Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
"Куди їздив?" спитав Ноздрьов і, не діждавшись відповіді, продовжував далі: "А я, брат, з ярмарку. Вітай: програвся дощенту! Чи ж віриш, ніколи в житті ще так не програвався. Адже я на обивательських приїхав! Ось подивись навмисне у вікно!" Тут він пригнув сам голову Чичикова, так що той трохи не вдарився нею об раму. "Бачиш, яка погань! насилу дотягли прокляті, я вже пересів ось на його бричку". Кажучи це, Ноздрьов показав пальцем на свого товариша. "А ви ще не знайомі? Зять мій, Міжуєв! Ми з ним цілий ранок говорили про тебе. "Ну, дивись", кажу, "коли ми не зустрінемо Чичикова". Ну, брат, коли б ти знав, як я програвся! Віриш, не тільки вбухав чотирьох рисаків — просто все спустив. Адже на мені нема ані ланцюжка, ані годинника..." Чичиков глянув і побачив справді, що на ньому не було ні ланцюжка, ні годинника, йому навіть здалося, що й один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий. "А було б у мене тільки двадцять карбованців у кишені", казав далі Ноздрьов: "іменно не більше, як двадцять, я відіграв би все, тобто, крім того, що відіграв би, от, як чесна людина, тридцять тисяч зараз поклав би у бумажник".
"Але ж ти й тоді так казав", відповів білявий: "а коли я тобі дав п'ятдесят карбованців, в ту ж мить просадив їх".
"І не просадив би! їй-Богу, не просадив би! Якби не зробив я сам дурниці, далебі, не просадив би. Якби не загнув я після пароле36 на клятій сімці утку37, я б міг зірвати весь банк38".
"Але ж не зірвав", сказав білявий.
"Не зірвав, бо загнув утку невчасно. А ги думаєш, майор твій добре грає?"
"Добре, чи не добре, але ж він тебе обіграв".
"Велика штука!" сказав Ноздрьов: "так і я його обіграю. Ні, ось хай спробує він грати дублетом39, так тоді я подивлюсь, я подивлюсь тоді, який з нього картяр!.. Зате, брат Чичиков, як погуляли ми в перші дні! Правда, ярмарок був навдивовижу. Самі купці кажуть, що ніколи не було такого з'їзду. У мене все, що тільки привезли з села, продали за найвигіднішу ціну. Ех, братіку, як гульнули! Тепер навіть як згадаєш... чорт забери, тобто, як шкода, що тебе не було! Уяви, що за три версти від міста стояв драгунський полк. Так віриш, що офіцери, скільки їх не було, сорок чоловік самих офіцерів було в місті; як почали ми, братіку, пити... Штабс-ротмістр Поцелуєв... такий бравий! вуса, братіку, отакі! Бордо називає просто бурдашкою. "Принеси лишень, брат", каже, "бурдашки!" Поручик Кувшинников... Ох, братіку, яка пречудова людина! от уже можна сказати, по всій формі гультяй. Ми все були з ним разом. Якого вина продав нам Пономарьов! Треба тобі знати, що він шахрай, і в його крамниці нічого не можна брати: до вина домішує всяку погань: сандал, палену пробку і навіть бузиною, мерзотник, затирає, та зате коли вже витягне з далекої кімнатки, яка зветься в нього особливою, якусь пляшечку, ну просто, брат, опинишся в емпіреях40. Шампанське в нас було таке, — що перед ним губернаторське? просто квас. Уяви, не кліко, а якесь кліко матрадура, це означає подвійне кліко. І ще дістав одну пляшечку французького під назвою: бон-бон. — Запах? розетка і все, що хочеш... Ну, вже й гульнули!.. Після нас приїхав якийсь князь, послав до крамниці по шампанське, немає жодної пляшки у всьому місті, все офіцери випили. Віриш, я сам за обідом випив сімнадцять пляшок шампанського!"
"Ну, сімнадцять пляшок ти не вип'єш", зауважив білявий.
"Як чесна людина кажу, що випив", відповів Ноздрьов.
