Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Вона дивилась на мене майже із співчуттям. Але я був упертий.
- А якщо його не буде?
- Бриту? Як то не буде?
- Ну, весь вийшов. Або... він же може й обманути.
Вона почала сміятись.
- Але ж це... Ти, мабуть, думаєш, що всі ці пляшки я тримаю тут, у квартирі?
- Ні? А де?
- Я навіть не знаю, звідки вони беруться. Чи за твоїх часів був водопровід?..
- Був, - похмуро відповів я.
“Чи могло й не бути? Аякже! Вліз у ракету просто з лісу!” Я розлютився, але одразу ж угамувався: зрештою, вона не була в цьому винна.
- Ну, так от, чи ти знав, яким шляхом іде та вода? Поки...
- Розумію. Можеш не закінчувати. Гаразд. Значить, це такий собі застережний засіб? Дуже дивно!
- Не бачу нічого дивного, - відказала вона. - Що там у тебе таке біле, під светром?
- Сорочка.
- Що це таке?
- Ти що, сорочки не бачила?! Як би тобі це... Ну, білизна... З нейлону...
Я підкотив рукав і показав їй.
- Цікаво, - зауважила вона.
- Такий звичай... - відповів я безпорадно. Звичайно, мені казали в Адапті, щоб я не одягався, як сто років тому, та я не послухав. А зараз не міг не погодитися, що вона має рацію: брит був для мене тим самим, чим для неї сорочка. Зрештою, ніхто не примушував людей носити сорочки, проте всі носили. Мабуть, і з бритом було те саме.
- Як довго діє брит? - запитав я.
Вона зашарілась.
- Як тобі не терпиться усе знати! Ще нічого не відомо.
- Я ж не сказав нічого поганого, - боронився я, - хотів лише знати... Чому ти так дивишся? Що з тобою, Наїс?
Вона повільно підвелася. Стала за кріслом.
- Ти говорив... Скільки років тому? Сто двадцять?..
- Сто двадцять сім. Ну, то й що з того?
- А ти... був... бетризований?
- А що це таке?
- Не був?!
- Я навіть не знаю, що це таке, Наїс... дівчино, що з тобою?
- Не був... - прошепотіла вона. - Коли б був, то напевно знав би...
Я хотів підійти до неї. Вона закрилась руками, ніби захищаючись.
- Не підходь. Ні! Ні! Благаю тебе!
Вона відступала до стіни.
- Адже ж ти сама казала, що цей брит... Я вже сідаю. Та я ж сиджу, бачиш, заспокойся. Що це за історія з цією бетри... як її там?
- Я не знаю докладно. Але... кожного бетризують. Одразу ж після народження.
- Що це таке?
- Здається, щось вводять у кров.
- Усім?
- Так. Бо, власне... брит... не діє без цього. Не вставай!
- Дитино, не будь смішною.
Я загасив сигарету.
- Я ж не дикий звір... Не гнівайся, але... мені здається, що всі ви трохи з глузду з’їхали. Цей брит... Це ж все одно, що накласти всім наручники, - а раптом хтось виявиться бандитом. Можна, нарешті... мати й трохи довір’я.
- Ти теж добрий, - вона ніби трохи заспокоїлась, проте все ще стояла. - То чому ж ти щойно так обурювався, що я запрошую до себе чужих!
- То інша річ.
- Не думаю. Ти справді не був бетризований?
- Не був.
- А може, тепер? Коли повернувся?
- Не знаю. Мені робили різні там щеплення. Яке це має значення?
- Має. Так робили-таки? Це добре!
Вона сіла.
- Маю до тебе прохання, - я говорив спокійно, як тільки міг. - Ти мусиш мені це пояснити...
- Що?
- Твій страх. Боялася, що я на тебе кинуся чи що? Адже це безглуздя!
- Ні. Я все розуміла, але це було, ну... такий шок. Я ніколи не бачила людини, яка не була б...
- Але ж цього не можна пізнати?
- Можна. Ще й як можна!
- Як?
Вона мовчала.
- Наїс...
- Як...
- Що?
- Я боюся...
- Сказати?
- Так.
- Та чому ж?
- Ти зрозумів би, коли б я тобі сказала. Бо, бачиш, бетризація робиться не з допомогою бриту. З бритом це лише так, побічне... Йдеться про дещо інше...
