Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
Микола Гоголь. Мертві душі
Книги поштою:
OCR & spellcheck
Льоша Панчук
http://fmm51.org.ua/
ГОГОЛІВСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Ми назвали статтю "Гоголівський період української літератури" не на противагу відомим "Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М.Г.Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що Гоголь — один із найбільших українських письменників, які розбудили "в нас усвідомлення нас самих", — як Шевченко, так і Гоголь.
Відгадку таємничості трагедії Гоголя і віднайдення відмички до секретів його творчості треба, значною мірою, шукати в Україні. Вчитаймося, у якому контексті і коли Гоголь уживає поняття "Русь" і "Росія". Здається, в жодному випадку він не ототожнює їх. І навіть, коли "Мертві душі" називає "русской поэмой", то все ж не "российской". Де в Гоголя є поняття "Русь" чи "Руська земля", там є й Україна. Де Росія — там тільки Росія. Бінарну опозицію "батьківщина" — "чужина" в Гоголя і Шевченка надзвичайно тонко спостеріг Юрій Барабаш, з'ясувавши, що "ностальгія стала спільним лейтмотивом петербурзького періоду їхнього життя", що саме Петербург обом відкрив очі на Україну, пробуджував і загострював національну пам'ять, сприяв національній самоідентифікації Гоголя і Шевченка.
Зрозуміла річ, опозиція "батьківщина" — "чужина" у Гоголя постає по-іншому, ніж у Шевченка. Потяг до рідної Василівки, Києва, України, підвищений інтерес до національного побуту, традицій, пісень, бувальщин, героїчних подвигів пращурів, чого він не знайшов у "північній Пальмірі", яка для нього — "чухонська сторона", "простір висхлого болота". "Що ж, ідеш чи ні? — запитує Гоголь Максимовича. — Закохався ж у цю стару бабу Москву, від якої, крім щів та матюків, нічого не почуєш". Але імперія не дозволила Гоголеві виїхати до новоствореного Київського університету, а призначила його ад'юнкт-професором загальної історії Петербурзького університету. І Гоголь зів'яв.
Саме в цей час він розпочинає працю над "Мертвими душами". Поема покоробила не тільки Росію, а й Україну. На козлах українського повозу сиділи ті ж Собакевичі, Ноздрьови, Манілови, і кого можна було догнати і випередити з такими "джигітами" на чолі? Та й імена їхні добуті десь із козацького запасника прізвиськ — Собака, Ніздря, Мана, Коробочка.
Гоголь не міг ні в Росії писати про Росію, ні в Україні про Україну. Імперію пойняла ніч, морок, а художникові потрібне було світле тло на якому російська ніч увиразнювалася б контрастами. І за таке тло він вибрав Європу — Італію, Рим, "батьківщину його душі". Про Україну він міг писати і в Росії, бо вона була яскравим тлом для просвітлення історії свого народу, для зіставлення: такі ми були і ось такими стали, були Тарасами Бульбами, а стали Іванами Івановичами та Іванами Никифоровичами. Гоголь підніс під очі українського панства свічадо, але, побачивши в ньому власні пики, воно почало нарікати на свічадо.
Загадку Гоголя бачили і в стилі його письма. І тут відгадка в Україні В Росії він говорив мовою образів, суть яких не часто вдавалося з'ясувати навіть професійним критикам. Це була мова барокова — така природна для людини, що здобула освіту в Україні. Він промовляв символами й емблемами, алегоріями. І якщо його "Мертві душі" — найуніверсальніша алегорія, то всі попередні твори, як української, так і російської тематики, — це проміжні алегорії, емблеми, окремі штрихи до "Мертвих душ". Гоголь шукав універсальний образ і знайшов його. Ми можемо вести мову про різну міру таланту і його різноспрямованість, але художнє мислення Гоголя, як і Сковороди чи й Котляревського, сформоване бароковою естетикою і поетикою. І коли під цим кутом зору подивитися На художню "практику Миколи Гоголя — перестає існувати ще одна "загадка".
Але, крім мовного стилю письменника, є ще й стиль людської душі і стиль цілісної творчості, що випливає з цієї душі. І яким різним не був би творчий стиль Івана Котляревського, Тараса Шевченка і стиль Миколи Гоголя, є чинник, що об'єднує їхню несхожість у національну цілісність. Ідеться про їхній український патріотизм. Проте в Гоголя він особливий: це, передовсім, утвердження поваги українця до своєї душі як національного феномену, Гоголем же й відкритого. І байдуже, чи це ідилічні "Старосвітські поміщики", чи героїчний "Тарас Бульба", чи фантасмагоричний "Вій" або "Ніч проти Різдва".
Ось рядки з листа Гоголя до Щепкіна після постановки "Ревізора": "Усі проти мене. Найменша тінь істини — і проти тебе повстають, і не хтось один, а цілі стани".
"Ревізор" обурив Росію, і 1836 року Гоголь покидає її. Він ще в Європу, де проводить майже п'ять років. Аж наприкінці 1841 року Гоголь повертається до Росії, щоб видрукувати "Мертві душі", і знов утікає з неї на цілих п'ять років, живучи переважно в Римі. З відстані він відчував Росію точніше й гостріше, аж до нервових струсів та кидання в крайнощі в останні роки його життя. Гоголь, як і Шевченко, провів у Росії, в Петербурзі, близько п'ятнадцяти років. Шевченкові крізь грати ввижався садок вишневий коло хати в Україні, а Гоголь, споглядаючи Неву, бачив дивовижний Дніпро, могутній своїм широм, що його й до половини не кожна птиця може здолати. Романтичні візії й гіперболи двох геніїв народу співмірні за силою любові до України. Шевченко показав, хто Україну душить і розпинає; Гоголь показав, - кого в Україні б'ють.
Шевченка жандарми з наказу царя запроторили на десять років в Оренбурзькі степи тягнути солдатську лямку, а Гоголь близько п'ятнадцяти років провів у Європі, де відігрівав душу, і навіть сам цар опікувався його закордонним побутом, надто ж під час поїздки до Святих місць. Це те, що відрізняло Шевченка і Гоголя.
Коли помер Гоголь, багатьом здавалося, що він у летаргійному сні, з посмішкою на вустах і приплющеним правим оком. (Існують навіть напівфантастичні оповіді: буцімто при перепохованні тлінних останків Гоголя було зауважено, що віко його труни зсередини подряпане й пошкоджене, а тіло лежало долілиць, і цей факт мовби підтверджує версію про летаргійний сон письменника; ніби він, прокинувшись, робив відчайдушні спроби врятуватися.) Втім, містичний туман навколо Гоголя ніколи не розвіювався, і, можливо, тільки на рідній землі душа його по-справжньому прокинеться із летаргії і безпомильно, як Вій, укаже: ось вони, ті, що переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються рідної мови, зраджують побратимство, віру, батьківщину — ось вони! — "батьки отечества чужого", підлі раби й холуї.
Адже усією своєю суттю Гоголь — наш, український, і в його творах сконцентрована могутня духовна сила, величезна життєва енергія, яка вічно працюватиме на Україну.
За Василем Яременком
МЕРТВІ ДУШІ
Поема
Том перший
ГЛАВА І
У ворота гостиниці губернського міста NN в'їхала досить гарна ресорна невелика бричка, якою їздять холостяки: відставні підполковники, штабс-капітани, поміщики, що мають біля сотні селянських душ, словом, усі ті, кого звуть панами середньої руки. В бричці сидів пан не красунь, але й не поганий із себе, ні занадто товстий, ні занадто худий; не можна сказати, щоб старий, одначе й не так, щоб занадто молодий. В'їзд його не наробив у місті зовсім ніякого шуму і не супроводжувався нічим особливим: тільки два російські мужики, які стояли біля дверей шинку напроти гостиниці, зробили деякі зауваження, що стосувалися, зрештою, більш екіпажа, ніж того, хто сидів у ньому. "Бач", сказав один другому: "он яке колесо! як ти думаєш, доїде те колесо, коли б трапилося, до Москви, чи не доїде?" — "Доїде", - відповідав другий. "А от до Казані, я думаю, не доїде?" — "До Казані не доїде", відповів другий. На цьому розмова й скінчилась. Та ще, коли бричка під'їхала до гостиниці, зустрівся молодий чоловік у білих каніфасових1 панталонах, дуже вузьких і коротких, у фраку з претензією на моду, з-під якого видно було маніжку, застебнуту тульською шпилькою з бронзовим пістолетом. Молодий чоловік обернувся назад, подивився на екіпаж, придержав рукою картуз, що мало не злетів од вітру, і пішов своєю дорогою.
