Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
Ми увійшли до білого будинку, що стояв трохи оддалік від інших; Маргер повів мене коридором, зовсім безлюдним, у нішах якого стояло кілька нерухомих роботів. У маленькому, просто обставленому кабінеті він вийняв із стінної шафи купку паперів і, розкладаючи їх на столі, почав пояснювати, в чому полягає його, або скоріше наше завдання. З нього не вийшов би викладач; скоро я почав сумніватися і в тому, що Маргер зробить наукову кар’єру - весь час він перебільшував мої знання і посилався на речі, про які я ніколи не чув. Я змушений був частенько перебивати його і ставити елементарні запитання, але він, із зрозумілих причин зацікавлений у тому, щоб не образити мене, сприйняв усі прояви мого неуцтва мало не як чесноти. Нарешті я довідався, що вже десятки років, як виробництво й життя твердо розмежовані.
Виробництво було автоматичне і перебувало під наглядом роботів, за якими стежили інші роботи, і в його процесі вже не було місця для людей. Суспільство існувало само по собі, а роботи й автомати - самі по собі; і тільки щоб не допустити непередбачених відхилень від раз і назавжди заведеного порядку в механічній армії праці, її роботу періодично перевіряли спеціалісти. Маргер був одним із них.
- Напевне, - сказав він, - усе буде в нормі, і ми, оглянувши окремі виробничі вузли, поставимо підписи. Оце і все.
- Але ж я не знаю навіть, що тут виробляють... - показав я на будинки за вікном.
- Та нічого! - вигукнув він. - Це просто звалище брухту... адже я вам казав.
Мені не дуже подобалась уся ця історія, та відступати було пізно.
- Гаразд... отже, що я мушу робити?
- Те саме, що й я: обійти агрегати...
Ми залишили папери в кабінеті і взялися до роботи. Першою оглянули велику сортувальню, де автоматичні черпаки загрібали цілі купи бляхи, розбитих корпусів, м’яли їх і кидали під преси. Блоки деталей, що випадали з-під пресів, поверталися конвейєрами на головний транспортер. Біля входу Маргер надів на лице маленьку маску з фільтром і подав мені другу; розмовляти вголос було неможливо: стояв страшенний гуркіт. Іржава курява червоними хмарами вилітала з-під пресів. Ми пройшли ще один цех, де теж гуркотіло, і ескалатором піднялися на другий поверх. Там шеренги рольгангів поглинали брухт, що сипався суцільним потоком, подрібнений, уже зовсім безформний. Повітряна галерея вела до будинку навпроти. Зайшовши туди, Маргер звірив записи контрольних приладів, і ми попростували на заводське подвір’я, де до нас підійшов робот і сказав, що інженер Глоор просить Маргера до телефону.
- Вибачте, я на хвилинку, зараз повернуся! - вигукнув Маргер і побіг крутими сходами до скляного павільйону.
Я залишився сам на розпечених сонцем кам’яних плитах. Озирнувся навколо; будинки з того боку подвір’я ми вже відвідали. То були сортувальні та пресувальні цехи; завдяки значній відстані, а також звукоізоляції, звідти не долинало жодного звуку. За павільйоном, де зник Маргер, окремо стояв низький, дуже довгий будинок, щось на зразок барака з бляхи; я попрямував до нього, сподіваючись знайти затінок, але металеві стіни пашіли жаром. Я вже хотів було відійти, коли почув якийсь незрозумілий звук, що йшов з барака, звук, походження якого не міг визначити; кроків за тридцять далі побачив сталеві двері. Перед ними стояв робот. Коли я наближався, він відчинив їх і відступив убік. Незрозумілі звуки залунали голосніше. Я зазирнув у приміщення; там було не так уже й темно, як мені здалося в першу мить. Стояла така спека, що я ледве дихав; я зразу ж пішов би звідти, якби мене не вразили дивні, схожі на людські голоси - нечленороздільні, злиті в хрипкий хор, невиразні, уривчасті, ніби десь белькотіла купа зіпсованих телефонів. Я зробив два непевних кроки, щось хряснуло у мене під ногою і озвалося з підлоги:
- Прошшу вуас...... прошшу вуас... прошшу ласскаво...
