Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
"Брешеш, брешеш!" сказав Ноздрьов, не давши докінчити: "брешеш, брат!"
Чичиков і сам помітив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабкий. "Ну, то я ж тобі скажу пряміше", сказав він, поправившись: "тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись; але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, далебі, комісія: не радий, що зв'язався: хочуть неодмінно, щоб у жениха було ніяк не менше трьохсот душ, а тому, що в мене цілих майже півтораста душ не вистачає..."
"Ну, брешеш! брешеш!" закричав знову Ноздрьов.
"Ну, от уже тут", сказав Чичиков: "і ось настільки не збрехав", і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.
"Єзуїт, єзуїт. Голову ставлю, що брешеш!"
"Одначе, це ж образа! що ж я таке справді! чому я неодмінно брешу?"
"Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві".
Чичикова образило таке зауваження. Всякий-бо вислів, хоч трохи грубий або такий, що ображав добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.
"Їй-Богу, повісив би", повторив Ноздрьов: "я кажу тобі це одверто, не для того, щоб тебе образити, а просто по-дружньому кажу".
"Усьому є межі", сказав Чичиков з почуттям гідності. "Коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми", і потім додав: "не хочеш подарувати, то продай".
"Продати! Та я ж знаю тебе, ти ж негідник, ти ж дорого не даси за них?"
"Ех, та й ти теж гарний! дивись-но! та що вони в тебе, брильянтові, чи що?"
"Ну, так і є. Я ж тебе знав".
"Даруй, брат, що ж у тебе за крамарський нахил! Ти б мусив просто віддати мені їх".
"Ну, слухай, щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь скнара, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх на додачу".
"Вибач, нащо ж мені жеребець?" сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.
"Як нащо? та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири".
"Та нащо мені жеребець? заводу я не держу".
"Та слухай, ти не розумієш: адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом".
"Та непотрібен мені жеребець, Бог з ним!"
"Ну, купи булану кобилу".
"І кобили не треба".
"За кобилу й за сірого коня, отого, що ти в мене бачив, візьму з тебе тільки дві тисячі".
"Та непотрібні мені коні".
"Ти їх продаси, тобі на першому ярмарку дадуть за них утроє більше".
"То краще ж ти їх сам продай, коли певен, що виграєш утроє".
"Я знаю, що виграю, та мені хочеться, щоб і ти мав вигоду".
Чичиков подякував за прихильність і рішуче відмовився і від сірого коня, і від буланої кобили.
"Ну, то купи собак. Я тобі продам таку пару, просто мороз поза шкурою йде! породиста, з вусами, шерсть стирчить угору, як щетина. Бочкуватість ребер незбагненна, лапа вся зібрана в грудку, землі не зачепить!"
"Та навіщо мені собаки? я не мисливець".
"Та мені хочеться, щоб у тебе були собаки. Слухай, коли вже не хочеш собак, то купи в мене шарманку, чудова шарманка; самому, як чесна людина, коштувала півтори тисячі; тобі віддаю за 900 карбованців".
"Та навіщо ж мені шарманка? Я ж не німець, і об тягатися з нею по дорогах і випрошувати гроші". v "Але ж це не така шарманка, як носять німці. Це орган; глянь умисне: вся з червоного дерева. Ось я тобі покажу її ще!" Тут Ноздрьов, схопивши за руку Чичикова, почав тягти його до другої кімнати, і хоч як той упирався ногами в підлогу, хоч як запевняв, що він знає вже, яка шарманка, але мусив почути ще раз, як вирушив у похід Мальбруг. "Коли ти не хочеш на гроші, так ось що, слухай: я тобі дам шарманку і всі, скільки в мене є, мертві душі, а ти мені дай свою бричку й триста карбованців додачі".
"Ну, от іще, а я ж чим поїду?"
"Я тобі дам іншу бричку. Ось ходімо в сарай, я тобі покажу її! Ти її тільки перефарбуєш і буде чудо бричка".
"От його невгамовний біс опанував!" подумав сам собі Чичиков і вирішив будь-що-будь спекатися всяких бричок, шарманок і всіх можливих собак, незважаючи на незбагненну бочкуватість ребер і грудкуватість лап.
"Але ж бричка, шарманка й мертві душі, усе разом!"
"Не хочу", сказав ще раз Чичиков.
"Чому ж ти не хочеш?"
