Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І КЕЛИХ ВОГНЮ
Паличка заверещала ще пронизливіше... А тоді з її кінчика почало виринати щось іще... Темна тінь голови, руки й торс... Відразу після Седрика з’явився старий, якого Гаррі бачив колись уві сні... Він так само, як і Седрик, виштовхувався з палички... і цей привид, чи ця тінь, здивовано спираючись на костур, розглядала Гаррі, Волдеморта, золоту павутину та поєднані між собою чарівні палички...
- То він таки справжній чарівник? - спитав дід, дивлячись на Волдеморта. - Слухай, хлопче, ти мусиш його перемогти... Він мене вбив, цей тип...
Тим часом з палички з’являлася наступна голова - жіноча, сіра, наче закіптюжена статуя... Обидві Гарріні руки тремтіли: він з усієї сили намагався втримати чарівну паличку. Тінь жінки впала на землю поруч з іншими і випросталася, роздивляючись...
Широко розплющеними очима Берта Джоркінз спостерігала за битвою, що відбувалася перед нею.
- Гаррі, не попускай! - закричала вона. Її голос відлунював, як і Седриків, наче долинав звідкілясь здалеку. - Не відпускай його!
Разом з двома іншими примарними постатями вона почала пересуватися вздовж внутрішніх стін золотої клітки. Смертежери й далі метушилися назовні. Кружляючи навколо дуелянтів, Волдемортові жертви шепотіли Гаррі підбадьорливі слова і щось нечутно сичали до Волдеморта.
З кінчика Волдемортової чарівної палички знову почала з’являтися чиясь голова... і Гаррі знав, хто то буде... Він ніби чекав цього ще з тієї миті, як з’явилася тінь Седрика... Чекав, бо про жінку, яка зараз з’являлася, він думав цієї ночі найбільше...
Димова тінь молодої довговолосої жінки впала на землю, випросталася і глянула на Гаррі... Хоч його руки трусилися тепер просто нестерпно, він теж поглянув у примарне обличчя своєї матері.
- Тато вже йде, - тихо проказала вона. - Він хоче з тобою побачитися... Усе буде добре... тримайся...
І він таки прийшов... Спершу - голова, потім - тіло... Висока розмита постать Джеймса Поттера зі скуйовдженим і неслухняним, як у Гаррі, волоссям, виринула з кінчика Волдемортової палички, впала на землю і теж випросталася. Він підійшов до Гаррі впритул, подивився на нього і заговорив таким самим ледь чутним і віддаленим голосом, як і всі. Він говорив тихо, нечутно для Волдеморта, лице якого стало мертвотно‑бліде зі страху, адже довкола нього кружляли його жертви.
- Коли зв’язок між вашими чарівними паличками зруйнується, ми зможемо залишитися тут усього на кілька секунд... Але трохи часу ти матимеш... ти повинен добігти до летиключа, він поверне тебе у Гоґвортс... Зрозумів, Гаррі?
- Так, - видихнув він.
Тепер Гаррі думав лише про те, як би йому втримати паличку в руках, бо вона весь час вислизала з‑поміж пальців.
- Гаррі... - прошепотіла Седрикова тінь. - Забери моє тіло, добре? Передай його моїм батькам...
- Я все зроблю, - кивнув Гаррі.
Його лице перекосилося від неймовірного зусилля: втримати паличку!
- Зараз, - прошепотів батьків голос. - Приготуйся бігти... Давай...
- БІЖУ! - крикнув Гаррі.
Так чи так, а довше він триматися не міг - могутнім ривком піднявши паличку догори, він розірвав золоту нитку. Клітка зі світла зникла, стихла феніксова пісня, але не розтанули примарні постаті Волдемортових жертв. Вони підійшли до Темного Лорда, затуляючи Гаррі від його погляду.
Так швидко бігти Гаррі ще не доводилося жодного разу в житті. Він збив з ніг двох смертежерів, зиґзаґами промчав між надгробками, відчуваючи, як закляття Волдемортових слуг наздоганяють його і вдаряються об надмогильні камені. Ухиляючись від заклять і обминаючи могили, не зважаючи на біль у нозі та цілковито зосередившись на тому, що мусив зробити, Гаррі мчав до Седрикового тіла.
- Оглушіть його! - почувся крик Волдеморта.
