Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Микола Гоголь. ВІЙ
Після обіду філософ був у зовсім доброму настрої. Він устиг обійти усе селище, перезнайомитися майже з усіма; з двох хат його навіть вигнали, одна гарненька молодичка вдарила його добре лопатою по спині, коли він спробував був помацати і поцікавитись, з якої матерії в неї сорочка та плахта. Та що більше час наближався до вечора, то задумливішим ставав філософ. За годину до вечері майже вся челядь зібралася грати в кашу або в скраклі, щось, ніби кеглі, де замість дерев'яних м'ячів вживаються довгі палиці, і хто виграє, має право проїхатися на другому верхи. Ця гра ставала дуже цікавою для глядачів: часто чередник, широкий, як млинець, вилазив верхи на свинаря, миршавого, низенького, дуже зморщеного. Іншого разу чередник підставляв свою спину, і Дорош, вискочивши на неї, завжди говорив: "бач, який здоровий бугай!" Біля порога кухні сиділи ті, що були поважніші. Вони дивилися надзвичайно серйозно, курячи люльки, навіть і тоді, коли молодь щиро сміялася на яке-небудь гостре слово чередника або Свирида. Хома марно намагався ввійти в цю гру: якась темна думка, як цвях, стирчала в його голові. За вечерею скільки не намагався він розвеселити себе, але страх загорявся в ньому разом з темрявою, що розпросторювалася по небу.
"Ану, пора нам, пане бурсаче!" сказав йому знайомий сивий козак, підводячись з місця разом з Дорошем: "ходім на роботу". Хому знову таким же способом відвели до церкви; знову залишили його самого і замкнули за ним двері. Як тільки він залишився сам, страх почав стискати знову його груди. Він знову побачив темні образи, блискучі рами і знайому чорну домовину, що стояла в загрозливій тиші і нерухомості серед церкви.
"Що ж", промовив він: "тепер же мені не в диковину це диво. Воно з першого разу тільки страшно. Так! воно тільки з першого разу трохи страшно, а там воно вже не страшно; воно вже зовсім не страшно".
Він поквапливо став на крилас, обвів круг себе коло, проказав кілька заклинань і почав читати голосно, вирішивши не підіймати від книги своїх очей і не звертати уваги ні на що. Уже близько години читав він і починав трохи втомлюватися та покашлювати. Він вийняв з кишені ріжок, і перш ніж підніс тютюн до носа, боязко повів очима на домовину. Серце його захолонуло. Труп уже стояв перед ним на самій рисі і втупив у нього мертві, позеленілі очі. Бурсак здригнувся, і холод відчутно пробіг по всіх його жилах. Опустивши очі в книгу, став він читати голосніше свої молитви та заклинання і чув, як труп знову клацнув зубами і замахав руками, бажаючи схопити його. Але зиркнувши одним оком, побачив він, що труп не там ловив його, де стояв він, і, видно, не міг бачити його. Глухо забурчала вона і почала вимовляти мертвими устами страшні слова; хрипко схлипували вони, як клекотіння ки-п'ячої смоли. Що означали вони, того не міг би сказати він, але було в них щось страшне. Філософ з жахом зрозумів, що вона творила заклинання. Вітер пішов по церкві від слів і почувся шум, немовби від льоту багатьох крил. Він чув, як билися крилами в шибки церковних вікон і в залізні рами, як дряпали з вищанням кігтями по залізу, і як незліченна сила грюкала в двері і хотіла вломитися. Дуже у нього билося весь час серце; зажмуривши очі, усе читав він заклинання та молитви. Нарешті, раптом щось засвистало десь далеко; це був далекий крик півня. Змучений філософ спинився і передихнув.
Коли прийшли змінити філософа, то побачили його ледве живого. Він обперся спиною об стіну і, витріщивши очі, дивився нерухомо на козаків, що штовхали його. Його майже вивели і мусили підтримувати всю дорогу. Прийшовши на панський двір, він розворушився і звелів подати собі кварту горілки. Випивши її, він пригладив на голові своїй волосся і сказав: "Багато на світі усякої погані водиться! А страхи такі трапляються — ну..." При цьому філософ махнув рукою.
