Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
Гостя уже хотіла були приступити до справи й переказати новину. Але вигук, що зробила в цей час дама приємна у всіх відношеннях, несподівано надав іншого напрямку розмові.
"Який веселенький ситець!" скрикнула у всіх відношеннях приємна дама, дивлячись на плаття просто приємної дами.
"Так, дуже веселенький. А втім, Парасковія Федорівна вважає, що краще, коли б кліточки були дрібніші, і щоб не коричневі були цяточки, а голуб.!. Сестрі її прислали матерійку: це така розкіш, якої просто не можна висловити; уявіть собі: смужечки вузенькі, вузенькі, які тільки може уявити фантазія людська, фон голубий і через смужку все очка й лапки, очка й лапки, очка й лапки... Словом, незрівнянно! Можна сказати рішуче, що нічого ще не було подібного на світі".
"Любонько, це надто рябе".
"Ах, ні, не рябе!"
"Ах, рябе!"
Треба зауважити, що у всіх відношеннях приємна дама була почасти матеріалістка, схильна до заперечень і сумнівів, і відкидала дужо багато чого в житті.
Тут просто приємна дама пояснила, що це аж ніяк не рябе, і скрикнула: "Ага, вітаю вас: оборок більше не носять".
"Як не носять?"
"Замість них фестончики!"
"Ах, це негарно, фестончики!"
"Фестончики, все фестончики: пелеринка з фестончиків, на рукавах фестончики, еполетики з фе-стончиків, унизу фестончики, скрізь фестончики".
"Негарно, Софіє Іванівно, коли все фестончики".
"Гарно, Ганно Григорівно, до неймовірності; шиється на два рубчики: широкі пройми і зверху... Та ось, ось коли ви здивуєтесь, ось коли ви вже скажете, що... Ну, дивуйтесь: уявіть, ліфчики пішли ще довші, спереду ріжечком і передня кісточка зовсім виходить поза межі; спідниця вся збирається кругом, як бувало в старовину фіжми, навіть позаду трохи підкладають вати, щоб було справжня бельфам".
"Ну вже це просто: признаюсь!" сказала дама приємна у всіх відношеннях, зробивши рух головою з почуттям гідності.
"Справді, це вже дійсно признаюсь", відповіла просто приємна дама.
"Вже як ви собі хочете, я нізащо" не буду це наслідувати".
"Я сама теж... Справді, як подумаєш, до чого інколи доходить мода... ні на що не схоже! я випросила в сестри викройку навмисне для сміху; Меланья моя заходилася шити".
"Так у вас хіба є викройка?" скрикнула у всіх відношеннях приємна дама не без помітного сердечного зворушення.
"А то ж як, сестра привезла".
"Серденько, дайте її мені заради всього святого".
"Ах, я вже дала слово Парасковії Федорівні. Хіба після неї?"
"Дозвольте ж, дозвольте ж тільки розказати вам... серденько, Ганно Григорівно, дозвольте розказати! Це ж історія, розумієте: історія, сконапель істоар", казала гостя з виразом майже розпачу і зовсім благальним голосом.
"Хто ж носитиме після Парасковії Федорівни? Це вже занадто дивно буде з вашого боку, коли ви чужим дасте перевагу перед своїми".
"Та вона теж мені двоюрідна тітка".
"Вона вам тітка ще бозна-яка: з чоловікового боку... Ні, Софіє Іванівно, я й слухати не хочу, це виходить: ви мені хочете заподіяти таку образу... видно я вам набридла вже, видно ви хочете припинити зо мною всяке знайомство".
Бідолашна Софія Іванівна не знала зовсім, що їй робити. Вона почувала сама, між яких сильних вогнів себе поставила. От тобі й похвасталась! Вона б ладна була поколоти за це голками дурний язик свій.
"Ну що ж наш чарівник?" сказала тимчасом дама приємна у всіх відношеннях.
"Ах, боже мій! що ж це я так сиджу перед вами! оце добре! Ви ж не знаєте, Ганно Григорівно, з чим я приїхала до вас?"
Тут дух гості забило, слова як яструби готові були кинутися навздогін одне за одним, і тільки треба було до такої міри бути жорстокою, як була щира приятелька, щоб наважитися спинити її.
"Хоч як вихваляйте та звеличайте його", казала вона з жвавістю, більшою ніж звичайно: "а я скажу прямо, і йому в вічі скажу, що він негідна людина, негідна, негідна, негідна!"
"Та послухайте тільки, що я вам відкрию..."
"Розпустили чутки, що він гарний, а він зовсім не гарний, зовсім не гарний, і ніс у нього... найнеприємніший ніс".
