Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І В’ЯЗЕНЬ АЗКАБАНУ
- ЗАБЕРИ... ЙОГО... ЗВІДСИ! - зарепетував Рон.
Криволапикові пазурі вп’ялися в його піжаму, Скеберс кинувся навтьоки і стрибнув Ронові на плече. Рон схопив Скеберса за хвіст і спробував копнути Криволапика ногою, проте влучив у валізу біля Гарріного ліжка і... застрибав на одній нозі, завиваючи від болю.
Раптом кімнату пронизав металевий свист. Зі старих шкарпеток дядька Вернона викотився стервоскоп, засвітився і закружляв на підлозі. Криволапикова шерсть стала дибки.
- О, я й забув про нього! - Гаррі схилився і підняв стервоскоп. - Я цих шкарпеток ніколи не ношу.
Стервоскоп крутився і свистів у нього на долоні. Криволапик сичав і бризкав слиною.
- Та забери звідси свого кота, Герміоно! - буркнув розлючений Рон, розтираючи пальці на ногах.
Герміона з Криволапиком на руках, що не спускав з Рона жовтих лиховісних очей, вийшла з кімнати.
- Заціди йому, щоб заглухло! - крикнув Рон.
Гаррі знову запхав стервоскоп у шкарпетку й кинув його у валізу. Тепер чулося тільки Ронове покректування від болю й роздратування. Скеберс зіщулився в його долонях. Гаррі давненько не бачив, щоб той вилазив з Ронової кишені, тож був прикро вражений, який він став худющий і облізлий.
- Щось він геть захирів, правда? - запитав Гаррі.
- Це від стресу! - пояснив Рон. - Від того прибацаного котяри!
Але Гаррі пригадав слова господині “Магічного звіринця”, що звичайні пацюки живуть не більше трьох років. “Мабуть, Скеберс позбавлений магічної сили,- думав Гаррі, - тому жити йому лишилося зовсім небагато. А Рон хоч і нарікає на нікчемного Скеберса, проте за ним сумуватиме”.
Того ранку в ґрифіндорській вітальні чомусь не відчувалося різдвяного настрою. Герміона замкнула Криволапика в спальні й сердито косилася на Рона за те, що той хотів підгилити її кота. Рон і собі ображено пихкав: Криволапик знову ледь не загриз Скеберса. Гаррі не вдалося їх помирити, тож він почав розглядати свою “Вогнеблискавку”, з якою прийшов до вітальні. Герміону чомусь і це дратувало. Вона нічого не казала, але дивилася на мітлу так сердито, мовби й та ворогувала з її котом.
Настала обідня пора, вони спустилися до Великої зали й побачили, що всі столи знову відсунуті до стін, а в центрі стояв один‑єдиний стіл, накритий на дванадцять персон. За столом сиділи професори Дамблдор, Макґонеґел, Снейп, Спраут, Флитвік і сторож Філч в запліснявілому фраці замість звичного рудого плаща. З ними були тільки троє учнів: двоє переляканих першокласників і понурий п’ятикласник зі Слизерину.
- Веселого Різдва! - привітав Дамблдор Гаррі, Рона й Герміону. - Нас тут так мало, що не було сенсу виставляти всі столи... сідайте, сідайте!
Друзі вмостилися разом скраю столу.
- Хлопавки! - завзято вигукнув Дамблдор і простяг Снейпові велику сріблясту. Той неохоче взяв її і потяг за нитку. Пролунав постріл, наче з рушниці, а з хлопавки вилетів гостроверхий відьомський капелюшок з плюшевим яструбом на вершку.
Гаррі згадав ховчика, і вони з Роном обидва усміхнулися. Снейп стис губи і підштовхнув капелюшок Дамблдорові, котрий миттю надів його замість свого.
- Смачного! - запросив він усіх до обіду, сяючи усмішкою.
Коли Гаррі накладав собі смаженої картоплі, двері знову відчинилися і в залу, мов на коліщатках, впливла професорка Трелоні. Задля такої оказії вона вдяглася в зелену сукню з блискітками і тепер ще більше скидалася на велику яскраву комаху.
- Сивіло, яка приємна несподіванка! - підвівся з‑за столу Дамблдор.
