Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
Село здалось йому досить велике; два ліси, березовий і сосновий, як два крила, одне темніше, друге світліше, були в нього справа й зліва; посередині виднівся дерев'яний будинок з мезоніном, червоним дахом і темно-сірими або краще дикими стінами, будинок на зразок тих, які в нас будують для військових поселень і німецьких колоністів. Було помітно, що, будуючи його, зодчий безупинно боровся зі смаком господаря. Зодчий був педант і хотів симетрії, господар — зручності, і як видно, внаслідок того, позабивав з одного боку всі відповідні вікна і прокрутив на місці їх одне маленьке, що було потрібне, мабуть, для темної комірки. Фронтон теж ніяк не прийшовся посередині будинку, хоч як бився архітектор, бо господар звелів одну колону збоку викинути, і тому стало їх не чотири, як було призначено, а тільки три. Подвір'я обгороджене було міцними й надмірно товстими дерев'яними штахетами. Поміщик, здавалось, дбав дуже про міцність. На конюшні, сараї й кухні були вжиті ваговиті й товсті колоди, призначені на вікове стояння. Сільські мужицькі хати теж побудовані були навдивовижу: не було рівно витесаних стін, різьблених візерунків та інших витівок, але все було припасовано міцної як слід. Навіть колодязь був оправлений у такий міцний дуб, який іде тільки на млини та на кораблі. Словом, усе, на що б не дивився він, було тривке, непохитне, в якомусь міцному й незграбному порядку. Під'їжджаючи до ґанку, помітив він два обличчя, що виглянули з вікна майже одночасно: жіноче в чепці, вузьке, довге, як огірок, і чоловіче кругле, широке, як молдавські гарбузи, звані горляйками, з яких роблять на Русі балалайки, двострунні, легкі балалайки, красу і потіху молодцюватого двадцятилітнього хлопця, моргуна й чепуруна, що й підморгує, і посвистує на білогрудих та білошиїх дівчат, які зібралися послухати його тихострунного тринькання. Виглянувши, обидва обличчя в ту ж хвилину сховались. На ґанок вийшов лакей у арій куртці з голубим стоячим коміром і ввів Чичикова до сіней, куди вийшов уже сам господар. Побачивши гостя, він сказав уривчасто: "прошу!" і повів його у внутрішні покої. Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цим разом здався дуже схожим на середньої величини ведмедя. Для довершення схожості, фрак на ньому був зовсім ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво й косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав вогнистий, гарячий, який буває на мідному п'ятаку. Відомо, що є багато на світі таких облич, над обробкою яких природа недовго мудрувала, не вживала ніяких дрібних інструментів, як-от: терпугів, сверделець та іншого, а просто рубала з усього розмаху, ударила сокирою раз — став ніс, ударила вдруге — стали губи, великим свердлом колупнула очі і не обстругавши, пустила в світ, мовивши: живе! Отакий самий міцний і на диво зшитий образ був у Собакевича: держав він його більше вниз, ніж угору, в'язами не повертав зовсім і, через таку незграбність мало коли дивився на того, з ким говорив, а то все або на ріг груби або на двері. Чичиков ще раз глянув на нього скоса, коли проходили вони їдальню: ведмідь! справжнісінький ведмідь! Треба ж такий дивний збіг: його навіть звали Михайлом Семеновичем. Знаючи звичку його наступати на ноги, він дуже обережно ступав своїми й давав йому дорогу вперед. Господар, здавалось, сам почував за собою цей гріх і зразу ж спитав: "Чи не потурбував я вас?" Але Чичиков подякував, сказавши, що ще не сталося ніякої турботи.
Увійшовши до вітальні, Собакевич показав на крісло, сказавши знову: "прошу!". Сідаючи, Чичиков глянув на стіни і на картини, що висіли на них. На картинах усе були молодці, усе грецькі полководці, гравіровані на весь зріст: Маврокор-дато в червоних панталонах і мундирі, з окулярами на носі, Колокотроні, Міаулі, Канарі59. Усі ці герої були з такими товстими стегнами й нечуваними вусами, що дрож проходив по тілу. Між міцними греками невідомо яким способом і навіщо примостився Багратіон60, тонкий, худенький, з маленькими прапорами й гарматами внизу і в щонайвужчих рамках. Далі знову була героїня грецька Бобеліна61, якої одна нога здавалась більшою за весь тулуб тих франтів, що наповнюють теперішні вітальні. Господар, бувши сам людиною здоровою й міцною, здавалось, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні й здорові. Коло Бобе-діни, біля самого вікна, висіла клітка, з якої виглядав шпак темного кольору з білими цяточками, дуже схожий теж на Собакевича. Гість і господар не встигли помовчати й двох хвилин, як двері у вітальні відчинились, і ввійшла господиня, дама дуже висока в чепці зі стрічками, перефарбованими домашньою фарбою. Увійшла вона статечно, держачи голову прямо, як пальма.
