Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. ВІЙ
Микола Гоголь. ВІЙ
Книги поштою:
OCR & spellcheck
Yasondinalt
Як тільки вдаряв у Києві ранком досить гучний семінарський дзвін, що висів біля воріт Братського монастиря, то вже з усього міста поспішали юрмами школярі й бурсаки2. Граматики, ритори, філософи й богослови3 з зошитами під пахвою брели в клас. Граматики були ще дуже малі; ідучи, штовхали один одного й лаялись між собою найтоншим дискантом4; майже на всіх одяг був коли не подраний, то забруднений, і кишені їхні раз у раз були наповнені усякою поганню, як-от: бабками, свистілками, зробленими з пер, недоїденим пирогом, а іноді навіть і маленькими горобенятами, з яких одно, раптом цвірінькнувши серед надзвичайної тиші в класі, призводило свого патрона до добрих палів у обидві руки, а іноді й до вишневих різок. Ритори йшли солідніше: одяг у них був часто й зовсім цілий, та зате на обличчі майже завжди бувала яка-небудь прикраса на взірець риторичного тропа5: або одно око заходило під самісінький лоб, або замість губи цілий пухир, або яка-небудь інша ознака; ці говорили й божилися між собою тенором6. Філософи цілою октавою брали нижче; в кишенях у них, крім міцних тютюнових корінців, нічого не було.
---
1 Вій — колосальний витвір простонародної уяви. Таким ім'ям називається у малоросіян начальник гномів, у якого повіки на очах ідуть аж до самої землі. Вся ця повість є народний переказ. Я не хотів ні в чому змінювати його й розповідаю майже в такій самій простоті, як чув. (Прим. Гоголя.)
2 Бурсак — вихованець бурси (чоловічої духовної школи).
3 Богослов — фахівець з богослів'я, теолог.
4 Дискант — високий дитячий голос.
5 Троп — слово або мовний зворот, вжиті у переносному значенні.
6 Тенор — високий чоловічий голос.
Запасів вони не робили ніяких, і все, що перепадало, з'їдали одразу ж; від них несло тютюном та горілкою, часом так далеко, що який-небудь ремісник, проходячи мимо, зупинявся і довго ще нюхав, як гончак, повітря. Ринок у цей час звичайно тільки починав ворушитись, і торговки, з бубликами, булками, гарбузовим насінням і маківниками, смикали одна з-перед одної за поли тих, у кого поли були з тонкого сукна або якої-небудь бавовняної матерії. "Паничі! паничі! сюди! сюди!" говорили вони з усіх боків: "ось бублики, маківники, верчики, буханці хороші! їй-богу, хороші! на меду! сама пекла!" Інша, піднявши щось довге, зверчене з тіста, кричала: "Ось сусулька! паничі, купіть сусульку!"— "Не купуйте в неї нічого; дивіться, яка вона поганюща, і ніс негарний, і руки нечисті..." Однак філософів та богословів вони боялися зачіпати, бо філософи та богослови завжди любили тільки куштувати, до того ж цілою жменею. Прийшовши до семінарії, вся юрба розміщалась по класах, в низеньких, однак досить просторих кімнатах з невеликими вікнами, з широкими дверима й заяложеними лавками. Клас сповнювався раптом різноголосим гудінням: аудитори1 вислухували своїх учнів; дзвінкий дискант граматика попадав якраз у дзенькіт шибок, вставлених у маленькі вікна, і скло відповідало майже тим самим звуком; у кутку гудів ритор, якого рот і товсті губи мали б належати принаймні філософії. Він гудів басом, і тільки чути було здалеку: бу, бу, бу, бу... Аудитори, слухаючи урок, дивились одним оком під лавку, де з кишені підвладного бурсака виглядала булка, або вареник, або гарбузове насіння. Коли вся ця вчена юрба встигала приходити трохи раніше, або коли знали, що професори будуть пізніше, ніж звичайно, тоді, за загальною згодою, починали бій, і в цьому бою мусили брати участь усі, навіть і цензори, що повинні були стежити за порядком і моральністю всього ученицького стану. Два богослови звичайно ухвалювали, як відбуватися битві: чи кожен клас повинен стояти за себе осібно, чи всі повинні поділитись на дві половини: на бурсу й семінарію. Хоч так, хоч інак, граматики починали найперші, і як тільки встрявали ритори, вони вже тікали геть і ставали десь на підвищеннях, спостерігаючи битву. Потім вступала філософія з чорними довгими вусами, а врешті й богословія у страшних шароварах і з претовстими в'язами. Звичайно закінчувалось тим, що богословія побивала всіх, і філософія, чухаючи боки, відтиснута бувала в клас і сідала відпочивати на лавках.
---
1 Аудитор — у дореформенних семінаріях — учень, призначений учителем перевіряти, як вивчили урок його товариші.
Професор, що сам бував колись у таких боях, входячи у клас, зразу бачив по розпалених обличчях своїх слухачів, що бій був неабиякий, і тоді, як він шмагав різками по пальцях риторику, в другому класі другий професор шльопав дерев'яними лопатками по руках філософію. З богословами ж чинили зовсім по-іншому: їм, як казав професор богослов'я, одсипалося по мірці крупного гороху, яка одмірювалася коротенькими ремінними канчуками.
В урочисті дні та свята семінаристи й бурсаки вирушали по домах з вертепами. Іноді розігрували комедію, і тоді завжди відзначався який-небудь богослов, на зріст небагато нижчий од київської дзвіниці, що представляв Іродіаду або Пентефрію, дружину єгипетського царедворця. Як нагороду, діставали вони сувій полотна або мішок проса, або пів вареного гусака й подібну всячину. Весь цей учений люд, як семінарія, так і бурса, між якими була якась спадкова неприязнь, був надзвичайно бідний на харчі, а до того ж неймовірно прожерливий; так що полічити, скільки кожен з них лигав за вечерею галушок, було б зовсім неможливо; і тому доброхітних пожертв заможних господарів не могло вистачити. Тоді сенат, що складався з філософів та богословів, виряджав граматиків та риторів, під проводом одного філософа, а іноді прилучався й сам, з мішками на плечах, спустошувати чужі городи. І в бурсі з'являлася гарбузова каша. Сенатори так об'їдались кавунами та динями, що другого дня аудитори чули від них, замість одного, два уроки: один вимовлявся устами, другий бурчав у сенаторському животі. Бурса й семінарія носили якусь довгу подобу сюртуків, довжиною по сіє врем 'я: слово технічне, означало: нижче п'ят.
Найурочистішою для семінарії подією були — канікули, час з червня місяця, коли звичайно бурсу розпускали по домівках. Тоді весь великий шлях кишів граматиками, філософами й богословами. Хто не мав свого пристановища, той ішов до кого-небудь з товаришів. Філософи та богослови вирушали на кондиції, тобто брались учити або підготовляти дітей людей заможних, і діставали за це нові чоботи в рік, а іноді й на сюртук. Вся ця ватага сунула разом цілим табором; варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожен таскав за собою торбину, де лежала сорочка та пара онуч. Богослови були особливо дбайливі та акуратні: щоб не стоптати чобіт, вони скидали їх, вішали на ціпки й несли на плечах, особливо, як була грязь: тоді вони, закачавши шаровари до колін, безстрашно розбризкували своїми ногами калюжі. Як тільки помічали осторонь хутір, зразу ж звертали з великого шляху і, наблизившись до хати, побудованої чепурніше від інших, ставали перед вікнами у ряд і на все горло починали співати кант1. Господар хати, який-небудь літній козак-поселенець, довго їх слухав, підпершись обома руками, потім ридав гірко-прегірко і говорив до своєї жінки: "Жінко! те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне; винеси їм сала і чого-небудь такого, що в нас є!" І ціла миска вареників висипалась у торбу. Добрий шмат сала, кілька паляниць, а іноді й зв'язана курка потрапляли докупи. Підживившись таким запасом, граматики, ритори, філософи і богослови рушали далі. Та що далі йшли, то більше зменшувався їхній гурт. Усі майже розходились по домівках, і залишалися ті, що мали батьківські гнізда далі од інших.
