Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
"Але ж співчуття в кишеню не покладеш", сказав Плюшкін. "Ось біля мене живе капітан, чорт знає його звідки взявся, каже родич: дядечку, дядечку! і в руку цілує, а як почне вболівати, то так завиває, що вуха заткни. З обличчя весь червоний: оковитої, мабуть, на смерть держиться. Мабуть, спустив грошенята, служачи в офіцерах, або театральна актриса виманила, так от він тепер і співчуває!"
Чичиков постарався пояснити, що його співчуття зовсім не такого роду, як капітанське, і що він не пустими словами, а ділом готовий довести його і, не відкладаючи справи далі, без усяких манівців, тут же виявив готовість узяти на себе обов'язок платити податки за всіх селян, що повмирали з таких нещасних випадків. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він вирячив очі, довго дивився на нього й нарешті спитав: "Та ви, батечку, чи не служили у військовій службі?"
"Ні", відповів Чичиков, досить лукаво: "служив по цивільній".
"По цивільній?" перепитав Плюшкін і почав жувати губами, немов що-небудь їв. "Та як же? Це ж вам самим на збиток?"
"Для втіхи вашої готовий і на збиток".
"Ах, батечку! ах, благодійнику ти мій!" скрикнув Плюшкін, не помічаючи від радощів, що в нього з носа визирнув вельми некартинно тютюн, на зразок густого кофію, і поли халата, розкрившись, показали одежу не досить пристойну для розглядання. "Оце потішили старика! Ох, господи ти мій! Ох, святителі ви мої!.." Далі Плюшкін і говорити не міг. Але не минуло й хвилини, як ця радість, що миттю показалась на дерев'яному обличчі його, так же миттю й погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову набрало заклопотаного виразу. Він навіть утерся хусткою і, згорнувши її жужмом, почав нею водити собі по верхній губі.
"Як же, з дозволу вашого, щоб не розгнівити вас, ви за кожен рік беретеся платити за них, чи що? і гроші мені даватимете чи в казну?"
"Та ми ось як зробимо: ми укладемо на них купчу, начеб вони були живі і начеб ви їх мені продали".
"Еге ж, купчу..." сказав Плюшкін, задумався і знову почав жувати губами. "Але ж купчу — все витрати. Приказні такі безсовісні! Раніш бувало півкарбованцем міді відбудешся, та мішком борошна, а тепер пошли цілу підводу крупи, та червоного папірця в придачу," таке сріблолюбство! Я
не знаю, як священики не звертають на це уваги, сказав би яке-небудь повчання, бо що там не кажи, а проти слова Божого не встоїш".
"Ну, ти, я думаю, встоїш!" подумав сам собі Чичиков і промовив тут-таки, що, з пошани до нього, він готовий узяти навіть витрати по купчій на свій кошт.
Почувши, що навіть витрати по купчій він бере на себе, Плюшкін зробив висновок, що гість мусить бути зовсім дурний і тільки прикидається, ніби служив по цивільній, а, певно, був у офіцерах і волочився за акторками. З усім тим він, однак, не міг затаїти своєї радості і побажав усяких , утіх не тільки йому, але навіть діткам його, не спитавши, чи були вони в нього, чи ні. Підійшовши до вікна, постукав він пальцями в шибку й тукнув: "Гей, Прошка". Через хвилину було чути, як хтось убіг поспіхом у сіни, довго порався там і стукав чобітьми, нарешті двері відчинились, і ввійшов Прошка, хлопчик років тринадцяти, в таких великих чоботях, що, ступаючи, мало не вийняв з них ноги. Чому в Прошки були такі великі чоботи, це можна дізнатися зараз же: у Плюшкіна на всю двірню, скільки її було в домі, були одні тільки чоботи, які мусили завжди стояти в сінях. Кожен, кого кликали до панських покоїв, звичайно витанцьовував через увесь двір босий, але, входячи в сіни, взував чоботи і вже так з'являвся в кімнату. Виходячи з кімнати він залишав чоботи знову в сінях і рушав знову на власній підошві. Якби хто глянув на це з віконця осінньої пори, і особливо коли вранці починаються маленькі приморозки, то побачив би, що вся двірня робила такі високі стрибки, які навряд чи вдасться проробити в театрах найметкішому танцівникові.
