Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
- У нього відфокалізувався жмут, почала падати швидкість. Він міг ще триматися на орбіті, ну, з добу кружляв би по спіралі, аж поки не впав би на Арктур. Але замість цього він влетів у протуберанець. Згорів майже в мене на очах.
- Скільки було пілотів крім вас?
- На “Прометеї” - п’ять.
- Скільки повернулося?
- Олаф Стів і я. Я знаю: ви думаєте, лікарю, що це, мовляв, героїзм. Я теж так думав колись, читаючи книжки про таких людей. Це неправда. Чуєте? Коли б я міг, я б залишив Ардера і повернувся б одразу, але я не міг. Він би теж не повернувся. Джімма - теж...
- Чому ви так... наголошуєте на цьому? - запитав він тихо.
- Бо героїзм і необхідність - різні речі. Я зробив те, що зробив би кожен.
Лікарю, щоб це зрозуміти, треба там побувати. Людина - це така недовговічна бульбашка. Досить розфокалізованої віддачі чи розмагніченого поля, як виникає вібрація, і за кілька секунд витрушує з тебе кров. Звертаю вашу увагу на те, що я вже не кажу про зовнішні причини, такі, як метеори, а тільки про наслідки дефектів. Досить найменшого свинства, хоча б перегорілого дротика в апаратах зв’язку - і все. Якби люди почали ще й обманювати один одного в таких умовах, то подібні експедиції, розумієте, були б самогубством.
На секунду я заплющив очі.
- Лікарю, а хіба тепер не літають? Як це може бути?
- Ви полетіли б?
- Ні.
- Чому?
- Я вам скажу. Жоден з нас не полетів би, коли б знав, як там є. Цього ніхто не знає. Ніхто, хто там не побував. Ми були жменькою смертельно переляканих, розгублених звірят.
- Як же ви погоджуєте це з тим, про що запитували хвилину тому?
- Не погоджую. Так було. Ми боялися. Адже, лікарю, я, чекаючи Ардера, кружляючи навколо того сонця, повигадував собі різних осіб і розмовляв з ними, говорив за себе й за них і під кінець сам повірив, що вони разом зі мною. Кожен рятувався як міг. Ви тільки подумайте, лікарю. Я сиджу тут, перед вами, зняв собі віллу, купив старомодний автомобіль, хочу вчитися, читати, плавати, але те, що було, залишилось у мені. Це існує в мені, той простір, та тиша і як Вентурі кликав на допомогу, а я, замість того, щоб його рятувати, повернув назад!
- Чому?
- Я вів “Прометея”, коли у Вентурі почалася пожежа. Міг статися вибух, ми б загинули усі. Довелося відлетіти. Може, ми і встигли б його витягти, але я не мав права рискувати. Тоді з Ардером було навпаки. Я хотів його рятувати, а Джімма кликав мене, бо боявся, що ми обидва загинемо.
- Брег... скажіть мені, чого ви сподівалися від нас? Від Землі?
- Не знаю. Ніколи про це не думав. Це було, як буває, коли розповідають про потойбічне життя чи про рай, що, мовляв, існує, але ніхто його як слід не може собі уявити. Лікарю, годі. Годі вже говорити про це. Я хотів запитати вас про одну річ. Як справи з тією... бетризацією?
- А що вам про неї відомо?
Я розповів йому. Не сказав лише, при яких обставинах і від кого про це довідався.
- Так, - сказав він. - Більш-менш... це так.
- А як зі мною?
- Статут передбачає для вас виняток, оскільки бетризування дорослих не минає безслідно для їхнього здоров’я. Правильніше навіть сказати, воно небезпечне. Крім того, вважають, і, я гадаю, не без підстав, що ви витримали випробування... морального кодексу. До того ж вас... небагато.
- Лікарю, ще одне. Ви згадували про жінок. Навіщо ви мені це говорили? Пробачте, може, я забираю у вас час?
- Ні, нічого. Чому я так сказав? Яких близьких може мати людина, Брег? Батьків.
Дітей. Друзів. Жінок. Ні батьків, ні дітей ви не маєте... Друзів не можете мати.
- Чому?