- Я споглядала магічний кристал, директоре, - мовила професорка Трелоні своїм містичним потойбічним голосом, - і на превеликий подив побачила себе: я покидаю свою самотню трапезу і приєднуюся до вас. Хіба могла я опиратися велінню долі? Я відразу поспішила сюди, і дуже перепрошую за запізнення.
- Нічого, нічого, - приказував Дамблдор, поблискуючи очима. - Зараз я влаштую тобі крісло...
І він чарівною паличкою накреслив у повітрі крісло, яке перекрутилося кілька разів, а тоді приземлилося між професорами Снейпом і Макґонеґел. Однак професорка Трелоні не поспішала сідати. Вона обвела всіх своїми величезним очима і раптом тихенько зойкнула.
- Ой, я не посмію сідати, директоре! Нас тоді буде тринадцятеро! Що може бути гірше?! Не забувайте: коли тринадцять осіб обідають разом, хто перший підведеться, той перший і помре!
- Ми ризикнемо, Сивіло, - нетерпляче озвалася професорка Макґонеґел. - Сідай, бо захолоне індичка.
Професорка Трелоні, тропіки повагавшись, опустилася в порожнє крісло. Вона заплющила очі й міцно стисла губи, мовби чекала, що в стіл зараз влучить блискавка. Професорка Макґонеґел піднесла до супниці ополоника.
- Бажаєш потрушків, Сивіло?
Але Трелоні мовби й не чула. Вона розплющила очі, глянула довкола і поцікавилась:
- А де ж наш любий професор Люпин?
- Боюся, що він знову занедужав, - сказав Дамблдор, припрошуючи всіх до трапези. - От бідолаха: захворіти на саме Різдво!
- Але ж ти, Сивіло, мусила про це знати? - підняла брови професорка Макґонеґел.
Трелоні кинула на неї холодний погляд.
- Авжеж, я знала, Мінерво. Але не стану ж я хизуватися перед вами своїми знаннями. Я рідко демонструю свій дар володіння Внутрішнім Оком. Навіщо дратувати інших?
- Он воно що! - в’їдливо мовила Макґонеґел.
- Якщо хочеш знати, Мінерво, - в голосі професорки Трелоні зненацька пропала звична потойбічність, - я бачила, що бідолашному Люпину не довго ще бути з нами. Здається, він і сам це усвідомлює. Коли я запропонувала йому погадати на кришталевій кулі, він просто втік...
- Уявіть собі! - зіронізувала Макґонеґел.
- Сумніваюся, що професорові Люпину загрожує якась небезпека, - бадьорим, але різкішим, ніж завше, голосом втрутився Дамблдор, поклавши край сварці між двома професорками. - Северусе, ти приготував для нього зілля?
- Так, директоре, - відповів Снейп.
- От і добре! - зрадів Дамблдор. - Отже, він швидко одужає... Дереку, а чи куштував ти ці мисливські ковбаски? Вони такі, що пальчики оближеш.
Хлопчина‑першокласник яскраво почервонів - адже Дамблдор звернувся безпосередньо до нього! - і тремтячими руками присунув тарілку з ковбасками.
Впродовж усієї двогодинної різдвяної трапези професорка Трелоні поводилася майже нормально. Гаррі й Рон у капелюхах, що вилетіли з хлопавок, мало не лускали від скуштованих страв. Вони перші підвелися з‑за столу. І тут Трелоні голосно вигукнула.
- Любі мої! Хто з вас підвівся перший? Хто?
- Не знаю, - завагався Рон, тривожно глянувши на Гаррі.
- Не думаю, що це має якесь значення, - холодно мовила професорка Макґонеґел. - Хіба що за дверима причаївся божевільний лісоруб, готовий зітнути голову першому, хто звідси вийде.
Зареготав навіть Рон. Професорка Трелоні була ображена до глибини душі.
- Йдемо? - звернувся Гаррі до Герміони.
- Ні, - буркнула Герміона. - Я хочу сказати два слова професорці Макґонеґел.
- Мабуть, хоче записатися ще на кілька уроків, - позіхнув Рон, коли вони вийшли у вестибюль, не помітивши жодного божевільного лісоруба.
На портреті біля входу сер Кадоґан святкував Різдво в компанії кількох ченців і колишніх директорів Гоґвортсу, а також зі своїм товстеньким коником. Він підняв забороло шолома і привітав їх сулійкою медовухи.
- Веселого... гик... Різдва! Пароль?..
- Шолудива шавка, - сказав Рон.
