Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Коли з’явився робот, я запитав його, чи не можна подати каву до кімнати.
- Звичайно, - відповів він. - Зараз?
- Так. Тільки побільше!
Я сподівався, що кава допоможе мені перебороти сонливість - мабуть, результат купання: мені шкода стало часу для сну. О, тут і справді було інакше, ніж на борту корабля! Надворі припікало сонце, дерева кидали короткі тіні, повітря тремтіло вдалині, у кімнаті було майже холодно. Я вмостився за столом з книжками. Робот приніс каву. У прозорому термосі її було, мабуть, літрів зо три. Я промовчав. Очевидно, винен був мій ріст.
Я збирався почати з історії, але взявся за соціологію, бо хотілося якнайшвидше дізнатися якнайбільше. Проте незабаром я переконався, що нічого з цього не вийде. Соціологія була насичена важкою, специфічною математикою, а ще гіршим було те, що автори посилалися на невідомі мені факти. Крім того, я не розумів багатьох слів і змушений був шукати їх в енциклопедії. Надто вже повільно посувався я уперед. Встановив собі другий оптон (всіх було три) і, махнувши рукою на непролазні хащі науки, взявся за звичайний шкільний підручник історії.
Куди поділося моє терпіння, те саме, за яке Олаф називав мене останнім втіленням Будди. Замість того щоб читати усе за порядком, я одразу ж накинувся на розділ, присвячений бетризації.
Теорію розробили три вчених: Бенне, Тримальді і Захаров. Звідси походила й назва. Я з подивом дізнався, що вони були моїми ровесниками: цю ідею проголосили через рік після нашого відльоту. Опір, звичайно, був величезний. Спочатку ніхто не хотів навіть серйозно ставитись до цього проекту. Потім його винесли на розгляд ООН. Довго кочував з підкомісії в підкомісію, схоже було на те, що він потоне у нескінченних дебатах. Разом з тим дослідні роботи швидко посувалися вперед, вдосконалювалися, здійснювалися масові експерименти на тваринах, потім на людях. (Першими стали самі ініціатори; Тримальді певний час перебував у важкому стані, тоді ще не знали про небезпечність бетризації для дорослих, і цей прикрий випадок загальмував усе аж на вісім років). Але на сімнадцятий рік після Нуля (це мій особистий лік часу: Нуль означав старт “Прометея”) було ухвалено рішення про повсюдне запровадження бетризації. Проте це лише початок, а не кінець боротьби, як говорилося у підручнику, за “гуманізацію людства”. У багатьох країнах батьки не хотіли піддавати своїх дітей щепленням, а перші бетристанції часто зазнавали нападів з боку розлюченої юрби, близько двадцяти їх було повністю зруйновано. Період заворушень, репресій, примусу і опору тривав років двадцять. З цілком очевидних причин у шкільному підручнику згадувалось про це лише загальними фразами. Читаючи, я в думці пообіцяв собі ознайомитися з цим детальніше з допомогою спеціальних праць. Зміни міцно увійшли в побут лише тоді, коли перше бетризоване покоління вже мало дітей. Про біологічний бік справи в цій книжці я не знайшов жодного слова. Зате там не бракувало похвал на честь Бенне, Тримальді, і Захарова. Було навіть висунуто проект лічити роки Нової Ери з часу запровадження бетризації. Проте він залишився нездійсненим. Лік років не змінився. Змінилися люди. Розділ у підручнику закінчувався патетичним описом Нової Епохи Гуманізму.