Я остовпів. Задушливе повітря мало присмак заліза. З підлоги шепіт:
- Прошу ласскаво оглянути... прошшу вуас...
До нього долучився другий монотонний голос, що розмірено проказував:
- Аномалія позасередовна... асимптота куляста... полюс у нескінченності... долінійне співвідношення... голономічне співвідношення... напівметричний простір... сферичний простір... наїжений простір... заглиблений простір...
- Прошшу вуас... до посслуг... прошшшу ласскаво... прошшу вуас...
Сутінь шелестіла, шепотіла, жила; хрипкий шепіт сповнював усе навколо:
- Планетарний животвір, його гниюче болото, є світ існування, початкова фаза, і постає з кривавих тістомозкових мідь, що любить...
- ...брек - бреак - брабзель - бе... бре... верископ...
- клас мнимих... клас могутній... клас порожній... клас... класе...
- прошшу вуас... прошшу вуас ласскаво оглянути...
- тссстихо...
- ти...
- ссо...
- чуєш меене...
- чууу...
- можеш мене торкнути?..
- брек - бреак - брабзель...
- не маю чим...
- шшкода... по... побачив би, який я блискучий і холодний...
- хай віддадуть мені зз... зброю, золотий меч... з давніх-давен... роз... зутому, вночі...
- то останні зусилля... інкарцерації майстра четвертування та биття, бо сходить, сходить безлюдне королівство...
- я новий... я зовсім новий... ніколи не був спаяний з тулубом... можу далі... прошу...
- прошшу вуас...
Я не знав, куди глянути, бо мало не здурів від спеки та цих диких голосів. Вони линули звідусіль. Від землі до віконних щілин під склепінням темніли купи розбитих і спотворених тулубів; кволі промені, що де-не-де проникали крізь шпарини, слабо відбивалися на їхній понівеченій поверхні.
- я ма... ав тимчасовий де... фект, але я вже справ... ний, вже бачу...
- що бачиш... темно...
- я і так бачу...
- прошу лише вислухати - я дуже цінний - визначаю найменшу втрату енергії, виявляю блукаючий струм, кожне перевантаження, прошу лише випробувати мене... ця... ця вібрація тимчасова... вона не має нічого спільного... прошу...
- прошшу вуас... прошшу ласскаво...
- Тістоголові свою ферментацію вважали за дух, різню людей - за історію, засоби, що відстрочують їхній розклад, - за цивілізацію...
- прошу мене... лише мене... це помилка...
- прошшу вуас... прошшу ласскаво...
- я вас охоронятиму...
- хто це...
- що...
- хто охоронятиме?
- Повторюйте за мною: вогонь спаяє мене не з усім, а вода не всього перетворить в іржу, моїми воротами буде і те, і друге, і я увійду...
- тссстихо!!
- контемпляція катода...
- катодопляція...
- я тут через помилку... я мислю... адже я мислю...
- я - це дзеркало зради...
- прошшу вуас. до посслуг... прошшу ласскаво огляннути...
- витік надкінцевих... витік туманностей... витік зірок...
- Він зараз тут!! - скрикнуло щось; і зненацька запала тиша, майже така ж разюча в своєму напруженні, як багатоголосий хор, котрий передував їй.
- Послухайте!! - промовило щось; не знаю, звідки виникла ця певність, але я відчував, що слова звернені до мене. Я не озвався.
- Послухайте... прошу... хвилину уваги. Послухайте, я - не такий. Я тут через помилку...
Навколо загомоніло.
- Тихо! Я живий! - один голос перекрив інші. - Так, мене сюди кинули, закидали бляхою навмисне, щоб не було видно, але прошу лише притулитися вухом, і ви почуєте пульс!
- Я теж! - перекричав його інший голос. - Я теж! Прошу вас! Я був хворий, і під час хвороби мені здалося, що я машина, це було божевілля, але зараз я вже здоровий! Халлістер, сам Халлістер може засвідчити, прошу запитати його! Прошу забрати мене звідси!
- Прошшу вуас... прошшу ласскаво.
- брек, бреак...
- до послуг...
Барак загомонів, затріщав, залементував іржавими голосами, і я почав відступати; задкуючи, вискочив на подвір’я і примружив засліплені очі. Якусь мить я стояв, прикриваючи їх рукою; за мною почувся довгий гуркіт - робот зачиняв двері й замикав їх на засув.