Коли екіпаж заїхав на подвір'я, пана зустрів трактирний слуга або половий, як їх звуть в російських трактирах, жвавий і в'юнкий до такої міри, що навіть не можна було роздивитись, яке в нього було обличчя. Він вибіг моторно із салфеткою в руці, сам довгий і в довгому демікотонному2 сюртуку зі спинкою мало не на самій потилиці, стріпнув волоссям і повів проворно пана нагору через усю дерев'яну галдарею показувати посланий йому Богом покій. Покій був певного роду; бо гостиниця була теж певного роду, тобто саме така, які бувають гостиниці в губернських містах, де за два карбованці на добу проїжджі мають спокійну кімнату з тарганами, що визирають, як чорнослив, з усіх кутків, і дверима до сусіднього приміщення, завжди заставленими комодом, де влаштовується сусід, мовчазна й спокійна людина, але дуже допитлива, цікава знати про всі подробиці проїжджого. Зовнішній фасад гостиниці відповідав її середині: вона була дуже довга, на два поверхи; нижній не був штукатурений і залишався в темно-червоних цеглинках, ще більш потемнілих від лихих змін погоди та й бруднуватих уже самих по собі; верхній був пофарбований незмінною жовтою фарбою; внизу були крамнички з хомутами, мотузками та бубликами. В наріжній з цих крамничок, або краще у вікні містився збитенщик3 з самоваром червоної міді й обличчям так само червоним, як самовар, так що здаля можна було подумати, що на вікні стояло два самовари, якби один самовар не був з чорною, як смола, бородою.
Поки приїжджий пан оглядав свою кімнату, внесені були його пожитки: передусім чемодан з білої шкіри, трохи пошарпаний, чим показував, що був не вперше в дорозі. Чемодан внесли кучер Селіфан, низенький чоловік у кожушку, і лакей Петрушка, чолов'яга років тридцяти, в просторому приношеному сюртуку, як видно, з панського плеча, чолов'яга трохи суворий з вигляду, з дуже великими губами й носом. Слідом за чемоданом внесена була невелика скринька з червоного дерева, викладена шматочками карельської берези, шевські колодки і загорнута в синій папір смажена курка. Коли все це було внесено, кучер Селіфан подався в конюшню поратись біля коней, а лакей Петрушка почав улаштовуватись у маленькому передпокої, дуже темній конурці, куди вже встиг принести свою шинель і разом з нею якийсь Свій власний запах, що був переданий і принесеному слідом за цим мішку з усяким лакейським туалетом. У цій конурці він приладнав до стіни вузеньке триноге ліжко, накривши його невеличкою подобою матраца, втовченим і плоским, як млинець, і, може, так само обмащеним, як млинець, який йому пощастило виправити в хазяїна гостиниці.
Поки слуги справлялись і порались, пан пішов у загальну залу. Які бувають ці загальні зали — всякий проїжджий знає дуже добре: ті ж самі стіни, пофарбовані олійною фарбою, потемнілі вгорі від диму з люльок і заяложені знизу спинами всяких проїжджих, а ще більше тутешніми купецькими, бо купці в торгові дні приходили сюди вшістьох і всімох випивати свою відому пару чаю4, та сама закурена стеля, та сама задимлена люстра з безліччю висячих скляних бурульок, що стрибали й дзвеніли кожного разу, коли половий, бігав по витертих клейонках, похитуючи спритно підносом, на якому сиділа така ж безліч чайних чашок, як птахів на морському березі, ті самі картини на всю стіну, мальовані олійними фарбами, словом, все те саме, що й скрізь; тільки й різниці, що на одній картині зображена була німфа з такими величезними грудьми, яких читач, мабуть, ніколи не бачив. А втім, подібна гра природи трапляється на різних історичних картинах, невідомо, в який час, звідки й ким привезених до нас у Росію, іншого разу навіть нашими вельможами, любителями мистецтв, що накупили їх в Італії за порадою кур'єрів, які везли їх. Пан скинув з себе картуз і розмотав з шиї шерстяну, райдужних кольорів косинку, яку жонатим виготовляє своїми руками дружина, додаючи й належне напучення як закутуватись, а нежонатим — напевне не можу сказати, хто робить, Бог їх знає, я ніколи не носив таких косинок. Розмотавши косинку, пан звелів подати собі обід. Поки йому подавали різні звичайні в трактирах страви, як-от: щі зі слойоним пиріжком, що його нарочито тримають для проїжджих протягом кількох тижнів, мозок з горошком, сосиски з капустою, пулярка5 смажена, огірок солоний і неодмінний слойоний солодкий пиріжок, завжди готовий до послуг; поки йому все це подавали і розігріте, й просто холодне, він примусив слугу, або полового, розповідати йому всякі нісенітниці про те, хто держав раніше трактир і хто тепер, і чи багато дає прибутку, і чи великий падлюка їх хазяїн; на що половий за звичаєм відповідав: о, великий, пане, шахрай. Як в освіченій Європі, так і в освіченій Росії є тепер дуже багато поважних людей, які без того не можуть поїсти в трактирі, щоб не поговорити зі слугою, а іноді навіть забавно пожартувати з нього. А втім, приїжджий робив не все пусті запитання; він з надзвичайною точністю розпитав, хто в місті губернатор, хто голова палати, хто прокурор, словом, — не минув жодного значного чиновника, але ще з більшою точністю, якщо навіть не з зацікавленням, розпитав про всіх значних поміщиків, скільки хто має душ селян, чи далеко живе від міста, який навіть, на вдачу і чи часто приїжджає.в місто; розпитав уважно про стан краю: чи не було яких хвороб в їхній губернії, пошесних гарячок, убійчих яких-небудь пропасниць, віспи й іншого такого — і все так ґрунтовно і з такою точністю, яка виявляла більше, ніж тільки звичайну цікавість. У манерах своїх пан мав щось солідне й сякався надзвичайно гучно. Невідомо, як це він робив, а тільки ніс його звучав, як труба. Ця очевидно зовсім невинна властивість здобула одначе йому багато пошани з боку трактирного слуги, так що він кожного разу, коли зачував цей звук, стріпував волоссям, випростувався шанобливіше і, нахиливши з височини свою голову, запитував: чи не треба чого? Після обіду пан випив чашку кофію й сів на диван, підклавши собі за спину подушку, яку в російських трактирах замість еластичної вовни набивають чимось надзвичайно схожим на цеглу й булижник. Тут почав він позіхати й звелів одвести себе у свій номер, де, прилігши, заснув на дві години. Спочивши, він написав на клаптику паперу, на прохання трактирного слуги, чин, ім'я й прізвище для повідомлення, куди слід у поліцію. На папірці половий, спускаючися сходами, прочитав по складах таке: колезький радник6 Павло Іванович Чичиков, поміщик, у своїх справах. Коли половий усе ще розбирав по складах записку, сам Павло. Іванович Чичиков пішов поглянути на місто, яким був, як здавалося, задоволений, бо визнав, що місто ніяк не поступалось іншим губернським містам: кидалась в очі жовта фарба на кам'яних будинках і скромно темніла сіра на дерев'яних. Будинки були на один, два й півтора поверхи, з неодмінним мезоніном. дуже гарним, на думку губернських архітекторів. Місцями ці будинки здавалися загубленими серед широкої, як поле, вулиці і нескінченних дерев'яних парканів; місцями збивалися в купу, і тут було помітно більше руху народу й пожвавлення. Траплялись майже позмивані дощем вивіски з кренделями