Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
- Не одразу. Спочатку я взявся за мови і не покидав до кінця, хоч і знав, що це ні до чого, бо коли я повернуся, вони будуть уже архаїчними діалектами. Але Джімма і, особливо, Турбер заохочували мене до фізики. Мовляв, це може придатися. Я почав студіювати її, разом з Ардером та Олафом Стівом, лише ми троє не були науковцями...
- Але ж ви мали науковий ступінь.
- Так, звання магістра з теорії інформації, космонавтики, а також диплом інженера-ядерника, але все це була практика, не теорія. Ви ж знаєте, як інженери розуміються на математиці. Так, значить, фізика. Але я ще хотів зайнятися чимось сам. І от - чиста математика. Я ніколи не мав здібностей до математики. Зовсім. Нічого, крім упертості.
- Так, - промовив він тихо. - Треба було її мати, щоб полетіти...
- Скоріше, щоб стати учасником експедиції, - поправив я його. - І знаєте, чому, так було з математикою? Я це лише там зрозумів. Бо вона - поза часом. Праці Абеля і Кронеккера такі ж бездоганні тепер, як і чотириста років тому. Виникають нові шляхи, але й старі продовжують вести далі, не заростають. Там... там вічність. Лише математиці вона не страшна. Там я зрозумів, яка вона потрібна. І могутня. Ніщо не може з нею зрівнятися. І те, що вона мені так важко давалася, теж було добре. Я мучився з цим, а коли не міг спати, повторював матеріал, простудійований удень...
- Цікаво, - промовив він. Але в його голосі не було зацікавлення. Я не знав навіть, чи він мене слухає. В глибині парку здіймались угору вогняні стовпи, червоні й зелені пожежі, супроводжувані вигуками захоплення. Тут, де ми сиділи, під деревами, було темно. Я замовк. Але то була нестерпна мовчанка.
- Це допомогло мені витримати, - сказав я. - Теорія множення... те, що Міреа і Аверін зробили із спадщиною Кантора, ви знаєте. Це оперування величинами, безконечними, позаконечними... було чудове. Час, коли я сидів над тим, я пам’ятаю так, ніби все було вчора.
- Це не так уже й схоластично, як вам здається, - буркнув він. - Ви, мабуть, не чули про праці Ігаллі?
- Ні, а що воно таке?
- Теорія змінного антиполя.
- Я нічого не знаю про антиполе. Що це таке?
- Ретронігіляція. З цього взяла початок парастатика.
- Я навіть не чув цих термінів.
- Атож, бо це було відкрито шістдесят років тому. Лише це було справжнім вступом до гравітології.
- Я бачу, що мені треба здорово засісти, - сказав я. - Гравітологія - це, мабуть, теорія гравітації, так?
- Більше. Цього не можна пояснити інакше, як математично. Ви пройшли Апп’яно і Фрума?
- Так.
- Ну, то вам не буде важко. Це є розвиток метагенів у “n” - рівномірну конфігураційну зникаючу концентрацію.
- Що ви кажете? Але ж Скрябін довів, що немає інших метагенів, крім варіаційних.
- Так. Дуже гарний доказ. Але це перемінне, розумієте?
- Не може бути! Таж це... відкривало цілий світ!
- Так, - сухо відповів він.
- Я пам’ятаю одну працю М’яніківського... - почав я.
- О, то дуже далеке. Щонайбільше... приблизний напрямок.
- Чи багато треба, щоб пройти усе, що було досягнуто за весь цей час? - запитав я.
Він з хвилину помовчав.
- Навіщо це вам?
Я не знав, що відповісти.
- Ви більше не літатимете?
- Ні, - відповів я. - Я для цього вже старий. Не витримав би таких прискорень, які... та зрештою... не полечу більше.