"Ось гляньте, батечку, яка пика!" сказав Плюшкін Чичикову, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. "Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню, скажи, чого?" Тут він зробив невеличку мовчанку, на яку Прошка відповів теж мовчанкою. "Настанови самовар, чуєш, та ось візьми ключа, та віддай Маврі, щоб пішла в комірку: там на полиці є сухар з паски, яку привезла Олександра Степанівна, щоб подали його до чаю!., стривай, куди ж ти? дурило! ну, й дурило ж!.. О, який же ти дурило!., чого тікаєш? Біс у тебе в ногах чи що свербить?., ти перше вислухай: сухар зверху, мабуть, попсувався трохи, так хай зіскребе його ножем, та кришок не кидає, а віднесе в курник.
"Ось гляньте, батечку, яка пика!" сказав Плюшкін Чичикову, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. "Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню, скажи, чого?"
Та дивись ти, ти не заходь, брат, у комірку, а то я тебе, знаєш! березовим віником, щоб смачніше! ось у тебе тепер добрий апетит, то щоб був ще кращий! От тільки спробуй зайти в комірку, а я тимчасом з вікна дивитимусь, їм ні в чому не можна довіряти", казав він далі, звернувшись до Чичикова, після того як Прошва забрався разом зі своїми чобітьми. Слідом за тим він почав і на Чичикова поглядати підозріло. Риси такої незвичайної великодушності почали йому здаватися неймовірними, і він подумав сам собі: "А чорт його знає, може, він просто хвалько, як усі ці мотяги; набреше, набреше, щоб побалакати, та напитися чаю, а потім і поїде собі!" А тому з обачності й разом бажаючи трохи перевірити його, сказав він, що непогано б укласти купчу якнайшвидше, бо, мовляв, усяко буває з людьми: сьогодні живий, а завтра й Бог відає.
Чичиков виявив готовість укласти її хоч і в цю хвилину й зажадав тільки списочка всіх селян.
Це заспокоїло Плюшкіна. Помітно було, що він придумував щось зробити, і справді, взявши ключі, наблизився до шафи і, відімкнувши дверці, копирсався довго між склянками й чашками і нарешті промовив: "От і не знайдеш, а в мене був славний лікерчик, якщо тільки не випили! народ, такі злодії! А ось чи оце не він?" Чичиков побачив у руках його графинчик, що весь був у пилу, як у фуфайці. "Ще покійниця робила", провадив далі Плюшкін: "шах-райка-ключниця зовсім була його закинула і навіть не заткнула, каналія! Комашки і всіляка погань були позалазили туди, але я все сміття повиймав і тепер ось чистенької я вам наллю чарочку".
Але Чичиков постарався відмовитись від такого лікерчика, сказавши, що він вже і пив, і їв.
"Пили вже і їли!" сказав Плюшкін. "Та звісно, доброго товариства людину хоч де пізнаєш: він і не їсть, а ситий; а як отакий який злодюжка, так його скільки не годуй... От хоч би капітан приїде: "Дядечку", каже, "дайте чогось поїсти!" А я йому такий дядечко, як він мені дідусь. У себе дома їсти, мабуть, нічого, так от він і тиняється! Ага, вам же потрібен реєстрик усіх цих дармоїдів? Якже, я, мов знав, усіх їх списав на окремий папірець, щоб при першому поданні ревізії усіх їх викреслити". Плюшкін надів окуляри й почав ритися в паперах. Розв'язуючи всякі пачки, він почастував гостя таким пилом, що той чхнув. Нарешті, витяг папірець, увесь списаний кругом. Селянських імен було на ньому густо як мошки. Були там усякі: і Парамонов, і Пименов, і Пантелеймонов, і навіть визирнув якийсь Григорій Доїжджай-не-доїдеш; усіх було понад сто двадцять. Чичиков посміхнувся, побачивши таку силу-силенну. Сховавши його в кишеню, він сказав Плюшкіну, що йому треба буде для укладання купчої приїхати в місто.