- Я не маю на думці ваших товаришів, хоч і не знаю, чи хотіли б ви постійно бути в їхньому колі, згадувати...
- Боронь боже! Нізащо!
- Ну от. Ви знаєте дві епохи. У тій минала ваша молодість, а з цією незабаром познайомитеся. Коли додати ще й тих десять років, ваш досвід незрівнянно більший від досвіду ваших теперішніх ровесників. Значить, вони не можуть бути для вас рівноцінними партнерами. То що ж, вам серед дідів жити чи як? Залишаються жінки, Брег. Саме жінки.
- Може, жінка, - буркнув я.
- З однією нині важко.
- Тобто?
- Ми живемо в епоху добробуту. В перекладі на еротичні поняття це означає - жодних умовностей. Оскільки не можна здобути любові, ані жінок за... гроші. Матеріальні критерії втратили тут своє значення...
- І це ви називаєте зникненням умовностей? Лікарю!
- Так. Ви, напевне, думаєте, що оскільки я згадував про купівлю любові, то йдеться про проституцію, приховану чи відкриту. Ні. Це вже дуже давня історія. Раніше жінку вабив успіх. Чоловік імпонував їй високим заробітком, професією, суспільним становищем. В егалітарному суспільстві це неможливо. За небагатьма винятками. Коли б ви, наприклад, були реалістом...
- Я реаліст. Він посміхнувся.
- Це слово зараз має інше значення. Так називається актор, що виступає в реалі.
Ви вже побували в реалі?
- Ні.
- Ви все-таки подивіться кілька п’єс, тоді зрозумієте, які тепер діють критерії еротичного добору. Найважливішим з них є молодість. Тому всі так за нею побиваються. Зморшки, сивина, особливо передчасна, викликають майже такі самі почуття, як колись - проказа...
- Чому?
- Вам важко це зрозуміти. Але аргументи розуму безсилі проти пануючих звичаїв.
Ви все ще не усвідомлюєте, як багато вирішальних колись стимулів зникло, тепер, в еротичній сфері. Природа не терпить порожнечі, її заповнили інші стимули. Візьмемо хоч би те, з чим ви так зжилися, що перестали вважати винятковим: риск. Нема його вже, Брег. Чоловік не може вразити жінку хоробрістю, відважним вчинком, а тимчасом ви знаєте, що література, мистецтво, уся культура віками живилися з цього джерела: любов перед лицем небезпеки. Орфей спустився за Еврідікою в підземне царство, Отелло вбиває з ревнощів. Трагедія Ромео і Джульєтти... Сьогодні вже нема трагедій і немає навіть умов для їх виникнення. Ми знищили пекло пристрастей, а тоді виявилося, що одночасно перестав існувати і рай. Усе тепер урівноважене, Брег.
- Урівноважене?..
-Так. Ви знаєте, що роблять тепер навіть найнещасливіші коханці? Не втрачають здорового глузду. Ніяких пристрастей, суперництва...
- Ви... хочете сказати, що все це... зникло?! - запитав я. Вперше я відчув якийсь забобонний страх перед цим світом. Старий лікар мовчав.
- Лікарю, це неможливо. Невже... це правда?
- Так. Правда. І ви мусите це прийняти, Брег, як повітря, як воду. Можливо, важко з однією жінкою. На все життя це майже неможливо. Пересічна тривалість шлюбного зв’язку - десь близько семи років. Це й так уже прогрес. Півсторіччя тому вона Становила ледве чотири...
- Лікарю, я не хочу більше забирати вашого часу. Що ви мені порадите?
- Те, про що я вже згадував: відновлення колишнього кольору волосся... Це, мабуть, звучить тривіально, але це важливо. Мені не зовсім зручно радити вам таке. Але що ж я...
- Я вам вдячний. Справді. І останнє: скажіть мені, будь ласка... як виглядаю я на вулиці? В очах пішоходів. Що є в мені такого...
- Брег, ви вирізняєтесь. По-перше, ваш ріст. Щось із “Іліади”. Стародавні пропорції... ба, можливо, це навіть певний шанс, хоч ви й знаєте, яка доля тих, хто занадто вирізняється?
- Знаю.
