, але зрештою я не приїхав у справі Фабаха.
Знову ми замовкли. Я починав уже шкодувати за своє рішення.
- Я чув, ти одружився, - сказав він раптом, наче знехотя.
- Авжеж, - відповів я, може, занадто сухо.
- Що ж, це непогано.
Я намагався будь-що перевести розмову на інше, та, крім Олафа, нічого не міг надумати, а розпитувати про нього я не хотів. Я боявся усмішки Турбера (пам’ятаю, як він умів доводити нею до розпачу Джімму, та й не лише його), але він тільки ледь підняв брови й запитав:
- Які в тебе плани?
- Ніяких, - відповів я, бо так воно й було.
- А ти хотів би щось робити?
- Так. Але я візьмусь не за всяку роботу.
- Ти нічого досі не робив?
Тепер я вже напевно почервонів. Я був злий.
- Анічогісінько. Турбер... я... прийшов не в своїх особистих справах.
- Знаю, - спокійно промовив він. - Олаф Стів?
- Так.
- Тут був певний риск, - сказав він і легко відштовхнувся від столу. Крісло слухняно повернулося в мій бік.
- Освам чекав найгіршого, особливо після того, як Стів викинув свій гіпнагог... Ти теж його викинув, га?
- Освам? - спитав я. - Який Освам... стривай, той, що з Адапту?
- Так. Найбільше він непокоївся за Стіва. Я допоміг йому зрозуміти все правильно.
- Як це - допоміг?
- Та й Джімма поручився за вас обох... - закінчив Турбер, наче й не чув мого запитання.
- Що?! - промовив я, скочивши з місця. - Джімма?!
- Правда, він нічого не знав про те, що ви там робите, - вів далі Турбер. - І спитав у мене.
- Тоді якого біса він ручався!? - вибухнув я, приголомшений його словами.
- Він вважав це своїм обов’язком, - лаконічно пояснив Турбер. - Адже керівник експедиції мусить знати своїх людей...
- Дурниця!
- Я повторюю лише те, що він сказав Освамові.
- Он як? - сказав я. - А чого цей Освам, зрештою, боявся? Що ми збунтуємося чи що?
- А в тебе не було охоти? - спокійно запитав Турбер.
Я подумав.
- Ні, - сказав я нарешті. - По-справжньому - ніколи.
- І ти даси бетризувати своїх дітей?
- А ти? - спитав я поволі.
Він посміхнувся - вперше, скрививши безкровні губи. І нічого не сказав.
- Слухай, Турбер... пам’ятаєш той вечір після останнього розвідувального польоту над Бетою... коли я тобі сказав?..
Він байдуже кивнув головою. Терпець мені урвався.
- Я не сказав тобі всього, розумієш? Ми були на кораблі разом, але не на рівних правах. Я слухав вас - тебе й Джімму, бо сам цього хотів. Усі хотіли: Вентурі, Томас, Енессон і Ардер, якому Джімма не дав запасу, бо приберігав його до ліпшої нагоди. Все гаразд. Але чому ти зараз розмовляєш зі мною так, наче ти весь час сидів у цьому кріслі? Адже це ти, Турбер, послав Ардера вниз, на Керенеї, в ім’я науки, а я витягнув Тома в ім’я його нещасних тельбухів! Але потім ми повернулися, і виявилось, що тепер мають рацію тільки тельбухи, а не наука. Отже, може, саме я повинен розпитувати тебе зараз про твоє самопочуття й ручатися за тебе, а не навпаки?! Як ти гадаєш? Я знаю, що ти думаєш. Ти привіз купу матеріалів і маєш у чому сховатися до кінця життя; ти знаєш, що ніхто з цих чемних людей не скаже тобі: а скільки коштував цей спектральний аналіз? Одне людське життя? Два? Чи не вважаєте ви, професоре Турбер, що це трохи дорогувато? Ніхто тобі цього не скаже, бо вони не мають з нами ніяких порахунків. Але Вентурі має. І Ардер з Енессоном. І Томас! Чим ти платитимеш тепер, Турбер? Тим, що даси пояснення Освамові щодо мене? А Джімма - тим, що поручиться за нас з Олафом? Коли я тебе вперше побачив, ти робив те ж саме, що й зараз. Це було в Апреноусі. Ти сидів над паперами й дивився так само, як зараз: ці роки були для тебе тільки перервою між важливішими справами, справами в ім’я науки!.. - Я підвівся. - Подякуй Джіммі за те, що він так опікується нами...
