Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І В’ЯЗЕНЬ АЗКАБАНУ
Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І В’ЯЗЕНЬ АЗКАБАНУ
Джіл Превет і Ейні Кілі,
хрещеним матерям свінгу
Розділ перший
СОВИНА ПОШТА
Гаррі Поттер був дуже незвичайним хлопчиною. По‑перше, він понад усе ненавидів літні канікули. По‑друге, справді хотів виконувати домашні завдання, але мусив робити це потай уночі. До того ж - так склалося - він був чарівником.
Була вже майже північ, а він лежав у ліжку на животі, тримаючи в руці ліхтарик. Над головою він зробив таке собі шатро з ковдр, а подушка підпирала велику книжку в шкіряній оправі - “Історію магії” Адальберта Вофлінґа. Гаррі водив по сторінці орлиним пером і, насуплюючи брови, підшукував матеріал для реферату “Недоцільність спалювання відьом у XIV столітті”.
Перо завмерло на початку абзацу. Гаррі поправив круглі окуляри, наблизив ліхтарика до книжки і прочитав:
Далекі від магії люди (більше відомі як маґли) за часів середньовіччя боялися магії і не розумілися на ній. Випадки, коли вони ловили й спалювали справжню відьму або чаклуна, були украй рідкісні й не мали жодних серйозних наслідків. Чаклун чи відьма вживали елементарне заклинання “Вогнеморозко”, а тоді вдавали, що кричать від болю, хоча насправді отримували насолоду від приємного лоскоту багаття. Скажімо, Венделіні Химерній так подобалося горіти, що вона дозволяла впіймати себе в різних подобах, як мінімум, сорок сім разів.
Гаррі затис перо зубами й дістав з‑під подушки чорнильницю та сувій пергаменту. Повільно й дуже обережно відкрутив закрутку, занурив перо в чорнильницю й почав писати. Періодично прислухався, чи не тюпає хтось із Дурслів до туалету. Якби вони почули рипіння пера, довелося б йому решту літа провести в комірчині під сходами.
Гаррі тому й не любив літніх канікул, що мусив жити з родиною Дурслів у будинку номер 4 на вуличці Прівіт‑драйв. Дядько Вернон, тітка Петунія та їхній син Дадлі були єдині живі родичі Гаррі. Вони були маґлами і ставилися до чарів по‑середньовічному. В будинку Дурслів ніколи не згадували покійних Гарріних батьків‑чарівників. Тітка Петунія і дядько Вернон уже багато років керувалися принципом: що гірше вони ставитимуться до Гаррі, то скоріше виб’ють йому з голови усі ті чари. Проте, на їхню превелику лють, вони так нічого й не досягли і минулі два роки жили в постійному жасі: а ну ж бо хтось довідається, що Гаррі навчається в Гоґвортській школі чарів та чаклунства. Єдине, що вони могли зробити - це на самому початку літніх канікул відібрати й замкнути Гарріні книжки замовлянь, чарівну паличку, казан і мітлу, а також заборонили йому спілкуватися з сусідами.
Найбільше Гаррі турбувало те, що він не мав доступу до своїх підручників, адже гоґвортські вчителі задали на літо чимало домашніх завдань. Особливо складний реферат про зморщувальне зілля Гаррі мав написати для найнеулюбленішого вчителя - професора Снейпа. О, як зрадів би Снейп, якби отримав привід покарати Гаррі на цілий місяць! Тому вже на початку канікул Гаррі скористався з першої‑ліпшої нагоди...
Коли дядько Вернон, тітка Петунія і Дадлі вийшли на подвір’я позахоплюватися новою машиною (вони розхвалювали її дуже голосно - щоб усі почули), Гаррі прокрався до комірчини під сходами, відімкнув її, схопив кілька підручників і сховав їх у своїй спальні. Якщо не залишати на простирадлах чорнильних плям, Дурслі й не дізнаються, що він ночами студіює магію.
Гаррі намагався не дратувати тітку й дядька, які й так були на нього злі, адже кілька днів тому йому подзвонив його друг - чарівник.
Рон Візлі, чи не найкращий приятель Гаррі у Гоґвортсі, походив з родини справжніх чарівників. Це означало, що він знав багато невідомих для Гаррі штучок, однак ще ніколи доти не розмовляв по телефону. І треба ж трапитися такій халепі - слухавку взяв дядько Вернон.
- Вернон Дурслі слухає.
Гаррі, який саме був поруч, завмер, почувши в трубці Ронів голос:
- АЛЛО? АЛЛО? ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ? Я... ХОЧУ... ПОГОВОРИТИ... З ГАРРІ... ПОТТЕРОМ!
Рон так голосно кричав, що дядько Вернон аж підскочив і відхилив слухавку далі від вуха, дивлячись на неї люто й занепокоєно.
- ХТО ЦЕ? - заревів він у відповідь. - ХТО ТИ ТАКИЙ?
- РОН... ВІЗЛІ! - репетував Рон, мовби вони з дядьком Верноном стояли на протилежних кінцях футбольного поля. - Я... ШКІЛЬНИЙ... ТОВАРИШ... ГАРРІ...
Маленькі очиці дядька Вернона зиркнули на заціпенілого Гаррі.
- ТУТ НЕМАЄ ГАРРІ ПОТТЕРА! - гримнув він, тримаючи слухавку на відстані руки, ніби боявся, що вона вибухне. - Я НЕ ЗНАЮ, ПРО ЯКУ ШКОЛУ ТИ КАЖЕШ! БІЛЬШЕ СЮДИ НЕ ДЗВОНИ! НЕ ЧІПАЙ МОЄЇ РОДИНИ!
І він кинув слухавку так, наче то був отруйний павук.
Після цього зчинилася жахлива сварка.
- ЯК ТИ ПОСМІВ ДАВАТИ НАШ ТЕЛЕФОН ТАКИМ ЛЮДЯМ... ТАКИМ... ЯК ТИ! - ревів дядько Вернон, бризкаючи слиною на Гаррі.
Рон, мабуть, зрозумів, що накликав біду, бо більше не дзвонив. Ще одна добра Гарріна приятелька з Гоґвортсу Герміона Ґрейнджер, також не озивалася. Гаррі підозрював, що Рон попередив її про можливі наслідки дзвінків. А жаль, бо Герміона була найрозумніша з усіх його однокласників. її батьки були маґли, і вона чудово вміла користуватися телефоном: їй, мабуть, вистачило б глузду не згадувати про Гоґвортс.
Отже, Гаррі п’ять довгих тижнів не мав жодної вістки від друзів, і видавалося, що це літо буде таким самим поганим, як і торішнє. Хоч одна маленька зміна таки відбулася: Гаррі дозволили ночами випускати надвір його сову Гедвігу. Щоправда, він мусив дати слово не посилати з нею листів. Дядько Вернон пішов на цю поступку через галас, який здіймала Гедвіґа, коли цілий день сиділа в клітці.
Гаррі дописав розділ про Венделіну Химерну і знову прислухався. Тишу в наповненому темрявою будинку порушувало хіба що віддалене чи то рохкання, чи то хропіння його тілистого двоюрідного брата Дадлі. Мабуть, уже дуже пізно. Гарріні очі аж пекли від утоми. Краще дописати реферат наступної ночі...
Гаррі закрутив чорнильницю, дістав з‑під ліжка стару наволочку, запхнув туди ліхтарик, “Історію магії”, реферат, перо та чорнило, і заховав те все під незакріплену паркетину під ліжком. Тоді встав, потягся і глянув на будильник, циферблат якого світився на тумбочці біля ліжка.
Була перша ночі. Гаррі відчув у грудях дивну млість. Він забув, що рівно годину тому йому виповнилося тринадцять років.
Ще одна незвичайність Гаррі полягала в тому, що він майже не згадував про свої дні народження. За все своє життя він не отримав жодної вітальної листівки. Дурслі завжди забували про цю дату, тож і зараз він ні на що не сподівався.
Гаррі пройшовся темною кімнатою повз порожню клітку Гедвіґи і підійшов до відчиненого вікна. Сперся на підвіконня - свіже нічне повітря приємно холодило обличчя після кількагодинної задухи під ковдрою. Гедвіґа не поверталася вже другу ніч. Гаррі за неї не хвилювався, - сова й раніше надовго пропадала, - проте мав надію, що вона скоро повернеться. Сова була єдина жива істота в цьому будинку, яку не тіпало при зустрічі з ним.
Гаррі підріс цього року на кілька сантиметрів, хоча й далі залишався маленьким і худорлявим. Його чорне, як смола, волосся було таке, як і завжди - стирчало навсібіч, хоч би що він із ним робив. Очі за окулярами були ясно‑зелені, а на чолі виразно виднівся крізь волосся тоненький, схожий на блискавку шрам.