"Дозвольте ж, дозвольте ж тільки розказати вам... серденько, Ганно Григорівно, дозвольте розказати! Це ж історія, розумієте: історія, сконапель істоар84", казала гостя з виразом майже розпачу і зовсім благальним голосом. Не завадить зауважити, що в розмову обох дам домішувалось дуже багато іноземних слів і цілком іноді довгі французькі фрази. Та хоч як сповнений автор побожності до тієї спасенної користі, що дає французька мова Росії, хоч як сповнений побожності до похвального звичаю нашого вищого товариства, що говорить нею у всі години дня, звісно, з глибокого почуття любові до вітчизни, але при всьому цьому ніяк не зважиться вставити фразу будь-якої чужої мови в цю російську свою поему. Отже, будемо продовжувати російською.
"Яка ж історія?"
"Ах, серце моє Ганно Григорівно, коли б могли ви тільки уявити той стан, в якому я перебувала, уявіть: приходить до мене сьогодні протопопша, отця Кирила дружина, і що б ви думали: наш смиренник, приїжджий наш, який, га?"
"Як, невже він і до протопопші залицявся?"
"Ах, Ганно Григорівно, хай би ще залицявся, це ще дарма; слухайте тільки, що розповіла протопопша: приїхала, каже, до неї поміщиця Коробочка, перелякана й бліда як смерть, і розказує, і як розказує, слухайте тільки: справжній роман: раптом глухої ночі, коли все вже спало в домі, лунає стукіт у ворота, страшенний, який тільки можна собі уявити; кричать: відчиніть, відчиніть, а то висадимо ворота!., як вам це подобається? Як вам після цього чарівник?"
"Та що Коробочка, хіба молода й гарна з себе?"
"Аж ніяк, стара баба".
"Ах, чудово! Так він біля старої заходився. Ну, хороший же після цього смак у наших дам, знайшли в кого закохатись".
"Та ні ж бо, Ганно Григорівно, зовсім не те, про що ви гадаєте. Уявіть собі тільки те, що з'являється озброєний з ніг до голови, на зразок Рінальда Рінальдіні85 і вимагає: продайте, каже, всі душі, які померли. Коробочка відповідає дуже резонно, каже, я не можу продати, бо вони мертві. Ні, каже, вони не мертві, це моє, каже, діло знати, чи мертві вони, чи ні, вони не мертві, не мертві, кричить, не мертві, словом, скандальозу наробив страшенного: усе село збіглося, дитята плачуть, усе кричить, ніхто нікого не розуміє, ну, просто, оррьор, оррьор, оррьор!.. Але ви собі уявити не можете, Ганіто Григорівно, як я перетривожилася, коли почула все це. "Голубонько пані", каже мені Машка: "гляньте в дзеркало: ви бліді". Не до дзеркала, кажу, мені: я мушу їхати розповісти Ганні Григорівні. У ту ж хвилину наказую запрягти коляску, кучер Андрюшка питає мене, куди їхати, а я нічого не можу й говорити, дивлюсь йому просто в вічі як дурна; я гадаю, він подумав, що я божевільна. Ах, Ганно Григорівно, коли б ви тільки могли собі уявити, як я перетривожилася!"
"Одначе, це дивно", сказала у всіх відношеннях приємна дама: "що б таке могли означати ці мертві душі? Я, признаюся, тут нічогісінько не розумію. Ось уже вдруге я все чую про ці мертві душі, а чоловік мій ще каже, що Ноздрьов бреше, щось, певно, та є"Г
"Але ж уявіть, Ганно Григорівно, яке було моє становище, коли я почула це "І тепер", каже Коробочка: "я не знаю", каже, "що мені робити. Примусив", каже, "підписати мене якогось фальшивого папера, кинув п'ятнадцять карбованців асигнаціями, а я", каже, "недосвідчена, безпорадна вдова, я нічого не знаю..." От так пригода! Та тільки якби ви могли хоч трохи уявити, як я вся перетривожилася!"
"Та тільки, як собі хочете, тут не мертві душі, тут криється щось інше".
"Я, признаюсь, теж", промовила не без здивування просто приємна дама й відчула тут же велике бажання дізнатись, що б таке могло тут критися. Вона навіть промовила повільно: "а що ж, ви гадаєте, тут криється?"
"Ну, а як ви думаєте?"
"Як я думаю?.. Я, признаюсь, зовсім вражена".
"А проте, я б усе-таки хотіла знати, які ваші про це думки?"