Я знайшов монографію про бетризацію, що належала перу Ульріха. Знову ця математика, але я вирішив у ній розібратися. Це щеплення не зачіпало спадкової плазми, чого я в душі побоювався. Зрештою, коли б це так, то не було б потреби бетризувати кожне наступне покоління. Я подумав про це з полегкістю. У всякому разі, принаймні теоретично залишилася можливість повернення назад. Виявляється, що за допомогою групи протеолітичних сизимів впливали на розвиток переднього мозку у ранній період життя. Ефект був такий: атрофування агресивних інстинктів на 80 - 88 процентів порівняно з небетризованими; виключення асоціативних зв’язків між актами агресії і сферою позитивних відчуттів; атрофування здатності рискувати власним життям - пересічно на 87 процентів. Як найбільше досягнення подавалося те, що згадані зміни не впливали негативно ні на розвиток інтелекту, ні на процес формування характеру. І що особливо важливо, обмеження, які з’являлися, не викликалися страхом. Іншими словами, людина не вбивала не тому, що боялася цього вчинку. Таке становище привело б до зараження страхом усього людства. Людина не вбивала тому, що... це не могло навіть спасти їй на думку...
Одна фраза Ульріха припала, мені до душі: бетризація стимулює атрофію агресивності через брак наказу, а не через заборону. Після деяких роздумів я, проте, змушений був констатувати, що це не пояснює найголовнішого: ходу думки людини, підданої бетризації. Адже вони виглядали цілком нормальними людьми, могли ж уявити собі абсолютно все, значить і вбивство. Що ж робило неможливим його здійснення?
Я шукав відповіді на це запитання до смерку. Як завжди буває з науковими проблемами, те, що здавалося відносно ясним і простим в короткому загальному висвітленні, ускладнювалося тим більше, чим детальніше я знайомився з проблемою. Співучий сигнал покликав мене вечеряти. Я попросив, щоб мені подали вечерю в кімнату. Але навіть не доторкнувся до неї. У поясненнях, які я нарешті знайшов, не зовсім сходилися кінці з кінцями. Репульсія, схожа на огиду; надзвичайна нехіть, сили якої не міг зрозуміти небетризований; найцікавішими були свідчення осіб, яких у свій час - вісімдесят років тому - в інституті Тримальді під Римом зобов’язали подолати невидимий бар’єр, створений у їхній свідомості. То виявилось чи не найцікавішим з усього, що я прочитав. Жоден з них не подолав цього бар’єра, але звіти піддослідних про переживання, зв’язані з випробуваннями, дещо різнилися між собою. В одних переважали психічні симптоми: бажання втекти, вирватися з ситуації, в яку вони потрапили. Повторні випробування викликали у цих людей сильний головний біль і невроз, який, щоправда, легко виліковувався. В інших переважали фізичні симптоми: нервозність дихання, відчуття задухи, що нагадувало ознаки жаху, хоч люди зовсім не скаржилися на страх, а лише на тілесні недуги.
Як дослідив Пільгрен, здійснення мнимого вбивства, наприклад ляльки, було можливе у вісімнадцяти процентів бетризованих, але думка, що тут справа лише з лялькою, мусила набрати характеру цілковитої певності.
Заборона поширювалася на всіх вищих тварин, але вже плазуни і змії під неї не підпадали, не стосувалася вона й комах. Очевидно, бетризованим бракувало відчуття зоологічної систематизації. Заборона просто асоціювалася з повсюдно поширеним уявленням про ступінь зближення з людиною. Кожна людина - освічена чи ні - вважає, що собака- істота набагато ближча людині, ніж змія. Цим усе пояснювалося.
Я проглянув ще чимало інших праць і погодився з тими .авторами, які твердили, що зрозуміти бетризованого інтроспективно може лише інший бетризований. Я одірвався від цього читання з дивним почуттям. Найбільше непокоїв мене брак критичних праць, хай навіть пасквілянтських за своїм духом, якогось аналізу, де підсумовувалися б усі негативні наслідки цього заходу, бо в тому, що вони повинні бути, я ні на мить не сумнівався; не тому, що не шанував дослідників, а просто тому, що такою вже є природа всіх людських починань: ніколи в них не бувало доброго без поганого.