Серед усього незвичайного, чим вирізнявся Гаррі, цей шрам був найдивовижнішим. То не була, як десять років запевняли Дурслі, пам’ятка про автокатастрофу, в якій загинули його батьки, бо Лілі та Джеймс Поттери не загинули в автомобільній катастрофі: їх замордував найстрашніший чорний чаклун останнього століття Лорд Волдеморт. Гаррі вийшов з тієї сутички тільки зі шрамом на чолі, а Волдемортове закляття не лише його не вбило, але й відскочило рикошетом на власного господаря. Волдеморт утік ледве живий...
Проте Гаррі довелося знову зіткнутися з ним у Гоґвортсі. Вдивляючись у ніч за вікном, Гаррі пригадав останню їхню зустріч і мусив визнати, що йому неймовірно пощастило: він усе‑таки дожив до тринадцятого дня народження.
Гаррі вдивлявся у зоряне небо, намагаючись угледіти Гедвіґу що, можливо, летить додому, несучи в дзьобі мишку й чекаючи похвали. Його погляд ковзнув понад дахами, і минуло кілька секунд, поки він нарешті усвідомив побачене.
На тлі золотистого місяця щомиті більшав силует якоїсь химерно скособоченої істоти, що летіла просто на Гаррі. Він непорушно спостерігав, як вона знижується. На якусь мить навіть завагався, чи не зачинити вікно, та коли чудернацьке створіння промайнуло над одним з ліхтарів вулички Прівіт‑драйв, Гаррі збагнув, що то таке, і відскочив убік.
У вікно залетіли три сови, дві з яких підтримували третю, здавалося, непритомну. Вони м’яко гупнулися на ліжко, а середня сова, велика й сіра, перекинулася на спину, наче мертва. До її лап був прив’язаний великий пакунок.
Гаррі одразу впізнав непритомну сову - то була Ерола, родинна птаха Візлів. Гаррі кинувся до ліжка, розв’язав мотузки довкола Еролиних лап, узяв пакунок, а саму Еролу переніс у Гедвіжину клітку. Ерола розплющила затуманене око, вдячно ухнула й почала пити воду.
Гаррі обернувся до інших сов. Одна з них, велика біла полярна сова, була не хто інша, як його Гедвіґа. Вона також принесла чималий пакунок і видавалася вельми самовдоволеною. Коли Гаррі звільнив її від тягаря, Гедвіґа приязно ущипнула його дзьобом і перелетіла через усю кімнату до Ероли.
Третю - розкішну сіру сову - Гаррі не впізнав, але відразу збагнув, звідки вона прилетіла, бо на додачу до ще одного пакунка вона принесла листа з печаткою Гоґвортсу. Коли Гаррі забрав у неї пошту, сова гордовито настовбурчила пір’я, розправила крила й шугнула в ніч.
Гаррі сів на ліжко, схопив пакунок Ероли, зірвав з нього бурий папір і побачив загорнутий в золотисту обгортку дарунок, а також першу в його житті вітальну листівку. Тремтячими пальцями розкрив конверт. З нього випали два аркуші - лист і газетна вирізка.
Вирізка, вочевидь, була з чаклунської газети “Щоденний віщун”, бо постаті на чорно‑білих фотографіях рухалися. Гаррі розправив вирізку і прочитав:
СПІВРОБІТНИК МІНІСТЕРСТВА МАГІЇ ЗІРВАВ ДЖЕК‑ПОТ!
Артур Візлі, голова відділу боротьби з нелегальним використанням маґлівських речей при Міністерстві магії, виграв головний приз Лотереї “Ґалеон”, організованої “Щоденним віщуном”.
Щасливий містер Візлі сказав нашому кореспондентові:
- Ми витратимо ці гроші на літній відпочинок у Єгипті, де наш старший син Білл спеціалізується на зламуванні прокльонів для чаклунського банку “Ґрінґотс”.
Візлі проведуть місяць у Єгипті й повернуться додому перед початком нового навчального року в Гоґвортсі, де навчаються п’ятеро їхніх дітей.
Гаррі глянув на рухому фотографію й розплився в усмішці, побачивши, як усі дев’ятеро Візлів завзято махають йому руками на тлі великої піраміди. Товстенька й маленька місіс Візлі, високий лисуватий містер Візлі, шестеро синів і донька - усі яскраворуді (хоч цього й не було видно на чорно‑білій фотографії). У самому центрі височів довготелесий Рон, який обійняв молодшу сестру Джіні, а на його плечі примостився пацючок Скеберс.
Гаррі знав, що дуже добрі, але страшенно бідні Візлі давно вже заслужили на виграш великої купи золота. Він розгорнув Ронового листа й прочитав:
Дорогий Гаррі!
Вітаю з днем народження!
Мені дуже прикро за ту телефонну розмову. Сподіваюся, що маґли не дуже тебе діставали. Я радився з татом, і він думає, що мені не треба було тоді кричати.
Тут, у Єгипті, класно. Білл водив нас по всіх пірамідах, - стародавні єгипетські маги наклали на них просто неймовірні закляття! Мама навіть не дозволила Джіні зайти в одну з них. Там було повно скелетів - мутантів тих маґлів, які вломилися в піраміди, а потім у них виросли додаткові голови...
Я спочатку не повірив, що тато виграв головний приз тієї лотереї. Сімсот ґалеонів!!! Ми майже все протринькали на цю поїздку, але мені обіцяли купити нову чарівну паличку.
Гаррі чудово пам’ятав ту пригоду, коли зламалася стара Ронова чарівна паличка. Це сталося, коли машина, якою вони летіли до Гоґвортсу, врізалася в дерево на полі перед школою.
Ми повернемося за тиждень до початку навчання й поїдемо до Лондона по паличку й нові підручники. Може, зустрінемося там?
Не піддавайся маґлам!
Постарайся приїхати до Лондона,
Рон.
P.S. Персі - староста школи. Минулого тижня він отримав листа.
Гаррі знову глянув на фото. Персі, що перейшов уже в сьомий, випускний, клас Гоґвортсу, мав дуже пихатий вигляд. Він причепив значок шкільного старости на феску, що елегантно сиділа на прилизаному волоссі, а його окуляри в роговій оправі поблискували під єгипетським сонцем.
Гаррі розгорнув дарунок. Там виявилася крихітна скляна дзиґа. Під нею лежала ще одна записка від Рона.
Гаррі - це кишеньковий стервоскоп. Якщо неподалік буде якийсь негідник, ця штучка має засвітитися й завертітися. Біля упевнений, що це мотлох, який продають чарівникам - туристам, і що йому не варто довіряти, бо вчора “мотлох” світився під час вечері. Але ж Білл не знав, що Фред із Джорджем кинули йому в суп жуків...
Тримайся,
Рон.
Гаррі поклав кишеньковий стервоскоп на тумбочку біля ліжка, і той стояв там, балансуючи на своїй ніжці. Гаррі втупився в нього зі щасливим виразом, а тоді взявся за пакунок, який принесла Гедвіґа.
Там також був обгорнутий дарунок, привітання і лист, цього разу від Герміони.
Дорогий Гаррі!
Рон написав мені про той дзвінок до дядька Вернона. Сподіваюсь, у тебе все гаразд.
Я зараз відпочиваю у Франції і навіть не знала, як тобі це все вислати, - а раптом на митниці відкриють? - аж тут з’явилася Гедвіґа! Думаю, вона хотіла впевнитися, що я не забула про твій день народження. Я замовила тобі дарунок через “Товари - совиною поштою”, про це була реклама в “Щоденному віщуні” (мені його сюди доставляють - приємно бути в курсі всіх чаклунських подій). До речі, ти бачив там минулого тижня фото Рона та його родини? Я йому заздрю, він стільки зможе довідатись! Стародавні єгипетські чаклуни були неперевершені.
Місцева історія чаклунства теж досить цікава. Я цілком переписала свій реферат з історії магії - мусила додати нову інформацію. Сподіваюся, він не задовгий, лише на два сувої пергаменту довший, ніж казав професор Бінс.
Рон каже, що приїде до Лондона за тиждень до кінця канікул. А ти зможеш? Чи дозволять тобі тітка з дядьком? Було б дуже гарно. Якщо ж не вийде, побачимося першого вересня У “Гоґвортському експресі”!
Цілую,
Герміона.
P.S. Рон каже, що Персі - староста школи. Персі, мабуть, дуже задоволений. А Рон, здається, зовсім не радий.
