Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Банк не був банком: він називався Омнілокс. Я сказав цю назву і одразу ж, ніби на мої слова вже чекали, озвався густий бас:
- Омнілокс слухає.
- Мене звуть Брег, - сказав я. - Халь Брег. Здається, на моє ім’я у вас відкрито рахунок... Я хотів би знати, скільки там є?
Щось клацнуло, й інший, тонший голос промовив:
- Халь Брег?
- Так.
- Хто відкрив рахунок?
- Космофлот. Космічний флот на клопотання Планетологічного інституту і Космічної комісії ООН, але це було сто двадцять сім років тому...
- У вас є якийсь документ?
- Ні, тільки посвідка з Адапту на Місяці від директора Освама...
- Усе гаразд. На вашому рахунку двадцять шість тисяч чотириста сім ітів.
- Ітів?
- Так. Чи є у вас ще якісь побажання?
- Я хотів би одержати трохи гро... тобто ітів.
- У якому вигляді? Може, ви бажаєте кальстер?
- Що це таке? Чекова книжка?
- Ні. Ви зможете одразу ж платити готівкою.
- Так? Гаразд.
- На яку суму відкрити вам кальстер?
- А хіба ж я знаю... П’ять тисяч...
- П’ять тисяч. Гаразд. Прислати вам до готелю?
- Так. Хвилиночку, я забув, як називається цей готель.
- Це не той, з якого ви дзвоните?
- Той.
- “Алькарон” Зараз пришлемо. Дозвольте одне запитання: ваша права рука не зазнала яких-небудь змін?
- Ні... А що?
- Нічого. Бо коли б це сталося, ми повинні були б змінити кальстер. Зараз ви його одержите.
- Дякую, - сказав я, кладучи трубку. Двадцять шість тисяч... Скільки це? Я поняття не мав. Щось замугикало. Радіо? Ні, це був телефон. Я зняв трубку.
- Брег?
- Так, - відповів я. Серце моє тьохнуло, але тільки раз. Я впізнав її голос. -
Звідки ти довідалася, де я? - запитав я, бо вона раптом замовкла.
- З Інфору. Брег... Халь... слухай, я хотіла тобі пояснити...
- Не треба нічого пояснювати, Наїс.
- Ти гніваєшся? Але ж зрозумій.
- Я не гніваюсь.
- Халь, справді? Прийди до мене сьогодні. Прийдеш?
- Ні, Наїс. Скажи, будь ласка, скільки це - двадцять з чимось тисяч ітів?
- Як то - скільки? Халь... ти повинен прийти.
- Ну... скільки на них можна жити?
- Скільки схочеш, адже життя нічого не коштує. Але облишимо це. Халь, коли б ти схотів...
- Зачекай. Скільки ітів ти витрачаєш на місяць?
- Різно буває. Іноді двадцять, іноді п’ять або й нічого.
- Ага. Дякую.
- Халь! Послухай-но!
- Слухаю.
- Не треба забувати того...
- Нема чого забувати, - відповів я, - бо нічого не було. Дякую тобі за все, Наїс.
Я поклав трубку. Життя нічого не коштує? Це мене зараз найбільше цікавило. Чи це означає, що є ще якісь речі, якісь послуги - задарма?
Знову телефон.
- Брег слухає.
- Говорять з відділу обслуговування. На ваше ім’я Омнілокс прислав кальстер.
Посилаю його нагору.
- Дякую. Алло!
- Слухаю.
- Чи за номер треба платити?
- Ні.
- Нічого?
- Нічого.
- А чи... в готелі є ресторан?
- Так, є чотири. А може, ви бажаєте поснідати в номері?
- Добре, а чи... за їжу треба платити?
- Ні, кальстер уже у вас. Сніданок зараз буде.