"Ти можеш собі казати, що хочеш, а я тобі кажу, що й десяти не вип'єш".
"Ну хочеш об заклад, що вип'ю?"
"Навіщо ж об заклад?"
"Ну, постав свою рушницю, що купив у місті".
"Не хочу".
"Ну та постав, спробуй!"
"І пробувати не хочу".
"Та був би ти без рушниці, як без шапки. Ех, брат Чичиков, тобто, як я жалкував, то тебе не було. Я знаю, що ти не розлучився б із поручиком Кувшинниковим. От би ви з ним добре зійшлися! Це не те, що прокурор і всі губернські скнари в нашому" місті, які так і трусяться за кожною копійкою. Цей, братіку, і в гальбік41, і в баночок, і в усе що хочеш. Ех, Чичиков, ну, що б тобі було
приїхати. Справді, свинтус ти після цього, скотар та й голі! поцілуй мене, серце, смерть як я люблю тебе! Міжуєв, глянь: от доля звела: ну то він мені або я йому? він приїхав Бог знає звідки, я теж тут живу... А скільки було, брат, карет, і все це en gros42. У фортунку43 крутнув; виграв: дві банки помади, фарфорову чашку й гітару; потім знову поставив один раз і прокрутив, канальство, ще й своїх шість карбованців. А який, коли б ти знав, зальотник Кувшинников! Ми з ним були на всіх май-' же балах. Одна була така виряджена; рюші на ній та трюші, і чорт знає чого не було... я думаю собі тільки: чорт забери! А Кувшинников, тобто це така бестія, підсів до неї і французькою мовою підсипає їй такі компліменти... Віриш, простих баб не проминув. Це він називає поласувати полуничкою. Риби й баликів навезли чудових. Я таки привіз з собою одного, добре, що догадавсь купити, як були ще гроші. Ти куди тепер ідеш?"
"А я до чоловічка одного", сказав Чичиков. ,
"Ну, що там чоловічок, кинь його! їдьмо до мене!"
"Ні, не можна, є діло".
"Ну, от уже й діло! вже й вигадав! ох ти Оподелдок Іванович!"
"Таки справді, діло, та ще й нагальне".
"Іду на парі, брешеш! ну скажи тільки, до кого їдеш?"
"Ну, до Собакевича".
Тут Ноздрьов зареготав тим дзвінким сміхом, яким заливається тільки свіжа здорова людина, в якої всі до одного показуються білі, як цукор, зуби, тремтять і стрибають щоки, і сусід за двома дверима, в третій кімнаті, кидається спросоння, витріщивши очі й промовляючи: "як же його розібрало!"
"Що ж тут смішного", сказав Чичиков, почасти незадоволений з такого сміху.
Але Ноздрьов і далі реготав на все горло, приказуючи: "ой рятуй, їй-право, лусну зо сміху!"
"Нічого немає смішного: я дав йому слово", сказав Чичиков.
"Та ж тобі життя буде немиле, коли приїдеш до нього, це просто скупердяга! Я ж знаю твою вдачу, ти гірко опечешся, якщо думаєш знайти там банчок і добру пляшку якого-небудь бонбону. Слухай, братіку: ну к чорту Собакевича, їдьмо зараз до мене! яким баликом почастую! Пономарьов бестія так розкланювався, каже: для вас тільки, весь ярмарок, каже, обшукайте, не знайдете такого. Але ж шахрай страшенний. Я йому в вічі це казав: ви, кажу, з нашим відкупщиком найперші шахраї! Сміється бестія, та бороду гладить. Ми з Кувшинниковим щодня снідали в його крамниці. Ах, брат, забув сказати тобі: знаю, що ти тепер не відчепишся, але за десять тисяч не віддам, наперед кажу... Гей, Порфирію", закричав він, підійшовши до вікна, на свого слугу, що держав у одній руці ножик, а в другій шкоринку хліба з шматком балика, який пощастило йому мимохідь відрізати, виймаючи щось там із брички. "Гей, Порфирію!" кричав Ноздрьов: "а внеси щеня! Яке щеня!" продовжував він, звертаючись до Чичикова. "Крадене, і за себе самого не відда- , вав хазяїн. Я йому обіцяв булану кобилу, яку, пам'ятаєш, виміняв у Хвостирьова..." Чичиков, проте, зроду не бачив ні буланої кобили, ні Хвостирьова.