"У місто? Та як же?., а дім як залишити? У мене ж народ — або злодій, або шахрай: за день так обберуть, що й каптана ні на чому буде повісити".
"То чи не маєте когось знайомого?"
"Та кого ж знайомого? Усі мої знайомі повмирали, або роззнайомились. Ох, батечку! як не мати, маю!" скрикнув він. "Адже знайомий сам голова, їздив навіть в давні літа до мене, як не знати! однокашники були, разом по парканах лазили! як незнайомий? там такий знайомий! так чи не до нього й написати?"
"Та звісно до нього".
"Якже, там такий знайомий! у школі були приятелі".
І на цьому дерев'яному обличчі раптом промайнув якийсь теплий промінь, полишилось не почуття, а якийсь блідий відбиток почуття, явище, подібне до несподіваної появи на поверхні води потопаючого, який викликав радісний крик у юрбі, що обступила берег. Але даремно зраділі брати й сестри кидають з берега мотузки й чекають, чи не вирине знову спина або стомлені борнею руки — поява була остання. Глухо все, і ще страшніша й порожніша стає після того заспокоєна поверхня безмовної стихії. Так і обличчя Плюшкіна, слідом за почуттям, що на мить промайнуло по ньому, стало ще бездушніше і ще вульгарніше.
"Лежала на столі чвертка чистого паперу", сказав він: "та не знаю, де поділась: люди в мене такі непутящі!" Тут він почав заглядати і під стіл, і на стіл, нишпорив скрізь і нарешті закричав: "Мавро! чуєш, Мавро!" На поклик з'явилась жінка з тарілкою в руках, на якій лежав сухар, уже знайомий читачеві. І між ними відбулася така розмова: "Де ти заділа, розбійнице, папір?"
"Їй-Богу, пане, не бачила, опріч невеликого клаптичка, яким зволили прикрити чарку".
"А от я по очах бачу, що поцупила".
"Та на що ж би я поцупила? Мені ж користі з нього ніякої; неписьменна я".
"Брешеш, ти віднесла паламарчукові: він трохи тямить, так ти йому й віднесла".
"Та паламарчук, коли схоче, так дістане собі паперу. Не бачив він вашого клаптика!"
"От зажди лишень: на страшному суді чорти припечуть тебе за це залізними гаками! ось побачиш, як припечуть!"
"Та за що ж припечуть, коли я не брала і в руки чвертки? Хай уже за інший якийсь бабський гріх, а за злодійство ще мені ніхто не дорікав".
"А от чорти тебе й припечуть! скажуть: "Оце тобі, мотяго, за те, що пана дурила!" та гарячими тебе й припечуть!"
"А я скажу: ні за що! Їй-Богу, ні за що, не брала я... Та ось він лежить на столі. Завжди отак даремно дорікаєте!"
Плюшкін побачив, справді, чвертку й на хвилину спинився, пожував губами і промовив: "Ну, чого ж ти розходилася так: ач яка в'їдлива! їй скажи тільки одно слово, а вона вже у відповідь десяток! Піди лишень принеси вогнику запечатати лист. Та стій, ти схопиш лойову свічку, лій річ топка: згорить — та й нема, тільки збиток, а ти принеси мені скіпочку!"
Мавра пішла, а Плюшкін, сівши в крісло і взявши в руку перо, довго ще крутив на всі боки чвертку, роздумуючи, чи не можна відділити від неї ще восьминку, але нарешті переконався, що ніяк не можна; вмочив перо в чорнильницю з якоюсь запліснявілою рідиною і безліччю мух на дні і почав писати, виставляючи літери, схожі на музичні ноти, стримуючи щохвилини жвавість руки, що розскакувалася по всьому папері, ліплячи скупо рядок на рядку і не без жалю міркуючи про те, що все ще залишиться багато чистого пробілу.