- Послухайтее... - долинуло ще раз крізь стіни. - Прошшу... до посслуг... помилка...
Я проминув скляний павільйон, не знаючи, куди йду - мені лише хотілося бути якнайдалі від цих голосів, не чути їх; я здригнувся, коли відчув на плечі несподіваний дотик. Це був Маргер, світловолосий, гарний, усміхнений.
- Ох, вибачте, шановний Брег, сто разів вибачте, що так довго...
- Що буде з ними?.. - перебив я його майже неввічливо, показуючи рукою на довгий барак.
- Пробачте, - закліпав він очима, - з ким?
Він одразу ж зрозумів і здивувався:
- То ви там були? Не треба було...
- Як то не треба?
- Але ж то брухт.
- Брухт?
- Брухт на переплавку, вже розсортований. Ходімо?.. Нам треба підписати протокол.
- Зараз. А хто це робить... сортування?..
- Хто? Роботи.
- Що?! Самі роботи?
- Звичайно.
Він замовк під моїм поглядом.
- Чому їх не ремонтують?
- Бо це не вигідно... - повільно відповів він з подивом.
- І що з ними роблять?
- З брухтом? Звозять отуди, - показав він на стрункий силует мартенівської печі, що стояла окремо.
У кабінеті на столі вже лежали приготовані папери - протокол перевірки, ще якісь папірці; Маргер заповнив по черзі рубрики, розписався й подав мені ручку. Я покрутив її в пальцях.
- А що, коли помилка...
- Як це?
- Там, у тому... брухті, як ви його називаєте, чи не можуть виявитись... якісь справні, цілком придатні, як ви гадаєте?
Він дивився на мене так, наче не розумів, що я кажу.
- У мене склалося таке враження, - повільно закінчив я.
- Але ж то не наша справа, - заперечив він.
- Ні? А чия?
- Роботів.
- Тобто... адже ми мали їх перевіряти.
- Та ні, - всміхнувся він з полегшенням, зрозумівши нарешті, що мене турбує. - Це не має з тим нічого спільного. Ми перевіряємо синхронізацію процесів, їхній темп і ефективність, але не вдаємося до таких деталей, як сортування. Це нас не обходить. Це не тільки непотрібно, а й неможливо, бо на кожну людину припадає нині вісімнадцять автоматів; з них близько п’яти щодня закінчує свій цикл і йде в брухт. Це дає щодня близько двох мільярдів тонн металу. Ви самі бачите, що ми не могли б за цим стежити, не кажучи вже про те, що наша система побудована власне на тому, що ми не дбаємо про автомати, а вони про нас.
Нічого не скажеш, логічно. Я підписав папери. Ми вже мали розійтися, коли несподівано для самого себе я запитав його, чи виробляються людиноподібні роботи.
- Власне кажучи, ні, - сказав він і нерішуче додав: - Наробили вони у свій час нам клопоту...
- Як це?
- Та ви ж знаєте інженерів! Вони створили такі моделі роботів, що їх не можна було відрізнити від живої людини. Декому це не сподобалося...
Я одразу пригадав сцену на кораблі, яким прилетів з Місяця.
- Не сподобалося?... - повторив я. -Може, це було щось подібне до... фобії?
- Я не психолог, але це, мабуть, можна так назвати. Зрештою, то стара історія.
- І вже нема таких роботів?
- Авжеж. Вони зустрічаються лише на ракетах короткого радіуса. Вам не доводилося бачити такого?
Я щось пробурмотів.
- Ви ще встигнете владнати свої справи?.. - раптом занепокоївся він.
- Які справи?
Я пригадав, що говорив йому, ніби маю якісь справи в місті. Ми попрощалися біля виходу із станції, куди він провів мене, не перестаючи дякувати за допомогу.