Одного разу, під час такого мандрування, три бурсаки звернули з великого шляху вбік, щоб у першому-ліпшому хуторі запастися провіантом, бо їхні торби давно вже були порожні. Це були: богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тіберій Горобець. Богослов був високий, плечистий чолов'яга і мав надзвичайно чудну вдачу: все, що тільки лежало бувало біля нього, він неодмінно вкраде. В інших випадках характер його був надзвичайно похмурий, і коли напивався він п'яний, то ховався в бур'яні, і семінарії було дуже важко відшукати його там. Філософ Хома Брут був вдачі веселої, любив дуже лежати й курити люльку. Коли ж пив, то неодмінно наймав музик і витанцьовував тропака. Він дуже часто куштував крупного гороху, але з цілковито філософською байдужістю, кажучи, що чому бути, того не минути. Ритор Тіберій Горобець ще не мав права носити вуси, пити горілку й курити люльку. Він носив тільки оселедець, і тому характер його на той час ще мало визначився, але, судячи з великих ґуль на лобі, з якими він часто з'являвся в клас, можна було гадати, що з нього буде добрячий вояка. Богослов Халява та філософ Хома часто скубли його за чуба, на знак свого покровительства, і використовували його як депутата.
Був уже вечір, коли вони звернули з великого шляху. Сонце тільки що зайшло, і денне тепло залишалося ще в повітрі. Богослов та філософ ішли мовчки, курячи люльки; ритор Тіберій Горобець збивав ціпком головки з будяків, що росли обабіч дороги. Дорога йшла між розкиданими групами дубів та ліщини, що вкривали луку.
Кант — хвальна врочиста пісня духовного або світського змісту. Узгір'я й невеликі гори, зелені й круглі, як куполи, іноді перемежовували рівнину. В двох місцях показалась нива з достигаючим житом, і це було ознакою, що незабаром має бути якесь село. Та вже більше години, як вони минули те жито, а тимчасом їм не траплялось ніякого житла. Сутінки вже зовсім затьмарили небо, і тільки на заході блідли залишки червоного сяйва.
"Що за чорт!" сказав філософ Хома Брут: "здавалось зовсім, наче зараз буде хутір".
Богослов помовчав, подивився навколо, потім знову взяв у рот свою люльку, і всі простували далі.
"Їй-богу!" сказав, знову спинившись, філософ. "Ні чортового кулака не видно".
"А може, далі й попадеться який-небудь хутір", сказав богослов, не випускаючи люльки. Та, тимчасом, вже була ніч, і ніч досить темна. Невеликі хмарки додали чорноти, і, судячи з усіх ознак, не можна було сподіватися ні зірок, ні місяця. Бурсаки помітили, що вони заблудили і давно вже йдуть без дороги.
Філософ, пошаривши ногами на всі боки, сказав, нарешті, уривчасто: "А де ж дорога?" Богослов помовчав і, надумавшись, промовив: "Еге ж, ніч темна". Ритор відійшов набік і намагався поповзом намацати дорогу, та руки його натрапляли тільки на лисячі нори. Подорожні зробили зусилля пройти ще трохи вперед, та всюди було те ж дике поле. Філософ спробував перегукнутися, але голос його зовсім завмер у степу і лишився без відгуку. Трохи згодом тільки почулося якесь квиління, схоже на вовче виття.
"Бач, що ж його робити?" сказав філософ.
"А що? стати й заночувати в полі!" сказав богослов і поліз у кишеню вийняти кресало та закурити знову свою люльку. Та філософ не міг погодитись на те. Він завжди мав звичай ум'яти на ніч півпудовий окраєць хліба та фунтів1 з чотири сала і відчував цього разу в животі своєму якусь нестерпну самотність. До того ж, хоч і мав він веселу вдачу, та боявся трохи вовків.
"Ні, Халяво, не можна", сказав він. "Як же, не підживившись нічим, простягтися і лягти, як собаці? Спробуємо ще; може, натрапимо на яке житло, і хоч чарочку горілки вдасться випити на ніч".
При слові горілка богослов сплюнув набік і промовив: "Воно, звісно, в полі залишатися нема чого". Бурсаки пішли вперед, і, на превелику радість їх, десь здалеку вчулося гавкання. Прислухав-
Фунт — міра ваги, шо дорівнювала 409,5 г. шись, з якого боку, вони рушили бадьоріше і, трохи перегодом, побачили вогник. "Хутір! їй-богу, хутір!" сказав філософ. Він не помилився: через деякий час вони побачили, справді, невеликий хутірець із двох тільки хат, що були в одному й тому ж дворі. У вікнах світилося. Десяток сливових дерев стирчав під тином. Заглянувши крізь дошані ворота, бурсаки побачили двір, заставлений чумацькими возами. Зірки де-не-де проглянули в цей час на небі.
"Дивіться ж, хлопці, не відставати! що б не було, а добути ночівлю!" Три вчені мужі дружно вдарили в ворота й закричали: "Відчини!"
Двері в одній хаті заскрипіли, і за хвилину бурсаки побачили перед собою стару бабу в некритому кожусі.
"Хто там?" закричала вона, глухо кашляючи.
"Пусти, бабусю, переночувати. Збилися з дороги. В полі ж так паскудно, як у голодному череві".
"А що ви за народ?"
"Та народ невередливий: богослов Халява, філософ Брут і ритор Горобець".
"Не можна", пробурчала баба: "у мене народу повен двір, і всі кутки в хаті зайняті. Куди я вас діну? Та ще все такий рослий і здоровий народ! Та в мене й хата розвалиться, як упущу таких. Я знаю цих філософів і богословів. Як почнеш таких п'яниць пускати, то й двору скоро не буде. Ідіть! ідіть! Тут нема вам місця".
"Змилосердься, бабусю! Як же можна, щоб християнські душі пропали ні за що, ні про що? Де хочеш поклади нас. І коли ми що-небудь, як-небудь той, або інше що зробимо,— то хай нам руки відсохнуть, і таке буде, що бог один знає. Ось що!"
Баба, здавалось, трохи пом'якшала. "Добре", сказала вона, ніби роздумуючи: "я впущу вас; тільки покладу всіх в різних місцях, а то в мене не буде спокійно на серці, коли будете лежати вкупі".
"На те твоя воля; не будемо перечити", відповіли бурсаки.
Ворота заскрипіли, і вони зайшли в двір.
"А що, бабусю", сказав філософ, ідучи за бабою: "коли б так, як кажуть... їй-богу, в животі неначе хто колесами став їздити. З самого ранку нічогісінько в роті не було".
"Бач, чого захотів!" сказала баба. "Нема в мене нічого такого, і піч не топилася сьогодні".
"А ми б уже за все це", говорив далі філософ: "розплатилися б завтра як слід — готівкою. Еге ж!" додав він тихо: "чорта з два! дістанеш ти що-небудь". "Ідіть, ідіть! і будьте вдячні за те, що дають вам. Оце приніс чорт таких ніжних паничів".
Філософ Хома зовсім засмутився від таких слів. Та раптом ніс його вчув запах сушеної риби. Він поглянув на шаровари богослова, який ішов поруч з ним, і побачив, що з кишені його стирчить величезний риб'ячий хвіст. Богослов уже встиг поцупити з воза цілого карася. І як він чинив це не з якої-небудь корисливості, а єдино тільки за звичкою і, забувши цілком про свого карася, вже розглядав, що б його таке потягти інше, не маючи наміру проминути навіть поламане колесо,— то філософ Хома засунув руку в його кишеню, як у свою власну, і витяг карася.
Баба розмістила бурсаків: ритора поклала в хаті, богослова замкнула в порожню комору, філософові теж вказала порожній овечий хлів.