- Ви надто великий... таких я не пам’ятаю навіть замолоду. Зараз у вас вигляд людини дуже високої і жахливо одягненої, хоч справа тут і не у вбранні, а просто ви надто мускулистий. Чи перед подорожжю ви теж мали такий вигляд?
- Ні, лікарю. Це ті два “g”.
- Це можливо...
- Сім років. Сім років подвійного, тиснення. М’язи у мене мусили збільшитись - грудні, на животі; я знаю, яка в мене шия. Але інакше я задихнувся б там, як щур. М’язи працювали навіть тоді, коли я спав. Навіть під час гібернації. Все важило вдвоє більше. Ось від цього.
- А інші теж?.. Вибачте, що запитую, але це мене цікавить як лікаря... Такої тривалої експедиції, як ваша, ще не бувало. Ви ж знаєте.
- Знаю. Інші? Олаф майже такий, як я. Це залежить, мабуть, від кістяка. Я завжди був широкий. Ардер був вищий за мене. Понад два метри. Так, Ардер... Про що я говорив? Ага, що я був наймолодший і тому мав найкращі адапційні здібності. Так, принаймні, твердив Вентурі... Чи вам відома праця Янссена?
- Чи відома? Це для нас класика, Брег...
- Так? Смішно, то був такий жвавий чоловічок... Знаєте, я витримав у цього лікаря сімдесят дев’ять “g” за півтори секунди.
- Що ви кажете?
Я посміхнувся.
- У мене є довідка. Але це було сто тридцять років тому... Зараз і сорок для мене багато.
- Брег, нині й двадцяти ніхто не витримає!
- Але чому? Може, це через бетризацію?
Він мовчав. Мені здалося, що він знає щось таке, чого не хоче мені казати. Я підвівся.
- Брег, - сказав він, - якщо ми вже про це говоримо, то ви все-таки зважайте.
- На що?
- На себе і на інших. Прогрес ніколи не дається задарма. Ми позбулися тисяч небезпек, конфліктів, але за це довелося платити. Суспільство розм’якло, а ви... ви можете бути... твердим. Ви мене розумієте?
- Розумію, - сказав я, пригадавши того чоловіка, що сміявся в ресторані й замовк, коли я до нього підійшов.
- Лікарю, - вихопилося раптом у мене, - знаєте... я напоровся вночі на лева.
Навіть на двох левів. Чому вони нічого мені не зробили?..
- Тепер уже немає хижаків, Брег... бетризація... Ви їх зустріли вночі? І що ви зробили?
- Я почухав їм підгорля, - відповів я й показав як. - Але з тією “Іліадою”, лікарю, перебільшення. Я здорово злякався. Скільки я вам винен?
- Прошу навіть не думати про це. І якби ви коли-небудь забажали...
- Дякую.
- Але не відкладайте надовго, - додав він неначе сам до себе, коли я виходив. Вже на сходах я зрозумів, що це означало: йому було майже дев’яносто років...
Я повернувся до готелю. У холі був перукар. Ну, звичайно ж, робот. Я сказав йому, щоб він мене підстриг. Я дуже-таки заріс, волосся стирчало над вухами. Найбільше сивини було на скронях. Коли він закінчив, мені здалося, що тепер у мене вже не такий дикий вигляд. Робот запитав мелодійним голосом, чи почорнити волосся.
- Ні, - відповів я.
- Апрекс?
- Що це таке?
- Проти зморщок?
Я завагався. Почував себе по-дурному, як ніколи, але, можливо, лікар мав рацію.
- Хай буде, - погодився я. Робот вкрив мені обличчя шаром желатину з гострим запахом. Потім я лежав під компресами, радий, що в мене закрите обличчя.
Поїхав нагору; у номері вже лежали пачки білизни, я скинув одяг і ввійшов до душової. Там було дзеркало.
Справді, можна було злякатися. Я й не знав, що виглядаю, наче ярмарковий силач. Взагалі я весь був якийсь бугристий. Коли я підніс руку і грудний м’яз напружився, на ньому виділився шрам завширшки з долоню. Я спробував побачити той, другий, біля лопатки, за який мене прозвали щасливцем, бо коли б уламок пройшов на три сантиметри лівіше, то розтрощив би мені хребет.. Я вдарив себе кулаком по плоскому животі.