Але приємна дама нічого не добрала сказати. Вона вміла тільки тривожитись, але щоб скласти якесь кмітливе припущення, на це ніяк її не вистачало, і тому більше, ніж усяка інша, вона мала потребу в ніжній дружбі й порадах.
"Ну, слухайте ж, що таке ці мертві душі", сказала дама приємна у всіх відношеннях, і гостя при таких словах уся обернулася в слух: вушка її витяглися самі собою, вона підвелася, майже не сидячи і не держачися на дивані, і, незважаючи на те, що була дещо важкувата, стала відразу тонша, стала подібна до легкого пуху, що ось так і полетить у повітря від подиху.
Так російський вельможа, собачій і зух-мисливець, під'їжджаючи до лісу, звідки от-от вискочить загнаний у поле доїжджачими заєць, обертається увесь з конем своїм і піднесеним гарапником в одну застиглу мить, у порох, до якого от-от піднесуть вогонь. Увесь уп'явся він очима в млисте повітря і вже наздожене звіра, вже допече його, невблаганний, хоч як хай здіймається проти нього весь збурений сніговий степ, що пускає срібні зірки йому в уста, у вуса, в очі, в брови і в боброву його шапку.
"Мертві душі..." промовила у всіх відношеннях приємна дама.
"Що, що?" підхопила гостя вся в хвилюванні.
"Мертві душі!.."
"Ах, говоріть, ради Бога!"
"Це просто вигадано тільки для омани, а річ ось у чому: він хоче викрасти губернаторську дочку".
Цей висновок, справді, був зовсім несподіваний і з усякого погляду незвичайний. Приємна дама, почувши це, так і скам'яніла на місці, зблідла, зблідла, як смерть, і, справді, перетривожилася не на жарт. "Ах, Боже мій!" скрикнула вона, сплеснувши руками: "цього вже я б ніяк не могла гадати".
"А я, признаюсь, як ви тільки розкрили рота, я вже збагнула в чому річ", відповіла дама приємна у всіх відношеннях.
"Але яке ж після цього, Ганно Григорівно, інститутське виховання! от і невинність!"
"Яка невинність! Я чула, як вона говорила такі речі, що, признаюсь, у мене нестане духу вимовити їх".
"Знаєте, Ганно Григорівно, це ж прямо аж серце крається, коли бачиш, до чого дійшла нарешті неморальність".
"А чоловіки від неї голову втрачають. А як на мене, то я, признаюсь, нічого не знаходжу в ній..."
"Манірна нестерпно".
"Ах, серце моє, Ганно Григорівно, вона статуя, і хоч би який-небудь вираз в обличчі".
"Ах, яка манірна! ах, яка манірна! Боже, яка манірна! Хто навчив її, я не знаю, але я ще не бачила жінки, в якій було б стільки манірності".
"Серденько! вона статуя і бліда, як смерть".
"Ах, не говоріть, Софіє Іванівно: рум'яниться безбожно".
"Ах, що ви, Ганно Григорівно: вона крейда, крейда, справжнісінька крейда".
"Люба, я сиділа біля неї: рум'янець з палець завтовшки і відпадає, як штукатурка, шматками. Мати навчила, сама кокетка, а дочка ще перевершить матінку".
"Ну дозвольте, ну призначте самі присягу, яку хочете, я ладна зараз же втратити дітей, чоловіка, весь маєток, коли в неї є хоч одна крапелька, хоч часточка, хоч тінь якогось рум'янцю!"
"Ах, що це ви говорите, Софіє Іванівно!" сказала дама, приємна у всіх відношеннях і сплеснула руками.
"Ах, які ж ви справді, Ганно Григорівно! ви мене так дивуєте!" сказала приємна дама і сплеснула також руками. .
Хай не здається читачеві дивним, що обидві дами були незгодні між собою в тому, що бачили майже одночасно. Є, справді, на світі багато таких речей, що мають уже таку властивість: як на них гляне одна дама, вони вийдуть зовсім білі, а гляне друга, вийдуть червоні, червоні, як брусника.
"Ну, ось вам ще доказ, що вона бліда", провадила приємна дама: "я пам'ятаю як зараз, що я сиджу коло Манілова й кажу йому: гляньте, яка вона бліда! Справді, треба бути до такої міри безтолковими, як інші мужчини, щоб захоплюватись нею. А наш чарівник... Ах, яким він мені здався бридким! Ви не можете собі уявити, Ганно Григорівно, до якої міри він мені здався бридким".
"Так, але ж знайшлися деякі дами, що були небайдужі до нього".
"Я, Ганно Григорівно? От уже ніколи ви не можете сказати цього, ніколи, ніколи!"
