Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І В’ЯЗЕНЬ АЗКАБАНУ
- Ви знаєте, що дементори уже двічі обшукували мій шинок? - обурилася мадам Розмерта. - Відлякали усіх моїх клієнтів... це дуже шкодить бізнесові, пане міністре.
- Розмерто, люба моя, мені вони також не подобаються, - зніяковів Фадж. - Але мусимо... запобіжні заходи... прикро, але що вдієш... я щойно з ними зіткнувся. Вони розлючені на Дамблдора - він не пускає їх на територію школи.
- Ще цього не вистачало! - гостро озвалася професорка Макґонеґел. - Що б то була за наука, якби довкола сновигали ті почвари?
- Суща правда! - пискнув крихітний професор Флитвік, чиї ніжки гойдалися високо над підлогою.
- Проте, - наполіг Фадж, - вони захищають вас від значно гіршого... ми ж усі розуміємо, на що здатний Блек...
- Ви знаєте, мені й досі важко в це повірити, - замислилася мадам Розмерта. - Я б і подумати не могла, що Сіріус Блек стане служити темним силам... я ж пам’ятаю його ще хлопчиком у Гоґвортсі. Якби ви мені тоді сказали, що з нього вийде, я б вирішила, що ви перебрали медовухи.
- Ти ще не все знаєш, Розмерто, - похмуро озвався Фадж. - Його найгірші злочини мало кому відомі.
- Найгірші? - перепитала мадам Розмерта, а її голос аж забринів від цікавості. - Тобто ще гірші, ніж убивства усіх тих бідолах?
- Саме так, - підтвердив Фадж.
- Не може бути. Хіба існує щось гірше?
- Ти казала, Розмерто, що пам’ятаєш його з Гоґвортсу, - тихо промовила професорка Макґонеґел. - А пригадуєш, хто був його найкращим приятелем?
- Аякже, - усміхнулася мадам Розмерта. - Вони були нерозлийвода, правда? Скільки разів приходили сюди - ой, як вони мене тоді смішили! Така весела парочка - Сіріус Блек і Джеймс Поттер!
Кухоль вислизнув з Гарріних рук і дзенькнув об підлогу. Рон ткнув його ногою.
- Саме так, - погодилася професорка Макґонеґел. - Блек і Поттер. Душа цілої компанії. Обидва розумні... блискучий розум... правда, гірших бешкетників ні до, ні після них, мабуть, не було...
- Тєжко сказати, - реготнув Геґрід. - Фред із Джорджем могли б дати їм фори.
- Блек і Поттер були як брати! - втрутився професор Флитвік. - Нерозлучні!
- Так воно й було, - підтвердив Фадж. - Поттер нікому так не довіряв, як Блеку. Вони й після школи приятелювали. Блек був дружбою на весіллі Джеймса і Лілі. А згодом став хрещеним батьком Гаррі. Звичайно, Гаррі про це не знає. Можете уявити, як би він страждав...
- Через те, що Блек злигався з Відомо‑Ким? - прошепотіла мадам Розмерта.
- Гірше, моя люба... - Фадж стишив голос. - Мало кому відомо, що Поттери знали: Відомо‑Хто їх переслідує. Дамблдор, який завжди невтомно боровся з Відомо‑Ким, мав кілька добрих шпигунів, і один з них сповістив, що Джеймсові й Лілі загрожує небезпека. Дамблдор відразу їх попередив і порадив десь сховатися. Але від Відомо‑Кого сховатися не так легко, і Дамблдор підказав їм скористатися чарами Довіри.
- А як вони діють? - мадам Розмерта з цікавості затамувала подих. Професор Флитвік прокашлявся.
- Це неймовірно складні чари, - пропищав він, - вони магічно запечатують якусь таємницю в глибині чиєсь душі. Особа, обрана для зберігання таємниці, називається Тайнохоронець. Таку таємницю неможливо розкрити - хіба що, звісно, сам Тайнохоронець вирішить її розголосити. Відомо‑Хто міг би роками шукати Лілі та Джеймса, але так би їх і не знайшов, навіть, якби тицьнувся носом у вікно їхньої вітальні!
- То Блек був Тайнохоронцем Поттерів? - прошепотіла мадам Розмерта.
- Саме так, - відповіла професорка Макґонеґел. - Джеймс Поттер запевняв Дамблдора, що Блек радше загине сам, аніж їх видасть, що Блек і сам подумує про схованку.. але Дамблдор усе одно хвилювався за них. Пригадую, він навіть запропонував себе на їхнього Тайнохоронця.
