Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
Розділ 3 ВТРЬОХ ВЕСЕЛІШЕ
- Ти мусиш піти потайки і то якнайшвидше - сказав Гандальф. Але проминуло вже два чи три тижні, а Фродо навіть не почав збиратися.
- Я розумію, - зітхав Фродо. - Але як мені поєднати обидві вимога? Якщо я раптом зникну потайки, сполошиться увесь Край.
- Зрозуміло, ти не повинен зникати! Адже я сказав «якнайшвидше», а не «миттєво». Це нікуди не годиться! Якщо вигадаєш, як залишити Гобітанію непомітно ДЛЯ УСІХ, тоді є сенс трохи почекати. Але й баритися не можна.
- А якщо влаштувати це восени, на день народження чи опісля? - спитав Фродо. - До того часу я, мабуть, щось вигадаю.
Відверто кажучи, йому вельми вже не хотілося починати - тепер, коли дійшло до діла. Торба-на-Кручі здавалась тепер набагато привабливішим притулком, ніж у всі попередні роки, й він хотів сповна насолодитися своїм останнім літом у Гобітанії. Восени він знав це - жага мандрів прокинеться у його серці, як завжди. Отже, він вирішив піти на свій п'ятдесятий день народження, коли Більбо виповниться 128. Це слушна дата для початку походу немов по його сліду. Йти услід за Більбо - так він казав собі весь час, так легше було пристосуватися до думки про розлуку з домівкою. Про Перстень він намагався не думати, й куди він може завести - теж. Гандальфу він цих думок не відкривав. А чи здогадувався чарівник про щось - завжди було важко сказати.
Він поглянув на Фродо й посміхнувся.
- Дуже гарно, - сказав він. - Це цілком підходить. Але не пізніш! Я починаю дуже непокоїтись. А поки що будь обачний, нікому ані слова. І пильнуй, щоб Сем не розпатякував, не то й насправді перетворю його на жабу.
- Ну, куди я зібрався, роздзвонити буде важко - адже я й сам цього ще не знаю.
- Не верзи дурниць! - обірвав його Гандальф. - Я ж не забороняю тобі залишити адресу у поштовій конторі. Але ти залишаєш Край, і ось про це ніхто не повинен знати, поки ти не опинишся далеко. І хоч для початку [76] можна обрати будь-яку з сторін світу, твій вибір має зостатися невідомим.
- Я досі нічого не обрав, - сказав Фродо. - Ні про що не можу думати, крім розлуки з Торбою. Та й куди йти? Хто вкаже шлях? І яка в мене мета? Більбо ходив добувати скарби, туди й назад. А я вирушаю, щоб позбутися скарбу, й повернутися мені, мабуть, не доведеться.
- Навряд чи ти зумієш далеко зазирнути у майбутнє, - відповів Гандальф. - Та й я теж. Може, тобі доведеться самому шукати Згубну Щілину, а може, підуть інші, хто зна? В усякому разі, ти поки ще не готовий до такої далекої путі.
- Це справді так! Але куди йти спочатку?
- Назустріч турботам і небезпекам; але не дуже квапливо, не дуже прямо. Моя тобі порада: йди до Рівенделлу. Цей шлях не такий небезпечний, хоча на тракті уже менш спокійно, ніж було раніш, а буде ще гірше.
- До Рівенделлу? - сказав Фродо. - Чудово! Я піду на схід, у Рівенделл. Візьму з собою Сема, нехай подивиться на ельфів, йому це сподобається, - він намагався говорити безтурботно, але у серці його раптом спалахнуло бажання побачити дім Елронда Напівельфа, подихати повітрям тої затишної долини, де й досі мирно мешкав Пречудний Народ.
Одного вечора влітку приголомшлива новина обговорювалась і «Під Плющем», і в «Зеленому Драконі». Велетні й інші знамення були позабуті заради важливішої події: Фродо Торбинс зібрався продавати садибу, та ні, вже продав - Кошелям-Торбинсам!
- Ну, з них він, мабуть, добряче заправив, - казав дехто.
- За помірну ціну продав, - заперечували інші, - з пані Геранії багато не заправиш. (Одо на той час вже помер, доживши до ста двох років, але так і не дочекавшись ясної днини).
Причину продажу славетної нори обговорювали ще пристрасніше, ніж ціну. Дехто (таких було небагато) тримався думки - підказаної натяканнями й кивками самого Торбинса, - що гроші у Фродо кінчаються; тому він вимушений залишити Гобітон, щоб на прибуток від продажу маєтку скромно прожити у Забоччі, серед родичів. «Якнайдалі від Кошелів», - додавали деякі. Але уява про незліченні [77] багатства так уїлась у свідомість гобітів, що більшість відмовлялася вірити цьому і швидше визнала б першу-ліпшу, найневірогіднішу причину, яку тільки могли вигадати: наприклад, таємні підступи Гандальфа. Хоча маг тримався непомітно, навіть з дому вдень не виходив, усі добре знали, що він ховається «там, на Кручі». Залишалось незбагненним, заради яких чаклунських витівок йому це треба, але сам факт сумнівів не викликав: Фродо повертається до Забоччя.
- Так, восени приїду обов'язково, - казав він. - Меррі Брендібок поки що підшукує мені затишну нірку або скромний будиночок у Струмковій Ярузі за Брендітропом, й завдаток уже сплачено.
Всіх, окрім Сема, він намагався переконати, буцімто збирається залишитись там назавжди. Це спало йому на думку, коли був обраний шлях на схід: адже Забоччя знаходилось на східному кордоні Краю, а оскільки він мешкав там у дитинстві, його повернення ставало цілком природним.
Гандальф прожив у Гобітоні близько двох місяців. Наприкінці червня, незабаром після того, як плани Фродо остаточно визначились, він якось увечері раптом зібрався йти.
- Постараюсь упоратися швиденько, - сказав він. - Мені зараз неодмінно треба порозвідати південні кордони. Я байдикував більше, ніж можна було.