"Це моя Феодулія Іванівна!" сказав Собакевич.
Чичиков поцілував ручку Феодулії Іванівни, яку вона майже впхнула йому в губи, причому він мав нагоду помітити, що руки були вимиті огірковим розсолом.
"Серденько, рекомендую тобі", продовжував Собакевич: "Павло Іванович Чичиков! У губернатора і поштмейстера мав честь познайомитись".
Феодулія Іванівна попросила сідати, сказавши також: "прошу!" і зробивши рух головою, подібно до актрис, що грають королев. Потім вона сіла на дивані, напнулася своєю мериносовою хусткою і вже не ворухнула більше ні оком, ні бровою, ні носом.
Чичиков знову підвів очі вгору і знову побачив Канарі з товстими стегнами й нескінченними вусами, Бобеліну й шпака в клітці.
Майже протягом цілих п'яти хвилин усі зберігали мовчанку; чути було тільки, як стукав дзьобом шпак об дерево дерев'яної клітки, на дні якої вивуджував він хлібні зернятка. Чичиков ще раз обвів оком кімнату, все що тільки в ній було, — усе було міцне, незграбне до найвищої міри, і мало якусь дивну подібність з самим господарем дому: в кутку вітальні стояло черевате горіхового дерева бюро на незграбних чотирьох ногах: достоту ведмідь. Стіл, крісла, стільці, усе було найважчих і найнеспокійніших якостей, словом, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорив: і я теж Собакевич! або: і я теж, дуже схожий на Собакевича!
"Це моя Феодулія Іванівна!" сказав Собакевич.
Чичиков поцілував ручку Феодулії Іванівни, яку вона майже впхнула йому в губи...
"Ми про вас згадували у голови палати, у Івана Григоровича", сказав нарешті Чичиков, побачивши, що ніхто не має наміру починати розмову: "в минулий четвер. Дуже приємно провели там час".
"Так, я не був тоді у голови", відповів Собакевич.
"А прекрасна людина!"
"Хто саме?" сказав Собакевич, дивлячись на ріг печі.
"Голова".
"Ну, може, це вам так здалося: він тільки й того що масон62, а такий дурень, якого світ не родив".
Чичикова трохи спантеличила така почасти різка оцінка, але потім, поправившись, він продовжував: "Звісно, всяка людина не без хиб, але зате губернатор, яка чудова людина!"
"Губернатор чудова людина?"
"Еге, хіба не так?"
"Перший розбійник на світі!"
"Як, губернатор розбійник?" промовив Чичиков і зовсім не міг зрозуміти, як губернатор міг потрапити в розбійники. "Признаюсь, цього б я ніяк не подумав", казав він далі.
"Але дозвольте одначе зауважити: вчинки його зовсім не такі; навпаки, скоріше навіть м'якості в ньому забагато". Тут він навів як доказ навіть гаманці, вишиті його власними руками, і висловився з похвалою про лагідний вираз обличчя його.
"І обличчя розбійницьке!" сказав Собакевич. "Дайте йому тільки ножа та випустіть на великий шлях, заріже, за копійку заріже! Він та ще віце-губернатор — це Гога й Магога"63.
"Ні, він з ними не в ладах", подумав сам собі Чичиков. "А от я заговорю з ним про поліцеймейстера? він, здається, друг його". — "То зрештою, як на мене", сказав він: "то мені признатись, найбільше з усіх подобається поліцеймейстер. Якийсь такий характер прямий, відвертий; в обличчі видно щось щире".
"Шахрай!" сказав Собакевич дуже холоднокровно: "продасть, обдурить, ще й пообідає з вами! Я їх знаю всіх: це все шахраї, все місто там таке: шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє. Всі христопродавці. Одна там тільки і є порядна людина: прокурор; та й той, якщо сказати правду, свиня".