- Він підозрював Блека? - охнула мадам Розмерта.
- Він мав інформацію, що хтось близький до Поттерів інформує Відомо‑Кого про кожен їхній крок, - похмуро відповіла професорка Макґонеґел. - Він якийсь час підозрював, що серед нас є зрадник.
- Але Джеймс Поттер наполягав на Блекові?
- Так, - важко зітхнув Фадж. - А тоді не минуло й тижня після застосування чарів Довіри, і...
- Блек його зрадив?! - зойкнула мадам Розмерта.
- Так. Блекові набридла роль подвійного агента, він вирішив відверто оголосити про свою підтримку Відомо‑Кого, але хотів це зробити, очевидно, після смерті Поттерів. А далі ми всі знаємо: Відомо‑Хто зазнав краху, коли зустрівся з малим Гаррі Поттером. Його сила пропала, і він утік. А Блек опинився ні в сих ні в тих: його патрон зазнав поразки саме тоді, коли виявилося, що він зрадник. Блек не мав іншого вибору, як рятуватися втечею...
- Продажна шкура, шляк би його трафив! - Геґрід вилаявся так гучно, що півшинку стихло.
- Тсс! - просичала професорка Макґонеґел.
- Я си зустрів його! - хрипів Геґрід. - Я був, мабуть, останній, хто його бачив, перед тим, як він повбивав усіх тих людей! Це ж я забирав Гаррі з будинку Лілі та Джеймса, коли вони були вже мертві! Витяг його з‑під руїн... бідне дитєтко, він уже мав рану на чолі... аж тут си з’явив Сіріус Блек на своєму летючому мотоциклі. Я тоді си й не здогадував, що він там робив... що він Тайнохоронець... Думав, він просто примчав на поміч... Був блідий і весь аж си тіпав. А я... знаєте, шо я зробив? Я СИ ПОЧАВ ЙОГО ВТІШАТИ! - заревів Геґрід.
- Геґріде, прошу! - не витримала професорка Макґонеґел. - Не треба так кричати!
- Звідки я мав знати, що він си думав тілько про Відомо‑Кого і йому начхати було на Лілі та Джеймса?! Каже: “Геґріде, дай мені Гаррі, я його хрещений батько, я про нього подбаю...” Аякже!.. Я ж мав наказ від Дамблдора: віддати Гаррі тілько його тітці. Я й кажу Блекові: “Ні”. Блек си покрутив‑покрутив і відступив. Дав мені свого мотоцикля, аби я відвіз дитєтко. Каже: “Мотоциколь мені вже ні до чого”... І як я си не здогадав?! Він‑бо так любив свого мотоцикля, і раптом віддає мені! Бо йому, видите, “він уже ні до чого”! Дурна моя голова!.. Блек хотів зникнути ще до того, як міністерство зачне його розшук. Дамблдор знав, шо він Тайнохоронець Поттерів.
А якби я віддав йому Гаррі, га?! Та він би викинув його зі свого мотоцикля десь у море. Сина свого найліпшого товариша!.. Бо коли чарівник си переходит до темних сил, йому вже всьо по цимбалах...
Після Геґрідових слів запала довга мовчанка.
Її порушила мадам Розмерта.
- Але ж він далеко не втік, правда? - не без утіхи промовила вона. - Міністерство магії зловило його наступного ж дня!
- Якби ж то... - гірко зітхнув Фадж. - Його знайшли не ми, а Поттерів друг Пітер Петіґру. Він з горя ледь не збожеволів. Знав, що Блек - Тайнохоронець Поттерів, і вирішив знайти його сам.
- Петіґру... той малий товстун, що в Гоґвортсі завжди волочився за ними як хвостик? - запитала мадам Розмерта.
- Він обожнював Блека і Поттера, - додала професорка Макґонеґел. - Хоч ніколи й не дорівнювався до них талантом. Я часто бувала з ним надто різка. Як я тепер шкодую... - зашморгала вона носом, мовби на неї напала нежить.
- Ну, годі... годі, Мінерво, - лагідно мовив Фадж, - Петіґру помер як герой. Нам розповідали свідки, звичайні маґли - ми згодом стерли їм пам’ять - вони розповідали, як Петіґру ридав: “Як ти міг, Сіріусе?! Це ж Лілі і Джеймс!..” Петіґру потягнувся за чарівною паличкою, але Блек, звісно, виявився спритнішим - розірвав Петіґру на дрібні шматочки...