Філософ, зоставшись сам, за одну хвилину з'їв карася, оглянув плетені стіни хліва, штурхнув ногою в рило допитливу свиню, що просунулася з другого хліва, і повернувся на другий бік, щоб заснути мертвецьким сном. Раптом низенькі двері розчинились, і баба, нахилившись, увійшла в хлів.
"А що, бабусю, чого тобі треба?" сказав філософ. Та баба йшла прямо до нього, розпростерши руки.
"Еге, ге!" подумав філософ: "тільки ні, голубонько! стара вже". Він відсунувся трохи далі, та стара, без церемонії, знову підійшла до нього.
"Слухай, бабусю!" сказав філософ: "тепер піст; а я такий чоловік, що й за тисячу золотих не схочу оскоромитися". Та баба розсувала руки й ловила його, не кажучи ні слова.
Філософові зробилося страшно, особливо, коли він помітив, що очі її блиснули якимсь незвичайним блиском. "Бабусю! що тобі? Іди, іди собі з богом!" закричав він. Та баба не говорила ні слова і хапала його руками.
Він схопивсь на ноги з наміром тікати, але баба стала на дверях і втупила в нього палаючі очі, і знову стала підходити до нього.
Філософ хотів одштовхнути її руками, та зі здивуванням помітив, що руки його не здіймаються, ноги не рухаються, і він з жахом побачив, що навіть голос не звучав з уст його: слова без звуку ворушились на губах. Він чув тільки, як билося його серце; він бачив, як стара підійшла до нього, склала йому руки, нахилила йому голову, скочила з спритністю кішки йому на спину, вдарила його мітлою по боці і він, підстрибуючи, як верховий кінь, поніс її на плечах своїх. Все це сталося так хутко, що філософ ледве міг отямитись і схопив обома руками себе за коліна, бажаючи вдержати ноги, та вони, на превелике здивування його, підіймалися проти волі й робили стрибки хутчіш за черкеського бігуна'. Коли вже минули вони хутір, і перед ними відкрилась рівна долина, а збоку простягся чорний, як вугіль, ліс, тоді тільки сказав він сам собі: "еге, та це відьма".
Обернений місячний серп яснів на небі. Несміле опівнічне сяйво, як прозоре покривало, лягало легко й курілося на землі. Ліси, луки, небо, долини — все, здавалося, спало з розплющеними очима. Вітер хоч би раз спурхнув де-небудь. В нічній прохолоді було щось волого-тегше. Тіні від дерев та кущів, як комети, гострими клинами падали на положисту рівнину. Така була ніч, коли філософ Хома Брут мчав з незрозумілим вершником на спині.— Якесь млосне, неприємне і разом солодке почуття підступало йому до серця. Він нахилив голову вниз і побачив, як трава, що була мало не під ногами його, здавалось, росла глибоко і далеко, і над нею була прозора, як гірське джерело, вода, і трава здавалась дном якогось світлого, прозорого аж до самої глибини моря; принаймні він бачив ясно, як він відбивався в ньому разом зі старою, що сиділа на спині. Він бачив, як замість місяця світило там якесь сонце; він чув, як голубі дзвіночки, нахиляючи свої голівки, дзвеніли. Він бачив, як з-за осоки випливала русалка, мелькала спина й нога, опукла, пружна, вся створена з блиску й трепету. Вона обернулась до нього — і от, її лице, з очима ясними, іскристими, гострими, зі співом, що проймав душу, уже наближалось до нього, уже було на поверхні і, затремтівши іскристим сміхом, віддалялося — та от вона перекинулась на спину, і ніжні перса її, матові, як фарфор, не покритий глазур'ю, просвічували перед сонцем краями своєї білої еластично-ніжної округлості. Вода маленькими бульками, наче бісером, обсипала їх. Вона вся тремтить і сміється в воді...
Бачить він це, чи не бачить? Наяву це, чи сниться? Але там що? Вітер чи музика: дзвенить, дзвенить і в'ється, і підступає, і впивається в душу якоюсь нестерпною треллю...
"Що це?" думав філософ Хома Брут, дивлячись униз, несучись щодуху. Піт котився з нього градом. Його охопило якесь диявольськи солодке почуття, він відчував якусь гостру, якусь млосно-страшну насолоду. Йому часто здавалося, немов серця вже зовсім не було в нього, і він злякано хапався за нього рукою. Знеможений, збентежений, він почав пригадувати всі, які тільки знав, молитви.
---
1Черкеський бігун — порода коней.
Він перебирав усі закляття проти нечистої сили, і раптом відчув якусь полегкість; відчував, що хода його стає повільнішою, відьма якось слабше держалась на його спині. Густа трава торкалась його, і він уже не бачив у ній нічого незвичайного. Ясний серп світив на небі.
"Добре ж!" подумав про себе філософ Хома і почав мало не вголос вимовляти закляття. Нарешті, зі швидкістю блискавки, вискочив з-під старої і скочив у свою чергу їй на спину. Стара, дрібно-дрібно переступаючи, побігла так швидко, що вершник ледве міг переводити дух свій. Земля ледве мріла під ним. Все було ясне при місячному, хоч і неповному, світлі. Долини були рівні, але все від швидкого бігу миготіло неясно й плутано в його очах. Він схопив поліно, що лежало на дорозі, і почав ним щосили лупцювати стару. Дикими зойками озвалася вона; спочатку вони були сердиті й погрозливі, потім ставали дедалі тихіші, приємніші, чистіші, і потім уже тихо, ледве дзвеніли, як тонкі срібні дзвіночки, і западали йому в душу; і мимохіть майнула в голові думка: чи справді це стара баба? "Ох, не можу більше!" промовила вона в знемозі і впала на землю. Він став на ноги і подивився їй в очі: світанок загорявся, і блищали вдалині золоті глави київських церков. Перед ним лежала красуня з розтріпаною розкішною косою, з довгими, як стріли, віями. Непритомно відкинула вона на обидві сторони білі голі руки і стогнала, підвівши вгору очі, повні сліз. Затремтів, як на дереві лист, Хома: жаль і якесь дивне хвилювання і боязкість, невідомі йому самому, огорнули його; він кинувся бігти щодуху. Дорогою билось стурбовано його серце, і ніяк не міг він збагнути, що за дивне, нове почуття його охопило. Він уже не хотів більше йти на хутори й поспішав до Києва, роздумуючи цілу дорогу про таку незрозумілу пригоду. Бурсаків майже нікого не було в місті: всі розбрелись по хуторах, або на кондиції, або просто без ніяких кондицій, бо по хуторах малоросійських1 можна їсти галушки, сир, сметану й вареники завбільшки з шапку, не заплативши й шага2 грошей. Велика кособока хата, де містилась бурса, була зовсім порожня, і скільки філософ не нишпорив в усіх кутках і навіть обмацав усі дірки та пастки в покрівлі, але ніде не відшукав він ні шматка сала, або принаймні старого книша, що звичайно приховувалося бурсаками.
---
1 Українських.
2 Шаг — до революції в Україні — дрібна розмінна монета вартістю півкопійки.
Одначе філософ швидко надумався, як зарадити горю: він пройшов, посвистуючи, тричі по ринку, переморгнувся на самому кінці з якоюсь молодою вдовою в жовтім очіпку, що продавала стрічки, мисливський дріб і колеса — і був того ж дня нагодований пшеничними варениками, куркою... і словом перелічити не можна, що в нього було на столі, накритому в маленькому глиняному домику, серед вишневого садка. Того ж самого вечора бачили філософа в корчмі: він лежав на лаві, покурюючи, своїм звичаєм, люльку, і при всіх кинув жидові-корчмарю півзо-лотого1. Перед ним стояв кухоль. Він дивився на тих, що приходили й виходили, байдужно-вдоволеними очима і зовсім не думав про свою незвичайну пригоду.
