Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
Розділ 8 ПРОЩАННЯ З ЛОРІЕНОМ
Тієї ж ночі Келеборн та Галадріель знов покликали до себе Хранителів і зустріли їх привітно. Келеборн промовив нарешті довгоочікуване слово:
- Настав час вирішувати. Хто бажає продовжити похід, хай, зміцнівши духом, покине нашу землю, а хто не хоче, може залишатись поки що тут. Але нині, напередодні звершення долі, небезпека чекає всюди. Ті, хто буде! гостювати у нас, діждуться, поки шляхи земні звільняться - або допоможуть нам при останньому захисті Лоріену. Тоді вони повернуться додому - або попрямують до того чертога, де відпочивають усі, хто загинув у битвах.
Він замовк; Галадріель заглянула кожному з Хранителів у вічі й сказала:
- Вони вирішили йти уперед.
- Для мене вперед - значить додому, - зауважив Боромир.
- Зрозуміло, - кивнув Келеборн. - І весь загін піде за тобою?
- Ми ще не рішили, - відповів Арагорн. -У якому напрямку думав піти Гандальф після Лоріену, не знаю. Ба навіть він, мабуть, заздалегідь готових планів не складав.
- Можливо, - згодився Келеборн. - Втім, у будь-якому разі ви не минете Великої Ріки. Дехто з вас мусить знати: з важким вантажем переправитись через Андуїн на всьому шляху від Лоріену до Гондору можна тільки на човнах. Мости Осгіліата зруйновані, всі пристані загарбані тепер Ворогом. Друге питання - яким берегом підете? Шлях до Мінас-Тіріту йде по нашому, західному, берегу, але пряма дорога до вашої мети веде за ріку, на схід, а там, темно... Що ж ви оберете? [388]
- Дозвольте зауважити, що західний берег має перевагу, - сказав Боромир. - У такий спосіб ми вийдемо прямо до Мінас-Тіріту. Але вирішую тут не я...
Більше ніхто нічого не сказав, але Арагорна, судячи з виразу обличчя, краяли сумніви.
- Бачу, ви ще не готові до вибору, - сказав Келеборн. - Не годиться мені підказувати, але я допоможу вам, чим зможу. Адже ви вмієте поводитись з човнами - Леголас, що живе над швидкою річкою Лісовою, Боромир з Гондору, Арагорн, досвідчений мандрівник...
- І один гобіт! - додав Меррі. - У нас не всі бояться човнів, мов диких коней. Моя сім'я живе на берегах Брендівіни!
- Це добре, - вів далі Келеборн. - Тоді я дам вам човни, маленькі та легкі, - бо нижче по Андуїну є місця, де човни треба переносити. Ви досягнете порогів Сарн-Гебір, а може, і великого водоспаду Раурос, де ріка з гуркотом падає з Нен-Хитоель. Є там і інші небезпечні місця, однак плавання хоч трохи полегшить ваші труди. Потім прийдеться вам залишити човни та віддалитися від ріки - на захід чи на схід.
Арагорн, щиро зрадівши, подякував Келеборну: адже, пливучи водою, вони не тільки відпочинуть - таким побитом вибір шляху відкладався ще на кілька днів. Інші Хранителі теж підбадьорились. Які б лиха не чекали попереду, приємніше посуватись їм назустріч широким плесом Андуїну, ніж плентатись пішки, згинаючись під важким тягарем. Тільки Сема все ще брали сумніви: йому човни здавались, як і досі, не кращими, а набагато гіршими за диких коней, і всі пригоди, що він їх зазнав, не примусили його передумати.
- Ми приготуємо все завтра опівдні, приходьте до пристані, там на вас чекатимуть, - сказав напослідок Келеборн. - Вранці я пришлю кого-небудь допомогти вам збиратися. А тепер на добраніч усім вам, спіть спокійно!
- На добраніч, друзі! - повторила Галадріель. - Спіть мирно! Не турбуйтесь занадто про вибір, що мусите зробити. Можливо, ваші шляхи вже прокладені, хоч ви поки що їх не бачите. На добраніч!