Професорка Макґонеґел висякалася і забурмотіла:
- Дурненький хлопчик... невдаха... завжди програвав дуелі... Краще б залишив це міністерству...
- Йой, повірте, якби я си дістав до Блека швидше за того малого Петіґру, я бим си не бавив з ним чарівними паличками... я б його роздер... отак‑во... на кавалки, - заревів Геґрід.
- Ні, Геґріде, ні, ти навіть не розумієш, - заперечив йому Фадж. - Тільки вишколені чаклуни‑бойовики могли протистояти Блекові. Я був тоді помічником міністра у відділі магічних катастроф і одним з перших прибув на те місце... Я... я цього ніколи не забуду. Мені й досі це сниться. Вирва посеред вулиці - така глибока, що аж видно потріскані труби водогону. Скрізь тіла людей, верески маґлів... А Блек стоїть і регоче з того, що лишилося від Петіґру... закривавлена мантія і кілька... кілька шматочків...
Фадж замовк. Було чути, як зашморгали відразу п’ятеро носів.
- Отаке‑то, Розмерто, - пробурмотів Фадж. - Блека схопили двадцять бойовиків з магічного загону спецпризначення, а Петіґру посмертно нагородили орденом Мерліна першого ступеня, що стало хоч якоюсь утіхою для його бідолашної матері. А Блека запроторили до Азкабану.
Мадам Розмерта протяжно зітхнула.
- А чи правда, пане міністре, що він божевільний?
- Я й сам волів би так думати, - поволі озвався Фадж. - Поразка патрона, звичайно, дещо скаламутила його розум. Убивство Петіґру і всіх отих маґлів нагадувало поведінку загнаного в кут і доведеного до відчаю чоловіка - жорстокий... безглуздий вчинок. Але я зустрічався з Блеком, коли нещодавно здійснював інспекцію Азкабану. Розумієте, більшість ув’язнених сидять у тій темряві і щось собі бурмочуть... Але мене просто вразило, наскільки нормально поводився Блек. Він говорив зі мною абсолютно логічно. Це мене збентежило. Можна було подумати, що він просто занудьгував. Запитав, чи я вже переглянув свою газету, бо він давно не розгадував кросвордів. Я був приголомшений, що дементори, які стоять біля його дверей удень і вночі, майже на нього не вплинули - до Блека ж там, знаєте, приставлено чи не найпотужнішу охорону.
- А як ви гадаєте, пане міністре, з якою метою він утік? - запитала мадам Розмерта. - Чи ж не хоче він, боронь Боже, знову злигатися з Відомо‑Ким?
- Думаю, що це його... е‑е... кінцева мета, - ухильно відповів Фадж. - Але ми сподіваємося піймати його значно раніше. Мушу сказати, що самотній і покинутий всіма Відомо‑Хто - це одне... але поверніть йому найвірнішого слугу - і... страшно й подумати, що з того може вийти...
Зверху на столі дзенькнуло скло - хтось поставив свого келиха.
- Знаєш, Корнеліусе, якщо ти хочеш устигнути на вечерю з директором, то треба повертатися до замку, - сказала професорка Макґонеґел.
Ноги, за якими спостерігав Гаррі, знову прийняли на себе вагу тіл своїх господарів. Перед його очима промайнули краєчки мантій, а блискучі каблучки мадам Розмерти сховалися за стійкою. Знову відчинилися двері “Трьох мітел”, до шинку долинуло завивання хуртовини, і вчителі зникли.
- Гаррі?
Під столом з’явилися обличчя Рона й Герміони. Вони мовчки дивилися на нього і не знаходили слів.
Розділ одинадцятий “ВОГНЕБЛИСКАВКА”
Гаррі не зовсім уявляв, як він зумів потрапити до медоворуцівського підвалу, пройти через тунель і знову опинитися в замку. Пам’ятав лише, що зворотна подорож була значно коротша. У голові йому ще й досі відлунювала щойно підслухана розмова.
Чому йому ніхто дотепер про це не розповів? Геґрід, Дамблдор, містер Візлі, Корнеліус Фадж... чому ніхто ніколи не згадував, що його батьки померли через зраду їхнього найкращого друга?
