Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Я відповів не одразу.
- То був... рефлекс.
- Ви не знали?
- Що буде така подорож? Ні.
- Ні?
- Ні.
Хвилинна мовчанка. Її очі, ще кілька секунд тому зелені, тепер потемніли.
- Лише на дуже старих плівках можна побачити щось подібне... - сказала вона ніби знехотя. - Цього ніхто не зіграє. Коли я побачила, то подумала... що ви...
Я чекав.
- ...могли б... бо ви сприйняли це всерйоз. Правда?
- Не знаю. Можливо.
- Це нічого. Я знаю. Ви хотіли б? Я в хороших стосунках з Френетом. Ви, може, не знаєте, хто це такий. Я мушу йому сказати... Головний режисер реалю. Коли б ви дали згоду...
Я розреготався. Вона здригнулася.
- Вибачте. Але - о небо! - ви хотіли... запросити мене до...
- Так.
Не схоже було, щоб вона образилась. Скоріше навпаки.
- Дякую, швидше всього, - ні. Розумієте?
- Але ви можете принаймні сказати, як це сталося? Чи це таємниця?
- Як це - як? Адже ви бачили...
Я перебив сам себе:
- Чи вас цікавить те, як я міг?
- Ви дуже здогадливі.
Вона вміла посміхатися самими лише очима, як, мабуть, не вмів ніхто інший. “Зачекай-но, зараз я відіб’ю в тебе охоту мене спокушати...” - подумав я.
- Це не важко пояснити. І ніяка це не таємниця. Я не бетризований.
- Ой...
З хвилину я думав, що вона скочить і втече, але вона опанувала собою і тільки не зводила з мене очей - великих, бездонних. Дивилася на мене, як на звірюку, що лежить за крок, ніби знаходила своєрідну насолоду в тому жаху, що його я викликав у неї. Це мені здалося ще більшою образою, ніж коли б вона просто злякалася.
- Ви можете?..
- Вбити? - відповів я, люб’язно посміхаючись. - Так, можу.
Ми мовчали. Музика грала. Кілька разів вона підводила на мене очі, але не озивалась. Я теж. Оплески. Музика. Оплески. Ми сиділи так, мабуть, з чверть години. Раптом вона підвелася.
- Поїдете зі мною?
- Куди?
- До мене.
- На брит?
- Ні.
Вона повернулася й пішла. Я сидів нерухомо. Ненавидів її. Вона йшла, не оглядаючись, якось не так, як усі жінки, яких я досі бачив. Не йшла - пливла. Як королева.
Я наздогнав її серед живоплотів, де було майже темно. Бліде світло, що падало сюди з павільйонів, зливалося з голубуватою загравою міста. Вона не могла не чути моїх кроків, але йшла далі не оглядаючись, ніби була сама, навіть тоді, коли я взяв її під руку, йшла далі. Це було як ляпас. Я схопив її за плечі, повернув до себе, її обличчя, що біліло у темряві, відкинулось назад: вона дивилася мені у вічі й навіть не намагалась вириватися. Та й не змогла б. Я жадібно цілував її, сповнений ненависті. Відчував, як вона тремтить.
- Ти... - промовила низьким голосом, коли я перестав.
- Мовчи.
Вона спробувала звільнитись.
- Ще ні, - прошепотів я і знову почав її цілувати. Несподівано злість на неї переросла в почуття огиди до самого себе, і я відпустив її. Я думав, що вона втече. Ні, залишилася. Намагалася зазирнути мені в обличчя. Я відвернувся.
- Що з тобою? - запитала вона тихо.
- Нічого.
Вона взяла мене під руку.
- Ходімо!
Якась пара пройшла повз нас і зникла в темряві. Там, у пітьмі, все здавалося можливим, але коли ми вийшли на освітлене місце, моя вихватка, що мала бути відплатою за образу, здавалася тепер тільки смішною. Я немовби включився в якусь фальшиву гру, - таку ж фальшиву, як ота недавня подорож і чари, - і йшов далі. Ні гніву, ні ненависті, нічого - мені було байдуже. Високо над нами сяяли вогні, і в їхньому світлі я всім своїм єством відчував, як гротескно виглядаю я поруч з нею. Але вона, здавалося, не думала про це. Ми йшли вздовж невисокого валу, за яким рядами стояли глідери. Я хотів відстати, але вона взяла мою руку. Щоб звільнитися, треба було б її висмикнути, і тоді я став би іще смішнішим - статуя астронавтських чеснот, спокушувана Путіфарою. Я сів слідом за нею, машина рвонула з місця й помчала. Вперше я їхав глідером і тепер уже розумів, чому в ньому немає вікон. Зсередини він увесь був прозорий, ніби із скла.