"Пане! нічого не хочете закусити?" сказала в цей час, підходячи до нього, стара.
"Нічого. Ех, брат, як погуляли! А втім, дай чарку горілки. Яка в тебе є?"
"Ганусівка"44, відповіла стара.
"Ну, давай ганусівки", сказав Ноздрьов.
"Давай вже й мені чарку!" сказав білявий.
"В театрі одна актриса так каналія співала,;як канарейка! Кувшинников, який сидів біля мене, "от", каже, "брат, поласувати б полуничкою!" Самих балаганів, я думаю було п'ятдесят. Фенарді45 чотири години крутився вітряком". Тут він узяв чарку з рук старої, яка йому за те низько вклонилась. "А, давай його сюди!" закричав він, побачивши Порфирія, що ввійшов зі щеням. Порфирій був одягнений так само, як і пан, в якомусь архалуку, підбитому ватою, але трохи більше заяложеному.
"Давай його, клади сюди на підлогу!"
Порфирій поклав щеня на підлогу, яке, витягшись на всі чотири лапи, нюхало землю.
"От щеня!" сказав Ноздрьов, узявши його за спинку й піднявши рукою. Щеня досить жалісно заскавуліло.
"Але ж ти не зробив того, що я тобі казав", промовив Ноздрьов, повернувшись до Порфирія і розглядаючи пильно черево щеняти: "і не подумав вичесати його?"
"Ні, я його вичісував".
"А чому ж блохи?"
"Не можу знати. Могли як-небудь з брички поналазити".
"Брешеш, брешеш, і на думці не мав чесати, я думаю, дурню, ще й своїх напустив. А глянь, Чичиков, глянь, які вуха, на лишень помацай рукою".
"Та навіщо, я й так бачу: доброї породи!" відповів Чичиков.
"Ні, ти візьми-таки, помацай вуха!"
Чичиков, щоб догодите йому, помацав вуха, промовивши: "еге, гарний буде собака".
"А ніс, чуєш, який холодний? ось візьми рукою". Не бажаючи образити його, Чичиков узяв і за ніс, сказавши: "гарний нюх".
"Справжній мордаш", продовжував Ноздрьов: "я, признатись, давно гострив зуби на мордаща. На, Порфирію, віднеси його!"
Порфирій, узявши щеня під черево, поніс його в бричку.
"Слухай, Чичиков, ти мусиш неодмінно тепер їхати до мене: п'ять верст усього, духом домчимо, а там уже можеш і до Собакевяча".
"А що ж", подумав собі Чичиков: "заїду я справді до Ноздрьова. Чим же він гірший за інших, така сама людина, та ще й програвся. Проворний він, як видно, на все, значить, у нього дурно можна щось випросити". "Гаразд, поїдемо", сказав він: "тільки цур не затримувати, мені час дорогий".
"Ну, голубе, оце діло! Оце добре, стривай-бо, я тебе поцілую за це". Тут Ноздрьов і Чичиков поцілувались. "І славно: утрьох і покотимо!"
"Ні, ти вже, будь ласка, мене відпусти", казав білявий: "мені треба додому".
"Пусте, пусте, брат, не пущу".
"Справді, жінка буде сердитись, тепер же ти можеш пересісти ось на їхню бричку".
"Ні, ні, ні! І не думай!"
Білявий був один із тих людей, в характері яких на перший погляд є якась упертість. Ще не встигнеш розкрити рота, як вони вже ладні сперечатись і, здається, ніколи не погодяться на те, що явно протилежне їх характеру думок, що ніколи не назвуть дурного розумним і що особливо не згодяться танцювати під чужу дудку; а кінчиться завжди тим, що в характері їх виявиться м'якість, що вони згодяться саме на те, що відкидали, дурне назвуть розумним і підуть потім витанцьовувати якнайкраще під чужу дудку, словом, почнуть гладенько, а кінчать гидкенько.