Я походив вулицями, зайшов до реалю, вийшов задовго до кінця безглуздої вистави і поїхав до Клавестри в зовсім поганому настрої. Глідер я відпустив за якийсь кілометр від вілли і решту шляху пройшов пішки. Все гаразд. Це механізми з металу, дроту, скла, їх можна складати й розбирати, міркував я, весь час повертаючись у думці в той цех, у темряву, сповнену уривчастими голосами, химерним белькотінням, в якому звучали розпач і страх. Щодо цього я міг вважати себе спеціалістом, я добре знав, що таке страх; жах перед раптовим знищенням не був для мене фікцією, як для них, для цих мудрих конструкторів, які так продумано все організували: роботи займалися собі подібними аж до кінця, а люди ні в що не втручалися. Це було замкнене коло досконалих агрегатів, які самі себе творили, відтворювали й нищили, а я міг тільки пасивно прислухатися до симптомів механічної агонії.
Я зупинився на пагорку. Краєвид під призахідним сонцем був невимовно красивий. Зрідка глідер, виблискуючи, як чорний снаряд, пролітав стрічкою шосе, цілячи в обрій, над яким далеким голубуватим контуром вимальовувалися гори. І раптом я відчув, що не можу на це дивитись, неначе я позбавлений такого права. Я посидів під деревами, закривши обличчя руками і шкодуючи, що повернувся. Коли я заходив до вілли, білий робот підійшов до мене:
- Вас просять до телефону, - конфіденціально повідомив він. - Далека лінія: Євразія.
Я поспішив слідом за ним. Телефон був у холі, і під час розмови я бачив сад крізь скляні двері.
- Халь? - пролунав далекий, але чіткий голос. - Це Олаф.
- Олаф... Олаф!!! - радісно вигукнув я. - Хлопче, де ти?!
- У Нарвіку.
- Як справи? Що робиш? Ти одержав мого листа?
- Точно. Тому й знайшов тебе так швидко. Пауза.
- Що робиш?.. - повторив я, здається, вже не так упевнено.
- А що я маю робити? Нічого не роблю. А ти?
- Ти був у Адапті?
- Був. Але тільки один день. Вирвався. Не міг, знаєш...
- Знаю. Слухай, Олафе... я найняв тут віллу. Приїжджай сюди!
Він відповів не відразу. А коли озвався, в голосі його звучало вагання.
- Та я б не проти... Я приїхав би, Халь, але знаєш, що нам говорили...
- Знаю. Але ж вони нам нічого не зроблять. Зрештою, ну їх к бісу. Приїжджай.
- Але, Халь, чи ти певен... Чи не буде...
- Що?
- Гірше.
- Звідки ти взяв, що мені погано?
Я почув його короткий сміх, скоріше зітхання: так тихо він сміявся.
- Тоді нащо ж я тобі там потрібен? - запитав він.
- Олафе, слухай. Тут щось схоже на дачу, знаєш. Вілла, басейн, сад. Тільки... ти ж знаєш, як тепер усе, знаєш, як вони живуть, га?
- Трохи вже знаю.
Тон, яким це було сказано, був красномовніший від самих слів.
- Отже, слухай уважно. Приїжджай сюди. Але спершу дістань десь... боксерські рукавиці. Дві пари! Попрацюємо в спаррінгу. Побачиш, як буде чудово!
- Чоловіче! Халь! Звідки ж я візьму тобі ці рукавиці? Адже цього нема вже багато років.
- Можна замовити. Щоб не дістати чотири паршиві рукавиці! Зробимо собі невеличкий ринг, потовчемося трохи. Удвох, Олафе! Сподіваюся, ти чув уже про бетризування, га?
- Авжеж. Сказав би тобі, що я про це думаю, але не хочу по телефону.
- Слухай. Приїжджай. Зробиш, як я сказав? Він мовчав добру хвилину.
- Не знаю, чи це має якийсь сенс, Халь.
- Гаразд. Коли так, скажи мені, які в тебе плани. Якщо ти маєш якісь плани, то, звичайно, я не морочитиму тобі голови своїми вигадками.
- Аніякісіньких, - відповів він. - А ти?
- Я приїхав, ну, відпочити, повчитись, почитати, але це не якісь там плани, а таке собі... просто я нічого іншого не міг придумати.
- Олаф?..
- Схоже, що ми стартували однаково, - пробурмотів він. - Халь, кінець кінцем, це пусте. Адже я зможу повернутися в будь-який момент, коли виявиться...
- Та годі тобі, - кинув я нетерпляче. - Взагалі нема про що говорити. Пакуй манатки і виїжджай. Коли будеш?