- Сам такий, добродію! - заревів сер Кадоґан і портрет відхилився.
Гаррі узяв зі спальні свою “Вогнеблискавку” і “Набір для обслуговування мітли” - Герміонин дарунок на день народження - і заніс це все у вітальню. Там почав доскіпливо роздивлятися “Вогнеблискавку”. Але на мітлі не було жодного зігнутого прутика, а держак сяяв так, що й натирати не треба. Гаррі з Роном посідали й не могли намилуватися диво‑мітлою. Аж тут відчинився портретний отвір і до вітальні зайшла Герміона в супроводі професорки Макґонеґел.
Хоч Макґонеґел і була вихователькою ґрифіндорського гуртожитку, Гаррі бачив її тут лише раз: тоді вона прийшла з дуже серйозним повідомленням. Хлопці глянули на неї, не випускаючи з рук “Вогнеблискавки”. Герміона обійшла їх, сіла в крісло, взяла першу‑ліпшу книжку і сховала за нею обличчя.
- То це вона і є? - поцікавилася професорка Макґонеґел, придивляючись до “Вогнеблискавки”. - Міс Ґрейнджер щойно мені сказала, що тобі, Поттере, подарували мітлу.
Гаррі й Рон зиркнули на Герміону. З‑за книги - Герміона тримала її догори дриґом - виднілося лише її почервоніле чоло.
- Можна? - запитала професорка Макґонеґел. Не чекаючи згоди, вона вихопила “Вогнеблискавку” з їхніх рук і прискіпливо її оглянула. - Гм‑м. І не було ні записки, ні картки... Взагалі нічого?
- Нічого, - тихо озвався Гаррі.
- Зрозуміло... - мовила професорка Макґонеґел. - На жаль, Поттере, мені доведеться її в тебе забрати.
- Щ‑що? - ледве звівся на ноги Гаррі. - Але чому?
- Треба перевірити, чи на ній немає закляття, - пояснила Макґонеґел. - Звісно, я тут не фахівець, але мадам Гуч і професор Флитвік, гадаю, її розберуть...
- Розберуть? - перепитав Рон таким тоном, ніби професорка Макґонеґел збожеволіла.
- На це піде всього кілька тижнів, - додала професорка. - Ти її отримаєш, щойно ми переконаємося, що з нею все гаразд.
- Але ж вона цілком нормальна! - вигукнув Гаррі тремтячим голосом. - Чесно, пані професорко...
- А як ти знаєш, Поттере? - лагідно заперечила Макґонеґел. - Ти ж на ній ще не літав. І доки ми не пересвідчимося, що вона не зачарована, про це не може бути й мови. Я триматиму тебе в курсі справи.
Професорка Макґонеґел крутнулася на підборах і вийшла з “Вогнеблискавкою” крізь отвір за портретом. Гаррі дивився їй услід, стискаючи в руці баночку з лаком. Рон підступив до Герміони.
- Якого біса ти побігла до тієї Макґонеґелки?
Герміона пожбурила книжку. Її обличчя ще й досі палало, але вона рішуче скочила на ноги і стала перед Роном.
- Бо я подумала... і професорка Макґонеґел зі мною погодилась... що цю мітлу для Гаррі міг прислати Сіріус Блек!
Розділ дванадцятий ПАТРОНУС
Гаррі розумів, що Герміона зробила це з найкращих міркувань, та однак на неї сердився. Кілька годин він володів найкращою в світі мітлою, і ось тепер, дякуючи Герміоні, навіть не знав, чи ще колись її побачить. Гаррі не сумнівався, що зараз із “Вогнеблискавкою” все гаразд, але що з нею буде після всіх отих перевірок?
Рон з люті аж клекотав. Розбирати новісіньку “Вогнеблискавку”! Та ж це справжнісінький злочин!
Герміона, що й далі була переконана у своїй правоті, перестала бувати у вітальні. “Мабуть, закопалася в бібліотеці” - вирішили хлопці і навіть не переконували її повернутися. Тож вони утрьох лише зраділи, коли після Нового року ґрифіндорська вежа знову наповнилася учнівським галасом.
Увечері перед початком семестру Вуд розшукав Гаррі.
- Гарно провів Різдво? - поцікавився він і, не чекаючи відповіді, тихо проказав: - Гаррі, я тут ціле Різдво розмірковував... Після останнього матчу... ти розумієш. Якщо дементори припруться на наступну гру... маю на увазі, що... не можна дозволити, щоб ти... ну..