"Дурниця!" сказав Ноздрьов у відповідь на якесь заперечення білявого, надів йому на голову картуз, і — білявий пішов слідом за ними.
"За горілочку, пане, не заплатили..." сказала стара.
"А, добре, добре, матінко. Слухай, зятьок! заплати будь ласка. В мене немає ні копійки в кишені".
"Скільки тобі?" сказав зятьок.
"Та що, батечку, всього двогривенюс46", відповіла стара. "Бреши, бреши. Дай їй полтину47, вистачить з неї".
"Малувато, пане", сказала стара, проте взяла гроші з подякою і ще побігла мерщій відчиняти їм двері Вона не зазнала збитків, бо заправила вчетверо проти того, що коштувала горілка.
Приїжджі посідали. Бричка Чичикова їхала поруч з бричкою, де сиділи Ноздрьов та його зять, і тому вони всі троє могли вільно між собою розмовляти усю дорогу. За ними їхала, раз у раз відстаючи, невелика колясчина Ноздрьова, запряжена охлялими обивательськими кіньми. У ній сидів Порфирій зі щеням.
Тому що розмова, яку подорожні вели між собою, була не дуже цікава для читача, то зробимо краще, коли скажемо що-небудь про самого Ноздрьова, якому, може, доведеться відіграти не зовсім останню роль у нашій поемі.
Особа Ноздрьова, певно, вже трохи знайома читачеві. Таких людей доводилося всякому зустрічати чимало. їх звуть спритними хлопцями, вважають ще в дитинстві й у школі за гарних товаришів, і при всьому тому часто боляче лупцюють. В їх обличчях завжди видно щось відкрите, пряме, завзяте. Вони скоро знайомляться, і не зоглядишся, як уже говорять тобі: "ти". Дружбу заведуть, здається, навіки; але майже завжди так трапляється, що той, хто подружиться, поб'ється з ними того ж вечора на товариській гулянці. Вони завжди балакуни, гультяї, сміливці, народ примітний. Ноздрьов у тридцять п'ять років був достоту такий, яким був у вісімнадцять і двадцять: охочий погуляти. Одруження його аж ніяк не змінило, тим більше, що жінка незабаром пішла на той світ, покинувши двох діток, які зовсім йому були не потрібні. Дітей, однак, доглядала гарненька нянька. Дома він більше, ніж день, не міг всидіти. Чутливий ніс його чув за кілька десятків верст, де був ярмарок з усякими з'їздами та балами; він уже, як оком змигнути, був там, сперечався й заводив колотнечу за зеленим столом, бо мав, подібно до всіх таких, пристрасть до карт. У карти, як ми вже бачили з першої глави, грав він не зовсім безгрішно й чисто, знаючи багато різних пересмикувань і інших тонкощів, і тому гра вельми часто кінчалася іншою грою: або лупцювали його чобітьми, або ж учиняли пересмикування його густим і дуже гарним бакенбардам, так що повертався додому він іноді з однією тільки бакенбардою, та й то досить рідкою. Але його здорові й повні щоки були добре створені і містили в собі стільки вирощувальної сили, що бакенбарди скоро виростали знову, ще навіть кращі, ніж були. І що найдавніше, що може тільки на Рyci трапитись, він через якийсь час уже зустрічався знову з тими приятелями, що його товкли, і зустрічався наче й не було нічого, і він, як то кажуть, нічого і вони нічого.