Вона була бліда. Губи у неї тремтіли. “Що за світ, - думав я, - що це за світ?”
- Не можу. Я дуже-дуже боюся.
- Мене?!
- Так.
- Присягаюсь тобі, що...
- Ні, ні... я тобі вірю, тільки... ні. Ти не можеш цього зрозуміти.
- Не скажеш мені?
Мабуть, у моєму голосі було щось таке, що її переконало, її обличчя стало суворим. Я бачив по очах, якого величезного зусилля це їй коштувало.
- Це... для того... щоб не можна було... вбивати.
- Не може бути! Людину?!
- Нікого...
- Тварин теж?
- Теж. Нікого...
Вона сплітала й розплітала пальці, не зводячи з мене погляду, ніби тими останніми своїми словами спустила мене з невидимого ланцюга, ніби вклала мені в руки ніж, яким я можу її вразити.
- Наїс, - сказав я зовсім тихо. - Наїс, не бійся. Справді... нема кого боятися.
Вона силувано посміхнулася.
- Послухай-но...
- Ну?
- Коли я це сказала...
- Ну?
- Ти нічого не відчув?
- А що я мав би відчути?
- Уяви собі, що ти робиш те, про що я тобі сказала...
- Що я вбиваю? Це я собі маю уявити? Вона здригнулася.
- Так...
- Ну і що?
- І ти нічого не відчуваєш?
- Нічого. Це ж лише думка. І взагалі я не збираюся...
- Але можеш? Га? Справді можеш? Ні, - прошепотіла вона самими устами, ніби розмірковуючи вголос, - ти не бетризований...
Лише тепер я збагнув значення усього сказаного й зрозумів, що це могло бути для неї потрясінням.
- Це велика справа, - пробурмотів я й за мить додав: - Але, може, було б краще, коли б люди відвикли від цього... без штучних засобів...
- Не знаю. Може, - відповіла вона, глибоко зітхнувши: - Тепер ти розумієш, чому я злякалася?
- Щиро кажучи, не зовсім. До певної міри. Не думала ж ти, що я тебе...
- Який ти дивний! Можна подумати, що ти не...
- Людина?
Вона закліпала очима.
- Я не хотіла тебе образити, тільки, бачиш, коли відомо, що ніхто не може, ну, навіть думати про це ніколи, і раптом з’являється хтось такий, як ти, то сама можливість... того, що є такий...
- Але ж це неможливо, щоб усі були... Як це?.. А, бетризовані.
- Чому? Кажу ж тобі - всі!
- Ні, це неможливо, - наполягав я. - А люди небезпечних професій? Адже вони мусять...
- Немає небезпечних професій.
- Що ти говориш, Наїс? А пілоти? А різні там рятувальні команди? А ті, хто бореться з вогнем, з водою...
- Таких немає, - відповіла вона. Мені здалося, що я недочув.
- Що-о-о?
- Немає, - повторила вона. - Це роблять тепер роботи. Запала мовчанка. Я сидів і міркував, що нелегко буде мені перетравити цей новий світ. І раптом мені спало на думку таке, до чого я навряд чи домислився б, якби хтось змалював мені щось подібне лише як теоретичну можливість: мені здалося, що цей захід, який знищує у людині вбивство, є... каліченням.
- Наїс, - сказав я, - вже дуже пізно. Я, мабуть, піду.
- Куди?
- Не знаю. Справді не знаю. На вокзалі на мене мав чекати представник Адапту. Я зовсім забув! Не міг його знайти, розумієш? От. Ну так... піду пошукаю якогось готелю. Готелі ж, мабуть, існують?
- Існують. Ти звідки?
- Звідси. Я тут народився.
З цими словами я знову відчув нереальність усього навколишнього: я вже не міг ручатися, чи існувало насправді те місто, яке я колись покинув і яке жило тепер у моїй уяві, і чи реальним є це - примарне, з квартирами, до яких зазирали голови велетнів. У мене майнула думка, що, може, я ще й досі на борту корабля і мені лише верзеться ще одно, найхимерніше диво повернення.
- Брег, - долинув до мене неначе звідкись здалеку голос Наїс. Я здригнувся, бо зовсім забув про неї.
- Слухаю...
- Залишайся.