"Тому, що, просто, не хочу, та й годі".
"От який-бо ти, справді! з тобою, як я бачу, не можна, як ведеться між добрими друзями й товаришами, такий, справді!.. Одразу видно, що дволична людина!"
"Та що ж я, дурень, чи що? ти поміркуй сам: навіщо ж придбаю я річ, зовсім для мене непотрібну?"
"Ну, вже, будь ласка, не кажи. Тепер я дуже добре тебе знаю. Така, справді, ракалія! Ну, слухай: хочеш метнемо банчок? Я поставлю всіх померлих на карту, шарманку теж".
"Ну, наважитись на банк, значить, підпадати під невідомість", казав Чичиков і тимчасом глянув скоса на карти, що були в нього в руках. Обидві талії55 здались йому дуже схожі на штучні, і самий крап56 виглядав теж підозріло.
"Чого ж невідомості?" сказав Ноздрьов. "Ніякої невідомості! хай тільки буде на твоєму боці щастя, ти можеш виграти чортову прірву. Ось вона! от щастя!" казав він, починаючи метати для збудження запалу: "от щастя! от щастя! ось: так і ріже! ось та проклята дев'ятка, на якій я все просадив! Почував, що продасть, та вже, зажмуривши очі, думаю собі: чорт тебе забери, продавай, проклята!"
Коли Ноздрьов це говорив, Порфирій приніс пляшку. Але Чичиков відмовився рішуче як грати, так і пити.
"Чому ж ти не хочеш грати?" сказав Ноздрьов.
"Ну, тому, що не маю настрою. Та признатися сказати, я зовсім не охочий грати".
"Чому ж не охочий?"
Чичиков знизав плечима й додав: "бо не охочий".
"Погань же ти!"
"Що ж робити? так Бог створив".
"Фетюк просто! Я думав був раніше, що ти хоч трохи порядна людина, а ти ніякого не розумієш поводження. З тобою зовсім не можна говорити, як з людиною близькою... ніякої прямодушності, ні щирості! чистий Собакевич, такий мерзотник!"
"Та за що ж ти лаєш мене? Винен хіба я, що не граю? Продай мені душ самих, коли вже ти такий чоловік, що трусишся над цією дурницею".
"Чорта лисого матимеш! хотів був, даром хотів віддати, а тепер от не дістанеш! Хоч три царства давай, не віддам. Такий скупердяй, пічкур гидкий. З цієї пори з тобою ніякого діла не хочу мати. Порфирію, піди скажи конюхові, щоб не давав його коням вівса, хай їдять саме сіно".
Такого висновку Чичиков ніяк не сподівався.
"Краще б ти мені й на очі не показувався!" сказав Ноздрьов.
Проте, незважаючи на таку незгоду, гість і господар повечеряли вкупі, хоч цим разом не стояло на столі ніяких вин з хитромудрими назвами. Стирчала одна тільки пляшка з якимсь кіпрським, яке було те, що називають кислятина в усіх відношеннях. Після вечері Ноздрьов сказав Чичикову, відвівши його у бокову кімнату, де була наготовлена для нього постіль: "Ось тобі твоя постіль! Не хочу й надобраніч казати тобі!"
Чичиков залишився після відходу Ноздрьова в найнеприємнішому настрої. Він у душі досадував на себе, лаяв себе за те, що до нього заїхав і згаяв даремно час. А ще більше лаяв себе за те,
що заговорив з ним про справу, і повівся необережно, як дитина, як дурень: бо справа зовсім не такого роду, щоб бути звіреною Ноздрьову: Ноздрьов людина-погань, Ноздрьов може набрехати, прибільшити, розпустити чорт знає що, підуть ще якісь плітки — негаразд, негаразд. "Просто, дурень я", казав він сам собі. Ніч спав він дуже погано. Якісь маленькі прежваві комахи кусали його нестерпно боляче, так що він усією жменею шкріб по враженому місці, приказуючи: "а, щоб вас чорт забрав разом з Ноздрьовим!" Прокинувся він рано-вранці. Першим ділом його було, надівши халат, взувши чоботи, податись через двір на конюшню, наказати Селіфанові зараз же запрягати бричку. Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті, з люлькою в зубах.
Ноздрьов привітав його по-дружньому і спитав, як йому спалось.
"Так собі", відповів Чичиков досить сухо.
