Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Я урвав сам себе, а він мовчав, схиливши голову. Я усвідомлював, що перебрав міру, бо він ні в чому не був винен, і я сам, мабуть, на його місці поводився б так само. Я анітрохи не був ображений на нього за те, що він мовчав цілий місяць; йшлося лише про цю спробу втекти, про те, як він сховався від мене в оцій покинутій кімнаті, коли побачив, що я виходжу від Турбера, - але цього я не наважувався йому сказати просто так, бо це було б надто наївно і смішно. Я підвищив голос, називаючи його дурнем, але він і тоді не спробував захищатися.
- Отже, ти вважаєш, що нема про що говорити?! -кинув я роздратовано.
- Це залежить від тебе...
- Як це від мене?
- Від тебе, - вперто повторив він. - Найважливіше було - від кого ти довідаєшся...
- Ти справді так гадаєш?
- Так мені здавалося...
- Це все одно... - пробурмотів я.
- Що... ти збираєшся робити? - спитав він тихо.
- Нічого.
Олаф дивився на мене недовірливо.
- Халь, адже я...
Він не закінчив. Я відчував, що він страждає, але не міг навіть зараз пробачити йому несподіваної втечі; піти так, без жодного слова, було б для мене ще гірше, ніж непевність, яка привела мене сюди. Я не знав, що слід сказати; все, що з’єднувало нас, стало забороненою темою. Я подивився на нього саме в ту мить, коли він глянув на мене - кожен з нас навіть зараз розраховував на допомогу іншого...
Я встав з підвіконня.
- Олафе... пізно вже. Піду... Не думай, що... що я на тебе гніваюся, нічого подібного. Зрештою, ми побачимося, може, ти приїдеш до нас, - я говорив через силу, кожне слово було вимученим, і він відчував це.
- Так ти... може, переночуєш?
- Не можу, знаєш, я обіцяв...
Я не назвав її імені; Олаф пробурмотів:
- Як хочеш. Я проведу тебе.
Ми вийшли разом з кімнати, потім сходами спустилися вниз; надворі було зовсім темно. Олаф ішов поруч зі мною й мовчав; раптом він зупинився. Став і я.
- Залишайся, - прошепотів він, наче соромлячись чогось.
Я бачив лише невиразну пляму його обличчя, і більше нічого.
- Добре, - несподівано погодився я і повернув назад.
Він цього не чекав. Постояв ще мить, потім узяв мене за плече й повів до іншого, нижчого, будинку; в порожньому залі, освітленому кількома лампами, ми з’їли біля стойки вечерю, навіть не присівши.
За цей час ми обмінялися, може, десятком слів. Потім пішли на другий поверх.
Кімната, до якої він мене привів, була майже квадратна, витримана в матово-білих тонах, широким вікном вона виходила в парк, але з протилежного боку, бо я не бачив з неї і сліду заграви від міських вогнів; там стояло свіжозастелене ліжко, два невеликих крісла, трете більше, присунуте спинкою до підвіконня. За вузькими прочиненими дверима блищали кахлі ванної кімнати. Олаф, опустивши руки, стояв на порозі, наче чекаючи, щоб я озвався до нього, і оскільки я мовчав, походжаючи по кімнаті й машинально торкаючись меблів, наче на мить робив їх своєю власністю, він тихо запитав:
- Чи можу я... зробити що-небудь для тебе?
- Так, - сказав я, - залиш мене одного.
Він не зрушив з місця. Його обличчя спочатку зашарілося, а потім зблідло, раптом на ньому з’явилася посмішка - він намагався приховати нею образу, бо мої слова прозвучали образливо. Від цієї безпорадної, жалюгідної посмішки щось у мені наче обірвалося; гарячково поспішаючи скинути байдужу маску, яку я надів через те, що не зумів одразу знайти потрібного тону, я наздогнав його, коли він уже одвернувся, щоб вийти, схопив за руку і щосили потиснув, наче вибачався, а він, не дивлячись на мене, відповів таким самим потиском і вийшов. На своїй руці я відчував іще його міцний потиск. Двері за собою він причинив так старанно й тихо, немов виходив з кімнати хворого. Я залишився сам, як того і хотів.