Хранителі попрощалися і повернулись до свого намету. Леголас пішов разом з усіма: настала остання ніч у Лоріені, і перш ніж здійснити побажання Галадріелі, треба було порадитись. [389]
Довго сперечалися друзі, що мають вчинити і як краща виконати головне завдання, але так нічого й не надумали Більшості явно хотілось спочатку навідатись до Мінас-Тіріту, хоч трохи відкласти зустріч з силою Ворога. Ніхто ні відмовився б іти за Ріку, хоч до самого Мордору, якщо буде потреба; але Фродо мовчав, а Арагорн усе ще вагався!
Поки Гандальф проводив загін, сам він намагався піти з Боромиром і присвятити свій меч захисту Гондору - сон Фарамирів і пророцтво він вважав безперечним знаменням, що настав нарешті час нащадкові Еленділа з'явитися та відкрито вступити у двобій з Сауроном. Але після Морії тягар Гандальфа ліг на його плечі, і він розумів, що тепер мусить супроводжувати Хранителя Персня, а той міг і відмовитись іти з Боромиром. Втім, чим би міг Арагорн або будь-хто інший з загону допомогти Фродо? Тільки наосліп іти разом з ним у темряву...
- Я піду до Мінас-Тіріту, коли доведеться, то й самі це мій обов'язок, - сказав Боромир і надовго замовк, не зводячи очей з Фродо, ніби намагався прочитати його думки, а потім промовив неголосно, немов сперечався сам з собою: - Одна річ - прагнути тільки знищити Перстень; тоді воїнські вміння та зброя ні до чого, і люди Мінас-Тіріту нічим тут не допоможуть. Але якщо ви бажаєте знищити збройну міць Чорного Володаря, безглуздо було б потикатися до його володінь без зброї; і було б божевіллям викидати... - він раптом осікся, немов спохопився, що сказав зайве, і докінчив: - Було б божевіллям викидати на вітер своє життя, ось що я мав на увазі. Ми мусимо вибирати між захистом укріпленого міста і відкритим походом прямо до пазурів смерті. Принаймні, так я це собі уявляю.
Фродо помітив щось нове і неприємне у погляді Боромира і пильно подивився на нього. Боромир, очевидно думав зовсім не те, що сказав. «Було б божевіллям викидати»... що? Перстень Влади? На Раді він вже казав щось подібне, але ж нібито визнав, що Елронд має рацію? Фродо глянув на Арагорна, але той, у глибокій задумі, немов не чув слів Боромира.
На тому суперечка й скінчилася. Меррі та Пін уже спали, Сем клював носом. Була вже глибока ніч.
Вранці, коли заходилися пакувати небагаті пожитки, прийшли ельфи, що володіли загальною мовою, і принесли щедрі дарунки: одяг для походу, провізію - здебільшого [390] тонкі коржики, зовні пропечені, ясно-коричневі, а всередині-вершкового кольору. Гімлі узяв один, недовірливо покрутив у пальцях і відломив шматочок.
- Крам, - тихенько буркнув він, відламавши хрусткий шматочок та заходжуючись жувати. Але вираз на його обличчі швидко змінився, і він охоче доїв усе до крихти.
- Досить, стій! - розсміялись ельфи. - Цієї порції вистачить на цілий день ходу!
- Я думав, це просто щось на зразок «краму», - виправдовувався гном, - люди з Дейлу печуть його для мандрівників, що блукають по нетрях.
- Взагалі це схоже, - згодилися ельфи. - Але ми це звемо «лембас», чи дорожній хліб; він набагато поживні-ший за будь-які людські страви, а що вже набагато смачніший за крам, і сумніву нема!
- Дійсно, смачніше, - визнав Гімлі. - Навіть, либонь, краще медяників Беорнінгів, а це велика похвала, - я не знаю пекарів вправніших за Беорнінгів. Щоправда, тепер вони неохоче виділяють зі своїх припасів щось для чужинців. Ви гостинні господарі!
- А все ж таки ми просимо вас заощаджувати лембас, - сказали ельфи. - їжте потроху, та й то у крайній скруті. Бо цей хліб дається на випадок, коли більше нічого не залишиться. Він довго не черствіє, якщо не ламати коржі і зберігати загорнутими у листя, ось як зараз. Одного коржа досить, щоб підтримати сили подорожнього, навіть рослого чоловіка з Мінас-Тіріту, після цілої днини важкої праці.