Після цих слів ми замовкли надовго. Те несподіване піднесення, з яким я говорив про математику, вивітрилося без сліду, і я сидів поруч з ним, відчуваючи тягар власного тіла, його непотрібну величину. Крім математики, нам не було про що говорити, і ми обоє знали це. Раптом мені здалося, що те піднесення, з яким я говорив про благотворну роль математики під час подорожі, було удаване. Я ошукував сам себе своєю скромністю, героїзмом пілота-трудолюба, що в безоднях туманностей займається теоретичними дослідженнями безконечності. Забрехався. Але що ж було насправді? Чи той, хто пережив катастрофу на морі, хто місяцями гойдався на хвилях і, щоб не збожеволіти, тисячі разів перераховував кількість складових частин, з яких був зроблений його пліт, мав би чим похвалятися, вийшовши на суходіл? Тим, що він зміг урятуватися? То що з того? Кого це цікавило? Кого могло цікавити те, чим саме заповнював своє дозвілля мій мозок протягом тих десяти років, і чому ще мусить бути важливішим від того, що заповнювало мій шлунок? “Кінчай цю гру в скромного героя, - подумав я. - Це ти собі зможеш дозволити тоді, коли виглядатимеш так, як і він. Треба залишити щось і на майбутнє”.
- Будь ласка, допоможіть мені встати, - пошепки промовив Ремер.
Я провів його до глідера, що стояв на вулиці. Ми йшли дуже повільно. На освітлених місцях люди дивилися нам услід. Перш ніж сісти в глідер, він обернувся, щоб попрощатися зі мною. Ні він, ні я не знайшли в цю мить жодного слова. Він зробив прощальний рух рукою, в якій, мов шпага, стирчала одна з його палиць, кивнув, сів, і темна машина безшумно рушила. Я стояв, опустивши руки, аж поки чорний глідер не зник удалині. Я засунув руки в кишені й пішов навмання, ламаючи собі голову над питанням, хто з нас обрав собі кращу долю.
Те, що від міста, яке я покинув, не залишилося й сліду, було добре. Це створювало ілюзію, ніби тоді я жив на якійсь іншій Землі, серед інших людей; усе те почалось і закінчилося раз і назавжди, а це було нове. Жодних залишків, жодних уламків, що могли б поставити під сумнів мій біологічний вік; я міг би навіть забути про його земний, такий протиприродний рахунок - аж раптом дикий випадок звів мене з тим, хто був малою дитиною, коли я відлітав; весь час, поки ми сиділи поруч, я, дивлячись на його висохлі, як у мумії, руки, на його обличчя, відчував себе винним і знав, що він про це знає. “От уже справді дикий випадок”, - напівсвідомо повторив я кілька разів, аж раптом у мене майнула думка, що сюди його привело те саме, що й мене: адже в тому місці ріс каштан, старший за нас обох. Я не встиг іще до пуття розібратися, як далеко змогли вони відсунути межу життя, але бачив, що вік Ремера був уже чимось винятковим: він мусив бути останнім чи одним з останніх людей свого покоління. “Якби я не полетів, то уже б не жив”, - подумав я і вперше глянув на нашу експедицію з зовсім іншої точки зору: вона постала переді мною як примха долі, як моє жорстоке шахрайство щодо інших. Отак я йшов, майже не дивлячись куди; навколо гомоніли люди, потік пішоходів тягнув мене і підштовхував; раптом я зупинився, наче прокинувся зі сну.
Стояв неймовірний галас, грала музика, залпами били в небо штучні вогні, розквітаючи там барвистими букетами; яскравими кулями падали вони потім на дерева парку; усе це перекривали через рівні проміжки часу багатоголосі, пересипані реготом вигуки; здавалося, що десь поблизу проходить підвісна повітряна залізниця, проте я марно намагався віднайти її очима. У глибині парку підносилась велика споруда з башточками і оборонними мурами, наче перенесений з середньовіччя укріплений замок; холодні неонові вогні, що слалися по його покрівлі, щохвилини укладалися в слова: ПАЛАЦ МЕРЛІНА. Натовп, який припровадив мене сюди, завертав тепер убік, до пурпурової стіни павільйону, незвичайної тим, що вона нагадувала собою людське обличчя: її два вікна були палаючими очима, а величезний, повний зубів, вищирений рот розкривався, щоб під акомпанемент невгаваючих веселощів проковтнути наступну порцію присутніх: щоразу зникала одна й та сама кількість - шість осіб. Спочатку в мене був намір вибратися з юрби й піти собі геть, проте це виявилося не такою вже легкою справою, а крім того, мені, власне, не було куди йти, і я подумав, що з усіх можливих варіантів завершення вечора цей - невідомий - може бути не найгіршим. Одиноких, таких, як я, тут не було, переважали пари: хлопці й дівчата, чоловіки й жінки - вони ставали по двоє, і коли вже надійшла моя черга, про що сповіщав білий блиск величезних зубів і таємнича пурпурова темрява відкритої пащі, я розгубився, бо не знав, чи можна мені пристати до шістки, що вже визначилася. В останню, мить виручила мене з цього незручного становища жінка, що стояла поруч з молодим брюнетом, одягненим, мабуть, ще екстравагантніше, ніж інші. Вона схопила мене за руку і без зайвих церемоній потягла за собою.