За вечерею Рон і Герміона тривожно поглядали на Гаррі, але не наважувалися заговорити: поруч сидів Персі. Коли вони піднялися до гамірної вітальні, то виявили, що Фред і Джордж на радощах, що закінчився семестр, підірвали там з півдесятка какобомб. Гаррі не хотів розповідати братам‑близнюкам про Гоґсмід, тому непомітно прослизнув у порожню спальню і відразу кинувся до своєї тумбочки. Понишпорив серед книжок і швидко знайшов те, що шукав: фотоальбом у шкіряній оправі, подарований йому Геґрідом два роки тому. Там було повно магічних фотографій його мами й тата. Він умостився на ліжку, опустив навколо ліжка запону й почав гортати сторінки...
З весільної фотографії усміхнений тато махав йому рукою. Його, таке ж як у Гаррі, неслухняне чорне волосся стирчало навсібіч. Щаслива мама тримала тата під руку. А поруч... мав бути він. Татів дружба... Гаррі ніколи до нього не придивлявся.
Якби він не знав, що то Блек, то ніколи б і не здогадався. Його обличчя не здавалось ні запалим, ні мертвотно‑блідим, навпаки - було приємне й усміхнене. Чи він уже тоді працював на Волдеморта? Чи вже задумав їхнє вбивство? Чи усвідомлював, що може загриміти на дванадцять років до Азкабану, де зміниться до невпізнанності?
“Але ж дементори на нього не діють” - думав Гаррі, дивлячись на привітно усміхнене обличчя. Він не чує криків моєї мами, коли вони до нього наближаються...
Гаррі сховав альбом назад у тумбочку, роздягся, зняв окуляри, щільніше засунув запони і ліг.
Хтось відчинив двері.
- Гаррі, ти тут? - непевно спитав Рон.
Але Гаррі вдав, що спить. Він почув, як вийшов Рон, перевернувся на спину й широко розплющив очі.
Уперше в житті він відчув, як по всьому його тілу, немов отрута, розпливалася ненависть. Він бачив, як зі стелі до нього посміхається Блек, мовби хтось тримав над ним фотографію з альбому. Тоді наче хтось прокрутив йому уривок з фільму, в якому Сіріус Блек підривав Пітера Петіґру (що був схожий на Невіла Лонґботома). Йому вчувалося глухе схвильоване бурмотіння (хоч він не мав уявлення, як звучав Блеків голос): “Це сталося, мій Пане... Нарешті Поттери зробили мене своїм Тайнохоронцем...” Співрозмовник Блека пронизливо зареготав. Цей регіт вчувався Гаррі щоразу, коли наближалися дементори...
* * *
- Гаррі, ти... у тебе жахливий вигляд.
Гаррі заснув аж перед світанком. Коли прокинувся, у спальні вже нікого не було. Він одягся і спустився гвинтовими сходами до вітальні. У порожній, вітальні сиділи Рон з Герміоною. Рон смоктав м’ятну жабку і поглажував живіт, а Герміона писала домашнє завдання, яке порозкладала аж на трьох столах.
- А де всі? - здивувався Гаррі.
- Роз’їхалися по домівках! Уже ж канікули, ти що, забув? - уважно подивився на Гаррі Рон. - Скоро обід, я саме збирався тебе будити.
Гаррі бухнувся в крісло біля каміна. За вікном і далі падав сніг. Криволапик простягся перед каміном, немов рудий килимок.
- Вигляд у тебе і справді кепськуватий, - стурбовано поглянула на Гаррі Герміона.
- Та ні, зі мною все о’кей.
- Послухай, Гаррі, - Герміона перезирнулася з Роном, - тебе, звичайно, засмутило все те, що ти почув учора, але благаю: не роби ніяких дурниць.
- Наприклад? - запитав Гаррі.
- Наприклад, не варто самому шукати Блека, - сказав Рон.
Гаррі промовчав. Було зрозуміло, що вони готувалися до розмови, поки він спав.
- Гаррі, ти ж не шукатимеш його, ні? - допитувалася Герміона.
- Бо Блек не вартий, щоб через нього вмирати, - додав Рон.
Гаррі глянув на друзів. І як вони не розуміють?!
- Знаєте, що я чую, коли поруч дементор?
Рон з Герміоною стривожено похитали головами.