- Ти, бугай, - промовив я до дзеркала. Мені схотілося викупатись по-справжньому, а не в озоновому вихрі, і я зрадів, згадавши, що на тій віллі є басейн. Я хотів одягтися в щось нове, але мені шкода було розлучитися із штанами. З нового одягу я надів білий светр, хоч мій чорний, що протерся на ліктях, подобався мені значно більше, і пішов до ресторану.
Половина столиків була зайнята. Пройшовши через три зали, я опинився на терасі; звідти виднілися великі бульвари з нескінченними потоками глідерів; вдалині, як гірський масив, голубів, сягаючи аж до хмар, вокзал Терміналь.
Я замовив обід.
- Який? - запитав робот. Він хотів подати мені меню.
- Все одно, - відповів я. - Звичайний обід.
І лише почавши їсти, я звернув увагу на те, що столики навколо мене вільні. Підсвідомо я шукав самотності. Я навіть не знав про це, як не знав і того, що саме я їм. Я вже не був певний, чи добре те, що надумав. Канікули - ніби хотів сам себе винагородити, коли вже ніхто інший про це не подумав. Нечутно наблизився робот-офіціант.
- Ви Брег?
- Так.
- У номері вас чекає гостя.
- Гостя?
Одразу ж я подумав про Наїс. Допив темну пінисту рідину і підвівся, спиною відчуваючи чужі погляди. Непогано було б підкоротити себе хоч сантиметрів на десять. У моєму номері сиділа молода жінка, якої я ніколи раніше не бачив. Сіра пухнаста сукня, червоний шарф навколо плечей.
- Я з Адапту, - сказала вона. - Це я сьогодні з вами розмовляла.
- А, то були ви?
Я насторожився. Чого вони знову від мене хочуть?
Вона сіла. Я теж.
- Як ви себе почуваєте?
- Чудово. Я був сьогодні в лікаря, він мене оглянув. Усе гаразд. Я зняв собі віллу, хочу трохи почитати.
- Дуже розумно. Для цього Клавестра - чудове місце. Там гори, спокій...
Вона вже знала, що йдеться саме про Клавестру! Слідкували вони за мною чи що? Я сидів, вичікуючи, що буде далі.
- Я вам принесла... дещо від нас.
Вона вказала на невеличкий пакет, що лежав на столі.
- Це, знаєте, наша новинка, - вела вона далі удавано жваво. - Лягаючи спати, ви вмикаєте апарат... і протягом кільканадцяти ночей без жодного зусилля дізнаєтеся про багато корисних речей.
- Так? Це добре, - сказав я. Вона посміхнулась мені. Я теж посміхнувся. Чемний учень.
- Ви психолог? - запитав я.
- Так. Ви вгадали...
Вона вагалась. Я бачив, що вона хоче щось сказати.
- Я слухаю...
- Ви на мене не розсердитеся?
- А чому б я мав на вас сердитися?
- Бачите, справа в тому... що ви одягаєтесь трохи...
- Знаю. Але я люблю ці штани. Можливо, згодом...
- Та ні. Я не про це. Ваш светр...
- Светр? - здивувався я. - Мені його сьогодні зробили. Здається, це останній крик моди. Хіба ні?
- Так. Але його зовсім не треба було надувати... Ви дозволите?
- Прошу, - зовсім тихо відповів я. Вона трохи підвелася в кріслі: випрямленими пальцями штрикнула мене в груди і аж зойкнула.
- Що це у вас таке?!
- Крім мене, нічого, - відповів я, посміхнувшись. Вона охопила лівою рукою пальці правої і підвелася.
Раптом той мій спокій, за яким крилося лихе бажання вколоти її, став як лід.
- Відпочиньте, будь ласка.
- Але ж... пробачте, я...
- Дурниці. Ви давно працюєте в Адапті?
- Другий рік.
- Ага, і за весь час - перший пацієнт? - я ткнув пальцем себе в груди. Вона зашарілася.
- Можна вас про щось запитати?
У неї затремтіли повіки. Може, вона думала, що я хочу умовитися з нею про побачення?
- Звичайно...
- Як це зроблено, що на кожному рівні міста видно небо?..