"А я, брат", казав Ноздрьов: "така мерзота верзлась цілу ніч, що бридко й розказувати, і в роті після вчорашнього немов ескадрон переночував. Уяви: снилось, що мене відшмагали, єй-єй! І хто б ти думав? От нізащо не вгадаєш штабс-ротмістр Поцелуєв разом з Кувшинниковим".
"Так", подумав сам собі Чичиков: "добре було б, якби тебе відшмагали наяву".
"їй-Богу! Та ще як боляче! Прокинувся, чорт забери, справді щось свербить; мабуть, відьми-бло-хи. Ну, ти йди тепер одягайся, я до тебе зараз прийду. Треба тільки вилаяти падлюку-прикажчика".
"Чичиков пішов у кімнату одягтись і вмитися. Коли після того вийшов він до їдальні, там уже стояв на столі чайний прибор з пляшкою рому. В кімнаті були сліди вчорашнього обіду і вечері; здається, щітка для підлоги не торкалася зовсім. На підлозі валялися хлібні крихти, а тютюновий попіл видно було навіть на скатертині. Сам господар, що не забарився скоро вийти, нічого не мав у себе під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода. Держачи в руці чубук і присьорбуючи з чашки, він був дуже гарний для живописця, що страх не любить панів прилизаних і завитих як на цирульних вивісках, або вистрижених під гребінець.
"Ну, то що ж думаєш?" сказав Ноздрьов, трохи помовчавши: "не хочеш грати на душі?"
"Я вже сказав тобі, брат, що не граю, купити, давай куплю".
"Продати я не хочу, це буде не по-приятельському. Я не буду знімати плівки з чортзна-чого. У банчок — інша річ. Га? Прикиньмо хоч галію!"
Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті...
"Я вже сказав, що ні".
"А мінятися не хочеш?"
"Не хочу".
"Ну, слухай: зіграємо в шашки, виграєш — твої всі. У мене ж багато таких, яких треба викреслити з ревізії. Гей, Порфирію, принеси-но сюди шашечницю".
"Даремна праця, я не гратиму".
"Та це ж не в банк; тут ніякого не може бути щастя або фальші: все ж від уміння: я навіть тебе попереджаю, що я зовсім не вмію грати, хіба що-небудь мені даси вперед".
"Ану лиш", подумав сам собі Чичиков: "зіграю я з ним у шашки! В шашки грав я колись непогано, а на штуки йому тут трудно взятись".
"Гаразд, хай уже буде так, в шашки зіграю", сказав Чичиков.
"Душі йдуть за сто карбованців!"
"Навіщо ж? досить, коли підуть за п'ятдесят".
"Ні, що ж за куш п'ятдесят? Краще ж у цю суму я включу тобі яке-небудь щеня середньої руки або золоту печатку до годинника".
"Ну, гаразд!" сказав Чичиков.
"Скільки ж ти мені даси вперед?" сказав Ноздрьов.
"Це з якої речі? звісно, нічого".
"Принаймні, хай будуть мої два ходи".
"Не хочу, я сам погано граю".
"Знаємо ми вас, як ви погано граєте!" сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.
"Давненько не брав я в руки шашок!" казав Чичиков, посуваючи теж шашку.
"Знаємо ми вас, як ви погано граєте!" сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.
"Давненько не брав я в руки шашок!" говорив Чичиков, посуваючи шашку.
"Знаємо ми вас, як ви погано граєте!" сказав Ноздрьов, посуваючи шашку, та в той же самий час посунув обшлагом рукава й другу шашку.
"Давненько не брав я в руки!.. Е, є! це, брат, що? подай-но її назад!" говорив Чичиков.
"Кого?"
"Та шашку ж", сказав Чичиков, і в той-таки час побачив майже перед самим носом своїм і другу, що, як здавалось, пробиралася в дамки; звідки вона взялася, це один тільки Бог знав. "Ні", сказав Чичиков, уставши з-за стола: "з тобою немає ніякої змоги грати. Так не ходять, трьома шашками зараз!"
"Чому ж трьома? це помилково. Одна просунулась ненавмисне; я її відсуну, будь ласка!"
"А друга ж звідки взялася?"
"Яка друга?"
"А ось ця, що пробирається в дамки?"
"От тобі й на, ніби не пам'ятаєш!"
"Ні, брат, я всі ходи рахував, і всі пам'ятаю; ти її тільки тепер примостив, їй місце он де!"