Говорив він весело, але Фродо помітив на його обличчі тінь занепокоєння.
- Щось трапилось? - запитав він.
- Зовсім ні, але треба з дечим розібратися. Якщо тобі потрібно буде іти негайно, я відразу ж повернусь або надішлю звістку. А ти поки що тримайся свого плану і поводься якомога обережніше, особливо з Перснем. Кажу ще раз: ні в якому разі не користайся ним!
На світанку він пішов, сказавши напослідок: «Я можу повернутися у будь-яку мить. У крайньому разі встигну до прощального свята. На Тракті нам краще бути вдвох».
Спочатку Фродо зовсім засмутився і часто замислювався, що могло занепокоїти Гандальфа, але мало-помалу заспокоївся: погода стояла гарна, і всі турботи на деякий час відступили. Нечасто випадало у Гобітанії таке чудове літо, така щедра осінь; яблуні знемагали від важких плодів, [78] мед витікав із стільників, а пшениця виросла висока, з повним колоссям.
Тільки восени Фродо почав знову непокоїтись про Гандальфа. Березень настав, а від нього не було звісток. Наближався День Народження і Від'їзду, а він не з'являвся, не надсилав листа. В Торбі-на-Кручі стало шумно: друзі Фродо поселились у нього, щоб допомогти зібратися. Були там Фредегар Бульбер і Фолько Мудрінс, і, звичайно, щирі друзі Перегрій Тук і Меррі Брендібок. Разом вони перевернули садибу догори ногами.
Двадцятого вересня два криті фургони, навантажені меблями й тими речами, котрі Фродо залишав собі, відбули до Забоччя. На другий день Фродо вже не знаходив собі місця й безперестанку бігав видивлятися Гандальфа. Ранок у четвер видався такий же ясний та погожий, як багато років тому, у день славетного Бенкету. А Гандальф усе не з'являвся. Ввечері Фродо влаштував прощальний бенкет, дуже скромний - пообідав разом зі своїми чотирма помічниками; він був пригнічений і похмурий. Думка про неминуче розставання з друзями пригнічувала його; він ніяк не міг вигадати, як краще сказати їм про це.
Втім, четверо молодиків перебували у чудовому настрої, і незабаром веселощі лились через край; вони сиділи у спорожнілій їдальні - нічого, крім столу та стільців, - але обід був непоганий, та ще й подали чудове вино: Фродо не продав свого запасу Кошелям-Торбинсам.
- Нехай розпоряджаються моїм майном на свій розсуд, коли накладуть на нього свою лапу, - принаймні цьому я знайшов вдале застосування! - сказав Фродо, спустошивши останній келих «Старого Виноградного».
А ще поспівали вони багато пісень, та позгадували про спільні витівки, та проголосили тост на честь Більбо, та випили, за звичаєм, разом за нього й за Фродо. Потім вийшли подихати свіжим повітрям і помилуватися зірками, а потім лягли спочивати. Свято скінчилось, а Гандальф так і не прийшов.
Зранку навантажили решту багажу на ще один візок. Меррі узяв доставку на себе, й вони з Череванчиком (тобто з Фредегаром Бульбером) покотили геть. «Має ж хтось протопити у господі до вашого приїзду, - сказав Меррі. - Ну, до зустрічі післязавтра - якщо не будете надто довго спочивати!» [79]
Фолько після сніданку розпрощався й пішов додому, а Пін залишився. Фродо турбувався, увесь час марно прислуховуючись, чи не йде Гандальф. Він вирішив почекати до ночі. Кінець кінцем, Гандальф при необхідності зможе знайти його у Струмковій Ярузі, а може, він просто туди й попрямував? Адже Фродо піде пішки: заради втіхи, щоб востаннє ^подивитися на рідні місця, та й з деяких інших причин. Йому здавалося зовсім, не важко дійти з Гобітона до переправи через Брендівіну.
- Мені піде на користь трошки розім'ятися, - сказав він, роздивляючись своє відображення у запорошеному дзеркалі, у напівпустім передпокої. Він вже давно покинув далекі прогулянки й тепер трохи забрезкнув.
Після сніданку, до великої прикрості Фродо, з'явились Кошелі-Торбинси, Геранія та її білявий синок Лотто. «Нарешті вже усе наше!» - казала Геранія, заходячи до дому. Це було нечемно, та й невірно: угода про продаж набувала сили тільки опівночі. Втім, Геранії можна було вибачити: адже їй довелось чекати цієї хвилини на 77 років довше, ніж вона розраховувала, і їй уже пішов сотий рік. Так чи інакше, вона прибула, аби упевнитись, що все придбане нею залишилось на місці, й зажадала ключі. Не скоро вдалося її задовольнити - вона принесла з собою довгий перелік майна та звірила його увесь, пункт за пунктом. Нарешті вони з Лотто пішли собі геть, отримавши запасні ключі та обіцянку залишити другий ключ у Гемджи, на Торбиному узвозі. Геранія пирхнула, не приховуючи, що вважає цих Гемджи здатними за ніч обібрати увесь дім. Фродо навіть не запропонував їй чаю.
Сам він випив чаю з Піном та Семом Гемджи на кухні. Всім було повідомлено, що Сем їде до Забоччя «допомагати панові Фродо й доглядати сад»; Дід не заперечував, хоч йому зовсім не посміхалося мати по сусідству Геранію.
- Востаннє поїли у Торбі-на-Кручі! - сказав Фродо, підіймаючись із-за столу. Мити посуд вони на стали - хай Геранія попорається. Пін і Сем затягли ремінці на дорожніх торбах і склали їх на ґанку. Потім Пін вийшов напослідок прогулятися по саду, а Сем кудись зник.