І до такого нікчемства, дріб'язковості, гидоти могла дійти людина? могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду,' все може статися з людиною. Теперішній палкий юнак відскочив би з жахом, коли б показали йому його ж портрет у старості. Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м'яких юнацьких літ у сувору жорстоку мужність, забирайте з собою всі людські почуття, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім! Грізна, страшна прийдешня старість, і нічого не віддає назад, нічого не повертає! Могила милосердіша за неї, на могилі напишеться: тут почиває людина! але нічого не прочитаєш у холодних, бездушних рисах нелюдської старості.
"А чи не знаєте ви якого-небудь вашого приятеля?" сказав Плюшкін, згортаючи листа, "якому би знадобилися втікацькі душі".
"А у вас і втікачі є?" швидко спитав Чичиков опам'ятавшись.
"В тому-то й річ, що є. Зять робив довідки: каже, ніби й слід пропав, але ж він людина військова, майстер притупувати шпорою, а якби поклопотати по судах..."
"А скільки їх буде числом?"
"Та десятків із сім теж набереться".
"Та ну?"
"А Їй-Богу так! У мене ж що рік, то й тікають. Народ дуже вже зажерливий, від неробства завів звичку жерти, а в мене їсти й самому нічого... А я б уже за них що тільки дай, узяв би. Та порадьте вашому приятелеві: хай би хоч десяток знайшовся, так от у нього й добрий гріш. Адже ревізька душа ходить по п'ятсот карбованців".
"Ні, цього ми приятелеві й понюхати не дамо", сказав сам собі Чичиков і потім пояснив, що такого приятеля ніяк не знайдеться, що самі витрати в цій справі коштуватимуть більше; бо від судів треба відрізати поли власного каптана та тікати чимдалі; та коли вже він справді в такій скруті, то, бувши зворушений співчуттям, він ладен дати... але це така дрібниця, про яку навіть не варто й говорити".
"А скільки б ви дали?" спитав Плюшкін і сам ізжаднів: руки його затремтіли, як живе срібло.
"Я б дав по двадцять п'ять копійок за душу".
"А ви як купуєте, на готові?"
"Так, зразу гроші".
"Тільки, батечку, ради злиднів моїх, дали б уже по сорок копійок".
"Шановний!" сказав Чичиков: "не тільки по сорок копійок, по п'ятсот карбованців заплатив би! залюбки заплатив би, бо бачу поважний, добрий старик терпить з причини власної добродушності".
"А Їй-Богу, так! Їй-Богу, правда!" сказав Плюшкін, звісивши голову вниз і журливо похитавши нею, "все через добродушність".
"Ну, от бачите, я відразу збагнув ваш характер. Отже, чому ж не дати мені по п'ятсот карбованців за душу, але... достатку немає; по п'ять копійок, будь ласка, ладен прикинути, з тим, щоб кожна душа обійшлась, таким чином, по тридцять копійок".
"Ну, батечку, воля ваша, хоч по дві копійки прикиньте".
"По дві копійки прикину, будь ласка. Скільки їх у вас? Ви, здається, казали сімдесят?"
"Ні. Всіх набереться сімдесят вісім".
"Сімдесят вісім, сімдесят вісім, по тридцять копійок за душу, це буде..." тут герой наш одну секунду, не більше, подумав і сказав відразу: "це буде двадцять чотири карбованці і дев'яносто шість копійок!" він на арифметиці знався. Тут-таки примусив він Плюшкіна написати розписку й віддав йому гроші, які той узяв у обидві руки й поніс до бюро так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боячись розхлюпати Її. Підійшовши до бюра, він переглянув їх ще раз і поклав теж надзвичайно обережно до однієї з шухляд,
Тут-таки примусив він Плюшкіна написати розписку й віддав йому гроші, які той узяв у обидві руки й поніс до бюро так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боячись розхлюпати її.