Ноздрьов був у деякому відношенні історична людина. Ні на одному зібранні, де він був, не обходилось без історії. Яка-небудь історія неодмінно траплялася: або виведуть його піц руки з зали жандарми, або змушені бувають виштовхати свої ж приятелі. Коли Ж цього, не станеться, то все-таки щось та буде таке, чого з іншими ніяк не буде: або надудлиться в буфеті так, що тільки сміється, або забрешеться якнайгірше, так що, нарешті, самому зробиться совісно. І набреше зовсім без ніякої потреби: візьме й розкаже, що в Нього був кінь якої-небудь голубої або рожевої масті і тому подібні нісенітниці, так, що слухачі, нарешті, всі відходять, промовивши: "ну, брат, ти, здається, вже почав таке верзти, що й купи не тримається". Є люди, що мають пристрасть напаскудити ближньому, іноді зовсім без ніякої причини. Інший, наприклад, навіть чоловік в чинах, з благородною зовнішністю, із зіркою на грудях, потискуватиме вам руку, розговориться з вами про предмети глибокі, що спонукують до роздумів, а потім, дивись, тут-таки перед вашими очима і напаскудить вам. І напаскудить так, як простий колезький реєстратор, а зовсім не так, як людина із зіркою на грудях, яка розмовляє про предмети високі, що спонукують до роздумів, так що стоїш тільки та дивуєшся, знизуючи плечима, та й годі. Таку саму дивну пристрасть мав і Ноздрьов. Чим хто ближче з ним сходився, тому він найшвидше насолював: розпускав небувальщину, що вже дурнішої трудно вигадати, розладжував весілля, торговельну угоду і зовсім не вважав себе за вашого ворога; навпаки, коли випадок приводив його знову зустрітися з вами, він поводився знов подружньому і навіть казав: "Але ж ти, мерзотнику отакий, ніколи не заїдеш до мене". Ноздрьов у багатьох відношеннях був різносторонньою людиною, тобто людиною на всі руки. За одну хвилину він пропонував вам їхати куди завгодно, хоч на край світу, вступити у будь-яке починання, міняти все, що тільки є, на все, що хочете. Рушниця, собака, кінь — усе було предметом міньби, але зовсім не з тим, щоб виграти, це походило просто від якоїсь невгамовної спритності й жвавості характеру. Коли йому на ярмарку щастило натрапити на простака і обіграти його, він накуповував безліч усього, що перше наверталось йому на очі в крамницях: хомутів, курильних смолок48, ситцю, свічок, хусток для няньки, жеребця, ізюму, срібний умивальник, голландського полотна, крупчатки, тютюну, пістолетів, оселедців, картин, точильний інструмент, горшків, чобіт, фаянсового посуду скільки вистачало грошей. А втім, рідко траплялось, щоб все це він довозив додому; майже того самого дня спускалось воно все іншому щасливому картяреві, іноді навіть з додачею власної люльки з кисетом і мундштуком, а іншим разом і всієї четверні з усім: з коляскою й кучером, так що сам господар вирушав у коротенькому сюртучку або архалуку шукати якого-небудь приятеля, щоб покористуватись його екіпажем. Ось який був Ноздрьов! Може, назвуть його характером утертим, почнуть говорити, що тепер немає вже Ноздрьова. Гай-гай! несправедливі будуть ті, хто почне говорити так. Ноздрьов довго ще не переведеться на світі. Він усюди між нами і, може, тільки ходить в іншому каптані; та легковажно-непроникливі люди, і людина в іншому каптані здається їм іншою людиною.
Тимчасом три екіпажі підкотили вже до ґанку будинку Ноздрьова. В будинку не було ніякого готування до їх прийняття. Посеред їдальні стояли дерев'яні козли, і два мужики, стоячи на них, мазали стіни, заводячи якусь нескінченну пісню; підлога вся була обляпана білилом. Ноздрьов звелів у ту ж мить мужиків і козли геть, і вибіг у другу кімнату віддавати наказ. Гості чули, як він замовляв кухареві обід; обміркувавши це, Чичиков, який починав уже трохи почувати апетит, побачив, що раніше п'ятої години вони не сядуть за стіл. Ноздрьов, повернувшись, повів гостей оглядати все, що тільки було в нього в селі: і за дві години з чимось показав геть чисто все, так що вже нічого більше не залишилось показувати. Перш за все пішли вони оглядати конюшню, де бачили двох кобил, одну сіру в яблуках, другу булану, потім гнідого жеребця, з вигляду й непоказного, але за якого Ноздрьов божився, що заплатив десять тисяч.
"Десять тисяч ти за нього не дав", зауважив зять. "Він і однієї не вартий".
"Їй-Богу, дав десять тисяч", сказав Ноздрьов.