Гаррі знову всміхнувся, відклав Герміонин лист і взявся за дарунок. Він був несподівано важкий. Знаючи Герміону, Гаррі не сумнівався, що це якась велика книжка з неймовірно складними чарами, але він помилився. Йому тьохнуло серце, коли він роздер папір і побачив лискучий чорний шкіряний футляр зі срібним написом: “Набір для обслуговування мітли”.
“Ну й Герміона!..” - прошепотів Гаррі, розстебнув блискавку і зазирнув у футляр.
Там була велика банка “Високоякісного лаку “Флітвуд” для держака мітли, срібні ножиці для підрізання прутиків, малесенький мідний компас, який можна було чіпляти на мітлу під час довгих мандрівок, і посібник з догляду за мітлою “Зроби все сам”.
Окрім гоґвортських друзів, Гаррі найбільше сумував за квідичем , найпопулярнішим серед чарівників видом спорту - небезпечною й азартною грою, в яку грали верхи на мітлах. Гаррі виявився дуже добрим квідичистом. Він навіть став наймолодшим гравцем століття, якому довірили грати за команду одного з гуртожитків Гоґвортсу. І, мабуть, найціннішим Гарріним скарбом була його спортивна мітла “Німбус‑2000”.
Гаррі відклав шкіряний футляр і взяв останній пакунок. Він одразу розпізнав кривенькі закарлючки на бурому папері - то був почерк Геґріда, гоґвортського лісника. Гаррі зірвав папір і побачив щось зелене й шкіряне. Та не встиг він зняти обгортку, як пакунок чудернацько затремтів і всередині нього щось гучно клацнуло, немовби щелепи.
Гаррі завмер. Він знав, що Геґрід ніколи не прислав би йому щось небезпечне, але ж Геґрідове уявлення про небезпеку було доволі своєрідне. Він, як відомо, приятелював з гігантськими павуками, купував у шинках потворних триголових псів і тарабанив до своєї хатинки нелегальні драконячі яйця.
Гаррі боязко тицьнув пальцем пакунок. Той знову гучно клацнув. Гаррі взяв настільну лампу, міцно її стиснув і підняв над головою, готовий ударити. Другою рукою смикнув за обгортковий папір.
Звідти випала... книжка. Не встиг Гаррі оцінити її розкішну зелену палітурку, прикрашену золотистим написом “Жахлива книга жахіть” , як книжка стала на ребро й посунула боком через ліжко, немов якийсь химерний краб.
- Овва! - промимрив Гаррі.
Книжка хряпнулася на підлогу й поповзла далі. Гаррі крадькома подався за нею. Книжка сховалася в закутку під столом. Сподіваючись, що Дурслі міцно сплять, Гаррі став навкарачки і поповз.
- Ой!
Книжка клацнула його за пальці й поповзла повз нього, відштовхуючись палітурками. Гаррі розвернувся, кинувся вперед і повалив її на підлогу. Дядько Вернон щось сонно пробурмотів у сусідній кімнаті.
Гедвіґа з Еролою зацікавлено стежили, як Гаррі міцно стиснув книжку, витяг з комода ремінець і туго її зв’язав. “Книга жахіть” розлючено пручалася, але ні кусатися, ні тікати вже не могла. Гаррі кинув її на ліжко і розгорнув Геґрідове привітання.
Дорогий Гаррі, многая літа!
Гадаю, ся книжечка тобі си знадобить. Більше ніц не хочу писати. Побалакаємо при зустрічі. Маю надію, що з маґлами в тебе всьо файно. Бувай здоров.
Геґрід.
Гаррі трохи насторожило, що Геґрід думає, ніби йому придасться кусюча книжка. Проте він поклав Геґрідове привітання біля листівок Рона та Герміони і широко всміхнувся. Залишався тільки лист із Гоґвортсу. Цього разу конверт був товщий, ніж звичайно, Гаррі вийняв перший аркуш пергаменту й прочитав:
Дорогий містере Поттер!
Нагадуємо, що новий навчальний рік розпочинається першого вересня. “Гоґвортський експрес” вирушить об одинадцятій ранку з вокзалу Кінґс‑Крос, платформа номер дев’ять і три чверті.
Іноді у вихідні третьокласникам можна буде відвідувати село Гоґсмід. Будь - ласка, передайте на підпис батькам або опікунам бланк дозволу, який ми додаємо.
Додаємо також список підручників на цей навчальний рік.
З повагою,
професорка Макґонеґел,
заступник директора.
Гаррі витяг бланк дозволу і пробіг його очима. Усмішка сповзла з його обличчя. Як приємно було б відвідувати Гоґсмід у вихідні! Він знав, що в тому селі живуть самі чаклуни, та ще ніколи там не бував. Але ж як переконати дядька Вернона чи тітку Петунію підписати той дозвіл?
Він глянув на будильник. Була вже друга ночі.
Вирішивши, що про дозвіл він подумає завтра, Гаррі вмостився в ліжку і викреслив з таблички ще один день, що відділяв його від зустрічі з Гоґвортсом. Потім зняв окуляри, ліг, і ще довго милувався своїми трьома вітальними листівками.
І тієї миті такий незвичайний Гаррі Поттер був звичайнісіньким хлопчиськом, котрий уперше в житті радів своєму дню народження.
Розділ другий СЕРЙОЗНА ПОМИЛКА ТІТОНЬКИ МАРДЖ
Коли вранці Гаррі спустився на сніданок, усі Дурслі вже сиділи за кухонним столом. Вони дивилися новісінький телевізор - подарунок, який Дадлі отримав на початку літа (цей кабанчик приїхав на канікули й нарікав, що йому дуже нелегко ходити від холодильника до телевізора у вітальні). Дадлі провів на кухні майже ціле літо, не відриваючи від екрану своїх маленьких поросячих оченят. Його п’ять підборідь постійно колихалися, бо він безперервно щось жував.
Гаррі вмостився між Дадлі й дядьком Верноном, дебелим чолов’ягою, який майже не мав шиї, зате відростив пишні вуса. Жоден з Дурслів не тільки не привітав Гаррі з днем народження, але й узагалі не звернув на нього уваги. Проте Гаррі давно вже звик до такого ставлення, тож особливо цим не переймався. Він почав був їсти грінку, а тоді глянув на телевізійного диктора, що саме повідомляв про втечу якогось в’язня.
“...до уваги населення: Блек озброєний і вкрай небезпечний. Відкрито спеціальну гарячу лінію. Кожен, хто його побачить, повинен негайно про це повідомити”.
- Зразу видно, що мерзотник, - пирхнув дядько Вернон, дивлячись понад газетою на зображення в’язня. - Клятий голодранець! Ви тільки гляньте, які в нього патли!
Дядько Вернон недоброзичливо зиркнув на Гаррі, чиє розкуйовджене волосся завжди страшенно його дратувало. Хоча, порівняно з тим в’язнем, кощаве обличчя якого облямовували довжелезні сплутані кудли, Гаррі видавався охайно зачесаним.
На екрані знову з’явився диктор.
- Міністерство сільського та рибного господарства сьогодні оголосило...
- Гей, зачекай! - гаркнув дядько Вернон, люто вп’явшись очима в диктора. - Ти ж не сказав, звідки втік той маніяк! Яка користь з таких новин? Може, той придурок уже чалапає по нашій вулиці?!
Тітка Петунія, кістлява, з кобилячим обличчям жінка, прожогом обернулась і стала вдивлятися в кухонне вікно. Гаррі знав, що тітка страх як полюбляє дзвонити по всіляких гарячих телефонних лініях. Вона намагалася скрізь устромити свого носа й усе життя тільки й робила, що підглядала за своїми нудними законослухняними сусідами.
- Коли вони вже затямлять , - грюкнув по столу буряковим кулачиськом дядько Вернон, - що таких типів треба відразу вішати?
- Свята правда, - погодилася тітка Петунія, приглядаючись до стручечків сусідської квасолі.
Дядько Вернон допив чай, зиркнув на годинника і сказав:
- О, Петуніє, за хвилину мушу вже бігти, - о десятій прибуває Марджин поїзд.
Гаррі, думки якого снували навколо “Набору для обслуговування мітел”, раптом отямився.
- Тітонька Мардж? - бовкнув він. - А х‑хіба вона до нас приїде?
Тітонька Мардж була сестрою дядька Вернона. І хоча вона й не була кровно споріднена з Гаррі (мама Гаррі була сестрою тітки Петунії), але його завжди примушували називати її “тітонькою”. Тітонька Мардж мешкала за містом, у будинку з великим садом, і розводила бульдогів. Вона нечасто гостювала на Прівіт‑драйв, бо не могла надовго розлучитися зі своїми неоціненними песиками, але кожен її візит з моторошною яскравістю закарбувався в пам’яті Гаррі.