Приблизно за три метри від Седрика Гаррі пірнув за мармурового янгола, щоб урятуватися від струменя червоного світла. І янгол прийняв удар на себе - краєчок його крила, в яке влучило закляття, розлетівся на порох. Міцніше стиснувши паличку, Гаррі кинувся бігти далі.
- Імпедімента! - закричав він, цілячи паличкою через плече у смертежерів, що його наздоганяли.
З глухого скрику Гаррі зрозумів, що зупинив принаймні одного, але не мав часу озиратися, щоб пересвідчитися. Він перестрибнув через Кубок і пірнув униз, почувши ззаду нові постріли. Стумені світла просвистіли над його головою. Гаррі простяг руку щоб схопити Седрикову долоню.
- Відійдіть! Я його вб’ю! Він мій! - заверещав Волдеморт.
Гарріна рука тяглася до Седрикового зап’ястя. Між ним і Волдемортом залишався один надгробок, але Седрик був дуже важкий, щоб його нести, а Кубок лежав трохи віддалік...
Червоні очі Волдеморта спалахнули в темряві. Гаррі побачив, як Волдемортів рот скривився в зловісній посмішці, побачив, як піднімається його чарівна паличка.
- Акціо! - вигукнув Гаррі, націливши свою паличку на Тричаклунський Кубок.
Кубок відірвався від землі й полетів до нього - Гаррі вдалося зловити його за вушко.
Він почув, як закричав з люті Волдеморт - і саме тієї ж миті його штовхнуло в живіт - це означало, що летиключ подіяв: він потягнув їх із Седриком крізь барвистий повітряний вир... Вони поверталися...
Розділ тридцять п’ятий СИРОВАТКА ПРАВДИ
Гаррі з заплющеними очима упав на землю, обличчям у траву, і її запах наповнив його єство. Він не ворушився. Здавалося, наче з нього вибило дух. У голові страшенно паморочилося - земля гойдалася, наче палуба. Щоб почуватися певніше, однією рукою Гаррі щосили стиснув гладеньке холодне вушко Тричаклунського кубка, а другою - Седрикову руку. Здавалося, варто відпустити щось одне - і він знову пірне в темряву, яка накопичилася в його мозку. Шок і втома не давали йому підвестися. Гаррі вдихав запах трави і чекав... Чекав, аби хтось що‑небудь зробив... Щоб щось сталося... Шрам на чолі віддавав тупим болем...
Потік звуків оглушив і спантеличив його. Голоси, кроки і вигуки долинали звідусіль... Гаррі згадав, де він, і скривився від галасу, наче то був лише страшний сон, що обов’язково колись закінчиться...
І тут чиїсь руки різко його схопили й перевернули обличчям догори.
- Гаррі! Гаррі!
Він розплющив очі.
Глянувши на всіяне зорями небо, побачив над собою Албуса Дамблдора. Цілий натовп темних тіней оточив їх, люди проштовхувалися ближче. Гаррі відчув, як земля в нього під головою аж стугонить від їхнього тупотіння.
Він лежав на краю лабіринту. Бачив трибуни над собою, бачив постаті на них, а над усім цим - зорі.
Гаррі відпустив Кубок, зате ще міцніше вчепився в Седрика. Простяг вільну руку і схопив Дамблдора за зап’ястя, не в змозі зосередити погляд на обличчі директора - воно розпливалося.
- Він повернувся, - прошепотів Гаррі. - Волдеморт повернувся.
- Що відбувається? Що сталося?
Над Гаррі виринуло перевернуте обличчя Корнеліуса Фаджа - бліде й перелякане.
- О Господи! Діґорі! - прошепотів Фадж. - Дамблдоре, він мертвий!
Темні постаті, що товклися навколо, почали повторювати ці слова, передаючи їх далі... Натовп підхопив звістку:
- Він мертвий!.. Мертвий!.. Седрик Діґорі! Мертвий!
- Гаррі, відпусти його, - почувся голос Фаджа, а тоді хтось заходився відривати Гарріні пальці від нерухомого Седрикового тіла.
Але Гаррі не відпускав.
Тоді все ще нечітке й розмите обличчя Дамблдора наблизилося до нього:
- Гаррі, ти вже йому не допоможеш. Це все. Відпусти його.
- Він хотів, щоб я приніс його сюди, - проказав Гаррі, переконаний, що це просто необхідно пояснити. - Седрик хотів, щоб я забрав його до батьків...