- Я чую, як кричить моя мама, благаючи Волдеморта пощадити мене. Коли б ви отак почули останні слова своєї матері, яку ось‑ось уб’ють, ви б ніколи не змогли цього забути. А якби ви раптом дізналися, що виказав її Волдемортові їхній найкращий приятель...
- Але ж ти нічого не можеш зробити! - вигукнула приголомшена Герміона. - Блека впіймають дементори, і він повернеться до Азкабану і... так йому й треба!
- Ти чула, що казав Фадж. Азкабан не впливає на Блека так, як на інших. Це для нього ніяке не покарання!
- І що ти задумав? - відверто стривожився Рон. - Хочеш його... вбити, чи що?
- Не мели дурниць, - запанікувала Герміона. - Гаррі не збирається нікого вбивати, правда, Гаррі?
Гаррі знову не відповів. Він і сам не знав, що робити. Зрозуміло одне: не можна сидіти склавши руки, поки Блек розгулює на волі.
- Мелфой у курсі, - раптом промовив він. - Пам’ятаєте, що він мені сказав на настійках? “На твоєму місці, я б сам його вислідив... і помстився б”.
- І ти послухаєш Мелфоя, а не нас? - обурився Рон. - Згадай, що отримала мама Петіґру по смерті сина? Орден Мерліна першого ступеня і Петіґрів палець у коробочці... Тато розповідав, що більше нічого не знайшли. Цей Блек шалений і дуже небезпечний...
- Мелфоєві, мабуть, розповів його батечко, - правив своєї Гаррі, не слухаючи Рона. - Старий Мелфой входив у найближче оточення Волдеморта...
- Ти що, не можеш казати “Відомо‑Кого”? - не стримався Рон.
- ...отже, Мелфої знали, що Блек працює на Волдеморта...
- ...і Мелфой стрибав би з радості, якби тебе розірвало на мільйон шматочків, як Петіґру! Зрозумій, Мелфой дуже на це сподівається, особливо перед матчем.
- Гаррі, прошу... - зі сльозами на очах благала Герміона, - не роби дурниць. Блек жахливий чоловік! Навіщо тобі встрягати в халепу?! Блек лише цього й чекає... Твої мама з татом не бажали б тобі біди, правда? Вони б нізащо не дозволили тобі розшукувати Блека!
- Я ніколи не дізнаюся, чого вони хотіли, бо завдяки Блекові я так ніколи з ними й не розмовляв, - відрубав Гаррі.
Запала тиша, а Криволапик солодко потягся, виставивши пазурі. Ронова кишеня затремтіла.
- Послухайте, - вирішив змінити тему Рон, - уже ж канікули! Скоро Різдво! Давайте... давайте відвідаємо Геґріда. Ми не були в нього сто років!
- Ні! - відразу заперечила Герміона. - Гаррі не повинен виходити з замку...
- Так‑так, ходімо, - підвівся з крісла Гаррі, - я якраз запитаю, чому це він ніколи не згадував Блека, коли розповідав мені про батьків!
Але Рон не збирався й далі розмовляти про Блека.
- Може, краще зіграємо в шахи, - спохопився він, - або в плюй‑камінці. Персі залишив свій набір...
- Ні, йдемо до Геґріда, - рішуче мовив Гаррі.
Вони взяли зі своїх спалень плащі, пролізли крізь портретний отвір (“До бою, боягузливі цуцики!”), перетнули порожній замок і вийшли через дубові двері надвір.
Йдучи засніженим полем, вони залишали неглибокі сліди в іскристо‑пухнастій сніговій ковдрі, а їхні шкарпетки й поли плащів промокли й зашкарубли на морозі. Заборонений ліс стояв як зачарований: кожне дерево було присипане сріблом, а Геґрідова хатинка нагадувала глазурований торт.
Рон постукав, але ніхто не обізвався.
- Невже він кудись пішов? - засмутилася Герміона, тремтячи від холоду.
Рон притулив вухо до дверей.
- Там якісь дивні звуки. Послухайте: це Іклань?..
Гаррі й Герміона теж притулилися до дверей. Зсередини долинало глухе уривчасте завивання.
- Може, краще піти когось покликати? - стривожився Рон.
- Геґріде! - Гаррі затарабанив у двері. - Ти тут?
Почулися важкі кроки і двері, зарипівши, відчинилися. Перед ними стояв Геґрід з червоними запухлими очима. Сльози стікали по його шкіряній камізельці.
- Ви вже чули! - простогнав він і кинувся Гаррі на шию.