"Як, де місце?" сказав Ноздрьов, почервонівши: "та ти, брате, як я бачу, вигадник!"
"Ні, брате, це, здається, ти вигадник, та тільки невдало".
"За кого ж ти мене маєш?" говорив Ноздрьов: "що я, шахрувати буду?"
"Я тебе ні за кого не маю, а тільки грати з цього часу ніколи не буду".
"Ні, ти не можеш відмовитись", говорив Ноздрьов, розпалюючись: "гру почато!"
"Я маю право відмовитись, бо ти не так граєш, як личить чесній людині".
"Ні, брешеш, ти цього не можеш сказати!"
"Ні, брате, сам ти брешеш!"
"Я не шахрував, а ти відмовитись не можеш, ти мусиш кінчити партію!"
"Цього ти мене не примусиш зробити", сказав Чичиков холоднокровно і, підійшовши до дошки, перемішав шашки,
Ноздрьов спалахнув і підійшов до Чичикова так близько, що той відступив кроків два назад.
"Я тебе примушу грати! То дарма, що ти перемішав шашки, я пам'ятаю всі ходи. Ми їх поставимо знову так, як були".
"Ні, брате, справі кінець, я з тобою не гратиму".
"Так ти не хочеш грати?"
"Ти сам бачиш, що з тобою нема змоги грати".
"Ні, скажи прямо; ти не хочеш грати?" говорив Ноздрьов, підступаючи ще ближче.
"Не хочу!" сказав Чичиков і підніс одначе ж обидві руки про всяк випадок ближче до обличчя, бо справа ставала справді гаряча. Ця обачність була цілком доречна, бо Ноздрьов розмахнувся рукою... і дуже могло б статися, що одна з приємних і повних щік нашого героя вкрилася б незмивним безчестям; але, щасливо відвівши удар, він сходив Ноздрьова за обидві задирливі його руки й держав його і міцно.
"Порфирію, Павлушко!" кричав Ноздрьов люто, пориваючись вирватись.
Почувши ці слова, Чичиков, щоб не робити дворових людей свідками спокусливої сцени і разом з тим почуваючи, що держати Ноздрьова була річ марна, випустив його руки. В цей самий час увійшов Порфирій і з ним Павлушка, хлопець дужий, з яким мати діло було зовсім не вигідно.
"Знаємо ми вас, як ви погано граєте!" сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою. "Давненько не брав я в руки шашок!" говорив Чичиков, посуваючи шашку.
"Так ти не хочеш кінчати партію?" говорив Ноздрьов. "Відповідай мені прямо!"
"Партію немає змоги кінчати", казав Чичиков і глянув у вікно. Він побачив свою бричку, що стояла зовсім готова, а Селіфан чекав, здавалося, тільки знаку, щоб підкотити до ґанку, та з кімнати не було ніякої змоги вибратись: на дверях стояли два дужі кріпосні дурні.
"То ти не хочеш докінчувати партії?" повторив Ноздрьов з обличчям, що палало як у вогні.
"Якби ти грав, як личить чесній людині. Але тепер не можу".
"А! так ти не можеш, негіднику! як побачив, що не твоя бере, так і не можеш! Бийте його!" кричав він несамовито, звернувшись до Порфирія й Павлушки, а сам схопив у руку черешневий чубук. Чичиков зробився блідий, як полотно. Він хотів щось сказати, але почував, що губи його ворушились без звуку.