"Ти собі можеш божитись, скільки хочеш", відповів зять.
"Ну, хочеш, поб'ємось об заклад!" сказав Ноздрьов.
Об заклад зять не захотів битись.
Потім Ноздрьов показав порожні стійла, де були раніше теж добрі коні. У цій самій конюшні бачили цапа, якого, за старим повір'ям, вважали за необхідне держати при конях, який, як здавалось, був з ними в злагоді, гуляв під їхніми черевами, як у себе вдома. Потім Ноздрьов повів їх дивитись на вовченя, що було на припоні. "От вовченя!" сказав він: "я його навмисне годую сирим м'ясом. Мені хочеться, щоб воно було справжнім звіром!" Пішли оглядати ставок, де, за словами Ноздрьова, водилась риба така завбільшки, що два чоловіки насилу витягали штуку, що однак родич не проминав взяти під сумнів. "Я тобі, Чичиков", сказав Ноздрьов: "покажу чудову пару собак: міць чорних м'язів просто дивує, щиток49 — голка!" і повів їх до збудованого дуже красиво маленького будиночка, оточеного великим, загородженим з усіх боків двором. Вступивши в двір, побачили там усяких собак, і густопсових, і чистопсових, усіх можливих кольорів і мастей: муругих, чорних з підпалинами, полово-рябих, муруго-рябих, червоно-рябих, чорновухих, - сіровухих50... Були тут усі клички, всі наказові форми: стріляй, перелай, пурхай, пожар, скосир, чортихай, допікай, припікай, северга51, ластівка, нагорода, опікунка. Ноздрьов був серед них достоту, як батько серед родини, всі вони, зразу пустивши вгору хвости, називані в собачіїв правилами, полетіли прямо назустріч гостям і почали з ними вітатися. Штук з десять з них поклали свої лапи Ноздрьову на плечі. Передай засвідчив таку саму дружбу Чичикову і, підвівшись на задні ноги, лизнув його язиком у самі губи, так що Чичиков тут-таки сплюнув. Оглянули собак, що дивували міццю чорних мязів — гарні були собаки. Потім пішли оглядати кримську суку, яка була вже сліпа і, за словами Ноздрьова, незабаром мала здохнути, але років зо два тому була дуже гарна сука; оглянули й суку — сука, й справді, була сліпа. Потім пішли оглядати водяний млин, де бракувало порплиці, в яку встановлюється верхній камінь, що швидко обертається на веретені, пурхає, за чудовим висловом російського мужика. "А ось тут скоро буде й кузня!" сказав Ноздрьов. Трохи пройшовши, вони побачили, справді, кузню, оглянули й кузню.
"На цьому ось полі", сказав Ноздрьов, показуючи пальцем на поле: "русаків така гибель, що землі не видно. Я сам своїми руками піймав одного за задні ноги".
"Ну, русака ти не піймаєш рукою!" зауважив зять.
"А отже піймав, умисне піймав!" відповів Ноздрьов. "Тепер я поведу тебе подивитись", продовжував він, звертаючись до Чичикова: "межу, де кінчається моя земля".
Ноздрьов повів своїх гостей полем, що в багатьох місцях було з самих купинок. Гості мусили пробиратись між перелогами й ріллею. Чичиков починав відчувати втому. В багатьох місцях ноги їх видавлювали під собою воду, до такої міри місце було низьке. Спочатку вони стереглися й переступали обережно, але потім, побачивши, що все це ні до чого не веде, брели прямо, не розбираючи, де більша, а де менша грязь. Пройшовши чималенько, побачили справді межу, що була з дерев'яного стовпчика та вузенького рову.
"Ось межа!" сказав Ноздрьов: "усе, що бачиш по цей бік, усе це моє, і навіть по той бік, увесь цей ліс, що ген синіє, і все, що за лісом, усе моє".
"Та коли ж цей ліс став твоїм?" спитав зять. "Хіба ти недавно купив його? Адже він не був твій".
"Так, я купив його недавно", відповів Ноздрьов.
"Коли ж ти встиг його так скоро купити?"