У невеличкому соціологічному нарисі Мурвіка наводилося чимало цікавих даних про рух опору проти бетризації, який супроводжував її перші кроки. Певне, найсильнішим був він у країнах з довголітніми традиціями кривавих видовищ - в Іспанії і деяких державах Латинської Америки. Нелегальні товариства боротьби з бетризацією організовувались мало не в усьому світі, особливо в Південній Африці, у Мексиці й на деяких тропічних островах. Вони не зупинялися ні перед чим, починаючи від підробки медичних посвідок про щеплення і аж до вбивства лікарів, які ці щеплення провадили. Після періоду масового опору і гострих сутичок запанував відносний спокій. Відносний, бо саме тоді почав висуватися на перший план конфлікт поколінь. Молоде бетризоване покоління, підростаючи, відкидало значну частину людських надбань; звичаї і звички, мистецтво, вся культурна спадщина були піддані тотальній переоцінці. Зміни зачепили величезну кількість найрізноманітніших сфер, починаючи від сексуального життя і кінчаючи ставленням до війни.
Щоправда, цього і сподівалися. Статут остаточно набрав чинності аж через п’ять років після його схвалення, а тим часом готувалися численні кадри вихователів, психологів та інших спеціалістів, що мали забезпечити потрібний напрямок розвитку нового покоління. Абсолютно необхідною виявилася всебічна реформа шкільної освіти, перебудова репертуару видовищ, тематики книжок і фільмів. Щоб у кількох словах охарактеризувати масштаби корінного перелому в житті людства, досить сказати, що бетризація і всі зв’язані з нею заходи забирали протягом перших десяти років близько сорока процентів народного доходу у всеземному масштабі.
То був час великих трагедій. Бетризована молодь ставала чужою для власних батьків. Не поділяла їхніх інтересів. Гидувала їхніми кривавими смаками. Протягом чверті століття доводилося видавати дві категорії газет, книжок, запроваджувати подвійний репертуар у театрах - один для старшого, другий для молодшого покоління. Все це діялося вісімдесят років тому. Тепер уже народжувалися діти третього бетризованого покоління, а небетризованих залишилася буквально жменька, їхній вік сягав зараз за сто тридцять років. Те, чим жили вони, будучи молодшими, для нового покоління було таким же далеким, як. звичаї людей кам’яного віку.
У підручнику історії я знайшов нарешті розділ, присвячений другій найбільшій події минулого століття. Це була перемога над гравітацією. Ціле століття навіть так і називали: “Вік парастатики”. Моє покоління мріяло про опанування тяжінням в надії, що це спричиниться до цілковитого перевороту в астронавтиці. Насправді все сталося трохи інакше. Переворот відбувся, але він охопив перш за все Землю.
Проблема “мирної смерті”, породжена всілякими аваріями на транспорті, стала прокляттям моїх часів. Я пам’ятав, скільки найвидатніших людських умів билося над тим, щоб, розвантаживши вічно переповнені шосе й інші шляхи, хоч трохи знизити невпинно зростаючу кількість нещасних випадків; рік у рік сотні тисяч людей гинули в катастрофах, проблема здавалася такою ж нерозв’язною, як і квадратура кола... Твердили, що досягнути повної безпеки пішохода неможливо; найдосконаліший літак, автомобіль чи поїзд може вийти з-під людського контролю - хоч автомати й надійніші за людину, але й вони псуються. Отже, навіть найдосконаліша техніка не дає цілковитої гарантії безпеки.
Парастатика, гравітаційна інженерія несподівано вирішили цю нагальну проблему, бо ж світ бетризованих не міг бути нічим іншим, як світом абсолютної безпеки; у противному разі біологічна досконалість цього заходу повисла б у повітрі.
Ремер мав рацію. Суть відкриття неможливо було виразити нічим іншим, крім математики, я б сказав, карколомної математики, його теоретичне узагальнення, дійсне “для всіх можливих світів”, подав Еміль Мітке, син поштового службовця, геній-дивак, який зробив з теорією відносності те саме, що Ейнштейн зробив з теорією Ньютона. Це була довга, незвичайна і неправдоподібна історія, переплетення дрібного і великого, людської кумедності і людської величі, яка нарешті після сорока років закумулювалася у винаході “малих чорних скриньок”.