Робот відключився, і я не встиг його запитати, де маю шукати той кальстер. Я навіть не уявляв, як він виглядає. Підвівшись з-за письмового столу, який одразу ж склався і зник, я побачив щось на зразок пюпітра, що виростав поряд з дверима просто зі стіни: на ньому лежав загорнутий у прозорий пластик плоский предмет, схожий на невеличкий портсигар. З одного боку на ньому були віконечка, через які виднілися цифри 1100, 1000. Внизу я помітив дві малесенькі кнопки: одиниця і нуль. Я здивовано розглядав цю річ, аж поки не зрозумів, що сума 5000 зашифрована двійковою системою. Я натиснув на одиницю, і на долоню мені випав маленький пластиковий трикутник з відбитою на ньому цифрою “1”. Так, значить, це була своєрідна машинка для карбування грошей до суми, позначеної у віконцях. Число вгорі зменшилося на одиницю.
Я одягся і зібрався вже вийти, коли згадав про Адапт. Подзвонив туди й розповів, що не міг знайти їхньої людини в Терміналі.
- Ми вже непокоїлися, - відповів жіночий голос, - але вранці довідалися, що ви зупинилися в “Алькароні”...
Вони знали, де я. Чому ж не розшукали мене на вокзалі? Хіба що навмисне: я мусив блукати, щоб зрозуміти, яким недоречним був мій “бунт” на Місяці.
- У вас чудово організована інформація, - люб’язно відповів я. - Поки що я оглядатиму місто. Завітаю до вас пізніше.
Я вийшов з номера; срібні рухомі коридори пливли разом із стінами - це було для мене новиною. Я поїхав ескалатором униз, минаючи один за одним поверхи, на кожному з яких були бари - один з них зелений, ніби занурений у воду; кожен ярус мав свій домінуючий колір - срібло, золото, що мене стомлювало дедалі більше. Це після одного лише дня! Цікаво, що їм це подобається. Дивні смаки. Але я згадав і нічний вигляд Терміналю.
“Треба б трохи екіпіруватися”, - подумав я і вийшов на вулицю. День був похмурий, але хмари - білі; вони пливли високо, крізь них часом проглядало сонце. Лише тепер з бульвару, серединою якого тягнувся подвійний ряд велетенських пальм з рожевим, мов язики, листям, я побачив панораму міста. Будинки стояли окремими островами, зрідка здіймався в небо хмарочос, як застиглий неймовірно високий струмінь. Напевно, висота цих споруд вимірювалася кілометрами. Я знав (хтось казав мені про це ще на Місяці), що тепер їх уже не будують: висотна гарячка припинилася відразу ж після спорудження перших таких будинків. Ці конструкції залишилися як пам’ятки певної архітектурної епохи. Вони скидалися на темно-буро-золоті, чорно-білі з поперечними смугами, або й просто срібні труби, що служили для підпирання чи вловлювання хмар; а посадочні майданчики з трубчастими підпорами, які виступали з них на тлі неба, нагадували етажерки.
Незрівнянно красивішими були нові безвіконні будинки з художньо оздобленими стінами. Усе місто поставало перед очима як гігантська виставка мистецтва, демонстрація робіт майстрів кольору й форми. Не можу сказати, щоб мені подобалось усе, що прикрашало ці двадцяти- і тридцятиповерхові фасади, але, мабуть, за минулі майже сто п’ятдесят років я трохи відстав від моди. Найкращими видалися мені будинки, розділені навпіл садами (можливо, то пальмарії). Тому що стіни цих висотних садів були зі скла, здавалося, ніби верхня половина споруди висить у повітрі. Це створювало ефект легкості, а приємно несиметричні стрічки кучерявої зелені служили своєрідною оздобою будинку.
Бульварами, вздовж тих м’ясистих пальм, які мені зовсім не подобалися, пливли дві ріки чорних автомобілів. Я вже знав, що вони називаються глідерами. Над будинками з’явилися інші машини, літаючі, але це не були ні гелікоптери, ані літаки. Формою вони нагадували застругані з обох кінців олівці.