Сонце зайшло. Фродо блукав по знайомих кімнатах, стежачи за тим, як сонячне світло згасає на стінах і тіні виповзають з кутків. Поступово в домі стало зовсім темно. Він вийшов, спустився до воріт і пішов по стежці у бік [80] Головного Шляху. Він сподівався зустріти Гандальфа, що поспішатиме назустріч.
Безхмарне небо рясно всіяли зірки. «Гарна буде ніч, - сказав Фродо уголос. - Гарна ніч для початку. Нестерпно далі стирчати тут і чекати. Я піду, а Гандальф мене наздожене».
Він завернув назад, та відразу ж зупинився: з-за рогу, наприкінці Торбиного узвозу, чулися голоси. Один належав батькові Гемджи, другий був чужий і неприємний. Слова бриніли нерозбірливо, але відповіді Діда, досить різкі, лунали чітко. Старий, здається, був роздратований. «Ні, пан Торбинс поїхав сьогодні зранку, і мій син з ним разом, і майно перевезли. Так, усе геть продав і поїхав, кажу ж вам. Навіщо? А це вже не моя справа, та й не ваша. Куди? Ну, тут таємниці нема: у Забоччя, кудись туди, далеко. Еге, це добрячий кінець. Я не бував - народ там чудернацький. Ні, передати вітання не візьмусь. На добраніч!»
Хтось протупотів униз по Кручі. Фродо чомусь відчув велике потеплення від того, що невідомий не підвівся на пагорб. «Здається, я вже ситий по саме горло усякими розпитуваннями, - подумав він. - Ну, й настирний же в нас народ!» Він хотів був піти й запитати в Діда, хто приходив, але передумав і швидко пішов додому.
Пін сидів на ґанку, на своїй торбі. Сема не було. Фродо трохи відхилив двері до темної нори й гукнув: «Се-ем! Уже час!»
- Йду, пане! - пролунала здалека бадьора відповідь, і незабаром Сем з'явився, витираючи долонею рота - він прощався у погребі з пивним барилом.
- Усе готове, Семе? - запитав Фродо.
- Так, пане. Залишилось тільки ключа віднести, але це я швиденько.
Фродо зачинив і замкнув вхідні двері та віддав ключ Семові.
- Як віддаси ключа батькові, біжи провулком до воріт, тих, що виходять до луки. По вулиці не підемо - занадто багато тут цікавих очей та вух.
Сем прожогом кинувся виконувати доручення.
- Ось ми нарешті йдемо! - сказав Фродо. Вони закинули торби на спини, узяли палиці та, обминувши ріг, вийшли на західний бік садиби. [81]
- Прощавай! - сказав Фродо, подивившись на темні, неживі вікна, махнув рукою і, повторюючи, хоч сам того не знав, дії Більбо, хутко пішов за Перегріном по садовій стежці. Вони перестрибнули через перелаз у нижньому кутку саду й пішли полями, швидко зникаючи у темряві.
Біля підніжжя Кручі були ворота, що вели до вузенької вулички. Там друзі зупинились і підтягай шлейки своїх торб. Незабаром бігцем примчав Сем, важко сопучи: його торба, напхана під зав'язку, мов гора, нависала над плечима. На голову він нап'яв високий безформний ковпак, який називав капелюхом. У сутінках він дуже скидався на гнома.
- Впевнений, що ви понабивали до моєї торби все найважче, - сказав Фродо. - Співчуваю слимакам та всім, хто тягає свій дім на спині!
- Я міг би дещо перекласти до себе, пане, - запропонував Сем хоробро, але нещиро.
- Та ні вже, Семе, не треба! - втрутився Пін. - Йому це тільки на користь. Сам же звелів нам усе це спакувати! Останнім часом він розлінувався, отже, нехай трохи порухається, тоді полегшає!
- Майте милосердя до бідолашного старого гобіта! - засміявся Фродо. - Доки я доплентаюсь до Забоччя, то стану тоненьким, наче лозиночка!.. Та що це я дурниці кажу?! Підозрюю, що ти, Семе, узяв на себе більше, ніж ми домовились. На першій же зупинці перевірю! - Він знов взявся за палицю. - Усі ми полюбляємо ходити потемки, отож давайте пройдемо кілька миль, а там уже й на боковеньку.
Вони звернули навскоси на захід, потім наліво і знов тихо вийшли у поля. Вони рухались вервечкою один за одним уздовж огорожі, обминаючи левади, і ніч поступово густішала навколо них. В темних плащах вони перетворились на невидимок і без чарівних перснів. Як усі гобіти, вони вміли, коли треба, ходити зовсім безшумно, так що й гобіт би не почув. Навіть звірота лісова та польова ледве помітила їх.
Потім вони перейшли по вузенькому, в одну дошку, містку через струмок на захід від Гобітону. Вночі він здавався чорною стрічкою, що звивається поміж вільхами. Милі зо дві далі на схід вони хутко перетнули шлях до Брендівінського моста. Звідси починався Туклін, прадавня земля Туків; завернувши на південний схід, вони попрямували до Зелених Пагорбів. Піднявшись на перший [82] схил, озирнулися й побачили вдалечині мерехтливі вогники Гобітона у тихій долині за струмком. Потім темні складки пагорбів заступили їх; а там пропало з очей і селище над Водицею. Коли й вогники останньої ферми, що виблискували крізь гілля дерев, залишились далеко позаду, Фродо помахав їм рукою на прощання. «Чи судилося мені ще раз побачити все це?» - тихо запитав він.
За три години вони зупинились відпочити. Ніч стояла ясна, прохолодна й зоряна, тільки над ярами та річищами струмків звивався смугами сивий туман. Тонкі гілки берез погойдувались під слабким вітерцем, розкреслюючи чорною сіткою бліде небо. Друзі попоїли (досить помірно порівняно зі звичайною вечерею) і рушили далі.
Невдовзі вони натрапили вузеньку стежину, яка вела в темну далечінь, вгору та додолу по пагорбах, до Лісового Клину й Переправи. Вона відгалужувалась від головного шляху на Водицю й тяглась краєм Зелених Пагорбів до самого Лісового Клину, дикого кутка Східної чверті.