"Бийте його!" кричав Ноздрьов, пориваючись уперед з черешневим чубуком, увесь в жару, в поту, немов підступав під неприступну фортецю. "Бийте його!" кричав він таким самим голосом, як під час великого приступу кричить своєму взводові: хлопці, вперед! який-небудь одчайдушний поручик, якого шалена хоробрість вже набула такої слави, що дається спеціальний наказ держати його за руки під час гарячих діл. Але поручик уже відчув бойовий запал, усе пішло обертом у голові його; перед ним носиться Суворов, він лізе на велике діло. Хлопці, вперед! кричить він, пориваючись, не помишляючи, що шкодить уже обміркованому планові загального приступу, що мільйони рушничних дул виставилися в амбразури неприступних мурів фортеці, які підносяться за хмари, що злетить, як пух, у повітря його безсилий взвод і що вже свище фатальна куля, готуючись заткнути його крикливе горло. Та якщо Ноздрьов являв собою одчайдушного, знавіснілого поручика, що підступав під фортецю, то фортеця, на яку він ішов, аж ніяк не була схожа на неприступну. Навпаки, фортеця почувала такий страх, що душа її сховалась аж у п'яти. Вже стілець, яким він надумав був боронитись, був вирваний кріпосними людьми з його рук, уже, зажмуривши очі, ні живий ні мертвий, він готувався покуштувати черкеського чубука свого господаря і Бог знає чого не сталося б з ним; але долі вгодно було врятувати боки, плечі й усі добропристойно виховані частини нашого героя. Несподіваним чином дзенькнули раптом, як з хмар, звуки дзвіночків, пролунав ясно стукіт коліс повозки, що підлетіла до ґанку, і озвалися навіть у самій кімнаті важкий храп і тяжке відсапування розгарячілих коней спиненої тройки. Всі мимоволі глянули у вікно: хтось з вусами, у напіввійськовому сюртуку, злазив з повозки. Розпитавшись у передпокою, увійшов він саме тієї хвилини, коли Чичиков не встиг іще опам'ятатись від свого страху і був у найжалюгіднішому стані, в якому будь-коли бував смертний.
"Дозвольте дізнатись, хто тут пан Ноздрьов?" сказав незнайомий, глянувши з деяким подивом на Ноздрьова, що стояв з чубуком у руці, і на Чичикова, який ледве починав оправлятися від свого невигідного стану.
"Дозвольте раніш дізнатись, з ким маю честь говорити?" сказав Ноздрьов, підходячи до нього ближче.
"Капітан-справник"57.
"А що ви хочете?"
"Я приїхав вам оголосити передане мені повідомлення, що ви перебуваєте під судом до часу винесення ухвали у вашій справі".
"Що за дурниця, у якій справі?" сказав Ноздрьов. "Ви були причетні до історії з нагоди заподіяння поміщикові Максимову особистої образи різками у п'яному вигляді".
"Ви брешете! я і в вічі не бачив поміщика Максимова!"
"Шановний пане! дозвольте вам доповісти, що я офіцер. Ви можете це сказати вашому слузі, а не мені!".
Тут Чичиков, не чекаючи, що відповідатиме на це Ноздрьов, мерщій за шапку, та поза спиною капітана-справника вислизнув на ґанок, сів у бричку й звелів Селіфанові поганяти коней щодуху.
ГЛАВА V
Герой наш, проте, добре налякався. Хоч бричка мчала скільки сили, і село Ноздрьова давно зникло з очей, закрившись полями, схилами й пагорками, та він усе ще поглядав назад зі страхом, немов чекаючи, що от-от налетить погоня. Він ледве переводив подих, і коли спробував прикласти руку до серця, то відчув, що воно билось як перепілка в клітці. "От якого жару завдав! дивись ти який!" Тут багато було назичено Ноздрьову нелегких і сильних побажань; трапились навіть і негарні слова. Що ж поробиш? Руська людина, та ще й у гніві. До того ж, справа була зовсім неабияка. "Що не кажи", сказав він сам собі: "а коли б не нагодився капітан-справник, мені б, може, не пощастило б більше і на світ Божий глянути! Пропав би, як бульбашка, на воді,
"Бийте його!" кричав Ноздрьов, пориваючись уперед з черешневим чубуком, увесь в жару, в поту, немов підступав під неприступну фортецю.
без усякого сліду, не залишивши нащадків, не здобувши майбутнім дітям ні достатку, ні чесного імені!" Герой наш дуже дбав про своїх нащадків.
"Та й пан же паскудний!" думав собі Селіфан: "я ще ніколи не бачив такого пана. Просто плюнути б йому за це! Ти краще людині не дай їсти, а коня ти мусиш нагодувати, бо кінь любить овес. Це його продовольство: що приміром нам кошт, то для нього овес, він його продовольство".
Коні теж, здавалось, думали невигідно про Ноздрьова: не тільки гнідий і засідатель, але й сам чубарий був не в настрої. Хоч на його частку і припадав завжди гірший овес, і Селіфан не інакше засипав йому в жолоб, як сказавши попереду: "ех, ти, падлюка!" та проте це все ж таки був овес, а не звичайне сіно, він жував його залюбки і часто засував довгу морду свою в жолобок до товаришів, покуштувати, яке в них було продовольство, особливо, коли Селіфана не було в конюшні, а тепер саме сіно... не гаразд, усі були незадоволені.
