Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Роберт Луїс Стівенсон Острів Скарбів Переклад Юрія Корецького

Це була аж ніяк не перша моя книжка, бо я не тільки романіст. Але я добре знаю: мій платник, Широка Публіка, дивиться на все інше, що я написав, цілком байдуже, як не з нехіттю, і коли взагалі згадує мене, то саме в моїй усім знайомій, навіки з моїм ім'ям пов'язаній ролі. Тож коли мене просять розповісти про мою першу книжку, не виникає навіть сумніву, що йдеться саме про перший роман.

Мені таки судилося неминуче, раніш чи пізніш написати роман. Гадаю, що марне допитуватись, чому люди народжуються з різними дивацтвами. Моїм дивацтвом з раннього дитинства було гратися низками уявних подій, і тільки-но навчившись писати, я став найліпшим другом фабрикантів паперу. Цілі стоси його, певне, пішли на продукування "Щурячого пагорка", "Пентлендського бунту", "Королівської амністії" (або ж "Вайтгедського парку"), "Едварда Дейвена", "Сільського танку" та "Вендети на Заході", і мені втішно згадувати, що ці стоси обернуто на попіл, і їх знову прийняла в своє лоно земля. Я назвав лише частину своїх невдатних спроб, лише ті, котрі встигли вирости до поважних розмірів, перше ніж я зрікся їх, та навіть ці покривають собою довгу низку років. "Щурячий пагорок" я спробував написати, коли мені ще не було й п'ятнадцяти років, "Вендету" - в двадцять дев'ять, і вервечка моїх невдач не переривалась аж до тридцять першого року життя. На той час я вже писав маленькі книжечки, невеличкі нариси, оповідання; мене поплескували по спині й навіть платили за написане, хоча й замало для прожитку. Я вже мав неабияку репутацію, я не був невдаха, мої дні минали за працею, через марність якої мої щоки часом горіли з сорому - адже я марнував усю снагу чоловіка на це діло, а не міг навіть на прожиток заробити, і переді мною й досі маячив [160] недосяжний ідеал: хоч я брався писати роман не менш як десять чи дванадцять разів, але так і не написав його. Усі мої спроби - дорогі моєму серцю спроби - спочатку йшли добре, але потім неминуче зупинялись, наче годинник школяра. Мене можна було порівняти з гравцем у крикет, що багато років простояв на одній позиції, але йому ні разу не припало перебігти на іншу. Написати новелу - тобто погану новелу - може кожен, хто має терплячку, папір і досить часу, але не кожен має право сподіватися, що він напише бодай поганий роман. Усе вбиває довжина. Визнаний романіст може розпочати свій роман, а потім відкласти, цілі дні байдикувати, не написавши й рядка, писати й закреслювати, писати й закреслювати написане. Початківець не може цього. Людська природа має свої закони, інстинкт - я маю на увазі інстинкт самозбереження - не дозволяє людині (не заохочуваній і не підтримуваній свідомістю колишніх перемог) терпіти муки безуспішної літературної праці довше, ніж два-три тижні. Надії потрібна якась пожива. Початківцеві необхідний подмух ходового вітру, йому треба натрапити на щасливу смугу в житті, діждатись однієї з тих годин, коли слова приходять самі собою і самі собою доладно складаються у фрази, - навіть для тою, щоб тільки почати. А коли ви вже почали, з якою тривогою доводиться весь час дивитись уперед, поки закінчите книжку! Чи довго триматиметься ходовий вітер, не уриватиметься щаслива смуга? Чи довго зумієш ти витримувати єдиний стиль, чи довго твої маріонетки лишатимуться живі, природні, виразисті? Пам'ятаю, в ті дні я дивився на кожен тритомний роман з якоюсь святобливою шанобою, як на подвиг - може, й не літературний, але в кожному разі як на подвиг фізичної й моральної витривалості та мужності, гідної Аякса*.