На п’яту річницю Дадлі тітонька Мардж лупнула Гаррі по гомілках своїм ціпком, щоб він не перемагав Дадлічка у грі “Завмри”. Тоді якось приїхала на Різдво з комп’ютеризованим роботом для Дадлі й коробкою собачих галет для Гаррі. А під час її минулого візиту, за рік до того, як Гаррі почав навчатися в Гоґвортсі, він випадково наступив на лапу її улюбленого пса Ріпера, який після того загнав Гаррі на дерево в саду, і тітонька Мардж відігнала Ріпера звідти аж опівночі. При згадці про той випадок Дадлі й досі мало не плакав зі сміху.
- Мардж пробуде в нас тиждень, - прорік дядько Вернон, - тому, до речі, - він погрозливо скерував на Гаррі пухкого пальця, - мусимо дещо з’ясувати, перше ніж я по неї поїду.
Дадлі вишкірився і відірвався від телевізора. Для нього не було кращої розваги, ніж спостерігати, як батько тероризує Гаррі.
- По‑перше, - гаркнув дядько Вернон, - ти дуже ввічливо розмовлятимеш з Мардж.
- Добре, - пхикнув Гаррі, - якщо й вона буде зі мною ввічлива.
- По‑друге, - дядько Вернон вдавав, ніби не почув Гарріних слів, - Мардж нічого не знає про твою ненормальність , тож я не потерплю жодних... жодних чудасій , доки вона буде тут. Маєш бути чемним, зрозумів?
- Якщо й вона буде чемна, - процідив Гаррі крізь зуби.
- І по‑третє, - вимовив дядько Вернон, і його підступні очиці на широкому буряковому обличчі стали вузькі, мов щілини, - ми сказали Мардж, що ти навчаєшся в Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків.
- Що? - вигукнув Гаррі.
- І ти підтвердиш це, хлопче, якщо не хочеш мати клопоту, - бризнув слиною дядько Вернон.
Сполотнівши, Гаррі люто дивився на дядька Вернона і не хотів вірити в те, що почув. Приїзд тітоньки Мардж на цілий тиждень - це був найгірший Дурслівський дарунок на його день народження, навіть гірший за подаровані колись старі дядькові шкарпетки.
- Ну, Петуніє, - важко звівся на ноги дядько Вернон, - то я поїхав на вокзал. Хочеш проїхатися зі мною, Дадліку?
- Ні, - відповів Дадлі, котрий знову, щойно дядько Вернон перестав діставати Гаррі, втупився в телевізор.
- Дадлік мусить причепуритися для тітоньки, - сказала тітка Петунія, пригладжуючи густе русяве волосся Дадлі. - Мамуся купила йому нового гарнюнього метелика.
- Ну, до зустрічі! - ляснув дядько Вернон по поросячому ошийку Дадлі і вийшов з кухні.
І тут Гаррі, що сидів, немов прибитий страхом, раптом щось придумав.
Він відклав грінку, рвучко схопився на ноги й побіг до дверей услід за дядьком.
Дядько Вернон саме надягав куртку.
- Тебе я не візьму, - гаркнув він, побачивши Гаррі.
- Наче я рвуся з вами їхати, - незворушно озвався Гаррі. - Я хочу про щось попросити...
Дядько Вернон підозріло глянув на нього.
- Третьокласникам у Гоґ... у моїй школі іноді дозволяють відвідувати одне село... - почав Гаррі.
- Ну? - буркнув дядько Вернон, знімаючи з гачка ключі від машини.
- Мені треба, щоб ви підписали бланк дозволу, - квапливо проказав Гаррі.
- А чого це я повинен робити? - вишкірився дядько Вернон.
- Ну... - мовив Гаррі, ретельно добираючи слова, - щоб тітоньці Мардж легше було повірити, ніби я ходжу в той... у святий Яктамйого...
- До Центру святого Брута для патологічно злочинних підлітків! - заревів дядько Вернон, і Гаррі з утіхою почув у його голосі панічні нотки.
- Саме так, - погодився Гаррі, незворушно дивлячись на широке багрове обличчя дядька Вернона. - Важко запам’ятати. А це ж має звучати переконливо, правда? А що, як я випадково щось наплутаю?
- Я тобі наплутаю!.. Я тобі покажу, де раки зимують, надовго запам’ятаєш! - гаркнув дядько Вернон, розмахуючи кулаками.
Але Гаррі не знітився.
- Я, може, й запам’ятаю, але ж і тітонька Марж не забуде того, що я їй скажу, - рішуче нагадав він.
Дядько Вернон завмер з піднятими кулаками, а його бридке обличчя стало червоне, як буряк.
- Та якщо ви підпишете дозвіл, - швиденько додав Гаррі, - я обіцяю не переплутати назву того Центру і поводитись як маґл, тобто як нормальна особа.
Гаррі бачив, що дядько Вернон усе це обмірковує, хоча його зуби все ще були вишкірені, а на скроні пульсувала товста жила.
- Гаразд, - нарешті буркнув дядько. - Побачу, як ти будеш поводитися під час Марджиного візиту. Якщо нічого не вибовкаєш і дотримаєш обіцянки аж до кінця, то я підпишу той клятий дозвіл.
Він розвернувся, відчинив двері, а тоді грюкнув ними з такою силою, що аж вилетіла одна шибочка.
Гаррі вирішив не повертатися на кухню, а піднявся до своєї кімнати. Якщо вже вдавати з себе справжнього маґла, то краще починати відразу. Він поволі й неохоче зібрав усі свої дарунки, вітальні листівки і поклав їх у сховок під підлогою. Потім підійшов до совиної клітки. Ерола вже, здається, очуняла; вона спала разом з Гедвіґою, сховавши голову під крило. Гаррі зітхнув, а тоді поштурхав їх, щоб розбудити.
- Гедвіґо, - понуро мовив він, - тобі треба на тиждень зникнути. Лети з Еролою. Я напишу Ронові записку і все поясню. І не дивися на мене так , - великі бурштинові очі Гедвіґи були сповнені докору, - це не моя вина. Лише так я можу отримати дозвіл відвідувати Гоґсмід разом з Роном та Герміоною.
Через десять хвилин Ерола з Гедвіґою (до лапи якої була прив’язана записка для Рона) випурхнули з вікна й розтанули в небі, а засмучений Гаррі заховав у шафу порожню клітку.
Але довго сумувати йому ніхто не дав. Уже наступної миті заволала тітка Петунія, щоб Гаррі спускався донизу й готувався зустрічати гостю.
- Та зроби щось зі своїми патлами! - гарикнула вона, тільки‑но він зійшов у коридор.
Гаррі не бачив жодного сенсу в пригладжуванні свого волосся, адже тітці Петунії подобалося його шпетити, отже, що неохайніший він матиме вигляд, то щасливішою буде тітка.
Невдовзі захрустів гравій під колесами дядькової машини, що заднім ходом заїжджала в подвір’я, тоді гримнули дверцята, і на стежці почулися кроки.
- Відчиняй двері! - засичала на Гаррі тітка Петунія.
Гаррі приречено потяг за дверну ручку.
На порозі стояла тітонька Мардж. Вона була дуже схожа на дядька Вернона - велика, огрядна, з буряковим обличчям, і навіть мала вуса, щоправда, не такі пишні, як у брата. В одній руці вона тримала величезну валізу, а з‑під другої визирав старий і непривітний бульдог.
- А де мій Дадик? - заволала тітонька Мардж. - Де мій племінничок?
Дадлі перевальцем вийшов у коридор. Його прилизане біляве волосся обліпило гладку голову, а метелик ледь виднівся з‑під численних підборідь. Тітонька Мардж пожбурила валізу просто Гаррі в живіт, міцно пригорнула Дадлі однією рукою і гучно цмокнула його в щоку.
Гаррі чудово знав, що Дадлі терпить обійми тітоньки Мардж тільки тому, що отримує за це винагороду. І справді, коли вона його відпустила, Дадлі стискав у дебелому кулаці хрустку двадцятифунтову купюру.
- Петуніє! - верескнула тітонька Мардж, проминаючи Гаррі, наче якийсь вішак. Тітонька Мардж і тітка Петунія поцілувалися, чи, радше, тітонька Мардж лупнула своєю масивною щелепою кістляву щоку тітки Петунії.
Тут увійшов дядько Вернон і з радісною усмішкою зачинив за собою двері.
- Мардж, чаю? - запитав він. - А що дати Ріперу?
- Ріпер може посьорбати чаю з мого блюдечка, - відповіла тітонька Мардж.