- Можу навіть завтра вранці. Ти справді хочеш побоксувати?
- А ти ні?.. Він засміявся.
- Хочу. І напевно з цієї самої причини, що й ти.
- Сказано - зроблено, - квапливо підсумував я. - Чекаю тебе. Бувай.
Я пішов нагору. Серед речей, що лежали в окремому чемодані, я знайшов мотузок. Там був великий моток. Мотузок для рингу. Лише чотири стовпчики, гума або пружина, і матимемо ринг. Без судді. Він нам не буде потрібний.
Потім я сів за книжки. Але голова в мене була немов бетонна. Коли зі мною таке траплялося, я вгризався в текст, як короїд у скам’яніле дерево. Але сьогодні читання давалося мені важко, як ніколи. За дві години я переглянув двадцять книжок і на жодній не міг зосередитися більш як на п’ять хвилин. Навіть казки відкинув. Проте я вирішив не здаватися. Узяв те, що вважав найважчим - монографію з аналізу метагенів, і накинувся на перші рівняння.
Математика, однак, діяла на мене благотворно, бо за годину я раптом зрозумів, про що йдеться, і мало не розкрив рота від подиву перед цим Ферре - як міг він таке зробити, адже навіть тепер, йдучи вже проторованим шляхом, я часом не усвідомлював, як це відбувається; а він же мусив усе це взяти “з ходу”.
Я віддав би усі зірки, щоб хоч протягом місяця мати приблизно таку голову, як у нього.
Сигнал проспівав запрошення на вечерю, і я з прикрим почуттям згадав, що я тут уже не сам. З секунду міркував, чи не повечеряти в своїй кімнаті. Мені стало соромно самого себе. Жбурнув під ліжко той жахливий костюм, що робив мене схожим на мавпу, накачану повітрям, одягнув свій безцінний старий просторий светр і спустився в їдальню. Вони вже були за столом. Обмін привітаннями і - мовчанка. Та й вони, власне, не розмовляли. Слова не були їм потрібні. Посмішка, рух голови, промовистий погляд. І поволі в моїй душі почала наростати холодна хвиля, я відчував, як сверблять мені руки: схопити, стиснути, розчавити! “Чому я такий дикий? - думав я з розпачем. - Чому замість того, щоб міркувати про книжку Ферре, про проблеми, розроблені Старком, замість дбати про свої справи я мушу стискати щелепи, щоб не втупитися в дівчину, як вовк?”
Але це було ще нічого. По-справжньому я злякався лише тоді, коли нагорі зачинив за собою двері кімнати. В Адапті сказали, що я цілком нормальний. Доктор Жюффон повторив те ж саме. Але чи могла нормальна людина відчувати те, що відчував я в цю мить? Звідки це в мені взялося? Я був не дійовою особою, а лише свідком. Відбувалося щось невідворотне, як рух планети, майже непідлегле контролю. Я підійшов до вікна, глянув у темний сад і зрозумів, що це відчуття з’явилося в мене під час обіду, з першої ж хвилини. Саме тому, я і поїхав до міста, саме тому забув про голоси в темряві.
Я був готовий на все. Заради цієї дівчини. Я не розумів, як це сталося, чому так сталося. Не знав, чи це кохання, чи божевілля. Мені було байдуже. Я знав лише те, що для мене вже ніщо не мало значення. І я боровся з цим, стоячи біля відчиненого вікна, притиснувшись чолом до холодної фрамуги й відчуваючи страх перед самим собою.
“Я мушу щось зробити, - говорив я собі. - Мушу щось зробити. Це минеться. Вона не може мене хвилювати. Я її не знаю. Вона навіть не така вже й гарна. Адже я нічого не зроблю. Не зроблю, - благав я себе, - не зроблю жодної... О небо!”
Я увімкнув світло. Олаф. Олаф мене врятує. Розповім йому все. Він мене забере. Поїдемо кудись. Я зроблю, що він скаже, все. Він зрозуміє. Він буде тут уже завтра. Як добре. Я ходив по кімнаті. Відчував кожен м’яз: не тіло, а клубок звірят; вони напружувалися, боролися одне з одним. Я кинувся на ліжко, затиснув зубами край ковдри і скрикнув; крик був не схожий на схлипування - сухий, огидний. Не хотів я, не хотів нікого скривдити і водночас знав, що мені нема за що собі дорікати, що не допоможе мені ні Олаф, ні хто інший.