- Правильно, Гаррі... Але зараз відпусти його...
Дамблдор став навколішки і з небувалою для такого старого й худого чоловіка силою підняв Гаррі з землі й поставив на ноги. Гаррі захитався. У голові гримотіло. Ушкоджена нога не хотіла тримати. Натовп штовхався, кожен намагався підійти ближче, усі тиснули на Гаррі, сипали запитаннями:
- Що сталося? Що з ним? Діґорі мертвий?
- Йому треба в лікарню! - голосніше за всіх сказав Фадж. - Він хворий, він поранений. Дамблдоре, батьки Діґорі тут, на трибунах...
- Дамблдоре, я відведу Гаррі...
- Ні, краще я...
- Дамблдоре, сюди біжить Амос Діґорі... Він уже близько... Може, йому сказати - поки він ще не бачив?
- Гаррі, стій тут...
Дівчата істерично верещали й ридали... Усе якось дивно спалахувало перед Гарріними очима...
- Не бійся, синку, я тебе відведу... ходімо... до лікарні...
- Дамблдор наказав лишатися тут, - через силу проказав Гаррі.
Біль у шрамі був такий нестерпний, що, здавалося, його зараз знудить. Усе перед очима розпливалося.
- Тобі треба лягти... лягай...
Хтось набагато більший і сильніший за Гаррі напівштовхав, напівніс його крізь переляканий натовп. Гаррі чув, як люди щось вигукували й кричали, поки чоловік, який вів його до замку, прокладав шлях крізь юрбу. Через галявину, повз озеро з дурмстрензьким кораблем, - Гаррі не чув нічого, крім важкого дихання чоловіка, який допомагав йому іти.
- Що сталося, Поттере? - нарешті озвався той, піднявши Гаррі на кам’яні сходи.
Цок. Цок. Цок. То був Дикозор Муді.
- Кубок виявився летиключем, - відповів Гаррі, поки вони переходили вестибюль. - Він переніс мене й Седрика на цвинтар... А там з’явився Волдеморт... Лорд Волдеморт...
Цок. Цок. Цок. Мармуровими сходами нагору.
- Там був Темний Лорд? І що сталося потім?
- Убили Седрика... Вони вбили Седрика...
- А потім?
Цок. Цок. Цок. Коридором...
- Зварив вариво... Повернув собі тіло...
- Темний Лорд повернув собі тіло? Він повернувся?
- Прийшли смертежери... А потім ми змагалися на дуелі...
- Ти змагався на дуелі з Темним Лордом?
- Я втік... Моя чарівна паличка... зробила щось дивне... Я бачив своїх маму й тата... Вони виникли з його палички...
- Сюди, Гаррі... Сюди. Сідай... Усе буде гаразд... Випий оце...
Гаррі почув, як заскрипів ключ у замку. Тоді хтось дав йому в руки чашку.
- Випий... Тобі стане краще... Пий, Гаррі, мені треба знати все, що було, якомога точніше.
Муді нахилив чашку і допоміг йому випити. Гаррі закашлявся, перчений смак обпік горлянку. Обриси Муді та його кабінету нарешті стали чіткіші... Професор був так само блідий, як і Фадж, обидва його ока, не кліпаючи, втупилися в Гарріне обличчя.
- Гаррі, Волдеморт повернувся? Ти певен? Як йому це вдалося?
- Він узяв дещо з могили свого батька, від Червохвоста і від мене, - сказав Гаррі. У голові проясніло. Біль у шрамі трохи вгамувався. Він чітко бачив обличчя Муді, хоч у кабінеті було темно. Навіть сюди долинали крики й верески з поля для квідичу.
- Що взяв від тебе Темний Лорд? - запитав Муді.
- Кров, - відповів Гаррі, піднімаючи руку. На рукаві мантії був проріз від Червохвостового кинджала.
Муді голосно й протяжно свиснув.
- А смертежери? Повернулися?
- Так, - кивнув Гаррі. - Багато...
- Як він до них поставився? - тихо запитав Муді. - Він їм пробачив?
І раптом Гаррі згадав. Треба було сказати Дамблдорові, негайно треба було сказати!
- У Гоґвортсі є смертежер! Тут є смертежер - він укинув моє ім’я в Келих Вогню, він зробив так, щоб я дійшов до фіналу...
Гаррі спробував підвестися, але Муді силоміць посадовив його на місце.