"Аякже, я ще позавчора купив, і дорого, чорт забери, дав".
"Та ти ж був у той час на ярмарку".
"Ех ти, Софрон! Хіба не можна бути водночас на ярмарку і купити землю? Ну, я був на ярмарку, а прикажчик мій тут без мене й купив".
"Ну, хіба що прикажчик!" сказав зять, але й це взяв під сумнів і похитав головою. Гості вернулись тією самою гидкою дорогою додому. Ноздрьов повів їх у свій кабінет, в якому, проте, не було помітно слідів того, що буває в кабінетах, тобто книг або паперів; висіли тільки шаблі та дві рушниці, одна на триста, а друга на вісімсот карбованців. Зять, оглянувши, похитав тільки головою. Потім були показані турецькі кинджали, на одному з яких, помилково, було вирізьблено: Майстер Савелій Сибіряков. Слідом за тим показано гостям шарманку. Ноздрьов тут же прокрутив перед ними дещо. Шарманка грала не без приємності, але всередині її, здається, щось сталося: бо мазурка кінчалась піснею: "Мальбруг у похід рушив"52; а "Мальбруг у похід рушив" несподівано завершувався якимсь давно знайомим вальсом. Уже Ноздрьов давно перестав крутити, але в шарманці була одна дудка, дуже жвава, що ніяк не хотіла вгамуватись, і довго ще потім свистіла вона сама. Потім були показані люльки дерев'яні, глиняні, пінкові, обкурені й необкурені, обтягнуті замшею і необтягнуті, чубук з янтарним
мундштуком, недавно виграний, і кисет, вишитий якоюсь графинею, що десь на поштовій станції закохалася в нього по вуха, у якої ручки, за словами його, були найсубтильніший сюперфлю", — слово, яке, мабуть, означало в нього найвищу точку довершеності. Закусивши баликом, вони сіли за стіл близько п'ятої години. Обід; як видно, не був у Ноздрьова головним у житті; страви не відігравали великої ролі: дещо й пригоріло, дещо й зовсім не зварилось. Видно, що кухар керувався більше якимсь натхненням і клав перше, що потрапляло під руку: стояв коло нього перець— він сипав перець, капуста попалась — пхав капусту, жбухав молоко, шинку, горох — словом, качай-валяй, аби гаряче, а смак якийсь, певно, вийде. Зате Ноздрьов наполіг на вина: ще не подавали супу, він уже налив гостям по великій склянці портвейну і по другій госотерну, бо в губернських і повітових містах не буває простого сотерну. Потім Ноздрьов звелів принести пляшку мадери, кращої за яку не пив сам фельдмаршал. Мадера, справді, аж горіла в роті, бо купці, знаючи вже смак поміщиків, що любили добру мадеру, заправляли її нещадно ромом, а іноді вливали туди й царської горілки в надії, що все стерплять руські шлунки. Потім Ноздрьов звелів принести ще якусь особливу пляшку, яка, за словами його, була й бургоньйон і шампаньйон разом. Він наливав дуже старанно в обидві склянки — і направо, і наліво, і зятеві, і Чичикову; Чичиков помітив проте якось мимохідь, що самому собі він небагато доливав. Це змусило його бути обережним, і як тільки Ноздрьов як-небудь забалакувався, або наливав зятеві, він перекидав у ту ж мить свою склянку в тарілку. В недовгому часі була принесена на стіл горобинівка, яка мала, за словами Ноздрьова, справжній смак вершків, але в якій, на здивування, чути було сивуху в усій її силі. Потім пили якийсь бальзам, що мав таке ім'я, яке навіть важко було пригадати, та й сам господар удруге назвав його вже іншим ім'ям. Обід давно вже кінчився, і вина були перепробувані, але гості все ще сиділи за столом. Чичиков ніяк не хотів заговорити з Ноздрьовим при зятеві про головний предмет. Все-таки зять був людина стороння, а предмет вимагав усамітненої і дружньої розмови. А втім, зять навряд чи міг бути людиною небезпечною, бо набрався, здається, вдосталь, і, сидячи на стільці, щохвилини клював носом. Помітивши й сам, що перебуває не в надійному стані, він почав, нарешті, відпрошуватись додому, але таким лінивим і млявим голосом, немовби, за російським висловом, натягав кліщами на коня хомут. "І ні-ні, не пушу!" сказав Ноздрьов. "Ні, не роби мені кривди, друже мій, справді, поїду", сказав зять: "ти мене дуже скривдиш".