Ми опинилися серед майже повної темряви; я відчував тепло руки незнайомої жінки, що міцно стискала мою руку, підлога сунулася, дедалі світлішало, і от ми опинилися в просторому гроті. Кільканадцять останніх кроків треба було пройти трохи вгору по великих брилах потрісканого каміння. Незнайомка відпустила мою руку - і по черзі ми схилились у вузькому отворі печери.
Хоч я й приготувався до несподіванки, але тут отетерів не на жарти. Ми стояли на розлогому піщаному березі широченної ріки під гарячим промінням тропічного сонця. Протилежний далекий берег вкривали джунглі. У тихій заводі погойдувалися човни, точніше - піроги, видовбані з стовбурів дерев; на рудувато-зеленому тлі ріки, що ліниво котила свої води, виділялися нерухомі постаті величезних на зріст негрів, голих, вкритих вапняно-білою татуїровкою; їхня шкіра виблискувала, наче змащена олією. Кожен спирався лопатоподібним веслом на борт човна.
Один човен саме відпливав: його чорний екіпаж ударами весел і пронизливим вереском розганяв схожих на колоди занурених наполовину у воду і мул лускатих крокодилів, які заворушилися і, ляскаючи в безсилій люті зубатими пащами, зсувалися на глибші місця. Нас було семеро, що спускалися з стрімкого берега; перша четвірка зайняла місця в наступному човні, негри, напружуючись, вперлися веслами в берег і відштовхнулися, човен загойдався на воді; я трохи відстав, поперед мене була вже тільки ота пара, якій я завдячував, своєю появою тут і подорожжю, що незабаром мала відбутися, бо вже наближався новий, метрів десять завдовжки, човен. Чорні веслярі покликали нас і, переборюючи течію, вправно пристали до берега. Ми вскочили в спорохнявілий човен, аж здійнялася курява, що відгонила недопаленим деревом. Молодий чоловік у фантастичному вбранні, що імітувало накидку з тигрячої шкури (а навіть і більше того: верхня частина голови хижака, що звисала на спині, могла правити йому за капюшон), допоміг своїй супутниці сісти. Я сів навпроти них; човен уже рушив і відплив від берега, і хоч ще кілька хвилин тому я був у нічному парку, зараз уже не наважився б стверджувати це. Здоровезний негр, що стояв на гострому носі човна, щось вигукував через кожні десять-двадцять секунд, крокодилячі спини ворушилися по обидва боки піроги, виблискуючи на сонці, швидкі, короткі удари весел спінювали воду, човен шарудів по піску, сунувся і вийшов нарешті на глибину.
Я відчував теплий густий відпар, що йшов від води, мулу, гнилих водоростей, які пропливали повз нас за бортами, що підносилися над рівнем води не вище ніж на долоню. Берег віддалявся; часом з піщаних горбів, що дихали сонячним жаром, з плюскотом зсувалися у воду схожі на оживаючі стовбури дерев крокодили, один з них досить-таки довго плив слідом за нами; спочатку на поверхні виднілася страшна видовжена голова, поступово вода почала закривати банькаті очі водяного звіра, і лише його ніс, темний, як річковий камінь, продовжував ще якийсь час розсікати рудувату гладінь. Між силуетами чорних веслярів, які рівномірно згиналися й випростовувалися, можна було бачити спінені вири води, що вказувало на підводні перешкоди; негр, що стояв спереду, видавав тоді хрипкий крик, весла з одного боку починали битись об воду швидше, і човен змінював курс. Важко сказати, коли саме глухі видихи, що вилітали з грудей негрів, які налягали на весла, почали зливатися в невимовно тужну, одноманітну пісню, щось на зразок гнівного вигуку, який переростав у скаргу. Її завершенням був сплеск води від групового удару по ній веслами. Так ми й пливли велетенською рікою, ніби справді перенесені в саме серце Африки, серед просторів сіро-зелених степів. Стіна джунглів залишилася далеко позаду і зникла нарешті в тремтячих хвилях розпеченого повітря; чорний стерновий прискорював темп, в далині степу паслись антилопи, тяжким уповільненим галопом, розтягнувшись у хмарах куряви, промчало стадо жираф; раптом я відчув на собі погляд жінки, що сиділа навпроти, й подивився на неї.