- Я знаю, хто смертежер, - тихо сказав він.
- Каркароф? - аж підскочив Гаррі. - Де він? Ви його вже затримали? Замкнули?
- Каркароф? - якось дивно реготнувши, перепитав Муді. - Каркароф недавно зник, коли відчув, що Чорна мітка на його руці почала пекти. Він зрадив дуже багатьох відданих прибічників Темного Лорда, тому не прагнув з ними зустрітися... Та я сумніваюся, що він далеко втече. Темний Лорд уміє вистежувати своїх ворогів.
- Каркароф зник? Утік? То що - це не він укинув моє ім’я в Келих?
- Ні, - твердо відповів Муді. - Ні, не він. Це зробив я.
Гаррі не повірив власним вухам.
- Ні, це не ви, - сказав він. - Ви не вкидали... ви не могли...
- Запевняю тебе - це справа моїх рук, - ще впевненіше мовив Муді. Його магічне око закрутилося й зупинилося на дверях - Гаррі знав, що він перевіряє, чи за ними ніхто не стоїть. Водночас Муді витяг чарівну паличку і націлив її на Гаррі.
- То він їм пробачив? - перепитав Муді. - Смертежерам, які лишилися на волі? Тим, що уникли Азкабану?
- Що? - перепитав Гаррі.
Він не зводив очей з націленої на нього палички. Це якийсь невдалий жарт - інакше бути не могло.
- Я тебе запитав, - тихо повторив Муді, - чи пробачив він тим мерзотникам, які навіть не намагалися його шукати. Тим віроломним боягузам, що навіть не пішли заради нього в Азкабан. Нікчемні дрібні покручі - їм вистачило сміливості, щоб стрибати в масках на Кубку світу з квідичу, та варто було мені запалити в небі Чорну мітку, як вони порозбігалися.
- Ви запалили... Що ви таке кажете?
- Я ж казав тобі, Гаррі... Найбільше в світі я ненавиджу смертежерів, які уникли кари. Коли мій пан потребував допомоги, вони від нього відвернулися. Я думав, що він їх покарає. Думав, що він цих смертежерів катуватиме. Скажи, чи він мучив їх, Гаррі, - навісна усмішка раптом осяяла обличчя Муді. - Скажи, чи розповів він їм, що тільки я - єдиний! - зберіг йому вірність... І готовий був ризикувати всім, щоб дістати йому те, чого він прагнув над усе... Тебе.
- Ви не... це... це не могли бути ви...
- Хто вкинув у Келих Вогню твоє ім’я начебто від іншої школи? Я. Хто відлякав усіх, хто міг би тебе скривдити або завадити виграти турнір? Я. Хто підштовхнув Геґріда, щоб він показав тобі драконів? Теж я. Хто підказав тобі єдиний спосіб, яким ти міг перемогти дракона? І тут я.
Магічне око Муді нарешті відвернулося від дверей. Воно завмерло на Гаррі, а перекошений рот скривився ще більше, ніж завжди.
- Страшенно нелегко було, Гаррі, проводити тебе крізь усі ті завдання й не викликати підозр. Я мусив використати усю свою хитрість, щоб ніхто не помітив, що твій успіх - справа моїх рук. Коли б ти занадто легко з усім справлявся, то Дамблдор почав би щось підозрювати. Головне було, щоб ти потрапив у лабіринт - бажано, зі значним відривом від інших учасників. Я знав, що там я легко позбудуся решти чемпіонів і очищу шлях для тебе. Однак я мусив змагатися ще й з твоєю дурістю. Особливо на другому завданні - я вже було подумав, що ми програємо. Я стежив за тобою, Поттере. Я знав, що ти не розгадав таємниці яйця, тому дав тобі ще одну підказку...
- Ви не давали мені підказки, - у Гаррі пересохло в горлі. - Мені підказав Седрик...
- А хто сказав Седрикові відкрити його під водою? Я . Бо подумав, що він передасть цю інформацію тобі. Поттере, порядними людьми так легко маніпулювати. Я не сумнівався, що Седрик захоче віддячити тобі за підказку про драконів. Він так і зробив. Але навіть тоді, Поттере, навіть тоді ти був близький до поразки. Я спостерігав увесь час... Усі ті години в бібліотеці. Невже ти не зрозумів, що потрібна книжка весь час лежала у твоєму гуртожитку? Я підкинув її раніше, дав її тому хлопчиськові, Лонґботому... Невже ти не пам’ятаєш? “Магічні середземноморські водорості та їхні властивості”. Там ти міг знайти все, що треба знати про зяброрості. Я сподівався, що ти проситимеш про допомогу всіх і кожного. Лонґботом би тобі розповів. Та ти не просив... не просив... Твоя гордість і незалежність могли все зіпсувати.