Людей на тротуарах було значно менше, ніж у цьому ж місті понад сто років тому. Значно розвантажено рух, особливо пішохідний, можливо, завдяки цьому збільшенню кількості рівнів, бо й під містом, на яке я зараз дивився, розташувалися його нижчі, підземні яруси з вулицями, площами, крамницями. Наріжний Інфор, наприклад, повідомив мене, що покупки найкраще зробити на рівні Сереан. То був якийсь геніальний Інфор, а може, і я вже зробив успіхи; в усякому разі, я одержав пластикову книжечку, яка мала чотири розкладні сторінки з картами міського сполучення. Досить торкнутися пальцем видрукуваної сріблом назви - вулиці, рівня, площі - і одразу ж на плані спалахували лінії усіх потрібних маршрутів. Можна також їхати глідером. Або растом. І нарешті - йти пішки: саме тому й було тут чотири карти. Проте я вже переконався, що пішохідні мандрівки (навіть рухомими тротуарами і ескалаторами) забирали іноді не одну годину.
Сереан - це був десь третій рівень. І знову мене вразив вигляд міста: вийшовши з тунелю, я опинився просто неба на вулиці, осяяній сонцем, хоч чекав зустріти підземелля. Посеред майдану росли великі пінії, вдалині голубіли смугасті хмарочоси, а на протилежному боці, за невеликим басейном, де хлюпалися у воді діти, катаючись на кольорових велосипедиках, стояла облямована рядами пальм біла багатоповерхова будівля з дивовижним куполом, що виблискував, як скло. Я пошкодував, що нема кого запитати про цю споруду, але раптом згадав, а вірніше мені дав знати про це шлунок, що я й досі не снідав, зовсім забув про сніданок, який мав одержати в номері, і, не дочекавшись його, вийшов. Можливо, у робота з відділу обслуговування щось заїло.
Отже, до Інфору. Я тепер завжди про все довідувався на перед. Зрештою, Інфор міг би навіть замовити глідер, але про це я ще не наважувався просити, бо не знав, як у ту машину сісти та й що потім робити. Але для цього у мене був іще час.
У ресторані, ледве кинувши оком на меню, я переконався, що це для мене справжня китайська грамота, проте я твердо вирішив поснідати. Нормально поснідати.
- Озот, кресс чи герма?
Коли б офіціант був людиною, я сказав би, щоб він приніс те, що йому самому подобається, але переді мною стояв робот. Він був байдужий до їжі.
- А кави нема?.. - не дуже впевнено запитав я.
- Є. Крес, озот чи герма?
- Каву, і те... ну, що найсмачніше до кави, той, е-е...
- Озот, - сказав робот, відходячи.
Номер пройшов.
Усе це в нього було, мабуть, приготоване наперед, бо він одразу ж повернувся з так густо заставленою тацею, що я ладен був думати, що це якийсь підступ чи жарт. Але, розглядаючи повну тацю, я гостро відчув, що, крім бонса, який з’їв учора, і кухля горезвісного бриту, від самого приїзду нічого не мав у роті.
З усього, що було на таці, тільки кава, схожа на добре перегнаний дьоготь, нагадувала мені щось знайоме; за вершки правили дрібнесенькі голубі краплі, які, напевно, не мали нічого спільного з коровою. Я шкодував, що не можу підглядіти за кимось, хто може усе це їсти, бо пора сніданку вже минула, і я був один. Переді мною стояли тарілочки серпоподібної форми з паруючою масою, з якої стриміло щось схоже на кінці сірників, а середина її нагадувала печене яблуко. Звичайно, це були не сірники і не яблука. Інша страва, яку я прийняв був за вівсяні млинці, почала раптом, коли я торкнув її ложечкою, рости просто на очах. Я з’їв усе. Як виявилося, я був страшенно голодний, і коли з’явився робот і, очікуючи, зупинився на певній відстані, я мало не попрохав його принести печива.
- Скільки заплатити? - запитав я.
- Дякую, ніскільки, - відповів він. Робот був схожий швидше на якийсь прилад, ніж на ляльку.
У нього було одне кругле кришталеве око. Щось ворушилося всередині тулуба, але я не наважився заглядати йому в живіт. Навіть чайових не було кому дати. Я не знав, чи він зрозуміє мене, якщо я попрошу в нього газету. А може, їх уже взагалі не було. Мені не лишалося нічого іншого, як піти за покупками. Але перше, на що я натрапив, коли вийшов з ресторану, - це Бюро подорожей. Воно було дуже до речі. Я зайшов туди.