Турбер теж підвівся. Секунду-дві ми міряли один одного, очима. Він був нижчий, але цього не відчувалося, його ріст не мав значення. Турбер дивився на мене абсолютно спокійно.
- Ти даси мені слово, чи мене вже засуджено? - спитав він.
Я буркнув щось незрозуміле.
- То сідай, - сказав він і, не чекаючи мене, сам важко опустився в крісло.
Я сів.
- Ти, одначе, дещо робив, - сказав він таким тоном, немов досі ми розмовляли про погоду. - Ти прочитав Старка, повірив йому, вважаєш себе обдуреним і тепер шукаєш винних. Якби це тобі допомогло, я б узяв цю провину на себе. Але йдеться не про те. Старк переконав тебе - після тих десяти років? Брег, я знав, що ти навіжений, але не думав, що ти дурень.
Він замовк на мить, а я, дивна річ, одразу ж відчув полегшення, це було немовби передчуття визволення. Я не мав часу розібратись у своїх думках, бо він знову заговорив.
- Контакт галактичних цивілізацій? Хто тобі про нього говорив? Жоден з нас і ніхто з класиків - ані Мерк’є, ані Сімоніаді, ані Раг Нгам’єлі - ніхто, жодна експедиція не розраховувала на контакт, і тому вся ця балаканина про копалини, що мандрують у порожнечі, про цю галактичну пошту, що вічно запізнюється, є спростуванням тез, яких ніхто не висунув. Що можна знайти на зірках? А хіба ж принесли якусь практичну користь експедиції Амундсена? Чи Андре? Єдина безпосередня користь: доведено, що це можна зробити. А точніше кажучи - що досягнуто найважчої мети даної епохи. Не знаю, чи ми зробили хоч це, Брег. Справді не знаю; Але ми там були!
Я мовчав. Турбер уже не дивився на мене. Він сперся кулаками об край столу.
- Що тобі довів Старк - марність космонавтики? А полюси Землі? Що було на полюсах? Хіба ті, що їх підкоряли, не знали, що там нічого немає? А Місяць? Чого шукала група Росса в кратері Ератосфена? Діамантів? А з якою метою Бант і Єгорін пройшли центр диску Меркурія - щоб засмагнути? А Келлен і Оффшаг? Єдине, що вони знали напевно, коли летіли до холодної хмари Цербера, - це те, що там можна загинути. Чи ти розумієш справжній зміст положень Старка? Людина повинна їсти, пити й одягатися; все інше - безумство. Ось що він каже: у кожного є свій Старк, Брег. Кожна епоха його мала. Навіщо Джімма послав тебе й Ардера? Щоб ви узяли проби корони. Хто послав Джімму? Наука. Це було страшенно потрібно з практичного боку, хіба ні? Досліджувати зірки. Чи, може, ти гадаєш, що ми не полетіли б, якби їх не було взагалі? Я думаю, полетіли б. Ми прагнули б пізнати порожнечу, а щоб це якось обґрунтувати, Геонідес або хтось інший сказав би нам, які цінні вимірювання і експерименти можна буде здійснити по дорозі. Зрозумій мене добре. Я не кажу, що зірки - то лише привід. Адже й полюси не були тільки приводом, але Нансен і Андре не могли без них жити... Еверест був потрібен Меллорі й Ірвінгові більше, ніж повітря. Ти кажеш, що я наказував вам... в ім’я науки? Та ти ж і сам знаєш, що це неправда. Ти випробував мою пам’ять. Може, я випробую твою? Ти пам’ятаєш планетоїду Томаса? Я здригнувся.
- Ти нас обманув тоді. Ти полетів удруге, знаючи, що його вже немає живого. Правда?
Я мовчав.
- Я догадувався вже тоді. З Джіммою я про це не говорив, але припускаю, що він здогадувався. Чого ти туди полетів, Брег? Адже це вже не був Арктур чи Керенея, і не було кого рятувати. То чого ж ти поліз туди, чоловіче?
Я мовчав. Турбер ледь помітно всміхнувся.
- Ти знаєш, у чому наша найбільша невдача, Брег. В тому, що нам пощастило і ми сидимо тут. Люди завжди повертаються з порожніми руками.