й чобітьми, де-не-де"— з намальованими синіми штанами і підписом якогось Аршавського кравця; де магазин з картузами, кашкетами й написом: чужоземець Василій Федоров; де намальований був більярд з двома гравцями у фраках, в які одягаються у нас по театрах гості, що виходять в останньому акті на сцену. Гравці були зображені з націленими киями, трохи вивернутими назад руками й кривими ногами, які щойно зробили в повітрі антраша. Під усім цим було написано: "І ось заклад". Де-не-де просто на вулиці стояли столи з горіхами, милом і пряниками, схожими на мило; де харчевня з намальованою товстою рибиною і встромленою в неї виделкою. Найчастіше ж помітні були почорнілі двоголові державні орли7, які тепер уже замінені лаконічним написом: питейний дім. Брук скрізь був поганенький. Він зазирнув і в міський сад, який складався з тоненьких, що кепсько прийнялись, дерев, з підпірками унизу, в формі трикутників, дуже гарно пофарбованих зеленою олійною фарбою. А втім, хоч ці деревця були не вищі за очерет, про них було сказано в газетах при; описі ілюмінації, що місто наше прикрасилось, завдяки дбайливості цивільного правителя, садом з тінявих та гіллястих дерев, які дають прохолоду у жаркий день, і що при тому було дуже зворушливо дивитись, як серця громадян трепетали з надміру вдячності і струмили потоки сліз на знак подяки до пана градоначальника. Розпитавши докладно будочника, куди можна пройти ближче, як треба буде до собору, до урядових місць, до губернатора, він пішов глянути на річку, що текла посеред міста, дорогою відірвав прибиту до стовпа афішу з тим, щоб, прийшовши додому, прочитати її гарненько, подивився пильно на даму непоганої вроди, що проходила дерев'яним тротуаром, за якою ішов хлопчик у військовій лівреї з вузликом у руці, і ще раз обвівши все очима, ніби для того, щоб добре запам'ятати розташування місця, попрямував додому просто в свій номер, підтримуваний злегка на сходах трактири ним слугою. Попивши чаю, він сів до стола, звелів подати собі свічку, витяг з кишені афішу, підніс її до свічки й почав читати, примруживши трохи праве око. Проте вартого уваги небагато було в афішці: виставляли драму п. Коцебу8, в якій Ролла грав п. Попльовін, Кору — панна Зяблова, інші особи були ще менш примітні, одначе він прочитав їх усіх, добрався навіть до ціни партеру і довідався, що афіша була надрукована в друкарні губернського правління, потім перевернув на другий бік, дізнатися, чи нема й там чого-небудь, але, не знайшовши нічого, протер очі, згорнув охайно й поклав у свою шкатулку, куди мав звичай складати все, що траплялося. День, здається, був закінчений порцією холодної телятини, пляшкою кислого квасу і міцним сном на всі заставки, як висловлюються по деяких місцях широкої російської держави.
Весь наступний день присвячений був візитам; приїжджий подався робити візити всім міським сановникам. Був із засвідченням пошани у губернатора, що, як виявилось, подібно до Чичикова, був ні товстий, ні худий із себе, мав на шиї Анну9, і говорили навіть, що був представлений до зірки14; зрештою, був великий добряк і навіть сам вишивав іноді по тюлю. Потім подався до віце-губернатора, потім був у прокурора, у голови палати, у поліцеймейстера, у відкупщика, у начальника над казенними фабриками... шкода, що трохи важко пригадати всіх сильних світу цього; та досить сказати, що приїжджий виявив незвичайну діяльність щодо візитів: він з'явився навіть засвідчити пошану інспекторові лікарської управи й міському архітекторові. І потім ще довго сидів у бричці, придумуючи, кому б іще зробити візит, та вже більше в місті не знайшлось чиновників. У розмовах з цими властителями він дуже вправно умів підлестити кожному. Губернаторові натякнув якось між іншим, що в його губернію в'їжджаєш, як у рай, дороги усі оксамитові, і що ті уряди, які настановляють мудрих сановників, варті великої похвали. Поліцеймейстерові сказав щось дуже приємне про міських будочників: а в розмові з віце-губернатором та головою палати, які були ще тільки статські радники, сказав навіть помилково двічі ваше превосходительство", що дуже їм сподобалось. Наслідком цього було те, що губернатор запросив його завітати до нього того ж дня на домашню вечірку, інші чиновники й собі так само — хто на обід, хто на бостончик12, хто на чашку чаю.
Про себе приїжджий, як здавалось, уникав багато говорити; а коли й говорив, то якимись загальними словами, з помітною скромністю, і розмова його в таких випадках набирала дещо книжних зворотів; що він незначущий черв світу цього, і недостойний того, щоб багато про нього турбувались, що зазнав багато на віку своєму, потерпів на службі за правду, мав багато ворогів, які важили навіть на життя його, і що тепер, бажаючи заспокоїтися, шукає обрати нарешті місце для проживання, і що, прибувши в це місто, визнав за неодмінний обов'язок засвідчити свою пошану першим його сановникам. Оце й усе, що дізналися в місті про цю нову особу, яка дуже скоро не минула нагоди показати себе на губернаторській вечірці. Приготування до цієї вечірки забрало понад дві години часу, і тут у приїжджого виявилась така уважність до туалету, яку навіть не скрізь бачено. Після невеликого пообіднього сну він звелів подати вмитись, і дуже довго тер милом обидві щоки, підперши їх зсередини язиком; потім, взявши з плеча в трактирного слуги рушник, витер ним з усіх боків своє повне обличчя, почавши з-за вух і пирхнувши перед тим разів зо два в самісіньке обличчя трактирного слуги. Потім надів перед дзеркалом маніжку, вискуб дві волосинки, що вилізли з носа, і одразу після цього опинився у фраку брусничного кольору з іскрою. Таким способом одягшись, покотив він у власному екіпажі по нескінченно широких вулицях, осяяних скупим світлом, що де-не-де мигтіло з вікон. Проте губернаторський дім був так освітлений, хоч би й для балу; брички з ліхтарями, перед під'їздом два жандарми, форейторські крики віддалік13, — словом, усе як треба. Увійшовши в зал, Чичиков мусив на хвилинку примружити очі, бо блиск від свічок, ламп і дамського вбрання був страшенний. Усе було залите світлом. Чорні фраки миготіли й літали нарізно й купами там і там, як гасають мухи на білому сяючому рафінаді в пору гарячого липневого літа, коли стара ключниця рубає й ділить його на блискучі грудки перед відчиненим вікном; діти всі дивляться, зібравшись навколо, цікаво стежачи за рухами жорстких рук її, що підіймають молот, а повітряні ескадрони мух, здійняті легким повітрям, влітають сміливо, як повновладні господарі, і, користуючись бабиною підсліпуватістю та сонцем, що непокоїть очі її, обсідають ласі грудочки, де поодинці, де густими купами. Насичені щедрим літом, що й так на кожному кроці розставляє ласі страви, вони влетіли зовсім не для того, щоб їсти, а щоб тільки показати себе, пройтись туди й сюди по цукровій купі, потерти одна об одну задні чи передні лапки, або почухати ними в себе під крильцями, чи, піднявши обидві передні лапки, потерти ними в себе над головою, повернутись і знову полетіти і знову прилетіти з новими надокучливими ескадронами.