Після таких похвальних, хоч трохи й закоротких біографій, Чичиков побачив, що про інших чиновників нема чого згадувати, і пригадав, що Собакевич не любив ні про кого добре говорити.
"Що ж, серденько, ходім обідати", сказала Собакевичу його дружина.
"Прошу!" сказав Собакевич. По цьому, підійшовши до стола, де була закуска, гість і господар випили як слід по чарці горілки, закусили, як закушує вся простора Росія по містах і селах, тобто всякими соліннями й іншими збудливими благодатями, і потекли всі в їдальню; поперед них, як плавна гуска, полинула господиня. Невеликий стіл був накритий на чотири особи. На четверте місце з'явилась дуже скоро, важко сказати напевне, хто така, дама чи дівчина, родичка, домоводка, чи просто особа, що проживає в домі; щось без чепця, коло тридцяти років, в строкатій хустці. Є особи, які існують на світі не як предмет, а як сторонні цяточки або плямочки на предметі. Сидять вони на тому самому місці, однаково держать голову, їх майже готовий прийняти за меблю і думаєш, що зроду ще не виходило слово з таких вуст; а де-небудь у дівочій або в коморі виявиться просто: ого-го!
"Щі, моє серце, сьогодні дуже хороші!" сказав Собакевич, сьорбнувши щів і відкраявши собі з блюда величезний шматок няні, відомої страви, що подається до щів і робиться з баранячого шлунку, начиненого гречаною кашею, мозком та ніжками. "Такої няні", казав він далі, звертаючись до Чичикова: "ви не їстимете у місті, там вам чорзна-що подадуть!"
"У губернатора одначе непоганий стіл", сказав Чичиков. .
"Та чи знаєте ви, з чого це все готується? ви їсти не будете, коли дізнаєтесь".
"Не знаю, як готується, про це я не можу судити; але котлети з свинини, й розварена риба, були чудові".
"То вам так здалося. Адже я знаю, що вони на ринку купують. Купить он той каналія-кухар, що вивчився у француза, кота, облупить його та й подає на стіл замість зайця".
"Фу! яку ти неприємність говориш", сказала дружина Собакевича.
"А що ж, серденько, так у них робиться, я не винен, так у них у всіх робиться. Всяка непотріб, усе, що Акулька в нас викидає, даруйте на слові, в помийницю, вони його в суп! та в суп! туди його!"
"Ти за столом завжди отаке розкажеш!" відказала знову дружина Собакевича.
"Що ж, серце моє", сказав Собакевич: "коли б я сам це робив, але я тобі прямо у вічі скажу, що я погані не їстиму. Мені жабу хоч цукром обліпи,
не візьму її в рот, і устриці теж не візьму: я знаю, на що устриця схожа. Візьміть барана", казав він далі, звертаючись до Чичикова: "це баранячий бік з кашею! Це не ті фрикасе, що робляться на панських кухнях з баранини, яка діб по чотири на ринку валяється! Це все вигадали лікарі німці та французи, я б їх перевішав за це! Вигадали дієту, лікувати голодом! Що в них німецька рідко-коста натура, так вони думають, що і з руським шлунком упораються!. Ні, це все не те, це все вигадки, це все..." Тут Собакевич навіть сердито похитав головою. "Балакають освіта, освіта, а ця освіта — фук! Сказав би й інше слово, та от тільки що за столом непристойно. У мене не так. У мене коли свинина, всю свиню давай на стіл; баранина, всього барана тягни, гуску, всю гуску! Краще я з'їм з двох страв, та з'їм у міру, як душа вимагає". Собакевич потвердив це ділом: він перекинув половину баранячого боку до себе на тарілку, з'їв усе, обгриз, обсмоктав до останньої кісточки.
"Так", подумав Чичиков: "хоч дурний, та хитрий".
"У мене не так", говорив Собакевич, витираючи салфеткою руки: "у мене не так, як у якогось Плюшкіна: 800 душ має, а живе й обідає гірше за мого пастуха!"
"Хто такий цей Плюшкін?" спитав Чичиков.
"Шахрай", відповів Собакевич. "Такий скнара, що уявити важко. В тюрмі колодники краще живуть, ніж він: усіх людей переморив голодом".
"Невже?" підхопив з зацікавленням Чичиков: "і ви кажете, що в нього справді люди вмирають у великій кількості?"
"Як мухи мруть".
"Невже, як мухи! А дозвольте спитати, чи далеко живе він од вас?"