Того знаменитого року я приїхав пожити у своїх батька й матері, в Кіннерді, над Пітлохраєм. Тоді я любив гуляти на рудих торфовищах і понад золотавим ручаєм, різке свіже повітря наших гір, коли й не надихало, то бадьорило нас із дружиною, і ми з нею задумали цикл жаских оповідань, з яких вона написала "Тінь на ліжку", а я сотворив "Причинну Дженет" і перший варіант "Веселих хлопців". Я люблю повітря свого рідного краю, але воно не любить мене, і завершились ці чарівні дні застудою, гірчичниками та втечею по Стретердлі та Ґленші до Каслтона під Бремаром. А там було дуже вітряно, та й дощ не відставав: повітря рідного краю було ще неласкавіше, ніж людська невдячність, і мені довелося проводити чималу частину свого часу серед чотирьох стін у домі, відомому під зловісною назвою "Хата покійної міс Макгрегор". А тепер схиліться перед Перстом Призначення. В "Хату покійної міс Макгрегор" приїхав на вакації один школяр, якому дуже закортіло "чогось такого кам'янистого, щоб наламати на ньому думку"*. Він не мав на увазі [61] літератури, ні, його тоді вабило й чарувало мистецтво Рафаеля, і з допомогою пера, чорнила та коробки акварельних фарб за шилінг він дуже скоро обернув одну з кімнат на картинну галерею. Мій найбезпосередніший обов'язок був приймати глядачів, але я часом трохи розслаблявся, ставав поряд з митцем, так би мовити, за мольберт і по півдня проводив у шляхетному суперництві з ним, виконуючи розфарбовані малюнки. При одній такій нагоді я намалював карту острова; вона була старанно і (так мені здавалося) прегарно розфарбована. Форма того острова невимовно мене зачарувала, там були затоки, що тішили мене, наче сонети, і підсвідомо, наче під тиском фатуму, я надписав назву: "Острів Скарбів". Кажуть, ніби є люди, байдужі до карт, але я не можу в це повірити. Назви, обриси лісів, звивини доріг та річок, стежки зі слідами доісторичної людини, ще виразно видні на пагорбах і в долинах, млини й руїни, ставки й перевози, а може, і Сторчовий Камінь або Друїдське Коло на вересовищі - це ж невичерпна скарбниця цікавого для будь-кого, хто має очі або хоч на два пенси уяви, щоб це зрозуміти. Яка ж це дитина не згадає, як вона лягала обличчям у траву, й заворожено вдивлялась у цей мініатюрний ліс, і бачила, як його заселяють цілі сонми фей та ельфів. От саме подібно до цього образи майбутніх персонажів книжки почали проступати крізь уявний ліс, коли я задивився на свою карту Острова Скарбів. Їхні засмаглі обличчя та блискуча зброя визирали до мене з несподіваних схованок, вони снували туди й сюди, шукаючи скарбу та б'ючись за нього на кількох квадратних дюймах плаского зображення. Не зчувсь я, як переді мною вже лежали аркуші паперу, і я складав план книжки по розділах. Скільки разів я робив це раніше, але далі справа не йшла! Проте в цьому новому задумі, здавалось, були зародки успіху. Це мала бути книжка для хлопців-підлітків; психологія чи витончений стиль тут ні до чого, а спробний камінь - хлопця - я мав напохваті. Жінок у книжці не буде. Я не вмів кермувати бригом (а саме бригом слід би бути "Еспаньйолі"), але надіявся, що якось спроможуся повести корабель, як шхуну, не осоромившись на весь світ. А потім у мене виникла одна думка щодо постаті Джона Сілвера, від якої я сподівався бозна-скільки цікавого: взяти одного зі своїх найближчих друзів (якого, можливо, читач теж знає і любить не менше за мене), позбавити його всіх прикмет витонченості та шляхетної вдачі, зоставивши йому тільки силу, мужність, кмітливість, чарівливу товариськість, і спробувати виразити все на рівні матроського кубрика. Така психологічна хірургія, гадаю, -звичайна річ при так званому "створенні характеру", можливо, це навіть єдиний спосіб. Ми можемо ввести в твір постать якогось дивака, що з ним перемовилися сотнею слів учора на вулиці, але хіба ми знаємо його? Нашого приятеля з його безмежною мінливістю [162] та гнучкістю ми знаємо - але чи можемо ввести його в твір? Першого доведеться наділити всілякими другорядними придуманими рисами, можливо, зовсім не властивими йому в житті; з другого ми з ножем в руці повинні зрізати й відкинути все зелене галуззя його особистості, зате будемо принаймні певні за стовбур і ті кілька гілок, що лишилися.