Він замовк, його посмішка перетворилася на гримасу. З хвилину він дихав сильніше, стискаючи край столу обома руками. Я дивився на нього, ніби бачив його вперше, бо подумав, що він уже старий, і це відкриття мене вразило.
Ніколи мені це не приходило в голову, бо мені завжди здавалося, що він не старіє...
- Турбер, - тихо промовив я, - слухай... але ж це... це тільки прощальне слово над могилою тих - ненаситних. Таких уже немає. І не буде. Виходить, Старк їх усе ж таки переміг...
Турбер показав кінчики плоских жовтих зубів, але це була не посмішка.
- Брег, дай слово, що нікому не розповіси того, що я тобі скажу.
Я вагався.
- Нікому, - повторив він з притиском.
- Гаразд.
Він підвівся, узяв рулон згорнутих паперів і повернувся з ним до столу.
Папір шелестів у його руках. Я побачив червону, ніби накреслену кров’ю, навпіл розсічену рибу.
- Турбер!
- Слухаю, - спокійно озвався він, згортаючи рулон.
- Нова експедиція?!
- Так. - Він поставив рулон, прихиливши його до стіни, мов зброю.
- Коли? Куди?
- Нескоро. До Центру.
- Хмара Стрільця... - прошепотів я.
- Так. Приготування заберуть чимало часу. Але завдяки анабіозові...
Він вів далі, та до мене доходили лише поодинокі слова; “політ петлями”, “безгравітаційне прискорення”, а піднесення, яке охопило мене, коли я побачив накреслений конструкторами силует великої ракети, змінилося несподіваною млявістю, і я наче крізь туман бачив свої руки, що лежали на колінах... Турбер перестав говорити, кинув на мене уважний погляд спідлоба, підійшов до столу і почав складати папки з паперами, наче хотів дати мені час зібратися з думками. Я мав би закидати його запитаннями: хто з нас, старих, летітиме? Скільки років забере експедиція? Яка її мета? - але не спитав ні про що. Навіть про те, чому з цього роблять таємницю. Я подивився на його великі огрубілі руки, на яких вік залишив помітніші сліди, ніж на обличчі, і до мого отупіння домішалася крихітка задоволення, так само несподіваного, як і низького: хто-хто, а він уже напевно не полетить. “Він не доживе до їхнього повернення, навіть якщо поб’є рекорд Мафусаїла”, - подумав я. Однаково це не мало вже ніякого значення. Я підвівся. Турбер шелестів паперами.
- Брег, - сказав він, не підводячи очей, - у мене є ще трохи роботи, якщо хочеш, можемо разом повечеряти. Переночувати зможеш у гуртожитку, там зараз нікого немає.
Я пробурмотів “добре” і попрямував до дверей. Він працював, наче мене вже не було. Я постояв хвилину на порозі і вийшов. Якийсь час я до пуття не знав, де я, аж поки не почув чіткого, розміреного стуку - луни власних кроків. Я зупинився в довгому коридорі, між двома рядами однакових дверей. Кроки продовжували звучати. Слуховий обман? Чи хтось іде за мною? Я обернувся і побачив, як у далеких дверях зникла чиясь висока постать. Усе відбулося так швидко, що я не встиг розглядіти як слід цієї людини, а помітив лише самий рух, край спини та половинки дверей, що зачинялися. Далі йти було нікуди - коридор закінчувався сліпим кутом. Я повернув назад, пройшов повз велике вікно - крізь нього над чорним масивом парку було видно заграву від міських вогнів - і знову затримався біля дверей з запискою “Сюди, Брег”, за якими працював Турбер. Я не хотів більше бачити його. Нам не було чого говорити один одному. Чого я взагалі приїхав? Раптом я із здивуванням пригадав - чого. Треба було зайти й запитати про Олафа. Але не зараз. Не в цю хвилину. Сили мені не бракувало, я почував себе добре, однак зі мною щось діялося, а що - я й сам не розумів. Я рушив до сходів. Навпроти них були останні в ряді двері - ті, в яких щойно зникла незнайома людина. Я пригадав, що зазирнув до цієї кімнати ще з самого початку, коли зайшов до будинку й шукав Турбера; я впізнав на дверях риску обдряпаного лаку. У цій кімнаті не було нічого. Чого шукав у ній той, що зайшов туди?
Він не шукав нічого - лише хотів сховатися від мене. Я був певен цього.