"Та я не говорю про вас, наче крім вас нікого нема".
"Ніколи, ніколи, Ганно Григорівно! Дозвольте мені вам сказати, що я дуже добре себе знаю; хіба що з боку яких-небудь інших дам, які грають роль неприступних".
"Це вже пробачте, Софіє Іванівно! Дозвольте вам сказати, що за мною таких скандальозностей ніколи ще не водилося. За ким іншим хіба, а вже за мною ні, дозвольте мені це вам сказати".
"Чого ж ви образились? там же були й інші дами, були навіть такі, що перші захопили стільця біля дверей, щоб сидіти до нього ближче".
Ну, вже після цих слів, сказаних приємною дамою, мусила б неминуче настати буря, але, на превелике диво, обидві дами враз притихли, і зовсім нічого не настало. У всіх відношеннях приємна дама згадала, що викройка від модного плаття ще не в її руках, а просто приємна дама, що вона ще не встигла вивідати ніяких подробиць щодо відкриття, зробленого її щирою приятелькою, і тому мир настав дуже скоро. А втім, обидві дами не можна сказати, щоб мали в своїй натурі потребу завдавати прикрості і взагалі в характерах їхніх нічого не було злого, а так, невідчутне в розмові народжувалося само собою маленьке бажання кольнути одна одну; просто, одна одній для невеличкої втіхи при нагоді прикине якесь живе слівце: ось, мовляв, тобі! на, візьми, з'їж! Різного роду бувають потреби в серцях, як чоловічої, так і жіночої статі.
"Я не можу одначе зрозуміти тільки того", сказала просто приємна дама: "як Чичиков, бувши людиною заїжджою, міг насмілитись на такий відважний пасаж. Не може бути, щоб тут не було учасників".
"А ви думаєте, нема їх?"
"А хто ж би, гадаєте, міг допомагати йому?"
"Ну та хоч і Ноздрьов".
"Невже Ноздрьов?"
"А що ж? його ж на це вистачить. Ви знаєте, він рідного батька ладен продати, або, ще краще, програти в карти".
"Ах, Боже мій, які цікаві новини я дізнаюся від вас! Я б ніяк не могла припустити, щоб і Ноздрьов був причетний до цієї історії!"
"А я завжди припускала".
"Як подумаєш, справді, чого тільки не діється на світі: ну, чи можна було гадати, коли памятаєте, Чичиков щойно приїхав до нас у місто, що він учинить такий чудний марш у світ? Ах, Ганно Григорівно, коли б ви знали, як я перетривожилася! коли б не ваша прихильність і дружба... от уже, дійсно, на краю загибелі... куди ж? Машка моя бачить, що я бліда, як смерть: серденько пані, каже імені, ви бліді, як смерть. Машко, кажу, мені не до того тепер. Так от який випадок! Так і Ноздрьов тут, прошу покірно!"
Приємній дамі дуже хотілося вивідати дальші подробиці щодо викрадення, тобто, о котрій годині й інше, але багато захотіла. У всіх відношеннях приємна дама прямо відмовилась незнанням. Вона не вміла брехати: припустити що-небудь — це інша річ, та й то в такому разі, коли припущення спиралося на внутрішнє переконання; коли ж було відчутне внутрішнє переконання, тоді вона вміла постояти за себе, і спробував би якийсь дока-адвокат, що славиться хистом перемагати чужі думки, спробував би він змагатися тут, побачив би він, що значить внутрішнє переконання.
Що обидві дами нарешті цілком переконалися в тому, що спершу припустили лише як припущення, в цьому немає нічого незвичайного. Наш брат, народ розумний, як ми звемо себе, робить майже так само і за доказ можуть правити наші вчені розвідки. Спочатку вчений під'їжджає в них надзвичайним падлюкою, починає боязко, помірковано, починає найсмиреннішим запитом: чи не звідти? чи не з того кутка дістала ім'я така-то країна? або: чи не належить цей документ до іншого, пізнішого часу? або: чи не треба під цим народом розуміти ось який народ? Цитує негайно тих і інших стародавніх письменників, і як тільки побачить якийсь натяк або, просто, здалося йому, що натяк, вже він переходить в рись і бадьориться, розмовляє зі стародавніми письменниками запросто, ставить їм запити і сам навіть відповідає за них, забуваючи зовсім про те, що почав з боязкого припущення; йому вже здається, що він це бачить, що це ясно — і розвідку закінчено словами: так ось як воно було, так ось який народ треба розуміти, так ось з якої точки треба дивитись на предмет! Потім на повний голос з кафедри, — і новознайдена істина пішло гуляти по світу, набираючи собі послідовників та прихильників.