Потім вони звернули на стежку між високих дерев. Сухе листя тихо шелестіло над їхніми головами. Було дуже темно. Спочатку вони щось казали, тихенько наспівували - адже тепер їх ніхто не міг почути. Потім замовкли, і Пін почав відставати. Нарешті, при сходженні на крутий схил, він зупинився і позіхнув.
- Спати жахливо хочеться, з ніг валюсь, - сказав він. - Ви що, збираєтеся спати на ходу? Адже зараз уже майже північ!
- А я вважав, що тобі подобається гуляти вночі, - сказав Фродо. - Втім, поспішати особливо нема куди: Меррі чекає на нас тільки післязавтра, тобто ми маємо ще два дні. Отже, оберемо підходящу місцинку та зупинимось.
- Вітер західний, - зауважив Сем, - якщо перевалити на той бік пагорба, не буде протягу. А далі там іде, якщо не помиляюсь, сухий смерековий ліс.
Сем добре знав місцевість миль на двадцять навколо Гобітона, але на тім його географічні знання вичерпувались. На верхівці пагорба вони дійсно увійшли до смерекового лісу. Зійшли з дороги, поринули у темряву під деревами, що пахла смолою; назбирали ломаччя та шишок, запалили вогнище. Вогонь весело затріскотів під корінням величезної смереки, а гобіти сиділи навколо, аж поки очі не почали злипатися. Тоді кожен обрав собі куточок серед [83] коріння, і, загорнувшись у плащі та ковдри, незабаром усі міцно заснули. Вартових не ставили; навіть Фродо не відчував ніякої небезпеки тут, у самісінькому серці Краю. Коли вогонь згас, кілька лісових тварин прокралися придивитися до них зблизька. Лис, що біг лісом у власних справах, затримався на кілька хвилин і понюхав повітря. «Гобіти! - подумав він. - Оце так так! Чув я, що у тутешніх краях дивні дива діються, але щоб гобіт спав під деревом... Та ще й не один, а цілих троє! Ні, щось тут не те!» Він цілком мав слушність, але так ніколи й не довідався, у чому була справа.
Ранок настав блідий, прохолодний та вологий. Фродо прокинувся перший і відчув, що спина його геть уся у зам'ятинах від жорсткого коріння і не гнеться. «Розважальна прогулянка! - подумав він уперше, але не востаннє. - От що б мені було поїхати фургоном? А усі мої чудові перини продані Кошелям-Торбинсам! їх би сюди, на ці корчі!» - Він потягнувся й покликав:
- Гей, гобіти, прокидайтеся! Ранок який чудовий!
- Нічого чудового не бачу, - буркнув Пін, глянувши з-під ковдри одним оком. - Семе! Подай сніданок о пів на десяту! А чи вже зігріто воду для купелі?
Сем скочив та очманіло забубонів:
- Ні, пане! Не встиг, пане!
Фродо зідрав усі ковдри з Піна, витяг його на поверхню й пішов подивитися на шлях. Далеко на сході, з густого туману, що сповивав світ, підіймалося темно-червоне сонце. Дерева, по-осінньому золоті та багряні, немов пливли у похмурому морі. Трохи вліво й нижче по схилу шлях круто сходив у неширокий діл.
Коли він повернувся, Пін та Сем уже запалили багаття.
- Води! - вимагав Пін. - Де вода?
- Та аж ніяк не в мене у кишенях, - мовив Фродо.
- А ми гадали, що ти пішов воду шукати, - пояснив Пін, заклопотано виймаючи пакунки з їжею та кухлі. -, Може, тепер підеш?
- Ходімо разом, - запропонував Фродо, - та прихопи наші фляги.
Біля підніжжя пагорба знайшовся струмок. Вони наповнили усі фляги та маленький похідний чайник під тонким струменем заввишки кілька футів, що спадав з вибоїни у сірому камінні. Вода була крижана; гобіти пирхали та відпльовувались, поки вмивалися. [84] Коли сніданок з'їли, а речі знов упакували, йшла вже одинадцята година, і день обіцяв бути ясним та спекотним. Вони спустилися по схилу, перейшли струмок і знов піднялися й спустилися з чергового пагорба; незабаром плащі, ковдри, фляги, провізія та увесь обладунок перетворились на важкий тягар.
Денний перехід мав стати нестерпним, але за кілька миль дорога змінилась: утомливим зиґзаґом вона піднялась на крутий уступ, а потім пішла просто вниз. Гобіти побачили попереду низину з розсипаними купами дерев; далеко попереду вона танула у брунатному лісовому серпанку. То був Лісовий Клин, а за ним - Брендітроп.
- Шлях іде далі й далі, - сказав Пін,. - але я так не можу. Вже давно час попоїсти.
Він присів на узбіччі й подивився на схід, там ховалась у імлі ріка, кордон Краю, де^він прожив усе своє життя. Сем зупинився поряд з ним. Його круглі очі були широко відкриті: перед ним простягалися землі, досі ніколи не бачені.
- А чи мешкають у цих лісах ельфи? - спитав він.
- Ніколи не чув, - відповів Пін. Фродо мовчав. Він теж дивився на схід, на шлях, немов ніколи усього цього не бачив. Раптом він вимовив уголос, але неначе до себе:
Біжить дорога сотні літ
Геть від дверей в широкий світ,
За обрій, ген за край долин...
А я - за нею навздогін.
Ногами втомленими йду
Тоненьку стежечку веду
Зіллються у широкий шлях
Струмочки-стежечки.
А де кінець, - про те іще
Не писані книжки.
- Схоже на старі вірші Більбо, еге ж? - сказав Пін. - Чи це ти його наслідував? Щось воно мене не дуже надихає...