Потім ельфи розгорнули й пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно до міри, з легкої, але теплої шовковистої тканини, яку знайдеш тільки у Лоріені. Трудно було вловити її колір; здавались плащі сірими, як сутінки під деревами, але при найменшому русі чи зміні освітлення ставали зеленими, як листя у затінку, чи бурими, як жнива вночі, чи матово-сріблястими, як вода під зоряним небом. Біля коміра плащі застібалися пряжкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.
- Вони чарівні, правда ж? - спитав Пін, у захваті придивляючись до подарунка.
- Не знаю, про що тобі йдеться, - відповів старший з ельфів. - Річ красива, і тканина гарна - ще б пак, бо в Лоріені зроблена. Зрозуміло, плащі ельфійські, якщо саме Це тебе цікавило. Вони нагадують про красу листя й гілок, води й каміння у лісовому затінку, який ми так полюбляємо; бо ми, коли працюємо руками, завжди пригадуємо [391] все, що любимо. Однак за панцир вони не стануть: ні стріли не відхилять, ні клинка. Зате вони і легкі, і теплі, код холодно, і не жаркі, коли тепло, та ще допоможуть сховатись від ворожих очей, чи то в лісі, чи серед каміння. По чесний дар! Мабуть, Володарка дійсно високо цінує вас - адже ці плащі вона сама ткала зі своїми служницями, - ніколи досі не дарили нашого одягу чужоземцям.
Після сніданку Хранителі з важким серцем покинули свою тимчасову домівку - зелений луг з водограєм. Воші встигли звикнути до чудового місця, хоч навіть не знали) скільки днів та ночей провели там. Ще на хвилинку зупинилися вони помилуватись прозорою водою, осяяною сонячним промінням, коли на лузі з'явився Гельдір. Легко ступаючи по свіжій травичці, наблизився він, і Фродо радісно привітався до нього.
- Я повернувся з Північної межі, - сказав ельф, - мені знов доручили служити вам за провідника. По всій Маревій Долині клубочаться дим та пара, гори тремтять: У надрах земних гуде та гуркоче. Якби кому заманулось повертатись додому тим шляхом, ніхто не пройде. А ваша путь веде тепер на південь. Отож, ходімо!
Знову йшли вони безлюддям, зеленими стежками Карас-Галадону, а у кронах дерев перекликались і співали чудові голоси. Подорожні мовчали. Ось Гельдір вже веде; їх униз південним схилом пагорба, і знов перед ними величезні ворота зі світильниками та білий міст. Перейшли міст - і прекрасне місто ельфів залишилось позаду. Невдовзі вони завернули з дороги на стежку, що бігла через меллорновий гай та далі, лісистими горбами та долами, у сріблястім затінку, весь час униз, на південний схід, до берега Ріки.
Загін здолав уже близько десяти миль, і наближався полудень, коли стежку перетнула висока зелена стіна. Крізь невеличкий проріз вони несподівано вийшли на відкрите місце: Перед ними розлягався луг: яскрава трава, усіяна золотими зірочками еланору, лисніла на осонні. Луг вклинювався вузькою смугою поміж двома водними перепонами: справа, з заходу, текла, розсипаючи сонячні блискітки, Срібна Струна, а зліва котив свої темні глибокі води Андуїн. На тому березі, скільки вхопиш оком, тяглись на південь ліси, голі та похмурі. Жоден меллорн не розкривав своїх золотих квітів за межами Лоріену.
На березі Срібної, неподалік від злиття річок, була влаштована пристань з білого каменю та деревини. Там тіснились найрізноманітніші човни та барки, деякі помальовані гарячими барвами, сріблом або золотом, але частіше просто зелені чи сірі. Для мандрівників приготували три сірих човники. Ельфи склали туди всі запаси, та ще додали до кожного по три мотки мотузки - міцної й тонкої, як шнур, шовковистої на дотик, того ж сірого кольору, що й подаровані плащі.
- Це що за штука? - поцікавився Сем, помацавши моток, що лежав на траві.