Мене вразила її краса. Те, що вона була гарною, я відзначив іще раніше, але це було миттєве спостереження. Тепер вона сиділа надто близько, щоб можна обмежитися лише цим першим висновком: вона була вродливою, ні, прекрасною. У неї - темне з мідним полиском волосся, біле, невимовно спокійне обличчя і темні нерухомі губи. Вона зачарувала мене. Не як жінка, а, швидше, як ті осяяні сонцем краєвиди. Її краса була позначена тією досконалістю, якої я завжди чомусь побоювався. Можливо, це йшло від того, що я надто мало прожив на Землі і надто багато мріяв; у кожному разі, в моїй уяві завжди поставала одна з отаких жінок, що здаються виліпленими з зовсім іншої глини, ніж звичайні смертні, хоч ця прекрасна вигадка спирається лише на певну сукупність рис, за якою невідомо, що криється. Але хто ж про це думає, дивлячись? Вона посміхнулася самими лише очима, тоді як губи її зберігали вираз презирливої байдужості. Вона посміхалася не мені, а вже швидше своїм думкам, її супутник сидів на закріпленій у заглибині стовбура лавочці; його ліва рука була безсило опущена за борт так, що пальці занурювалися у воду, але він не звертав уваги ні на це, ні на панораму дикої Африки, що відкривалася довкола; просто сидів, наче в приймальні зубного лікаря, нудьгуючий й збайдужілий.
Перед нами, мов з-під води, виринуло розсипане по ріці сірувате каміння. Стерновий почав вигукувати щось, схоже на заклинання, напрочуд пронизливим і сильним голосом. Негри заповзято запрацювали веслами, і, перш ніж я збагнув, що це не каміння, а бегемоти, що пірнали і виринали, човен уже, здавалося, не плив, а летів над водою; стадо товстошкірих тварин залишилося позаду, і крізь ритмічний сплеск весел, крізь хрипку, смутну пісню веслярів чути було глухий шум, що линув невідомо звідки. Далеко попереду, там, де продовження ріки губилося серед чимраз стрімкіших берегів, з’явилися дві гігантські тремтливі веселки, що перехрещувались на тлі неба.
- Аге! Аннай! Аннай, аге-е!! - несамовито ричав стерновий.
Весла запрацювали ще швидше, човен летів, ніби у нього виросли крила, жінка простягла руку, шукаючи навпомацки руки свого супутника.