Присутні навколо нього понурили голови, почувши такі слова. Навіть невеличкий хлопчик, що його вся челядь вважала за своє право уповноважувати замість себе, коли діло йшло до того, щоб чистити стайню або носити воду, навіть цей бідолашний хлопчисько теж роззявив рота.
В цей час проходила повз них ще не так щоб стара молодичка в щільно обтягнутій запасці, що виказувала її круглий і міцний стан, помічниця старої куховарки, кокетка страшна, яка завжди знаходила що-небудь причепити до свого очіпка: або клаптик стрічки, або гвоздику, або навіть папірець, коли не було чого-небудь іншого.
"Здрастуй, Хомо!" сказала вона, побачивши філософа. "Ой, ой, ой! що це з тобою?" скрикнула вона, сплеснувши руками. "Як що, дурна бабо?"
"Ох, боже мій! Та ти весь посивів!"
"Еге, ге! Та вона правду каже!" промовив Свирид, придивляючись до нього пильно. "Ти справді посивів, як наш старий Явтух!"
Філософ, почувши це, побіг прожогом у кухню, де він помітив приліплений до стіни, засиджений мухами трикутний шматочок дзеркала, перед яким були натикані незабудки, барвінок і навіть гірлянда з нагідок, що показували призначення його для туалету чепуристої кокетки. Він з жахом побачив істину їх слів: половина волосся його справді побіліла.
Повісив голову Хома Брут і поринув у роздумування. "Піду до пана", сказав він нарешті: "розкажу йому все і поясню, що більше не хочу читати. Хай виряджає мене зараз же до Києва". З такими думками попростував він до ґанку панського дому.
Сотник сидів майже нерухомо в своїй світлиці; та ж сама безнадійна туга, яку він бачив раніш на його обличчі, збереглася на ньому й донині. Тільки щоки його запали багато більше, ніж раніш. Помітно було, що він дуже мало вживав їжі, або, можливо, навіть зовсім не торкався до неї. Незвичайна блідість надавала йому якоїсь кам'яної нерухомості.
"Здоров, небоже!" промовив він, побачивши Хому, що спинився з шапкою в руках біля дверей. "Що, як там у тебе? Все гаразд?"
"Гаразд то гаразд. Таке чортовиння розвелось, що прямо бери шапку та й давай драпака, куди ноги несуть".
"Як це так?"
"Та ваша, пане, дочка... Як розміркувати гаразд, вона звісно єсть панського роду; цього ніхто не стане заперечувати; тільки, не в гнів будь сказано, упокой боже її душу..."
"Що ж дочка?"
"Припустила до себе сатану. Таких страхів завдає, що ніяке Святе письмо не вчитується".
"Читай, читай! Вона недаремно прикликала тебе. Вона дбала, голубонька моя, про душу свою і хотіла молитвами вигнати усякий дурний помисел".
"Воля ваша, пане: їй-богу, сили нема!"
"Читай, читай!" говорив тим самим умовляючим голосом сотник. "Тобі одна ніч тепер зосталась. Ти зробиш християнське діло, і я нагороджу тебе",
"Та які б не були нагороди... Як ти собі хочеш, пане, а я не буду читати!" промовив Хома рішуче. "Слухай, філософе!" сказав сотник, і голос його став твердий і грізний: "я не люблю цих вигадок. Ти можеш це робити у вашій бурсі, а в мене не так: я вже як одшмагаю, то не так, як ректор. Чи знаєш ти, що таке добрі ремінні канчуки?"
"Як не знати!" сказав філософ, знизивши голос. "Кожному відомо, що таке ремінні канчуки: при великій кількості — річ нестерпна".