- Не знаю, - мовив Фродо. - Можливо, колись я їх чув. Вони якось самі прийшли. Звичайно, це дуже нагадує мені Більбо, яким він був у останні роки. Він часто казав, що на світі є тільки один шлях, як велика ріка: витоки її біля кожного порога, а кожна стежинка - притока. «Небезпечно це, Фродо, виходити за двері, - казав він, повертаючись [85] до ґанку Торби, після дальніх прогулянок. - Зробиш крок по дорозі, та якщо не утримаєшся, невідомо, куди тебе може занести. Чи розумієш ти, що оця сама стежка веде до Чорнолісся, а при бажанні, йдучи по ній, опинишся на Самітній Горі чи й зовсім уже у страшних краях!»
- Ну, мене щонайменше годину ніяка дорога нікуди не заведе, - сказав Пін, скинувши торбу з пліч. Інші зробили так само, сіли, притуливши торби до укосу дороги, і простягай ноги. Відпочивши, попоїли, а потім відпочили ще.
Сонце вже було на заході, довгі тіні лягли на землю, коли гобіти спустилися з пагорба. Досі вони не зустріли жодної душі. Цим шляхом користувалися нечасто - він не був пристосований для візків, тим паче що до Лісового Клину їздити було нічого. Шлях тепер біг просто крізь луги; подекуди високі дерева свідчили про наближення великого лісу. Отак швидким кроком ішли майже годину чи й більше, коли Сем зупинився, прислуховуючись:
- Хтось нас наздоганяє на поні чи на коні!
- Може, Гандальф? - припустив Фродо, але відразу ж відчув, що це не так: йому раптом захотілося сховатися куди-небудь від невідомого вершника.
- Звісно, я, мабуть, дарма турбуюсь, - винувато мовив він, - але краще, щоб мене ніхто не бачив. Набридло мені: за кожним кроком спостерігають та обговорюють... А якщо це Гандальф, влаштуємо йому несподіванку - нехай знає, як запізнюватися! А давайте сховаємось!
Супутники Фродо хутко побігли у правий бік від дороги і сховалися у неглибокій западині. Фродо ще вагався: цікавість чи щось інше утримувало його. Копита цокотіли все гучніше. Фродо ледве встиг сховатися у високій траві позаду дерева, що нависло над дорогою. Потім підвів голову й обережно визирнув із-за могутнього коріння.
З-за повороту вилетів чорний кінь - не гобітанський поні, а великий, справжній; високий на зріст вершник незграбно зігнувся у сідлі, загорнутий у широкий плащ із каптуром так, що виднілися тільки ноги у високих чоботах, встромлені до стремен; обличчя цілком ховалось у тіні.
Наблизившись до схованки Фродо, кінь зупинився. Вершник застиг, нахиливши голову. З-під каптура чути було сопіння, немов хтось намагався впізнати слабкий запах; голова хиталась з боку на бік.
Фродо зненацька до жаху злякався, що його зараз викриють, й одразу згадав про Перстень. Варто лише надіти [86] його на палець, і все буде гаразд. Ледве дихаючи, він не встояв проти спокуси, обережно сунув руку до кишені. Гандальфова порада здавалася тепер безглуздою. Адже Більбо користувався Перснем! «Ми ж навіть ще у межах Гобітанії», - доводив він собі, і рука його мимоволі торкнулася ланцюжка, на якому висів Перстень. В ідо ж мить вершник випростався і смикнув повіддя. Кінь кілька разів повільно переступив ногами і пішов швидким клусом.
Фродо підповз до узбіччя й стежив за вершником, доки той не зник у далечині. Йому здалося, що кінь, перш ніж зникнути з очей, звернув праворуч, до лісу.
«Дивно... та й страшно все це», - подумав Фродо, повертаючись до своїх супутників. Пін і Сем весь цей час пролежали носами у землю, отож нічого не бачили. Фродо описав їм вершника та його химерну поведінку..
- Він безперечно хотів побачити або винюхати мене. Не хотів би я, щоб він мене знайшов. Доки живу, такого не бачив!
- Але чого треба Рослому Народові від нас? - запитав Пін. - Чого той тип шукає у наших краях?
- Даруйте, пане, - раптом здогадався Сем, - відкіля він узявся, я знаю. Він у Гобітоні був, цей самий чорний вершник, якщо тільки їх не двоє. Куди він прямує, теж знаю.
- Як я маю це розуміти? - різко спитав Фродо, здивовано дивлячись на нього. - Чом же ти мене відразу не попередив?
- Та я, пане, тільки зараз пригадав... Це ж як було? Вчора ввечері замкнув я двері та поніс ключі до своєї нірки віддати батькові, а той і каже: «Привіт, каже, Семчику, а я гадав, що ти ще зранку від'їхав разом з паном Торбин-сом! Його тут хтось хотів бачити. Я того й відіслав до За-боччя. Голос у нього дуже бридкий. Я йому сказав, що пан Торбинс поїхав назавжди, а той як розлютиться! Аж засичав, засичав, мов шалений, мені аж моторошно стало». Я спитав у батька, хто це був. «А щоб я так знав, - каже. - Тільки не гобіт. Високий і чорний, нависнув наді мною. Мабуть, він чужинець, бо говірка чудернацька.» Мені, пане, слухати його далі вже часу не було, ви ж на мене чекали. Отже, я на це уваги не звернув. Батько мій вже старенький, бачить погано, а ще ж то було у сутінках - він саме вийшов ковтнути свіжого повітря перед тим, як лягати. Сподіваюсь, що вам не буде від того якоїсь шкоди, пане? [87]
- Батько твій ні в чому не винний. Відверто кажучи, я й сам чув, як чужинець в нього допитувався, та чогось не пішов дізнатися, хто це. Шкода, що не узнав, та й тобі краще було б пригадати це раніш. Я б тоді був обережнішим...
- Але, може, це хтось зовсім інший і з тим ніяк не пов'язаний, - сказав Пін. - Ми ж зникли дуже обережно, й навряд чи він міг вистежити нас.