"За п'ять верст".
"За п'ять верст!" скрикнув Чичиков і навіть відчув невелике сердечне биття. "А коли виїхати з ваших воріт, це буде праворуч чи ліворуч?"
"Я вам навіть не раджу дороги знати до цієї собаки!" сказав Собакевич. "Пробачніше сходити у якесь непристойне місце, ніж до нього".
"Ні, я спитав не для чого-небудь, а тому тільки, що цікавлюсь пізнанням усякого роду місць", відповів на це Чичиков.
За баранячим боком пішли ватрушки, з яких кожна була більша за тарілку, потім індик завбільшки з теля, набитий усяким добром: яйцями, рисом, печінкою і не знати чим, що все лягало грудкою у шлунку. Цим обід і кінчився; та коли встали з-за стола, Чичиков відчув у собі ваги на
цілий пуд більше. Пішли до вітальні, де вже з'явилося на блюдечку варення, ні груша, ні слива, ні інша ягода, до якого, проте, не доторкнулись ні гість, ні господар. Господиня вийшла з тим, щоб накласти його й на інші блюдечка. Скористувавшись з її відсутності, Чичиков звернувся до Собакевича, який, лежачи в кріслі, тільки покректував після такого ситого обіду й випускав з рота якісь невиразні звуки, хрестячись і затуляючи щохвилини його рукою. Чичиков звернувся до нього з такими словами:
"Я хотів був поговорити з вами про одне дільце".
"Ось ще варення!" сказала господиня, вертаючись з блюдечком: "редька, варена на меду!"
"А от ми його потім!" сказав Собакевич. "Ти йди тепер до своєї кімнати, ми з Павлом Івановичем скинемо фраки, трошки спочинемо!"
Господиня вже виявила була готовість послати по пуховики й подушки, але господар сказав: "Нічого, ми спочинемо в кріслах", і господиня вийшла.
Собакевич злегка пригнув голову, готуючись слухати, в чому було дільце.
Чичиков почав якось дуже здалека, торкнувся взагалі всієї російської держави і говорив з великою похвалою про її простір, сказав, що навіть найдавніша римська монархія не була така велика, і іноземці справедливо дивуються... Собакевич усе слухав, нахиливши голову. І що за існуючими положеннями цієї держави, в славі якій немає рівної, ревізькі душі, закінчивши життєве поле, числяться, одначе, до подання нового ревізького реєстру нарівні з живими, щоб таким чином не перевантажувати присутственні місця безліччю дріб'язкових і марних довідок і не збільшувати складність і так уже досить складного державного механізму... Собакевич усе слухав, нахиливши голову — і що однак при всій справедливості цього заходу він буває почасти обтяжливий для багатьох власників, зобов'язуючи їх сплачувати податі так, немов за живу річ, і що він, почуваючи пошану особисто до нього, ладен би навіть почасти взяти на себе цей справді важкий обов'язок. Щодо головного предмету, Чичиков висловився дуже обережно: ніяк не назвав душі померлими, а тільки неіснуючими.
Собакевич слухав усе як і раніше нахиливши голову, і хоч би що-небудь схоже на вираз з'явилось на обличчі його. Здавалось, у цьому тілі зовсім не було душі, або вона в нього була, але зовсім не там, де слід, а як у безсмертного кощія, десь за горами і вкрита такою товстою шкаралупою, що все, що тільки ворушилося на дні її, не позначалось аж ніяким струсом на поверхні.
"Отже?.." сказав Чичиков, чекаючи не без деякої тривоги відповіді.
"Вам треба мертвих душ?" спитав Собакевич дуже просто, без найменшого здивування, ніби мова була про хліб.
"Так", відповів Чичиков, і знову пом'якшив вислів, додавши: "неіснуючих".
"Знайдуться, чому не бути..." сказав Собакевич.
"А якщо знайдуться, то вам, без сумніву... буде приємно їх позбутися?"
"Будь ласка, я готовий продати", сказав Собакевич, вже трохи підвівши голову і зміркувавши, що покупець, певно, мусить мати тут якусь вигоду.
"Чорт забери!" подумав Чичиков про себе: "цей уже продає раніше, ніж я заїкнувся!" і промовив уголос: "А наприклад яка ж ціна, хоч зрештою, звичайно, це такий предмет... що про ціну навіть чудно..."
"Та щоб не правити з вас зайвого, по сто карбованців за штуку!" сказав Собакевич.