"Так. Тільки ти не знаєш ще, як хлопці мої вміють парити!" сказав сотник грізно, стаючи на ноги, і обличчя його набрало владного й жорстокого виразу, що виявляв увесь свавільний його характер, тільки на час приспаний журбою. "У мене спершу випарять, потім покроплять горілкою, а потім знову. Іди, іди! справляй своє діло! Не справиш — не встанеш, а справиш — тисяча червінців!"
"Ого, го! та це хват!" подумав філософ, виходячи. "З цим нема чого жартувати. Стривай, стривай, приятелю: я так дремену, що ти зі своїми собаками не вженешся за мною".
І Хома поклав неодмінно втекти. Він вижидав тільки пообіднього часу, коли вся челядь мала звичай забиратися в сіно під повітками і, розкривши рота, так хропіти та свистіти, що панське подвір'я ставало схожим на фабрику.
Цей час, нарешті, настав. Навіть і Явтух зажмурив очі, простягтись проти сонця. Філософ зі страхом і тремтінням рушив потихеньку у панський сад, звідки йому здавалося зручніше й непомітніше можна було втекти в поле. Цей сад, як водиться, був страшенно занедбаний, отже надзвичайно сприяв кожному таємному намірові. Крім однієї тільки стежечки, протоптаної по господарській потребі, все інше густо заросло розлогими вишнями, бузиною, лопухом, що просунув аж на самий верх свої високі стовбури з чіпкими рожевими шишками. Хміль укривав, немов сіткою, верховіття усього цього строкатого зборища дерев та кущів і становив над ними покрівлю, що напнулася на тин і спадала з нього виткими зміями разом з дикими польовими дзвіночками. За тином, що правив за межу саду, ішов цілий ліс бур'яну, у який, здавалося, ніхто не цікавився заглядати, і коса розлетілася б на друзки, коли б захотіла торкнутися лезом своїм здерев'янілих товстих стебел його. Коли філософ хотів переступити через тин, зуби його цокотіли і серце так дуже билося, що він сам злякався. Пола його довгої хламиди1, здавалося,
Хламида — широкий попівський одяг, схожий на рясу. прилипла до землі, немовби хто прибив її цвяхом. Коли він переступав тин, йому здавалось, ніби з оглушливим свистом тріщав у вуха якийсь голос: "Куди, куди?" Філософ шугнув у бур'ян, кинувся бігти, безперестанку спотикаючись об старе коріння і давлячи ногами своїми кротів. Він бачив, що йому, вибравшись з бур'янів, досить було перебігти поле, за яким чорнів густий терник, де він вважав себе в безпеці, і, пройшовши який, він гадав натрапити на дорогу прямо до Києва. Поле він перебіг умить і опинився в густому тернику. Крізь терник він проліз, залишивши, замість мита, клапті свого сюртука на кожній гострій колючці, і опинився у невеликому вибалку. Верба розлогими вітами схилилася подекуди мало не до землі. Невелике джерело виблискувало чисте, як срібло. Першим ділом філософа було прилягти й напитися, бо він відчував спрагу нестерпиму.
"Добра вода!" сказав він, втираючи губи. "Тут би можна перепочити".
"Ні, краще біжімо вперед: а то буде погоня!"
Ці слова пролунали в нього над вухами. Він оглянувся: перед ним стояв Явтух.
"Чортів Явтух!" подумав сердито про себе філософ. "Я б узяв тебе, та за ноги... І мерзенну пику твою, і все, що тільки є на тобі, побив би дубовою полінякою".
"Даремно ти зробив такий гак", говорив Явтух: "далеко краще було вибрати ту дорогу, якою ішов я: прямо повз стайню. Та притому і сюртука шкода. А сукно добряче. Почім платив за аршин? Одначе, погуляли досить: пора й додому".