Вона жваво відгукнулася:
- Дуже просто. Колись це називалося телебаченням. На перекриттях встановлено екрани, вони трансформують те, що є над землею: і небо, і хмари...
- Але ж ці рівні не такі вже, здається, й високі, - сказав я, - а стоять там і сорока поверхові будинки...
- Це ілюзія, - посміхнулась вона, - лише частина будинків є справжньою; решта - зображення. Розумієте?
- Розумію, як це зроблено, але не розумію навіщо.
- Щоб мешканці будь-якого рівня не відчували себе обійденими. У будь-якому відношенні.
- Ага, - сказав я, - так, це дотепно... І ще одне. Я збираюся йти за книжками. Чи можете ви мені порекомендувати кілька праць із своєї галузі? Таких... компілятивних.
- Ви хочете вивчати психологію? - здивувалась вона.
- Ні, але я хочу знати, що ви встигли за цей час...
- Я радила б вам Мейссена.
- Що це таке?
- Шкільний підручник.
- Я волів би щось більше. Наукові праці, монографії... завжди краще черпати з першоджерела.
- Може, це буде надто... важко...
Я ввічливо посміхнувся.
- А може, ні. У чому полягають труднощі?
- Психологія дуже зматематизувалася...
- Я теж. Настільки, скільки це було можливим сто років тому. Чи цього недосить?
- Але ви ж не математик.
- За фахом - ні, проте я її вивчав. На “Прометеї”. Там.. як би вам сказати... часу було досить.
Здивована, збита з пантелику, вона не сказала більше нічого й залишила мені список книг. Коли вона вийшла, я підійшов до письмового столу й важко опустився в крісло. Навіть вона, працівник Адапту!.. Математика? Звідки? Дивний суб’єкт. “Ненавиджу їх, - майнула думка. - Ненавиджу. Ненавиджу”. Я не знав навіть до пуття, кого маю на увазі. Усіх. Так, усіх. Ошукали мене. Заслали мене, самі не знаючи, що роблять. Мабуть, було б краще, коли б я не повернувся, як Вентурі, Ардер, Томас, але я повернувся, щоб мене боялися, щоб я ходив, як живий докір сумління, яке нікому не потрібне. “Я - зайвий”. Коли б я вмів плакати. Ардер умів. Він казав, що не треба соромитися сліз. Можливо, я був нещирий з лікарем. Не казав цього ніколи й нікому, але не був певен, чи зробив би це для будь-кого іншого. Можливо, що й так Для Олафа пізніше. Але я не був; певний цього. Ардер! Як вони нас ошукали і як ми вірили їм, і весь час відчували на відстані Землю, що незримо була разом з нами, що вірила в нас, що думала про нас. Ніхто не говорив про це - навіщо? Не говорять про те, що й так очевидне.
Я не міг сидіти, підвівся, почав ходити з кутка в куток.
Досить. Відчинив двері душової, але згадав, що там не “було води, щоб хлюпнути в обличчя. Зрештою, що це мене вкусило? Справжнісінька істерика. До біса!
Я повернувся в кімнату і взявся складати речі.
3
Увесь післяобідній час я провів у книгарні. Там не було книжок. Їх не друкували вже майже півстоліття. А я так мріяв про них після мікрофільмів, з яких складалася бібліотека “Прометея”! Нічого подібного. Не можна було вже ритися на полицях, зважувати на руці томи, вгадуючи їх обсяг. Книгарня нагадувала швидше електронну лабораторію. За книги правили кристали з навічно вкладеним у них змістом. Читати їх можна було з допомогою оптону. Своїм зовнішнім виглядом він навіть скидався на книжку; відмінність полягала в тому, що оптон мав між обкладинками лише одну-єдину сторінку. Дотик рукою - і на ній виникав дальший текст. Але, як сказав мені робот-продавець, оптони вживалися тепер не дуже часто. Публіка віддавала перевагу лектонам. Вони читали вголос, їх можна було навіть наставити на бажаний тембр, темп і модуляцію. Лише наукові праці дуже малого обсягу друкувались іще на пластику, що імітував папір. Усі мої “книжки” вмістилися в одній кишені, незважаючи на те, що там було майже триста назв. Жменя кришталевого збіжжя - такий вигляд мали книжки. Я вибрав чимало історичних і соціологічних праць, дещо з статистики, демографії, а також з психології, що порекомендувала мені дівчина з Адапту; узяв кілька об’ємних підручників з математики, ясна річ, об’ємних за змістом, а не за розміром. Робот, який мене обслуговував, правив за енциклопедію: він, як сам мені пояснив, був безпосередньо з’єднаний через електронні каталоги із зразками всіх можливих книг на всій Землі. У книгарні, як правило, було лише по одному “примірнику” книги, а коли комусь потрібен був той чи інший твір, зміст його увічнювався в кристалику.