А що Геґрід був удвічі більший за нормальну людину, то Гаррі було не до сміху. На щастя, його врятували Рон з Герміоною, що підхопили Геґріда попід руки. Усі разом вони завели його в хатинку й посадовили в крісло. Геґрід похилився на стіл і нестримно заридав, сльози рясно котилися по його кошлатій бороді.
- Що сталося, Геґріде? - злякано спитала Герміона.
Гаррі зауважив на столі листа.
- Це що, Геґріде?
Геґрід підштовхнув листа до нього і заридав ще гірше. Гаррі вголос прочитав:
Шановний містере Геґрід!
Розслідуючи справу про напад гіпогрифа на учня Вашого класу, ми взяли до уваги запевнення професора Дамблдора, що Вашої вини в цьому прикрому інциденті немає.
- Та це ж чудово, Геґріде! - Рон поплескав велетня по плечі. Але Геґрід не перестав ридати і махнув своєю велетенською рукою, щоб Гаррі читав далі.
Однак мусимо висловити своє занепокоєння діями гіпогрифа. Ми підтримали офіційну скаргу містера Луціуса Мелфоя і передаємо цю справу на розгляд Комітету знешкодження небезпечних істот. Слухання справи відбудеться 20 квітня. Просимо Вас прибути у названий день разом з гіпогрифом до лондонського офісу Комітету. До початку слухань Вам належить тримати гіпогрифа на прив’язі в ізольованому місці.
З повагою...
Далі йшов перелік членів шкільної опікунської ради.
- Ого, - зітхнув Рон. - Але ж ти казав, що Бакбик хороший. Я певен, що його виправдають...
- Ти ж знаєш тих гаргуйлів з Комітету! - мало не задихнувся Геґрід, витираючи сльози рукавом. - Їм тілько покажи якесь файне звірєтко, і вони відразу зачинают його знешкоджувати!
У кутку почувся якийсь звук. Гаррі, Рон і Герміона рвучко озирнулися. На підлозі лежав гіпогриф Бакбик і голосно плямкав. З того, що він пережовував, бризкала кров.
- Як я міг лишити його прив’язаного на снігу! - виправдовувався Геґрід. - Саменького! На Різдво!..
Друзі перезирнулися. Вони розходилися з Геґрідом у поглядах щодо “файних звірєток”, яких інші люди називали “жахливими потворами”. Проте Бакбик і справді здавався доволі миролюбним. А за Геґрідовими мірками він був просто “симпатюлька”.
- Геґріде, ти мусиш добре подумати, як його захищати. - Герміона сіла поруч з Геґрідом і поклала руку на його величезну долоню. - Потрібно їм довести, що Бакбик абсолютно безпечний.
- Ніц не вийде! - ридав Геґрід. - Увесь Комітет танцює під Мелфоєву дудку! Бояться його! А якщо я програю справу, то Бакбика...
Геґрід черкнув пальцем поперек горла і, ридаючи, бухнувся на стіл.
- А як же Дамблдор, Геґріде? - запитав Гаррі.
- Він і так мені дуже поміг, - простогнав Геґрід. - У нього самого повно клопоту: ті дементори, що пруться до замку, Сіріус Блек, який лазит довкола...
Рон і Герміона зиркнули на Гаррі: чекали, що він почне докоряти Геґрідові за Блека. Але Геґрід був такий нещасний і переляканий, що Гаррі стримався.
- Послухай, Геґріде, - сказав він, - не треба здаватися. Герміона має рацію: треба добре продумати свій захист. Ми можемо бути свідками...
- Я десь читала про суд над гіпогрифом, з якого знущалися, - замислилась Герміона, - і того гіпогрифа виправдали. Я знайду той випадок.
Геґрід заридав ще голосніше. Гаррі й Герміона безпомічно глянули на Рона.
- Е‑е... може, зварити чаю? - запитав Рон. Гаррі витріщив очі.
- Так завжди робить моя мама, коли комусь погано, - знизав плечима Рон.
Врешті‑решт, коли Геґрідові кілька разів пообіцяли, що допоможуть і поставили перед ним кухоль гарячого чаю, він висякався в свою хустинку‑як‑скатертинку і мовив:
- Ваша правда: мені не можна розвалюватись. Мушу си тримати купи...
Вовкодав Іклань боязко виліз з‑під столу і поклав голову на Геґрідове коліно.