Усі зайшли на кухню, а Гаррі лишився в коридорі разом з валізою. Проте він не шкодував, він був згоден на все, аби тільки не лишатися з тітонькою Мардж, тому почав якомога повільніше штовхати валізу сходами нагору до вільної спальні.
Коли він повернувся на кухню, тітонька Мардж частувалася чаєм і фруктовим пирогом, а Ріпер гучно хлебтав щось у кутку. Гаррі бачив, як кривилася тітка Петунія, коли бризки чаю та слини потрапляли на її чисту підлогу. Тітка Петунія ненавиділа тварин.
- Мардж, а хто пильнує за рештою псів? - поцікавився дядько Вернон.
- А, ними опікується полковник Фабстер, - озвалася тітонька Мардж. - Він зараз у відставці, йому добре мати хоч якусь роботу. Але бідолаху Ріпера я не могла залишити. Він без мене просто марніє.
- Коли Гаррі сів, Ріпер почав гарчати. І тут тітонька Мардж уперше зауважила Гаррі.
- Ну! - крекнула вона. - Ти ще й досі тут?
- Так, - відповів Гаррі.
- Що за невдячний тон, - гримнула тітонька Мардж. - Петунія з Верноном надто добрі, що утримують тебе. Я б цього не робила. Якби тебе підкинули до мене , ти б негайно опинився в притулку для сиріт.
Гаррі поривався сказати, що волів би краще жити в сиротинці, аніж з Дурслями, але згадка про Гоґсмід його зупинила. Він силувано усміхнувся.
- Нема чого шкіритися! - крикнула тітонька Мардж. - Бачу, ти анітрохи не змінився на краще, відколи я тебе бачила. Я думала, що в школі тебе навчать гарних манер!
Вона сьорбнула чаю, витерла вуса і запитала:
- То куди ти віддав його, Верноне?
- До святого Брута, - відразу відповів дядько Вернон. - Це найкращий заклад для безнадійних дітей.
- Ясно, - сказала тітонька Мардж. - А чи вас там карають ціпком? - рявкнула вона до Гаррі через увесь стіл.
- Е‑е...
Дядько Вернон непомітно кивнув.
- Так, - відповів Гаррі. Тоді відчув, що треба зробити це переконливіше, й додав:
- Постійно.
- Чудово, - зраділа тітонька Мардж. - Мене просто бісять усі ці наївні балачки: мовляв, не треба бити тих, хто цього заслужив. Добрячий прочухан допомагає в дев’яносто дев’яти випадках зі ста. А тебе часто лупцювали?
- Ну‑у... так, - відповів Гаррі, - безліч разів.
Тітонька Мардж звузила очі.
- Мені й далі не подобається твій тон, хлопче, - сказала вона. - Якщо ти так недбало про це говориш, то тебе ще мало б’ють. Петуніє, я б написала їм на твоєму місці. І підкресли, що цього хлопчиська можна карати сильніше.
Мабуть, дядько Вернон злякався, що Гаррі може забути про їхню угоду, бо раптом змінив тему.
- Мардж, а ти чула вранці новини? Про того в’язня, що втік?
* * *
Тітонька Мардж почала потроху освоюватися, а Гаррі піймав себе на думці, що мало не сумує за життям без неї в будинку номер чотири. Дядько Вернон і тітка Петунія зазвичай воліли, щоб Гаррі не плутався під ногами, і Гаррі це лише тішило. А ось тітонька Мардж - навпаки - хотіла, щоб Гаррі був під її постійним наглядом, бо тоді вона могла допікати йому своїми виховними заморочками. їй подобалося порівнювати Гаррі з Дадлі, а найбільшу насолоду вона отримувала тоді, коли купувала Дадлі дорогі дарунки, одночасно позираючи на Гаррі, мовби під’юджувала його запитати, чому не дісталося дарунків і йому. Ще вона полюбляла всілякі гидкі натяки на Гарріне походження.
- Це не твоя вина, Верноне, що хлопчисько став отаким, - мовила вона за обідом на третій день свого візиту. - Якщо кров гнила, то нічого не вдієш.
Гаррі намагався зосередитися на їжі, але руки його тремтіли, а обличчя пашіло від гніву. “Пам’ятай про дозвіл, - нагадав він сам собі. - Думай про Гоґсмід... Нічого не кажи... Не піднімай...”
Тітонька Мардж піднесла келих з вином.
- Є основне правило в розведенні тварин, - сказала вона. - Його добре видно на прикладі собак. Якщо сучка неповноцінна, неповноцінним буде і цу..
Тієї миті келих з вином, який тримала тітонька Мардж, вибухнув у неї в руках. Навсібіч розлетілися скляні друзки, а тітонька Мардж, червоним обличчям якої стікало вино, заметушилася й закліпала.
- Мардж! - зойкнула тітка Петунія. - Мардж, ти не постраждала?
- Дурниці! - прохрипіла тітонька Мардж, витираючи обличчя серветкою. - Мабуть, засильно стиснула. Таке саме зі мною сталося і в полковника Фабстера. Не хвилюйся, Петуніє, просто в мене дуже міцна хватка...
Але тітка Петунія й дядько Вернон підозріло глянули на Гаррі. Довелося йому відмовитися від пудинга і скоренько втікати.
Гаррі вийшов у коридор і, важко дихаючи, притулився до стіни. Він давно вже не втрачав витримки аж так, щоб це призводило до вибухів. Не можна цього повторювати. Тут ішлося вже не тільки про дозвіл, а й про можливий клопіт з Міністерством магії.
Гаррі й досі був неповнолітнім чарівником, якому за чаклунськими законами заборонялося вдаватися до магії поза школою. До того ж минулого літа Гаррі вже отримав офіційне попередження: тож якщо до міністерства дійдуть нові чутки про застосування чарів на Прівіт‑драйв, його виженуть з Гоґвортсу.
Гаррі почув, що Дурслі встають з‑за столу, і поспішив нагору, подалі від гріха.
* * *
Він мужньо перетерпів наступні три дні: щоразу, коли до нього присікувалася тітонька Мардж, він переносився думкою до свого “Набору для мітли”. Це дуже добре спрацьовувало, хоч у такі хвилини в Гаррі, мабуть, склянів погляд, бо тітонька Мардж почала патякати про його розумову відсталість.
І ось, нарешті, настав останній вечір тітоньчиного візиту. Тітка Петунія приготувала вишукану вечерю, а дядько Вернон відкоркував кілька пляшок вина. Вони з’їли суп і лосося без жодної згадки про Гарріні вади. За лимонним тортом дядько Вернон замучив усіх нудною балаканиною про свою фірму “Ґраннінґс”, яка виготовляла свердла. Трохи згодом тітка Петунія заварила каву, а дядько Вернон приніс пляшечку бренді.
- Як, Мардж, спокусишся?
Тітонька Мардж уже випила чимало вина. Її широке обличчя аж пашіло.
- Хіба цяпочку, - захихотіла вона. - Ні‑ні, трошки більше... Ще трішечки... Отак буде добре...
Дадлі доїдав четвертий шматок торта. Тітка Петунія сьорбала каву, відчепіривши мізинця. Гаррі хотів уже йти до своєї кімнати, але зустрівся поглядом з сердитими очицями дядька Вернона і зрозумів, що мусить досидіти до кінця.
- Ах, - цмокнула губами тітонька Мардж і відставила порожній келих з‑під бренді. - Чудова вечеря, Петуніє. Я все готую переважно нашвидкуруч, бо мушу дбати про дванадцять песиків... - Вона голосно відригнула і поплескала себе по важезному пузі. - Вибачте... Ой, мені дуже подобається, що наш хлопчик має здоровий вигляд і нормальну вагу, - підморгнула вона Дадлі. - Ти будеш повноцінним мужчиною, Дадику, як і твій батько... Верноне, мені ще крапельку бренді... А гляньте на оцього... - Вона кивнула головою на Гаррі.
У Гаррі стислося серце. “Який у мене класний набір для мітли!” , - гарячково подумав він.
- Він має страшенно убогий і жалюгідний вигляд, - вела далі тітонька Мардж. - Таке буває і з псами. Торік я звеліла полковникові Фабстеру одного такого втопити. Був якийсь миршавий. Слабкий. Непородистий.
Гаррі намагався пригадати дванадцяту сторінку посібника: “Заклинання для відновлення дії реверсу”.
- Я ж кажу: усе залежить від породи. Нечиста кров дає про себе знати. Я нічого не маю проти твоєї родини, Петуніє, - вона поплескала по кістлявій руці тітки Петунії своєю великою, як лопата, долонею, - але твоя сестра була непутяща. Такі трапляються і в найкращих родинах. А згодом вона ще втекла з тим баламутом. От і маємо: результат перед очима.