Оригіналів-кристаломатриць не було видно, вони містилися за сталевими плитами, що вилискували блідою емальовою блакиттю. Книгу немовби друкували заново щоразу, коли вона була комусь потрібна. Питання тиражу, його збуту перестали існувати. Це справді велике досягнення, і все-таки мені шкода було книг. Довідавшись, що існують антикварії з паперовими книгами, я розшукав один із них. І я дуже здивувався, виявивши, що наукових праць майже не було. Белетристика, трохи дитячої літератури, кілька річних комплектів старих журналів.
Я купив (лише за старі книжки треба було платити) кілька збірок казок сорокарічної давності, щоб зорієнтуватися, що тепер вважають, казками, і подався на виставку спорт-приладдя. Тут мене спіткало розчарування. Легка атлетика залишилася, але в якій карликовій формі! Біг, метання, стрибки, плавання - це було, але майже ніякої боротьби. Бокс уже не існував, а те, що називалося змаганнями, виглядало просто смішним. Якась штовханина замість достойної боротьби. У проекційному залі виставки я дивився одну із зустрічей на першість світу, й мене аж чорти брали від люті. Часом я реготав як навіжений. Розпитував про американську вільну боротьбу джіу-джітсу, але ніхто навіть не знав, що воно таке. Що ж, це можна зрозуміти, якщо й футбол безслідно загинув як вид спорту, де інколи доходить до брутальних сутичок і образ. Хокей був, але який! Грали в комбінезонах, надутих так, що гравці мали вигляд величезних м’ячів. Кумедно виглядало, як дві команди еластично стикалися одна з одною; це було схоже на фарс, але не на матч. Стрибки у воду? Так, але не більше, як з чотириметрової висоти. Я одразу ж подумав про мій (мій!) басейн і придбав складний трамплін, щоб надбудувати ним той, який буде в Клавестрі. Уся ця деградація була наслідком бетризації. Що зникли бої биків, півнів та інші криваві видовища, я не шкодував, не був я також ніколи й ентузіастом професійного боксу. Але ця рожева водичка, що залишилася, мене аж ніяк не приваблювала. Техніку в спорті я терпів лише у туризмі. Особливо розвинувся підводний туризм. Я оглянув різноманітні види аквалангів, маленькі електричні торпеди, в яких можна подорожувати по дну озер, глісери, гідроти, що пересувалися по подушці стисненого повітря, водні мікроглідери; усе це було оснащене спеціальними приладами, що запобігали нещасним випадкам.
Гонок, що мали дуже велику популярність, я не міг визнати за спортивні - ніяких коней, ніяких автомобілів, змагались лише автоматично керовані машини, на які можна було ставати. Традиційний рекордний спорт майже втратив своє значення. Мені пояснили, що межі фізичних можливостей людини уже досягнуті і поліпшити рекорди могла б хіба людина ненормальна, якийсь виродок з незвичайною силою чи швидкістю. Розумом я мусив з цим погодитися. А втім, залишки різних видів атлетики; що зосталися після гекатомби, набули великого поширення. Це було варте похвали... І все-таки я вийшов після цього тригодинного огляду в пригніченому настрої.
Вибрані мною гімнастичні приладдя я попросив переслати до Клавестри. Подумавши, я від глісера відмовився; хотів придбати яхту, але парусних яхт, тобто справжніх, не було, лише якісь нещасні корита, які настільки забезпечували рівновагу, що я не розумів, як плавання на них може давати якесь задоволення.