Не встиг Чичиков оглянутись, як уже був схоплений під руку губернатором, що відрекомендував його тут-таки губернаторші. Приїжджий гість і тут не осоромився: він сказав якийсь комплімент, цілком пристойний для людини середніх літ, яка має чин не дуже великий і не дуже малий. Коли танцюючі пари, встановившись, притиснули всіх до стіни, він, заклавши руки назад, дивився на них хвилини зо дві дуже уважно. Багато дам були гарно одягнені й по моді, інші одяглись в що Бог послав у губернське місто. Мужчини тут, як і скрізь, були двох родів: одні тоненькі, які все упадали коло дам; деякі з них були такі, що насилу можна було відрізнити їх від петербурзьких, мали так само дуже чисто, обмірковано і з смаком причесані бакенбарди, чи просто миловиді, дуже гладенько вибриті овали облич, так само недбало підсідали до дам, так само говорили французькою і смішили дам так само, які в Петербурзі. Другий рід мужчин становили товсті або такі ж, як Чичиков, тобто не так щоб занадто товсті, одначе й не худі. Ці, навпаки, скоса поглядали і задкували від дам та озиралися тільки навколо, чи не розставляв десь губернаторський слуга зелений стіл14 для віста. Обличчя в них були повні й круглі, на деяких навіть були бородавки, дехто був і рябуватий, волосся вони на голові не носили ні чубчиком, ні буклями, ні на манер "чорт мене забирай", як кажуть французи; волосся у них було або низько підстрижене, або прилизане, а риси обличчя здебільшого округлі й міцні. Це були почесні чиновники в місті. Гай-гай! товсті вміють краще на цьому світі влаштовувати справи свої, ніж худі. Худі служать більше для особливих доручень або тільки числяться і хиляються туди й сюди; їх існування якесь занадто легке, ефірне й зовсім не надійне. Товсті ж ніколи не займають побічних місць, а всі прямі, і вже коли сядуть де, то сядуть надійно і міцно, так, що швидше місце затріщить і увігнеться під ними, а вже вони не злетять. Зовнішнього блиску вони не люблять; на них фрак не так майстерно скроєний яку худих, зате в шкатулках — благодать Божа. У худенького за три роки не залишається жодної душі, не заставленої в ломбард; у товстого спокійно дивись і з'явився де-небудь у кінці міста будинок, куплений На ім'я дружини, потім у другому кінці другий будинок, потім під містом сільце, потім і село з усіма угіддями. Нарешті товстий, послуживши Богові й цареві заслуживши загальну пошану, залишає службу, перебирається і стає поміщиком, славним російським паном, хлібосолом, живе, і добре живе. А після нього знову худенькі спадкоємці спускають, за російським звичаєм, на кур'єрських усе батьківське добро. Не можна потаїти, що майже у такого роду роздуми поринув Чичиков у той час, коли він розглядав товариство, і наслідком цього було те, що він нарешті приєднався до товстих, де зустрів майже все знайомих осіб: прокурора з дуже чорними густими бровами і трохи підморгуючим лівим оком так, неначе казав: "ходімо, брате, в іншу кімнату, там я тобі щось скажу", людину, зрештою, серйозну й мовчазну, поштмейстера, низенького чоловіка, але дотепника й філософа, голову палати, дуже розсудливу й люб'язну людину, всі вони вітали його, як давнього знайомого, на що Чичиков уклонявся, трохи набік, проте не без приємності. Тут-таки познайомився він з дуже ввічливим і чемним поміщиком Маніловим і трохи незграбним з вигляду Собакевичем, який з першого разу наступив йому на ногу, промовивши: "прошу вибачити". Тут-таки йому всунули карту на віст, яку він взяв з таким самим ввічливим поклоном. Вони сіли за зелений стіл і не вставали вже до вечері. Усі розмови зовсім припинились, як буває завжди, коли
Ходячи фігурою, він стукав по столу міцною рукою, промовляючи, якщо була дама: "пішла стара попадя!" якщо ж король: "пішов тамбовський мужик!" А голова приказував: "А я його по вусах! А я її по вусах!"
нарешті беруться до справжнього діла. Хоч поштмейстер був дуже говіркий, але й той, узявши до рук карти, зараз же зобразив на обличчі своєму мислячу фізіономію, накрив нижньою губою верхню і зберіг такий вираз протягом усієї гри. Ходячи фігурою, він стукав по столу міцною рукою, промовляючи, якщо була дама: "пішла стара попадя!" якщо ж король: "пішов тамбовський мужик!" А голова приказував: "А я його по вусах! А я її по вусах!" Часом при ударі карт по столу вихоплювалися вирази: а! була не була, нема з чого, то з бубни! — Або ж просто вигуки: "черви червоточина! пікенція, або пікандрас! пічурушух пічура! і навіть просто: пічук! назви, якими перехрестили вони масті в своєму товаристві. Скінчивши гру, сперечались, як водиться, досить голосно. Приїжджий наш гість теж сперечався, але якось надзвичайно майстерно, так що всі бачили, що він сперечався, а тимчасом приємно сперечався. Ніколи він не казав: ви походили, але ви зводили походити, я мав честь побити вашу двійку, і таке інше. Щоб ще краще погодити на чомусь своїх противників, він щоразу підносив їм усім свою срібну з фініфтю15 табакерку, на дні якої помітили дві фіалки, покладені туди для запаху. Увагу приїжджого особливо привернули до себе поміщики Манілов і Собакевич, про яких було згадано вище. Він зразу ж розпитався про них, відкликавши тут-таки трохи набік голову палати та поштмейстера. Кілька запитань, ним поставлених, виявили в гостеві не тільки допитливість, але й статечність; бо передусім розпитав він, скільки кожного з них душ селян, і в якому стані перебувають їхні маєтки, а потім уже поцікавився, як на ім'я й по батькові. За малий час він цілком встиг їх зачарувати. Поміщик Манілов, ще зовсім не літня людина, що мав очі солодкі, як цукор, і щурив їх кожного разу, коли сміявся, був від нього без пам'яті. Він дуже довго тиснув йому руку й дуже просив зробити йому честь своїм приїздом у село, до якого, за його словами, було тільки п'ятнадцять верст від міської застави. На що Чичиков з дуже ввічливим схилянням голови й щирим потиском руки відповів, що він не тільки з великою охотою готовий це виконати, але навіть уважатиме за найсвятіший обов'язок. Собакевич теж сказав дещо лаконічно: "і до мене прошу", шаркнувши ногою, взутою в чобіт такого велетенського розміру, до якого навряд чи можна де знайти відповідну ногу, особливо в теперішній час, коли й на Русі починають уже переводитись богатирі.
На другий день Чичиков подався на обід і вечірку до поліцеймейстера, де з третьої години по обіді сіли за віст і грали до другої години ночі. Там між іншим він познайомився з поміщиком Ноздрьовим, людиною років тридцяти, спритним чолов'ягою, який йому після трьох-чотирьох слів почав говорити "ти". З поліцеймейстером і прокурором Ноздрьов теж був на "ти" і поводився по-приятельському; та коли сіли грати у велику гру, поліцеймейстер і прокурор надзвичайно уважно розглядали його взятки16 й стежили майже за кожною картою, з якої він ходив. На другий день Чичиков пробув вечір у голови палати, який приймав гостей своїх у халаті трохи заяложеному, і в тому числі двох якихось дам. Потім був на вечорі у віце-губернатора, на великому обіді у відкупщика, на невеликому обіді у прокурора, хоч він, проте, вартий був великого; на закусці після обідні, даній міським главою17, яка теж варта була обіду. Словом, жодної години не доводилося йому залишатися дома, і в гостиницю він приїжджав для того тільки., щоб заснути. Приїжджий у всьому якось умів обернутись і показав себе досвідченою світською людиною. Про що б не була розмова, він завжди вмів підтримати її: чи йшла мова про кінський завод, він говорив і про кінський завод; чи говорили про хороших собак, і тут він подавав дуже слушні зауваження; чи трактували про слідство, проведене казенною палатою — він показав, що йому відомі також і судейські витівки; чи була розмова про більярдну гру — і в більярдній грі ні давав він промаху; чи говорили про доброчесність і про доброчесність міркував він дуже добре, навіть зі сльозами на очах; про виробництво горілки, і на горілці він знався; про митних наглядачів тa чиновників, і про них він говорив так, немов сам був і чиновником і наглядачем. Та варто уваги, що він усе це вмів огортати якоюсь статечністю, вмів, добре поводитися. Говорив ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як слід. Словом, куди не поверни, був дуже порядною людиною. Усі чиновники були задоволені приїздом нової особи. Губернатор про нього казав, що він благонамірена людина; прокурор — що він тямуща людина; жандармський полковник казав, що він учена людина; голова палати — що він знаюча й поважна людина; поліцеймейстер — що він поважна і люб'язна людина; дружина поліцеймейстера — що він найлюб'язніша і найчемніша людина. Навіть сам Собакевич, що рідко відзивався про когось добре, приїхавши досить пізно з міста і вже зовсім роздягтись та лігши на ліжко біля худорлявої дружини своєї, сказав їй: "Я, серденько, був у губернатора на вечорі, і в поліцеймейстера обідав, і познайомився з колезьким радником Павлом Івановичем Чичиковим: надзвичайно приємна людина!" На що дружина відповіла: "Гм!" і штовхнула його ногою.