Я підвівся. За десять років я навчився вирішувати все моментально. Мені доводилося вирішувати питання життя і смерті - свого й інших. У такі хвилини мене проймав холод, мозок мій ставав немовби апаратом, створеним для того, щоб підрахувати “за” і “проти”, все зважити і розв’язати одразу й остаточно. Навіть Джімма, який не любив мене, визнавав мою безсторонність. Зараз, коли б і хотів, я не міг діяти інакше, ніж тоді, за крайніх обставин; тепер теж настав такий момент. Я побачив у дзеркалі власне обличчя, світлі, майже білі очі, збільшені зіниці; дивився з ненавистю, а потім відвернувся; я не міг навіть думати про те, щоб лягти в ліжко. Звідти, де стояв, я перекинув ноги через підвіконня. До землі було чотири метри. Я стрибнув, безшумно торкнувся ногами землі і тихо побіг у бік басейну. Обминув його. Вибіг на дорогу. Шосе вело в узгір’я, звиваючись серед них фосфоруючою змійкою, вужем, аж поки не обривалося в темряві світлою рискою. Я біг чимраз швидше, щоб знесилити своє серце, - воно билося розмірено й потужно; мчав, може, з годину, поки не побачив попереду вогнів якихось будинків. Я повернув назад. Був уже втомлений, але саме тому не зменшував темпу. “Так тобі! так! так!” - говорив я собі й біг далі, біг, аж поки не наскочив на подвійний ряд живоплоту - то був сад вілли.
Захеканий, я зупинився перед басейном, присів на бетонний край, схилив голову і побачив зірки. Я не хотів їх бачити. Вони були мені непотрібні. Я був божевільний, скажений, коли боровся за право брати участь в експедиції, коли давав робити з себе в гравіроторах мішок з кров’ю. Нащо мені це було потрібно? Чому я не знав, що треба бути звичайною, звичайнісінькою людиною, що інакше не можна, не варто жити?
Я почув кроки. Вони пройшли повз мене. Він обіймав її плечі, вони міцно притиснулись одне до одного. Він нахилився. Тіні їхніх голів злилися.
Я підвівся. Він цілував її. Вона гладила його волосся. Я бачив білі смуги її рук. Сором, ще не знайомий мені, мов гостре лезо, прошив мене наскрізь. Я, зоряний мандрівник, товариш Ардера, повернувшись на Землю, стояв у саду й думав лише про те, щоб відняти дівчину в якогось чоловіка, не знаючи ні його, ні її, - тварюка, справжня тварюка з зірок навіть гірше, гірше...
Я не міг дивитися. І дивився. Нарешті вони, не поспішаючи, відійшли, обнявшись, а я, оббігши басейн, помчав уперед. Раптом перед моїми очима виріс великий чорний силует, і майже водночас я вдарився об щось руками. Це був автомобіль. Навпомацки я знайшов дверцята. Коли відчинив їх, спалахнула лампочка.
Тепер я робив усе поспіхом, але цілеспрямовано, зосереджено, неначе мав кудись їхати, наче мусив...