Тимчасом пішла всюди чутка, що дочка одного з найбагатших сотників, якого хутір був за п'ятдесят верст від Києва, повернулася одного дня з прогулянки вся побита, ледве маючи сили дотягтися до батьківського дому, лежить при смерті і перед смертною годиною висловила бажання, щоб відхідну по ній і молитви, протягом трьох днів після смерті, читав один із київських семінаристів: Хома Брут. Про це філософ дізнався від самого ректора, що навмисне кликав його в свою кімнату й оповістив, щоб він без будь-якої затримки поспішав у дорогу, що іменитий сотник прислав по нього нарочито людей і візок.
Філософ здригнувся від якогось несвідомого почуття, яке він сам не міг з'ясувати собі. Темне передчуття говорило йому, що жде його щось недобре. Сам не знаючи чому, заявив він прямо, що не поїде.
"Слухай, dominus2Хомо!" сказав ректор (він у деяких випадках розмовляв дуже ввічливо зі своїми підлеглими): "тебе ніякий чорт і не питає про те, хочеш ти їхати, чи не хочеш. Я тобі скажу тільки те, що коли ти ще будеш показувати свою рись та мудрувати, то звелю тебе по спині й по іншому так одшмагати молодим березняком, що й до бані не треба буде ходити".
---
1 Півзолотий — сума грошей, яка дорівнює половині золотого.
2 Dominus — (лат.) пан.
Філософ, почухуючи злегка за вухом, вийшов, не говорячи й слова, наміряючись при першій зручній нагоді покластися на свої ноги. Роздумуючи, ішов він униз сходами на двір, обсаджений тополями, і на хвилину спинився, почувши досить ясно голос ректора, що віддавав наказ своєму ключникові1 і ше комусь, певно, одному з посланих по нього від сотника.
"Дякуй панові за крупу та яйця", говорив ректор: "і скажи, шо як тільки будуть готові ті книги, про які він пише, то я зразу пришлю. Я віддав їх уже переписувати. Та не забудь, мій голубе, додати панові, що на хуторі у них, я знаю, водиться хороша риба, і особливо осетрина, то при нагоді хай прислав би: тут на базарах і негарна, і дорога. А ти, Явтуше, дай хлопцям по чарці горілки. Та філософа прив'язати, щоб не втік, бува".
"Іч, чортів син!" подумав про себе філософ: "пронюхав, довгоногий в'юн!"
Він зійшов униз і побачив кибитку, яка здалася була спершу клунею на колесах. Справді, вона була така ж глибока, як піч, де обпалюють цеглу. Це був звичайний краківський екіпаж, у якому жиди півсотнею вирушають разом з крамом в усі міста, де тільки чує їхній ніс ярмарок.— Його ждало чоловік із шість здорових і міцних козаків, уже немолодих. Свитки з тонкого сукна, з китицями, показували, що вони належали досить значному й багатому власникові. Невеликі шрами говорили, що вони бували колись на війні, не без слави.
"Що ж робити? Чому бути, того не обминути!" подумав про себе філософ і, звернувшись до козаків, промовив голосно: "Здорові були, браття-товариші!"
"Здоров будь, пане філософе!" відповіли деякі з козаків.
"Так оце мені доводиться сидіти вкупі з вами? А брика знаменита!" говорив він, влізаючи: "Тут би тільки найняти музик, то й танцювати можна".
"Еге: домірний екіпаж!" сказав один із козаків, сідаючи на передку поруч кучера, що зав'язав голову шматиною замість шапки, яку він встиг заставити в шинку. Інші п'ять разом з філософом полізли в заглибину й розмістилися на мішках, наповнених різною закупкою, зробленою в місті.
"Цікаво б знати", сказав філософ: "коли б, наприклад, цю бри-ку наповнити яким-небудь крамом, приміром: сіллю або залізними шинами, скільки треба б тоді коней?"
"Еге", сказав, помовчавши, козак, що сидів на передку: "достатньо треба було б коней". Після такої задовільної відповіді козак вважав за своє право мовчати цілу дорогу.
Ключник — той, хто мав ключі від комор маєтку. Філософові страшенно хотілося знати докладніше: хто такий був цей сотник, яка в нього вдача, що чути про його дочку, що таким незвичайним способом повернулася додому і була при смерті, і що її історія пов'язувалась тепер з його власною, як у них і що робиться в домі? Він звертався до них із запитаннями; та козаки, певно, були теж філософи, бо, у відповідь на це, мовчали й курили люльки, лежачи на мішках. Один тільки з них звернувся до кучера, що сидів на передку, з коротеньким наказом: "Дивись, Оверку, ти старий роззява; як будеш під'їздити до шинку, що на чухрайлівській дорозі, то не забудь зупинитися й збудити мене та інших хлопців, якщо кому трапиться заснути". Після цього він заснув досить гучно. Проте ці напучування були зовсім даремні, бо тільки наблизилась велетенська брика до шинку на чухрайлівській дорозі, як усі в один голос закричали: "Стій!" Притому коні в Оверка були так уже зучені, що спинялись самі перед кожним шинком. Незважаючи на те, що був жаркий липневий день, усі вилізли з брики, і рушили до низенької, брудної кімнати, де жид-корчмар, з ознаками радості, метнувся приймати своїх старих знайомих. Жид приніс під полою кілька ковбас зі свинини і, поклавши на стіл, зразу відвернувся від цього забороненого Талмудом1 плода. Усі сіли довкола стола. Глиняні кухлі з'явилися перед кожним з гостей. Філософ Хома мусив узяти участь у загальній випивці. І тому, що малоросіяни, коли підіп'ють, неодмінно почнуть цілуватись або плакати, то незабаром уся хата наповнилась поцілунками. "Ану, Свириде, почоломкаємося!" — "Іди сюди, Дороше, я обніму тебе!"
Один козак, що був старіший од усіх інших, з сивими вусами, підперши рукою щоку, почав гірко ридати, що в нього нема ні батька, ні матері, і що він зостався самісінький на світі.
Другий був великий резонер2 і весь час втішав його, кажучи: "не плач, їй-богу, не плач! що ж тут... уже бог знає, як і що таке". Один, на ймення Дорош, зробився надзвичайно допитливим і, повернувшись до філософа Хоми, весь час питав його:
"Я хотів би знати, чого у вас у бурсі вчать; чи того самого, що й дяк читає в церкві, чи чого іншого?"
---
1 Талмуд — збірка релігійних, правових і побутових правил іудаїзму, що грунтується на тлумаченні книг Старого Заповіту.
2 Резонер — літературний персонаж, що дає моральну оцінку вчинкам інших дійових осіб.
"Не питай!" говорив протяжно резонер: "хай собі там буде, як було. Бог уже знає, як треба; бог все знає".
"Ні, я хочу знати", говорив Дорош: "що там написано в тих книжках. Може, зовсім інше, ніж у дяка".
"О боже мій, боже мій!" говорив цей поважний наставник: "і нащо таке говорити? Так уже воля божа поклала. Вже що бог дав, того не можна змінити".
"Я хочу знати все, що тільки написано. Я піду в бурсу, їй-богу, піду! Що ти думаєш, я не вивчусь?— Усього вивчусь, усього!"
"О боже ж мій, боже мій!.." говорив розрадник і схилив свою голову на стіл, бо зовсім неспроможний був держати її довше на плечах. Інші козаки гомоніли про панів і про те, чого на небі світить місяць.
Філософ Хома, побачивши таку настроєність голів, вирішив скористатися з цього й непомітно утекти. Він спершу вдався до сивоусого козака, що сумував за батьком та матір'ю: "Чого ж ти, дядьку, розплакався", сказав він: "я сам сирота! Пустіть мене, хлопці, на волю! Нащо я вам?"
"Пустимо його на волю!" відізвались деякі. "Він же сирота. Хай собі йде, куди хоче".
"О боже ж мій, боже мій!" вимовив розрадник, підвівши свою голову. "Пустіть його! Хай іде собі!"