Тиша. Майже повна тиша. Навіть кроків Олафа, коли він ішов від мене, я не почув; у віконній шибі слабо відбивався мій величезний силует, звідкілясь нагніталося тепле повітря, крізь своє відображення я бачив темну смугу дерев, що потопали в ще густішій темряві.
Я ще раз окинув поглядом усю кімнату й сів у велике крісло біля вікна.
Осіння ніч лише починалася. Про сон нічого було й думати. Я постояв біля вікна. Морок за ним, мабуть, був повен холоду й шелесту безлистих гілок, що терлися одна об одну; і раптом мені схотілось опинитися там, поблукати в темряві, в її безладді. Я вийшов з кімнати. У коридорі не було нікого. До сходів я йшов навшпиньках - обережність, мабуть, зайва, адже Олаф, очевидно, давно вже заснув, а Турбер, якщо й працював, то на іншому поверсі, у віддаленому крилі будинку. Я збіг униз, уже не намагаючись заглушити своїх кроків, вислизнув надвір і швидко попрямував просто себе. Напряму я не вибирав, тільки намагався йти так, щоб не бачити заграви міста. Невдовзі алеї парку вивели мене за його межі, позначені живоплотом, я опинився на дорозі і якийсь час ішов нею, аж поки не зупинився. Я раптом подумав, що дорога веде до якоїсь оселі, до людей, а я хотів побути на самоті. Я пригадав, як Олаф говорив мені ще в Клавестрі про Маллеолан - нове місто, яке виникло серед гір після нашого відльоту; кілька кілометрів шосе, яким я йшов, справді, складалися майже з самих звивин та поворотів, що, напевно, оминали урвища, але в такій темряві я не міг розраховувати на зір. Дорога ця, як і інші, не освітлювалася ліхтарями: світилася сама її поверхня; однак цього було замало, щоб розгледіти хоча б хащі, якими заросли її узбіччя. Я зійшов з дороги і, йдучи навпомацки, опинився в гущавині невисокого молодняка. Круто піднявшись угору, я вийшов на велике голе узгір’я, це я зрозумів з того, що вітер гуляв тут вільно; кілька разів далеко внизу мигнула блідою змійкою якась ділянка шосе, з якого я зійшов, потім зникло й це останнє світло; я вдруге зупинився, і не стільки безсилими зараз очима, скільки всім тілом і обличчям, зверненим у бік вітру, спробував зорієнтуватися в цій незнайомій місцевості наче чужої планети; я хотів найкоротшим шляхом вийти на вершину одного з хребтів, що оточували долину, в якій спочивало місто, - але як можна було визначити потрібний напрям? Раптом, коли цей намір здався мені вже безнадійним, я почув звідкілясь, справа, зверху, невпинний, далекий шум, трохи подібний до гомону хвилі, але водночас відмінний од нього. Вітер гуляв над лісом, що ріс десь там, наді мною. Не думаючи, я рушив у той бік. Порослий старою сухою травою схил привів мене до перших дерев. Я минав їхні стовбури з витягнутими руками, щоб захистити обличчя від колючих гілок. Незабаром схил став пологіший, дерева розступилися, знову довелося шукати шляху, вслухаючись у темряву, я терпляче чекав сильнішого пориву вітру. Настала мить, коли простір озвався, з далеких вершин почувся протяжний спів - так, вітер тієї ночі був моїм спільником; я рушив навмання, незважаючи на те, що замість іти вгору спускався в глиб чорної яруги. Вгору я почав підніматися вже по дну яру, орієнтуючись за течією струмка, що дзюрчав десь неподалік. Я не побачив його жодного разу, зрештою, він міг текти й під громаддям брил; цей голос живої води ставав дедалі тихішим в міру того, як я піднімався, аж поки не замовк зовсім, а мене знову оточив високий ліс, напевно сосновий, майже без підліска. Землю вкривала м’яка ковдра старої хвої, де-не-де слизька від моху. Ця мандрівка наосліп тривала годин зо три; коріння, об яке я спотикався, все частіше обплітало валуни, що виступали з-під тонкого шару ґрунту; я трохи побоювався, що вершина виявиться зарослою лісом, в хащах якого так і закінчиться ця прогулянка по горах, але мені щастило: голою галявиною я вийшов на вкритий жорствою схил, що дедалі крутіше вів угору. Тепер я вже не міг зупинитися й на хвилину, бо каміння одразу ж починало з гуркотом сипатися під ногами; перестрибуючи з ноги на ногу, раз у раз падаючи, я видерся на один із крутих схилів ущелини. Я не бачив ні міста, ні його вогнів, безслідно зникло і фосфоризуюче шосе, з якого я зійшов; ущелина вивела мене на галявину, зарослу сухою травою; про те, що я зайшов досить високо, свідчило зоряне небо, що ставало все ширше, - очевидно, інші гірські хребти, що закривали його, починали зрівнюватися з тим, на який я підіймався.