Великий срібний зал із смарагдовими консолями (мені вже починали набридати усі ці кольори) виявився майже порожнім.
Матові шибки, величезні кольорові фото Великого колорадського каньйону, кратера Архімеда, урвищ Деймоса, Палм-Біча, Флоріди зроблені так, що видно було перспективу. Навіть море хвилювалося, ніби це зовсім не фото, а вікна, за якими насправді відкривалися усі ці краєвиди. Я підійшов до віконця з написом ЗЕМЛЯ.
Ну, звичайно ж, там сидів робот. Цього разу золотий. Або швидше позолочений.
- Чим можемо вам служити? - запитав він. Голос у нього був басовитий. Заплющивши очі, я б заприсягнувся, що зі мною розмовляє дебелий чорнявий чолов’яга.
- Мене цікавить що-небудь примітивне, - відповів я. - Саме повернувся я з далекої подорожі. Дуже далекої. Не хочу надмірного комфорту. Хочу, щоб була тиша, вода, дерева, може, й гори. Щоб було просто і так, як раніше. Як сто років тому. У вас є щось подібне?
- Коли ви цього бажаєте, то мусимо мати. Скелясті гори, Форт Пламм, Майорка, Антільські острови.
- Ближче, - сказав я. - Так... у радіусі тисячі кілометрів. Га?
- Клавестра.
- Де це?
Я вже звернув увагу на те, що розмовляти з роботами мені було якось особливо легко, бо вони ніколи й ні з чого не дивувалися. Не могли. Це дуже розумно придумано.
- Старе гірниче селище поблизу Тихого океану. Шахти, покинуті майже чотириста років тому. Цікаві екскурсії ескалатором під землю. Зручне сполучення - ульдери і глідери. Будинки відпочинку з лікарським наглядом, вілли внайми з садами, купальними басейнами, клімат помірний. Місцеве відділення нашого бюро організовує різні розваги, екскурсії, ігри, вечори. На місці - реаль, мут і стереон.
- Так, це могло б мені підійти, - сказав я. - Вілла з садом. І щоб була вода.
Басейн, добре?
- Звичайно, будь ласка. Басейн з трампліном, крім того, там є штучні озера з підводними гротами, чудова бухта для аквалангістів, підводні феєрії...
- Краще без феєрій. Скільки це коштує?
- Сто двадцять ітів на місяць. Але якщо разом з кимось, то всього сорок.
- Разом?
Вілли дуже просторі. Від дванадцяти до вісімнадцяти кімнат, автоматичне обслуговування, кухня на місці, наша чи тубільна, на вибір.
- Так. Може, справді... Гаразд. Моє прізвище Брег. Я згоден. Як називається ця місцевість? Клавестра? Платити одразу?
- Як ви бажаєте.
Я подав йому кальстер.
Виявилося (про що я не знав), що лише я можу ним користуватися, але робота, звичайно, і це моє невідання анітрішечки не здивувало. Роботи подобались мені все більше. Він показав, як треба зробити, щоб зсередини випав тільки один жетон з вибитою на ньому потрібною цифрою. На таку ж цифру зменшилося число у віконцях вгорі, вказуючи суму, що залишилася.
- Коли можна туди поїхати?
- Коли схочете. У будь-який час.
- Але... з ким я ділитиму цю віллу?
- Подружжя Маргер. Він і вона.
- Можна поцікавитися, хто вони?
- Можу вам лише сказати, що це молоде подружжя.
- Гм. А я їм не заважатиму?
- Ні, оскільки ви зніматимете піввілли. Цілий поверх належатиме виключно вам.
- Добре. А як туди дістатися?
- Найкраще ульдером.
- Як це зробити?
- Я подам вам ульдер на день і годину, призначені вами.
- Я подзвоню із свого готелю. Можна?
- Будь ласка. Плата нараховуватиметься з моменту, коли ви прибудете до вілли.
Коли я вийшов, у мене вже вимальовувався приблизний план. Накуплю книжок і трохи спортприладдя. Найважливіше - це все-таки книжки. Треба виписати і деякі спеціальні журнали. Соціологія, фізика. Встигли, мабуть, ой-ой скільки за ці більш як сто років. Ага, треба ще купити й щось з одягу.