Ці малі чорні скриньки повинна була мати кожна без винятку машина, кожен корабель - надводний, підводний чи літаючий; вони були гарантією, як жартома сказав Мітке на схилі свого життя, тимчасового порятунку; в момент небезпеки - падіння літака, зіткнення автомобілів чи поїздів (одним словом, під час катастрофи) - вони вивільнювали заряд “гравітаційного антиполя”, яке, утворюючись і з’єднуючись з викликаною ударом (беручи ширше, раптовим гальмуванням, втратою швидкості) силою інерції, давало в результаті нуль. Цей математичний нуль давав себе відчути цілком реально: він абсорбував увесь удар, всю енергію катастрофи і рятував таким чином не тільки пасажирів машини, але також і тих, на кого в іншому випадку обрушилась би вся її сліпа маса.
“Чорні скриньки” були скрізь: навіть у підйомних кранах, у ліфтах, у поясах парашутистів, на океанських кораблях і в моторолерах. Простота їхньої конструкції вражала, як і складність теорії, що їх породила.
Перші промені ранкового сонця зазирнули в мою кімнату, коли, страшенно втомлений, я впав на ліжко, гордий тим, що збагнув другу після бетризації найбільшу подію, яка сталася на Землі за час моєї відсутності.
Мене збудив робот, що приніс до кімнати сніданок. Було близько першої години дня. Сідаючи на ліжко, я перш за все глянув, чи під рукою праця Старка “Проблематика зоряних польотів”, яку я відклав минулої ночі.
- Ви повинні вечеряти, - сказав мені з докором робот, - бо так можна підірвати свої сили. І читання до світанку теж протипоказане. Лікарі не рекомендують цього робити. Ви про це знаєте?
- Знаю. А звідки ти знаєш?
- Це мій обов’язок. Він подав мені тацю.
- Постараюсь виправитися, - сказав я.
- Я сподіваюсь, ви не сприйняли доброзичливість як настирливість, - відповів робот.
- Анітрохи, - промовив я. Помішуючи каву, відчуваючи під ложечкою грудки цукру, я дивувався, хоч зовні був спокійний, що я вже справді на Землі, що повернувся, дивувався не тільки тому, що згадав як читав цілу ніч, і враження від прочитаного ще відстоювалось у моїй голові, але й просто тому, що сиджу на ліжку, що б’ється моє серце - що я живу. І мені захотілося чимось відзначити це відкриття, але, як і можна було сподіватися, нічого путнього я не придумав.
- Послухай-но, - звернувся я до робота, - я маю до тебе прохання.
- До послуг.
- Маєш хвилинку часу? Заграй мені ту мелодію, що вчора. Добре?
- Охоче, - відповів він, і під веселі звуки музичної шкатулки я швидко випив каву.
Коли робот вийшов, я переодягся й побіг до басейну. Не знаю, чому я так поспішав. Щось мене ніби підганяло, я наче відчував, що кожної миті хтось може відібрати у мене цей спокій як незаслужений. Проскочивши сад, я кількома стрибками злетів на трамплін, відштовхнувся від дошки і в цю мить побачив двох людей, що вийшли з-за будинку. Звичайно, я не встиг їх розглянути. Зробив сальто, не найкраще, і пірнув. Розплющив очі. Зелена вода; тіні хвиль витанцьовували на сонячному дні. Поплив під водою в напрямку сходів, а коли виринув, у саду вже нікого не було. Але мої натреновані очі зафіксували під час стрибка - догори ногами, в якусь долю секунду - чоловіка і жінку. Певно, то були мої сусіди. Мені хотілося ще раз переплисти басейн, але Старк переміг.
Вступ до книги, в якому польоти до зірок трактувалися як помилка астронавтської молодості, так розлютив мене, що я вже вирішив був закинути книжку і не повертатись до неї. Але пересилив себе. Пішов нагору, переодягся. Коли сходив униз, побачив на столі в холі вазу з блідо-рожевими фруктами, які трохи нагадували груші. Набрав їх повні кишені, розшукав затишну, оточену з трьох боків живоплотом місцинку, виліз на стару яблуню, вибрав зручну розвилку й заглибився у вивчення цієї “похоронної” над справою всього мого життя.