Стерновий не переставав горлати. Пірога неслася з дивовижною швидкістю. Аж ось ніс її задерся вгору, далі вона ковзнула з гребеня високої, здавалося, нерухомої хвилі, і між рядами чорних спин, що рухались в шаленому темпі, я побачив недалекий поворот ріки: її потемнілі води неслися тут у скелясті ворота. Ріка розділялася на два рукави, ми звернули праворуч, де вода здіймалася дедалі білішими бурунами, тоді як лівий рукав закінчувався, немов утятий, і лише несамовитий рев разом із стовпами водяного пилу свідчив про те, що скелі приховують там водопад. Хоч ми й завернули в інший рукав ріки, але й тут не було спокійно. Пірога плигала тепер, ніби кінь, між чорними кам’яними брилами, над кожною з яких здіймалася стіна вируючої води; береги звужувалися. Негри, з правого борту перестали веслувати, приклали до грудей тупі ручки весел, і пірога, відштовхнута від скелі з силою, про велич якої можна було судити по тому, як застугоніли їхні груди, опинилась аж на середині потоку. Ніс задерся догори, стерновий, що стояв там, лише чудом не втратив рівноваги, мене, ніби дощем, обдало густими бризками, що били з-за кам’яних заслон. Пірога, тремтячи, мов пружина, полетіла вниз. Несамовитим був оцей спуск, з обох боків миготіли чорні пороги, оповиті водяними гривами, раз і ще раз човен, відштовхнутий веслами, відскочив од скель і, мов випущена по білій піні стріла, увійшов у найшвидшу течію потоку. Задерши голову, я побачив високо вгорі розчепірені крони сикомор; серед гілок стрибали мавпочки. Новий надзвичайної сили поштовх змусив мене вхопитися обома руками за борт, кидок угору - і серед реву водяних мас, черпаючи воду обома бортами так, що в одну мить ми промокли до нитки, пірога ще стрімкіше пішла вниз - це був уже початок кінця. Прибережні скелі, схожі на потворних птахів, з кипінням води на кінцях гострих кам’яних брил стрімко відлітали назад, і рев, рев, рев. Силуети веслярів випросталися на тлі неба; ми неслися просто на скелі, які ділили тіснину навпіл; перед нами кипів чорний вир води, ми мчали просто на кам’яну брилу, я почув жіночий зойк.
Негри боролися з відчайдушною запеклістю, стерновий простяг руки вгору, я бачив його роздертий криком рот, але не чув голосу; він витанцьовував на носі човна; пірога йшла навскіс, хвиля, що відбилась від скель, затримала нас, якусь мить ми наче стояли на місці, а потім, ніби й не було шаленої праці весел, човном крутонуло, і він пішов дедалі швидше, кормою вперед.
Два ряди негрів раптом покидали весла і, не роздумуючи, миттю стрибнули у воду, по обидва боки піроги. Останнім зробив смертельне сальто стерновий.
Жінка скрикнула вдруге; її супутник уперся ногами в протилежний борт, вона припала до нього; з непідробним захопленням дивився я на це видовище вируючих мас води, ревучих радуг; човен стукнувся об щось знову, і залунав пронизливий крик...
Поперек водяного тарана, що мчав униз і ніс нас на собі, лежало над самою поверхнею дерево, велетенський стовбур, що впав звисока і утворив щось на зразок мосту. Ті двоє попадали на дно човна. Кілька секунд я вагався, чи мені зробити так само, чи залишатись сидіти. Я знав, що все - і негри, і ця подорож, і африканський водопад - це лише гідний подиву обман, але сидіти склавши руки, коли ніс човна сковзнув попід облитий водою смолистий стовбур величезного дерева, було понад мої сили. Я миттю припав до днища, але одночасно підніс угору руку, і вона пройшла крізь стовбур, не зачепившись за нього. Я не відчув нічого, як і сподівався, і все-таки враження, що ми чудом уникли катастрофи, залишалося.
Але на цьому не скінчилося: на наступній хвилі пірога стала сторч, величезний вал накрив нас, крутонув, протягом кільканадцяти ударів серця пірога описала круту дугу і попрямувала у саму середину виру. Якщо жінка й кричала, то я цього не чув і не почув би нічого; тріск дерева, коли ламалися борти, я відчув усім тілом, крізь рев водопаду не долинав жоден звук; пірога, підкинута з страшенною силою догори, заклинилася між камінням. Ті двоє вискочили на брилу, яку заливала піна, поповзли по ній, а я - за ними.