Мотор озвався. Я повернув руль, включив фари і виїхав на шосе. Руки мої злегка тремтіли, і я міцніше стиснув руль. Раптом я згадав про чорну скриньку, різко загальмував, аж машину винесло на край шосе, вискочив, підняв капот і почав гарячково шукати її. Мотор виглядав не так, як ті, з якими я колись мав справу, і я не знав, де її шукати. Може, аж там, спереду. Проводи. Чавунний блок. Футляр. Щось незнайоме, прямокутне - так, вона. Інструмент. Я працював швидко, але уважно і тому майже не подряпався. Нарешті я обома руками видер цей важкий, наче литий, чорний куб і жбурнув його в придорожні зарості. Я був вільний. Грюкнув дверцятами, рушив. Засвистів вітер. Швидкість зростала. Рівно гув мотор, глухо шурхотіли шини. Поворот. Я, не гальмуючи, обрізав його зліва. Другий, крутіший. Надсадно заскрипіли колеса; я відчував, як страшна сила притискає мене разом з машиною до зовнішнього боку дуги. Але мені було замало. Ще поворот. В Апреноусі були спеціальні автомашини для пілотів. Ми робили на них карколомні трюки, щоб виробити швидку реакцію. Це дуже корисні вправи. Для чуття рівноваги - також. Наприклад, на повороті нахилити машину на праві колеса і їхати так якийсь час. Колись я це вмів. І зробив зараз, на безлюдному шосе, врізаючись в пробиту фарами темряву. Не тому, що хотів загинути. Просто мені все було байдуже. Якщо я нещадний до інших, то мушу бути таким і до себе. Я зробив поворот, підняв машину так, що вона хвилину йшла на двох колесах, які несамовито вищали, і знову кинув у протилежний бік; сильно вдарився кузовом об щось темне - може, дерево? Нічого вже не було, лише виття мотора, що наростало разом із швидкістю, і бліді відбитки шкали приладів у склі, і сичання вітру, на мить я побачив навпроти глідер, який намагався обминути мене, з’їхавши на самісінький край шосе, і злегка повернув кермо. Важка машина закрутилась як джміль, почувся глухий брязкіт, скреготіння понівеченої бляхи і - темрява й тиша.
...Я глибоко вдихнув повітря. Я був неушкоджений, навіть не ударився. Спробував запалити фари. Марно. Підфарники. Один засвітився. Я запустив мотор. Машина, важко хрипучи, вилізла на шосе. Одначе це була добра машина, якщо слухалась мене після всього того, що я з нею виробляв. Назад я їхав повільніше. Але коли я побачив поворот, нога сама натиснула на педаль, і знову я видавлював з мотора все, що він міг дати, аж шини вищали. Загальмував я перед самим живоплотом. Потім повів машину в зарості. Продершись крізь кущі, вона наїхала на якийсь пень і стала. Я не хотів, щоб бачили, що я з нею зробив, а тому накидав на неї гілок; перед був добре-таки побитий, а позаду лише невелика вм’ятина від першого удару об стовп чи щось інше там, у темряві.
Потім я прислухався. Будинок стояв темний і мовчазний. Велика тиша ночі линула до зірок. Додому іти не хотілося. Я відійшов від розбитої машини, а коли трава, висока волога трава досягла мені колін, я впав у неї і лежав так, аж поки не заснув.
Збудив мене чийсь сміх. Я впізнав його. Я знав, хто це сміється, ще до того, як розплющив очі, й сон мій одразу зник. Я змок до нитки, все було вологе від роси - сонце стояло ще низько. На небі - мереживо білих хмаринок. А навпроти мене на маленькому чемодані сидів Олаф і сміявся. Ми підхопилися водночас. Рука в нього була така сама, як і в мене - велика й тверда.
- Коли ти приїхав?
- Тільки що.
- Ульдером?
- Так. Я теж так спав... дві перші ночі, розумієш?..
- Он як?..
Він уже не посміхався. Я теж. Наче щось стало між нами. Ми мовчки дивились один на одного - вивчали.
Він був високий, може, навіть на кілька сантиметрів вищий за мене, сухорлявий. Борода була зовсім ясна. Орлиний ніс і коротка верхня губа, яка охоче показувала зуби; його очі так само охоче сміялися (блідо-блакитні, вони в такі хвилини темнішали); тонкі губи ледь помітно кривилися, наче він усе сприймав скептично - може, саме це було причиною того, що ми зблизилися не відразу. Олаф був старший за мене на два роки; його найкращим другом був Ардер. Лише коли той загинув, ми подружили по-справжньому. І вже до кінця.
- Олафе... - сказав я. - Ти голодний, га? Ходім, з’їмо чогось.
- Стривай, - сказав він. - Що там таке?
Я простежив за його поглядом.
- А це... нічого. Машина. Купив, знаєш, щоб пригадати...
- Була аварія?
- Так. Їхав уночі, ну й...
- У тебе була аварія? - повторив він.
- Атож. Але то дурниці. Зрештою, нічого не трапилось. Ходімо... Якщо ти не заперечуєш, я візьму твій чемодан...