Ми їхали довго, всю дорогу мовчали. Споруди центральної частини міста змінили химерні ансамблі передмістя: під невеликими штучними сонцями стояли оточені зеленню будинки, виконані в плавних лініях, надуті, мов фантастичні подушки з розкинутими крильми; межа між їх внутрішньою і зовнішньою частинами губилася; плоди фантасмагорії, невгаваючих творчих, пошуків в ім’я створення чогось такого, що не було б повторенням старих архітектурних форм.
Глідер звернув з широкої доріжки, перетяв темний парк і зупинився біля хвилястих, наче скляний каскад, сходів. Піднімаючись по них, я побачив оранжерею, що простяглася біля моїх ніг.
Масивні ворота безшумно відчинилися. Величезний хол з галереєю, блідо-рожеві щити ламп без підставок або шнурів; у похилих стінах - вікна-ніші, ніби відчинені в інший світ, а в них - не фотографії, не ляльки, а сама Аен, величезна Аен в обіймах чорнявого чоловіка, що цілував її на тлі каскаду сходів, Аен у білому миготінні сукні, а поруч - вона схилена над бузковими квітами завбільшки з її обличчя, йдучи за нею, я побачив її іще раз в іншому вікні - вона була сама, з безтурботною дівочою посмішкою на обличчі, мідне волосся мінилося вогнем.
Зелені сходи. Біла анфілада кімнат. Срібні сходи. Наскрізні коридори, а в них - невпинний неквапний рух, ніби цей простір дихав, стіни тихо розсувалися, утворюючи прохід там, куди прямувала моя провідниця; здавалося, що нечутний вітер закругляє схили галереї, вирізьблює її, а все, що я досі бачив, було лише передпокоєм, початком, сіньми. Через кімнату, сповнену ніжним сніжно-холодним сяйвом, таку білу, що навіть тіні в ній здавались молочними, ми зайшли до іншої, меншої кімнати. Після непорочної чистоти попередньої - її бронза вражала, як крик. Тут не було нічого, крім притемненого світла, що йшло звідкись знизу; Аен махнула рукою - стемніло ще більше; підійшла до стіни й кількома рухами, немов чарами, викликала в ній опуклу округлість, яка одразу ж почала зростати і утворила щось на зразок подвійного крісла. Я розумівся на топології досить, щоб оцінити, в яких шуканнях народилася лише одна лінія спинки.
- У нас гість, - промовила Аен.
Стіна розсунулася, з’явився низький накритий столик і підбіг до Аен, мов собака. Світло в кімнаті згасло: за помахом її руки у ніші над кріслами (неможливо словами змалювати ці крісла!) з’явилася маленька лампочка. Аен нахилилася над столиком і запитала, не дивлячись у мій бік:
- Блар?
- Можна, - відповів я. Ні про що не розпитував: не міг не бути дикуном, але міг, принаймні, бути мовчазним дикуном.
Вона подала мені конусоподібну чарку на високій ніжці, що світилася червоно, як рубін. Сама взяла другу. Ми сіли. Занадто м’яко - сидиш, мов на хмаринці. Рідина мала смак невідомих мені свіжих фруктів, у ній були якісь малесенькі грудочки, що несподівано й приємно лопались на язиці.
- Смачно? - спитала вона.
- Так.
Можливо, це був якийсь ритуальний напій. Для обранців, наприклад, або ж, навпаки, для вгамування особливо небезпечних. Але я вже пообіцяв собі ні про що не розпитувати.
- Краще, коли ти сидиш.
--Чому?
- Ти страшенно великий.
- Я знаю.
- Ти навмисне намагаєшся бути неввічливим?
- Ні, у мене це й так виходить.
Вона тихо засміялася.