Ми опинилися на уламку скелі, що стирчав між двома рукавами спіненого потоку. Правий берег був досить-таки далеко, до лівого вела закріплена в скельній розщілині кладка, яка пролягала над самими хвилями, що мчали в глиб пекельного котла. Повітря було холодне від імли, водяних бризок, по цьому слизькому від вологи вузькому помості, по його струхнявілих дошках, сяк-так зв’язаних ліанами, треба було пройти кілька кроків до берега. Ті двоє, що були попереду, зупинилися біля кладки, не зводячись на ноги, і, здається, сперечалися між собою, хто піде першим. Я нічого не міг чути. Нарешті молодий чоловік підвівся й промовив щось до мене, показуючи рукою вниз. Я побачив рештки піроги; на поверхні хвилі майнула її відломлена корма і, крутячись усе більше, зникла, засмоктана виром. Молодий чоловік у тигрячій накидці здавався вже не таким байдужим чи сонним, як на початку подорожі; тепер він був злий, як буває злою людина, що всупереч власній волі дала втягти себе в авантюру. Він схопив жінку за плечі, і я подумав, що цей чоловік збожеволів, бо зовсім недвозначно намагався зіштовхнути її просто у спінений вир. Жінка щось крикнула йому, я бачив обурення в її очах. Тоді я поклав їм на плечі руки, даючи знак, щоб вони мене пропустили, і ступив на кладку. Вона гойдалась і підплигувала; я ступав не дуже швидко, балансуючи руками, раз і другий хитнувся посередині, бо дошки раптом загойдалися підо мною, і я мало не впав. Це жінка, не дочекавшись, поки я пройду, вибігла на кладку. Побоюючись впасти, я зробив сильний стрибок уперед і, опинившись на березі коло самої води, одразу ж озирнувся.
Жінка не пройшла, відступила назад. Тоді, тримаючи її за руку, пішов попереду молодий чоловік. Фантастичні воронки вирів служили тлом цього небезпечного переходу. Молодий чоловік був уже близько, я подав йому руку, і в ту ж мить жінка спіткнулася, кладка загойдалася. Я потягнув його так, що скоріше вирвав би йому руку, ніж дав би впасти; від цього ривка він випустив руку своєї супутниці, пролетів два метри і впав позад мене навкарачки.
Жінка була ще в повітрі, коли я плигнув ногами вперед з наміром попасти у воду під кутом до поверхні між берегом і боком найближчої кам’яної брили. Над цим усім я роздумував уже потім, коли в мене був час. У принципі знав, що й водопад, і переправа - ілюзія, найкращим доказом тому був той стовбур, через який наскрізь пройшла моя рука.
І все-таки я плигнув, ніби жінка й справді могла загинути, я навіть пам’ятав, що цілком підсвідомо приготувався до зіткнення з холодною водою, бризки якої не переставали летіти на наші обличчя й одяг.
Проте, летючи, я не відчув нічого, крім сильного плину повітря, і на зігнутих злегка ногах опустився в просторому залі так, ніби скочив з висоти не більше метра. Розлігся дружний регіт.
Я стояв на м’якій, неначе з пластику, підлозі, навколо - повно людей, у декотрих з них одяг був іще мокрий; позадиравши голови, вони мало не падали зо сміху.
Я простежив за їхніми поглядами. Це було неймовірно.
Жодного сліду водопаду, скель, африканського неба; я бачив блискуче склепіння, а під ним пірогу, що якраз надпливала. Власне, це була не пірога, а декорація, що нагадувала човен лише своєю верхньою частиною та бортами; в її дні містилася металева конструкція. У човні розпласталося четверо людей, коло них не видно нічого: ані негрів-веслярів, ані скель, ні ріки, лише інколи приховані сопла вистрілювали струмочки води. Трохи далі застиг нерухомо, як прив’язаний аеростат (бо його ніщо не підтримувало), той уламок скелі, на котрому завершилася наша подорож. Від нього вела кладка, що закінчувалася на кам’яному виступі в металевій стіні. Ще вище виднілися сходи з поручнями і двері. Це було все. Пірога з людьми металася, підлітала вгору і падала стрімголов без жодного навіть шереху, злітали тільки вибухи веселощів, якими супроводжувався кожен черговий етап спуску по неіснуючому водопаду. Через якусь мить пірога вдарилась об скелю, люди повискакували з неї, тепер їм треба було йти через кладку...
Відколи я стрибнув, минуло секунд двадцять. Я пошукав очима жінку, разом з якою їхав. Вона також подивилась на мене. Я почував себе якось по-дурному і не знав, чи треба до неї підходити. Але люди саме почали вибиратися з залу, і вже за хвилину ми з нею опинилися поруч.
- Завжди одне й те саме, - промовила вона тоді, - завжди я падаю.