- Що?
Вона мовчала.
- Ти хочеш, щоб я залишився?
Вона мовчала. Я підійшов до неї, нахилившись над кріслом, взяв її за холодні руки, підвів. Вона безвольно встала. Голова її відкинулася назад, зуби заблищали. Я нічого від неї не хотів. Хотів лише сказати: “Адже ж ти не боїшся?” І хотів, щоб вона підтвердила, що ні. Нічого більше. Очі у неї були заплющені, потім під віями блиснули білки, я нахилився над її обличчям, зазирнув зблизька у ці осклілі очі, наче хотів відчути її страх, розділити його з нею. Важко дихаючи, вона почала вириватися, але я не відчув цього, і лише коли вона простогнала: “Ні! ні!” - випустив її. Вона мало не впала. Зупинилася під стіною, закривши собою частину великого, товстощокого обличчя, яке сягало до стелі і яке там, за склом, без упину щось говорило, ворушачи величезними губами, м’ясистим язиком.
- Наїс... - тихо промовив я, опускаючи руки.
- Не підходь!
- Та ти ж сама сказала...
Її очі виглядали стомленими.
Я пройшовся по кімнаті. Вона стежила за мною поглядом так, ніби я був... ніби вона була у клітці...
- Піду вже, - озвався я.
Вона нічого не відповіла. Я хотів щось додати, кілька слів вибачення, подяки на прощання, але не міг. Коли б вона боялась лише, як жінка боїться незнайомого чоловіка, хай навіть страшного, невідомого, - це було б іще сяк-так. Але тут було інше. Я поглянув на неї і відчув, що мене охоплює лють. Взяти б за ці білі оголені плечі, трусонути...
Я повернувся і вийшов; вихідні двері відчинились від мого поштовху, великий коридор був майже темний. Я не знав, як вийти на ту терасу, аж поки не натрапив на сповнені слабким синюватим світлом циліндри - скляні шахти ліфтів. У тій, до якої я наблизився, ліфт уже піднімався вгору; можливо, для цього досить було стати ногою на поріг. Ліфт спускався довго. Я бачив поперемінно поклади темряви і розрізи перекрить - білі з червонуватими прокладками, мов шари сала на м’ясі, - що відлітали вгору; я втратив їм лік. Ліфт спускався, все ще спускався, це було як подорож на дно: ніби мене кинули в незнану глибочінь стерильного проводу і цей гігантський будинок, що поринув у спокійний сон, випроваджував мене. Аж ось частина прозорого циліндра розчинилася, я вийшов.
Твердий широкий крок, руки в кишенях. Темрява. Я жадібно вдихав холодне повітря, відчуваючи, як розширюються ніздрі, як спокійно працює серце, нагнітаючи кров. У розколинах доріг палахкотіли вогні, час від часу їх закривали безшумні стрімкі машини. Жодного перехожого. Між чорними силуетами я побачив заграву і подумав, що то, можливо, готель. Виявилося, що це лише освітлений тротуар. Я поїхав ним. Наді мною пропливали контури якихось конструкцій, десь далеко, над чорними силуетами будинків, рівномірно пересувалися сяючі літери останніх новин; аж раптом тротуар разом зі мною вплив до освітленого приміщення. Тут він і закінчувався.
Широкі сходи, що сріблилися, як застиглий водопад, спливали вниз. Мене дивувало це безлюддя: відколи покинув Наїс, я не зустрів жодного пішохода. Ескалатор був дуже довгий. Унизу світилась вогнями широка вулиця, з обох її боків було видно пасажі в будинках. Під деревом з голубим листям (зрештою, це, може, не було справжнє дерево) я побачив дві постаті, наблизився до них і пройшов мимо. Вони цілувалися. Я йшов назустріч приглушеним звукам музики; якийсь нічний ресторан чи бар, нічим не відділений від вулиці, постав переді мною. Там було трохи людей. Я вирішив зайти і спитати, де тут готель, коли раптом усім тілом наштовхнувся на невидиму перешкоду. То була абсолютно прозора шиба. Вхід був поруч. Всередині хтось засміявся, показуючи на мене іншим. Я увійшов. Чоловік у чорному в’язаному одязі, трохи навіть схожому на мій светр, але з якимсь дивним, ніби надутим коміром, сидів із склянкою в руках, боком до столика, й дивився на мене. Я зупинився перед ним. Сміх завмер на його напіврозтулених устах. Стало тихо. Чути було лише музику, що долинала ніби десь з-за стіни. Якась жінка тихо зойкнула. Я глянув на скам’янілі обличчя присутніх, вийшов і вже на вулиці пригадав, що збирався спитати про готель.