- Останнім часом я був сам не свій, - Геґрід однією рукою гладив Ікланя, а другою витирав обличчя. - Журюси, шо буде з Бакбиком, і шо нікому не подобаються мої уроки...
- Але нам вони подобаються! - збрехала Герміона.
- Так, вони класні! - докинув Рон. - До речі, як там ці... е‑е... флоберв’яки?
- Виздихали, - понуро озвався Геґрід. - Переїли салату.
- О... як жаль!.. - у Рона від тамованого сміху засмикалися губи.
- А ще ті клєті дементори!.. Бр‑р‑р!, - Геґрід аж здригнувся. - Мушу видіти їх кожен раз, як іду на чарчину до “Трьох мітел”. Так, ніби я знову в Азкабані...
Він замовк і лише сьорбав чай. Гаррі, Рон і Герміона затамували дихання: Геґрід уперше згадав про своє коротке перебування в Азкабані.
- Там, мабуть, жахливо, так? - боязко спитала Герміона.
- Ви собі й не уявляєте, - неголосно відповів Геґрід. - Ніколи ще не був у такому місці. Думав, шо вже почав божеволіти. Згадував про всякі жахіття... як мене вигнали з Гоґвортсу.. як помер тато... як я мусив відпустити Норберта...
На його очах виступили сльози. Норбертом звали дракончика, якого Геґрід колись виграв у карти.
- Побудеш там і починаєш забувати, хто ти. Життя втрачає сенс. Я тілько мріяв померти уві сні... Коли мене випустили, я ніби знову си народив, ніби в потічку скупався, мені ще ніколи не було так файно. А ті дементори, до речі, не хтіли мене відпускати.
- Але ж ти був не винний! - здивувалася Герміона.
Геґрід пирхнув.
- Думаєш, їх то цікавит? Доки вони там мают кілька соток людей, щоб висмоктувати з них усю радість, їм наплювати, хто винний, а хто ні.
Геґрід мовчки втупився в кухоль, а тоді тихенько додав:
- Хтів відпустити Бакбика... най би собі десь полетів... Але як пояснити гіпогрифови, що йому треба знайти схованку? І я... я... боюся порушити закон. .. - Він глянув на друзів очима, повними сліз. - Не хочу знов потрафити в Азкабан.
* * *
Хоч відвідини Геґріда були й не дуже радісні, але вони вплинули на Гаррі саме так, як на це сподівалися Рон і Герміона. Він, звичайно, не забув про Блека, але тепер гаряче готувався допомогти Геґрідові виграти суд. На другий день вони втрьох пішли в бібліотеку, і принесли в порожню вітальню цілу гору книжок, які могли знадобитися для захисту Бакбика. Перед палаючим каміном вони гортали сторінки запорошених фоліантів, де описувалися найвідоміші суди над хижими звірями. Час від часу, натрапивши на якусь цікавинку вони перемовлялися.
- Ось тут є дещо... судовий розгляд 1722 року... але гіпогрифа визнали винним... фу‑у, гляньте, що з ним зробили...
- А може, це знадобиться: 1296 року на когось напав мантикор, і його навіть не затримали... ой... ні... не затримали тому, що всі боялися до нього підійти.
А замок тим часом прикрашали до Різдва, незважаючи на те, що милуватися розкішними прикрасами було майже нікому. У коридорах висіли гірлянди гостролиста й омели, лицарські обладунки сяяли загадковим світлом, а у Великій залі виблискували золотистими зірками дванадцять різдвяних ялинок. Коридори просякли спокусливими ароматами святкових наїдків, навіть Скеберс вистромив носа з Ронової кишені і ласо принюхувався.
Різдвяного ранку Рон кинув у Гаррі подушкою і розбудив його.
- Агов! Дарунки!
Гаррі нап’яв окуляри і примружився, щоб краще розгледіти в напівтемряві купку дарунків біля свого ліжка. Рон зі своїх уже здирав обгортки.
- Ще один светр від мами... і знову темно‑бордовий... глянь, ти теж, мабуть, отримав светра.
Рон не помилився. Місіс Візлі прислала Гаррі яскраво‑червоного плетеного светра з ґрифіндорським левом на грудях, а ще солодких пиріжків, різдвяного торта й коробочку грильяжу. Відсунувши це все, Гаррі побачив на підлозі довгий тонкий пакунок.
- Що це? - поцікавився Рон, тримаючи в руках нові темно‑бордові шкарпетки.