Та незабаром усі незадоволені були перервані серед виявів свого почуття раптовим і зовсім несподіваним способом. Усі, не виключаючи й самого кучера, опам'яталися й прочунялись тільки тоді, коли на них наскочила коляска з шестериком коней, і майже над головами їх розітнулися крики дам, що сиділи в колясці, лайка та погрози чужого кучера: "Ах ти ж, шахраю такий; адже я тобі кричав уголос: звертай, ґаво, праворуч!.. П'яний ти, чи що?" Селіфан відчув свою необачність, та через те, що руська людина не любить признатись перед іншим, що вона винна, то тут таки й промовив, набундючившись: "А ти чого так розігнався? очі свої в шинку заставив, чи що?" Слідом за цим він узявся подавати назад бричку, щоб визволитись таким чином з чужої упряжі, та ба, усе переплуталось. Чубарий з цікавістю обнюхував нових своїх приятелів, що опинились по обидва боки його. Тимчасом дами, що сиділи в колясці, дивились на все це з виразом страху в очах і на всьому обличчі. Одна була вже стара, друга молоденька, шістнадцятилітня, із золотим волоссям, дуже старанно й мило пригладженим на невеличкій голівці. Гарненький овал обличчя її круглився, як свіженьке яєчко, і, подібно до нього, білів якоюсь прозорою білизною, коли свіже, щойно знесене, воно держиться проти світла в смуглих руках ключниці, що перевіряє його, і пропускає крізь себе проміння сяючого сонця: її тоненькі вушка, теж прозорі, рожевіли теплим світлом, що проймало їх. При цьому переляк у відкритих застиглих вустах, на очах сльози — усе це в ній було таке миле, що герой наш дивився на неї кілька хвилин, не звертаючи ніякої уваги на колотнечу, що сталася між кіньми й кучерами. "Назад подай, чи що, нижегородська ґаво!" кричав чужий кучер. Селіфан потяг віжками назад, чужий кучер зробив те ж саме, коні трохи подались назад і потім знову збились, позаступавши за посторонки. При цій нагоді чубарому коневі так сподобалось нове знайомство, що він ніяк не хотів виходити з колії, у яку впровадила його непередбачена доля, і, поклавши морду на шию свого нового приятеля, здавалось, щось нашіптував йому на саме вухо, мабуть, нісенітницю страшенну, тому що, приїжджий безперестанку стріпував вухами.
На таке сум'яття встигли одначе зібратися мужики з села, яке було, на щастя, недалечко Через те, що таке видовище для мужика суща благодать, все одно що для німця газети, або клуб, то незабаром біля екіпажа стовпилось їх безліч, і на селі залишились тільки старі баби та малі діти. Посторонки поскидали, кілька стусанів чубарому коневі в морду змусили його податись назад; словом, їх розчепили й розвели. Та чи досада, яку відчули приїжджі коні від того, що розлучили їх з приятелями, чи просто дурість, тільки, хоч скільки хльоскав їх кучер, вони не рушали й стояли як укопані. Завзяття мужиків зросло до неймовірного ступеня. Кожен навперейми набивався з порадою: "Піди, Андрюшко, проведи лишень припряжного, що з правого боку, а дядько Митяй хай сяде верхи на корінного! Сідай, дядьку Митяй!" Сухорлявий і високий дядько Митяй з рудою бородою зліз на корінного коня і зробився схожий на сільську дзвіницю або краще на журавля, яким тягають воду з криниці. Кучер ударив по конях, але дарма, нічого не пособив дядько Митяй. "Стій, стій!" кричали мужики: "сідай лишень ти, дядьку Митяй, на припряжного, а на корінного хай сяде дядько Миняй!" Дядько Миняй, широкоплечий мужик з чорною, як вугілля, бородою і черевом, схожим на той велетенський самовар, у якому вариться збитень для всього перемерзлого базару, охоче сів на корінного, який мало не пригнувся під ним до землі. "Тепер піде діло!" кричали мужики. "Наддай, наддай йому духу! опережи батогом отого, отого мишастого, чого він корячиться, немов корамора!58" Та, побачивши, що діло не йшло і не допомогло ніяке наддавання духу, дядько Митяй і дядько Миняй сіли обидва на припряжного, потім дядько Митяй і дядько Миняй сіли обидва на корінного, а на припряжного посадили Андрюшку.