Пройшовши ще кілька сотень метрів, я здибав перші латочки, порослі ялівцем.
Якби хтось зненацька спинив мене в цій темряві й спитав, куди і чого я йду, я не зміг би відповісти; на щастя, нікого не було, і самітність цієї нічної мандрівки я напівсвідомо сприймав як принаймні тимчасову полегкість. Схил ставав чимраз крутіший, іти було важче й важче, але я йшов просто вперед, дбаючи лише про те, щоб не збочити, наче мав точно-визначену мету. Серце працювало сильно і ритмічно, я дряпався вгору в якомусь забутті, дихаючи на повні груди й інстинктивно відчуваючи, що саме такі виснажливі зусилля мені зараз конче потрібні. Я розсував перед собою покручене ялівцеве гілля, інколи застрягав у гущавині, видирався і йшов далі. Колючі жмути ялівцевих голок дряпали мені обличчя, груди, чіплялися за одяг, пальці липли від живиці; на чистому місці зненацька налетів вітер, навально вдарив у груди і нестримно помчав уперед. Тим часом я поринув у ялівцеве море; в цих хащах застоялося тепле, нерухоме повітря, насичене міцним запахом глиці. На моєму шляху виростали неясні перешкоди - валуни, смуги жорстви, що зсувалася під ногами. Я йшов уже, мабуть, кілька годин, але все ще відчував досить сили. Ущелина, що вела до невідомого перевалу, а може, й до вершини узгір’я, стала такою вузькою, що на тлі неба мені тепер було видно зразу обидва її високі схили.
Давно вже я залишив унизу смугу туманів, але ця холодна ніч була безмісячна, а зірки майже не давали світла. З тим більшим подивом спостеріг я появу навколо мене і наді мною білуватих, довгастих плям. Що це сніг, я збагнув тільки тоді, коли почув під ногами сипкий хрускіт.
Сніг укривав не дуже товстим шаром майже весь схил, що круто здіймався вгору. Я би промерз, бо був легко одягнений, але вітер несподівано вщух. Тепер хрускіт ще виразніше лунав у повітрі - я пробивав шкаралупу старого снігу, грузнучи мало не по коліна.
На перевалі снігу майже не було. Виметені вітром, вимальовувалися над жорствою чорні силуети великих валунів. Серце билося частіше, я зупинився і подивився в бік міста, його закривала вершина, і лише рудувата імла виказувала місце, де воно лежало в долині. Наді мною мерехтіли яскраві зірки. Я пройшов іще кільканадцять кроків і сів на сідлоподібний валун. Під ним зібралося трохи снігу, наметеного вітром. Тепер навколо панувала немовби цілковита темрява. Попереду здіймалися гори. Та коли я подивився на схід, помітив сіру смугу, що розчиняла в собі зірки, - то був початок нового світанку. На цьому тлі вимальовувалася крута, наче розрізана навпіл, вершина гори. І раптом моє заціпеніння минуло: безформна темрява навколо - чи в самому мені? - почала рухатися, осуватися, змінюватися, і я був так захоплений цим, що на мить наче втратив зір, а коли він повернувся, я вже бачив усе інакше. Небо на сході ледь сіріло над темною долиною, ще виразніше підкреслюючи чорноту гірського пасма, але я вже зміг би навпомацки показати кожну його ущелину, кожну розколину, бо наче знав напам’ять, що мені відкриє день: ці місця були навічно викарбувані в мені. Це й було те, що лишилося без змін, чого я прагнув, що було таким самим, як і раніше, тоді як весь мій світ розсипався й згинув у півторавіковій пащі часу. Саме в цій долині минули мої дитячі роки - у старому дерев’яному будиночку на протилежному, зарослому травою схилі Ловця Хмар. Від фундаменту вже не залишилося, напевно, каменя на камені, останні колоди із стін давно перетворилися на порох, а скелястий хребет стояв незмінний, наче чекав на цю зустріч - може, саме неясна, підсвідома згадка й привела мене вночі саме на це місце?