Вуд зніяковіло замовк.
- Я теж про це думав, - швиденько промовив Гаррі. - Професор Люпин обіцяв, що навчить мене, як протистояти дементорам. Цього тижня ми починаємо з ним заняття: після Різдва він матиме трохи вільного часу.
- Ага‑а! - зрадів Вуд. - Ну, тоді... Я справді не хотів би втрачати такого ловця, як ти, Гаррі. А ти вже замовив собі нову мітлу?
- Ні, - сказав Гаррі.
- Ти що?! Мусиш поспішати! З твоєю драндулетною “Падучою зорею” у матчі проти Рейвенклову нам нічого не світить!
- Йому подарували на Різдво “Вогнеблискавку”, - повідомив Рон.
- “Вогнеблискавку”?!! Та ні!.. Ти серйозно? Сп... справжню “Вогнеблискавку”?!
- Не радій так, Олівере, - понуро мовив Гаррі. - У мене її більше нема. Її... конфіскували. Перевіряють, чи її, бува, хтось не закляв.
- Закляв? Та хто б її міг заклясти?
- Сіріус Блек, - зітхнув Гаррі. - Кажуть, він за мною полює. І Макґонеґелка вирішила, що це він міг її прислати.
Пропустивши повз вуха звістку, що знаменитий убивця полює на його ловця, Вуд вигукнув:
- Але ж Блек не міг купити “Вогнеблискавку”! Він від усіх ховається! Його розшукує вся країна! Він що, просто так зайшов у “Все для квідичу” і купив мітлу?
- Я розумію, - погодився Гаррі, - але Макґонеґел однак хоче її розібрати...
Вуд поблід.
- Я піду з нею побалакаю, Гаррі, - пообіцяв він. - Я розкрию їй очі... “Вогнеблискавка”!.. Справжня “Вогнеблискавка” в нашій команді!.. Та Макґонеґел не менше за нас хоче, щоб Ґрифіндор переміг!.. Я їй розкрию очі... “Вогнеблискавка”...
* * *
Наступного дня почалися уроки. Холодного січневого ранку ніхто не горів бажанням мерзнути аж дві години у відкритому полі, але Геґрід потішив їх вогнищем із саламандрами. Учні навіть не помітили, як пролетів цей веселий урок. Вони збирали хмиз і підкидали його в багаття, де вогнетривкі саламандри звивалися й підстрибували на палаючих колодах і жаринах. Зате перший урок віщування в новому семестрі був не таким веселим. Професорка Трелоні почала навчати їх хіромантії. Глянувши на долоню Гаррі, вона безапеляційно запевнила, що такої короткої лінії життя вона ще ніколи не бачила.
Але Гаррі з нетерпінням чекав уроку захисту від темних мистецтв. Після розмови з Вудом він прагнув якнайшвидше осягнути антидементорські прийоми.
- Так, так, - мовив Люпин, коли наприкінці уроку Гаррі нагадав йому про обіцяне. - Дай‑но гляну... Чи будеш ти вільний о восьмій вечора в четвер? Кабінет історії магії доволі просторий... Я обміркую, як це краще зробити... Ми ж не приведемо туди справжнього дементора...
- А вигляд у нього все ж нездоровий, - сказав Рон, коли вони йшли на вечерю. - Як гадаєш, що з ним таке?
- Тьху! - раптом почули вони за спинами. То була Герміона. Вона сиділа під лицарем в обладунках і перепаковувала портфель, у якому було так багато книжок, що він ніяк не закривався.
- Чого це ти на нас плюєшся? - роздратувався Рон.
- Чого б це я плювалася, - зарозуміло пирхнула Герміона, закидаючи портфель на плече.
- Я чув! - наполягав Рон. - Я запитав, що сталося з Люпином, а ти...
- А хіба не зрозуміло? - з нечуваною зверхністю запитала Герміона.
- Не хочеш казати, то й не треба!
- Ну й чудово! - Герміона задерла носа і пішла.
- Нічого вона не знає, - обурено глянув їй услід Рон. - Просто хоче, щоб ми знову почали з нею розмовляти.