- А запахи, пане? - нагадав Сем. - Адже цей щось тут винюхував. А про того Дід казав, що він був увесь чорний.
- Ой, дарма ми не дочекалися Гандальфа! - зітхнув Фродо. - Але ж усе могло скластися ще гірше...
- Отже, ти щось знаєш чи здогадуєшся? - запитав Пін, почувши це зітхання.
- Не знаю й навіть здогадуватись не бажаю, - відрізав Фродо.
- Гаразд, гаразд! Бережи свої таємниці, братику Фродо, доки можна, якщо це тобі до вподоби. Але що маємо робити далі? Я б не від того, щоб повечеряти, але краще, певне, забратися геть звідси. Від тих розмов про вершників, що носа не кажуть, а винюхають, ніякої радості!
- Добре, ходімо звідси, - відповів Фродо. - Але не по дорозі, бо ж той вершник може повернутися чи якийсь інший прискаче. Ми ще сьогодні маємо йти та йти. До Забоччя ще далеко...
Довгі й тонкі тіні дерев простягались по траві, коли вони рушили далі. Тепер гобіти трималися на деякій відстані від дороги та старанно ховалися. Але це дуже заважало рухові: трави були високі, земля грудкувата, а дерева росли дедалі ближче одне до одного.
Сонце сховалося за пагорбами позаду від них, настав вечір, коли вони знову вийшли на дорогу. Ще кілька миль вона вела просто уперед, а наприкінці довгої долини звернула ліворуч і пішла під гору, до смерекового лісу. Але у тому місці від неї відходила стежка, що звивалася поміж старезними дубами у напрямку Лісового Клину.
- Оце доріжка для нас, - сказав Фродо. Неподалік від розпуття вони знайшли кострубате старе дерево, ще живе, але з дуплом. До нього можна було дістатися крізь щілину з боку, протилежного дорозі. Гобіти заповзли усередину та розсілися на підлозі з потерті й сухого листя. Відпочили, дещо попоїли, розмовляючи стиха та час від часу прислухаючись. [88]
Коли почало темніти, вони крадькома повернулися до стежки. Західний вітер зітхав у гіллі, листя шепотіло. Незабаром стежка почала неухильно спускатись у імлисту долину. Попереду, на сході, зійшла яскрава зірка. Підбадьорюючи себе, гобіти пішли у ряд, ступаючи нога в ногу. Коли зірки рясно висипали на небі, їхня тривога розвіялась, вони більше не прислуховувались, чи десь не цокотять копита, і навіть почали стиха наспівувати, як то завжди роблять гобіти, коли повертаються додому вночі. Для цього найчастіше використовують пісні передобідні та сонні, але ця трійця заспівала похідної (хоч, звичайно, там ішлося про вечерю та м'яку постіль). Пісню цю склав Більбо Торбинс до стародавньої мелодії; Фродо почув її від Більбо, коли вони гуляли за околицею Водиці, розмовляючи про Пригоди.
В каміні полум'я ясне,
Під дахом постіль жде мене.
Та ноги жваві кличуть в путь,
Вперед за ріг, туди, де ждуть.
Чарівний ліс, таємний лаз, -
Хто ще їх знайде, окрім нас?!
Прекрасне дерево і цвіт.
Широкий світ! Чудовий світ!
Зелений пагорб, темний гай.
Поспішай! Поспішай!
За поворотом є гора,
Таємна брама чи нора.
Ти їх сьогодні проминеш.
Та завтра знов сюди прийдеш.
А, може, поряд вже за крок -
Дороги сонця і зірок,
їх знають вітерець і дощ.
І ми також! І ми також!
Світ вдалині, позаду - дім.
Нові стежки шукать ходім!
Доходить краю літній день.
Ніч зоряна по сліду йде.
Назад ходім! Назад ходім!
З усіх доріг вертаймо в дім!
Після річок, лісів, долин,
Нас кличуть постіль і спочин,
Вогонь і свічка при вікні,
Вечеря і веселка снів.
Пісок і камінь, гори й діл.
Вперед ходім! Вперед ходім! [89]
Пісня скінчилася, і Пін голосно довершив її: «Вперед ходім! Вперед ходім!»
- Тихо! - перебив його Фродо. - Здається, знов стукотить...
Вони принишкли й насторожилися. Цокіт копит долинав здаля і наближався, хоч повільно, але впевнено. Гобіти тихесенько шурхнули геть зі стежки і сховались у глибокій темряві під дубами.
- Далі не підемо! - сказав Фродо. - Я не хочу, щоб мене хтось бачив, але сам хочу побачити, хто це - знову Чорний Вершник чи ні.
- Гаразд, - сказав Пін, - тільки пам'ятай, що він нюхає!
Цокіт копит наближався. Вже не було часу шукати кращої схованки, ніж суцільна темрява під деревами; Сем та Пін скоцюрбилися за товстим стовбуром, а фродо підповз ближче до стежки, яка здавалася тьмяно-сірою, немов промінь світла, що гасне у лісовій хащі. Небо, безмісячне, але зоряне, ледь-ледь прикривав туман.
Вершник зупинився: Фродо помітив, як щось чорне промайнуло між деревами, а потім застигло: то була тінь коня і друга, менша - вершника, що тримав повід. Тінь покинула стежку й почала гойдатися з боку на бік. Фродо почув тихе сопіння. Тінь припала до землі і поповзла до нього.
Фродо знов закортіло надіти Перстень, і цим разом те бажання було ще сильнішим, нестерпнішим! Він ще не встиг зрозуміти, що робить, а вже його рука навпомацки шукала Перстень у кишені. Але у цю мить забриніли співи та сміх; дзвінкі голоси залунали у зоряних сутінках. Чорна тінь випросталась і відступила. Вершник скочив на коня й зник, немов розтанув у пітьмі по той бік стежки. Фродо з полегшенням зітхнув.