Така думка, досить приємна для гостя, склалася про нього в місті, і вона держалась доти, доки одна чудна властивість гостя і справа або, як кажуть у провінціях, пасаж, про який читач незабаром дізнається, не спантеличили зовсім майже все місто.
ГЛАВА ІІ
Вже більше тижня приїжджий пан жив у місті, роз'їжджаючи по вечірках та обідах і таким чином проводячи, як то кажуть, дуже приємно час. Нарешті він вирішив перенести свої візити за місто і одвідати поміщиків Манілова та Собакевича, яким дав слово. Може, до цього спонукала його інша, більш істотна причина, справа більш серйозна, ближча до серця... Та про все це читач дізнається поступово і в свій час, якщо тільки матиме терпіння прочитати пропоновану повість, дуже довгу, що має потім розгорнутися ширше і просторіше в міру наближення до кінця, який вінчає діло. Кучерові Селіфану був відданий наказ рано-вранці запрягти коней у відому бричку; Петрушці наказано було зоставатися дома, пильнувати кімнату й чемодан. Для читача буде не зайвим познайомитися з цими двома кріпаками нашого героя. Хоча, звісно, вони особи не такі помітні і другорядні аба навіть третьорядні, хоч головні ходи й пружини поеми не на них утверджені й хіба де-не-де торкаються і злегка зачіпають їх, — але автор любить надзвичайно бути докладним в усьому, і з цього боку, незважаючи на те, що сам людина4 руська, хоче бути акуратним, як німець. А втім, це забере небагато часу й місця, бо небагато треба додати до того, що вже читач знає, тобто, що Петрушка ходив у трохи заширокому-коричневому сюртуку з панського плеча і мав, за звичаєм людей свого звання, великий ніс і губи. Вдачі він був більше мовчазної, ніж балакучої; мав навіть благородний нахил до освіти, тобто до читання книг, змістом яких не турбувався: йому було байдужісінько, чи це пригоди закоханого героя, просто буквар, чи молитовник: — він усе читав з однаковою увагою; якби йому підкинули хімію, він і од неї не відмовився б. Йому подобалося не те, про що читав він, а більше саме читання, або, краще сказати, процес самого читання, що от, мовляв, з літер завжди виходить яке-небудь слово, яке часом чорт його знає що й значить. Це читання відбувалося здебільшого в лежачому стані у передпокої, на ліжку й на матраці, що зробився через таку обставину плескуватим і тоненьким, як коржик. Крім пристрасті до читання, він мав ще дві звички, що були його характерними рисами: спати не роздягаючись, так як є, у тому ж сюртуку, і носити завжди з собою якийсь свій особливий дух, власний запах, що відгонив трохи жилим покоєм, так що досить було йому тільки примостити десь своє ліжко, хоч навіть у нежилій доти кімнаті, та перетягти туди шинель і пожитки, і вже здавалось, що в цій кімнаті років з десять жили люди. Чичиков, бувши людиною дуже дратівливою і навіть у деяких випадках вередливою, потягши в себе повітря на свіжий уранці ніс, тільки кривився та струшував головою, примовляючи: "ти, брат, чорт тебе знає, потієш, чи що. Пішов би ти хоч у лазню". На що Петрушка нічого не відповідав і зразу ж намагався узятися до якоїсь роботи, або підходив з щіткою до розвішаного ланового фрака, або просто прибирав що-небудь. Що думав він у той час, коли мовчав, — може, він говорив сам собі: "та й ти одначе хороший, нe набридло тобі сорок разів повторювати те ж саме", - Бог відає, важко знати, що думає дворовий кріпак у той час, коли його повчає пан. От і все, що для першого разу можна сказати про Петрушку. Кучер Селіфан був зовсім інша людина... Але авторові дуже ніяково забирати так довго увагу читачів людьми низького класу, знаючи з Досвіду, як неохоче знайомляться вони з низькими станами. Така вже руська людина: кортить їй дуже зазнатися з тим, хто хоч би на один чин був вищий за неї, і далеке знайомство з графом або князем для неї краще за всякі близькі дружні відносини. Автор навіть побоюється за свого героя, який тільки колезький радник. Надвірні радники, може, і познайомляться з ним, але ті, хто підібрався вже до чинів генеральських, ті, Бог знає, може, навіть кинуть один з тих зневажливих поглядів, які кидає гордо людина на все, що плазує біля ніг її, або, що ще гірше, може, проминуть убійчою для автора неувагою. Та хоч яке прикре те й друге, а все ж одначе треба повернутися до героя. Отож, віддавши потрібні накази ще звечора, прокинувшись уранці дуже рано, вимившись, витершись з ніг до голови мокрою губкою, що робилося тільки неділями, а того дня випала неділя, поголившися так, що щоки зробились, як справжній атлас, гладенькі й лискучі, надівши фрак брусничного кольору з іскрою і потім шинель на великих ведмедях, він зійшов сходами, підтримуваний під руку то з одного, то з другого боку трактирним слугою, і сів у бричку. З гуркотом виїхала бричка із воріт гостиниці на вулицю. Піп, проходячи, скинув капелюх, кілька хлопчаків у замурзаних сорочках простигли руки, примовляючи: "пане, подайте сиротинці?" Кучер, помітивши, що один з них був дуже охочий ставати на зап'ятки, хльоснув його батогом, і бричка пішла стрибати по камінню. Не без радості узріли вони вдалині смугастий шлагбаум, який давав знати, що брукові, як і всякій іншій муці, буде скоро кінець; і ще кілька разів ударившись досить міцно головою об верх, Чичиков покотив, нарешті, по м'якій землі. Та тільки відійшло назад місто, як почалася, нашим звичаєм, всяка всячина по обидва боки дороги: купинки, ялинник, низенькі миршаві кущі молодих сосен, обгорілі стовбури старих, дикий верес і тому подібний непотріб. Зустрічалися витягнуті мотузочкою села, будівлями схожі на старі складені дрова, вкриті сірими покрівлями з різьбленими дерев'яними під ними оздобами на зразок висячих вишиваних рушників. Кілька мужиків як звичайно позіхали, сидячи на лавах перед ворітьми в своїх баранячих кожухах. Баби з. товстими обличчями й перев'язаними грудьми дивилися з верхніх вікон; з нижніх визирало теля або висувала сліпу морду свиня. Словом, картини відомі. Поминувши п'ятнадцяту версту, він згадав, що тут, за словами Манілова, мало бути його село, але й шістнадцята верста уже пролетіла, а села все не було видно, і коли б не два мужики, що трапилися назустріч, то навряд чи довелося,б їм попасти в лад. На запитання, чи далеко село Заманіловка, вужики поскидали шапки, і один з них, що був розумніший і мав бороду клинцем, відповідав: "Маніловка, може, а не Заманіловка?"
— А так, Маніловка.
— Маніловка! а як минеш ще одну версту, так ото тобі, тобто, так прямо праворуч.
— Праворуч? — озвався кучер.
— Праворуч, — сказав мужик. — Це буде тобі дорога в Маніловку, а Заманіловки ніякої немає. Вона зветься так, тобто її прозвали Маніловка, а Заманіловки тут зовсім нема. Там прямо на горі побачиш будинок, кам'яний на два поверхи, панський будинок, у якому тобто живе сам пан. Ото тобі й буде Маніловка, а Заманіловки зовсім немає ніякої тут, і не було".