- То що я міг зробити? Хіба підкинути інформацію з іншого невинного джерела. На святковому балу ти мені розповів, що отримав різдвяний дарунок від ельфа‑домовика на ім’я Добі. Я викликав ельфа до вчительської кімнати, щоб він забрав і виправ кілька мантій. Потім завів голосну бесіду з професоркою Макґонеґел про тих, кого взяли в заручники і про те, чи додумається Поттер скористатися зяброростями. І твій маленький товариш стрімголов кинувся прямісінько до Снейпової шафки, а тоді поспішив до тебе...
Чарівна паличка Муді усе ще була націлена у Гарріне серце. За плечима Дикозора у Зловорожому Люстерку, що висіло на стіні, ворушилися тьмяні тіні.
- Поттере, ти так довго був у тому озері, аж я подумав, що ти втопився. Та на щастя, Дамблдор сприйняв твій ідіотизм за шляхетність і виставив за це високі бали. Я знову зітхнув з полегкістю.
- Сьогодні в лабіринті тобі, звичайно, було набагато легше, ніж мало бути, - не змовкав Муді. - Це тому, що я патрулював навколо нього, маючи змогу дивитися крізь зовнішній живопліт і усувати з твого шляху перешкоди. Я оглушив Флер Делякур. Я наслав на Крума закляття “Імперіус” - і він мусив приголомшити Діґорі, розчистивши для тебе шлях до Кубка.
Гаррі витріщився на Муді. Він не розумів, як це можливо... Друг Дамблдора, знаменитий аврор, який зловив стількох смертежерів... Це все не вкладалося в голові... Просто ніяк між собою не в’язалося...
Тьмяні тіні у Зловорожому Люстерку чіткішали, ставали помітнішими. Через плече Муді Гаррі бачив обриси трьох постатей, що наближалися. Та Муді їх не бачив. Його магічне око застигло на Гаррі.
- Поттере, Темному Лордові не вдалося тебе вбити, а він так цього прагнув, - зашепотів Муді. - Уяви, як він мене нагородить, коли довідається, що я зробив це замість нього. Я віддав йому тебе - цього він потребував найбільше, щоб відновити своє тіло. А тепер я ще й уб’ю тебе для нього. Я буду вшанований найбільше за всіх смертежерів. Я стану його найдорожчим, найближчим... Навіть ближчим за сина...
Звичайне око Муді навіжено вибалушилося, а магічне втупилося в Гаррі. Гаррі розумів, що двері замкнені, а вчасно вихопити чарівну паличку не вдасться...
- У нас із Темним Лордом чимало спільного, - не змовкав Муді. Дедалі більше навісніючи, він лиховісно вирячився на Гаррі згори. - Скажімо, ми обидва мали негідних татусів. Обох нас - яке приниження, Гаррі! - назвали на їхню честь. І кожен з нас мав нечувану насолоду... вбити своїх батьків, і це забезпечило зростання Темного Ордену!
- Ви збожеволіли, - вигукнув Гаррі, не в змозі стриматися. - Ви божевільний!
- Божевільний? Та невже?! - голос Муді зірвався на крик. - Побачимо! Ми ще побачимо, хто з нас божевільний - тепер, коли Темний Лорд повернувся, коли поруч з ним я! Він повернувся, Поттере, і тобі не вдасться його перемогти! А зараз я переможу тебе!
Муді підняв чарівну паличку і роззявив рота. Гаррі сягнув рукою в мантію...
- Закляктус!
Спалахнуло сліпуче червоне сяйво і з несамовитим грюкотом та тріском двері кабінету розчахнулися.
Муді повалився на підлогу. Гаррі, все ще дивлячись туди, де щойно було Дикозорове лице, побачив у Зловорожому Люстерку Албуса Дамблдора, професора Снейпа та професорку Макґонеґел. Він озирнувся - усі троє стояли на порозі: Дамблдор попереду, простягши вперед чарівну паличку.