І козаки вже хотіли самі вивести його в чисте поле, але той, що виявив свою цікавість, спинив їх, сказавши: "Не руште: я хочу з ним поговорити про бурсу. Я сам піду в бурсу..." Проте, навряд чи могло що вийти з цієї втечі, бо коли філософ спробував підвестися з-за стола, то ноги його стали ніби дерев'яні, і дверей у кімнаті стало уявлятися йому так багато, що навряд чи відшукав би він справжні.
Тільки надвечір вся ця компанія згадала, що треба рушати далі в дорогу. Вмостившись у брику, вони потяглися, поганяючи коні й наспівуючи пісні, слова й зміст якої навряд чи хто розібрав би. Проїздивши сюди-туди більшу половину ночі, раз у раз збиваючись з дороги, вивченої напам'ять, вони нарешті спустилися з крутої гори в долину, і філософ помітив збоку частокіл чи тин з низенькими деревами і дахами, що витикалися з-за нього. Це було велике селище, що належало сотникові. Уже було далеко за північ; небеса були темні, і маленькі зірочки блимали де-не-де. В жодній хаті не видно було вогню. Вони в'їхали, в супроводі собачого гавкання, в двір. З обох боків помітні були криті соломою повітки й хатки. Одна з них, що стояла якраз посередині проти воріт, була більша за інші, і в ній, як здавалося, жив сам сотник. Брика спинилася перед невеликою якоюсь повіткою, і подорожні наші пішли спати. Філософ хотів, одначе, трохи оглянути знадвору панські хороми; та як він не витріщав свої очі, ніщо не могло окреслитися ясно: замість дому уявлявся йому ведмідь; з димаря робився ректор. Філософ махнув рукою і пішов спати.
Коли прокинувся філософ, то весь дім метушився: вночі померла панночка. Слуги бігали похапцем туди й сюди. Баби деякі плакали, натовп цікавих зазирав крізь паркан у панський двір, наче міг що-небудь побачити. Філософ заходився на дозвіллі оглядати ті місця, які він не міг розглядіти вночі. Панський дім був низенький, невеликий будинок, які звичайно будувалися в старовину в Малоросії. Критий він був соломою. Маленький, гострий і високий фронтон1 з віконцем, схожим на зведене догори око, був увесь розмальований голубими й жовтими квітами та червоними півмісяцями. Він спирався на дубові стовпчики, до половини круглі і знизу шестигранні, з вигадливою обточкою вгорі. Під цим фронтоном був невеликий ґанок з лавами по обидва боки. З обох боків біля дому були піддашки на таких самих стовпчиках, де-не-де кручених. Висока груша з пірамідальною верхівкою й тріпотливим листям зеленіла перед домом. Кілька комор у два ряди стояли серед двору, утворюючи ніби широку вулицю, що вела до дому. За коморами, біля самих воріт, стояли трикутниками два льохи, один проти одного, криті теж соломою. Трикутна стіна кожного з них, з низенькими дверима, була розмальована різними малюнками. На одній з них намальований був козак, що, сидячи на бочці, держав над головою кухля з написом: Усе вип'ю.— На другій пляшка сулії2 і по обидва боки, заради краси, кінь, що стояв догори ногами, люлька, бубни і напис: Вино козацька втіха.— З горища одного з сараїв витикався, крізь величезне дахове вікно, барабан і мідні сурми. Біля воріт стояли дві гармати. Все показувало, що господар дому любив погуляти, і в дворі часто лунали голоси бенкетуючих. За ворітьми були два вітряки. Позаду дому йшли сади, і крізь верховіття дерев видно було самі тільки темні головки димарів, а хати ховалися в зеленій гущавині. Все селище містилося на широкому й рівному уступі гори.
---
1 Фронтон — верхня частина фасаду будинку.
2 Сулія — велика пляшка.
З північного боку все заступала крута гора і підніжжям своїм закінчувалася біля самого двору. Коли дивитися на неї знизу, то вона здавалася ще крутішою, і на високій вершині її стирчало де-не-де ламане бадилля миршавого бур'яну й чорніло на ясному небі. Оголений глинястий вигляд її навівав якийсь смуток. Вона була вся порита дощовими водориями та проточинами. На крутому схилі її в двох місцях стирчали дві хати; над одною з них розкинула віти розложиста яблуня, підперта біля коріння невеликими кілками з насипною землею. Яблука, які збивав вітер, скочувалися аж у панський двір.
З вершини вилася по всій горі дорога, і, спустившись, ішла повз двір у селище. Коли філософ зміряв страшну крутість її і згадав учорашню подорож, то вирішив, що або в пана занадто розумні коні, або в козаків занадто міцні голови, коли в п'яному чаду вміли не полетіти догори ногами разом з величезною брикою й багажем. Філософ стояв на найвищому в дворі місці, і, коли обернувся й глянув у протилежний бік, перед ним відкрився зовсім інший краєвид. Селище разом з узгір'ям скочувалось на рівнину. Неозорі луки простягалися в далечінь; ясна зелень їх темніла в міру віддалення, і цілі ряди селищ синіли вдалині, хоч відстань до них була більш, ніж двадцять верст. З правого боку цих лук тяглися гори, і ледве помітною вдалині смугою горів і темнів Дніпро. "Ех, гарне ж місце!" сказав філософ. "Отут би жити, ловити рибу в Дніпрі та в ставах, полювати з тенетами або рушницею на стрепетів та крольшнепів! Проте, думається мені, і дроф чимало є на цих луках. Садовини ж можна насушити й продати в місті багато, або, ще краще, накурити з неї горілки; бо горілку з садовини ні з якою оковитою не зрівняти. Та не завадить подумати й про те, як би втекти звідси". Він примітив за тином маленьку стежечку, зовсім зарослу буйним бур'яном. Він поставив машинально на неї ногу, думаючи спершу тільки прогулятися, а потім нишком, поміж хатами та й чкурнути в поле, коли раптом відчув на своєму плечі досить міцну руку.
Позад нього стояв той самий старий козак, що вчора так гірко плакав за померлими батьком та матір'ю і скаржився на свою самотність.
"Даремно ти думаєш, пане філософе, дременути з хутора!" говорив він. "Тут не такий звичай, щоб можна було втекти. Та й дороги для пішого погані; а ходи краще до пана: він жде тебе давно в світлиці".
"Ходім! Що ж... Я з охотою", сказав філософ, і рушив слідом за козаком. Сотник, уже старий, з сивими вусами і з виразом похмурого суму, сидів перед столом у світлиці, підперши обома руками голову, йому було років з 50; але глибока туга на обличчі і якийсь блідо-анемічний1 колір показували, що душа його була убита й зруйнована враз за одну хвилину, і вся колишня веселість та бучне життя зникли навіки. Коли зайшов Хома разом зі старим козаком, він одвів одну руку і злегка кивнув головою на низький їх уклін.
Хома й козак шанобливо зупинилися біля дверей. "Хто ти, і звідки, і якого звання, добрий чоловіче?" сказав сотник ні ласкаво, ні суворо.
"З бурсаків, філософ Хома Брут".
"А хто був твій батько?"
"Не знаю, вельможний пане".
"А мати твоя?"
"І матері не знаю. Як розміркувати гаразд, то була, звісно, мати; але хто вона й звідки і коли жила,— їй-богу, добродію, не знаю".
Сотник помовчав і, здавалося, хвилину роздумував.
"Як же ти познайомився з моєю дочкою?"
"Не знайомився, вельможний пане, їй-богу, не знайомився! Ще ніякого діла з панночками не мав, скільки живу на світі. Цур їм, щоб не сказати непристойного".
"Чого ж вона не іншому кому, а тобі саме призначила читати?"
Філософ знизав плечима. "Бог його знає, що б це означало. Відома вже річ, що панам іноді захочеться такого, чого і найграмотніший чоловік не розбере; і приказка така є: "Скачи, враже, як пан каже!"
"А чи не брешеш ти, пане філософе?"
"Та нехай мене на цьому самому місці грім поб'є, коли брешу".