Але тут трапилося таке, що я одразу ж забув про всі свої плани. За рогом, не вірячи власним очам, я побачив автомобіль. Справжній автомобіль. Можливо, не зовсім такий, які були за моєї пам’яті (кузов сконструйований з самих гострих кутів). І все-таки це був справжній автомобіль: з пневматичними щитами, дверцятами, кермом, за ним стояли інші. Все це за широким вікном, на якому великими літерами виведено напис: АНТИКВАРІЙ. Я зайшов. Власник, чи то продавець, виявився людиною. “Шкода”, - подумав я.
- Чи можна купити автомобіль?
- Звичайно. Який ви бажаєте?
- А скільки вони коштують?
- Від чотирьохсот до восьмисот ітів.
“Нівроку, - подумав я. - Але нічого не поробиш, за пам’ятки старовини треба платити”.
- А чи можна на ньому їздити?
- Авжеж. Щоправда, не скрізь для нього відведені спеціальні місця; але взагалі це можливо.
- А як з пальним?
- З цим не буде клопоту. Одного заряду вистачить вам на весь вік автомобіля.
Рахуючи, звичайно, й парастати.
- Гаразд, - погодився я. - Мені хотілося б якусь сильну, витривалу машину. Мусить бути невелика, але швидка.
- У такому разі я міг би порадити вам цього “Гябіля” або он ту модель...
Він повів мене в глиб великого залу, вздовж машин, що блищали так, ніби й справді були новісінькі.
- Звичайно, - вів далі продавець, - з глідерами їм не рівнятися, але ж автомобілі нині й не є засобом пересування...
“А чим же вони є?” - хотів запитати я, але промовчав.
- Добре... - сказав я. - Скільки коштує ця машина? - Я вказав на блідо-голубий лімузин із срібними, глибоко схованими фарами.
- Чотириста вісімдесят ітів.
- Але мені хотілося б мати його у Клавестрі, - сказав я. - Я там зняв віллу. Точну адресу може дати Бюро подорожей. Це тут, на цій вулиці...
- Чудово. Його можна переслати ульдером. Це нічого не коштуватиме.
- Он як. Я повинен їхати туди ульдером...
- Досить буде повідомити лише дату, ми приставимо автомобіль до вашого ульдера.
Це буде найпростіше. Хіба що ви побажаєте...
- Ні, ні. Хай буде так, як ви кажете.
Я заплатив за автомобіль (у мене вже не було ніякого клопоту з кальстером) і залишив антикварій, сповнений запахами лаків і гуми. То були чудесні пахощі!
Зате з одягом справи обернулися якнайгірше. Майже нічого з того, що я знав, не існувало. З’ясувалася кінець кінцем таємниця загадкової шафки в готелі. Тієї, з пляшками і написом “Купальні плащі”. Не тільки такі плащі, але й костюми, панчохи, светри, білизна - все з’являлося на білий світ з допомогою пульверизаторів. Я зрозумів, що це мусить подобатися жінкам, бо, оперуючи кількома чи навіть кільканадцятьма пляшками з рідиною, що моментально застигала, перетворюючись на тканини гладкої чи шорсткої фактури (типу оксамиту, хутра чи пружного металу), можна було кожного разу створювати новий фасон одягу спеціально для того чи іншого випадку. Не кожна жінка, звичайно, робила це сама; були спеціальні салони пластування (в одному з них і працювала Наїс), але мода на вбрання, яке щільно облягало, не дуже мені подобалася. Сам процес одягання шляхом оперування пляшками-сифонами здавався мені надто морочливим. Виявилося тут дещо і з одягу, але це мені знов-таки не підходило: все було замале. Кінець кінцем я наважився купити білизну в пляшках, бо бачив, що моя сорочка вже довго не протягне. Звичайно, я міг би виписати решту речей з “Прометея”, але ж і на ньому не було ні гарнітурів, ні білих сорочок: вони навряд чи придалися б у зоні сузір’я Фомальгаут. Довелося взяти ще кілька пар схожих на парусинові штанів для роботи в саду. Вони мали відносно широкі холоші, і можна було їх подовжити, доточивши внизу. За все гамузом я заплатив один іт. Стільки коштували ті штани. Решта даром. Я сказав, щоб речі, які я вибрав, прислали до готелю, і дав себе умовити, просто з цікавості, відвідати салон моди. Мене прийняв суб’єкт з фізіономією художника, спочатку оглянув мене, погодився, що мені підходить просторе вбрання. Як я помітив, він не був від мене в захопленні. Я від нього - теж. Справа скінчилася кількома светрами, які він зробив на місці. Я стояв, піднявши вгору руки, а він крутився навколо мене, оперуючи одразу чотирма пляшками. Біла, як піна, рідина в повітрі застигала майже моментально. Вийшли з цього светри різних кольорів. Один - зі смугою на грудях - червоною на чорному полі. Як я помітив, найважче викінчувати комір і рукави. Цього справді треба було вчитися.