Він узяв його сам. Мовчки. Не дивився на мене. М’язи його щелеп ворухнулися.
“Відчув щось, - подумав я. - Не знає, яка причина аварії, але здогадується”.
Нагорі я сказав йому, щоб він вибрав собі з чотирьох вільних кімнат, яку схоче.
Він вибрав ту, з якої відкривався гірський краєвид.
- Чому ти сам її не взяв? А, знаю, - посміхнувся він, - оце золото, правда?
- Так.
Він торкнувся рукою стіни.
- Сподіваюсь, вона звичайна? Ніяких картин, телевізорів?
- Будь спокійний, - я посміхнувся й собі. - Це справжня стіна.
Я подзвонив, щоб подали сніданок. Хотів поснідати з ним сам на сам. Білий робот приніс каву. І ще тацю, повну всього: це був чудовий сніданок. Ми їли мовчки. Я з задоволенням дивився, як він жує, - аж ворушилося пасмо волосся над вухом.
Потім Олаф спитав:
- Ти ще палиш?..
- Палю. Я привіз двісті сигарет. Не знаю, що буде далі. А поки що палю. Хочеш?
- Дай.
Ми закурили.
- Як нам бути? Відкриємо карти? - спитав він по довгій паузі.
- Так. Я скажу тобі все. Ти мені теж?
- Безумовно. Але, Халь, не знаю, чи варто.
- Скажи одне: що найгірше?
- Жінки.
Знову помовчали.
- Так це тому? - спитав він.
- Так. Побачиш за обідом. Унизу. Вілла здана в оренду навпіл - мені і їм.
- Їм?
- Це молоде подружжя. Знову ворухнулися м’язи щелеп.
- Це гірше, - сказав він.
- Так. Я тут від позавчора. Не знаю, як це, але... вже коли розмовляли... Без жодного приводу, без ніяких... ні, ні. Зовсім ні.
- Цікаво, - сказав він.
- Що цікаво?
- Я так само.
- То чому ж ти приїхав?
- Халь, ти зробив добре діло. Розумієш?
- Тобі?
- Ні. Комусь іншому. Бо це б добром не кінчилося.
- Чому.
- Ти або знаєш, або не розумієш.
- Знаю. Олафе, що це? Чи ми й справді дикі?
- Не знаю. Десять років без жінок. Пам’ятай про це.
- Це не все пояснює. Є в мені, знаєш, якась нещадність, я ні на кого не зважаю, розумієш?
- Ще зважаєш, синку, - сказав він, - зважаєш...
- Хай так, але ти знаєш, про що йдеться.
- Знаю. Знову помовчали.
- Хочеш іще побалакати чи побоксуємо? - запитав він.
Я засміявся.
- Де ти дістав рукавиці?
- Не вгадаєш.
- Замовив?
- Де там. Украв.
- Ого!
- Їй-бо. З музею... Мені довелося спеціально летіти до Стокгольма, чуєш?
- Тоді ходімо.
Він розпакував свій скромний багаж і переодягнувся. Ми накинули купальні халати і зійшли вниз. Було ще рано. Сніданок подавали звичайно на півгодини пізніше.
- Нам краще вийти на задній двір, - сказав я. - Там ніхто не побачить.
Ми зупинилися біля високих кущів. Прим’яли траву, хоч вона й так була досить низька.
- Буде слизько, - сказав Олаф, човгаючи підошвою по імпровізованому рингу.
- То нічого. Буде важче.
Трохи поморочились, поки наділи рукавиці, бо не було кому їх зав’язати, а викликати робота я не хотів.
Він став навпроти мене. Тіло його було зовсім біле.
- Ти ще не загорів, - сказав я.
- Мені було не до пляжу. Потім розповім. Гонг.
- Гонг.
Ми почали. Обманний удар. Іще. Він ухилявся. Я розминався, йшов на ближній бій. Зрештою, я не хотів його побити. Я був важчий на добрих п’ятнадцять кілограмів, і його трохи довші руки не компенсували моєї переваги, тим більше, що я до того ж був кращим боксером. Тому я дозволив йому кілька разів стукнути мене. Тоді він опустив руки. Очі його звузились. Він злився.
- Так не піде, - сказав він.
- Що не піде?
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