"Коли б тільки хоч хвилиночку ще прожила ти", сумно сказав сотник: "то, певно б, я дізнався про все. "Нікому не давай читати по мені, а пошли, тату, зараз же в київську семінарію і привези бурсака Хому Брута. Хай він три ночі молиться за грішну душу мою. Він знає..." А що таке знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки й могла сказати і померла. Ти, чоловіче добрий, певно, відомий святістю життя свого та богоугодними ділами, і вона, мабуть, начулася про тебе".
"Хто? я?" сказав бурсак, відступивши з превеликого дива: "я святим життям?" промовив він, глянувши прямо в очі сотникові.
---
1 Блідо-анемічний — дуже блідий.
"Бог з вами, пане! Та що це ви кажете! та я, хоч воно й непристойно казати, ходив до булочниці проти самого страсного четверга".
"Ну... певно, вже недаремно так призначено. Ти повинен з цього ж дня почати своє діло".
"Я б сказав на це вашій милості... Воно, звичайно, кожен чоловік, який знає Святе Письмо, може відповідно... тільки сюди пристойніше було б просити диякона1 або принаймні дяка. Вони народ тямущий і знають, як уже все це робиться; а я... Та в мене й голос не такий, і сам я — чорт знає що. Ніякого виду з мене немає".
"Та вже як ти собі хочеш, тільки я все, що заповідала мені моя голубка, виконаю, нічого не шкодуючи. І коли ти з цього дня три ночі читатимеш як слід над нею молитви, то я дам тобі нагороду; а ні — то й самому чортові не раджу розгнівити мене".
Останні слова вимовлені були сотником так твердо, що філософ цілком зрозумів їх значення.
"Іди за мною!" сказав він.
Вони вийшли в сіни. Сотник відчинив двері в другу світлицю, що була насупроти першої. Філософ спинився на хвилину в сінях висякатися і з якимсь підсвідомим страхом переступив поріг. Уся долівка заслана була червоною китайкою. В кутку, під образами, на високому столі лежало тіло померлої, на укривалі з синього бархату, прикрашеному золотими торочками та китицями. Високі воскові свічки, обвиті калиною, стояли в ногах і головах, випромінюючи своє мутне світло, що губилося серед денного сяйва. Обличчя померлої затулив від нього безутішний батько, що сидів перед нею спиною до дверей. Філософа вразили слова, які він почув:
"Я не за тим жалію, моя наймиліша мені дочко, що ти в розквіті літ своїх, не доживши покладеного віку, на сум і горе мені залишила землю. Я за тим жалію, моя голубонько, що не знаю того, хто був, лютий ворог мій, причиною твоєї смерті. І коли б я знав, хто міг подумати тільки скривдити тебе, або хоч би сказав що-небудь неприємне про тебе, то, клянусь богом, не побачив би він більше своїх дітей, коли він такий самий старий, як і я; ні свого батька та матері, коли тільки він ще на порі літ, і тіло його кинуте було б на поживу птахам та звірам степовим.— Та горе мені, моя польова нагідочко, моя перепеличко, моя ясочко, що проживу я останок віку свого без утіхи, втираючи полою дрібні
Диякон — помічник священика у відправі церковної служби. сльози, що течуть зі старих очей моїх, тоді як ворог мій буде тішитися і нишком посміюватися з немічного старого". Він спинився, і причиною цього було горе, що рвало йому серце і пролилося цілим потопом сліз.
Філософ був зворушений такою безутішною тугою. Він закашляв і глухо крякнув, бажаючи прочистити цим трохи свій голос.
Сотник обернувся і вказав йому місце в головах померлої, перед невеликим налоєм1, на якому лежали книги.
"Три ночі як-небудь одроблю", подумав філософ: "зате пан наб'є мені обидві кишені чистими червінцями". Він наблизився і, ще раз прокашлявшись, узявся читати, не звертаючи ні на що ніякої уваги і не наважуючись поглянути в обличчя померлої. Глибока тиша запала. Він помітив, що сотник вийшов. Помалу повернув він голову, щоб глянути на померлу, і...
Трепет пробіг по його жилах; перед ним лежала красуня, яка тільки коли-небудь бувала на землі. Здавалося, ніколи ще риси обличчя не були створені в такій гострій і разом гармонійній красі. Вона лежала, як жива. Чоло прекрасне, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося, мислило; брови — ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над заплющеними очима, а вії впали стрілами на щоки, що пашіли жаром таємних бажань; уста-рубіни, готові усміхнутися... Та в них, в тих самих рисах, він бачив щось моторошно-пронизливе. Він відчував, що душа його починала якось болісно щеміти, немов раптом серед виру веселощів і завихрілої юрби заспівав хто-небудь пісню про пригнічений народ. Рубіни уст її, здавалось, прикипали кров'ю до самого серця. Раптом щось страшно знайоме з'явилося в обличчі її. "Відьма!" скрикнув він не своїм голосом, одвів очі вбік, зблід увесь, і став читати свої молитви; це була та сама відьма, яку вбив він.
Коли сонце стало заходити, мертву понесли в церкву. Філософ одним плечем своїм підтримував чорну траурну домовину і відчував на плечі своєму щось холодне, як крига. Сотник сам ішов попереду, несучи рукою правий бік тісного дому померлої. Церква дерев'яна, почорніла, вкрита зеленим мохом, з трьома конусоподібними баштами, сумовито стояла майже край села. Помітно було, що в ній давно вже не правили ніякої служби. Свічки були запалені майже перед кожним образом.
---
1 Налой (аналой) — у церкві — високий, з похилим верхом столик, на який кладуть ікони, богослужбові книги.
Домовину поставили посередині проти самого олтаря. Старий сотник ще раз поцілував померлу, упав ниць і вийшов разом з носильниками геть, звелівши добре нагодувати філософа і після вечері провести його до церкви. Прийшовши в кухню, всі, хто ніс домовину, почали прикладати руки до печі, як звичайно роблять малоросіяни, побачивши мерця.
Голод, що його в цей час починав відчувати філософ, примусив його на кілька хвилин забути зовсім про померлу. Незабаром уся челядь потроху стала сходитися до кухні. Кухня в сотниковому домі була щось схоже на клуб, куди стікалося все, що тільки жило в дворі, в тому числі й собаки, які приходили, махаючи хвостами, до самих дверей по кістки й помиї. Куди б не був хто посланий і в якій би там не було потребі, він завжди спершу заходив на кухню, щоб відпочити хоч хвилину на лаві й викурити люльку. Всі нежонаті, що жили в домі й пишалися козацькими свитками, лежали тут мало не цілий день на лаві, під лавою, на печі, одно слово, де тільки можна було знайти вигідне місце для лежання. Притому всякий вічно забував у кухні або шапку, або батіг на чужих собак, або щось подібне. Але найчисленніше зборище бувало під час вечері, коли приходив і табунник, що встиг загнати своїх коней у загін, і чередник, що приводив корів для доїння, і всі ті, кого протягом дня не можна було побачити. За вечерею розбалакувались і наймовчазніші. Тут звичайно говорилося про все: і про те, хто пошив собі нові шаровари, і що міститься всередині землі, і хто бачив вовка. Тут була сила дотепників, що їх серед малоросіян не бракує.
Філософ присів разом з іншими в широке коло на вільному повітрі перед порогом кухні. Баба в червоному очіпку не забарилася висунутися з дверей, держачи в обох руках гарячий горщик з галушками, і поставила його серед готових взятися до вечері. Кожен вийняв з кишені своєї дерев'яну ложку, інші, не маючи ложки, дерев'яну шпичку. Як тільки уста стали рухатися трохи повільніше і вовчий голод всього цього зборища трохи вгамувався, багато хто почав гомоніти. Розмова, натурально, повинна була зайти про померлу.
"Чи правда", сказав один молодий вівчар, який натикав на свій ремінний черезплічник для люльки стільки ґудзиків та мідних бляшок, що скидався на крамничку дрібної торговки, "чи правда, що панночка, не тим будь пом'янута, зналася з нечистим?" "Хто? панночка?" сказав Дорош, уже знайомий раніше нашому філософові, "та вона була ціла відьма! Я заприсягнуся, що відьма!"