Вагаючись, я стояв навпроти сходів, безлюдних, освітлених мертвим білим світлом. Поволі я повернув голову. Мене охопив якийсь незвичний неспокій, власне це не був неспокій, бо я нічого не боявся, - а просто почував себе, як після анестезуючого уколу; напружений, хоч і спокійний, я зробив два кроки, прислухався, заплющив очі, і тоді мені здалося, що я чую, як хтось дихає по той бік дверей. Це було неможливо. “Зараз я піду геть”, - вирішив я, але це теж було вже неможливо, надто багато уваги приділив я цим ідіотським дверям, щоб просто піти звідси. Я відчинив їх і зазирнув усередину. Під маленькою лампочкою, що горіла на стелі, посередині порожньої кімнати стояв Олаф. Він був у своєму старому одязі, із закачаними рукавами, наче за хвилину перед тим відклав інструменти.
Ми дивилися один на одного. Зрозумівши, що я навряд чи скажу щось, він нарешті зробив це перший.
- Як справи, Халь...
Голос його звучав якось невпевнено.
Я не хотів нічого удавати; я був просто приголомшений обставинами несподіваної зустрічі або, може, ще не отямився після того, що почув від Турбера, і тому нічого не відповідав. Я підійшов до вікна, з якого відкривався такий самий вигляд на чорний парк і заграву міста, відвернувся і присів на підвіконня. Олаф не ворухнувся. Він усе ще стояв посеред кімнати; з книги, яку він тримав, вислизнув аркуш паперу і впав на підлогу. Ми нахилилися одночасно; я підняв папір і побачив чорновий начерк ракети - тієї самої, яку щойно показував мені Турбер. Унизу були позначки, зроблені Олафовою рукою. “Мабуть, про це і йшлося”, - подумав я. Він уникав мене, бо сам летить, і хотів уберегти мене від цієї новини. Треба йому сказати, що він помиляється, що я не вболіваю за цю експедицію. З мене досить зірок. До того ж я все знаю від Турбера, Олаф може говорити зі мною з чистим сумлінням.
Тримаючи креслення в руці, я уважно вдивлявся в його лінії, наче схвалюючи стрункість ракети, але нічого не сказав і тільки віддав йому аркуш, який він узяв якось нерішуче і, склавши вдвоє, сховав у книгу. Усе це робилося мовчки, і може саме тому, що ця сцена розігрувалася в тиші, вона набувала символічного значення, немовби я брав до відома намічену участь Олафа в експедиції і, повертаючи йому креслення, схвалював цей крок, без захоплення, але й без жалю. Коли я спробував знайти поглядом його очі, він відвів їх, щоб одразу ж зиркнути на мене спідлоба, виказавши тим самим свою непевність або замішання. Навіть тепер, коли я знав уже все? Тиша цієї маленької кімнати ставала нестерпною. Я чув, як часто дихає Олаф. Виглядав він стомленим, очі були не такі жваві, як тоді, коли я бачив його востаннє, наче він багато працював і мало спав, але було в його обличчі іще щось таке, чого я раніше не помічав.
- Я почуваю себе добре... - сказав я поволі, - а ти?
Коли пролунали ці слова, я зрозумів, що вони вже запізнилися, природно прозвучали б вони одразу ж, як я зайшов, а не тепер.
- Ти був у Турбера? - спитав він.
- Був.
- Студенти поїхали... нікого тут зараз нема, і нам дали весь будинок... - почав він наче через силу.
- Щоб ви могли розробити план експедиції? - підказав я, а він поспішив відповісти:
- Так, Халь. Та ти ж і сам знаєш, що це за робота. Зараз поки що нас жменька, але ми маємо досконалі машини, оті автомати, знаєш...
- Це добре.
Після цих слів знову запало мовчання. І дивна річ - чим довше воно тривало, тим очевиднішим ставав неспокій Олафа. Про те, що він почуває себе негаразд, свідчила ота його перебільшена нерухомість: він і досі стояв мов дерев’яний посеред кімнати, просто під лампою, ніби приготувавшись до найгіршого. Я вирішив покласти цьому край.
- Слухай-но... - сказав я зовсім тихо, - як же ти собі це уявляв, власне кажучи?.. Страусяча політика, знаєш, не окупається... Невже ти не подумав, що я колись і без тебе дізнаюся?
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