- До того ще й дотепний, - додав я. - Безліч позитивних якостей, правда?
- Ти не такий, як усі, - промовила вона. - Скажи мені, як це так? Що ти відчуваєш?
- Не розумію.
- Неправда. А може, ти вдавав? Ні. Це неможливо. Не зміг би так...
- Стрибнути?
- Я мала на увазі не те.
- А що?
- Очі в неї звузилися.
- Не знаєш?
- Ну, знаєш! - відрізав я. - А зараз хіба уже цього не роблять?
- Роблять, але не так.
- То що, вибачай, у мене це так добре виходить?
- Ні, не дуже... але так, наче ти хочеш...
Вона не закінчила фрази.
- Що?
- Сам знаєш. Я це відчувала.
- Я був злий... - признався я.
- Злий! - невдоволено повторила вона. - Я думала... сама не знаю, що я думала.
Ніхто на це не зважився б. Знаєш?
Я приховав посмішку.
- І це тобі так сподобалося?
- Як ти цього не розумієш? Світ живе без страху, а тебе можна боятися.
- Іще хочеш? - запитав я. Її губи розтулилися, вона знову дивилася на мене, мов на якесь страховисько.
- Хочу!
Вона присунулася ближче. Я взяв її руку й поклав на свою, її пальці ледь виходили за межі моєї долоні.
- Чому в тебе така тверда рука? - запитала вона.
- Це від зірок... Вони гранчасті. Ну, а тепер спитай: “Чому в тебе такі страшні зуби”?
Вона посміхнулася.
- Зуби в тебе звичайні.
Говорячи це, вона підняла мою руку. Її обличчя було таке зосереджене, що я пригадав свою зустріч з левом і, замість образитись, посміхнувся, бо, кінець кінцем, це виглядало страшенно наївно.
Аен підвелася, налила собі чогось з невеликої темної пляшечки й випила.
- Знаєш, що це таке? - запитала вона, примружуючи очі, наче ця рідина пекла її.
У неї були величезні вії, напевно штучні. У акторок завжди штучні вії.
- Ні.
- Нікому не скажеш?
- Ні.
- Перто...
- Та невже? - сказав я про всяк випадок. Вона розплющила очі.
- Я тебе бачила ще раніше. Ти йшов з таким старезним дідуганом, а потім повертався сам.
- То був син мого молодшого колеги, - відповів я. “Найдивніше те, що це майже правда”, - промайнула в мене думка.
- Ти привертаєш увагу. Знаєш?
- Що поробиш.
- Не лише тому, що ти такий великий. Ти й ходиш інакше і дивишся так, ніби...
- Що?
- Ніби весь час чогось чекаєш.
- Чого?
Вона не відповіла. Змінилася на обличчі. Важко дихаючи, подивилась на власну руку. Кінчики пальців тремтіли.
- Вже... - промовила Аен стиха і посміхнулася. Не до мене. Її усмішка стала натхненною, зіниці розширились. Вона відкинулася назад, її голова лягла на сіре узголів’я, мідне волосся розсипалося по ньому. Вона дивилась на мене в якомусь трансі.
- Поцілуй мене.
Я обняв її, і це було жахливо - бо хотів і не хотів; мені здавалося, що вона перестає бути собою, що будь-якої миті вона може перетворитися в щось інше. Вона куйовдила пальцями моє волосся, її дихання, коли вона відривалася од мене, було як стогін. “Один з нас несправжній, підлий, - думав я, - але хто: вона чи я?” Вона була страшенно далекою. Я цілував її прекрасне обличчя, і навіть невимовне блаженство, що настало потім, не згасило моєї мовчазної спостережливості. Слухняна, навіть догідлива спинка стала подушкою для наших голів. Це було як присутність когось третього, і ми, наче знаючи про це, не промовили більше ні слова. Я вже засинав, обіймаючи Аен, а мені ще здавалося, що хтось стоїть і дивиться, дивиться...
Коли я прокинувся, вона ще спала. Ми були в іншій кімнаті. Ні, у тій самій. Але вона якось змінилася: частина стіни розсунулася, пропускаючи бліде світло нового дня. Над нами ще горіла лампочка. Я обережно відсунувся на край ліжка. Аен пробурмотіла крізь сон щось подібне до “Алан” і продовжувала спати.