Тієї миті Гаррі вперше зрозумів, чому казали, нібито Дамблдор - єдиний чарівник, якого боїться Волдеморт. Досі Гаррі не доводилося бачити в директора такого жахливого виразу обличчя, як тепер, коли той розглядав непритомного Дикозора Муді. На обличчі не світилася звична м’яка усмішка, не сяяли лагідністю очі за скельцями окулярів. Холодною злістю промовляла кожна зморшка його старезного обличчя. Від нього віяло такою силою, наче пашіло жаром.
Дамблдор зайшов у кабінет, перевернув ногою непритомне тіло Муді, щоб побачити його обличчя. Снейп підійшов за ним, заглядаючи в Зловороже Люстерко, у якому все ще виднілося Снейпове зображення, що заглядало до кімнати.
Професорка Макґонеґел підійшла до Гаррі.
- Ходімо, Поттере, - прошепотіла вона. Тонка лінія її губів тремтіла, ніби професорка намагалася стримати ридання. - Ходімо... до лікарні...
- Ні, - різко заперечив Дамблдор.
- Дамблдоре, він мусить піти - поглянь на нього - на сьогодні йому досить...
- Він залишиться, Мінерво! Йому треба зрозуміти, - швидко проказав Дамблдор. - Розуміння - це перший крок до прийняття, бо лише сприйнявши, можна одужати. Він повинен знати, хто примусив його пройти через такі жорстокі випробування і чому.
- Муді, - проказав Гаррі, що й досі не міг у це повірити. - Як таке можливо?
- Це не Аластор Муді, - тихо сказав Дамблдор. - Тобі не довелося знати Аластора Муді. Справжній Муді ніколи не забрав би тебе з‑перед моїх очей після таких подій. Я зрозумів це в мить, коли ви пішли - і помчав за вами.
Дамблдор став навколішки біля нерухомого тіла Муді й засунув руку в його мантію. Витяг баклажку та набір ключів на кільці. Тоді повернувся до професорки Макґонеґел і Снейпа.
- Северусе, принеси, будь ласкавий, свою найсильнішу сироватку правди, а потім піди на кухню і приведи ельфиню Вінкі. Мінерво, будь ласкава, піди до Геґріда - там, на гарбузовій грядці, побачиш великого чорного пса. Відведи його до мого кабінету, скажи, що я незабаром прийду, і повертайся сюди.
Навіть якщо Снейпа чи професорку Макґонеґел здивували ці незвичні інструкції, вони приховали свою розгубленість. Обоє розвернулися й вийшли з кабінету. Дамблдор підійшов до скрині з сімома замками, вибрав із в’язки ключ і відімкнув перший замок. Скриня була заповнена книгами заклять. Дамблдор зачинив її, вибрав інший ключ, відімкнув другий замок і знову відчинив скриню. Книги заклять зникли. Тепер у скрині виявилася ціла купа зламаних стервоскопів, якісь пергаменти та пера, і щось схоже на сріблястий плащ‑невидимку. Гаррі вражено дивився, як Дамблдор відмикав третій, четвертий, п’ятий замки, відчиняв скриню й показував щоразу щось інше. Врешті сьомий ключ опинився в останньому замку, віко скрині піднялося, і Гаррі аж скрикнув з несподіванки.
Він дивився в яму, в якесь підземне приміщення, метрів на три завглибшки. На долівці внизу спав худий і виснажений справжній Дикозор Муді. Його дерев’яної ноги десь не було, під повікою, на місці магічного ока, зяяла темна впадина, а на голові бракувало багатьох пасем сивого волосся. Наче вражений громом, Гаррі зиркав то на Муді в скрині, то на непритомного Муді в кабінеті.
Дамблдор заліз у скриню, легко зіскочив додолу і вклякнув біля сплячого Муді.
- Оглушений - керований закляттям “Імперіус” - дуже слабкий, - визначив він. - Авжеж, їм було потрібно, щоб він жив. Гаррі, кинь мені плащ самозванця - Аласторові холодно. Треба показати його мадам Помфрі, але нагальної потреби в цьому, здається, нема.
Гаррі виконав прохання. Дамблдор накрив Муді плащем, старанно його попідтикував і виліз зі скрині. Тоді взяв зі столу баклажку, відкрутив її і перевернув. На підлогу вилилася густа клейка рідина.