В той час, коли обидві дами так вдало й так дотепно розв'язали таку заплутану обставину, увійшов до вітальні прокурор з незмінне нерухомою своєю фізіономією, густими бровами й кліпаючим оком. Дами навперебій заходилися розповідати йому про всі події, розповіли про купівлю мертвих душ, про намір викрасти губернаторську дочку і збили його зовсім з пантелику, так що скільки не стояв він на одному місці, не кліпав
лівим оком і не бив себе хусткою по бороді, змітаючи звідти тютюн, але анічогісінько не міг зрозуміти. Так на тому й залишили його обидві дами й вирушили кожна в свій бік бунтувати місто. Цей захід удалося здійснити їм за півгодини з чимось. Місто зовсім було збудоражене; все прийшло в рух, і хоч би хто міг що-небудь зрозуміти. Дами вміли напустити такого туману в вічі всім, що всі, а особливо чиновники, якийсь час залишалися приголомшеними. Становище їхнє в першу хвилину було подібне до становища школяра, якому вві сні товариші, що встали раніше, засунули в ніс гусара, тобто папірець з тютюном. Потягши спросоння увесь тютюн у себе з усією щирістю сонного, він прокидається, схоплюється, дивиться, як дурень, витріщивши очі на всі боки, і не може зрозуміти, де він, що з ним було, і потім уже розпізнає осяяні скісним промінням сонця стіни, сміх товаришів, що поховались по кутках, і свіжий ранок, що заглядає у вікно разом з ожилим лісом, що бринить тисячами пташиних голосів, і осяяною річкою, що там і там зникає виблискуючими викрутасами між тонкими очеретами, усю всипану голими дітлахами, що закликають до купання, і потім уже нарешті почуває, що в носі в нього сидить гусар. Таке достоту було в першу хвилину становище обивателів і чиновників міста. Кожен, як баран, спинився, витріщивши очі. Мертві душі, губернаторська дочка й Чичиков збилися й поплуталися в головах їх надзвичайно химерно; і потім уже, після першого запаморочення, вони ніби почали розпізнавати їх нарізно і відділяти одне від одного, почали вимагати пояснення і сердитись, бачачи, що справа ніяк не хоче пояснитися. Що за притча, справді, що за притча ці мертві душі? логіки немає ніякої в мертвих душах, як же купувати мертві душі? де ж дурень такий візьметься? і на які сліпі гроші купуватиме він їх? і навіщо, до якого діла можна приткнути ці мертві душі? і чого вплуталася сюди губернаторська дочка? Якщо він хотів викрасти її, гак навіщо для цього купувати мертві душі?
Якщо ж купувати мертві душі, так навіщо викрадати губернаторську дочку? подарувати чи що він хотів їй ці мертві душі? Що за дурницю, справді, рознесли по місту? Що за напрям такий, що не встигнеш повернутись, а тут уже й пустять історію і хоч би якийсь глузд був... А от рознесли ж, виходить, була якась причина? Яка ж причина в мертвих душах? навіть і причини немає. Це, виходить, просто: на городі бузина, нісенітниця, курзу-верзу! це, просто, чорт би його забрав!..
Словом, пішли розмови, розмови, і все місто заговорило про мертві душі й губернаторську дочку, про Чичикова й мертві душі, про губернаторську дочку й Чичикова, і все що тільки було піднялося. Як вихор знялося доти, здавалось, дрімливе місто! Вилізли з нір усі тюрюки й бабаки, що позалежувались у халатах по кілька років дома, складаючи провину то на шевця, що пошив тісні чоботи, то на кравця, то на п'яницю-кучера. Усі ті, що припинили давно вже всякі знайомства й зналися тільки, як кажуть, з поміщиком Завалишиним та Полежаєвим (знамениті терміни, виведені від дієслів полежати та завалитись, які у великому вжитку в нас на Русі, так само, як фраза: заїхати до Сопикова й Храповицького, яка означає всякі мертвецькі сни на боці, на спині й у всіх інших положеннях з вихрапами, носовими висвистами й іншими такими речами). Усі ті, яких не можна було виманити з дому навіть закликом на смакування п'ятисоткарбованцевої юшки з двохаршинними стерлядями