Я зайшов до пасажу. Суцільні вітрини. Всілякі бюро подорожей, магазини спорттоварів, манекени у різних позах. Власне вітринами це можна було назвати лише умовно, бо все стояло і лежало просто на вулиці, з обох боків дещо піднесеного тротуару, що пролягав посередині. Кілька разів мені здалося, що там, у глибині, люди. То були рекламні ляльки, які по черзі виконували одні й ті самі рухи. Одну з них, - майже таку, як я, завбільшки, що, карикатурно надимаючи щоки, грала на флейті, - я розглядав досить довго. Вона робила це так вправно, що мені аж хотілося заговорити до неї. Далі йшли зали якихось атракціонів, там оберталися великі райдужні кола, подзвонювали підвішені на певній відстані одна від одної срібні трубки, мигтіли призматичні дзеркала, але скрізь було порожньо. Аж у кінці пасажу в темряві блиснув напис ТУТ ГАГАГА. І зник. Я рушив туди. Знову заблищало ТУТ ГАГАГА і знову зникло, ніби хтось його здув. Коли засвітилося знову, я побачив вхід і почув якісь голоси. Я пройшов крізь завісу теплого подуву.
Віддалік я побачив два автомобілі, з тих без коліс, світилося кілька ліхтарів, коло них, ніби сперечаючись, жваво жестикулювало троє чоловіків. Я підійшов до них.
- Алло, громадяни!
Вони навіть не озирнулися; розмовляли собі далі, а я стояв, мало що розуміючи. “Ну й сопи, ну й сопи”, - пискливо повторював низенький, з невеличким животиком. На, голові в нього стирчала висока шапка.
- Послухайте, я шукаю готель. Де тут...
Вони не звертали жодної уваги, ніби взагалі я тут не існував. Це вже мене розлютило. Ні слова не кажучи, я ступив уперед і став поміж ними. Той, що був найближче (я бачив придуркуватий вираз його очей і тремтячі губи), зашепелявив:
- Що? Я маю сопіти? Сопи сам!
Можна було подумати, що він звертався до мене.
- Навіщо ви вдаєте з себе глухих? - запитав я, і в ту ж мить з місця, де я стояв, ніби з мене, з моїх грудей почувся пискливий крик:
- Я тобі! Я тобі зараз!
Я відскочив і лише тоді побачив власника голосу, того товстуна в шапці. Хотів схопити його за руку, але мої пальці пройшли крізь неї і зімкнулись у повітрі. Я остовпів, а вони розмовляли далі; раптом мені здалося, що згори, з темряви понад автомобілями хтось на мене дивиться. Я приглянувся і побачив білі плями, схожі на людські обличчя; там, угорі, було щось на зразок балкона. Яким блазнем я мав бути в їхніх очах! Я побіг, ніби за мною хтось гнався. Наступна вулиця йшла вгору і закінчувалась ескалатором. Я подумав, що, можливо, мені пощастить знайти якийсь Інфор, і поїхав блідо-золотими сходами. Потрапив на круглий, не дуже великий майдан. У центрі його стояла висока прозора колона, немов із скла, щось сновигало в ній - пурпурові, коричневі й фіолетові безформні фігури - ніби ожив якийсь абстрактний малюнок, тільки дуже смішний. Ці кольорові фігури то одна, то друга тужавіли, концентрувалися, кумедно розросталися, набирали людського вигляду, хоч і були позбавлені облич, голів, рук, ніг. Борсаючись, вони виглядали карикатурно. Скоро я збагнув, що фіолетовий чоловічок був ніби буфон - зарозумілий, пихатий і водночас боягузливий. Коли він розсипався зливою стрибаючих кульок, його змінив блакитний. Цей був ангельський, скромний, зосереджений, але якийсь святенницький, ніби сам на себе молився. Не знаю, як довго я дивився. Ніколи в житті мені не доводилось бачити нічого подібного. Крім мене, тут не було нікого, лише чорних автомобілів