"Назад подай, чи що, нижегородська ґаво!" кричав чужий кучер. Селіфан потяг віжками назад, чужий кучер зробив те ж саме, коні трохи подались назад і потім знову збились, позаступавши за посторонки.
Нарешті кучерові урвався терпець, і він прогнав і дядька Митяя, і дядька Миняя, і добре зробив, бо від коней пішла така пара, наче вони відмахали, не переводячи духу, станцію. Він дав їм хвилину перепочити, після чого вони пішли самі собою. Протягом усієї цієї пригоди Чичиков дивився дуже уважно на молоденьку незнайомку. Він пробував кілька разів з нею заговорити, та якось не випало так. А тимчасом дами поїхали, гарненька голівка з тоненькими рисами обличчя й тоненьким станом зникла як щось схоже на видіння, і знову тільки дорога, бричка, тройка відомих читачеві коней, Селіфан, Чичиков, рівнина й безлюддя навколишніх полів. Скрізь, де б не було в житті, чи серед черствих, шереховатобідних і неохайних запліснявілих низьких рядів його, чи серед одноманітно-холодних і нудно-охайних станів вищих, скрізь хоч раз зустрінеться на шляху людині явище, не схоже на все те, що траплялось їй бачити доти, яке хоч раз збудить у ній почуття, не схоже на ті, які судились їй почувати все життя. Скрізь, наперекір яким би не було печалям, з яких плететься життя наше, весело пролине сяюча радість, як іноді блискучий екіпаж в золотій упряжі, з картинними кіньми й сяючим блиском шибок, раптом несподівано промчить повз якесь занедбане, бідне сільце, що не бачило нічого, крім сільського воза, і довго мужики стоять з розкритими ротами, не надіваючи шапок, хоч давно уже промчав і зник з очей чудовий екіпаж. Так і блондинка теж раптом зовсім несподівано показалась у нашій повісті і так само зникла. Коли б зустрівся на той час замість Чичикова якийсь двадцятилітній юнак, гусар він, чи студент він, а чи просто хтось, що допіру вийшов на життєву ниву, і Боже! чого б не прокинулось, не заворушилось, не заговорило в ньому! Довго стояв би він безпам'ятно на одному місці, втупивши нестямно очі вдалину, забувши і дорогу, і всі, що мали на нього впасти догани й картання за згаяний час, забувши і себе, і службу, і світ, і все, що тільки є на світі.
Але герой наш був уже. середніх літ і обачливо-охолодженого характеру. Він теж задумався і думав, але поважніші, не такі безрозсудні й навіть почасти дуже ґрунтовні були його думки. "Гарна жіночка!" сказав він, відкривши табакерку й понюхавши тютюну. "Але що ж, головне, в ній гарне? Гарне те, що вона зараз тільки, як видно, випущена з якогось пансіону або інституту, що в ній, як то кажуть, немає ще нічого баб'ячого, тобто саме того, що в них є найнеприємнішого. Вона тепер, як дитя, все в ній просте, вона скаже, що на думку спаде, засміється, де схоче засміятись. З неї все можна зробити, і вона може бути чудо, а може вийти й погань, і вийде погань! Ось хай лишень за неї візьмуться тепер матусі і тітоньки. За один рік так її напхають усяким бабством, що сам рідний батько не пізнає. Звідки візьметься й надутість, і манірність; почне повертатись за витвердженими повчаннями, почне сушити голову й вигадувати, з ким і як і скільки треба говорити, як на кого дивитись, кожну хвилину боятиметься, щоб не сказати більше, ніж треба, заплутається нарешті сама, і кінчиться тим, що почне нарешті брехати все життя, і вийде просто чорзна-що!" Тут він деякий час помовчав і потім додав: "А цікаво б знати, чия вона? що, який її батько? чи багатий поміщик статечної вдачі, чи просто благомисляча людина з капіталом, набутим на службі? Адже коли б, припустімо, цій дівчині та додати тисяч двісті приданого, з неї міг би вийти дуже, дуже ласий шматочок. Це могло б скласти, так би мовити, щастя порядної людини". Двісті тисяч так принадно почали вимальовуватись у голові його, що він в душі почав досадувати на самого себе, чому протягом того часу, як вовтузилися коло екіпажів, не розпитався у форейтора або кучера, хто такі були проїжджі. Проте село Собакевича, що незабаром показалось, розвіяло його думки і примусило їх звернутись до свого постійного предмета.
Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