Одного холодного вересневого ранку, при веселому вогні в коминку, під шум дощу» що тарабанив у вікна, я почав писати , "Корабельного кухаря" - така первісно була назва роману. Я починав (і закінчував) чимало книжок, але не можу пригадати жодної, за яку сідав би з такою приємністю. Не треба дивуватись: адже, як твердить англійське прислів'я, "крадена вода завжди солодка". Зараз я мушу зачепити одне прикре питання. Безперечно, папуга колись належав Робінзонові Крузо. Безперечно, кістяк позичено в Едгара По. Мене це не дуже турбує - то дрібниці, частковості, і ніхто не має права привласнювати монополію на кістяки або претендувати на всіх птахів, що вміють говорити. Палісад, мені казали, з "Мічмана Реді"*. Може й так, мені байдужісінько. Ці корисні письменники справдили поетові слова: покинувши цей світ, вони лишили позад себе "слід свій на піску віків, слід, яким хтось інший, може..."* - ось я і є той інший! Сумління моє обтяжує тільки борг Вашингтонові Ірвінгові, і слушно, бо зухвалішого плагіату годі й шукати. Нагодою я кілька років тому, шукаючи чогось підхожого для антології оповідної прози, перечитав "Розповіді мандрівника", і ця книжка приголомшила мене. Біллі Бонс, його скриня, товариство в заїзді, весь внутрішній дух, та й добряча пайка конкретних подробиць моїх перших розділів - усе це, геть усе власність Вашингтона Ірвінга. Але я й відати не відав про це, коли сидів біля коминка й писав, неначе в бурхливих припливах якогось більш-менш прозаїчного натхнення. Не відав ще й тоді, коли щодня після підобідку вголос читав родині те, що встиг написати за ранок. Воно здавалося таким природженим для мене, як первородний гріх, воно належало мені, як моє праве око. Я розраховував на одного підлітка-слухача, а виявилося, що їх двоє. Мій батько зразу запалився з усією романтичністю й дитинністю своєї небуденної вдачі. Його власні оповідки, якими він щовечора присипляв себе, завжди були про кораблі, придорожні заїзди, розбійників, старих моряків та морських торгівців ери вітрильників. Жодної з цих історій він так і не доказав до кінця: йому, щасливцеві, це було непотрібне! Але в "Острові Скарбів" він розпізнав щось споріднене з його власною фантазією, це був його тип мальовничості, і він не тільки в захваті вислухував щоденний мій розділ, а й сам хапався допомагати мені. Коли настав час випатрати Біллі-Бонсову скриню, він, певне, трохи не цілий день на звороті конверта з якогось ділового листа складав реєстр вмісту [163] тієї скрині, і я точно переніс той реєстр до книжки, та й на тому, щоб "старе Флінтове корито" назвати "Моржем", наполіг саме він. А хто ж вигулькнув у нас у домі, мов deux ех machina(1), як не доктор Джеп, ніби переряджений принц, що опускає завісу над миром і щастям в останній дії п'єси: адже це він приніс у кишені не чудесний ріг чи талісман, а видавця? Так, так, мій давній приятель містер Гендерсон доручив йому розшукувати нових авторів для "Молодняка". Навіть наша родина, при всій своїй безжальності, не наважилась на таке відчайдушне діло, як нав'язувати гостеві самі обрубки "Корабельного кухаря", а гість нізащо не хотів, щоб через нього урвалось наше щоденне читання, і тому я спеціально заради доктора Джепа почав читати рукописа з початку. Відтоді я лишаюся дуже високої думки про його критичні здібності, бо, їдучи від нас, він повіз рукопис у своїй валізі.

1. Бог з машини (латин.); в античному театрі бог, що несподівано з'являвся на кону за допомогою захованої поза лаштунками машини й розв'язував дію.