стало більше. Я не знав навіть, чи ці машини з пасажирами, чи порожні, бо вони не мали вікон. З цього округлого майдану вело шість вулиць: одні - вгору, інші - вниз; їхні перспективи тяглися тонкою мозаїкою кольорових вогників, мабуть, на цілі милі. І жодного Інфору! Я добре-таки стомився, і не лише фізично - мені здавалося, що я вже ніяк не реагуватиму на нові враження. Іноді ноги в мене підгиналися, і я вже не пам’ятаю, як і коли вийшов на широку алею; на перехресті я уповільнив крок, підвів голову й побачив у хмарах відблиск заграви над містом. Я здивувався, бо вважав, що й досі перебуваю під землею. Попростував далі, тепер уже серед моря рухливих вогнів, вітрин без скла, серед манекенів, що жестикулювали, крутились, мов дзиґи, заповзято виконували гімнастичні вправи, подавали один одному блискучі предмети, щось надимали, але я навіть не дивився в їхній бік. Віддалік я помітив кілька рухливих постатей, проте я не був певен, люди то чи лише ляльки, а тому не брався їх наздоганяти. Будинки розступилися, і я побачив великий напис ПАРК ТЕРМІНАЛЬ і сяючу зелену стрілку.
Ескалатор починався в проході між будинками; майже одразу я потрапив у сріблястий тунель, стіни якого пульсували золотом, ніби під ртутною поверхнею і справді плинув благородний метал. Я відчув теплий його подих, потім світло зникло, і я опинився в заскленому павільйоні, що формою нагадував черепашку, його віялоподібний верх ледь помітно мерехтів зеленню - це світло випромінювали тендітні жилочки, його можна було порівняти з люмінесценцією одного у багато разів збільшеного тремтячого листка; на всі боки виходили двері, за ними - темрява і дрібні літери, що стелилися по землі: Парк Терміналь, Парк Терміналь.
Я вийшов. Це й справді був парк. Шуміли невидимі у темряві дерева, хоч я не відчував вітру: він віяв десь вище. Темрява і монотонний шум дерев наді мною. Вперше я відчув себе самотнім, але це було інше відчуття, не те, що в натовпі. Тут я почував себе добре. У парку, мабуть, було чимало людей. Я чув шепіт, інколи світлою плямою мелькало чиєсь обличчя, раз я навіть зіткнувся з кимось. Крони дерев сходилися вгорі, у просвітах блимали зірки. Я пригадав, що до парку їхав униз, і вже там, на тому майдані з танцюючими кольорами, я бачив над собою небо, щоправда, затягнуте хмарами. Але як все-таки сталося, що тепер, рівнем нижче, я бачу небо, зоряне небо? Цього я не міг собі пояснити.
Дерева розступилися, і я відчув запах води, мулу, трухлявини, прілого листя. Я завмер.
Хащі чорним колом оточували озеро. Я чув шелест очерету, а вдалині, навпроти мене, суцільною масою підносилися сяючі скляні скелі - напівпрозора гора над рівнинами ночі; примарне ніжне голубувате сяйво йшло від її прямовисних урвищ, кришталеві бастіони над бастіонами й амбразури проваль - і весь цей сяючий велет - фантастичний і неймовірний - відбивався, тільки довший і блідіший, у чорних водах озера. Я зупинився, приголомшений і захоплений. Вітер доносив ледь чутні звуки музики. Напружуючи зір, я побачив яруси горизонтальних терас цього велетня, і раптом у мене сяйнула думка, що це вже вдруге я бачу вокзал, гігантський Терміналь, де блукав минулого дня і де зустрівся з Наїс.
Чи це була ще архітектура, чи вже творення гір? Вони зрозуміли, що, переступаючи певні межі, треба відмовитися від симетрії, від пропорційності форм і вчитися у найвеличнішого вчителя - кмітливі учні планети!