* * *
О восьмій вечора в четвер Гаррі вийшов із ґрифіндорської вежі й попрямував до кабінету історії магії. Там було темно й порожньо. Гаррі дістав паличку і засвітив лампи. Не минуло й п’яти хвилин, як зайшов професор Люпин і поставив на стіл професора Бінса великий ящик.
- Що це таке? - поцікавився Гаррі.
- Ще один ховчик, - пояснив Люпин, скидаючи плаща. - Я ще у вівторок обнишпорив увесь замок і, на превелике щастя, у Філчевій шафі з документами знайшов оцього. Тепер у нас буде майже справжній дементор. Ховчик перетвориться на нього, тільки- но тебе побачить. От ми на ньому й потренуємося. А між заняттями ховчик житиме в моїм кабінеті - там під столом є шафка, яка йому сподобається.
- Добре, - сказав Гаррі, намагаючись приховати хвилювання і вдаючи, ніби він дуже втішений.
- Отож... - професор Люпин дістав свою чарівну паличку і кивнув Гаррі, щоб він зробив те саме. - Закляття, якого я спробую тебе навчити, Гаррі, належить до вищої магії - тут його не вивчають. Називається воно “Патронус”.
- І як воно діє? - занервував Гаррі.
- Ну, коли воно спрацьовує, то з’являється вичаклуваний патронус, - пояснив Люпин. - Це ніби такий охоронець... такий щит між тобою і дементором... одне слово - антидементор.
Гаррі раптом уявив, як він ховається за величезною, завбільшки з Геґріда, постаттю, що тримає в руці здоровенну довбню. Професор Люпин вів далі:
- Патронус - це втілення позитивної енергії, тих відчуттів, що служать поживою для дементорів, тобто надії, радості, бажання жити. Але, на відміну від людини, патронус зовсім не відчуває відчаю, тому дементори не здатні йому зашкодити. Проте мушу попередити, Гаррі: це закляття може виявитися для тебе заскладним. Воно не під силу навіть багатьом досвідченим чарівникам.
- А як виглядає патронус? - поцікавився Гаррі.
- Кожен по різному, залежно від чарівника, що його викликає.
- А як його викликати?
- За допомогою магічної формули, яка спрацьовує лише тоді, коли зумієш цілковито зосередитися на своєму найщасливішому спогаді.
Гаррі почав згадувати щасливі моменти свого життя. Зрозуміло, коли він жив з Дурслями, нічого такого не було. Подумав про Гоґвортс і згадав свій перший політ на мітлі.
- Гаразд, - сказав він, намагаючись якнайвиразніпіе пережити те дивовижне відчуття...
- А магічна формула звучить так... - прокашлявся Люпин, - Експекто патронум!
- Експекто патронум, - ледь чутно повторив Гаррі. - Експекто патронум.
- Ти добре зосередився на щасливому спогаді?
- Ну.. так... - відповів Гаррі, знову уявляючи той перший політ. - Експекто патроно... ні, патронум... вибачте... експекто патронум, експекто патронум...
Зненацька з кінчика його чарівної палички вирвалося щось подібне на струмінь сріблястого газу.
- Ви бачили? - схвильовано запитав Гаррі. - Щось відбулося!
- Дуже добре, - усміхнувся Люпин. - Ну, що ж... ти готовий випробувати це на дементорі?
- Так, - відповів Гаррі. Він міцно стиснув чарівну паличку і став у центрі порожнього класу. Намагався думати тільки про політ, але йому щось заважало... Будь‑якої миті він може знову почути свою маму...Але не можна про це думати, бо тоді він справді її почує, а він цього не хоче... Чи, може, хоче?..
Люпин ухопився за накривку ящика і смикнув її на себе.
З ящика поволі підвівся дементор. Його приховане каптуром обличчя було звернене до Гаррі, а лискуча, вкрита струпами рука трималася за плащ. Світло замерехтіло і згасло. Дементор, важко і хрипко дихаючи, почав повільно насуватися на нього. На Гаррі накотилася хвиля крижаного холоду...
- Експекто патронум! - заверещав Гаррі. - Експекто патронум! Експекто...
Але кімната разом з дементором уже почала розпливатися, Гаррі знову провалювався крізь густий білий туман, а голос матері відлунював гучніше, ніж будь‑коли...
- Не Гаррі! Не Гаррі! Благаю... я зроблю все, що треба!
- Відійди... відійди, дівчисько...
- Гаррі...