Поїхали відшукувати Маніловку. Проїхавши дві версти, натрапили на поворот на путівець, але вже і дві і три і чотири версти, здається, зробили, а кам'яного будинку на два поверхи все ще не було видно. Тут Чичиков згадав, що коли приятель запрошує до себе в село за п'ятнадцять верст, то значить, що до нього є добрих тридцять. Село Маніловка не багатьох могло привабити місцем свого розташування. Будинок панський стояв окремо на белебні, тобто на підвищенні, відкритому для всіх вітрів, яким тільки заманеться повіяти; схил гори, на якому він стояв, був вкритий підстриженим дерном. На ньому були розкидані на англійський штиб дві-три клумби з кущами бузку та жовтої акації; п'ять-шість беріз невеликими купами де-не-де підносили своє дрібнолисте, ріденьке верховіття. Під двома з них було видно альтанку з плоским зеленим куполом, дерев'яними голубими колонами й написом "храм самотніх роздумів", трохи нижче ставок, укритий зеленню, що, зрештою, невдивовижу в аглицьких садах російських поміщиків. Під цією горою, і почасти на самому схилі, темніли вздовж і впоперек сіренькі рублені хати, які герой наш, невідомо з яких причин, ту ж хвилину почав рахувати й нарахував понад дві сотні; ніде між ними ані деревця, чи якої-небудь зелені; скрізь визирали самі тільки бруси. Краєвид оживляли дві молодиці, що, мальовничо підібравши спідниці й підтикавшись з усіх боків, брели по коліна в ставку, тягнучи за дві дерев'яні жердини подертий волок, де заплуталось два раки та блищали спіймані плітки; молодиці, здавалось, були між собою в сварці, і за щось перекидалися лайкою. Віддалік осторонь темків якимсь нудно-синюватим кольором сосновий ліс. Навіть сама погода дуже до речі прислужилась: день був і не ясний, і не похмурий, а якогось світло-сірого кольору, який буває тільки на старих мундирах гарнізонних солдатів, цього, зрештою, мирного війська, хоча трохи нетверезого в недільні дні. Для довершення картини не бракувало й півня, провісника мінливої погоди, який, незважаючи на те, що голова продовбана була аж до самого мозку дзьобами інших півнів у відомих справах залицяння; горлав дуже голосно і навіть лопотів крилами, обсмиканими, як старі рогожки. Під'їжджаючи до двору, Чичиков помітив на ґанку самого хазяїна, що стояв у зеленому шалоновому сюртуку, приставивши руку до лоба, як зонтик над очима, щоб роздивитися краще на під'їжджаючий екіпаж. В міру того, як бричка наближалась до ґанку, очі його веселішали і посмішка розсувалася більше й більше.
"Павле Івановичу!" скрикнув він нарешті, коли Чичиков вилазив з брички. "Насилу ви таки нас згадали!"
— Праворуч, — сказав мужик. — Це буде тобі дорога в Маніловку, а Заманіловки ніякої немає.
Обидва приятелі дуже міцно поцілувались, і Манілов повів свого гостя в кімнату. Хоч час, протягом якого вони проходитимуть сіни, передпокій і їдальню, трохи закороткий, але спробуємо, чи не встигнемо як-небудь ним скористуватись і сказати дещо про господаря дому. Тут автор мусить признатися, що такий задум дуже трудний. Далеко легше змальовувати характери великого розміру: там просто кидай фарби з усієї руки на полотно, чорні пекучі очі, навислі брови, перерізаний зморшкою лоб, перекинутий через плече чорний або червоний, як жар, плащ, і портрет готовий; але ось оці всі панове, яких багато на світі, які з вигляду дуже схожі між собою, а тимчасом як придивишся, побачиш багато невловимих особливостей — оці панове страшенно трудні для портретів. Тут доведеться дуже напружувати увагу, поки примусиш перед собою виступити всі тонкі, майже невидимі риси, і взагалі далеко доведеться заглиблювати вже удосконалений в науці випитування погляд.
Тільки Бог хіба що міг сказати, який був характер Манілова. Є рід людей, відомих під іменем: люди так собі, ні се ні те, ні в городі Богдан ні в селі Селіфан, за словами приказки. Може, до них слід прилучити й Манілова. З вигляду він був чоловік показний; риси обличчя його були не позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалось, занадто було передано цукру, в манерах і зворотах його було щось запобігаюче прихильності - й знайомства. Він посміхався знадливо, був білявий, з голубими очима. В першу хвилину розмови з ним не можеш не сказати: яка приємна й Добра людина! У наступну хвилину нічого не скажеш, а в третю скажеш: чорт знає що! і відійдеш геть далі; коли ж не відійдеш, то відчуєш нудьгу смертельну. Від нього не діждешся ніякого живого або хоч би зарозумілого слова, яке можеш почути майже від усякого, коли торкнешся дошкульного для нього предмета. У всякого є свій запал: у одного запал звернувся на хортів; другому здається, що він великий любитель музики й напрочуд відчуває всі глибокі місця в ній; третій митець усмак пообідати; четвертий зіграти роль хоч на вершок вищу від тієї, яка йому призначена; п'ятий, з бажанням більш обмеженим, спить і марить про те, як би пройтись на прогулянці з флігель-ад'ютантом на показ своїм приятелям, знайомим і навіть незнайомим; шостий уже обдарований такою рукою, яка відчуває надприродне бажання заломити ріжок якому-небудь бубновому тузові або двійці, тоді, як рука сьомого так і поривається навести де-небудь порядок, підібратися ближче до особи станційного доглядача, або ямщиків — словом, у всякого є своє, але в Манілова нічого не було. Дома він говорив дуже мало і здебільшого міркував і думав, а про що він думав, теж хіба що Богові було відомо. Господарством не можна сказати, щоб він клопотався, він навіть ніколи не їздив на поля, господарство йшло якось само собою. Коли прикажчик казав: "добре б, пане, те й те зробити"; "атож, непогано", відповідав він, звичайно курячи люльку, курити яку набув звичку, коли ще служив у армії, де вважався за найскромнішого, найделікатнішого і найосвіченішого офіцера, "таки справді непогано", повторював він. Коли приходив до нього мужик і, почухавши рукою потилицю, казав: "Пане, дозвольте відлучитись на роботу, на подать заробити"; "іди", казав він, курячи люльку, і йому навіть на думку не спадало, що мужик ішов пиячити. Іноді, дивлячись з ґанку на подвір'я і на ставок, говорив він про те, як би добре було, коли б узяти від будинку та й провести підземний хід, або через ставок збудувати кам'яний міст, на якому були б по обидва боки крамниці, і щоб у них сиділи купці й продавали усякий дрібний крам, потрібний для селян. При цьому очі його ставали надзвичайно солодкі і обличчя набувало дуже задоволеного виразу, а втім, усі ці прожекти так і закінчувалися самими тільки словами. В його кабінеті завжди лежала якась книжка, з закладкою на 14 сторінці, яку він постійно читав уже два роки. У домі його чогось завжди бракувало: у вітальні стояли прекрасні меблі, обтягнуті пишною шовковою матерією, яка, певно, коштувала дуже недешево; але на два крісла її невистачило, і крісла стояли обтягнуті просто рогожею; господар, правда, протягом кількох років щоразу застерігав свого гостя словами: не сідайте на ці крісла, вони ще не готові. А в іншій кімнаті то й зовсім не було меблів, хоч і говорилося в перші дні по одруженню: "серденько, треба буде завтра поклопотатись, щоб у цю кімнату хоч на час поставити меблі". Увечері подавався на стіл дуже розкішний свічник із темної бронзи, з трьома античними граціями, з перламутровим вишуканим щитом, і поруч з ним ставився якийсь просто мідний інвалід, кривий, скручений набік і увесь в лою, хоч цього не помічав ні господар, ні господиня, ні слуги. Дружина його... а втім, вони були цілком задоволені одне одним. Дарма, що минуло більше восьми років після їх одруження, з них усе ще кожен приносив другому або скибочку яблучка, або цукерку, або горішок і говорив зворушливо-ніжним голосом, що виявляв справжнє кохання: "розкрий, серденько, свій ротик, я тобі покладу цей шматочок". Само собою розуміється, що ротик розкривався при такій нагоді дуже граціозно. На день народження готувалися сюрпризи: який-не-будь бісерний чохольчик на зубочистку. І дуже часто, сидячи на дивані, раптом, зовсім невідомо з яких причин, один, залишивши свою люльку, а друга шитво, якщо тільки держала його на ту пору в руках, вони обдаровували одне одного таким млосним і довгим поцілунком, що протягом його можна легко б викурити маленьку солом'яну сигарку. Словом, вони були, як то кажуть, щасливі. Звісно, можна б зауважити, що в домі є багато іншого діла, крім тривалих поцілунків та сюрпризів, і багато б можна поставити різних запитань. Навіщо, наприклад, по-дурному й без толку готується на кухні? навіщо досить порожньо в коморі? навіщо злодійка ключниця? навіщо неохайні і п'яниці слуги? навіщо вся челядь спить немилосердно байдикує всю решту часу? Але все це предмети низькі, а Манілова вихована добре. А добре виховання, як відомо, здобувається в пансіонах. А в пансіонах, як відомо, три головні предмети становлять основу людських чеснот: французька мова, потрібна для щастя родинного життя; фортепіано, для надання приємних хвилин чоловікові, і нарешті, власне господарська частина: в'язання гаманців та інших сюрпризів. А втім, бувають різні вдосконалення й зміни в методах, особливо в теперішній час; усе це більше залежить від розважливості й здібностей самих власниць пансіону. В деяких пансіонах буває так, що спершу фортепіано, потім французька мова, а тоді вже господарська частина. А іноді буває й так, що спершу господарська частина, тобто в'язання сюрпризів, потім французька мова, а тоді вже фортепіано. Різні бувають методи. Не завадить зробити ще зауваження, що Манілова... але признаюсь, про дам я дуже боюсь говорити, та й до того мені час повернутися до наших героїв, що стояли вже кілька хвилин перед дверима вітальні, взаємно припрошуючи один одного пройти вперед.