і всякими танучими в роті кулеб'яками; словом, виявилось,' що місто і людне, і велике, і населене як слід. Показався якийсь Сисой Пафнутійович і Макдональд Карлович, що про них і не чути було ніколи; у вітальнях застовбичив якийсь високий, високий з простреленою рукою такий високий на зріст, якого навіть і не видно було. На вулицях показалися криті дрожки, невідомі лінійки, деренчалки, колесосвистки — і заварилася каша. Іншим часом і за інших обставин, такі чутки, може, й не звернули б на себе ніякої уваги; але місто N. давно вже не діставало ніяких зовсім звісток. Навіть не сталося протягом трьох місяців нічого такого, що звуть у столицях комеражами, а це, як відомо, для міста те саме, що своєчасний довіз харчових припасів. У міській говірні виявились відразу дві зовсім протилежні думки й утворилися відразу дві протилежні партії: чоловіча й жіноча. Чоловіча партія, найбільш безтолкова, звернула увагу на мертві душі. Жіноча зосередила увагу виключно на викраденні губернаторської дочки. У цій партії, треба сказати на честь дамам, було незрівнянно більше ладу й обачності. Таке вже, видно, саме призначення їх бути гарними хазяйками й розпорядницями. Все в них незабаром набрало найпевнішого вигляду, одяглося в ясні й очевидні форми, пояснилось, очистилось, словом, вийшла викінчена картинка. Виявилось, що Чичиков давно вже був закоханий, і бачились вони в саду при місячному світлі, що губернатор давно віддав би за нього дочку, бо Чичиков багатий, як лихвар, коли б причиною не була дружина його, яку він покинув (звідки вони дізнались, що Чичиков жонатий — це нікому не було відомо), і що дружина, яка страждає від безнадійного кохання, написала листа губернаторові найзворушливішого, і що Чичиков, побачивши, що батько й мати ніколи не погодяться, зважився на викрадення. В інших домах розповідалося це трохи інакше: що в Чичикова немає зовсім ніякої дружини, але що він, як людина тонка, і така, що діє на певність, вирішив для того, щоб дістати доччину руку, почати справу з матері і мав з нею сердечний таємний зв'язок, і що потім зробив декларацію щодо доччиної руки; але мати, злякавшись, щоб не сталося злочину, противного релігії, і почуваючи в душі муки сумління, відмовила цілком, і що ось тому Чичиков зважився на викрадення. До всього цього приєдналося багато пояснень і поправок у міру того, як чутки доходили нарешті до найглухіших провулків. На Русі ж стани нижчі дуже люблять поговорити про плітки, що бувають у товариствах вищих, а тому почали про все це говорити в таких домках, де навіть у вічі не бачили й не знали Чичикова, пішли додатки і ще дальші пояснення. Сюжет ставав щораз цікавіший, набував щодня викінченіших форм і нарешті такий як є, у всій викінченості, внесений був у власні вуха губернаторші. Губернаторша, як мати сімейства, як перша в місті дама, нарешті як дама, що не підозрівала нічого подібного, була вкрай ображена такими історіями і пройнялась обуренням, з усякого погляду справедливим. Бідна блондинка витримала найприкріший tete-a-tete86, який тільки будь-коли траплялося мати шістнадцятилітній дівчині. Полилися цілі потоки розпитів, допитів, доган, погроз, докорів, умовлянь, так що дівчина кинулася в сльози, ридала й не могла зрозуміти жодного слова; швейцарові було дано найсуворіший наказ не приймати ні в який час і ні в якому разі Чичикова.
Зробивши своє діло щодо губернаторші, дами напосіли були на чоловічу партію, намагаючись схилити їх на свій бік і твердячи, що мертві душі вигадка і вжита тільки на те, щоб відвернути всяке підозріння й успішно вчинити викрадення. Багато хто навіть з чоловіків були збиті зі своїх поглядів і пристали до їх партії, незважаючи на те, що підпали під великі нарікання від своїх-таки товаришів, що вилаяли їх бабами й спідницями, іменами, як відомо, дуже образливими для чоловічої статі.