Я пішов через великі порожні зали, звернені вікнами на схід. Промені ранкового сонця відбивалися в прозорих меблях тремтливим червоним полум’ям. Крізь відчинені двері я побачив чийсь силует: це був сіро-білий, позбавлений обличчя, робот. Його торс випромінював ледь помітне світло - там, усередині, горів рубіновий вогник, ніби лампадка перед образом.
- Я хочу вийти, - сказав я.
- Будь ласка, прошу вас.
Срібні, зелені, блакитні сходи. У високому, як церква, холі я розпрощався одразу з усіма обличчями Аен. Робот розчинив передо мною двері. Я наказав йому викликати глідер.
- Будь ласка. Може, ви бажаєте поїхати домашнім?
- Хай буде домашній. Я хочу їхати в готель “Алькарон”.
- Так і буде. До послуг.
Хтось уже говорив ці слова. Але хто? Я не міг пригадати.
Високими сходами (щоб ніхто не забував, що це палац, а не просто будинок) ми разом спустилися вниз. Саме сходило сонце. Я сів у машину. Коли вона рушила, озирнувся. Робот усе ще стояв у смиренній позі, схрестивши на грудях тонкі руки.
Вулиці були майже безлюдні. У садах, як дивовижні покинуті кораблі, замріялись вілли; так, саме замріялись, наче тільки на хвилинку присіли серед живоплотів і дерев, ніби склали свої гострокутні кольорові крила. У центрі було більш людно. Хмарочоси, що виблискували на сонці, будинки-пальмарії, будинки-велетні на широко розставлених ногах-опорах; вулиця проходила попід ними, зникала в блакитному просторі. Я не звертав уже на це ніякої уваги. У готелі я викупався і подзвонив до Бюро подорожей, щоб замовити ульдер на дванадцяту годину. Мене трохи розважало те, як легко я оперую цими назвами, навіть не уявляючи, що то за штука - ульдер.
Я мав ще чотири години. З’єднався з готельним Інфором і запитав про Брегів. У мене не було ні братів, ні сестер, але батьків брат мав двоє дітей: сина й дочку. Коли ж припустити, що й вони померли, то їхні діти...
Інфор назвав мені одинадцять Брегів. Я в свою чергу поцікавився генеалогією. Виявилося, що лише, один з них - Аталь Брег - походить з моєї родини. Він був онуком мого дядька. Тепер він вже літня людина, років під шістдесят. Я вже зняв трубку, щоб подзвонити, але поклав її знову. Що я міг йому сказати? Або він мені? Як помер мій батько? Моя мати? Я вмер для них ще за їхнього життя і, народившись знову після їхньої смерті, не мав права розпитувати. Це було б (так мені здалося в ту мить) підлістю, наче я - перевертень - ошукав їх, полохливо тікаючи від власної долі, сховавшись у часі, який не став ще для мене смертельним, як для них. Це вони поховали мене в зірках, а не я їх на Землі.
І все-таки я зняв трубку. Сигнал був довгий. Нарешті озвався хатній робот і сказав мені, що Аталь Брег перебуває зараз за межами Землі.
- Де? - швидко запитав я.
- На Місяці. Виїхав на чотири дні. Що йому передати?
- Чим він займається? Яка в нього професія, - запитав я, - бо я не певен, чи це той, кого я шукаю, чи, можливо, я помилився...
Робота якось легше було ошукувати.
- Він - психопед.
- Дякую. Я подзвоню сам через кілька днів.
Я поклав трубку. У всякому разі, він не астронавт; добре й це.
Я знову з’єднався з готельним Інфором і запитав, чим можна розважитися години дві-три.
- Запрошуємо вас до нашого реалону, - відповіли звідти.
- А що там іде?
- “Наречена”. Це найновіший реаль Аен Аеніс.
Я спустився вниз; це було під землею. Спектакль уже почався, але робот у проході сказав мені, що я майже нічого не пропустив: від початку минуло лише кілька хвилин. Він провів мене в темряві, видобув з неї якимось дивним способом яйцеподібне крісло і, посадивши мене, зник.