- Мотузка, ясна річ! - відповіли ельфи з човнів. - У дорозі не обійдешся без мотузки - довгої, міцної та легкої. Таку й даємо. Вона вам знадобиться.
- Цього можете мені не нагадувати! Я в Рівенделлі забув узяти мотузку, ото вже потім набідкався! Але мені цікаво, з чого її зробили, бо я у мотузочній справі обізнаний - у нас це, так би мовити, родинне.
- їх сплели з хитлайну, - сказав ельф, - але мені вже нема коли розповідати, як це робиться. Знав би раніш, Що це ремесло тобі подобається, міг тебе дечому навчити. А тепер, якщо тільки ти сюди коли-небудь не повернешся, подарунок подарунком і залишиться. Хай стане у пригоді!
- Час вирушати! - покликав Гельдір. - Все вже готове. Сідайте, але спочатку будьте обережні!
- Це не зайва засторога! - попередив другий ельф. - Інші народи таких човнів не мають. Наші легкі, але норовливі. Потонути вони не потонуть, хоч як би ви їх навантажили, але будуть вередувати, якщо невміло з ними поводитись. Перш ніж відпливти, вам варто прямо біля причалу повправлятися, як сідати у човен і вставати з нього.
Хранителі посідали до човнів: Арагорн, Фродо і Сем у перший, Боромир, Меррі та Пін у другий, а у третьому - Гімлі з Леголасом, які останнім часом стали близькими друзями; там же поклали більшу частину речей. Весла у човнах були короткі, з широкими лопатями у формі листка. Коли всі всілися, Арагорн повів їх на випробу вгору по Срібній. Проти швидкої течії посувались вони із зусиллям. Сем сидів на носі, міцно вчепившись у борти й тужливо поглядаючи на берег. Сонце, що відбивалось від брижів на воді, засліплювало йому очі. Коли проминули зелений Кут, дерева підступили до самої води. Золоте листя зрідка злітало [393] з них і пливло по воді. Безвітря, світло й тиша панували довкола, тільки десь далеко співали жайворонки.
Загнули за крутий поворот, і раптом назустріч гордовито виплив величезний лебідь. Вода розходилась зморшками від його білих грудей. Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; велетенські білі крила були напіврозгорнуті. Підпливши ближче, Хранителі почули музику і раптом збагнули, що це - човен, зроблений з правдивим ельфійським мистецтвом на зразок птаха. Двоє ельфів у білому вбранні направляли його чорними веслами. В човні сидів Келеборн, а поряд з ним стояла Галадріель, висока, в білому вбранні, з вінком із золотих квітів на голові. Вона грала на арфі й співала; печально й солодко звучав її голос під чистим, прохолодним куполом небесним.
Співала золоту лісів - і злотом ліс ряхтів.
Я вітер кликала легкий - і він летів на спів.
Гойдають лагідні вітри гілля столітніх крон
В яснім краю, де височить ельфійський Тіріон.
Осінній лист несуть річки у Західні моря,
В них сльози підданих моїх перлинами горять.
Осиплеться печальний ліс, зимові дні прийдуть,
Легкі ельфійські кораблі за море відпливуть.
О Лорієн! В краю твоїм живу я так давно,
Що відмінився у вінці прекрасний еланор.
Та чи вблагаю корабель прилинути на спів
Забрати в рідний край народ згасаючих лісів?..
Арагорн притримав човен, коли лебідь наблизився. Володарка Лоріену, скінчивши пісню, привіталась до мандрівників.
- Ми хотіли попрощатись, - сказала вона, - і благословити ваш подальший шлях.
- Довго гостювали ви, - додав Келеборн, - але жодного разу не брали участі у спільній трапезі. Отже, ласкаво просимо до прощального бенкету на лузі між плинних вод, що понесуть вас далеко від Лоріену.
Лебідь повільно поплив далі, до пристані, і веслярі, завернувши човни, попрямували за ним. Там, де земля Егладилу загострювалася кутом, бенкетували вони, але Фродо їв та пив мало; він не зводив очей і слухав тільки прекрасну Володарку. Ні таємної сили, ні загрози, ні величі її не відчував більше гобіт. В ті години вона постала перед [394] ним такою, якими зрідка бачать ельфів люди сучасності: вони і тут, близько, й далеко, мов живий уламок віків, що давно поринули у нестримний потік Часу.