"По сто!" скрикнув Чичиков, роззявивши рота і подивившись йому в самі очі, не знаючи, чи сам він не дочув, чи язик Собакевича, з своєї важкої натури, не так повернувшись, бовкнув, замість одного, друге слово.
"Що ж, хіба це для вас дорого?" промовив Собакевич, і потім додав: "А яка ж була б ваша ціна?"
"Моя ціна! Ми, певно, якось помилились або не розуміємо один одного, забули, в чому полягає предмет. Я гадаю, з свого боку, поклавши руку на серце: по вісім гривень за душу, це найбільша ціна!"
"Он куди загнули — по вісім гривеничків!"
"Що ж, на моє міркування, як я думаю, більше не можна?".
"Але ж я не личаки продаю".
"Одначе ж погодьтесь самі: це ж і не люди".
"Так ви думаєте, знайдете такого дурня, щоб вам продав по двадцять копійок ревізьку душу".
"Але дозвольте: навіщо ви їх називаєте ревізькими, адже душі самі давно вже померли, залишився тільки звук, який не можна сприйняти почуттями. Зрештою, щоб не заходити в дальші розмови в цій справі, по півтора карбованці, зводьте, дам, а більше не можу".
"Сором вам і говорити таку суму! ви торгуйтесь, кажіть справжню ціну!"
"Не можу, Михаиле Семеновичу, вірте моїй совісті, не можу: чого вже не можна зробити, того не можна зробити", говорив Чичиков, проте по полтинику ще накинув.
"Та чого ви скупитесь?" сказав Собакевич: "справді, недорого! Інший шахрай обдурить вас, продасть вам погань, а не душі; а в мене, мов ядерний горіх, всі одна в одну: не ремісник, так інший який-небудь здоровий мужик. Ви подивіться: ось, наприклад, каретник Михеєв! адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні. І не те, як буває московська робота, що на одну годину, міцність така, сам і обіб'є, і лаком покриє!"
Чичиков відкрив рот з тим, щоб зауважити, що Михеєва, одначе, давно немає на світі; але Собакевич увійшов, як то кажуть, у саму силу мови: де та рись узялася і дар слова:
"А Пробка Степан, тесляр? та я головою закладаюсь, коли ви де знайдете такого мужика. А яка силонька була! Коли б служив він у гвардії, йому Бог знає що дали б, три аршини з вершком на зріст!"
Чичиков знову хотів зауважити, що й Пробки немає на світі, але Собакевича, як видно, прорвало; полились такі потоки слів, що тільки треба було слухати:
"Милушкін, цегельник! Міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятников, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, то й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Єремій Со-рокопльохін! та цей мужик сам стане за всіх, у Москві торгував, самого чиншу приносив по п'ятсот карбованців. Ось який народ! Це не те, шо вам продасть який-небудь Плюшкін".
"Але дозвольте", сказав, нарешті, Чичиков, вражений такою великою повіддю сліз, яким, здавалось, і краю не було: "навіщо ви перераховуєте всі їхні якості? З них же користі тепер ніякої, це ж усе народ мертвий. Мертвим тілом хоч паркан підпирай, каже прислів'я".
"Так, звісно мертві", сказав Собакевич, немов схаменувшись і пригадавши, що вони, справді, були вже мертві, а потім додав: "а втім, і те сказати: що з цих людей, які числяться тепер живими? Що це за люди? мухи, а не люди".
"А все ж таки вони існують, а то мрія".
"Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михеєв, так ви таких людей не знайдете: здоровило такий, що в цю кімнату не ввійде; ні, це не мрія! А в плечищах у нього, була така сила, якої немає в коня; хотів би я знати, де б ви в іншому місці знайшли таку мрію!" Останні слова він уже сказав, звернувшись до розвішаних на стіні портретів Багратіона й Колокот-роні64, як звичайно буває з співрозмовниками, коли один з них раптом, невідомо чому, звернеться не до
тієї особи, якої стосуються слова, а до якої-небудь третьої, що несподівано надійшла, навіть зовсім незнайомої, від якої знає, що не почує ні відповіді, ні думки, ні потвердження, але в яку одначе так утупить погляд, ніби закликає її" в посередники; і трохи зніяковівши першої хвилини, незнайомий не знає, чи відповідати йому на ту справу, про яку нічого не чув, чи так постояти, додержавши належної пристойності, і потім уже піти геть.