Я обійшов озеро. Велет ніби супроводив мене своїм застиглим, сяючим зльотом. Так, треба було мати відвагу, щоб задумати таку форму, надати їй суворості гір, відтворити шерехатість урвищ, не впадаючи в той же час у механічне копіювання, нічого не загубити, не сфальшувати. Я повернувся під стіну дерев. Бліда блакить Терміналю, пронизуючи чорне небо, світилася крізь віти, аж поки я не зайшов у гущавину. Довелось відводити руками гнучке гілля, колючки чіплялися за мій светр, за холоші штанів, роса з високої гілки дощем посипалася мені на обличчя. Я вхопив ротом кілька листків, пожував їх, вони були молоді, гіркі. Вперше після повернення я почував себе добре; нічого вже більше не хотів, не шукав, не бажав; мені було досить іти в цій темряві, у шелестінні хащів, наосліп, без мети. Чи ж не це малював я собі в уяві протягом десяти років?
Кущі розступилися. Звивиста алейка. Рінь шаруділа у мене під ногами, я йшов уперед, туди, де під кам’яною ротондою бовванів людський силует. Не знаю, звідки там бралося світло; навколо було безлюдно, якісь лавки, кріселка, перекинутий столик, пісок, сипкий і глибокий, я відчував, як грузнуть у ньому ноги і який він теплий, незважаючи на нічну прохолоду.
Під склепінням, що спиралось на потріскані, понадбивані колони, стояла жінка, ніби чекала на мене. Я вже бачив її обличчя, бачив, як іскрилися діамантові пластинки, що закривали їй вуха, білу сукню, що невиразно світилася в тіні. Невже це було можливим? Сон? Я був кільканадцять кроків від неї, коли вона заспівала. Серед невидимих дерев її голос здавався слабким, майже дитячим, я не міг розібрати слів, можливо, їх і не було; уста у неї залишались напіврозтуленими, так, ніби вона щось пила; її обличчя застигло в спокої, і тільки уважний, зосереджений погляд свідчив, ніби вона бачила щось, чого інші не можуть побачити, і саме про це співала. Я боявся, що вона мене помітить, і уповільнив кроки. Я був уже в смузі світла, що огортала кам’яне коло. Голос жінки зміцнів, прорізуючи темряву, він благав про щось; нерухома, зі звислими руками, вона наче взагалі забула про них. Здавалося, що ця співачка вже не мала нічого, крім голосу, в якому розчинялась сама, що вона втратила все найдорожче і тепер прощалася з ним, знаючи, що з останнім завмираючим звуком скінчиться не тільки спів.
Я не йняв віри всьому. Жінка замовкла, а її голос усе ще бринів у моїх вухах. Раптом позад себе я почув дріботіння легких кроків. Я оглянувся і побачив дівчину, за якою хтось гнався. Сміючись коротким горловим сміхом, вона промчала сходами, прорізала собою жінку - наскрізь! - і вже мчала далі; темний силует переслідувача майнув біля мене; потім вони зникли з поля мого зору; знову я почув звабливий сміх дівчини і став як укопаний, не знаючи, сміятися мені чи плакати. Неіснуюча співачка щось тихо замугикала. Я не хотів її слухати. Відійшов у темряву, зажурений, немов дитина, якій довели брехливість казки. Це було як профанація. Я йшов, а її голос переслідував мене. Алея тяглася далі, я повернув і побачив зелень живоплоту; мокрі фестони листя звисали над металевою хвірткою. Відчинив. Здавалося, там було світліше. Живопліт утворював широке коло, на траві лежали наче кам’яні брили. Одна з них ворухнулася, виросла; я побачив два блідих вогники очей і завмер. Кроків за п’ять від мене був лев. Він важко підвівся, спершись на передні лапи; тепер я бачив його усього, бачив його скуйовджену густу гриву. Він потягнувся раз, другий і повільно, безшумно рушив просто на мене. Перший переляк минув. “Ну, ну, не лякай”, - промовив я. Звір не міг бути справжнім. Привид, як та співачка, як ті отам, унизу, біля чорних автомобілів. Лев зупинився за крок від мене, позіхнув, у чорній пащі блиснули ікла, клацнув зубами, наче замкнув пащу на засув, я відчув його смердючий подих, що...
Лев пирхнув. Крапельки слини впали мені на руку, і перш ніж я встиг здивуватися, він штурхнув мене своєю здоровенною головою в стегно, муркочучи, почав тертись об мене, підставляючи підгорля. Очманілий, я почухав його, він муркотів дедалі дужче, за ним уже блищала друга пара очей, другий лев, ні, левиця; вона штовхнула його. Щось забулькотіло у нього в горлі, це було муркотіння, а не ричання. Левиця наступала. Він ударив її лапою. Вона сердито пирхнула.