Гаррі втупився в тарілку, відчуваючи якийсь дивний дзвін у вухах. “Міцно вхопіться за хвіст мітли” , - подумав він. Але не міг пригадати, що там далі. Голос тітоньки Мардж угвинчувався в нього, наче свердло з фірми дядька Вернона.
- Цей Поттер... - крекнула тітонька, схопила пляшку з бренді і хлюпнула собі в келих та на скатертину. - Ви так мені й не казали, чим він займався?..
Дядько Вернон і тітка Петунія невимовно напружились. Навіть Дадлі відірвався від торта і глянув на батьків.
- Він... не працював, - зиркнув на Гаррі дядько Вернон. - Був безробітний...
- Я так і думала! - пирхнула тітонька Мардж, після чого добряче ковтнула бренді і витерла рукавом підборіддя. - Нікчемний, нікудишній, ледачий жебрак, який...
- Неправда! - втрутився раптом Гаррі.
Усі за столом завмерли. Гаррі тремтів з голови до п’ят. Він ще ніколи не був таким розлюченим.
- ЩЕ БРЕНДІ! - заверещав страшенно зблідлий дядько Вернон. Він перехилив решту пляшки у келих тітоньки Мардж. - Та... хлопче, - гаркнув він до Гаррі. - Іди спати, бігом!..
- Ні, Верноне, - почала гикати тітонька Мардж, а тоді підняла руку і вп’ялася в Гаррі своїми дрібними, налитими кров’ю очицями. - Давай, хлопче, давай... Пишаєшся своїми батьками, так? Батьками, які закінчили тим, що загинули в автокатастрофі... мабуть, назюзюкались...
- Вони не гинули в автокатастрофі! - вигукнув Гаррі, зірвавшись на ноги.
- Загинули в автокатастрофі, паршиве мале брехло, і покинули тебе на шиї у твоєї порядної, працьовитої родини! - розлючено заверещала тітонька Мардж. - Ти нахабне, невдячне, миршаве...
Та раптом тітонька Мардж замовкла. На якусь мить здалося, що вона втратила мову. З неймовірної злості вона почала надуватись і не могла зупинитися. Її широке червоне обличчя стало ще ширшим, манюні оченята вирячилися, а рот розтягся і став такий вузенький, що годі було видобути з нього хоч слово. Наступної миті від її твідового жакета відірвалося і влучило в стіну кілька ґудзиків - вона надувалася, немов потворна повітряна куля, її пузо вивалилося назовні, розірвавши корсаж, а пальці стали товсті, як сардельки...
- МАРДЖ! - заволали водночас дядько Вернон і тітка Петунія, бо тіло тітоньки Мардж почало підніматися зі стільця до стелі.
Вона тепер була кругла - круглісінька й нагадувала свинооке рятівне коло, з якого химерно стирчали руки й ноги. Видобуваючи дивні ляскаючі звуки, вона здіймалася в повітря. Шалено гавкаючи, до кімнати заскочив Ріпер.
Дядько Вернон схопив тітоньку Мардж за ноги і спробував притягнути її до себе, та замалим не відірвався від підлоги сам. Ріпер стрибнув на дядька і вчепився зубами йому в ногу.
- Ні‑і‑і‑і‑і‑і‑і!!!
Гаррі вискочив з‑за столу, перш ніж його могли зупинити, і побіг до комірчини під сходами. Щойно торкнувся дверцят, як вони магічно відчинилися. Він миттю відтягнув до вхідних дверей свою валізу. Тоді помчав нагору, кинувся під ліжко, смикнув незакріплену паркетину і витяг з‑під неї наволочку з підручниками та дарунками на день народження. Виліз із‑під ліжка, схопив порожню клітку Гедвіґи й помчав сходами до своєї валізи.
Тут з їдальні вискочив дядько Вернон у подертих і закривавлених штанях.
- ВЕРНИСЯ! - заревів він. - ВЕРНИСЯ Й ПОРЯТУЙ ЇЇ!
Але Гаррі охопила відчайдушна лють. Він копнув ногою валізу, витяг з неї чарівну паличку і скерував її на дядька Вернона.
- Вона це заслужила, - видихнув Гаррі. - Що заслужила, те й отримала. Не підходьте до мене!
Він намацав за спиною дверну ручку.
- Я йду звідси, - сказав Гаррі. - 3 мене досить. Наступної миті він уже крокував темною тихою вуличкою, тягнучи за собою тяжку валізу і з Гедвіжиною кліткою під рукою.
Розділ третій “ЛИЦАРСЬКИЙ АВТОБУС”
Гаррі проминув кілька вулиць і аж тоді знесилено впав на низенький мур на алеї Магнолій, щоб віддихатись. Він сидів нерухомо, ще й досі не отямившись від гніву, і прислухався, як шалено гупає його серце.
Та коли він пробув хвилин з десять сам‑один на темній вулиці, його зненацька охопила паніка. Скрутніше становище годі було й уявити: він зовсім не мав куди податися і залишився абсолютно самотній у непривітному маґлівському світі. А найгірше те, що він знову застосував серйозні чари і тепер його безперечно виженуть з Гоґвортсу. Він так відверто порушив указ про обмеження неповнолітнього чаклунства, що дивувався, чому ще й досі тут не з’явилися представники Міністерства магії.
Гаррі здригнувся і подивився в обидва кінці алеї Магнолій. Що з ним буде? Його заарештують чи просто оголосять поза законом у чаклунському світі?.. Гаррі подумав про Рона з Герміоною, і йому стислося серце. Він знав, що і Рон, і Герміона зараз би йому допомогли, не зважаючи, порушив він закон чи ні, але ж вони були за кордоном, а без Гедвіґи він навіть не міг з ними зв’язатися.
А ще він зовсім не мав маґлівських грошей. У гаманці на дні валізи ще була жменька чаклунського золота, але решта батьківської спадщини зберігалася в сейфі лондонського чаклунського банку “Ґрінґотс”. Залишалося хіба тягнути цю валізу аж до самого Лондона. Проте...
Він глянув на чарівну паличку, яку й досі стискав У руці. Якщо його вже й так вигнали зі школи (серце калатало, мов навіжене), то ще трохи чарів, либонь, уже не зашкодять. Було б непогано зробити валізу легенькою, мов пір’їна, прив’язати її до мітли, тоді накинути успадкованого від батька плаща - невидимку й полетіти до Лондона. Там він зможе забрати з сейфа решту своїх грошей і... розпочати життя вигнанця. Це була жахлива перспектива, але ж не міг він нескінченно сидіти на цьому мурі, - тоді доведеться пояснювати маґлівській поліції, як він тут опинився вночі з мітлою й валізою, повною чаклунських книжок.
Гаррі відкрив валізу й почав у ній нишпорити, шукаючи плаща - невидимку. Та не встиг він його знайти, як раптом випростався і ще раз роззирнувся довкола.
Він відчув якесь дивне поколювання в потилиці, ніби хтось за ним стежив, проте вулиця видавалася порожньою, і в жодному з великих прямокутних будинків не світилося.
Він знову схилився над валізою, але майже відразу піднявся, стискаючи в руках чарівну паличку. Гаррі радше відчував, аніж бачив, що у вузенькому проміжку між гаражем і парканом за його спиною хтось або щось стоїть. Він пильніше придивився до того місця. Якби це щось заворушилося, він тоді збагнув би, що то: якийсь бездомний кіт чи... щось інше.
- Лумос, - пробурмотів Гаррі, і на кінчику чарівної палички засяяло світло.
Він підняв її над головою, і стіни найближчого будинку заясніли. Зблиснули двері гаража, і Гаррі дуже виразно побачив там контури чогось величезного, із здоровенними блискучими очима.
Гаррі позадкував, наштовхнувся на валізу і, перечепившись через неї, скотився в рів. Паличка випала йому з рук. Щось оглушливо гримнуло. Від раптового сліпучого світла Гаррі затулив очі руками ...
Зойкнувши, знову вибрався на бруківку, і зробив це дуже вчасно. Наступної миті там, де він щойно лежав, зі скреготом зупинилися велетенські колеса й фари. Гаррі підняв голову й побачив яскраво‑пурпуровий триповерховий автобус, що мовби виринув просто з повітря. На лобовому склі було виписано золотими літерами “Лицарський автобус” .
“Мабуть, я очамрів від падіння”, - подумав було Гаррі. Але тут з автобуса вискочив кондуктор у пурпуровій уніформі й почав голосно кричати кудись у ніч:
- Запрошуємо в “Лицарський автобус” - рятувальний транспорт для чаклунів і чарівниць, які потрапили в халепу. Піднесіть руку з чарівною паличкою, сідайте в автобус і ми відвеземо вас, куди забажаєте. Мене звати Стен Шанпайк, цього вечора я буду вашим кондук...