"Ні, більше двох карбованців я не можу дати", сказав Чичиков.
"Гаразд, щоб не претендували на мене, що багато правлю і не хочу зробити вам ніякої ласки, зводьте по сімдесят п'ять карбованців за душу, тільки асигнаціями, далебі, тільки для знайомства!"
"Що він справді", подумав сам собі Чичиков: "за дурня, чи що, мене має", і додав потім уголос: "Мені чудно, справді: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія, інакше я не можу собі пояснити... Ви, здається, людина досить розумна, володієте відомостями освіченості. Адже предмет просто: фу-фу! Чого ж він вартий? кому потрібний?"
"Та от ви ж купуєте, виходить потрібний".
Тут Чичиков прикусив губу і не знайшов що відповісти. Він почав був говорити про якісь обставини фамільні й родинні, але Собакевич відповів просто:
"Мені не треба знати, які у вас відносини: я до справ фамільних не втручаюсь, це ваше діло. Вам знадобилися душі, я й продаю вам, і будете каятись, що не купили".
"Два карбованчики", сказав Чичиков.
"Ото справді, заторочила сорока про Якова одно про всякого, як каже прислів'я, як уперлися в два, так не хочете з них і з'їхати. Ви давайте справжню ціну!"
"Ну, вже чорт його бери!" подумав сам собі Чичиков: "полтиника йому набавлю, собаці, на горіхи!" "Гаразд, полтиника набавлю".
"Ну, гаразд, і я вам скажу теж моє останнє слово: п'ятдесят карбованців! далебі, збиток собі, дешевше ніде не купите такого гарного народу!"
"От жмикрут!" сказав сам собі Чичиков і потім додав уголос з деякою досадою: "Та що, справді... немовби дійсно серйозна справа; та я в іншому місці задарма візьму. Ще мені всякий охоче збуде їх, щоб тільки швидше спекатися. Дурень хіба держатиме їх при собі й платитиме за них податки!"
"Але чи знаєте, що такого роду купівлі, я це кажу між нами, по дружбі, не завжди дозволенні, І коли б розказав я або хто інший, такій людині
не буде ніякої довіреності щодо контрактів або вступу в які-небудь вигідні зобов'язання".
"Бач, куди націляється, негідник!" подумав Чичиков і тут же якнайхолоднокровніше промовив: "як ви собі знаєте, я купую не для якоїсь потреби, як ви гадаєте, а так, з нахилу власних думок. Два з половиною не хочете, прощайте!"
"Його не зіб'єш, неподатливий" подумав Собакевич. "Ну, Бог з вами, давайте по тридцять і беріть їх собі".
"Ні, я бачу, ви не хочете продати, прощайте!"
"Дозвольте, дозвольте!" сказав Собакевич, взявши його за руку і ведучи у вітальню. "Прошу, я вам щось скажу".
"Чого турбуватись, я сказав усе".
"Дозвольте, дозвольте!" сказав Собакевич, не випускаючи його руки і наступивши йому на ногу, бо герой наш забув постерегтися, і за кару мусив засичати й підскочити на одній нозі.
"Прошу пробачення! я, здається, вас потурбував. Будь ласка, сідайте сюди! Прошу!" Тут він посадив його в крісло з деякою навіть спритністю, як такий ведмідь, що вже побував у руках, уміє і перекидатись, і робити усякі штуки на запитання: — а покажи, Мишко, як баби паряться? або: як, Мишко, малі хлопці горох крадуть?
"Справді, я марно час гаю, мені треба поспішати".
"Посидьте одну хвилиночку, я вам зараз скажу одне приємне для вас слово". Тут Собакевич підсів ближче і сказав йому стиха на вухо, ніби секрет: "хочете ріг?"
"Тобто, двадцять п'ять карбованців? Ні, ні, ні, копійки не добавлю".
Собакевич замовк. Чичиков теж замовк. Хвилини дві тривала мовчанка. Багратіон з орлиним носом дивився з стіни надзвичайно уважно на цю купівлю.
"Яка ж буде ваша остання ціна?" сказав нарешті Собакевич. "Два з половиною".
"Справді, у вас душа людська все одно, що парена ріпа. Та хоч по три карбованці дайте!"
"Не можу".
"Ну, нічого робити з вами, беріть! Збиток, та вже норов такий собачий: не можу не зробити приємності ближньому. Але ж я гадаю, що й купчу треба укласти, щоб усе було як слід".