їли та пили, сидячи на траві, аж нарешті наситилися. Тоді Келеборн заговорив про шлях, що чекав на них, і показав рукою на смугу лісів на південь від Клину:
- Коли попливете вниз по Рщі, ліс незабаром скінчиться, і потягнуться голі пустовища. Там Андуїн довго тече кам'янистим коритом повз заболочені луки, а потім розділяється на два рукави біля Кремінь-скелі - ми ЇЇ звемо Тол-Брандір. Далі Ріка з великим шумом й піною падає з високих водоспадів Раурос у низину Нендальф, або Мокрінь. Це область великих багнищ, де Ріка починає петляти і обертається на сітку рукавів. Туди ж виходить широке гирло Ентули, що тече з лісу Фангорн. За Ентулою, по цей бік Андуїну, лежить Рохан, або Марка Вершників. На другому березі височать похмурі гори Емін-Мейл. Вітер віє там зі сходу, бо вони межують із Згубними Болотами, а ті тягнуться аж до Кирит-Горгору та чорних воріт Мордору.
Боромиру й тим, хто піде з ним до Мінас-Тіріту, варто було б покинути ріку перед Рауросом та перейти Ентулу вище її болотистого гирла. Але уважайте, щоб не зайти занадто далеко, інакше дістанетесь до Фангорну, а це дивне місце і нині мало кому відоме. Втім, Боромир і Арагорн, без сумніву, не потребують подібних засторог.
- Так, в Мінас-Тіріті ходять чутки про Фангорн, - сказав Боромир. - Але все це з ґатунку тих казок, якими старі жінки задурюють голови дітям. Всі землі північніше Рохану тепер для нас - далека далечінь, є де розгулятись фантазії. В минулому уздовж Фангорну проходив кордон нашого королівства; однак уже багато поколінь змінилося відтоді, як гондорці востаннє побували там, і нема кому підтвердити чи спростувати старовинні перекази.
Я сам зрідка навідуюсь до Марки Вершників, але в північній частині ніколи не бував. Коли мене відрядили з дорученням до Рівенделлу, я пройшов попід Білими горами, через Роханський перехід, переправився через Ізену - Залізну річку, а потім через Світлу, і так дістався до Північних земель. Далекий шлях - я нарахував десь 400 ліг, і йшов я багато місяців, бо при переправі через Срібну біля Тарбаду загубив коня. Зате після такої мандрівки, та ще з досвідом того шляху, що ми здолали разом, я, без сумніву, [395] зумію пройти по землях Рохану та крізь Фангорн, якщо буде потреба.
- Тоді мені більше нема чого додати, - сказав Келеборн. - А все ж таки не зневажай перекази давніх літ - старі жінки, бува, пам'ятають такі слова, котрі інколи корисно було б знати мудрим.
Тут Галадріель підвелася з трави; дівчина з її почту подала келих, вона налила його до краю білим медом й подала Келеборнові;
- Час осушити прощальний келих. Випий, повелителю Деревного народу! І хай серце твоє не сумує, хоч за полуднем прийде ніч, і вечір наш уже близько.
Вона подала келих кожному з Хранителів по черзі і з кожним попрощалась. Коли всі випили, вона попросила їх знову сідати; для неї та Келеборна принесли крісла, ельфи стали за ними мовчазним колом. Галадріель пильно подивилась на гостей і нарешті промовила:
- Ми осушили келих розлуки, і тінь невдовзі стане між нами. Але ми привезли кілька подарунків для вас на спомин про Лоріен і його володарів. Ось дар Келеборна і Галадріелі для того, хто поведе загін, - вона подала Ара-горну піхви для меча, прикрашені візерунком з золотих та срібних квітів з листям, а між ними вився напис: руни з блискучого каміння складалися у ім'я «Андріл» та історію меча. - Клинок у цих піхвах ніколи не заіржавіє, не зламається, навіть переможений. Але, можливо, ти хотів би одержати ще щось? Морок незабаром стане стіною поміж нами, хто знає, чи зустрінемось раніше, ніж прийде час вирушити тим шляхом, що не має вороття?