Та хоч як озброювались і опинались чоловіки, а в їхній партії зовсім не було такого ладу, як
у жіночій. Усе в них було якесь черстве, неотесане, недоладне, негоже, незграбне, негарне, в голові розгардіяш, колотнеча, плутанина, неохайність у думках — словом, так і визначилась у всьому пуста природа чоловіча, природа груба, важка, нездатна ні до ведення господарства, ні до сердечних переживань, маловірна, ледача, сповнена нескінченних сумнівів і вічного побоювання. Вони казали, що все це дурниця, що викрадення губернаторської дочки більше справа гусарська, аніж цивільна, що Чичиков не зробить цього, що баби брешуть, що баба, як мішок, що поклади, те й несе, що головний предмет, на який треба звернути увагу, є мертві душі, які, проте, чорт його знає, що означають, але в них є щось, одначе, вельми погане, нехороше. Чому здавалося чоловікам, що в них є щось погане й нехороше, у цю ж хвилину довідаємось: у губернію призначений був новий генерал-губернатор, подія, що, як відомо, доводить чиновників до тривожного стану: підуть перебирання, розпікання, прочуханки й різні службові макорженики, якими частує начальник своїх підлеглих! Ну а що, думали чиновники, як він дізнається тільки, просто, що в місті у них бач які безглузді чутки, та за це одне можна припекти не на життя, а на саму смерть. Інспектор лікарської управи раптом зблід: він уявив Бог знає що; що під словом мертві душі чи не слід розуміти хворих, які повмирали в значній кількості в лазаретах та в інших місцях від пошесної гарячки, проти якої не було вжито належних заходів, і чи не є Чичиков підісланий чиновник з канцелярії генерал-губернатора для проведення таємного слідства. Він повідомив про це голову. Голова відповів, що це дурниці, і потім раптом зблід сам, поставивши собі запитання: а що коли душі, куплені Чичиковим, справді мертві? а він допустив учинити на них купчу, та ще сам зіграв роль повіреного Плюшкіна, і дійде це до відома генерал-губернатора, що тоді? Він про це більше нічого, як тільки сказав тому й другому, і раптом зблідли і той і другий: страх причепливіший за чуму і передається вмить. Усі враз познаходили в собі такі гріхи, яких навіть не було. Слово мертві душі так пролунало невиразно, що почали підозрівати навіть, чи немає тут якогось натяку на скороспішно поховані тіла, внаслідок двох, що не так давно трапились, подій. Перша подія була з якимись сольвичегодськими купцями, які приїхали в місто на ярмарок і влаштували після торгів бенкет приятелям своїм, усть-сисольським купцям, бенкет на російський зразок з німецькими витівками: аршадами, пуншами, бальзамами та ін. Бенкет, як водиться, скінчився бійкою. Сольвичегодські повколошкували на смерть устьсисольських, хоч і від них зазнали добрих буханів у боки, під ребра і в печінки, які свідчили про надмірну величину кулаків, що їх мали покійники. У одного з переможців був навіть геть зовсім збитий насос, за висловом бійців, тобто зовсім розтрощений ніс, так що не залишилось його на обличчі і на півпальця. У вчинку своєму купці повинились, пояснюючи, що трохи попустували; ходили чутки, що ніби приносячи повинну голові вони поклали по чотири державні кожен; а втім, справа занадто темна; з учинених довідок і слідства виявилось, що устьсисольські хлопці померли від чаду, а тому так їх і поховали, як учаділих. Друга подія, що недавно трапилась, була така: казенні селяни сільця Вошива-пиха, з'єднавшись з такими ж селянами сільця Боровки, Задирайлово теж, стерли з лиця землі нібито земську поліцію в особі засідателя, якогось Дробяжкіна, що нібито земська поліція, тобто засідатель Дробяжкін, унадився вже занадто часто їздити до них у село, що іншим разом варт пошесної гарячки, а причина, мовляв, та, що земська поліція, маючи деякі слабості з боку сердечного, накидав оком на молодиць і сільських дівчат. А втім, напевне невідомо, хоч у зізнаннях селяни висловились прямо, що земська поліція був, мовляв, блудливий як кіт і що не раз вони його підстерігали і одного разу навіть вигнали голяком з якоїсь хати, куди він був заліз. Звісно, земська поліція заслужив кари за сердечні слабості, але мужиків як Вошивої-пихи, так і Задирайловатеж, не можна було також виправдати за самоправство, якщо вони тільки дійсно брали участь у вбивстві. Але справа була темна, земську поліцію знайшли на шляху, мундир чи сюртук на земській поліції був гірший за ганчірку, а вже фізіогномії і пізнати не можна було. Справа ходила по судах і надійшла нарешті в палату, де була спочатку на самоті вирішена в такому сенсі: через те, що невідомо, хто саме з селян брав участь, і всіх їх багато, а Дробяжкін людина мертва, то йому небагато з того пуття, коли б навіть він і виграв справу, а мужики були ще живі і для них дуже важить присуд на їх користь; внаслідок чого й вирішено було так: що засідатель Дробяжкін сам був