- Ельфи, - хрипко прошепотів Сем. - Ельфи, пане! Він був рвонувся назустріч тим голосам, але друзі його втримали.
- Так, це ельфи, - сказав Фродо, - їх інколи можна зустріти поблизу Лісового Клину. Вони тут не мешкають, але зрідка приходять навесні чи восени зі своїх земель поза Баштовим Узгір'ям. Та як же доречно! Ви не бачили, але той Чорний Вершник зупинився і вже підкрадався до мене, а тільки-но вони заспівали, він відразу ушився. [90]
- Гаразд, але що робити далі? - нетерляче спитав Сем, занадто збуджений, щоб хвилюватися з нагоди якихось там вершників. - Хіба не можна піти поглянути на них?
- Тихо! - звелів Фродо. - Вони самі йдуть сюди. Почекаймо!
Спів наближався. Тепер чути було лише один дзвінкий голос. Він співав чудовою ельфійською мовою, яку Фродо дещо розумів, а інші й не чули. Але слова, злиті зі співом, немов упліталися до їхніх думок і ставали ніби знайомими:
А Елберет Гілтоніель
Сіліврен пенна міріель
а менель аглар еленнат
фануілос ле ліннатон
неф аер сін неф аерон...
Цариця Західних країв,
Нетлінне сяйво зір твоїх
Горить крізь манівці землі
І править наші кораблі.
Гілтоніель, о Елберет!
Звільни нас з темряви тенет,
О ти, що зоряні квітки
Зростила помахом руки,
О Елберет, Гілтоніель!
Царице зоряних земель!
Несуть в серцях крізь плин віків
Блукальці в сутінках лісів
Пресвітлих зір одвічний спів
За даллю Західних морів.
Гілтоніель, о Елберет!
- Вони співають про Елберет! - прошепотів здивований Фродо. - То ж це - ельфи Високого Роду! Найпрекрасніше з племен світу! Мало хто міг бачити їх у наших краях, бо їх взагалі небагато залишилось у Середзем'ї, на схід від Великого Моря. Це й справді дивний випадок!
Гобіти сиділи на узбіччі, сховані тінями. Незабаром ельфи з'явилися на стежці трохи вище від них. Вони йшли повільно, зоряним світлом сяяли очі їхні, волосся мерехтіло, ніби відбиваючи те світло. Вони не мали ні ліхтарів, ані смолоскипів, але довкола них повітря сяяло само по собі, так, ніби мав зійти місяць. Проходячи пою гобітів, вони мовчали, і тільки останній ельф, глянувши на гобітів, розсміявся:
- Вітаю тебе, Фродо! Так далеко від оселі - о такій пізній порі! Чи ти не заблукав? - Він покликав своїх супутників, й усі ельфи зібралися навколо гобітів. [91]
- Оце так диво! - казали вони. - Троє гобітів уночі серед лісу! Ми не чували про таке, відколи Більбо покинув цей край. Що ж це значить?
-- Це значить попросту, о Пречудний Народ, - відказав Фродо, - що ми з вами йдемо однією дорогою. Я полюбляю прогулянки під зорями і радо приєднаюсь до вашого товариства.
- Але ми не потребуємо ніякої компанії, - сміялися ельфи, - адже гобіти такі нудні. А звідки ти знаєш, якою дорогою ми йдемо?
- А звідки ви знаєте моє ім'я? - відказав Фродо.
- Ми багато чого знаємо. Часто бачили тебе разом з Більбо, хоча ви могли й не помітити нас.
- Але хто ж ви такі, і хто старший серед вас?
- Старший я, Гілдор, - сказав той ельф, що перший заговорив з ними. - Гіддор Інглоріон з дому Фінрода. Ми - вигнанці, майже усі наші співплемінники вже давно відпливли на захід, а ми ще затримались ненадовго, перш ніж вирушити до Моря. Але дехто з нас ще живе у Рівенделлі. А що ти тут поробляєш, Фродо? Якби просто гуляв, то не був би такий надто напружений і наляканий.
- О мудрі ельфи! - втрутився нетерплячий Пін. - Чи можете ви щось розповісти нам про Чорних Вершників?
- Про Чорних Вершників? - тихо перепитав Гілдор. - Але навіщо?
- Двоє таких наздоганяли нас сьогодні, або один траплявся двічі, - сказав Пін. - Коли ви наблизились, він відразу кудись пропав.
Ельфи обмінялися поглядами та кількома словами своєю мовою, й тільки тоді Гілдор відповів гобітам:
- Не варто говорити про це тут. Але вам дійсно краще піти з нами. Це не в наших звичаях, але сьогодні ми запрошуємо вас переночувати з нами, якщо бажаєте.
- О Пречудний Народ! - вигукнув Пін. - На таке щастя ми й сподіватися не могли!
Сем не пустив ані пари з вуст.
- Дуже дякую, Гіддоре Інглоріоне, - сказав Фродо, вклонившись. - Елен сейла люмен оментіельво (щаслива зірка зійшла у час нашої зустрічі)! - додав він ельфійською мовою.
- Гей, друзі, обережніше! - засміявся Гілдор. - Пильнуйте, щоб не вибовкати ненароком наших таємниць - бо ми зустріли когось обізнаного у Стародавній Мові! Певно, [92] Більбо був добрим вчителем! Отже, привіт тобі, друже ельфів! - сказав він, поклонившись Фродо. - Приєднуйся до нас із своїми друзями. Йдіть краще посередині між нами, щоб не загубитися. Та даруй, якщо втомишся, доки дійдемо до мети.
- Чом я маю втомитися? Куди ж це ви йдете?
- Сьогодні ми зупинимось на пагорбах за Лісовим Чертогом, за кілька миль звідси. Але там ви добре відпочинете, а йдучи звідти, скоротите шлях.