"Зробіть ласку, не турбуйтесь так для мене, я пройду потім", казав Чичиков.
"Ні, Павле Івановичу, ні, ви гість", казав Манілов, показуючи йому рукою на двері.
"Не утрудняйтеся, будь ласка, не утрудняйтеся. Будь ласка, проходьте", казав Чичиков,
"Ні, вже вибачте, не допущу пройти позаду такому приємному, освіченому гостеві".
"Чому ж освіченому?., будь ласка, проходьте".
"Ну, та вже зводьте проходити ви".
"Та чого ж?" "Ну, та вже того!" сказав з приємною усмішкою Манілов.
Нарешті обидва приятелі ввійшли в двері боком, і трохи притиснули один одного. "Дозвольте мені вам відрекомендувати дружину мою", сказав Манілов, "серденько, Павло Іванович!"
Чичиков справді побачив даму, яку він зовсім був не помітив, розкланюючись у дверях з Маніловим. Вона була непогана; одягнута до лиця. На ній добре лежав капот з шовкової матерії блідого кольору; тонка невелика кисть руки її щось кинула похапцем на стіл і стиснула батистову хусточку з вишиваними кінчиками. Вона підвелася з дивана, на якому сиділа. Чичиков не без задоволення підійшов до її ручки. Манілова промовила, трохи навіть гаркавлячи, що він дуже порадував їх своїм-приїздом, і що чоловік її, не минало дня, щоб не згадував про нього.
"А так", промовив Манілов, "вже вона було все питає мене: "та чого ж твій приятель не їде?" "Зажди, серденько, приїде". А ось ви, нарешті, й ушанували нас своїм відвіданням. Вже таку, справді, втіху дали нам, майський день, іменини серця..." Чичиков, почувши, що справа вже дійшла до іменин серця, трохи навіть збентежився й відповів скромно, що ні гучного імені не має, ні навіть рангу помітного.
"Ви все маєте", перебив Манілов з такою ж приємною посмішкою: "усе маєте, навіть ще більше".
"Як вам сподобалося наше місто?" промовила Манілова. "Чи приємно провели там час?"
"Дуже гарне місто, прекрасне місто", відповів Чичиков: "і час провів дуже приємно: товариства більше ввічливого бути не може".
"А як вам сподобався наш губернатор?" сказала Манілова.
"А правда, преповажна й прелюб'язна людина?" додав Манілов.
"Щира правда", сказав Чичиков: "преповажна людина. І як він увійшов у свої обов'язки, як розуміє їх! Треба бажати якнайбільше таких людей".
"Як він може отак, знаєте, прийняти всякого, додержати делікатесу в своїх вчинках", докинув Манілов з усмішкою і від задоволення майже зовсім зажмурив очі, як кіт, якому злегка полоскотали за вухами пальцем.
"Дуже ввічлива й приємна людина", продовжував Чичиков: "і який митець! Я навіть ніяк не міг гадати цього. Як гарно вишиває різні домашні узори! Він мені показував своєї роботи гаманець: не кожна дама може так майстерно вишити".
"А віце-губернатор, правда ж, яка мила людина?" сказав Манілов, знову трохи прижмуривши очі.
"Дуже, дуже достойна людина", відповів Чичиков.
"Ну, дозвольте, а як вам сподобався поліцеймейстер? Адже правда, що дуже приємна людина?"
"Надзвичайно приємна, і яка розумна, яка начитана людина! Ми в нього програли у віст разом з прокурором і головою палати аж до третіх півнів. Дуже, дуже достойна людина".
"Ну, а якої ви думки про дружину поліцеймейстера?" додала Манілова. "Правда, прелюб'язна жінка?" '
"О, це одна з найдостойніших жінок, яких я тільки знаю", відповів Чичиков.
Потому не проминули голову палати, поштмейстера і таким чином перебрали майже всіх чиновників міста, які всі виявились найдостойнішими людьми.
"Ви завжди на селі проводите час?" зробив нарешті в свою чергу запитання Чичиков.
"Здебільшого на селі", відповідав Манілов. "Іноді, правда, приїжджаємо в місто для того тільки, щоб побачитися з освіченими людьми. Здичавієш, знаєте, якщо весь час житимеш замкнуто".
"Правда, правда", сказав Чичиков.
"Звісно", продовжував Манілов: "інша річ, коли б сусідство було хороше, коли б, наприклад, така людина, щоб з нею, в деякому роді, можна було поговорити про люб'язність, про хороше поводження, стежити яку-небудь таку науку, щоб отак розворушило душу, надало б, так би мовити, ширяння такого..." Тут він ще хотів щось висловити, але, помітивши, що трохи зарапортувався, крутнув тільки рукою в повітрі і провадив далі: "тоді, звісно, село й самотність мали б дуже багато приємностей. Але ж немає нікогісінько... От тільки іноді почитаєш "Сын Отечества"18.
Чичиков погодився з цим цілковито, додавши, що нічого не може бути приємнішого, як жити на самоті, втішатись видовищем природи й почитати іноді яку-небудь книгу...
"Але знаєте", додав Манілов: "усе, коли немає друга, з яким би можна поділитись..."
"О, це справедливо, це цілком справедливо!" перебив Чичиков: "що всі скарби тоді на світі! Не май грошей, май хороших людей для поводження, сказав один мудрець".
"І знаєте, Павле Івановичу!" сказав Манілов, явивши в лиці своєму вираз не тільки солодкий,
але навіть нудотний, немов та мікстура, яку спритний світський доктор пересолодив немилосердно, сподіваючися нею порадувати пацієнта, "Тоді почуваєш якусь, у деякому роді, духовну насолоду... Ось як, наприклад, зараз, коли випадок послав мені щастя, можна сказати виняткове, говорити з вами і втішатися приємною вашою розмовою..."