де, певно, їм судилося бути похованими доти, доки отець Карп і отець Полікарп, два священики його села, не поховають його самого, на невимовну радість зятеві й дочці, а може, й капітанові, що записався йому в рідню. Сховавши гроші, Плюшкін сів у крісло і вже, здавалось, більше не міг знайти матерії про що говорити.
"А що, ви вже збираєтесь їхати?" сказав він, помітивши невеликий рух, який зробив Чичиков для того тільки, щоб дістати з кишені хустку.
Це запитання нагадало йому, що справді нема чого більше баритись. "Так, мені вже час!" промовив він, взявшись за капелюх. "А чайку?"
"Ні, чайку хай краще вже колись іншим разом". "Як же, а я наказав самовар. Я, признатись сказать, не охочий до чаю: напій дорогий, та й ціна на цукор піднялась немилосерда. Прошка! не треба самовара! Сухар віднеси Маврі, чуєш хай його покладе на те саме місце, або ні, дай його сюди, я вже віднесу його сам. Прощайте, батечку, хай благословить вас Бог, а листа голові ви ж віддайте. Егеж! хай прочитає, він мій давній знайомий. Якже! були з ним однокашниками!"
Потому це дивне явище, цей зіщулений дідок провів його з двору, після чого звелів ворота зараз же замкнути; тоді обійшов комори, з тим, щоб оглянути, чи на своїх місцях сторожі, що стояли на кожному розі, калатаючи дерев'яними лопатками в порожнє барильце, замість чавунної дошки; після того зазирнув у кухню, де під тою приключкою, щоб покуштувати, чи добре їдять люди, наївся добряче щів з кашею і, вилаявши всіх до одного за злодійство й погану поведінку, повернувся до своєї кімнати. Залишившись сам, він навіть подумав про те, як би йому віддячити гостеві за таку, справді, безприкладну великодушність. "Я йому подарую", подумав він сам собі, "кишенькового годинника: він-бо гарний, срібний годинник, а не те, щоб якийсь томпаковий чи бронзовий, трошки зіпсований, але ж він собі полагодить; він чоловік молодий, так йому потрібний годинник, щоб сподобатись своїй нареченій! Або ні", додав він після деякого роздуму, "краще я залишу його йому після моєї смерті, в духівниці, щоб згадував про мене".
Але герой наш і без годинника був у найвеселішому настрої. Таке несподіване придбання було сущий подарунок. Справді, що не кажи, та не самі тільки мертві душі, а ще й утікачі, і всього понад двісті чоловіка! Звісно! ще під'їжджаючи до села Плюшкіна, він уже передчував, що буде деяка нажива, але такої прибуткової ніяк не сподівався. Всю дорогу він був веселий незвичайно, посвистував, награвав губами, приставивши до рота кулак, ніби грав на трубі, і нарешті завів якусь пісню, до такої міри незвичайну, що сам Селіфан слухав, слухав і потім, похитавши злегка головою, сказав: "чи ти ба, як пан співає!" Був уже густий присмерк, коли під'їхали вони до міста. Тінь із світлом перемішалась зовсім і, здавалось, самі речі перемішались також. Строкатий шлагбаум набув якогось невиразного кольору; вуса в солдата, що стояв на варті, здавались на лобі й багато вище від очей, а носа ніби не було зовсім. Гуркіт і стрибки дали відчути, що бричка з'їхала на брук. Ліхтарі ще не засвічувались, де-не-де тільки починали освітлюватись вікна будинків, а в провулках та завулках відбувалися сцени й розмови, нерозлучні з цим часом у всіх містах, де багато солдатів, візників, робітників і особливого роду істот у вигляді дам у червоних шалях і черевиках без панчіх, котрі, як кажани, шмигають по перехрестях. Чичиков не помічав їх і навіть не помітив багатьох тоненьких чиновників із тростинками, які, мабуть, зробивши прогулянку за місто, повертались додому. Інколи долинали до слуху його якісь, здавалось, жіночі витуки: "брешеш, п'янице, я ніколи не дозволяла йому такого грубіянства!" або: "ти не бийся, мурло, а ходім у часть, там я тобі доведу..." Словом, ті слова, які зненацька обдадуть, як варом, якого-небудь замріяного двадцятилітнього юнака, коли, повертаючись із театру, несе він у голові іспанську вулицю, ніч, чудовий жіночий образ з гітарою та чудовими кучерями. Чого тільки нема і чого тільки не мріється в голові його? він на небесах, і до Шіллера заїхав у гості — і раптом розлягаються над ним, як грім, фатальні слова, і бачить він, що знову опинився на землі, і навіть на Сінному майдані, і навіть поблизу шинку, і знову пішло по-буденному красуватися перед ним життя.