Спочатку в мене створилось таке враження, ніби я сиджу поруч з театральними підмостками, ні, на самій сцені - так близько грали актори. Здавалося, їх легко можна дістати, простягнувши руку. Я не зміг би вибрати кращого спектаклю, бо це була історія з моїх часів, тобто історична драма; роки, до яких відносилася дія, не були точно визначені, але, судячи з окремих деталей, це мало відбуватися десь через кільканадцять років після мого відльоту.
Я втішався виглядом знайомих костюмів; сценографія була натуралістичною, завдяки чому я міг розважатися, помічаючи безліч помилок і анахронізмів. Герой - дуже вродливий смуглявий брюнет - вийшов з дому у фраку вранці і поїхав автомобілем на побачення з своєю коханкою; на ньому був навіть циліндр сірого кольору. Так, начеб він Арлекін і їде на Дербі. Далі на сцені появилася романтична корчма з метрдотелем, подібного до якого я ніколи в житті не бачив - він скидався на пірата; герой, сівши на фалди фрака, тягнув через соломинку пиво і т. п. і т. ін.
Раптом я перестав посміхатися: на сцену вийшла Аен. Вона була одягнена досить дивно, але це раптом втратило будь-яке значення. Глядач знав, що вона кохає іншого, а цього юнака обманює: типова мелодраматична роль зрадливої жінки - нудота, банальність і штамп. Але Аен піднялася вище цього. Була дівчиною, що живе лише сьогоднішнім днем: бездумною, хтивою і - через безмежну наївність, через жорстокість - невинною істотою, яка робить нещасними всіх, тому що не хоче зробити нещасним нікого. Падаючи в обійми одного, забувала про другого й робила це так, що вірилося в щирість її скороминущого пориву.
Зрештою вся ця нісенітниця буквально розсипалася, й залишилася сама тільки Аен - велика актриса.
Реаль був чимось більшим, ніж просто об’ємним театром. Досить зосередити увагу на якійсь частині сцени, як вона, ця частина, починала рости, і глядач сам вирішував, хоче він бачити усю сцену чи лише якийсь побільшений її фрагмент. При цьому пропорції того, що стояло на межі поля зору, не деформувалися. Це була якась на диво дотепна оптична комбінація, що давала ілюзію надприродно виразної, відтіненої дійсності.
Потім я поїхав до себе нагору готуватися до від’їзду, бо за чверть години мав уже вирушати. Виявилося, що речей у мене більше, ніж я думав. Я ще не зібрався, як замугикав телефон: подано мій ульдер.
- Зараз спускаюся, - відповів я в трубку. Робот-носильник узяв чемодани, і тільки-но я попрямував до дверей, як знову почув телефонний сигнал. Я завагався. Сигнал повторювався знову й знову. “Хай не думає, що я тікаю”, - вирішив я і зняв трубку, не будучи, проте, певний, що саме ця думка стала єдиною причиною цього мого вчинку.
- Це ти?
- Так. Ти вже прокинулася?
- Давно. Що ти поробляєш?
- Дивився на тебе... У реалі.
- Справді? - тільки й вимовила вона, але я почув у її голосі нотку задоволення.
Це можна було зрозуміти так: тепер ти вже мій.
- Ні, - промовив я.
- Що ні?
- Дівчино, ти велика актриса, але я зовсім не той, за кого ти мене вважаєш.
- Чи цієї ночі я теж помилялася? - В її голосі бринів сміх, і я знову видався собі смішним. Не міг позбутися цього враження: квакер із зірок, який уже раз упав, - суворий, покутуючий і скромний.
- Ні, - відповів я, - не помилялась. Але я мушу їхати.
- Назавжди?
Її розважала ця розмова.
- Дівчино... - почав був я й не знав, що сказати. Якийсь час чув лише її дихання.
- І що далі? - запитала вона.
- Не знаю, - випалив я, але одразу ж поправився. - Нічого. Я їду звідси. Це ні до чого.
- Можливо, - погодилась вона. - Що ти дивився? “Справжніх”?
- Ні, “Наречену”. Послухай-но...
- Це творча невдача. Я не можу на неї спокійно дивитися. Моя найгірша річ.
Подивися “Справжніх”, або, ні, краще приходь увечері. Я тобі сама покажу. Ні, ні, сьогодні я не зможу. Завтра.