причиною, несправедливо утискаючи мужиків Вошивої-пихи та Задирайлова-теж, а помер, мовляв, він, повертаючись санками, від апоплексичного удару. Справа, здавалось, оброблена була кругло, та чиновники одначе, невідомо чому, почали думати, що, мабуть, про ці мертві душі йде тепер мова. А ще так трапилось, що, як умисне, в той час, коли пани чиновники й без того були в скрутному стані, прийшли до губернатора разом два папери. В одному з них говорилося, що за одержаними свідченнями і донесеннями перебуває у них в губернії вироблювач фальшивих асигнацій, який ховається під різними іменами, і щоб негайно був учинений найсуворіший розшук. Другий папірець містив у собі повідомлення губернатора сусідньої губернії про втечу від законного переслідування розбійника, і що коли об'явиться у них в губернії якась підозріла людина, яка не подасть ніяких свідоцтв і паспортів, то затримати її негайно. Ці два папери так і приголомшили всіх. Попередні висновки і здогади зовсім були збиті з пантелику. Звісно, ніяк не можна було припускати, щоб тут стосувалося що-небудь Чичикова, одначе всі, як подумали кожен з свого боку, як пригадали, що вони ще не знають, хто такий насправді Чичиков, що він сам дуже неясно висловлювався про власну особу, говорив, правда, що потерпів по службі за правду, але ж все це якось невиразно, і коли згадали при цьому, що він навіть висловився, ніби мав багато ворогів, які замірялися на життя його, то задумалися ще більше: виходить життя його було в небезпеці, виходить його переслідували, виходить, що таки накоїв він чогось... та хто ж він, справді, такий? Звісно, не можна думати, щоб він міг робити фальшиві папірці, а тим більше бути розбійником, зовнішність благонадійна, але, при всьому тому, хто ж би однак був він насправді? І от пани чиновники поставили собі тепер запитання, яке повинні були поставити спочатку, тобто в першій главі нашої поеми. Вирішено було ще розпитати дещо у тих, у кого були куплені душі, щоб принаймні дізнатись, що за купівля, і що саме треба розуміти під цими мертвими душами, і чи не пояснив він кому хоч може ненароком, хоч побіжно як-небудь, справжніх своїх намірів, і чи не сказав він кому-небудь про те, хто він такий. Передусім звернулись до Коробочки, але тут почерпнули небагато: купив, мовляв, за п'ятнадцять карбованців, і пташине пір'я теж купує, і багато всього обіцяв накупити, в казну сало теж постачає, і тому, певне, шахрай, бо вже був один такий, що купував пташине пір'я і в казну сало постачав, та й обдурив усіх і протопопшу нагрів більше, як на сто карбованців. Усе, що вона говорила далі, було повторення майже того ж самого, і чиновники побачили тільки, що Коробочка була просто дурна баба. Манілов відповів, що за Павла Івановича завжди він ладен ручитися як за себе самого, що він пожертвував би усім своїм маєтком, щоб мати соту частину достоїнств Павла Івановича, і відізвався про нього взагалі в найприємніших висловах, додавши кілька думок про дружбу і симпатії вже з замруженими очима. Ці думки, звісно, задовільно пояснили ніжний порив його серця, але не пояснили чиновникам справжнього діла. Собакевич відповів, що Чичиков, на його думку, чоловік хороший, а що селян він йому продав на вибір і народ у всіх відношеннях живий; але що він не ручиться за те, що станеться згодом, що коли вони трохи вимруть під час труднощів переселення в дорозі, то не його провина, і в тому владен Бог, а гарячок і всяких смертоносних хвороб є на світі чимало, і бувають випадки, що вимирають цілі села. Пани чиновники вдалися ще до одного засобу, не дуже благородного, але який, проте, іноді вживається, тобто стороною, за допомогою всяких лакейських знайомств, розпитати людей Чичикова, чи не знають вони яких подробиць щодо попереднього життя й обставин пана, але почули теж небагато. Від Петрушки почули тільки запах жилого покою, а від Селіфана, що сповняв службу царську та служив раніш на митниці та й тільки. У цього класу людей є досить дивний звичай. Якщо його спитати прямо про щось, він ніколи не згадає, не візьме всього в голову і навіть просто відповість, що не знає, а коли спитати про щось інше, отут він і приплете його й розкаже з такими подробицями, що їх і знати не схочеш. Усі розшуки, вчинені чиновниками, відкрили їм тільки те, що вони напевне ніяк не знають, що таке Чичиков, а тим часом Чичиков чим-небудь та мусить бути неодмінно. Вони поклали нарешті поговорити остаточно про цей предмет і вирішити принаймні, що і як їм робити, і яких заходів ужити, і що ж він таке: чи така людина, яку треба затримати й схопити як неблагонадійну, а чи така він людина, яка може сама схопити й затримати їх усіх як неблагонадійних. Для всього цього задумано було зібратися нарочито в поліцеймейстера, вже відомого читачам батька й благодійника міста.
Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