"Розуміється".
"Ну, отож-то, треба буде їхати в місто".
Так закінчилася справа. Обидва вирішили, щоб завтра ж бути в місті й управитися з купчою. Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки, підійшовши до бюро, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.
Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче згодився і тут-таки, підійшовши до бюро, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.
А Чичиков, з нічого робити, почав, будучи позаду, розглядати всю його простору постать. Як глянув він на його спину, широку, як у вятських, присадкуватих коней, і на ноги його, подібні до чавунних тумб, які ставлять на тротуарах, не міг не скрикнути в душі: "Ну ж і наділив тебе Бог! от уже, справді, як то кажуть, не до ладу скроєний, та міцно зшитий!.. Чи народився ти вже отак ведмедем, чи зведмедило тебе життя в глушині, хлібні посіви, клопоти з мужиками, і ти через них зробився те, що називають люди-на-жмикрут? Але ні: я думаю, ти все-таки був би той самий, хоч навіть виховали б тебе по моді, дали б тобі дорогу і жив би ти в Петербурзі, а не в глушині. Вся різниця в тому, що тепер ти умнеш пів баранячого боку з кашею, закусивши ватрушкою з тарілку завбільшки, а тоді б ти їв які-небудь котлетки з трюфелями65. Та от тепер у тебе під владою мужики: ти з ними в злагоді й, звісно, їх не скривдиш, бо вони твої, тобі ж буде гірше; а тоді б у тебе були чиновники, яких би ти сильно пристукував, зміркувавши, що вони не твої ж кріпаки, або грабував би ти казну! Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню! А розігни кулакові один або два пальці, буде ще гірше. Хай тільки покуштує він злегка вершечків якоїсь науки, дасть він знати потім, зайнявши місце повище, всім тим, хто справді пізнав якусь науку. Та ще, чого доброго, скаже потім: "А дай лишень себе покажу!" Та таку вигадає мудру постанову, що багатьом доведеться солоно... Ех, коли б усі жмикрути!.."
"Готова записка", сказав Собакевич, обернувшись. "Готова? прошу її сюди!" Він перебіг її очима і здивувався акуратності й точності: не тільки було докладно записано ремесло, звання, літа й родинний стан, а навіть на полях були особливі примітки про поведінку, тверезість, словом, любо було глянути.
"Тепер, будь ласка, завдаточок!" сказав Собакевич. "Нащо ж вам завдаточок? Ви одержите в місті за одним разом усі гроші".
"Все ж, знаєте, так ведеться", відказав Собакевич. "Не знаю, як вам дати, я не взяв з собою грошей. Ага, ось десять карбованців є".
"Що ж десять! Дайте принаймні хоч п'ятдесят!" Чичиков почав був відмовлятись, що немає; але Собакевич так твердо сказав, що в нього є гроші, що він вийняв ще папірця, сказавши:
"Гаразд, ось вам іще п'ятнадцять, разом двадцять п'ять. Будь ласка, тільки розписочку".
"Та нащо ж вам розписка?"
"Все ж, знаєте, краще розписочку. Всяко буває... може трапитись".
"Добре, давайте ж сюди гроші!"
"Нащо ж гроші? У мене ось вони в руці! як тільки напишете розпису в ту ж хвилину їх візьмете".
"Але дозвольте, як же мені писати розписку? перше треба бачити гроші".
Чичиков випустив з рук папірці Собакевичу, який, наблизившись до стола й накривши їх пальцями лівої руки, другою написав на клаптику паперу, що завдаток двадцять п'ять карбованців державними асигнаціями за продані ревізькі душі одержав сповна. Написавши розписку, він переглянув ще раз асигнації.
"А папірець старенький!" промовив він, розглядаючи одну з них на світло: "трохи розірваний, ну та між приятелями на це нічого дивитися".
"Жмикрут, жмикрут!" подумав сам собі Чичиков: "та ще й бестія на додачу!"
"А жіночої статі не хочете?"
"Ні, дякую".
"Я б недорого і взяв. Для знайомства по карбованчику за штуку".
"Ні, жіночої статі не потребую".
"Ну, як не потребуєте, то нема що й говорити. На смаки нема закону: хто любить попа, а хто попадю, говорить прислів'я".
"Ще хотів би я вас попросити, щоб ця угода лишилася між нами", сказав Чичиков, прощаючись.
Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