"Даруйте, яка ж тут приємна розмова?.. Нікчемна людина, та й годі", відповів Чичиков.
"О! Павле Івановичу, дозвольте мені бути відвертим: я б з радістю віддав половину всього мого достатку, щоб мати частину тих достоїнств, які маєте ви!.."
"Навпаки, я-б вважав з свого боку за найбільше..."
Невідомо, до чого б дійшло взаємне виявлення почуттів обох приятелів, якби не ввійшов слуга й не доповів, що їсти подано.
"Прошу ласкаво", сказав Манілов.
"Ви пробачте, що у нас нема такого обіду, як на паркетах і в столицях; у нас просто за російським звичаєм щі, але від щирого серця. Прошу ласкаво".
Тут вони ще якийсь час посперечалися про те, кому першому ввійти, і нарешті Чичиков увійшов боком у їдальню.
В їдальні вже стояли два хлопчики, сини Манілова, що були в тих літах, коли дітей садовлять уже за стіл, але ще на високих стільцях. Біля них стояв учитель, що вклонився ввічливо і з посмішкою. Господиня сіла біля своєї супниці, гість був посаджений між господарем і господинею, слуга пов'язав дітям на шию салфетки.
"Які милі дітки", сказав Чичиков, глянувши на них: "а скільки їм років?"
"Старшому вісім, а меншому вчора тільки минуло шість", сказала Манілова.
"Фемістоклюс!"19 сказав Манілов, звернувшись до старшого, що намагався визволити своє підборіддя, зав'язане лакеєм у салфетку. Чичиков звів трохи брови, почувши таке почасти грецьке ім'я, якому, невідомо чому, Манілов дав закінчення на юс, але постарався одразу ж надати обличчю звичайного виразу.
"Фемістоклюс, скажи мені, яке найкраще місто у Франції?"
Тут учитель звернув усю увагу на Фемістоклю-са і, здавалось, хотів йому вскочити в очі, але нарешті зовсім заспокоївся й хитнув головою, коли Фемістоклюс сказав: Париж.
"А в нас яке найкраще місто?" спитав знову Манілов.
"Прошу ласкаво", сказав Манілов.
Учитель знову насторожив увагу.
"Петербург", відповів Фемістоклюс.
"А ще яке?"
"Москва", відповів Фемістоклюс.
"Розумнику, серденько!" сказав на це Чичиков.
"Скажіть одначе ж..." продовжував він, звернувшись тут же з деяким виразом здивування до Манілових. "Я мушу вам сказати, що в цій дитині будуть великі здібності".
"О, ви ще не знаєте його", відповів Манілов: "він надзвичайно дотепний. От менший Алкід20, той не такий бистрий, а цей зараз, коли що-небудь побачить, комашку, кузку, так уже у нього оченята відразу так і забігають; побіжить за нею слідом і зараз зверне увагу. Я його готую по дипломатичній частині... Фемістоклюс!" продовжував він, знову звернувшись до нього, "хочеш бути посланником?"
"Хочу", відповів Фемістоклюс, жуючи хліб і мотаючи головою направо й наліво.
В цей час лакей, що стояв позаду, втер посланникові носа і дуже добре зробив, інакше капнула б у суп чималенька стороння крапля. Розмова почалась за столом про втіхи спокійного життя, яку господиня переривала зауваженнями про міський театр і про акторів. Учитель дуже уважно дивився на співрозмовників і, як тільки помічав, що вони готові вже посміхнутися, ту ж мить розкривав рот і сміявся старанно. Мабуть, він був людина вдячна і хотів заплатити цим господареві за гарне ставлення. Одного разу, правда, обличчя його набрало було суворого виразу, і він строго застукав виделкою по столу, втупивши очі в дітей, що сиділи навпроти нього. Це було вчасно, бо Фемістоклюс укусив за вухо Алкіда, а Алкід, заплющивши очі й роззявивши рота, збирався вже якнайжалібнїше заридати, але, збагнувши, що за це легко можна було позбутися страви, надав ротові попереднє положення і почав з слізьми гризти баранячу кістку, від якої в нього обидві щоки лисніли жиром. Господиня дуже часто зверталася до Чичикова з словами: "Ви нічого не їсте, ви дуже мало взяли". На що Чичиков відповідав щоразу: "Щиро дякую, я ситий, приємна розмова краща за всяку страву".
Уже встали з-за стола. Манілов був задоволений надзвичайно і, підтримуючи рукою спину свого гостя, готувався таким чином перепровадити його.у вітальню, коли це гість заявив з дуже значущим виразом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу.
"В такому разі дозвольте мені вас просити у мій кабінет", сказав Манілов і повів до невеликої кімнати, оберненої вікном на синіючий ліс. "Ось мій куточок", сказав Манілов.
"Приємна кімнатка", сказав Чичиков, обвівши її очима. Кімната була, справді, не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь голубенькою фарбою, так ніби сіренькою, чотири стільці, одне крісло, стіл, на якому лежала книжка з закладеною закладкою, про яку ми вже мали нагоду зга-. дати, кілька списаних паперів, але найбільше було . тютюну. Було його тут усякого: в пачках і в табачниці, і нарешті насипано було просто купою на столі. На обох вікнах теж містились гірки вибитого з люльки попелу, розставлені не без дбайливості дуже красивими рядками. Помітно було, що за цим іноді господар провадив час.
"Дозвольте вас попросити сісти в цьому кріслі", сказав Манілов. "Тут вам буде спокійніше".
"Дозвольте я сяду на стільці".
"Дозвольте вам цього не дозволити", сказав Манілов з посмішкою. "Це крісло в мене вже асигновано для гостя: раді чи не раді, але мусите сіcти".
Чичиков сів.
"Дозвольте мені вас почастувати люлечкою". "Ні, не курю", відказав Чичиков ласкаво і ніби з виразом жалю.
"Чому?" сказав Манілов теж ласкаво і з виразом жалю. "Не виробив звички, боюсь; кажуть, люлька сушить". "Дозвольте мені вам зауважити, що це упередження. Я гадаю навіть, що курити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати тютюн. У нашому полку був поручик, пречудова й дуже освічена людина, який не випускав з рота люльки не тільки за столом, а навіть, даруйте на слові, у всіх інших місцях. І ось йому тепер уже понад сорок років, але, дякувати Богові, досі такий здоровий, як не можна краще".
Чичиков сказав, що це дійсно трапляється, і що в природі є багато речей, які не може пояснити навіть великий розум.
"Але дозвольте передусім одне прохання..." промовив він голосом, у якому відбився якийсь дивний, або майже дивний відтінок, і слідом за тим невідомо чому оглянувся назад. Манілов теж невідомо чому оглянувся назад. "Чи давно зводили ви подавати ревізький реєстр?"
"Та вже давно; а краще сказати, не пригадаю". "Як багато з того часу у вас померло селян?" "А не можу знати, про це, я гадаю, треба спитати прикажчика. Гей, хлопче, поклич прикажчика, він повинен бути сьогодні тут".
Прикажчик з'явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сюртуку її, очевидно, жив дуже спокійним життям, бо обличчя його позначалося якоюсь пухлою повнотою, а жовтуватий колір шкіри й маленькі очі свідчили, що він знав занадто добре, що таке пуховики й перини. Можна було побачити відразу, що він пройшов свій шлях, як проходять його всі панські прикажчики: був спочатку просто письменним хлопчиком у домі, потім одружився з якою-небудь Агашкою-ключницею, паниною фавориткою, став сам ключником, а згодом і прикажчиком. А ставши прикажчиком, чинив, розуміється, як усі Прикажчики: водився і кумався з тими, хто на селі був багатший, збільшував на тягла біднішим, прокинувшись о дев'ятій годині вранці, дожидав самовара й пив чай
"Слухай, голубе! скільки у нас померло селян з того часу, як подавали ревізію?"
"Та як скільки? Чимало вмирало, з того часу", сказав прикажчик і при цьому гикнув, затуливши рот злегка рукою ,на зразок щитка.
Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