Отже, я знайшов усе, що могло підтримати мій дух: зацікавлення, допомогу, а врешті й можливість публікації. Крім того, я обрав дуже легкий стиль. Порівняйте його зі стилем майже одночасно написаних "Веселих хлопців". Хтось із читачів, може, віддасть перевагу одному стилеві, хтось - іншому: це питання характеру, а може, й настрою. Але жоден компетентний читач не може не добачити, що стиль однієї книжки він витримував куди важче, а другої - куди легше. Ну що ж: ти вже солідний досвідчений письменник, от і стругай собі свій "Острів Скарбів" по стільки й стільки сторінок на день, та й квит. Та гай-гай! Не так воно вийшло. П'ятнадцять днів працював я отак і настругав уже п'ятнадцять розділів, а потім, на перших абзацах шістнадцятого, ганебно зашпортався. Уста мої заніміли, в грудях не ворушилося жодне слово "Острова Скарбів", а тим часом у заїзді "Рука і Спис" уже чекали на мене гранки перших розділів! Я вичитав ті гранки, живучи здебільшого сам, прогулюючись росяними осінніми ранками по вересовищах за Вейбриджем, досить-таки задоволений з того, що я зробив, але в невимовному страху перед тим, що мені ще лишилося зробити: я не годен змалювати того страху словами. Мені був уже тридцять один рік, я мав на утриманні родину, я вже позбувся здоров'я, я не міг навіть прогодуватися сам, бо не заробляв і 200 фунтів на рік, зовсім недавно мій батько викупив у видавця мою книжку, припинивши видання, бо книжку визнано невдалою... Невже оце має бути ще одне, вже останнє фіаско? Признаюсь, що я був дуже близький до розпачу; але зціпив зуби і, їдучи до Давоса, де мав пробути зиму, змусив себе подумати про щось інше й закопатись у романи пана де Буагобея. Прибувши на місце, я одного ранку засів [164] за недокінчений роман, - і - о диво: слова полилися з мене, наче в невимушеній балачці. Отож у другому припливі радісної снаги, знов пишучи по цілому розділові за день, я докінчив "Острів Скарбів". Його треба було переписати майже без виправлень, а моя дружина саме захворіла, тільки школяр лишився вірний мені, а Джон-Аддінґтон Саймонс* (перед яким я несміливо згадав, над чим працюю) дивився на мене скоса. Він тоді дуже хотів, щоб я писав про твори Теофраста*: отаким хибним може бути судження навіть наймудріших людей. Але Саймонс був, звичайно, не тою людиною, в якої слід шукати підтримки, пишучи книжку для підлітків. Він мислив широко, він був "людина всебічна", коли такі взагалі існують. Але сама назва моєї затії означала б для нього тільки поступки штучності й похибки в стилі. Ну що ж! Він був недалеко від правди.

"Острів Скарбів" - первісну назву, "Корабельний кухар", відхилив містер Гендерсон - з'явився на світ свого часу в журналі, де він опинився серед усякого непотребу, без ілюстрацій, і не привернув до себе нічиєї уваги. Та мені було дарма. Самому мені твір подобався так, як моєму батькові подобався його початок: це був якраз мій вид мальовничості. Я неабияк пишався й Джоном Сілвером, та й досі мене чарує цей слизький і грізний авантурник. Але найутішніше було те, що я перейшов свій рубікон: дописав роман і поставив у своєму рукопису слово "Кінець", чого не робив від самого "Пентлендського бунту", коли мені було всього шістнадцять років і я ще не вчився в коледжі. Як по правді, до цього привела низка щасливих випадковостей: якби не приїхав до нас погостювати доктор Джеп, якби розповідь не лилась із мене напрочуд легко, книжка була б, мабуть, відкладена, як і її попередниці, і врешті якимись манівцями, ніким не оплакана, попала б у коминок. Може, пуристи скажуть, що так було б краще. Я не згоден із цим. Книжка, по-моєму, дала читачам багато радості, і вона принесла (чи допомогла принести) тепло, їжу й вино родині, яка того заслужила і яка мені дорога. Чи треба пояснювати, що це моя родина?