Збагатившись знаннями, які, до речі, мені нічого не коштували, я знову опинився на вулиці під яскравим полудневим сонцем. Глідерів було трохи менше, зате над дахами - сила-силенна тих сигароподібних машин. Люди спускалися ескалаторами на нижчі рівні, всі поспішали, і лише я не поспішав, якийсь час я грівся на сонці, під рододендроном із задерев’янілою лускою на місці відмерлих листків, а потім повернувся до готелю. У холі, внизу, я дістав апаратик для гоління; коли пізніше у ванній зайнявся цією процедурою, то помітив, що мені доводиться трохи нахилятися до дзеркала, хоч я і пам’ятав, що вранці дивився в нього не пригинаючись. Тоді згадав: якось, скидаючи сорочку, я помітив, що вона стала коротшою. Немовби збіглася. Придивився до неї уважніше. Рукави й комір не змінилися. Я розстелив її на столі. Вона не змінилася; і все-таки, коли я її надів, сягала мені трохи нижче пояса. Це я змінився, а не вона. Я виріс.
Хоч думка ця й здалася мені абсурдною, проте це мене стурбувало. Я з’єднався з готельним Інфором і попросив адресу лікаря, спеціаліста в галузі космічної медицини. До Адапту я волів не йти доти, доки це буде можливо. Після короткої мовчанки (немовби автомат, що відповідав мені, завагався) я почув адресу. Лікар мешкав на тій самій вулиці, що і я, через якихось кілька будинків. Я пішов до нього. Робот завів мене до великої кімнати, де панувала півтемрява. Крім мене, у ній нікого не було.
За хвилину з’явився лікар. Дивлячись на нього, я подумав, що він зійшов з сімейної фотографії, яка висіла колись у кабінеті мого батька. Він був невеликий на зріст, але міцний, сивий, з маленькою борідкою і золотими окулярами (це перші окуляри, які я побачив на людському обличчі з моменту приземлення). Його звали лікар Жюффон.
- Халь Брег? - запитав він. - Це ви?
- Я.
Якийсь час він мовчки розглядав мене.
- На що ви скаржитеся?
- Власне, ні на що, але... - і я розповів йому про свої дивні спостереження.
Не кажучи й слова, він відчинив переді мною двері. Я зайшов до невеликого кабінету.
- Прошу роздягтися.
- Зовсім? - запитав я його, коли залишився тільки в штанях.
- Так.
Він оглянув мене голого.
- Немає вже таких чоловіків, - буркнув він собі під ніс. Вислухав серце, прикладаючи до грудей холодний стетоскоп. “І через тисячі років буде так само”, - подумав я з задоволенням. Він зміряв ріст, а потім наказав лягти. Уважно оглянув шрам під правою ключицею, проте нічого не сказав. Оглядав мене майже годину.
Рефлекси, місткість легенів, електрокардіограма - все. Коли я одягся, він сів за невеликий чорний письмовий стіл. Шухляда зарипіла, коли він висував її, чогось шукаючи. Після усіх тих меблів, що рухалися в присутності людини, цей старий письмовий стіл надзвичайно мені сподобався.
- Скільки вам років?
Я пояснив.
- У вас організм чоловіка тридцяти з лишком років, - сказав він. - Ви гібернували?