Нарешті бричка, зробивши чималий стрибок, спустилася, немов у яму, у ворота гостиниці, і Чичиков зустрів Петрушка, що однією рукою придержував полу свого сюртука, бо не любив, щоб розходились поли, а другою почав допомагати йому злазити з брички. Половий теж вибіг зі свічкою в руці й салфеткою на плечі. Чи зрадів Петрушка приїздові пана, невідомо, принаймні, вони переморгнулися з Селіфаном, і звичайно сувора його зовнішність цим разом ніби трохи проясніла.
"Довго зводили гуляти", сказав половий, присвічуючи на сходах.
"Так", сказав Чичиков, коли вийшов на сходи. "Ну, а ти як?"
"Слава Богу", відповів половий, кланяючись. "Учора приїхав поручик якийсь військовий, зайняв шістнадцятий номер".
"Поручик?"
"Невідомо який, з Рязані, гніді коні".
"Добре, добре, поводься й надалі добре!" сказав Чичиков і ввійшов у свою кімнату. Проходячи передпокій, він покрутив носом і сказав Петрушці: "Ти б, принаймні, хоч вікна відчинив."
"Та я їх відчиняв", сказав Петрушка, та й збрехав. А втім, пан і сам знав, що він збрехав, та вже не хотів нічого перечити. Після зробленої подорожі він почував велику втому. Звелівши подати найлегшу вечерю, з самого тільки поросяти, він відразу роздягся і, забравшись під ковдру, заснув добре, міцно, заснув чудово, як сплять тільки щасливці, що не відають ні геморою, ні бліх, ні занадто великих розумових здібностей.
ГЛАВА VII
Щасливий подорожній, який після довгої нудної дороги з її холодами, сльотою, гряззю, невиспаними станційними доглядачами, бряжчанням дзвіночків, лагодженнями, сварками, ямщиками, ковалями і всякого роду дорожніми негідниками, бачить нарешті знайомий дах з вогниками, що линуть назустріч, і постануть перед ним знайомі кімнати, радісний крик людей, що вибігли назустріч, шум і біганина дітей, і заспокійлива тиха мова, уривана палкими поцілунками, спроможними знищити все сумне з пам'яті. Щасливий сім'янин, що має такий куток, але горе холостяку.