- Не знаю...
Гаррі розірвав обгортку і зойкнув - на простирадло випала розкішна, блискуча мітла. Рон упустив шкарпетки і зіскочив з ліжка.
- Не може бути!!! - аж захрип він з подиву.
Це була “Вогнеблискавка”, та сама омріяна “Вогнеблискавка”, милуватися якою Гаррі ходив щодня, коли мешкав на алеї Діаґон. Він узяв мітлу в руки. Відчув, як вібрує держак, і відпустив його. Мітла повисла в повітрі якраз на такій висоті, щоб зручно було сідати. На кінці держака золотів реєстраційний номер, а березові прутики були гладесенькі і обтічні.
- Хто її тобі прислав?
- Глянь, може, там є картка, - попросив Гаррі.
Рон роздер обгортку.
- Нема. Господи, і хто це вгатив у тебе стільки грошей?
- Ну‑у... - сказав ошелешений Гаррі, - б’юся об заклад, що не Дурслі.
- А може, Дамблдор? - припустив Рон, що очманіло крутився довкола “Вогнеблискавки”. - Колись він отак без підпису прислав тобі плащ‑невидимку...
- Але то був батьків плащ, - засумнівався Гаррі. - Дамблдор просто мені його передав. Він не став би витрачати на мене сотні ґалеонів. Він не може дарувати учням такі шикарні речі...
- Тому він і приховав, що це від нього! - доводив своє Рон. - Щоб, бува, якийсь придурок типу Мелфоя не звинуватив директора, що він має своїх улюбленців. О‑о, Гаррі... - розреготався раптом Рон, - уявляєш, коли Мелфой побачить тебе на цьому! Та він вкаляється від заздрості! Це ж мітла міжнародного рівня!
- Я просто не вірю, - шепотів Гаррі, проводячи рукою по “Вогнеблискавці”. - Хто...?
Рон так реготав, уявляючи Мелфоя, що аж упав на Гарріне ліжко.
- А я знаю хто! - озвався Рон, стримуючи сміх. - Це міг зробити Люпин!
- Що? - зареготав у відповідь Гаррі. - Люпин? Якби він мав стільки грошей, то купив би собі для початку нову мантію.
- Це так, але він тебе любить, - не поступався Рон. - Його тут не було, коли розбився твій “Німбус”, але він, мабуть, про це почув і купив тобі на Діаґоні “Вогнеблискавку”...
- Як це його тут не було? - здивувався Гаррі. - У день матчу він хворів.
- Так, але в шкільній лікарні його не було, - пояснив Рон. - Я тоді там чистив нічні горщики. Пам’ятаєш Снейпове покарання?
Гаррі насупився.
- Не уявляю... Люпинові така мітла не по кишені.
- Чого це ви тут регочете?
На порозі стояла одягнена в халат Герміона з роздратованим Криволапиком на руках. На котячій шиї висів разочок блискіток.
- Не пускай його сюди! - Рон поспіхом хапнув з ліжка Скеберса і запхав його в кишеню своєї піжами. Та Герміона його не слухала. Вона кинула Криволапика на порожнє Шеймусове ліжко і з роззявленим ротом втупилася у “Вогнеблискавку”.
- Ой, Гаррі! Хто ж тобі це прислав?
- Якби ж я знав, - відповів Гаррі. - Там не було ні вітальної картки, ні чогось іншого.
На його превеликий подив, Герміона спохмурніла й закусила губу.
- Що з тобою? - здивувався Рон.
- Не знаю, - повільно мовила Герміона, - але все це трошки дивно. Це ж, здається, досить добра мітла, правда?
- Та це ж найкласніша модель! - обурено пояснив Рон.
- Отже, вона дуже дорога...
- Дорожча за всі слизеринські мітли разом узяті!
- Ну... і хто ж міг прислати Гаррі таку дорогу річ і навіть не назватися? - запитала Герміона.
- Кого це цікавить? - нетерпляче сказав Рон. - Слухай, Гаррі, даси спробувати? Можна?
- Я не вважаю, що на цій мітлі можна літати! - різко сказала Герміона.
Гаррі й Рон глянули на неї.
- А що ж Гаррі з нею робити - підлогу підмітати? Але відповісти йому Герміона не встигла: Криволапик стрибнув із Шеймусового ліжка просто на Рона.
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І В’ЯЗЕНЬ АЗКАБАНУ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