-Володарко, - відповів Арагорн, - ти знаєш усі мої бажання і довго зберігала єдиний скарб душі моєї. Але не ти ним володієш, і навіть при бажанні не здатна обдарувати мене. Мені судилося здобути омріяне, лише йдучи крізь тьму...
- А все ж таки я можу порадувати тебе, - сказала Галадріель. - Ось що передали мені на той випадок, якщо ти з'явишся у нас. - Вона подала Арагорну срібну брошку, орла з розкинутими крилами, з великим прозоро-зеленим каменем посередині; він виблискував, ніби сонце крізь весняне листя. - Цей камінь я подарувала дочці своїй Келебріан, а та - своїй. Тепер він твій, як запорука надії. Хай стане віднині твоїм ім'ям давно заповідане: Елеасар, Ельфійський Самоцвіт з дому Еленділа! [396]
Арагорн узяв брошку, приколов на груди, і всі здивувались: ніколи досі не помічали в нього такої величної постави - немов струсив він із пліч тягар минулих літ.
- Дякую тобі за все, Володарко Лоріену, - сказав він. - Ти дала життя Келебріан і Арвен, Вечірній Зорі - якими ж словами я міг би краще звеличити тебе?
Галадріель схилила голову, а потім звернулась до Боромира; йому вона подарувала золотий пояс, а Меррі та Піну - срібні пояски з пряжкою у вигляді золотої квітки. Леголас одержав лоріенський лук - довший та міцніший, ніж луки Чорнолісся, з тятивою, звитою з пасма ельфійського волосся. До нього додали ще сагайдак зі стрілами. А Семові Галадріель сказала:
-- Тобі, маленький садівнику, любителю дерев, я можу дати лише скромний дар. - Вона поставила йому на долоню скриньку з простої сірої деревини, прикрашену тільки єдиною срібною руною на віці. - Це руна мого імені, але у вашій мові це також перша літера слова «сад». Тут - земля з моїх садів, а з нею всі благословення, на які ще здатна Галадріель. Цей дар не обереже тебе в дорозі, не захистить від небезпек, але якщо ти збережеш його і нарешті повернешся додому, тоді, сподіваюсь, одержиш винагороду. Хоч яку б руїну й пустку ти не зустрів у рідному краї, досить розсіяти по саду цю землю, і йому не знайдеться рівних у всьому Середзем'ї. А тоді згадай Галадріель і Лоріен, яким ти бачив його, хоч і взимку. Бо весна й літо наші минули, і тільки у пам'яті тих, хто живий, ще зберігаються вони.
Сем ухопився за скриньку, почервонів аж по самі вуха і, пробелькотівши щось нерозбірливе, вклонився, як міг.
- А який дар бажав би одержати від ельфів гном? - спитала Галадріель, звертаючись до Гімлі.
- Мені нічого не треба, - відповів Гімлі. - Досить того, що я бачив Володарку Лоріену і чув її доброзичливе слово.
- Слухайте, ельфи! - вигукнула Галадріель. - Та хай ніхто більше не сміє казати, ніби гноми користолюбні й необтесані. А все ж таки, Гімлі, сине Глоїна, можливо, с щось, чого ти бажаєш, а я могла б дати? Будь ласка, зізнайся мені! Погано, якщо ти єдиний з гостей залишишся без подарунка!
- Нічого не треба мені, Володарко, - низько вклонившись, сказав Гімлі, а потім, затинаючись, додав: - Нічого, крім... даруй мені таке зухвальство... крім пасма твого [397] волосся, що перевершує красою золото, яке знаходять під землею, як зірки перевершують коштовне каміння з рудників. Я не смів би просити такого дару, але ти звеліла висловити бажання...
Ельфи заворушились, зашепотіли; Келеборн здивовано поглянув на Гімлі, але Володарка посміхнулась:
- Кажуть, що гноми майстерно працюють руками, але не язиком. Про Гімлі цього не скажеш. Ніхто ще щ висловлював мені такого прохання - зухвалого, але водночас шанобливого! І як можу я відмовити, якщо сама примусила його говорити? Але зізнайся, що ти зробиш, якщо одержиш цей дар?