Щасливий письменник, який мимо характерів, нудних, огидних, що вражають сумною своєю дійсністю, наближається до характерів, перейнятих високою гідністю людини; який з великого виру щоденно діючих образів обрав тільки нечисленні винятки, який не зміняв і разу високого ладу своєї ліри, не спускався з вершини своєї до бідних нікчемних собратів своїх і, не торкаючись землі, весь поринав у свої далеко відторгнуті від неї і звеличені образи. Подвійно завидна прекрасна доля його: він серед них, як у рідній сім'ї; а тим часом далеко й гучно лунає його слава. Він окурив чарівним куривом людські очі, він дивно підлестив їх, приховавши сумне в житті, показавши їм прекрасну людину. Все з оплесками лине за ним і мчить слідом за урочистою його колісницею. Великим світовим поетом іменують його, що ширяє високо над усіма іншими геніями світу, як ширяє орел над іншими з високим польотом. Від самого імені його вже проймаються трепетом молоді палкі серця, у відповідь йому сльози блищать у всіх очах. Немає рівного йому в силі - він Бог! Та не таке щастя, і інша доля у письменника, який насмілився викликати назовні все, що кожної хвилини перед очима, і чого не бачать байдужі очі, всю страшну разючу твань дрібниць, що обплутали наше життя, всю глибину холодних, роздроблених, повсякденних характерів, якими кишить наша земна, часом гірка й нудна дорога,. і міцною силою невблаганного різця насмілився виставити їх опукло і яскраво на всенародні очі! Йому не зібрати народних оплесків, йому не бачити вдячних сліз і одностайного захвату схвильованих ним душ; до нього не полетить назустріч шістнадцятилітня дівчина із запамороченою головою і геройським захопленням; йому не забутись у солодких чарах ним же породжених звуків; йому не уникнути, нарешті, сучасного суду, лицемірно-бездушного сучасного суду, який назве нікчемними й низькими ним виплекані творіння, приділить йому злиденний куток серед письменників, що ображають людство, надасть йому властивостей ним же зображених героїв, відніме в нього і серце, і душу, і божественне полум'я таланту. Бо не визнає сучасний суд, що однаково дивні скельця, які оглядають сонця і передають рух непомітних комах; бо не визнає сучасний суд, що багато треба глибини душевної, щоб осяяти картину, взяту із нікчемного життя, і піднести її в перл витвору; бо не визнає сучасний суд, що високий захоплений сміх гідний стати поруч з високим ліричним порухом, і що ціла прірва між ним і кривлянням балаганного блазня! Не визнає цього сучасний суд, і все оберне на докір і ганьбу невизнаному письменникові; без відради, без відповіді, без співчуття, як безсімейний подорожній, залишиться він сам серед шляху. Суворе його поприще і гірко відчує він свою самотність.
І довго ще приречено мені дивною владою іти рука в руку з моїми химерними героями, споглядати весь велетенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози! І далекий ще той час, коли іншим джерелом грізна хуртовина натхнення здійметься з огорнутої в священний жах і сяйво голови, і почують у збентеженому трепеті величавий грім іншої мови...
В дорогу! в дорогу! геть набігла на чоло зморшка і сувора хмурість обличчя! Відразу і вмить пірнімо в життя з усією його беззвучною тріскотнявою та бубонцями і подивімось, що робить Чичиков.
Чичиков прокинувся, потяг руки й ноги, і відчув, що виспався добре. Полежавши хвилин зо дві на спині, він клацнув рукою і згадав з прояснілим обличчям, що в нього тепер за малим не чотириста душ. Тут-таки схопився він з ліжка, не подивився навіть на своє обличчя, яке любив щиро, і в якому, як здається, за найпринадніше вважав підборіддя, бо дуже часто хвалився ним перед ким-небудь з приятелів, особливо коли це траплялось під час гоління. "Ось глянь", казав він, звичайно погладжуючи його рукою: "яке в мене підборіддя: зовсім кругле!" Але тепер він не глянув ні на підборіддя, ні на обличчя, а просто так, як був, узув сап'янові чоботи з вирізаними викладками всяких кольорів, якими жваво торгує місто Торжок, завдяки недбалим потягам руської натури, і по-шотландському в самій короткій сорочці, забувши