Філософ, чухаючись, побрів за Явтухом. "Тепер проклята відьма завдасть мені пфейферу1!" подумав він. "Та, проте, що це я, справді? Чого боюсь? Хіба я не козак? Читав же дві ночі, поможе бог і третю. Видно, клята відьма багато гріхів натворила, що нечиста сила так за неї стоїть". Такі думки снувалися в його голові, коли він вступав на панський двір. Підбадьоривши себе такими зауваженнями, він упросив Дороша, що, за допомогою протекції ключника, мав іноді вхід у панські льохи, притягти сулію сивухи, і обидва приятелі, сівши під повіткою, видудлили мало не піввідра, так шо філософ, раптом звівшись на ноги, закричав: "Музик! неодмінно музик, і, не діждавшись музик, пустився серед двору на розчищеному
феифер (нім.) перець; тут у значенні дати прочуханку. місці витанцьовувати тропака. Він танцював доти, доки не настав час полуднувати, і челядь, що обступила його, як водиться в таких випадках, кружка, нарешті плюнула і пішла геть, сказавши: "Оце так довго танцює чоловік!" Нарешті, філософ тут же ліг спати, і добрий цебер холодної води міг тільки збудити його вечеряти. За вечерею він говорив про те, що таке козак, і що він не повинен боятися нічого в світі.
"Пора", сказав Явтух: "ходім".
"Шпичка тобі в язик, проклятий кнуре!" подумав філософ і, підвівшись, сказав: "Ходім".
Ідучи дорогою, філософ безперестанку поглядав то туди, то сюди і намагався заговорити зі своїми провожатими. Але Явтух мовчав; сам Дорош був небалакучий. Ніч була пекельна. Вовки вили цілою зграєю, і самий гавкіт собачий був якийсь страшний.
"Здається, наче щось інше виє: це не вовк", сказав Дорош. Явтух мовчав. Філософ не знайшов, що сказати.
Вони наблизились до церкви і вступили під її ветхе дерев'яне склепіння, що показувало, як мало дбав власник маєтку про бога та про душу свою. Явтух та Дорош, як і раніше, вийшли, і філософ залишився сам. Все було таке ж саме. Все було в тому ж самому грізно-знайомому вигляді. Він на хвилину зупинився. Посередині все так само стояла домовина страшної відьми: "Не побоюсь, їй-богу, не побоюсь!" сказав він і, обвівши по-давньому круг себе коло, став пригадувати всі свої заклинання. Тиша була страшна: свічки тріпотіли і обливали світлом всю церкву. Філософ перегорнув один листок, потім перегорнув другий і помітив, що він читає зовсім не те, що писано в книзі. Зі страхом перехрестився він і почав співати. Це трохи підбадьорило його: читання пішло вперед, і листки мелькали один за одним. Раптом... серед тиші... з тріском лопнуло залізне віко домовини, і підвівся мертвець. Ще страшніший був він, ніж першого разу. Зуби його страшно заклацали, ряд об ряд, судорожно затіпалися його губи, і з диким верещанням понеслись заклинання. Вихор знявся по церкві, попадали на землю ікони, полетіли зверху вниз розбиті шибки віконець. Двері зірвалися з петель, і незліченна сила потвор влетіла в божу церкву. Страшний шум від крил і від дряпання кігтів споішив усю церкву. Все літало й шугало, шукаючи всюди філософа.
У Хоми вийшов з голови останній залишок хмелю. Він тільки хрестився та читав як попало молитви. І в той самий час чув, як нечиста сила металася навколо нього, мало не зачіпаючи його кінцями крил та бридких хвостів. Не мав духу розглянути він їх; бачив тільки, як на всю стінку стояла якась величезна потвора у своєму скуйовдженому волоссі, як у лісі; крізь сіть волосся дивилися страшно двоє очей, піднявши трохи вгору брови. Над нею держалося в повітрі щось схоже на величезний пухир з тисячі протягнутих із середини кліщів та скорпіонових жал. Чорна земля висіла на них клаптями. Всі дивилися на нього, шукали і не могли побачити його, обведеного таємничим колом. "Приведіть Вія! ідіть по Вія!" почулися слова мерця. І раптом настала тиша в церкві; почулося десь далеко вовче завивання, і незабаром пролунала важка хода, що звучала по церкві; поглянувши скоса, побачив він, що ведуть якогось присадкуватого, дужого, кривоногого чоловіка. Увесь був він у чорній землі. Як жилаве, міцне коріння, випинались його, засипані землею, ноги й руки. Важко ступав він, щохвилини спотикаючись. Довгі повіки опущені були аж до землі. З жахом помітив Хома, що лице на ньому було залізне. Його привели під руки і прямо поставили до того місця, де стояв Хома.