Гаррі здригнувся й опритомнів. Він лежав горілиць на підлозі. У класі знову світилося. Гаррі не потрібно було питати, що сталося.
- Вибачте, - прошепотів він і сів, відчуваючи під окулярами крапельки поту.
- Усе гаразд? - запитав Люпин.
- Так... - Гаррі притулився до парти.
- На... - Люпин дав йому шоколадну жабку. - З’їж перед наступною спробою. Я знав, що з першого разу не вийде, і був би вражений, якби вийшло.
- Щоразу гірше, - проказав Гаррі, відкушуючи голову жабки. - Вона тепер кричала ще голосніше... а також він... Волдеморт...
Люпин поблід ще більше, ніж завжди.
- Гаррі, якщо не хочеш продовжувати, я тебе чудово зрозумію...
- Хочу! - рішуче вигукнув Гаррі і кинув у рот усю жабку. - Я мушу! А раптом дементори з’являться на матч із Рейвенкловом? Я не маю права знову впасти. Якщо ми програємо, нам не бачити кубка з квідичу!
- Ну, що ж... - сказав Люпин. - Спробуй вибрати інший щасливий спогад... Цей, мабуть, був недостатньо яскравий...
Гаррі замислився і вирішив, що спогад про те, як вони торік виграли чемпіонат гуртожитків, поза сумнівом, найщасливіший. Він знову міцно стиснув чарівну паличку і вийшов на середину класу.
- Готовий? - запитав Люпин, ухопившись за накривку ящика.
- Готовий, - відповів Гаррі, щосили намагаючись уявляти тільки щасливу перемогу Ґрифіндору і не думати про те, що станеться, коли відкриється ящик.
- Давай! - вигукнув Люпин, відкидаючи накривку.
В кімнаті знову запанували темрява і крижаний холод. Дементор насувався на нього, хрипко дихаючи і простягаючи свою гнилу руку...
- Експекто патронум! - заволав Гаррі. - Експекто патронум! Експекто пат...
Білий туман затьмарив йому розум... довкола рухалися великі розмиті форми... тоді пролунав новий голос - голос чоловіка, що панічно кричав...
- Лілі, бери Гаррі й тікай! Це він!.. Біжи! Тікай! Я його затримаю...
Було чути, як хтось вибігає з кімнати... раптом розчахуються двері... лунає пронизливий регіт...
- Гаррі! Гаррі... отямся...
Люпин щосили бив його по щоках. Цього разу минула ціла хвилина, поки Гаррі збагнув, чого він лежить на запорошеній підлозі класу.
- Я чув свого тата, - пробурмотів він. - Я вперше його почув... він намагався зупинити Волдеморта... щоб мама встигла втекти...
Гаррі раптом усвідомив, що піт на його обличчі змішався зі слізьми. Він нахилився, ніби, щоб зав’язати шнурки, а сам непомітно витер мантією сльози.
- Ти чув Джеймса? - якимось дивним голосом перепитав Люпин.
- Так... - глянув на нього Гаррі. - А що... хіба ви знали мого тата?
- Я... я добре його знав, - відповів Люпин. - Ми в Гоґвортсі товаришували. Слухай, Гаррі... мабуть, на сьогодні досить. Це закляття неймовірно складне... Даремно я піддав тебе таким випробу...
- Ні! - вигукнув Гаррі і звівся на ноги. - Ще одну спробу! Мабуть, я пригадую не найщасливіші моменти, ось у чому річ... Зачекайте...
Він почав напружено думати. Посправжньому щасливий‑щасливий спогад... такий, щоб міг перетворитися на доброго й могутнього патронуса...
О!.. Та мить, коли він уперше довідався, що він чарівник і поїде від Дурслів у Гоґвортс! Якщо й це не найщасливіший спогад, тоді навряд чи й були в нього ще щасливіші... Гаррі зібрав усі сили і зосередився на тих своїх відчуттях, коли збагнув, що покидає Прівіт‑драйв. Звівся на ноги і знову став перед ящиком.
- Готовий? - запитав Люпин, що й сам був не радий з цього всього. - Зосередився? Гаразд... давай!
Він утретє відкинув накривку, і з ящика виліз дементор. Кімната стала темною і холодною...
- ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! - заревів Гаррі. - ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!