“Це погано скінчиться”, - подумав я. У мене не було зброї, а леви такі живі, такі справжні, яких тільки можна собі уявити. Я стояв, вдихаючи важкий запах їхніх тіл. Левиця знову пирхнула. Раптом лев вирвав свої шерсткі кудли з моїх рук, повернув до неї величезну голову й заревів. Левиця припала до землі.
“Зараз вони візьмуться за мене”, - майнула думка, і я повільно позадкував у бік хвіртки. Ця хвилина була не з приємних. Та лев, здавалося, вже взагалі мене не помічав. Він важко опустився на землю і знову став схожий на видовжену кам’яну брилу. Левиця стояла над ним і терлася об нього мордою.
Зачинивши за собою хвіртку, я мусив зробити над собою зусилля, щоб не побігти. Коліна у мене підгиналися, у горлі пересохло, і раптом я зареготав, мов навіжений. Я пригадав собі, як говорив до лева: “Ну, ну, не лякай” - переконаний, що це лише ілюзія...
Крони дерев вимальовувалися на тлі неба все чіткіше. Світало. І я навіть зрадів, бо не знав, як вибратися з цього парку. Він був уже зовсім безлюдний. Я проминув кам’яну ротонду, де перед тим співала жінка. У наступній алеї натрапив на робота, що підстригав траву. Він нічого не міг сказати про готель, зате пояснив мені, як дістатись до найближчого ескалатора. Я з’їхав униз на якихось кілька поверхів і, вийшовши на вулицю рівнем нижче, здивувався, коли знову побачив небо над головою. Але навіть здатність дивуватися в мене вже майже вичерпалась. З мене було досить. Якийсь час я йшов, потім, пам’ятаю, сидів біля фонтана (а може, це й не фонтан?), нарешті підвівся й попрямував далі у сяйві нового дня, аж поки мене не вивели з цього забуття великі яскраві літери: ГОТЕЛЬ АЛЬКАРОН.
У білій швейцарській кімнаті, що скоріше нагадувала перевернуту ванну велетня, сидів чудово виконаний робот, напівпрозорий, з довгими тендітними руками. Ні про що не запитуючи, він подав мені книжку. Я записав своє ім’я і прізвище, взяв маленький трикутний значок і поїхав угору. Хтось, не знаю до пуття хто, допоміг мені відчинити двері, а точніше, відчинив їх сам. Стіни з льоду, а в них - циркуляція вогників; з-під вікна, коли я до нього підійшов, вихилилося кріселко і підсунулось до мене, а згори вже опускався плескатий прямокутник, на ходу перетворюючись на щось подібне до письмового столу. Але я волів ліжко. Я не міг його знайти, навіть не пробував шукати. Ліг на низенькій канапці й одразу ж заснув у штучному світлі цієї безвіконної кімнати; бо те, що спочатку видалося мені вікном, виявилось, ну, звичайно ж, телевізором; і я засинав з думкою, що звідти, з-за скляної шибки, викривляється до мене величезне обличчя, розглядає мене, сміється, говорить, бурмоче... Визволив мене від цього видіння сон, міцний, як смерть; навіть час зупинився в ньому.
2
Ще з заплющеними очима я торкнувся пальцем грудей: я був у светрі. Якщо я спав одягненим, значить, була моя вахта. “Олаф!” - хотів покликати і сів.
Це був готель, а не “Прометей”. Я пригадав усе: лабіринти вокзалу, дівчину, втаємничення, її страх, блакитну гору Терміналю над чорним ставом, співачку, левів...