- Це багатозільна настійка, Гаррі, - пояснив Дамблдор. - Бачиш, як усе просто й блискуче. Адже Муді п’є тільки зі своєї баклажки - це знають усі. Зрозуміло, що самозванець мусив тримати біля себе справжнього Муді, щоб було як готувати настійку. Глянь на його волосся... - Дамблдор кивнув на Муді в скрині. - Самозванець цілий рік вистригав по кілька пасем - бачиш, яке воно нерівне? Але гадаю, що в сьогоднішній метушні фальшивий Муді міг забути пити настійку так часто, як це необхідно - тобто щогодини... Побачимо.
Дамблдор витяг з‑за столу стілець і сів, звернувши погляд на непритомного Муді, що лежав на підлозі. Гаррі теж дивився на нього. Хвилини минали в цілковитій тиші...
І тоді, просто на очах у Гаррі, обличчя людини на підлозі почало змінюватися. Зникали шрами, вигладжувалася шкіра; скалічений ніс став цілим і поменшав. Довга грива сивого волосся відростала й набувала солом’яного кольору. Раптом, гучно клацнувши, дерев’яна нога відскочила на підлогу, а на ЇЇ місці з’явилася нормальна. Наступної миті випало магічне око і виринуло справжнє. Магічне око покотилося по підлозі, крутячи зіницею навсібіч.
Перед Гаррі лежав блідий веснянкуватий чоловік з копицею світлого волосся. Гаррі знав, хто це. Він бачив його у Дамблдоровім ситі спогадів, пам’ятав, як його виводили із зали дементори, як він переконував містера Кравча, що не винен... Але тепер довкола його очей проступили зморшки, і він мав набагато старший вигляд...
З коридору почулися поспішні кроки. Повернувся Снейп. За ним дріботіла Вінкі. Професорка Макґонеґел ішла останньою.
- Кравч! - вигукнув Снейп, заклякши на порозі. - Барті Кравч!
- Хай Бог милує! - видихнула професорка Макґонеґел, так само різко зупинившись і дивлячись на непритомного.
Брудна, скуйовджена Вінкі визирала з‑за Снейпових ніг. Її рот широко роззявився й вона пронизливо верескнула.
- Паничу Барті, паничу Барті, чому ви тут?
Вона кинулася на груди молодого чоловіка.
- Ви його вбити! Ви його вбити! Ви вбити сина господаря!
- Вінкі, він тільки оглушений, - сказав Дамблдор. - Відійди, будь ласкава. Северусе, ти приніс настоянку?
Снейп простяг Дамблдорові скляну пляшечку, наповнену прозорою рідиною - то була сироватка правди, якою Снейп якось на уроці лякав Гаррі. Дамблдор устав, підійшов до непритомного і посадив його, обперши об стіну під Зловорожим Люстерком, у якому відображення Дамблдора, Снейпа та Макґонеґел усе ще спостерігали за тим, що відбувалося. Вінкі опустилася навколішки, трусячись і затуляючи обличчя руками. Дамблдор силою відкрив непритомному рота і влив туди три краплі. Тоді доторкнувся чарівною паличкою до його грудей і сказав:
- Розсійчари!
Кравчів син розплющив очі. Обличчя в нього було мляве, погляд затуманений. Дамблдор присів перед ним, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні.
- Ви мене чуєте? - ледь чутно спитав Дамблдор.
Повіки Кравчевого сина затремтіли.
- Так, - пробурмотів він.
- Розкажіть нам, - м’яко проказав Дамблдор, - як ви сюди потрапили. Як утекли з Азкабану?
Кравчів син, здригнувшись, глибоко вдихнув і заговорив рівним, позбавленим емоцій голосом.
- Мене врятувала мати. Вона знала, що помирає, і тому переконала батька зробити для неї останню ласку - визволити мене. Він любив її так, як ніколи не любив мене, тому погодився. Батьки прийшли мене провідати. Дали мені ковток багатозільної настійки з волосиною матері. А вона ковтнула настійку з моєю волосиною. Ми перетворилися одне на одного.
Вінкі судомно затрясла головою.
- Не казати більше нічого, паничу Барті, не казати нічого, у вашого батька можуть виникати неприємності!
Та Кравч знову глибоко вдихнув і заговорив таким самим безпристрасним тоном.