- Аен, я не прийду. Я справді за хвилину їду...
- Не говори мені “Аен”, говори “дівчино”... - попросила вона.
- Дівчино, хай тобі біс! - вигукнув я, кинув трубку. Мені стало соромно, я підняв трубку знову, знову поклав і вискочив з кімнати так, ніби від когось тікав. Спустився вниз, але там виявилося, що ульдер чекає мене на даху. Довелось підніматися нагору.
На даху містилися сад-ресторан і аеродром. Скоріше вже ресторан-аеродром - літаючі перони, невидимі шибки - я не знайшов би свого ульдера й за рік. Мене провели до нього мало не за руку. Він виявився меншим, ніж я вважав. Я спитав, як довго триватиме політ, бо хотів почитати. Виявилося, близько дванадцяти хвилин.
Отже, не варто й братися до читання. Зсередини ульдер трохи нагадував експериментальні ракети “Термо-Факс”, які я колись водив, тільки був більш комфортабельний. Робот, ввічливо побажавши мені щасливої дороги, зачинив дверцята, і тої ж миті стіни стали прозорими, а оскільки я сидів у першому з чотирьох крісел (інші три лишалися вільними), враження було таке, що я лечу на стільці, який стоїть у величезній склянці.
Дуже потішно, але це не мало нічого спільного з подорожжю ракетою або літаком; скоріше воно нагадувало політ на казковому літаючому килимі. Ця дивна машина з пронизливим свистом і без найменшої вібрації злетіла вгору по вертикалі, а потім уже, мов вистрілена з гармати, помчала по горизонтальній лінії. Знову повторилося те саме, на що я вже звернув увагу раніше: прискорення руху не супроводжувалося зростанням інерції. Тоді, на вокзалі, я міг ще вважати, що став жертвою якоїсь помилки, але тепер був уже абсолютно певний у правильності свого першого враження. Важко передати, що діялося зі мною, бо коли вони й справді змогли відокремити прискорення від інерції, то всі гібернації, проби, відбір, муки й клопоти нашої подорожі, виходить, були абсолютно зайвими. Так міг би почувати себе хіба що переможець гімалайської вершини, який після невимовно тяжкого підйому раптом переконується, що на цій горі стоїть переповнений туристами готель, бо поки він сам підіймався на вершину, з протилежного боку гори провели залізницю і спорудили в кінцевому її пункті ціле містечко з всілякими атракціонами. Думка про те, що, лишаючись на Землі, я взагалі не дожив би до цього відкриття, мене не заспокоїла, тут допомогло б хіба лише повідомлення, що це відкриття не може бути застосоване в космічній навігації.
Звичайно, то був чистісінький егоїзм - я це розумів, та все одно поки що я не міг відчувати ентузіазму, як годилося б у такому випадку.
Тимчасом ульдер, тепер уже безшумно, летів далі. Я глянув униз. Ми саме проминали Терміналь, який поволі відпливав назад - справжнісінька крижана фортеця; на невидимих з землі його верхніх поверхах чорніли воронкоподібні отвори для вильоту ракет. Потім ми пролетіли неподалік од хмарочоса з чорними і срібними смугами; він височів і над ульдером. Стоячи на землі, неможливо було навіть приблизна скласти уявлення про його висоту. Він здавався трубою - мостом, що з’єднує місто з небом, а на тих “етажеркових полицях”, що виступали з нього, роїлися ульдери та інші машини. Люди на тих аеродромах нагадували маківки, розсипані по срібній таці. Я летів над білими й блакитними колоніями будинків, над садами. Вулиці дедалі ширшали; бруківка була кольорова - переважали рожеві й жовто-зелені барви. Море будинків, перетяте подекуди смугами зелені, розкинулося аж до обрію. Я навіть злякався, що так буде до самої Клавестри. Але машина збільшила швидкість, будинки розбіглися по садах, на зміну їм з’явилися широкі - звивисті й прямі - лінії доріг; вони тяглися багатьма ярусами, опускалися, перехрещувалися, зникали під землею, збігались докупи, розходилися й мчали в сіро-зелену далечінь, поцятковані рухомими крапками глідерів. Потім серед чотирикутних дерев показувалися величезні будівлі з дахами, схожими на ввігнуті дзеркала; у центрі цих дзеркал жевріло щось червонувате. Ще далі запанувала зелень, на якій де-не-де вирізнялися квадрати рослинності іншого кольору - червоного, блакитного. Це не могли бути квіти: барви надто інтенсивні.