Почитавши з годину, відчув, що вже не такий певний своєї правоти. Старк оперував аргументами, яким важко щось протиставити. Він розглядав ті скупі дані, що їх принесли перші дві експедиції перед нашою; ми називали їх “пункціями”, бо по суті то було лише зондування на відстань кількох світлових років. Старк склав таблицю статистично вірогідного розсіяння, тобто “густоти заселення” усієї галактики. Ймовірність зустрічі розумних істот він допускав у співвідношенні один до двадцяти. Інакше кажучи, з кожних двадцяти експедицій у радіусі 1000 світлових років одна мала шанс відкрити заселену планету. Проте такий результат - хоч це, можливо, й звучало певним дисонансом до передмови - Старк вважав вартим уваги, і план космічних контактів виглядав неспроможним аж у дальшому викладі.
З почуттям обурення читав я те, що не відомий мені автор писав про експедиції, подібні до нашої, тобто ті, що здійснювалися до відкриття ефекту Мітке і явищ парастатики. Він вважав їх безглуздими. Але в цій самій книжці чорним по білому було написано, що створення корабля, який досягав би швидкості порядку 1000, а то й навіть двох тисяч “g”, в принципі є можливим. Екіпаж такого корабля взагалі не відчував би прискорення чи гальмування, на борту такого корабля було б постійне тяжіння, що дорівнювало б певній частці земного. Таким чином, Старк визнавав, що польоти до меж галактики і навіть до інших галактик - трансгалактодромія, про яку так мріяв Олаф, - можливі, і то в межах одного людського життя. При швидкості, меншій за швидкість світла на якусь долю процента, екіпаж, досягнувши глибин метагалактики і повернувшись на Землю, постарів би лише на кілька чи кільканадцять місяців. Але на Землі за цей час проминули б уже не сотні, а мільйони років. Цивілізація, яку застануть ті, що повернуться, не могла б прийняти їх у своє лоно. Легше було б неандертальцеві включитися в життя нашого часу. Це ще не все. Адже йшлося не про долю групи людей. Вони були посланцями всього людства, що ставило - через них - питання, на які вони мали принести відповідь. Якщо ця відповідь стосувалась проблем, зв’язаних із ступенем розвитку цивілізації, то людство напевне здобуло б її раніше, ніж вони б повернулися. В усякому разі, від постановки питання до одержання відповіді мали минути мільйони років.
Мало того. Відповідь була б неактуальною, була б чимось мертвим, бо вони принесли б відомості про стан тієї, позагалактичної цивілізації, стосовно до того часу, в якому дістались до іншого зоряного берега. Під час їхньої зворотної подорожі той світ теж не стояв би на місці, а просунувся б уперед на мільйон, два-три мільйони років. Питання і відповіді, отже, мали б величезний розрив у часі, відповіді надходили б з таким запізненням, яке абсолютно знеоцінювало б їх, призводило б до того, що будь-який обмін досвідом, духовними цінностями, думками ставав би фікцією. Марнотратством. Значить, посланці Землі були б посередниками, що приносили б мертві дані, а їхня справа - актом безумовного самовиключення з людської історії, космічні експедиції являли б собою невідомий досі, найдорожчий з усіх можливих, вид втечі з поля історичних перетворень. І заради такої химери, заради такого, ніколи не компенсованого, завжди марного безумства Земля мала б працювати з найбільшим напруженням і віддавати своїх найкращих людей?
Книга завершувалася розділом про можливість космічних досліджень за допомогою роботів. Вони теж, очевидно, приносили б мертві дані, але в такий спосіб можна було б уникнути людських жертв.