У нього в голові знову залунав крик... але цього разу здалося, ніби він долинає з поганенького радіоприймача. Тихіше, гучніше, знову тихіше... але він і далі бачив дементора... той зупинився... і раптом з кінця Гарріної палички вилетіла величезна срібляста тінь, що зависла між ним і дементором. У Гаррі дрижали ноги, але він стояв, не падав, хоч і не знав, чи довго зуміє так протриматися...
- Рідікулюс! - крикнув Люпин і стрибнув уперед.
Щось голосно ляснуло, і патронує щез разом з дементором. Гаррі впав у крісло, відчуваючи таку втому, мовби щойно пробіг два кілометри. Краєм ока бачив, як професор Люпин наставив на ховчика чарівну паличку (той знову перетворився на сріблясту кулю) і загнав його назад у ящик.
- Прекрасно! - вигукнув Люпин, підходячи до Гаррі. - Прекрасно, Гаррі! Ну й початок!
- Може, ще одну спробу? Одненьку?
- Не тепер, - рішуче заперечив Люпин. - На сьогодні цілком досить. На...
Він простяг Гаррі великий шматок найкращого медоворуцівського шоколаду.
- З’їж усе, щоб мадам Помфрі не пила з мене кров. То що - наступного четверга о тій самій годині?
- Добре! - сказав Гаррі і відкусив шматочок шоколаду. Люпин загасив світло.
- Пане професоре! - Гаррі щось згадав. - Якщо ви знали мого тата, то мусили знати й Сіріуса Блека?
Люпин хапливо обернувся.
- Чого ти так думаєш? - різко спитав він.
- Та просто... тобто я знаю, що вони також товаришували в Гоґвортсі...
Люпин полегшено зітхнув.
- Так, я його знав, - коротко сказав він. - Або думав, що знав... Але тобі час бігти, вже пізно.
Гаррі вийшов з класу, пройшов коридором і завернув за ріг. Там присів за постаттю лицаря в обладунках, щоб доїсти шоколад. “Мабуть, не варто було згадувати Блека: Люпин явно не хотів говорити на цю тему”.
Гаррі знову полинув думками до мами й тата... Незважаючи на шоколад, він почувався абсолютно виснаженим. Слухати передсмертні крики батьків - що могло бути гіршим? Проте це вперше він чув їхні голоси, якщо, звичайно, не брати до уваги часу, коли був немовлям. Але Гаррі розумів: якщо в ньому й далі житиме бажання чути ці голоси, то йому ніколи не вдасться вичаклувати сильного патронуса й перемогти дементорів...
- Вони мертві, - твердо вимовив він. - Вони мертві, і скільки не прислухайся до їхніх голосів, вони не оживуть. Мусиш взяти себе в руки, якщо хочеш виграти той Кубок.
Він підвівся, кинув у рот останній шматочок шоколаду і попрямував до ґрифіндорської вежі.
* * *
Через тиждень після початку семестру Рейвенклов зустрівся зі Слизерином. Переміг Слизерин, хоч перевага була й незначна. Вуд був переконаний, що це їм на руку. Якщо Ґрифіндор теж виграє у Рейвенклову - друге місце їм забезпечено. Вуд збільшив кількість тренувань до п’яти на тиждень. Це означало, що на домашні завдання у Гаррі залишався всього один вечір, адже щочетверга Люпин навчав його боротьби з дементорами, і це виснажувало найбільше. Але Гаррі все одно не здавався таким знервованим, як Герміона, яка вже ледве витримувала своє перевантаження додатковими предметами. Щовечора вона сиділа в кутку вітальні, а кілька столів довкола неї були завалені книжками, картами з числомагії, словниками стародавніх рун, схемами із зображеннями маґлів, що піднімали тягарі, і сувоями довжелезних пергаментів. Вона майже ні з ким не розмовляла й огризалася, коли хтось відвертав її увагу.
- І як це їй вдається? - звернувся Рон одного вечора до Гаррі, який закінчував нудний реферат для Снейпа про отрути, що не залишають сліду. Гаррі підняв голову. Герміону ледве було видно за стосом книжок.
- Що, вдається?
- Встигати на всі уроки! - пояснив Рон. - Я чув, як вона зранку розмовляла з професоркою Вектор, викладачкою числомагії. Вони обговорювали вчорашній урок, але ж Герміона не могла там бути, бо сиділа з нами на догляді за магічними істотами! А Ерні Макмілан каже, що вона не пропустила жодного маґлознавства, хоч вони відбуваються одночасно з віщуванням, яке вона теж ніколи не пропускає!