- Буду зберігати, як скарб, пані, на спомин про слова, що ти сказала під час нашої першої зустрічі. А якщо мені пощастить повернутись до рідної кузні, я покладу його до кришталевої скриньки, щоб передати нащадкам як довічний заповіт доброї волі Гори та Лісу.
Тоді Володарка розплела одну свою довгу косу, відрізала тонке золоте пасмо і подала Гімлі.
- Прийми це і послухай, - сказала вона. - Я не стану пророкувати, бо пророцтва нині ненадійні, адже з одного боку маємо пітьму, а з другого - тільки надію. Але якщо надія не підведе, тоді я кажу, Гімлі, сине Глоїна: золото потече до тебе рікою, але ніколи не заволодіє твоєю душею.
- А тепер, - сказала вона, звертаючись до Фродо, - останнім будеш ти, Хранителю Персня, хоч не останній ти у моїх думках. Для тебе я приготувала ось це. - Вона підняла кришталеву посудинку-фіал; від руху її руки він заблищав і бризнув на всі боки білим промінням. - Цей фіал вміщує краплі води з мого джерела, пронизані промінням зірки Еаранділу. Чим темніша ніч, тим ясніше він світить; хай допоможе він тобі, коли всяке інше світло згасне! Пам'ятай Галадріель та її Дзеркало!
Фродо взяв фіал, і в ту мить, поки той, сяючи, переходив у його руки, він знову побачив Галадріель, величну та прекрасну, але вже зовсім не страхітливу. Він вклонився, але слів для відповіді не знайшов.
Нарешті Володарка підвелась, і Келеборн повів Хранителів до причалу. Було вже опівдні, золоте світло заливало зеленіючий Кут, вода сріблясто виблискувала. Все давно було готове. Хранителі посідали по своїх місцях. З прощальними вигуками ельфи довгими жердинами відштовхнули човни від берега, і світла вода понесла їх. Мандрівники [398] сиділи мовчки, нерухомо. На зеленому березі, на виступі мису Кута безмовно стояла Галадріель. Пропливаючи повз Кут, вони всі глянули на неї і не відводили очей, поки човни повільно відпливали геть; але здавалось, ніби це Лоріен відпливає, мов яскравий корабель, де щогли - зачаровані дерева, - пливе до забутих берегів, а вони, не маючи сили допомогти, завмерли на краю сірого світу, позбавленого листя.
Тим часом Срібна злилася з водами Великої Ріки, човни розвернулися та швидко попливли на південь. Невдовзі біла постать Володарки зовсім змаліла; вона сяяла, мов скляне вікно на далекому горбі на заході сонця чи озеро, < коли дивишся на нього з гори: кристал, забутий на лоні землі. Потім Фродо здалося, що вона підняла руки в останньому прощальному привітанні, і вітер доніс її голос, слабкий, але ясний. Вона співала прадавньою мовою ельфів-вигнанців з-за Моря, і гобіт не зрозумів слів, а прекрасна мелодія не втішила його.
Втім, як це трапляється з ельфійською мовою, слова закарбувалися у пам'яті Фродо, і багато років по тому він переклав їх, старанно, як міг: мова ельфійських пісень була йому мало зрозуміла, а ще й до того йшлося у пісні про речі, майже не відомі у Середзем'ї:
Ай! Лауріе лантар лассі сурінен,
Йені унотиме ве рамар альдарон!
Йені ве лінте йулдар аваніер
мі оромарді ліссе-мируворева
Андуне пелла, Вардо теллумар
ну луїні йассен тінтілар і елені
омаріо айретарі-ліринен.
Сі ман і йулма нін енкуантува?
Ан сі Тінталле Варда Ойолоссео
Ве фаніар маріат Елентари органе
ар іше тіер ундулаве лумбуле;
ар синданоріелло кайта морніе
і фалмаліннар імбе мет, ар хисіе
унтупа Калакіріо мірі ойале.
Сі ванва на, Ромелло ванва, Валімар!
Намаріе! Най іруваліе Валімар.
Най еліе ірува. Намаріе!