“Доктор Жюффон був би задоволений мною, - подумав я. - Третій день - і на тобі! А який початок. Не хто-небудь. Знаменита акторка, слава. Ну то й що ж, що вона боялася, а може, той страх теж їй приємний. Але навіщо він говорив про близькість? Чи це і є їхня близькість? А як по-геройському я кинувся у той водопад. Благородний орангутанг. А потім красуня, перед якою юрба падає ниць, щедро його винагородила; ах, як це шляхетно з її боку!”
Обличчя в мене палало. “Ти, кретине, - лагідно промовляв я сам до себе, - а чого, власне, ти хочеш? Жінок? Ти мав жінку. Мав уже все, чого можна тут жадати, аж до пропозиції виступати в реалі включно. Тепер у тебе буде дім, походжатимеш по садку, читатимеш книжки, дивитимешся на зірки і тихо, в скромності своїй, промовлятимеш собі під ніс: я там був. Був і повернувся. І навіть закони фізики працювали на тебе, ти, щасливчику, у тебе попереду ще півжиття, а пам’ятаєш, як виглядає Ремер, що став старішим від тебе на сто років?”
Ульдер почав знижуватися, знову залунав свист, білі і блакитні дороги, що розкинулися внизу, здавалися облитими емаллю, вони наближалися, ширшали. Великі стави і маленькі квадратні басейни виблискували під сонцем. Більшали будиночки, розсипані по схилах горбів. На обрії бовваніло сине пасмо гір. Я побачив іще стежки, посипані гравієм, газони, клумби, холодну зелень води у бетонному обручі, доріжки, кущі, білий дах - усе це повільно обернулося, насунулось на мене і знерухоміло.
4
Дверцята відчинилися. Біло-помаранчевий робот чекав на газоні. Я вийшов.
- Вітаємо вас у Клавестрі, - промовив робот, і його білий животик раптом заграв, наче там була схована музична шкатулка.
Сміючись, я допоміг йому винести мої речі. Ульдер лежав на траві, як невеличкий срібний дирижабль. Задній люк його відкрився, і два помаранчеві роботи викотили мій автомобіль, його важкий блакитний кузов заблищав на сонці. Я зовсім забув про свій автомобіль. А потім усі роботи, нав’ючивши на себе мої чемодани й пакунки, рушили один за одним у бік вілли.
Це був великий куб із стінами-вікнами. Спочатку - скляний солярій, далі - зал, їдальня і сходи нагору. Сходи дерев’яні. Робот - той, що міг грати, - не забарився звернути мою увагу на таку незвичну річ.
На другому поверсі було п’ять кімнат. Чотири з них - виконані в золотих і сріблястих тонах, особливо інтенсивних у тій, що виходила вікнами на схід, де вдалині виднілося синє пасмо гір. Я вибрав п’яту кімнату, з зеленими пунктирними лініями - ніби згорнуті в трубки листочки на кремовому тлі.
Поки я стояв біля вікна, роботи, працюючи вправно і безгучно, поскладали усе моє майно в стінні шафи. “Порт, - подумав я. - Гавань”. Гори можна було побачити й звідси, вихилившись з вікна. Внизу розкинувся квітучий сад з десятком-двома старих розлогих фруктових дерев у глибині, їх виснажене, покручене гілля, мабуть, уже зовсім не родило.