Ніч у парку, штучні вогні і звуки музики були, здається, справжніми. Ми йшли у натовпі людей, що перебували ще під свіжим враженням недавніх страхів; я побачив супутника жінки, він саме протискувався до неї. Виглядав сонним, як і раніше. Здавалося, мене він взагалі не помічає.
- Пішли до Мерліна, - сказала йому жінка так голосно, що я теж почув ці слова. Я не збирався прислухатися до їхньої розмови, але нова хвиля тих, що виходили, збила нас докупи, і я зустрівся з ними віч-на-віч.
- Це схоже на втечу... - сказала вона, посміхаючись. - Невже ти боїшся чарів?..
Вона говорила до нього, але дивилась на мене. Звичайно, я міг би пробитися крізь юрбу, проте, як і завжди в подібних випадках, понад усе боявся видатися смішним. Рушили, стало вільніше, інші, ті, що стояли поруч зі мною, також раптом вирішили відвідати палац Мерліна, і коли разом з усіма я вже повертав у бік цієї споруди, а кілька чоловік розділили нас, я вже не сумнівався, що тільки-но почуті мною слова були сказані випадково.
Крок за кроком ми просувалися вперед. На газонах стояли, лопочучи вогнями, бочки із смолою; їх відблиск освітлював стрімкі цегляні бастіони. Ми пройшли по мосту над фортечним ровом, попід вістрями піднятих ґрат, де в напівмороці війнуло на нас холодом кам’яних сіней; далі догори вели гвинтові сходи, що гули від людських кроків. Але стрілчастий коридор другого поверху, куди ми вийшли, був уже не такий людний. Він виводив на внутрішню галерею, з якої видно було подвір’я, де верещала, гарцюючи на вкритих чепраками конях, якась голота; я йшов нерішуче, не знаючи куди, серед півтора десятка людей, яких починав уже розрізняти; попереду, серед колон, промайнули постаті жінки та її супутника, у нішах стін стояла рицарська екіпіровка. У глибині галереї відчинилися окуті мідною бляхою двері, зроблені ніби для велетнів, ми увійшли до оббитого червоним адамашком залу, освітленого смолоскипами, дим від яких лоскотав ніздрі. За столами бенкетувало галасливе товариство чи то піратів, чи то мандрівних рицарів, на рожнах, над язиками полум’я, смажилися величезні шматки м’яса, кістки хрумтіли на зубах закутих у панцирі бенкетуючих, інколи, встаючи з-за столу, вони проходили поміж нами. У наступному залі більше десяти велетнів грали в кеглі, замість шарів вони користувалися черепами. Ця картина здалася мені наївною і халтурною. Я зупинився поруч з гравцями, ріст яких дорівнював моєму, коли раптом хтось штовхнув мене в спину і скрикнув зненацька, ніби чимось вражений. Озирнувшись, я зустрівся поглядим з очима якогось хлопця. Він пробелькотів слова вибачення і швидко віддалився з дурнуватим виразом на обличчі, аж погляд чорнявої жінки, яка спричинилась до того, що я опинився у цьому палаці дешевих див, дав мені зрозуміти, що сталося: цей тип хотів пробігти крізь мене, прийнявши мене за одного з примарних гуляк Мерліна.
Сам Мерлін зустрів нас у віддаленому крилі палацу, оточений свитою в масках, що непорушно спостерігала за його чарами. Усе це вже починало мені набридати, і я байдуже сприймав одкровення чорнокнижного мистецтва. Видовище скінчилося швидко, і присутні саме почали виходити, коли сивий, величний Мерлін заступив нам дорогу і мовчки вказав на чорні, оббиті крепом двері.
Лише нас трьох він запросив туди. Але сам не зайшов. Ми опинились у невеликому, зате дуже високому залі, одна стіна якого була дзеркальною від стелі і до самої кам’яної підлоги, викладеної білими і чорними квадратами. Враження було таке, наче в залі, вдвоє більшому, ніж насправді, стояло на кам’яній шахівниці шестеро людей.
Тут не було жодних меблів, лише висока алебастрова урна з букетом квітів, схожих на орхідеї, але з надзвичайно великими пелюстками. Кожна квітка була іншого кольору. Ми стояли обличчям до дзеркала.