"Пусте, пусте! ми влаштуємо цю ж хвилину банчок". "Ні, влаштовуй, брат, сам, а я не можу, жінка буде у великій претензії, справді, я мушу їй розказати про ярмарок. Треба, брат, справді, треба їй зробити приємність. Ні, ти не держи мене!"
"Ну її, жінку, к...! велике справді діло робитимете вкупі!" "Ні, брат! вона така поштива й вірна! Послуги робить такі... віриш, у мене сльози на очах. Ні, ти не держи мене; як чесна людина, поїду. Я тебе в цьому запевняю по чистій совісті".
"Хай собі ще, яка з нього користь!" сказав тихо Чичиков Ноздрьову.
"А й справді!" сказав Ноздрьов: "смерть не люблю таких тюхтіїв!" і додав уголос: "ну, чорт з тобою, їдь собі бабитися з жінкою, фетюк54".
"Ні, брат, ти не лай мене фетюком", відповів зять: "я їй життям зобов'язаний. Така, справді, добра, мила, таку ласку виявляє... аж сльоза навертається, спитає, що бачив на ярмарку, треба все розказати, така, справді, мила".
"Ну, їдь собі, бреши їй дурниці! Ось картуз твій".
"Ні, брат, тобі зовсім не слід так про неї казати; цим ти, можна сказати, самого мене ображаєш, вона така мила".
"Ну, то й забирайся до неї швидше!"
"Так, брат, поїду, вибач, що не можу залишитись. Душею радий би був, але не можу". Зять ще довго повторяв свої вибачення, не помічаючи, що сам уже давно сидів у бричці, давно виїхав за ворота, і перед ним давно були тільки порожні поля. Треба думати, що жінка небагато чула подробиць про ярмарок.
"Така погань!" казав Ноздрьов, стоячи перед вікном і дивлячись, як виїжджав екіпаж. "Он як поплентався коник припряжний непоганий, я давно хотів підчепити його. Та вже такий... з ним не можна ніяк зійтися. Фетюк, просто фетюк!"
Після цього ввійшли вони в кімнату. Порфирій подав свічки, і Чичиков помітив у руках господаря колоду карт, що невідомо звідки взялася.
"А що, брат", казав Ноздрьов, притиснувши боки колоди пальцями й трохи погнувши її, так що тріснув і відскочив папірець. "Ну, для проводження часу, держу триста карбованців банку!"
Але Чичиков прикинувся наче й не чув, про що мова, і сказав, немов раптом пригадавши: "А! щоб не забути: у мене до тебе прохання".
"Яке?"
"Дай раніше слово, що виконаєш".
"Та яке прохання?"
"Ну, та вже дай слово!"
"Будь ласка".
"Слово честі?"
"Слово честі".
"Ось яке прохання: у тебе є, певне, багато померлих селян, які ще не викреслені з ревізії?"
"Ну, є; а що?"
"Переведи їх на мене, на моє ім'я".
"А нащо тобі?"
"Ну, та мені треба".
"Та нащо?"
"Ну, та вже треба... це вже моє діло, словом, треба".
"Ну, вже, певно, щось затіяв. Признайся, що?"
"Та що ж затіяв? з такої дурниці й затіяти нічого не можна".
"Та навіщо ж вони тобі?"
"Ох, який цікавий! йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!"
"Та чому ж ти не хочеш сказати?"
"А що ж тобі за користь знати? ну, просто так спала фантазія".
"Так от же: доти, доки не скажеш, не зроблю!"
"Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й задкуєш".
"Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо".
"Що б таке сказати йому?" подумав Чичиков і після хвилинного роздуму заявив, що мертві душі потрібні йому, щоб набути ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душі".
Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