Трохи далі, в напрямку шосе (я бачив його згори, з ульдера, а тепер його закривали живоплоти), серед дерев виднілася вишка для стрибків у воду. Басейн. Коли я одійшов від вікна, роботів уже не було. Я підсунув до вікна легкий письмовий стіл, розклав на ньому пачки наукових журналів, торбинки з кришталевими книгами та апарат для читання; окремо поклав кілька чистих зошитів і авторучку. Це була моя стара ручка - під час сильної гравітації вона текла і бруднила все, але Олаф чудово її відремонтував. Зошити я нашвидкуруч понадписував: “Історія”, “Математика”, “Фізика”. Мені кортіло побігти до води, та я не був певен, чи можна вийти в самих плавках. Аж раптом згадав про купальні плащі, пішов коридором до душової і там, маніпулюючи пляшкою з пінявою рідиною, виготовив собі якесь жахливе лахміття. Здер його з себе і знову схопив пляшку. Новий плащ вийшов трохи кращий, але й він нагадував вбрання Робінзона; з допомогою ножа я підрівняв рукав і поли свого нового одягу й вирішив, що цього уже вистачить.
Спустився вниз. Я все ще не знав, чи в будинку є хтось крім мене. У залі було порожньо; у саду - теж, лише помаранчевий робот стриг траву під кущами троянд, що вже відцвітали.
Майже бігом я кинувся до басейну. Вода виблискувала і мінилася на сонці. Невидимою стіною стояла над нею прохолода. Скинувши плащ на золотий пісок, що пік мені п’яти, я вибіг металевими сходами на трамплін. Він був низький, але для початку - саме те, що треба. Я відштовхнувся, крутонув сальто (не наважився на більше після такої перерви) і врізався у воду, як ніж.
Виринув щасливий. Поплив, сильно вимахуючи руками, перевернувся у воді й подався до протилежного берега. Басейн мав у діаметрі метрів з п’ятдесят. Не знижуючи темпу, я переплив його вісім разів, виліз на берег, як тюлень, і ліг на пісок. Серце шалено калатало. Я почував себе чудово. Земля все-таки чарівна! За кілька хвилин я знову був сухий. Підвівся, роздивився на всі боки: нікого. Чудово. Знову вибіг на трамплін. Спочатку зробив сальто спиною вперед. Непогано, хоч я й відштовхнувся надто сильно; замість кінцевої дошки була пластикова плита - ходила як пружина” Потім - подвійне сальто; це мені не дуже вдалося, вдарився стегнами об воду. Шкіра враз почервоніла, мов ошпарена. Повторив. Трохи краще, але все ще не так, як слід. Після другого обороту я не встиг повністю випростатися по вертикалі. Але я не хотів здаватися, я ще мав час - стільки часу! Третій, четвертий, п’ятий стрибок. У мене трохи шуміло у вухах, коли, на всяк випадок ще раз оглянувшись навколо, я спробував зробити сальто гвинтом. Повне фіаско. Від зіткнення з водою у мене перехопило дух, я наковтався води і, пирхаючи й кашляючи, виліз на пісок. Сидів під ажурними східцями трампліна, такий осоромлений і сердитий на себе, що аж зайшовся гучним реготом. Потім поплавав іще: чотириста метрів, перерва і знову чотириста.
Повертаючись додому, я дивився на світ іншими очима, “Мабуть, цього мені найбільше не вистачало”, - думав я.
Білий робот чекав під дверима.
- Ви їстимете у себе чи в їдальні?
- А я буду там сам?
- Так. Подружжя приїздить завтра.
- Хай буде в їдальні.
Пішов нагору і переодягнувся. Я ще не вирішив, з чого саме починати оці мої заняття. Мабуть, що з історії, так буде найправильніше, хоч мені й дуже хотілося дізнатися про все одразу ж, найбільше - про таємницю переможеної гравітації. Пролунав мелодійний звук. Це не телефон. Я не знав, що він означає, і тому з’єднався з домашнім Інфором.
- Вас запрошують на обід, - пояснив мені мелодійний голос.
Їдальня була залита профільтрованим через зелений колір світлом, похилі шибки під стелею переливалися як кришталь. Стіл був накритий на одну персону. Робот подав меню.
- Не треба, - сказав я, - байдуже, що подасте.
Перша страва нагадувала холодник. Друга - взагалі нічого не нагадувала. З м’ясом, картоплею, всякою там городиною, мабуть, доведеться розпрощатися назавжди.
Добре, що я обідав сам, бо десерт вибухнув, коли я торкнувся його ложечкою. Може, це й надто сильне визначення того, що сталося, та в усякому разі крем, був у мене і на колінах, і на светрі. Цей складний витвір виглядав твердим лише зверху, а я так необережно штрикнув його.
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