"Годі, годі, Дороше!" сказав другий, що під час подорожі виявляв велику охоту розраджувати... "Це не наше діло; бог з ним. Нема чого про це балакати". Але Дорош зовсім не мав охоти мовчати. Він тільки що перед тим сходив до льоху разом з ключником у якійсь потрібній справі і, нахилившись разів зо два до двох чи трьох бочок, вийшов звідти надзвичайно веселий і говорив без угаву.
"Що ти хочеш? Щоб я мовчав?" сказав він. "Та вона на мені самому їздила, їй-богу, їздила".
"А що, дядьку", сказав молодий вівчар з ґудзиками: "чи можна впізнати за якими-небудь прикметами відьму?"
"Не можна", відповів Дорош. "Ніяк не впізнаєш; хоч усі псалтирі перечитай, то не взнаєш".
"Можна, можна, Дороше, не говори цього", промовив колишній розрадник. "Вже бог недаремно дав усякому осібний звичай. Люди, що знають науку, кажуть, що у відьми є маленький хвостик".
"Коли стара баба, то й відьма!" сказав байдуже сивий козак.
"О, і ви вже хороші!" підхопила баба, що підливала в цей час свіжих галушок у спорожнілий горщик, "справжні товсті кабанюги".
Старий козак, ім'я якого було Явтух, а прізвище Ковтун, виразив на губах своїх усмішку задоволення, помітивши, що слова його зачепили за живе бабу; а чередник так густо засміявся, немовби два бугаї, ставши один проти одного, заревли разом.
Така розмова збудила у філософа непоборну цікавість і бажання дізнатися докладніше про померлу сотникову дочку, і тому, бажаючи знову навести її на ту ж матерію, він звернувся до сусіди свого з такими словами: "Я хотів спитати, чого все це товариство, що сидить за вечерею, вважає панночку за відьму? Що ж, хіба вона кому-небудь вчинила лихо, чи звела зі світу кого-небудь?"
"Було всякого", відповів один з присутніх, з обличчям рівним, надзвичайно схожим на лопату.
"А хто не пригадує псаря Микиту, або того..."
"А що ж таке псар Микита?" сказав філософ.
"Стривай! я розкажу про псаря Микиту", сказав Дорош.
"Я розкажу про Микиту", відповів табунник: "бо він був мій кум".
"Я розкажу про Микиту", сказав Свирид.
"Нехай, нехай Свирид розкаже!" закричали всі гуртом. Свирид почав: "Ти, пане філософе Хомо, не знав Микити: ех, який це був рідкісний чоловік. Собаку кожного він бувало так знає, як рідного батька. Теперішній псар Микола, що сидить третій за мною, і в підметки йому не годиться. Хоч він теж тямить своє діло, та він проти нього — казна-що, помиї".
"Добре ти розказуєш, добре!" сказав Дорош, схвально кивнувши головою.
Свирид вів далі: /Зайця побачить скоріше, ніж тютюн утреш з носа. Бувало свиске "ану, Розбій! ану, Бистра!", а сам на коня щодуху — і вже й розказати не можна, хто кого швидше обжене: чи він собаку, чи собака його. Сивухи кварту свисне враз, як не було її. Добрий був псар! Тільки з недавнього часу почав він задивлятися безперестану на панночку. Чи вклепався він справді в неї, чи вже вона його так зачарувала, тільки пропав чоловік, обабився зовсім; зробився чорт знає що; тьху! непристойно й сказати".
"Добре ", сказав Дорош.
"Як тільки панночка бувало погляне на нього, то й повід з рук пускає, Розбоя кличе Бровком, спотикається і не знати що робить. Одного разу панночка прийшла в стайню, де він чистив коня. "Дай, каже, Микитко, я покладу на тебе свою ніжку". А він, дурень, і радий тому: каже, що не тільки ніжку, а й сама сідай на мене. Панночка підняла свою ніжку, і як побачив він її голу повну та білу ніжку, то, каже, чара так і ошелешила його. Він, дурень, нахилив спину і, схопившись обома руками за голі її ніжки, поскакав, як кінь, по всьому полю, і куди вони їздили, він нічого не міг сказати; тільки повернувся ледве живий, і з тої пори зсох увесь, як тріска; і коли раз прийшли в стайню, то замість нього лежала купка попелу та порожнє відро: згорів зовсім; згорів сам собою. А такий був псар, якого на всьому світі не можна знайти".
Коли Свирид закінчив розповідь свою, всі навколо почали гомоніти про достоїнства колишнього псаря.
"А про Шепчиху ти не чув?" сказав Дорош, звертаючись до Хоми.
"Ні".
"Еге, ге, ге! То у вас в бурсі, видно, не дуже великого розуму вчать. Ну, слухай: у нас є на селі козак Шептун. Добрий козак! Він любить іноді вкрасти й збрехати без ніякої потреби. Але... добрий козак, його хата не так далеко звідси. В таку ж пору, як ми тепер сіли вечеряти, Шептун з жінкою, скінчивши вечерю, лягли спати, і тому, що година була гарна, то Шепчиха лягла надворі, а Шептун у хаті на лаві; чи ні: Шепчиха в хаті на лаві, а Шептун надворі..." "І не на лаві, а на полу лягла Шепчиха", підхопила баба, стоячи біля порога і підперши рукою щоку.
Дорош подивився на неї, потім подивився вниз, потім знову на неї і, трохи помовчавши, сказав: "Коли скину з тебе при всіх спідницю, то негарно буде". Ця пересторога вплинула. Стара замовкла і вже жодного разу не перебивала мови.
Дорош вів далі: "А в колисці, що висіла серед хати, лежало однорічне дитя — не знаю вже, чоловічої чи жіночої статі. Шепчиха лежала, а потім чує, що за дверима шкребеться собака і виє так, що хоч з хати тікай. Вона злякалась: бо баби такий дурний народ, що висунь їй надвечір з-за дверей язик, то й душа піде в п'яти. Одначе думає, давай я вдарю по морді клятого собаку, може-таки перестане вити — і, взявши кочергу, вийшла відчинити двері. Не встигла вона трохи розчинити, як собака шугнув поміж ногами її і прямо до дитячої колиски. Шепчиха бачить, що це вже не собака, а панночка. Та при тому хай би вже панночка у такому вигляді, як вона її знала,— це було б ще нічого: та от дивна річ, що вона була вся синя, а очі горіли, як жар. Вона схопила дитя, прокусила йому горло і стала пити з нього кров. Шепчиха тільки закричала: "Ой, лишенько!" та з хати. Тільки бачить, що в сінях двері замкнені. Вона на горище: сидить і тремтить дурна баба, а потім бачить, що панночка до неї йде і на горище; кинулась на неї і почала дурну бабу кусати. Вже Шептун ранком витяг звідти свою жінку всю покусану й посинілу. А другого дня й померла дурна баба. Так от які штуки та омани бувають! Воно хоч і панського кодла, та все ж коли відьма, то відьма".
Після такої розповіді Дорош самовдоволено оглянувся і встромив палець у свою люльку, готуючи її до набивання тютюном. Матерія про відьму зробилась невичерпною. Кожен і собі поспішав що-небудь розказати. До того відьма у вигляді скирти сіна приїхала до самісіньких дверей хати; у другого вкрала шапку або люльку; у багатьох дівок на селі відрізала косу; у інших випила по кілька відер крові.
Нарешті, вся компанія опам'яталася і побачила, що забалакалась уже занадто, бо вже надворі була глупа ніч. Всі почали розходитися по ночівлях, що були або на кухні, або в повітках, або серед двору.