Був там ще додаток на три сторінки, спроба дати відповідь на питання, чи можливі польоти з надсвітловими швидкостями і навіть так званий “моментальний космічний контакт”, тобто подолання простору Всесвіту без втрати або майже без втрати часу, завдяки ще не відомим властивостям матерії і простору, через посередництво якогось “дистанційного контакту”; ця теорія або, скоріше, гіпотеза, не підкріплена майже ніякими фактами, мала свою назву - телетаксія. Старк вважав, що має аргумент, який перекреслює і цей, останній уже, шанс. Якби така можливість існувала, твердив він, то її, безперечно, відкрила б якась із більш розвинутих цивілізацій нашої або інших галактик. У такому разі її представники могли б за надзвичайно короткий час у свою чергу “відвідати на відстані” всі планетні системи, не минаючи й нашої. Земля, однак, не зазнала досі такого “телевізиту”, і це є доказом, що такий блискавичний спосіб проникнення в Космос можна собі уявити, але здійснити - ніколи.
Я повертався додому приголомшений, почуваючи себе, мов скривджена дитина. Старк, людина, якої я ніколи не бачив, завдав мені страшного удару. Мій бездарний переказ не відтворює нещадної логіки його висновку. Не знаю, як я дістався до кімнати, як переодягнувся; мені схотілося закурити, та раптом я зрозумів, що давно палю сигарету, сидячи на ліжку і згорбившись, наче чогось чекаю. Ага, обіду. Буде спільний обід. Так воно й сталося - я побоювався людей. Я не признавався собі в цьому, тому-то так швидко погодився розділити віллу з чужими; може, навіть і те, що я на них чекав, викликало цей несамовитий поспіх, немов я намагався встигнути все зробити, приготуватись до їхньої присутності, вже прилучений завдяки книгам до таємниць нового життя. Я не сказав би собі цього так твердо ще сьогодні вранці, але після книги Старка я з хвилюванням чекав зустрічі. Я дістав з апарата для читання голубуватий, схожий на зернятко кристалик і, відчуваючи якийсь забобонний страх, поклав його на стіл. Це він нокаутував мене. Вперше після повернення я подумав про Турбера й Джімму. Мені треба з ними побачитись. Може, Старк і має рацію, але якась інша правда - на нашому боці. Ніхто не пізнав абсолютної істини. Цього не може бути. Із заціпеніння мене вивів співучий сигнал. Я обсмикнув светр і зійшов униз, зосереджений, уже спокійніший. Сонце просвічувало крізь виноградні лози веранди, зал, як завжди в другій половині дня, був залитий розсіяним зеленкуватим світлом. Коли я зайшов, відчинилися протилежні двері - то були мої сусіди, обоє досить високі, як на нинішні часи. Ми зустрілися напівдорозі, ніби дипломати. Я назвав своє прізвище, ми потиснули одне одному руки й сіли за стіл.
Мене огорнув якийсь дивний спокій; мабуть, так почуває себе боксер, підвівшись з рингу після технічного бездоганно завданого нокаутуючого удару. Я придивлявся до молодої пари.
Дівчині не було, мабуть, і двадцяти років. Значно пізніше я зрозумів, що її неможливо змалювати словами, більш того: вона напевне не була б схожа на власну фотографію, і навіть наступного дня я не міг сказати, який у неї, наприклад, ніс - прямий чи трішечки кирпатий. Те, як вона простягала руку, щоб узяти тарілку, радувало мене, як щось дороге, як приємна несподіванка; вона посміхалась рідко й спокійно, наче з крихтою недовір’я до самої себе, наче вважала себе недосить витриманою, занадто веселої або, може, покірної вдачі, і розсудливо прагнула приховати це, але весь час вона трішечки запізнювалася виявити всю вимогливість щодо себе, знала про це, і це навіть розважало її.
Я відчував, що не можу не дивитись на неї, хоч як намагався: щохвилини втуплював у неї очі, дивився на її волосся, яким ворушив вітерець, нахиляв голову над тарілкою, зиркав крадькома, так що двічі мало не перекинув вазу з квітами - одним словом, показав себе, нівроку! Але вони ніби взагалі не помічали моєї присутності. У них були якісь свої, зрозумілі лише їм, відтінки в поглядах, їх єднали невидимі нитки взаєморозуміння. За весь час не знаю, чи обмінялися ми хоча б десятьма словами - про те, що погода гарна, що місцевість тут приємна і можна добре відпочити.