- Так.
- Довго?
- Рік.
- Чому?
- Ми поверталися з прискореною швидкістю. Треба було лягати у воду. Амортизація, розумієте, лікарю, ну й оскільки важко лежати рік у воді і вести спостереження...
- Звичайно. Я подумав, що ви довше гібернували. Цей рік ви можете спокійно відкинути. Не сорок років, а лише тридцять дев’ять.
- А... те?
- Це нічого, Брег. Скільки ви мали?
- Прискорення? Два “g”.
- Ну от. Ви подумали, що ви знову почали рости, так? Ні. Це просто міжхребцеві диски. Ви знаєте, що це таке?
- Знаю, такі хрящики в хребті...
- Саме це. Тепер, коли ви вже вийшли з-під того тиску, вони розпружнюються. Який у вас ріст?
- Коли відлітав, було сто дев’яносто сім.
- А потім?
- Не знаю. Не міряв, якось, розумієте, не до того було.
- Зараз ви маєте два метри і два сантиметри.
- Весела історія, - сказав я, - і довго ще так?
- Ні. Мабуть, це вже все... Як ви себе почуваєте?
- Добре.
- Усе здається вам надто легким, га?
- Дедалі менше. В Адапті, на Місяці, мені давали спеціальні таблетки для зменшення напруги м’язів.
- Дегравітували вас?
- Так. Протягом перших трьох днів. Казали, що цього мало після стількох років, але, з другого боку, не хотіли нас там замикати після того всього іще надовше...
- Ну, а як самопочуття?
- Та... - завагався я... - Бувають такі хвилини, коли я... здаюся собі неандертальцем, якого привезли до міста...
- Що ви маєте намір робити?
Я сказав йому про віллу.
- Можливо, це й не найгірше, - промовив він, - але...
- В Адапті було б краще?..
- Я цього не кажу. Ви знаєте... я вас пам’ятаю.
- Як так? Адже ви не могли...
- Ні. Я чув про вас від батька. Мені було тоді дванадцять років.
- О, то вже тоді минуло, мабуть, чимало років після нашого старту, - сказав я, - і нас ще пам’ятали? Це дивно.
- Я так не вважаю. По-моєму, дивнішим є те, що вас забули. Адже ви знали, як виглядатиме ваше повернення, хоч і не могли, звичайно, уявити цього в деталях.
- Знав.
- Хто вас послав до мене?
- Ніхто... Тобто... Інфор у готелі. А що?...
- Дивно, - сказав він. - Я ж, власне, не лікар, знаєте?
- Як це...
- Я не практикую вже сорок років. Моя спеціальність - історія космічної медицини, бо це вже лише історія, Брег, і, крім Адапту, космічній медицині нема куди податися.
- Пробачте, я не знав.
- Дурниці. Я, навпаки, вам вдячний. Ви - живе спростування тез школи Мільмана про шкідливість підвищеного тиснення на організм. У вас навіть немає ні гіпертрофії лівого шлуночка, ані емфіземи... і чудове серце. Але ж ви, мабуть, про це знаєте?
- Знаю.
- Як лікар, Брег, я, власне, сказав вам усе, але крім цього...
Він завагався.
- Я слухаю.
- Як ви орієнтуєтесь у нашому... нинішньому житті?
- Слабо.
- Ви сивий, Брег.
- А хіба це має якесь значення?
- Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.
Не можна було не погодитись з ним: я майже не бачив старих людей.
- Чому? - запитав я.
- Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Можна також повернути собі колишній колір волосся, хоч це й морочлива річ.
- Добре... - погодився я. - Але навіщо ви мені це кажете?
Я бачив, що він вагається.
- Жінки, Брег, - відповів він коротко.
Я здригнувся.
- Чи це має означати, що у мене вигляд... діда?
- Діда - ні, скоріше - атлета... але ви не ходите без одягу. Особливо коли сидите, у вас вигляд... я хочу сказати... пересічна людина вважатиме вас омолодженим стариком. Після операцій реювенільної, гормонної і так далі...