Шукаючи душову, я ненароком знайшов ліжко - в стіні. І висувалось воно звідти пухким перламутровим квадратом тоді, коли щось там натискалося. У душовій я не виявив навіть кранів, там не було нічого, крім блискучих плиток у стелі і невеличкого заглиблення на підлозі для ступнів, вистеленого губчастим пластиком. На душ це теж не скидалося. Я відчував себе неандертальцем. Швидко роздягнувшись, я зупинився з одежею в руках, бо тут не було й вішалок. Нарешті побачив невеличку шафку в стіні і запхав у неї речі. Поруч - три кнопки: блакитна, червона й біла. Натиснув білу - погасло світло, натиснув червону - щось зашуміло, але не вода, а якийсь потужний вихор, що пахнув озоном і ще чимось. Він огорнув мене всього, на шкірі осідали густі блискучі краплини, які відразу ж зникали. Я не відчував навіть вологи; враження було таке, наче шкіру поколювала сила-силенна електричних голок, масажуючи тіло. Я натиснув блакитну кнопку, і вихор змінився, тепер він уже ніби прошивав мене наскрізь; дуже дивне відчуття. Я подумав, що до нього можна звикнути і навіть полюбити. В Адапті на Місяці цього не було; там звичайні душі і ванни. Не знаю чому.
Кров циркулювала швидше, ніж звичайно, я почував себе чудово, не знав тільки, чим і як почистити зуби. Кінець кінцем я відмовився від цієї думки. У стіні помітив ще одні дверцята з написом: “Купальні плащі”. Зазирнув усередину. Ніяких плащів. Там стояли лише три металеві пляшки, що нагадували сифони. Але я й так був абсолютно сухий, і мені не обов’язково було витиратися.
Я відчинив шафку, до якої раніше сховав одяг, і остовпів: вона виявилась порожньою. Добре, що хоч труси поклав на неї зверху. Надівши їх, я повернувся до кімнати й почав шукати телефон, щоб довідатись, що сталося з моїм одягом. Телефон знайшовся нарешті коло вікна (як я охрестив телевізійний екран); він вискочив із стіни щойно тоді, коли я почав голосно сипати прокльонами; схоже, що він реагував на голос. Ото ще мені ідіотська манія ховати все в стінах. Одізвався хтось з відділу обслуговування. “Ви його поклали до чистки, - відповів м’який баритон. - Буде через п’ять хвилин”.
“Коли так, то добре!” - подумав я. Сів коло столу, який підсунувся під мої лікті ледве я встиг нахилитись. Як це робилося? Не треба цікавитись такими речами. Більшість людей користається з технічних надбань своєї цивілізації, не цікавлячись подробицями.
Я сидів тільки в трусиках і міркував. Можна було відправитись до Адапту. Коли б ішлося лише про ознайомлення з технікою та звичаями, я б не роздумував, але вже на Місяці я звернув увагу, що вони намагаються навчити нас сприймати певні явища, ба, навіть давати оцінку цих явищ. Пропонували готову шкалу вартостей, і коли я з чимось не погоджувався, вони витлумачували це як консерватизм, своєрідний підсвідомий опір, рутину старих звичок і тому подібне. Але досвід ночі, що проминула, нічим не змінив моїх попередніх поглядів. Не хотів я ані їхніх щеплень, ані щоб вони мене визнали, у всякому разі, не з такою вже готовністю, не відразу я збирався відмовлятися від своїх давніх звичок, “опорів”, аж поки не переконаюся, що те все, що вони пропонують, краще. Цікаво, чому вони не піддали мене отій своїй бетризації. Треба буде довідатись.
Я міг би спробувати знайти когось із своїх, Олафа, наприклад. Це б уже явно суперечило побажанням Адапту. О, вони ж нічого не наказували, а без кінця повторювали, що діють саме в моїх інтересах, що я можу робити все, що хочу, навіть скочити з Місяця просто на Землю (це все той дотепний доктор Абс), якщо мені вже аж так не терпиться. Щодо Адапту, то мені було байдуже, але, можливо, це не влаштовувало Олафа. На всякий випадок я йому напишу. Я маю його адресу.
Робота. Клопотання про роботу? Пілотом? І що ж? Курсувати по трасі Марс - Земля - Марс? На цьому я знався, але...
Несподівано я пригадав, що в мене мусять бути якісь гроші. Щоправда, тепер вони називаються інакше, та мені байдуже, оскільки за них, як і колись, можна все придбати. Я попросив з’єднати мене з містом. У трубці почувся далекий спів. Телефон без номерів, без диску. Може, слід було просто назвати банк? У мене він записаний, але все те лишилося в одязі. Я заглянув до душової. Усе лежало вже в шафці, ніби щойно випране. В кишенях - різні мої дрібні речі, серед них блокнот з потрібним записом.
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