Потрясіння зустрічі враз розкрило всю мою слабість, яку я так розпачливо ховав - спочатку під удаваним спокоєм, а потім, коли дерся на гору, - під такою ж удаваною завзятістю. Я наосліп простягнув руку вниз і тремтячими пальцями підніс до рота грудку снігу. Сніг танув на язику, не вгамовуючи спраги, однак холод його немовби витверезив мене. Я сидів отак і їв сніг, ще й досі не зовсім упевнений в слушності свого здогаду і чекаючи підтвердження. Ще задовго до того, як зійшло сонце, з високості від поволі згасаючих зірок плавно спустився якийсь птах, склав крила і, посидівши на уламку скелі, почав наближатися до мене. Я завмер, щоб не наполохати його. Він обійшов мене, повільно віддаляючись, а коли я подумав, що він мене не помітив, повернувся з іншого боку, оминаючи валун, на якому я сидів, і ми отак якийсь час дивились один на одного, аж поки я неголосно озвався до нього:
- Звідки ти тут узявся?
Він не поворухнувся.
Побачивши, що він мене не боїться, я знову почав їсти сніг. Він схиляв голівку то в один, то в другий бік, придивлявся до мене чорними намистинками очей, а потім, немов досхочу надивившись, несподівано розпростав крила й полетів геть. А я, спершись на шорстку поверхню валуна, зіщулившись, із задубілими від снігу руками, очікував світанку; вся ніч знову пропливала переді мною в безладних, уривчастих епізодах: Турбер, його слова, мовчання - моє й Олафове, імла - чорна й руда, гарячі потоки повітря, пульс мільйонного міста, висячі майдани та алеї, чашоподібні будинки з полум’яними крилами, різнобарвні поверхи вулиць, розмова з птахом, я жадібно їв сніг на перевалі, - усі ці картин” були водночас і реальними, і нереальними. Так інколи трапляється уві сні: вони були згадкою і разом з тим забуттям усього, чого я не наважувався ворушити, бо весь цей час намагався знайти в собі згоду на те, з чим не міг погодитися. Але то було раніше і скидалося на сон. А зараз, тверезий і насторожений, у повітрі, аж срібному від сірості, я, очікуючи дня, спостерігав, як повільно виринають з імли суворі урвища, ущелини, осипи; вони випливали з ночі, як мовчазне підтвердження реальності мого повернення, і вперше за весь цей час - вже не чужий на Землі, вже підвладний їй та її законам, без бунту, без жалю - міг я думати про тих, хто летітиме по золоте руно зірок...
Сніги на вершині хребта спалахнули золотом та білизною, він височів над долиною, повитою ліловою сутінню, - могутній і вічний, а я, не закриваючи очей, повних сліз, у яких відбивалося його сяйво, повільно підвівся й пішов униз, на південь, де був мій дім.
Редактор М. Дорошенко
Художник В. Хомицький
Художній редактор Л. Морозов
Технічний редактор С. Недовіз
Коректор М. Стахур
Підписано до друку 1. X. 1970 р. Формат 60Х841/16. Папер. арк. 6,625. Друк. арк. фіз. 13,25. Друк. арк. прив. 12,32. Авт. арк. 12,88. Вид. арк. 13,43. Зам. № 826. Тираж 100 000 (1 завод 1-50 000). Ціна 82 коп. Папір № 2.
Видавництво “Каменяр”. Львів, Підвальна, 3.
Друкоофсетна фабрика “Атлас”
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