Був вечір, коли я повертався до готелю. Із заходу пливли пухнасті рудуваті хмаринки, сонце вже сховалося, зійшов молодик, а в зеніті виблискував другий, якийсь великий штучний супутник. Високо над будинками роїлися літаючі машини. Кількість пішоходів зменшилася, зате зріс рух глідерів і спалахнули, вкриваючи дорогу смугами світла, оті щілиноподібні вогні, значення яких я досі ще не знав. Я повертався іншим шляхом і набрів на великий сад. Спочатку мені здалося, що це парк Терміналь, але він, зі скляною горою вокзалу, бовванів вдалині, в північній, вищій частині міста.
Краєвид був, зрештою, незвичний, - коли все навкруги вкрив посічений вуличними вогнями морок, верхні яруси Терміналю ще сяяли, нагадуючи засніжені альпійські вершини.
У парку було людно. Багато нових видів дерев, особливо пальм, квітучі безколючкові кактуси; в одному закутку мені пощастило знайти каштан віком, мабуть, із двісті років. Троє таких, як я, не охопили б його стовбура. Я сів на лавочці і якийсь час дивився на небо. Якими невинними і привітними здавалися звідси зорі, що мерехтіли в невидимих течіях атмосфери, яка захищала від них Землю. Вперше після стількох років я подумав про них: “зіроньки”. Там ніхто не наважився б так сказати: його назвали б божевільним. Зіроньки, справді ненажерливі зіроньки. Над зовсім уже темними деревами злетів далекий фейєрверк, і я раптом побачив з дивовижною виразністю Арктур, гори вогню, над якими я летів, дзвонячи від холоду зубами, а іней на охолоджувальній апаратурі розтавав, спливаючи червоною іржею по моєму комбінезоні. Я брав проби, уважно вслухаючись у посвист компресорів, бо варто їм захлинутися на секунду, як корпус, апарати і я - усе перетворилося б на ледь помітну хмаринку пари. Краплина, що падає на розпечену плиту, не випаровується так швидко, як зникає в таких випадках людина.
Каштан уже майже відцвів. Я не любив запаху каштанових квітів, але тепер він нагадував мені те далеке минуле. Понад живоплотами й зараз вирували штучні вогні, чути було галас, мішані звуки різних оркестрів, іноді вітер доносив дружні вигуки учасників якогось атракціону, може, то кричали пасажири підвісної гірської залізниці. Проте мій закуток лишався майже безлюдним.
Аж ось із бічної алейки виступила висока чорна постать. Зелень здавалася вже майже сірою, й обличчя чоловіка, який ішов надзвичайно повільно, ледве відриваючи ноги від землі, я розглядів лише тоді, коли він зупинився за кілька кроків від мене. Руки його були засунуті у воронкоподібні рурки - палиці, що закінчувалися чорними грушками. Він спирався на них не як паралітик, а як страшенно знесилена людина. Він не дивився на мене, взагалі не дивився нікуди. Сміх, вигуки, музика, вибухи ракет - усе це ніби й не існувало для нього. Він постояв, може, з хвилину, важко дихаючи, його обличчя раз у раз освітлювалось відблисками фейєрверків. Здавалося: роки стерли з нього будь-який вираз, залишили тільки шкіру і кості. Коли він уже збирався рушати далі, одна з тих дивних рурок чи протезів ковзнула по землі; я схопився з лавки, щоб його підтримати, але він уже повернув собі рівновагу. Він був на голову нижчий від мене, але досить високий як на сучасну людину; він глянув на мене блискучими очима.
- Пробачте, - пробурмотів я. Хотів піти, але зупинився: в його очах було щось наказове.
- Я десь вас уже бачив. Але де? - сказав він на диво сильним голосом.
- Сумніваюся, - відповів я, мотнувши головою. - Я повернувся лише вчора... з дуже далекої подорожі.
- Звідки?
- З Фомальгауту.
В його очах спалахнули вогники.
- Ардер! Том Ардер!
- Ні, - відповів я. - Але я був з ним.
- А він?
- Загинув.
Я почув, як важко він дихає.
- Допоможіть мені... будь ласка... сісти.
Я підтримав його під пахви. Під чорним слизьким вбранням були самі кості. Я обережно посадив його на лавку. Сам став поруч.