Гаррі не було коли розгадувати загадку Герміониного розкладу, бо він саме мучився над дурнуватим Снейповим рефератом. Та наступної секунди його знову відволікли - цього разу Вуд.
- Погані новини, Гаррі. Я щойно говорив з професоркою Макґонеґел про “Вогнеблискавку”. Вона... е‑е... трохи на мене кричала. Сказала, що в мене хибні пріоритети. Вона вирішила, що мене більше хвилює кубок, ніж твоє життя. А що я такого сказав? - “Не біда, що мітла скине Гаррі, головне, щоб він першим зловив снича”. - Вуд здивовано стенув плечима. - Вона зняла такий лемент... ніби я сказав щось жахливе. Тоді запитав, скільки вони ще триматимуть мітлу. - Вуд насупився, передражнюючи суворий голос професорки Макґонеґел: - “Рівно стільки, скільки буде потрібно!” - Знаєш, Гаррі, я думаю, що тобі треба замовити нову мітлу. Там на останній сторінці “Чарівної мітли” є бланк замовлень... Гарно, якби ти купив “Німбус‑2001” - такий, як у Мелфоя.
- Я ніколи не літатиму на такому самому, як Мелфой, - рішуче заперечив Гаррі.
* * *
Січень непомітно перейшов у лютий, але холод залишався незмінним. Наближався матч із Рейвенкловом, а Гаррі ще й досі не замовив нової мітли. Після кожного уроку трансфігурації він розпитував професорку Макґонеґел, чи готова “Вогнеблискавка”. Рон, хвилюючись, стояв поруч, а Герміона, відвернувшись, проходила повз них.
- Ні, Поттере, ще не готова, - сказала Макґонеґел, мабуть, уже вдвадцяте. - Ми вже знаємо, що там немає типових заклять, але професор Флитвік допускає, що вона зачаклована на так зване “жбурляття”. Я відразу повідомлю, коли ми все завершимо. А поки що прошу дати мені спокій.
Та найгірше було те, що заняття з Люпином проходили не так успішно, як сподівався Гаррі. Він поступово навчився при появі дементора‑ховчика викликати невиразну сріблясту тінь, але цей його патронус був заслабким, щоб дементора відігнати. Він просто висів напівпрозорою хмаринкою і неймовірно виснажував його. Гаррі сердився сам на себе: він не міг побороти прихованого бажання знову почути голоси своїх батьків.
- Ти надто вимогливий до себе, - суворо дорікнув йому Люпин на четвертому занятті. - Для тринадцятирічного чарівника навіть примарний патронус - величезне досягнення. Ти ж більше не зомліваєш!
- Я думав, що патронує буде... атакувати дементора, - пригнічено мовив Гаррі. - Прожене його...
- Справжній патронує так і робить, - пояснив Люпин. - Але за такий короткий час ти й так багато досяг. Якщо дементори з’являться на наступному матчі, ти зможеш їх трохи затримати й нормально приземлитися.
- Ви ж казали, що коли їх багато - з ними важче впоратися, - засумнівався Гаррі.
- Я в тобі цілком упевнений, - усміхнувся Люпин. - Ось бери... ти заслужив цей напій. Це з “Трьох мітел”, ти ще такого не куштував...
Люпин вийняв з портфеля дві пляшчини.
- Маслопиво! - вирвалося в Гаррі. - Я його так люблю!
Люпин здивовано підняв брови.
- Е‑е... Рон з Герміоною приносили мені з Гоґсміда, - швиденько збрехав Гаррі.
- Ага‑а, - сказав Люпин з дещо підозрілим виглядом. - Випиймо за перемогу Ґрифіндору над Рейвенкловом! Хоч мені як учителю і не личить вболівати за якусь одну команду... - додав він поспіхом.
Вони мовчки цмулили маслопиво, і тут Гаррі вирішив спитати про те, що давно вже його турбувало.
- А що в дементора під каптуром?
Професор Люпин замислено відставив пляшку.
- Гм‑м... Бачиш, ті, хто справді знають, ніколи нам про це не розкажуть. Розумієш, дементор відкидає свій каптур тільки для того, щоб застосувати свою останню і найстрашнішу зброю.
- Яку зброю?
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І В’ЯЗЕНЬ АЗКАБАНУ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