Кондуктор раптом замовк, бо саме помітив Гаррі, який і досі сидів на землі. Гаррі знову схопив свою паличку і звівся на ноги. Зблизька розгледів, що Стен Шанпайк був ненабагато старший за нього - він мав якихось вісімнадцять - дев’ятнадцять років, великі відстовбурчені вуха і чимало прищів.
- А шо ти там робив? - запитав Стен, уже неофіційним тоном.
- Я впав, - пояснив Гаррі.
- А чо’ це ти впав? - хихикнув Стен.
- Та ж не навмисне, - роздратовано відповів Гаррі.
Його джинси продерлися на коліні, а з руки крапала кров. І тут він згадав, чому саме впав, і рвучко озирнувся, щоб глянути на прохід між гаражем і парканом. Фари “Лицарського автобуса” заливали прохід світлом, але там нікого не було.
- Шо ти там побачив? - поцікавився Стен.
- Там було щось велике й чорне, - Гаррі невпевнено показав на прохід. - Ніби пес... тільки величезний...
Він озирнувся на Стена, який від здивування аж роззявив рота. Ніяковіючи, побачив, що Стенів погляд зупинився на його шрамі.
- А шо то в тебе на лобі? - зненацька запитав Стен.
- Нічого, - швидко відповів Гаррі, ховаючи шрам під волоссям.
Він не хотів полегшувати роботу Міністерству магії, - вони ж бо його, мабуть, уже розшукують.
- А як тебе звати? - не вгавав Стен.
- Невіл Лонґботом, - сказав Гаррі перше, що спало йому на гадку. - То... то цей автобус, - швидко додав він, сподіваючись відвернути Стенову увагу, - ти казав, він їде куди завгодно?
- Канєшненько! - гордо відповів Стен. - Хоч до чорта на ріжечки, аби тільки по землі. Під водою він геть не годящий. Слухай, - знову підозріло запитав Стен, - але ж ти нам махав , ге? Підняв руку з паличкою, правда?
- Так, - відразу погодився Гаррі. - Слухай, а скільки коштує квиток до Лондона?
- Одинадцять серпиків, - сказав Стен, - але за тринадцять можеш дістати гарячого шоколадику, а за п’ятнадцять - гарячу грілочку і щітоньку для зубів якого захочеш кольору.
Гаррі знову понишпорив у валізі, дістав гаманець і подав Стенові кілька срібних монет. Після цього вони дружно затягли в автобус його валізу й Гедвіжину клітку.
В автобусі не було сидінь; натомість біля заслонених вікон стояло з півдесятка мідних ліжок. На скобах біля кожного ліжка потріскували свічки, осяваючи оббиті дерев’яними панелями стіни.
У глибині автобуса крихітний чарівник у нічному ковпаці пробурмотів крізь сон:
- Не зараз, дякую, я ковтаю слимаків, - і повернувся на другий бік.
- Можеш сідати тут, - прошепотів Стен, запихаючи Гарріну валізу під ліжко за кріслом водія. - Це наш водій - Ерні Пренґ. Ерн, це Невіл Лонґботом.
Ерні Пренґ, підстаркуватий чарівник у масивних окулярах, кивнув Гаррі, який ще раз нервово пригладив своє волосся і сів на ліжко.
- Ерні, рушай! - сказав Стен, умостившись у кріслі поруч з водієм.
Знову щось голосно гримнуло, і “Лицарський автотобус” рвонув з такою швидкістю, що Гаррі повалився на ліжко. Ледве підвівшись, визирнув у темне вікно. Вони їхали вже іншою вулицею. Стен задоволено стежив за приголомшеним обличчям Гаррі.
- Ми якраз були отутечки, коли ти нам ото помахав, - пояснив він. - Ерні, де ми? В Уельсі, чи шо?
- Угу, - відізвався Ерні.
- А що, маґли не чують, як їде автобус? - запитав Гаррі.
- Маґли? - зневажливо мовив Стен. - А хіба вони взагалі щось чують? Чи бачать? Вони якісь пришелепкуваті - ніколи нічого не помічають.
- Стен, пора вже будити мадам Марш, - сказав Ерні. - За хвильку будемо в Аберґавені.
Стен поплентався нагору вузькими дерев’яними сходинками. Гаррі й далі позирав у вікно зі щораз більшим неспокоєм. Видавалося, що Ерні не зовсім вправно володів кермом. “Лицарський автобус” постійно виїжджав на тротуар, але нічого там не зачіпав: ліхтарі, поштові скриньки і сміттєві бачки розпорскувалися навсібіч, тільки‑но він наближався, але потім знову поверталися на свої місця.
Стен зійшов разом з блякло‑зеленою відьмою, закутаною в дорожню мантію.
- Осьо сюди, мадам Марш, - весело мовив Стен, а Ерн так різко загальмував, що ліжка за інерцією шугнули на півметра вперед. Мадам Марш затулила рота хустинкою й подріботіла східцями з автобуса. Стен жбурнув навздогін їй валізу і зачинив дверцята. Знову щось гучно гримнуло, і вони помчали далі вузенькою сільською вуличкою. Дерева розбігалися з‑під коліс.
Гаррі не заснув би, навіть якби цей автобус так гучно не гримів і не стрибав одразу на сотні миль. У голові роїлися невеселі думки: що на нього чекає, і чи спромоглися Дурслі відтягти від стелі тітоньку Мардж.
Стен розгорнув примірник “Щоденного віщуна” і почав читати, висолопивши язика. Велика фотографія чоловіка з запалим обличчям і довгим скуйовдженим волоссям наче підморгнула Гаррі з першої сторінки.
- О, цей чоловік! - вигукнув Гаррі, забувши на мить про свої клопоти. - Його показували в маґлівських новинах!
Стенлі глянув на першу сторінку й реготнув.
- Сіріус Блек, - кивнув він. - Канєшненько, шо він був у маґлівських новинах. Ти шо, Невіле, з дуба впав?
Зверхньо глянувши на спантеличеного Гаррі, Стен подав йому першу сторінку.
- Читай частіше газеточки, Невіле.
Гаррі підніс газету до свічки й прочитав:
БЛЕК І ДОСІ НА ВОЛІ!
Міністерство магії сьогодні підтвердило, що досі не впіймано Сіріуса Блека, чи не найзловіснішого в’язня фортеці Азкабан.
“Ми робимо все можливе, щоб упіймати Блека, - повідомив сьогодні вранці міністр магії Корнеліус Фадж, - і просимо чаклунську громаду зберігати спокій”.
Деякі члени Міжнародної федерації чарівників критикували Фаджа за те, що він сповістив про Блека маґлівському прем’єр‑міністрові. “Але ж я мусив це зробити, хіба не зрозуміло?! - пояснив роздратований Фадж. - Блек божевільний. Він небезпечний і для чаклунів, і для маґлів. Прем’єр запевнив, що нікому не розповість про чаклунське походження Блека. А якби й розповів - хто б йому повірив?”
Маґлам повідомили, що Блек озброєний рушницею (це така металева чарівна паличка, якою маґли вбивають одне одного), але чаклунська громада остерігається, щоб не повторилася різня дванадцятирічної давності, коли Блек одним прокляттям умертвив тринадцять осіб.
Гаррі глянув у затінені очі Сіріуса Блека - єдині живі цятки на виснаженому обличчі. Він ніколи не зустрічався з упирями, проте бачив їхні зображення на уроках захисту від темних мистецтв. Блек з його мертвотно‑восковою шкірою мав саме такий вигляд.
- Ну, як тобі цей мальований красень? - поцікавився Стен.
- Він і справді одним прокляттям умертвив тринадцятеро людей? - здивувався Гаррі, повертаючи Стенові газету.
- Канєшненько, - відповів Стен. - Серед білого дня і на оченьках у свідків. Ото ж бо й воно. Правда, Ерні?
- Угу, - понуро підтакнув Ерні.
Стен розвернув крісло, щоб краще бачити Гаррі.
- Блек - один з прихильників Відомо‑Кого, - промовив він.
- Що, Волдеморта? - вирвалося в Гаррі.
Поблідли навіть Стенові прищі; Ерні крутнув кермом, і фермерський будинок з жахом відскочив від автобуса.
Ти що, бляха‑муха, з дуба впав? - закричав Стен. - Ти чо’ вимовляєш його ім’я?
- Вибач! - поспіхом сказав Гаррі. - Вибач, я... я забув...
- Забув! - ошелешено мовив Стен. - Боже, мені аж серце вискакує...