Раптом моє віддзеркалення підвело голову і глянуло на мене. Цей рух не копіював мого. Я застиг на місці, а той, великий, широкоплечий, не поспішаючи, подивився спочатку на чорняву жінку, потім на її супутника; жоден з нас не ворушився, лише наші віддзеркалення, здобувши якимось чином самостійність, ожили й розіграли між собою мовчазну сцену.
Молодий чоловік у дзеркалі підійшов до жінки, заглянув їй в очі, вона заперечливо похитала головою. Потім уже вона наблизилася до вази, доторкнулася до квітів і, перебираючи їх пальцями, вибрала три: білу, жовту і чорну. Білу вона вручила йому, а з тими двома наблизилась до мене. До мене - в дзеркалі. Простягла обидві квітки. Я вибрав чорну. Потім вона повернулась на своє попереднє місце, і всі троє там, у дзеркальному залі, прийняли ті ж самі пози, які ми мали насправді. Коли це сталося, квіти зникли з рук наших копій, що знову були нічим іншим, як звичайними віддзеркаленнями з такими, як у нас, рухами.
На протилежній стіні відчинилися двері, по гвинтових сходах ми спустилися вниз.
Колони, аркади непомітно розчинилися в білизні й сріблі пластикових коридорів. Ми продовжували йти мовчки - окремо і разом водночас. Ця ситуація гнітила мене дедалі більше. Але що ж я мав робити? Вдатися до банального прийому і зав’язати знайомство, відрекомендувавшись їм?
Приглушені звуки оркестру. Ми були немов за кулісами невидимої сцени. Віддалік стояло кілька вільних столиків з відсунутими стільцями. Біля них жінка зупинилася і запитала свого приятеля:
- Може, потанцюємо?
- Не маю бажання, - відповів він. Я вперше почув його голос.
Цей молодий чоловік був красивий, але якийсь надзвичайно інертний, просто-таки насичений байдужістю, ніби нічого в світі не змогло б примусити його захвилюватися. Мав гарні, майже дівочі губи. Він подивився на мене. Потім перевів погляд на неї. Стояв і мовчав.
- Ну, то йди, коли хочеш... - сказала вона. Він розсунув завісу, що служила за одну із стін, і вийшов. Я попрямував слідом за ним.
- Алло, ви чуєте? - пролунав за моєю спиною її голос.
Я зупинився. За завісою заплескали в долоні.
- Можна вас запросити сісти?
Не говорячи ні слова, я сів. У неї був чудовий профіль. Перлинові щитки закривали вушні раковини.
- Я Аен Аеніс.
- Халь Брег.
Вона, здавалося, була здивована. Не моїм прізвищем. Воно нічого їй не промовляло. Швидше вже тим, що я сприйняв її ім’я так байдуже. Тепер я міг придивитись до неї зблизька. Її краса була досконалою і нещадною. Спокійна впевненість рухів - теж. На ній була рожево-сіра, швидше сіра, ніж рожева, сукня, що вигідно підкреслювала білизну обличчя і рук.
- Ви мене не любите? - запитала вона спокійно. Тепер уже настала моя черга дивуватися.
- Я вас не знаю.
- Я Аммай, із “Справжніх”.
- Що це за “Справжні”?
Її погляд зупинився на мені з непідробною цікавістю.
- Ви не дивилися “Справжніх”?
- Я навіть не знаю, що це таке.
- Звідки ви сюди потрапили?
- Прийшов з готелю.
- Ага, он воно що. З готелю... - в її голосі прозвучало неприховане кепкування. -
А чи можна поцікавитись, де ви були до того, як опинилися в готелі?
- Можна. У Фомальгауті.
- Що це таке?
- Сузір’я.
- Як це?
- Зоряна система, двадцять три світлових роки звідси.
Вона кліпнула очима. Губи її розтулилися. Була невимовно гарна.
- Астронавт?
- Так.
- Розумію. Я реалістка, досить відома.
Я не відповів нічого. Ми обоє мовчали. Музика грала.
- Ви танцюєте?
- Те, що танцюють зараз, - ні.
- Жаль. Але це можна надолужити. Навіщо ви так зробили?
- Як?
- Там, на кладці.
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