свою статечність і пристойні середні літа, проробив по кімнаті два стрибки, при-шльопнувши себе дуже спритно п'яткою ноги. Потім в ту хвилину взявся до справи: перед шкатулкою потер руки з таким самим задоволенням, як потирає їх, виїхавши на слідство, непідкупний земський суд, підходячи до закуски, і зразу ж вийняв з неї папери, йому хотілось якнайшвидше кінчити все, не зволікаючи. Сам вирішив він скласти купчі, написати й переписати, щоб не платити нічого под'ячим. Формений порядок був йому достоту відомий: енергійно виставив він великими літерами: тисяча вісімсот такого-то року, потім слідом за тим, дрібнішими: я, поміщик такий-то, і все що слід. За дві години готове було все. Коли глянув він: потім на ці аркушики, на мужиків, які справді колись були мужиками, працювали, орали, пиячили, візникували, обдурювали панів, а може, й просто були хорошими мужиками, то якесь дивне, незрозуміле йому самому почуття опанувало його. Кожна з записочок нібито мала якийсь особливий характер, і через те нібито самі мужики набували свого власного характеру. Мужики, що належали Коробочці, всі майже були з додатками й прізвиськами. Записка Плюшкіна відзначалася лаконічністю в стилі: часто були виставлені тільки початкові слова імен та по батькові, і потім дві крапки. Реєстр Собакевича вражав незвичайною повністю та докладністю: ні одна з похвальних якостей мужика не була пропущена: про одного було сказано "добрий столяр", до другого дописано було "тямущий і хмільного не бере". Позначено було також докладно, хто батько і хто мати, і якої були обоє поведінки; у одного тільки якогось Федотова було написано: "батько невідомо хто, а народився від дворової дівки Капітоліни, але вдачі гарної і не злодій". Усі ці подробиці надавали якогось особливого вигляду свіжості: здавалось, нібито мужики ще вчора були живі. Дивлячись довго на імена їх, він розчулився і зітхнувши промовив: "Ненечко моя, скільки вас тут напхано! що ви, сердешні мої, поробляли на віку своєму? як перебивались?" І очі його мимоволі спинились на одному прізвищі, це був відомий Петро Савельїв Неуважай-корито, що належав колись поміщиці Коробочці. Він знову не втерпів, щоб не сказати: "Та й довгий який, на весь рядок роз'їхався! Майстер ти був, чи просто мужик і якою смертю тебе прибрало? чи в шинку, чи серед дороги переїхала тебе сонного неповоротка валка? Пробка Степан, тесляр, тверезості зразкової. А! ось він, Степан Пробка, ось той богатир, що в гвардію годився б! Мабуть, усі губернії виходив із сокирою за поясом і чобітьми на плечах, з'їдав на гріш хліба, та на два сушеної риби, а в гамані, певно, притягав щоразу додому карбованців по сотні, а може й державну зашивав у полотняні штани або запихав у чобіт. Де тебе прибрало? Чи заліз ти для більшого заробітку під церковний купол, а може, й на хрест вибрався і, посковзнувшися звідти з перекладини, гримнув на землю, і тільки який-небудь дядько Михей, що стояв біля тебе, промовив, почухавши рукою в потилиці: "Ех, Ваня, і надало ж тобі!" а сам, обв'язавшись мотузком, поліз на твоє місце. Максим Телятников, швець. Хе, швець! п'яний, як швець, каже прислів'я. Знаю, знаю тебе, голубчику; якщо хочеш, усю історію твою розкажу: вчився ти в німця, що годував вас усіх разом, бив по спині ременем за неакуратність і не пускав на вулицю волочитись, і був ти диво, а не швець, і не нахвалиться було тобою німець, говорячи з дружиною або з камрадом. А як кінчилась твоя наука: "А ось тепер заведусь я своєю хатою", сказав ти, "та не так, як німець, що за копійкою труситься, а зразу забагатію". І ось давши панові чималий оброк, завів ти крамничку, набрав замовлень купу, та й ну працювати. Добув десь за дешевий гріш гнилушки товару й виграв, справді, вдвоє на кожному чоботі, та через тижнів два потріскались твої чоботи, і вилаяли тебе найганебніше. І от крамничка твоя спорожніла, і ти почав запивати, та валятись по вулицях, приказуючи: "Ні, погано на світі! немає життя руській людині, все німці заважають". А це що за мужик: Єлизавета Воробей.
Книга: Микола Гоголь. Мертві душі
ЗМІСТ
На попередню
|
|