- То... то Блек був прихильником Відомо‑Кого? - нагадав примирливим тоном Гаррі.
- Угу, - сказав Стен, і далі потираючи груди. - Але коли манюній Гаррі Поттер переміг Відомо‑Кого... - Гаррі знову нервово пригладив волосся. - ...тоді всім його прибічникам прикрутили хвости, правда, Ерні? Вони тоді скумекали, що їхній казочці кінець, і принишкли. Тільки не Сіріус Блек! Ходили чутки, шо він хотів стати наступником Відомо‑Кого. Але не так сталося, як гадалося. Маґли оточили Блека серед вулички, а він вихопив чарівну паличку і підірвав піввулички разом з дванадцятьма маґлами і одним нашим. Жахливо, ге? І знаєш, шо він зробив після того? - запитав Стен тривожним шепотом.
- Що? - перепитав Гаррі.
- Зареготав , як навіжений! Ото стояв собі й реготав. А коли прибуло підкріплення з Міністерства магії, він спокійно пішов з ними. Ішов і реготав як псих. Бо він псих, правда, Ерні? Ге ж, псих?
- Якщо й не був до Азкабану то тепер - точно псих, - спроквола вимовив Ерні. - Я вже краще підірвав би сам себе, ніж загриміти в Азкабан. Але катюзі - по заслузі. Так йому й треба!..
- Нелегко було те все зам’яти, правда, Ерні? - додав Стен. - Піввулиці як корівка язиком злизала. І купа мертвих маґлів. До речі, як вони тоді викрутилися, як усе пояснили?
- Вибух газу, - прохрипів Ерні.
- І от маєш - тепер Блек утік, - сказав Стен, розглядаючи газетну фотографію з виснаженим обличчям. - Ніхто ще не виривався з Азкабану, правда, Ерні? І як йому ото вдалося? Страшно, скажи? Хоч я йому не заздрю з тими азкабанськими вартовими, правда, Ерні?
Ерні раптом здригнувся.
- Говори про щось інше, Стен... Маєш осьо гарного хлопця. Від тих азкабанських вартових мені аж млосно.
Стен неохоче відклав газету, а Гаррі з жахливими передчуттями притулився до вікна. Він уявив, що молотиме Стен своїм пасажирам, коли довідається, кого він підвозив:
“А ви чули?! Отой Гаррі Поттер роздув свою тітку! Ми його ото підвозили на нашому автобусі, правда, Ерні? Хотів змитися...”
Бо ж він, Гаррі, такий самий порушник чаклунських законів, як і Сіріус Блек. Може, за надування тітоньки Мардж йому теж світить Азкабан? Він нічого не знав про ту чаклунську в’язницю, хоч усі говорили про неї з жахом. Геґрід, гоґвортський лісник, торік відсидів там два місяці. Гаррі ще й досі пам’ятав спотворене жахом обличчя Геґріда, коли той дізнався, куди його забирають. І це Геґрід - сміливець над сміливцями...
“Лицарський автобус” пронизував пітьму, розганяючи кущі, сміттєві бачки, телефонні будки й дерева. Гаррі тривожно завмер на своєму ліжку. Стен раптом пригадав, що йому заплачено ще й за гарячий шоколад. Проте саме тієї миті автобус різко звернув на Абердин - і весь шоколад зі щедрої руки Стена вилився на Гарріну подушку.
З верхніх поверхів вервечкою потяглися чаклуни й чарівниці. В халатах і пантофлях, вони поспішали до виходу, радіючи, що поїздка закінчилася.
Поступово в автобусі залишився один - єдиний пасажир.
- Ну, шо, Невіле, - плеснув у долоні Стен, - де тебе в Лондоні висадити?
- На алеї Діаґон, - відповів Гаррі.
- Як так, то й так, - сказав Стен, - ну, що ж - тримайся...
БАБАХ!
І ось вони вже мчать вулицею Черінґ‑Крос‑Роуд. Гаррі сидів і дивився, як з‑під коліс “Лицарського автобуса” відстрибували навсібіч лавочки й будинки. Почало світати. Доведеться йому десь перечекати кілька годин, доки відчинять “Ґрінґотс”. А тоді - знову в дорогу. Але куди?..
Ерні натис на гальма - і “Лицарський автобус” різко зупинився перед маленьким задрипаним шинком “Дірявий Казан”, у глибині якого таївся чарівний вхід на алею Діаґон.
- Дякую, Ерні, - сказав Гаррі.
Він зіскочив і допоміг Стенові поставити на тротуар валізу й Гедвіжину клітку.
- Бувай, Стен! - попрощався Гаррі.
Але Стен мовби й не чув. Він і далі стояв у дверях, витріщившись на затемнений вхід у шинок.
- То ось ти де, Гаррі, - пролунав голос.
Гаррі не встиг обернутись, як на його плече лягла чиясь рука.
- Боже мій! - пролунав Стенів крик. - Ерні, ходи сюди! Сюди!!!
Гаррі озирнувся на власника руки на своєму плечі і в нього все похололо: він нарвався прямо на Корнеліуса Фаджа, міністра магії.
Стен зіскочив на тротуар.
- Як ви назвали цього Невіла, пане міністре? - схвильовано запитав він.
Фадж, огрядний низенький чоловік у довгій смугастій мантії, мав непривітний і втомлений вигляд.
- Невіла? - похмуро перепитав він. - Це Гаррі Поттер!
- Я так і знав! - радісно вигукнув Стен. - Ерні! Ерні! Вгадай, хто такий Невіл! Це Гаррі! Гаррі Поттер!!! Я бачу його шрам!
- Що ж... - дещо роздратовано буркнув Фадж. - Я вельми радий, що “Лицарський автобус” довіз Гаррі сюди, але нам пора йти...
Фадж міцніше стис Гарріне плече, і Гаррі відчув, що його ведуть до “Дірявого Казана”. З дверей за шинквасом вийшла сутула постать з ліхтарем у руці. То був Том, зморшкуватий і беззубий шинкар.
- Ви знайшли його, пане міністре! - вигукнув Том. - Чогось бажаєте? Пива? Бренді?
- Краще чаю, - промовив Фадж, все ще не відпускаючи Гаррі.
За їхніми спинами почувся гучний скрегіт і відсапування - то Стен з Ерні тягли валізу й Гедвіжину клітку, збуджено роззираючись навсібіч.
- А чо’, ти, Невіле, не сказав, хто ти такий насправді, га? - усміхаючись, запитав Стен, з‑за плеча якого зацікавлено визирало совине обличчя Ерні.
- І ще, Томе: підготуй, будь ласка, окрему кімнату, - наголосив Фадж.
- Бувайте, - сумно попрощався Гаррі зі Стеном та Ерні.
- Бувай, Невіле! - гукнув Стен.
Фадж повів Гаррі вузьким коридором услід за Томовим ліхтарем. Вони увійшли в невеличку залу. Том клацнув пальцями - і в каміні запалав вогонь. Він розкланявся і вийшов.
- Сідай, Гаррі, - показав Фадж на стілець біля каміна.
Гаррі сів. Незважаючи на тепло від каміна, на руках У нього виступили сироти.
Фадж скинув свою смугасту мантію, підтяг темно‑зелені штани і сів навпроти.
- Гаррі, я - Корнеліус Фадж. Міністр магії.
Гаррі, звісно, це знав. Він уже бачив Фаджа, але тоді він був у батьковому плащі‑невидимці, тож розповідати про це Фаджові не випадало.
Том у фартусі поверх піжами приніс тацю з булочками та чаєм. Поставивши її на стіл між Фаджем і Гаррі, він вийшов з кімнати і зачинив за собою двері.
- Ну, Гаррі, - озвався Фадж, наливаючи чай, - скажу тобі, що ти змусив нас добряче похвилюватися. Отак утекти з будинку тітки й дядька! Я вже думав.. . але, на щастя, ти в безпеці, і це найголовніше.
Фадж намастив собі булочку маслом і підсунув тарілку Гаррі.
- Їж, Гаррі. Бачу, ти ледь живий. О, до речі... Гадаю, тобі приємно буде почути, що з міс Марджорі Дурслі ми все владнали. Кілька годин тому на Прівіт‑драйв прибули два спеціалісти з відділу скасування випадкових чарів. Міс Дурслі зробили проколювання і трохи видозмінили їй пам’ять. Вона цілком забула про той випадок. Отож усе гаразд.
Фадж, попиваючи чайочок, усміхався до Гаррі, немов дядько, що розглядає свого улюбленого племінника.
Від подиву Гаррі не знав, що й казати.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І В’ЯЗЕНЬ АЗКАБАНУ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