Цей Маргер був тільки на голову нижчий за мене, але худорлявий, як хлопець, хоч йому й перевалило, мабуть, за тридцять. Одяг його витриманий в темних тонах; сам білявий, голова видовжена, високе чоло. Спочатку, доки його обличчя залишалось нерухомим, він видався мені винятково вродливим. Тільки-но починав говорити, посміхаючись і звертаючись до своєї дружини (вся розмова складалася з натяків і недомовок, незрозумілих для стороннього), як одразу ж ставав майже бридким. Бридкий, то, мабуть, занадто: просто порушувались пропорції його обличчя, губи кривились трохи наліво, і навіть сміх його звучав якось вдавано, хоч зуби мав гарні, білі. А коли пожвавішав, то й очі в нього стали надто вже блакитними, щелепа досконало окресленою, і весь він скидався на позбавлену індивідуальності картинку з журналу мод.
Одним словом, з першої ж хвилини я відчув до нього антипатію.
Дівчина (бо я мусив так думати про його жінку, хоча б і не хотів) не мала ані красивих очей, ані незвичайних губ чи волосся; в ній я не примітив нічого незвичайного. Вона вся була незвичайною. “З такою, несучи на спині в’юк, можна пройти скелясті гори вздовж і впоперек”, - подумав я. Чому, власне, гори? Не знаю. Вона викликала в мене асоціацію з ночівлями в ялівцевих заростях, з виснажливими сходженнями на гори, з морським берегом, на якому немає нічого, крім піску та хвиль. Чи це лише тому, що на губах її не було помади? Я відчував її посмішку, сидячи з протилежного боку столу, навіть коли вона взагалі не посміхалася. У раптовому нападі зухвалості я вирішив подивитись на її шию - ніби хотів щось украсти. Це було вже під кінець обіду. Маргер несподівано повернувся до мене - і я не ручуся, що не почервонів.
Він говорив досить довго, перш ніж до мене дійшов зміст його слів. Що при будинку є лише один глідер, а він мусить його, на жаль, узяти - треба поїхати до міста. Отже, якщо я теж збираюся туди, то можу їхати разом з ним. Він міг би також, звичайно, прислати мені з міста інший глідер, або...
Я перебив його. Почав з того, що нікуди не збираюсь, але завагався, наче щось пригадав, і раптом почув владний голос, який ніби належав зовсім не мені, що справді я маю намір поїхати до міста, і якщо можна...
- От і чудово, - сказав він. Ми вже вставали з-за столу. - О котрій годині вам найзручніше?
Ми обмінялися ще кількома ввічливими фразами; лише тоді мені стало зрозуміло, що він, очевидно, поспішає, і я сказав йому, що можу їхати коли завгодно. Домовилися - за півгодини.
Я піднявся до себе, досить-таки здивований тим, як усе обернулося. Я не мав з ним нічого спільного. І мені зовсім не хотілося до міста. Отже, навіщо вся ця прогулянка? До того ж мені здавалося, нібито він трохи пересолив у своїй люб’язності. Кінець кінцем, якби я й справді поспішав до міста, роботи напевно не дали б мені пропасти або добиратись пішки. Чи, може, Маргер хотів чогось од мене? Але чого? Адже він мене зовсім не знав. Отак я ламав собі над цим голову, поки не настав умовлений час, і тоді зійшов униз.
Його дружини не було ніде видно; не визирнула вона й у вікно, щоб іще раз попрощатися з ним. Спочатку ми мовчки сиділи в просторій машині, дивлячись на повороти й закрути шосе, що зміїлося поміж пагорбами. Потроху зав’язалася розмова. З неї я дізнався, що Маргер інженер.
- Сьогодні мені саме треба перевірити міську селекстанцію, - сказав він. - Ви, здається, теж кібернетик?..