- Сідайте... будь ласка.
Я сів. Він усе ще важко дихав, заплющивши очі.
- Це нічого... просто я розхвилювався, - прошепотів він. За хвилину старий розплющив очі. - Моє ім’я Ремер, - сказав він просто.
У мене перехопило подих.
- Як, це... ви... ви?.. Скільки...
- Сто тридцять чотири, - сухо відповів він. - Тоді мені було... сім...
Я пам’ятав його. Він приїздив до нас з батьком, феноменальним математиком, який був асистентом Геонідеса - творця теорії нашого польоту. Ардер показав тоді хлопцеві центрифуги. Жвавий, як іскра, семирічний хлопчисько з чорними, як у батька, очима - таким він залишився в моїй пам’яті. Ардер підніс його над головою, щоб хлоп’я могло краще побачити нутро гравікамери, де я тоді сидів.
Ми мовчали. У цій зустрічі було щось неприродне. З якоюсь пожадливістю, з болісною цікавістю я в напівтемряві вдивлявся в його таке страшенно старе обличчя, і горло мені стискалося. Я хотів дістати з кишені сигарету, але не міг - тремтіли у мене руки.
- Що сталося з Ардером? - запитав він.
Я розповів йому.
- Ви не знайшли нічого?
- Ні. Там не знаходять.
- Ви здалися мені...
- Розумію. Ріст і так далі, - відповів я.
- Так. Скільки вам зараз років? Біологічних...
- Сорок.
- Я міг би... - прошепотів він.
Я зрозумів його.
- Можете не шкодувати, - сказав я твердо. - Можете за цим не шкодувати. Ні за чим не шкодуйте. Розумієте?
Він вперше глянув мені в обличчя.
- Чому?
- Бо мені нічого тут робити, - сказав я. - Нікому я не потрібен. І мені... ніхто.
Він, здавалося, недочуває.
- Як вас звуть?
- Брег. Халь Брег.
- Брег, - повторив він. - Брег... ні. Не пам’ятаю. Ви були там?
- Так. В Аппреноусі, коли ваш батько привіз поправки, зроблені Теонідесом в останній місяць перед стартом... виявилося, що коефіцієнти рефракції в темних пилах були занадто низькі... Не знаю, чи вам це щось говорить? - нерішуче запитав я.
- Говорить. Аякже, - відповів він з особливим наголосом. - Мій батько. Аякже. В Аппреноусі? Але що ви там робили? Де ви були?
- У гравітаційній камері, у Янссена. Ви були тоді там, Ардер вас привів, ви стояли вгорі, на містку, й дивились, як мені дають сорок “g”. Коли я виліз, у мене носом ішла кров... ви мені дали свою хусточку.
- А! То були ви?
- Так.
- Мені здавалося, що у тієї людини в камері... було чорне волосся.
- Так. У мене й тепер воно не світле, а сиве. Тільки зараз добре не видно.
Запала мовчанка.
- Ви, звичайно, професор? - запитав я, аби тільки щось спитати.
- Був. Тепер уже... ніхто. Вже двадцять три роки. Ніхто. - І ще раз дуже тихо повторив: - Ніхто.
- Я купував сьогодні книжки... Серед них була топологія Ремера. Це ваша чи батькова?
- Моя. Ви математик?
Він глянув так, ніби знову зацікавився мною.
- Ні, - відповів я. - Але... я мав чимало часу... там. Кожен робив, що хотів. Мені... допомагала математика.
- Як це зрозуміти?
- У нас було безліч мікрофільмів: белетристика, повісті, що завгодно. Чи знаєте ви, що ми взяли з собою триста тисяч назв? Ваш батько допомагав Ардерові комплектувати математичну частину...
- Знаю.
- Спочатку ми дивились на це як на... розвагу. Кажу, часу було багато. Але вже за кілька місяців, коли зв’язок із Землею повністю припинився і ми висіли там - здавалося, нерухомо по відношенню до зірок, - то, знаєте, читати, що якийсь там Петро нервово палив сигарету і його терзала думка, чи прийде Люція чи ні і що вона зайшла в рукавичках, - було якось дико. Одним словом, там ніхто цього і в руки не брав.
- А математика?
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