Але пригоди "Острова Скарбів" на цьому ще не скінчились. Я написав їх по карті. Власне, карта дала мені більшу частину фабули. Наприклад, я назвав один острівець "Островом Кістяка", навіть не думаючи, нащо, - просто шукав мальовничої деталі, а потім, аби виправдати якось цю назву, я заліз до галереї містера По і поцупив Флінтів дороговказ. Та й "Еспаньйола" вирушила в свої мандри з Ізреєлем Гендсом на борту тільки тому, що я намалював на карті дві затоки. Настав час, коли роман вирішили надрукувати окремою книжкою, і я послав свій рукопис, а з ним і карту до видавництва Кесселів. Мені прислали гранки, я їх виправив, але про карту - ні слуху ні духу. Я запитав про неї листовно, але мені відповіли, що [165] ніякої карти не надходило, і я перелякався. Бо одна річ - навмання намалювати карту, наздогад зазначити в одному її кутку мірило і вже по готових розмірах написати книжку, і зовсім інша - перечитати всю книжку, повиписувати всі посилання на карту, які там є, і з циркулем в руці скрупульозно накреслити карту, підганяючи її під усі ті дані. Я це зробив, і карту знов накреслили в батьковому кабінеті, з усякими прикрасами: китами, що пускають угору свою струмину, з кораблями під розгорненими вітрилами, і батько мій сам, скориставшися своїми каліграфічними талантами, старанно підробив підпис капітана Флінта і вказівки Біллі Бонса. Але чомусь то був для мене вже не Острів Скарбів.

Я сказав, що карта дала більшу частину фабули. Я б майже міг сказати - всю фабулу. Кілька ремінісценцій із По, Дефо та Вашингтона Ірвінга, примірник Джонсонових "Піратів", назва "Скриня Мерця" з книжки Кінгслі "Нарешті", деякі спогади про плавбу в човні по розхвильованому морю й сама карта з незліченними підказками уяві становили весь мій матеріал. Може, не часто буває, що карта означає для твору так багато, але вона завжди важлива. Автор повинен знати свою місцевість, чи то реальну, чи то уявну, як власні п'ять пальців; відстані, компасні румби, точку сходу сонця, поводження місяця - все це повинне бути безпомильним. А як багато мороки завдає місяць! Я вклепався з тим місяцем у "Принці Отто", і коли мені на це вказали, привчив себе до остороги, яку раджу всім: ніколи не пишу, не маючи під рукою календаря. З календарем, картою місцевості та планом кожного будинку, чи то вже намальованими на папері, чи то принаймні виразно укладеними в голові, можна сподіватися, що ти уникнеш деяких щонайгрубіших ляпсусів. Маючи перед собою карту, письменник навряд чи дозволить сонцю зайти на сході, як це сталось в "Антикварії"*. З картою напохваті він навряд чи дозволить двом вершникам, що їдуть кудись у вкрай нагальній справі, витратити шість днів, від третьої години ночі в понеділок і до вечора в суботу, на, скажімо, дев'яносто чи сто миль дороги, а потім ще до кінця тижня на тих самих шкапах промчати півсотні миль за один день, як можна вичитати в неповторному романі "Роб Рой"*. А таких "ляпів" усе ж таки бажано, хоча й не так щоб зовсім доконечно, уникати. Одначе я маю переконання - забобон, коли хочете, - що той, хто вірно тримається своєї карти, радиться з нею, здобуває з неї натхнення - щодня й щогодини, - дістає активну підтримку, а не тільки пасивне вбезпечення від таких знегод. Корінь повісті саме в карті, він росте з її ґрунту, вона десь поза словами має свій кістяк. Краще, коли йдеться про реальну місцевість і автор обходив кожну п'ядь у ній, знає кожен придорожній камінь. Та навіть коли йдеться про місця уявні, він добре зробить, із самого початку забезпечившись картою: [166] коли він вивчатиме її, в уяві поставатимуть зв'язки, про які він доти й не думав, він відкриватиме очевидні, хоча й несподівані, коротші стежки та сліди для своїй гінців, і навіть коли в карті не міститься вся фабула, як це було з "Островом Скарбів", він пересвідчиться, що це справжня копальня ідей.

Роберт-Луїс СТІВЕНСОН

Додати в закладки

  
Переклад Translate