"Ану, пане Хомо! тепер і нам пора йти до покійниці", сказав сивий козак, звернувшись до філософа, і всі четверо, в тому числі Свирид та Дорош, рушили до церкви, стьобаючи батогом собак, яких на вулиці була превелика сила і які від злості гризли їх ціпки. Філософ дарма, що встиг підкріпити себе добрячим кухлем горілки, відчував, що його охоплює таємний страх, в міру того, як вони наближались до освітленої церкви. Розповіді та дивні історії, почуті ним, ще дужче розстроювали його уяву. Пітьма під тином та деревами починала рідшати; місце ставало дедалі пустинніше. Вони вступили, нарешті, за ветху церковну огорожу в невеличкий дворик, що за ним не було жодного деревця і відкривалося саме порожнє поле та затоплені нічною пітьмою луки. Три козаки зійшли разом з Хомою крутими сходами на ґанок і вступили до церкви. Тут вони залишили філософа, побажавши йому щасливо відбути свою повинність, і замкнули за ним двері, з наказу пана.
Філософ залишився сам. Спершу він позіхнув, потім потягнувся, потім хукнув у обидві руки і, нарешті, уже розглянувся. Посеред стояла чорна домовина. Свічка блимала перед темними образами. Світло від них осявало тільки іконостас1 та злегка середину церкви. Далекі кутки притвору2 були оповиті пітьмою. Високий старовинний іконостас уже виказував глибоку ветхість, наскрізна різьба його, вкрита золотом, ще блищала самими тільки іскрами. Позолота в одному місці облупилась, в другому зовсім потемніла; лики святих, зовсім темні, дивилися якось похмуро. Філософ ще раз розглянувся. "Що ж?" сказав він: "чого тут боятися? Людина прийти сюди не може, а від мерців та вихідців з того світу єсть у мене молитви, такі, що як прочитаю, то вони мене і пальцем не зачеплять. Нічого!" повторив він, махнувши рукою: "будемо читати". Підходячи до криласа, побачив він кілька в'язок свічок. "Це добре", подумав філософ: "треба освітити всю церкву так, щоб видно було, як удень. Ех, шкода, що в храмі божому не можна люльки викурити!" І він заходився ліпити воскові свічки до всіх карнизів налоїв та образів, не шкодуючи їх аж ніяк, і незабаром вся церква наповнилася світлом. Вгорі тільки пітьма зробилася неначе густішою і похмурі образи дивилися суворіше зі старовинних різьблених рам, що подекуди виблискували позолотою. Він підійшов до труни, боязко подивився в обличчя померлої і не міг не зажмурити, трохи затремтівши, своїх очей: така страшна, сліпуча краса!
---
1 Іконостас — стіна зі вставленими в неї іконами, яка відокремлює вівтар від центральної частини.
2 Притвор — передня частина церкви за папертю.
Він відвернувся і хотів відійти; але, підштовхуваний дивною цікавістю, дивним суперечним самому собі почуттям, що не залишає людину, особливо під час страху, він не втерпів, відходячи, щоб не поглянути на неї і, потім, відчувши той самий трепет, поглянув ще раз. Справді, різка краса померлої здавалася страшною. Можливо, навіть вона не вразила б таким панічним жахом, якби була трохи потворніша. Але в її рисах нічого не було тьмяного, мутного, померлого. Воно було живе, і філософові здалося, немовби вона дивилась на нього заплющеними очима, йому навіть здалося, неначе з повіки правого ока її покотилася сльоза, і коли вона спинилася на щоці, то він побачив ясно, що це була краплина крові.
Він поквапливо відійшов до криласа, розкрив книгу і, щоб дужче підбадьорити себе, почав читати найгучнішим голосом. Голос його вразив церковні дерев'яні стіни, давно мовчазні й оглухлі. Одиноко, без луни, сипався він густим басом в цілковитій мертвій тиші і здавався трохи диким навіть самому читцеві. "Чого боятися?" думав він тимчасом сам про себе. "Вона ж не встане зі своєї домовини, бо побоїться божого слова. Хай лежить! Та й що я за козак, коли б злякався. Ну, випив зайве — тому й здається страшно. А понюхати тютюну: ех, добрий тютюн! Славний тютюн! Хороший тютюн!" Одначе, перегортаючи кожну сторінку, він поглядав скоса на домовину, і мимовільне почуття, здавалося, шепотіло йому: ось, ось устане! ось підійметься, ось вигляне з домовини!
Але тиша була мертва. Домовина стояла нерухомо. Свічки лили цілий потоп світла. Страшна освітлена церква вночі, з мертвим тілом і без душі людей.
Піднісши голос, він почав співати на різні голоси, бажаючи заглушити залишки свого страху. Але через кожну хвилину звертав очі свої до домовини, ніби несамохіть запитуючи: "Що, коли підійметься, коли встане вона?"
Але домовина не зворухнулась. Хоч би який-небудь звук, яка-небудь жива істота, навіть цвіркун озвався в куточку... Тільки ледве чути було легкий тріск якої-небудь далекої свічки, або слабенько ляскав звук воскової краплини, що падала на підлогу.
"Ну, а як підійметься?.."
Вона підвела голову...
Він дико глянув і протер очі. Але вона справді уже не лежить, а сидить у своїй домовині. Він одвів очі свої і знову з жахом звернув їх на домовину. Вона встала... іде по церкві з заплющеними очима, безперестанку розправляючи руки, немов бажаючи впіймати кого-небудь.
Вона йде прямо до нього. Охоплений страхом, обвів він навколо себе коло. З зусиллям почав читати молитви і вимовляти заклинання, що їх навчив його один чернець, який бачив усе життя своє відьом та нечисту силу.
Вона стала майже на самій рисі, та видно було, що не мала сили переступити її і вся посиніла, як людина, уже кілька днів померла. Хома не мав духу поглянути на неї. Вона була страшна. Вона клацнула зубами і розплющила мертві очі свої. Та, не бачачи нічого, з люттю — це позначилося на затремтілому обличчі її — повернулася в інший бік і, розпростерши руки, обхоплювала ними кожен стовп і куток, намагаючись упіймати Хому. Нарешті, спинилась, погрозивши пальцем, і лягла в свою домовину.
Філософ все ще не міг отямитися і зі страхом поглядав на це тісне житло відьми. Нарешті домовина раптом зірвалася зі свого місця і зі свистом стала літати по всій церкві, хрестячи в усіх напрямах повітря. Філософ бачив її майже над головою, та разом із тим бачив, що вона не могла зачепити кола, ним обведеного, і ще посилив свої заклинання. Домовина гримнулася посеред церкви і залишилася нерухомою. Труп знову підвівся з неї синій, позеленілий. Але в цей час почувся далекий крик півня. Труп опустився в домовину і грюкнув, закриваючись віком.
Серце в філософа билось, і піт котився градом; але, підбадьорений півневим криком, він дочитував швидше сторінки, які повинен був прочитати раніш. Тільки стало розвиднятися, прийшли зміняти його: дячок та сивий Явтух, що цього разу був за титаря1.
Добравшись до далекої ночівлі, філософ довго не міг заснути, але втома здолала його, і він проспав до обіду. Коли він прокинувся, вся нічна подія здавалася йому баченою уві сні. Йому дали для підкріплення сил кварту горілки. За обідом він швидко розійшовся, висловив деякі зауваження і з'їв мало не сам досить велике порося; та однак про свою пригоду в церкві він не наважувався говорити через якесь несвідоме для нього почуття, і на запитання цікавих відповідав: "так, були усякі дива". Філософ був з числа тих людей, у яких, коли їх нагодують, прокидається надзвичайна філантропія2.
---
1 Титар — церковний староста.
2 Філантропія — благодійна діяльність, надання допомоги та заступництва нужденним.
Він, лежачи зі своєю люлькою в зубах, дивився на всіх надзвичайно солодкими очима і безперестанку спльовував набік.
ЗМІСТ
| 1. | Микола Гоголь. ВІЙ |
| 2. | Після обіду філософ був у зовсім доброму настрої. Він устиг обійти... |
На попередню
|
|