"Підійміть мені повіки: не бачу!" сказав підземним голосом Вій — і все зборище кинулося підіймати йому повіки. "Не дивись!" шепнув якийсь внутрішній голос філософові. Не втерпів він і глянув.
"Ось він!"— закричав Вій і наставив на нього залізний палець. І всі, скільки не було, кинулись на філософа. Бездиханний гримнувся він на землю, і тут же вилетіла душа з нього від страху. Пролунав крик півня. Це був уже другий крик: перший прослухали гноми. Злякані духи кинулись, хто як попало, у вікна й двері, щоб швидше вилетіти, та де там: так і залишились вони там, застрявши в дверях та вікнах. Увійшовши в церкву, священик спинився, бачивши таке зганьблення божої святині, і не посмів правити панахиду в такому місці. Так навіки й залишилася церква з застряглими в дверях та вікнах потворами, обросла лісом, корінням, бур'яном, диким терником, і ніхто не знайде тепер до неї дороги.
Коли чутка про це дійшла до Києва, і богослов Халява почув, нарешті, про таку долю філософа Хоми, то поринув на цілу годину в роздумування. З ним протягом того часу сталися великі зміни. Щастя йому усміхнулося: після закінчення курсу наук його зробили дзвонарем найвищої дзвіниці, і він мало не завжди з'являвся з розбитим носом, бо дерев'яні сходи на дзвіницю були надзвичайно погано зроблені.
"Ти чув, шо сталося з Хомою?" сказав, підійшовши до нього, Тіберій Горобець, що в той час був уже філософом і носив свіжі вуси.
"Так йому бог дав", сказав дзвонар Халява. "Ходім до шинку, та пом'янемо його душу!"
Молодий філософ, що з жаром ентузіаста почав користуватися своїми правами, так що на ньому і штани, і сюртук, і навіть шапка тхнули спиртом та тютюновими корінцями, в ту ж хвилину виказав готовність.
"Славний був чоловік Хома!" сказав дзвонар, коли кривий шинкар поставив перед ними третій кухоль. "Знаменитий був чоловік. А пропав ні за що".
"А я знаю, чому пропав він: того, що побоявся. А якби не боявся, то відьма нічого не могла б з ним зробити" Треба тільки, перехрестившись, плюнути на самий хвіст їй, то й нічого не буде. Я знаю все це. Адже в нас, у Києві, всі баби, які сидять на базарі, — усі відьми".
На це дзвонар кивнув головою на знак згоди. Але, помітивши, шо язик його не міг вимовити жодного слова, він обережно встав з-за стола і, похитуючись на обидва боки, пішов сховатися у найвіддаленіше місце в бур'яні, причому не забув, за давньою звичкою своєю, поцупити стару підошву від чобота, що валялася на лавці.
Переклад за редакцією П. Панча
Бібліотека світової літератури для дітей у 100 томах "СВІТОВИД" заснована 2004 року
Вступне слово Т. Гундорової
Ілюстрації А. Бубнова, В. Власова, І. Годіна, М. Дерегуса, Є. Кібрика, А. Лаптєва, М. Нестерова
Друкується за виданням: К.: Держлітвидав, 1952
Гоголь Микола Васильович
Вечори на хуторі біля Диканьки.
© Видавництво "Навчальна книга - Богдан"
"Веселка", макет, художнє оформлення, 2004
ЗМІСТ
| 1. | Микола Гоголь. ВІЙ |
| 2. | Після обіду філософ був у зовсім доброму настрої. Він устиг обійти... |
На попередню
|
|