- Дементори сліпі. Вони відчули, що в Азкабан заходять дві особи: здорова та смертельно хвора. А потім відчули, як дві особи - здорова та смертельно‑хвора - покидають Азкабан. Батько потай вивів мене під виглядом матері - на той випадок, якщо хтось із в’язнів дивитиметься крізь щілини у дверях...
- Невдовзі мати в Азкабані померла. Аж до смерті вона старанно пила багатозільну настійку. Її поховали під моїм іменем і з моїм виглядом. Усі повірили, що то був я.
Його повіки знову затремтіли.
- І що зробив з вами батько, коли привіз додому? - неголосно запитав Дамблдор.
- Інсценізував смерть матері. Тихий, закритий похорон. Труна була порожня. Наша ельфиня доглядала за мною і лікувала. Потім я мусив ховатися. Батько застосовував численні закляття, щоб хоч трохи підкорити мене. Очунявши, я марив лише тим, щоб відшукати свого хазяїна... І повернутися до нього на службу.
- Як саме батько намагався вас підкорити? - запитав Дамблдор.
- Закляттям “Імперіус”, - відповів Кравч. - Я був під батьковим контролем. Я мусив носити плаща‑невидимку і вдень, і вночі. Поруч завжди була наша ельфиня - мій сторож та опікун. Вона мене жаліла й тому переконала батька зрідка винагороджувати мене за добру поведінку.
- Паничу Барті, паничу Барті, - скиглила Вінкі, затуляючи долонями обличчя. - Ви не мати права розповідати їм - у нас бути неприємності...
- Чи хто‑небудь довідався, що ви живий? - м’яко поцікавився Дамблдор. - Хтось іще, окрім вашого батька та ельфині‑домовички?
- Так, - кивнув Кравчів син. Його повіки затремтіли втретє. - Чарівниця з батькової роботи. Берта Джоркінз. Вона прийшла до нас з паперами батькові на підпис. Його вдома не виявилося. Вінкі запросила її увійти і повернулася до мене на кухню. Берта почула, що Вінкі зі мною розмовляє. І вирішила розвідати. Вона почула достатньо, щоб здогадатися, хто ховається під плащем‑невидимкою. Згодом приїхав батько. Берта зізналася. Батько наклав на неї сильні чари забуття, щоб вона про все забула. Чари виявилися занадто потужними. Батько сказав, що вони серйозно поруйнували її пам’ять.
- Чому вона пхати носа у справи мого хазяїна? - скиглила Вінкі. - Чому вона не дати нам спокій?
- Розкажіть про Кубок світу з квідичу, - попросив Дамблдор.
- До цього батька підмовила Вінкі, - почав Кравч тим самим монотонним голосом. - Вона переконувала його кілька місяців. Я не виходив з дому вже стільки років. І любив квідич. Дозвольте йому, сказала вона. Він буде в плащі‑невидимці. Він просто дивитиметься. Дозвольте йому хоч раз вдихнути свіжого повітря. Сказала, що моя мати була б цьому рада. І що вона померла, щоб дати синові свободу, а не для того, щоб він жив як в’язень. Врешті‑решт батько погодився...
- Усе було ретельно сплановано. У той день батько заздалегідь відвів мене й Вінкі на трибуну для шановних гостей. Вінкі мала всім казати, що тримає місце для нього. Я повинен був сидіти там невидимий. А покинути трибуну мали тоді, коли всі вийдуть. Здаватиметься, що Вінкі сама. Ніхто ніколи не здогадається.
- Та Вінкі не знала, що я сильнішаю. Я почав долати накладене батьком закляття “Імперіус”. Я знову став майже собою. У певні моменти я вже був поза його контролем. Так сталося й на головній трибуні. Здалося, наче я прокинувся з глибокого сну. Я сидів серед юрби під час матчу і помітив, що в хлопця переді мною з кишені стирчить чарівна паличка. Востаннє я тримав у руках чарівну паличку ще перед Азкабаном. Тож я її вкрав. Вінкі нічого не помітила. Вона боїться висоти. Тому закривала обличчя.
- Паничу Барті, ви бути поганий хлопчисько! - прошепотіла Вінкі, між її пальців текли рясні сльозі.
- Отже, ви взяли чарівну паличку, - сказав Дамблдор, - і що ви з нею зробили?
Книга: Джоан К. Ролінг. ГАРРІ ПОТТЕР І КЕЛИХ ВОГНЮ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