- З епохи кам’яних сокир, - відповів я. - Вибачте... а звідки ви знаєте?
- У Бюро подорожей мені сказали, хто буде нашим сусідом, бо, цілком природно, це мене цікавило.
- Ага.
Ми трохи помовчали: споруди з кольорової пластмаси миготіли все частіше:
наближалися околиці міста.
- Якщо можна... я хотів поцікавитися, чи мали ви коли-небудь справу з автоматами?
- раптом запитав він; і не стільки із змісту цього питання, скільки з тону я збагнув, що моїй відповіді Маргер надає певного значення. Що він мав на увазі? Що саме?
- Вас цікавлять... неполадки? Їх у нас вистачало. А втім, це природно; то були моделі страшенно застарілі порівняно з вашими...
- Ні, не такі неполадки, - швидко озвався він, - я маю на увазі скоріше перебої в роботі, викликані подібною зміною умов... Ми вже, на жаль, не маємо можливості випробовувати автомати в таких надзвичайних обставинах.
Тепер усе звелося до чисто технічних проблем, його просто цікавило, як виглядали певні параметри функціонування електромозку в сфері потужних магнітних полів, у туманностях, у вирах пертурбації тяжіння, але я не був певний, чи ці відомості не є часом даними з архіву експедиції, який поки що не дозволили опублікувати. Я розповів те, що знав, а детальніші дані порадив йому взяти у Турбера - заступника наукового керівника експедиції.
- А міг би я послатись на вас?..
- Звичайно.
Він гаряче подякував. Я був трохи розчарований. Тільки й усього? Проте завдяки цій розмові між нами встановився якийсь професійний контакт, і я в свою чергу запитав про характер його роботи; я не знав, що то за селекстанція, яку він мав перевіряти.
- Та нічого цікавого. Звичайний склад брухту... Власне кажучи, я волів би присвятити себе теоретичній роботі, а це лише практика, зрештою, не дуже цікава.
- Практика? Робота на складі брухту? Тобто як? Адже ви кібернетик, отже...
- Йдеться про кібернетичний брухт, - пояснив він з кривою посмішкою. І додав ніби трохи погордливо: - Бо ми, знаєте, дуже ощадливі. Дбаємо про те, щоб ніщо не пропадало... У своєму інституті я міг би показати вам чимало цікавих речей, але тут - що ж...
Він знизав плечима; глідер з’їхав з шосе, прослизнув під високу металеву браму й зупинився на широкому заводському подвір’ї; я побачив ряди транспортерів, вантажні крани, щось подібне до модернізованого мартена.
- Зараз я віддам машину у ваше розпорядження, - сказав Маргер. З віконця в стіні, біля якої ми стояли, висунувся робот і щось йому сказав. Маргер вийшов з глідера, я побачив, як він жестикулює, а потім заклопотано обернувся до мене:
- Ну й діла, - промовив він. - Глоор захворів... Це мій колега, самому мені не можна; що тепер робити?!
- А що там таке? - запитав я і теж вийшов.
- Перевірку мусять проводити двоє людей; принаймні двоє, - пояснив він. Раптом обличчя його проясніло. - Любий Брег! Адже ви кібернетик! Якби ви погодились!
- Ого, - усміхнувся я, - кібернетик? Античний, треба додати. Адже я нічого не знаю.
- Та це чиста формальність! - перебив він. - Технічні справи я візьму, зрозуміло, на себе, йдеться лише про формальний підпис і нічого більше!
- Он як? - озвався я тихо. Я добре розумів, що він поспішає до жінки, але мені ніколи не подобалось удавати з себе того, ким я насправді не був; не вмію лицемірити і тому одверто сказав йому про це як міг м’яко. Він підняв руки, наче захищаючись.
- Та ні, зрозумійте мене правильно, прошу! Хіба що ви поспішаєте кудись, адже у вас були якісь справи в місті. То я вже якось... вибачайте, що...
- Справи можуть зачекати, - відповів я. - Будь ласка, скажіть, що треба; якщо я зможу, допоможу.
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