- Кепсько, - сказав я. Не знаю, чому я так незручно себе почував під його спокійним поглядом. Він зняв окуляри й поклав їх на письмовий стіл. У нього були голубі, трохи сльозаві очі.
- Ви не розумієте багатьох речей, Брег. Коли б вас приваблювало цілковите самозречення, то тоді ваше “кепсько”, може, було б і доречним, але... суспільство, до якого ви повернулися, не захоплюється тим, чому ви віддали більш ніж життя.
- Не кажіть так, лікарю.
- Кажу, бо так думаю. Віддати одне життя? Що ж, люди робили це споконвіку... Але віддати всіх друзів, батьків, родичів, знайомих, жінок... Адже ви пожертвували ними, Брег!
- Лікарю...
Мені було важко говорити. Я сперся ліктем на старий письмовий стіл.
- Крім жменьки спеціалістів, це нікого не цікавить, Брег. Ви це знаєте?
- Так. Мені сказали на Місяці, в тамтешньому Адапті... тільки висловили це... не так різко.
Ми помовчали.
- Суспільство, до якого ви повернулись, стабілізувалося. Живе спокійно.
Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Тут можна провести аналогію з історією Колумба. Його експедиція була чимось надзвичайним, але хто через двісті років після неї цікавився капітанами парусників? Про ваше повернення було два рядки в реалі.
- Лікарю, але ж це не має ніякого значення, - сказав я. Його співчуття починало мене дратувати більше, ніж байдужість інших. Але я не міг йому про це сказати.
- Має, Брег, хоч ви й не хочете з цим погодитись. Коли б ви були кимось іншим, я б промовчав, але вам слід знати правду. Ви - самітні. Людина не може жити самітньою. Ваші знання, те, з чим ви повернулися, є острівцем у морі неуцтва. Сумніваюся, чи багато людей виявить бажання слухати те, що ви могли б розповісти.
Я належу до таких людей, але мені вісімдесят дев’ять років...
- Я не маю про що розповідати, - відповів я сердито. - У всякому разі - нічого сенсаційного. Ми не відкрили жодної галактичної цивілізації. До того ж, я був лише пілотом. Вів корабель. Мусив же хтось це робити.
- Так? - тихо промовив він, підводячи білі брови. Зовні я залишався спокійним, але мене охоплювала лють.
- Так! Тисячу разів так! І ця байдужість, якщо вже хочете знати, тим більше мене обурювала, чим сильніше я проймався болем за тих, що не повернулися...
- Хто не повернувся? - запитав він спокійно, його спокій передався мені.
- Багато. Ардер, Вентурі, Енессон. Лікарю, навіщо...
- Я розпитую не просто з цікавості. То була (повірте мені, я теж не люблю красивих слів) ніби моя власна молодість. Ви спричинилися до того, що я обрав собі саме таку професію. Тепер вона ні до чого, так само, як і ваша. Звичайно, ви можете цього не визнавати. Я не наполягатиму. Але я хотів би знати. Що сталося з Ардером?
- Точно невідомо, - відповів я. Мені вже було все одно. Чому й справді не розповісти? Я дивився на чорну потріскану поверхню письмового стола. Ніколи не думав, що це буде саме так.
- Ми вели два зонди над Арктуром. Я втратив з ним зв’язок. Не міг його знайти.
Це його радіо мовчало, не моє. Я повернувся, коли в мене закінчувався кисень.
- Ви чекали?
- Так. Це означає - кружляв навколо Арктура. Шість днів. Точніше, сто п’ятдесят шість годин.
- Самі?
- Так. Мені не поталанило, бо на Арктурі виникли нові плями, і я зовсім втратив зв’язок з “Прометеєм”. З моїм кораблем. Завихрення. Не міг повернутися без радіо. Це я про Ардера. Бо в зондах напрямний телеран був з’єднаний з радіо. Він не міг повернутися без мене і не повернувся. Джімма кликав мене. Він мав рацію, бо це було просто марнуванням часу. Я підрахував потім, які в мене були шанси знайти його в полі дії мого радара. Вже не пам’ятаю точно, але співвідношення було щось один до трильйона. Я гадаю, він зробив те саме, що й Арне Енессон.
- А що зробив Арне Енессон?
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