«О, як кружляє під вітром золоте листя, як опадають, ніби листя, незчисленні літа! Довгі літа промайнули, немов легкий вітерець над духмяним лугом, у високих чертогах [399] Заходу, під синіми склепіннями Варди, де зірки миготять, слухають її спів, її голос, царствений та святий. Хто знов наповнить мій келих? Адже нині Варда, Зоряна, що запалює зірки, володарка світил, на одвічно-сніговій горі звела руки свої, ніби хмари, і тінь вкрила дороги; поза колом сутінок пітьма вкрила пінні хвилі, що розділяють нас» і навіки розтануло в тумані світло Калакірії. Загубили ми Ва-лімар, загубили ті, хто залишився на сході! Прощавай же! Може статися, ти відшукаєш Валімар, Може статися, що тобі судилося його знайти. Прощавай!» Варда - це ім'я тої Володарки світу, котру ельфи-вигаанці звуть Елберет.
Раптом ріка зробила поворот, береги з обох боків стали вищі, і Лоріен зник з їхніх очей. І ніколи більше Фродо не бачив цієї чудової землі.
Тепер подорожні залишились віч-на-віч зі своїми турботами. Очі їх, сповнені смутку, сліпило сонце. Гімлі плакав, не приховуючи сліз.
- Ніколи більше не побачити мені подібної краси, - жалівся він Леголасові, що сидів поруч. - Адже нема нічого на світі прекраснішого, ніж її дар! - Він приклав руку до грудей. - Скажи, Леголасе, навіщо я пішов у цей похід? Не здогадався я, у чому буде головна небезпека! Елронд мав рацію: ми не могли заздалегідь передбачити, що нас спіткає на шляху! Острах перед муками у пітьмі не залишав мене. Але коли б я знав, яких мук зазнаю від світла та радості, нікуди б не пішов! Жорстокішої рани, ніж спричинила мені ця розлука, не заподіє навіть сам Чорний Володар. Лихо Гімлі, синові Глоїна!
- Ні, - заперечив Леголас, - лихо всім нам! І всім, хто живе нині, а не в минулі часи! Бо всі ми приречені знаходити та губити, немов вічно пливемо по швидкій ріці. Подумай, Гімлі, сине Глоїна: чи не благословен той, хто страждає з власної волі, а не з чужої? Ти мав інший вибір, але не покинув товаришів, і винагородою тобі будуть спогади про Лоріен Квітучий. Вічно свіжі, непоплямовані, вони ніколи не поблякнуть у твоїй душі!
- Може, й так, - зітхнув Гімлі. - Спасибі за добре слово. Ти, звісно, маєш рацію; але таке втішання погано гріє. Не пам'яті прагне душа моя. Це <- лише дзеркало, хоч би навіть таке ж ясне, як Келед-Зарам; принаймні, так відчуваю це я, гном Гімлі. Ельфи, мабуть, сприймають усе інакше. Я чув, що для вас пам'ять - не сон, а пробудження минувшини. У гномів не так... Либонь, досить про це [400] міркувати. Поглянь, човен занадто навантажений і низько сидить у воді, а течія тут швидка. Я зовсім не бажаю топити своє горе у холодній воді!
Гном схопив весла та став правити до західного берега, услід за човном Арагорна, який вже зійшов зі стрижня ріки.
Так загін Хранителів продовжив свій довгий шлях по широких швидких водах на південь. Оголені ліси товпились уздовж берегів, заступаючи погляд на подальші землі. Вітер ущух, ріка текла безгучно. Навіть голоси птахів не порушували тиші. Ближче до вечора сонце затягло серпанком пари, і воно виблискувало, немов біла перлина під хвилею, а потім схилилося на захід, споночіло рано, а затим прийшла й сіра беззоряна ніч. До пізньої глухої години пливли Хранителі, стримуючи човни так, щоб не виходили з затінку лісів західного берега, що нависли над водою. З туману, мов привиди, випливали великі дерева, жадібно простягали до води кострубате коріння. Було тоскно й холодно. Фродо прислухався до ледь чутного белькотіння Ріки поміж коріння та напівзатоплених пнів, поки голова його не схилилась на груди, і він поринув у неспокійний сон.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