Вони пішли далі, не порушуючи мовчання, немов легкі тіні чи далекі вогні; бо ельфи (ще краще, ніж гобіти) вміють, коли треба, посуватися цілком нечутно. Піна незабаром потягло на сон, він спіткнувся раз, другий; але ельф, що йшов поряд, простягав руку і не давав йому впасти. Сем ішов поруч з Фродо, немов уві сні, й обличчя його відбивало переляк, змішаний з подивом та захопленням.
Ліс обабіч стежки густішав, дерева ставали молодшими та стрункішими; коли стежина стала спускатись, до улоговини між пагорбами, на схилах з'явилися зарості ліщини. Нарешті ельфи залишили стежку і пішли зеленою просікою, що її не було видно поза густим чагарником; вона вела по схилах, укритих лісом, до косогору, що простягався далі, ніж інші, у долину ріки. Раптом дерева розступилися, й відкрилася простора галявина, поросла травою, що здавалася сірою у нічній темряві. З трьох боків її обступив ліс, але зі сходу дерева росли лише нижче по схилу, так що їхні верхівки були на одному рівні з ногами гобітів, а ще нижче спали повиті туманом темні долини. Тільки у малому селищі Лісовий Чертог миготіли слабкі вогники.
Ельфи посідали на траві й почали упівголоса розмовляти між собою; про гобітів вони, здавалось, забули. Фродо та його супутники загорнулися у ковдри й плащі і задрімали. Було вжр дуже пізно, вогники у селищі один по одному згасли. Пін ліг на зелену горбинку й-міцно заснув.
Високо у небі пливло сузір'я Реммірат, Зоряна Сіть, поволі виплив з-за туману рубіновий Боргіль, невгасимий самоцвіт. Потім легенько дмухнув вітер, туман розсіявся, й засяяв понад світом Небесний Мечоносець Менельвагор у мерехтливім вінці. Ельфи заспівали усі разом, під деревами несподівано спалахнуло яскраве полум'я.
- Йдіть сюди! - покликали ельфи гобітів. - Та йдіть же! Настала година розваг та бесід! [93]
Пін сів і протер очі; спросоння йому стало холодно. Один з ельфів постав перед ним і сказав:
- Вогонь горить і стіл чекає на дорогах гостей!
На південному боці галявини гілля дерев так переплелося, що утворилося справжнє склепіння. Стрункі стовбури підтримували його, як колони. Посередині палало багаття, а довкола смолоскипи розливали рівне золотаве й сріблясте світло. Ельфи сиділи просто на траві чи на кругляках з розпиляних стовбурів; хтось розносив келихи та розливав напої, хтось ставив широкі блюда з горами наїдків.
- Ми пригощаємо вас досить непишно, - почули гобіти, - бо ми далеко від дому. Але якщо доведеться вам завітати до нас, то ми вже подбаємо про те, щоб почастувати вас як слід.
- Та що там! - відповів Фродо. - Я б такі страви подав навіть на день народження!
Згодом Пін майже не міг пригадати, що вони їли та пили, бо найбільше його принаджували осяйні обличчя ельфів та голоси, різні, але однаково чудові; йому здавалося, що він бачить сон наяву. Втім, він запам'ятав хліб - смачніший, ніж білий хліб, що їдять після довгого голодування; плоди, солодші за дичку, але соковитіші, ніж ті, що зростають у садах; він одним духом вихилив кухоль духмяного напою, холодного, як джерельна вода, й золотавого, як полудень улітку.
Сем так ніколи й не спромігся ні описати словами, ні навіть чітко уявити собі, що він думав і відчував тієї ночі, хоч і пам'ятав її як одну з найголовніших подій свого життя. Він тільки й зміг, що сказати Фродо:
- Ох, пане, коли б це я вмів вирощувати такі яблука, то мав би право зватися садівником! Але що мені сподобалося над усе, для душі, то їхні співи, якщо ви розумієте, що я маю на увазі...
Фродо пив, їв та розмовляв з великим задоволенням; але найбільш цікавила його мова ельфів. Він колись дещо вивчив з неї і тепер старанно слухав. Час від часу він дякував ельфам, що прислуговували йому, ельфійською мовою. Вони казали, посміхаючись: «Та він справжній скарб серед гобітів!»
Після вечері Пін скоро заснув; його поклали на м'яку підстилку під наметом переплетеного гілля, там він і проспав до самого ранку. Сем відмовився залишити хазяїна; він умостився, згорнувшись калачиком, біля ніг Фродо і заплющив очі. А Фродо ще довго розмовляв з Гілдором. [94]
Багато чого обговорили вони, минуле й сучасне, й те, що коїться у світі поза межами Краю. Новини Гілдора були здебільшого сумні: тьма насувалася, люди воювали між собою, ельфи залишали Середзем'я. Нарешті Фродо задав найголовніше питання:
- Скажи мені, будь ласка, чи ти не зустрічав Більбо - після того, як він залишив нас?
- Зустрічав, - посміхнувся Гілдор, - навіть двічі. Він розпрощався з нами ось на цьому самому місці. Але ми бачилися ще раз, далеко звідси.
Де саме, він не пояснив, а Фродо не став наполягати.
- Ти замовчуєш те, що саме завдає тобі клопоту, - знов заговорив Гілдор. - Але я дещо знав раніше, а ще більше зрозумів з твого обличчя та думок, що криються за твоїми питаннями. Ти маєш намір залишити Гобітанію, але не впевнений, чи ти в змозі виконати те, що замислив, і чи повернешся взагалі додому. Так чи ні?
- Так, - сказав Фродо. - Але я сподівався, що моя мандрівка - це секрет, відомий лише Гандальфові та вірному Семові...
Він поглянув на Сема - той злегка похропував уві сні.
- Від нас твої секрети до Ворога потрапити не можуть, - сказав Гілдор.
- До чого тут Ворог? Невже тобі відомо, навіщо я залишаю Край?
- Я не знаю суті твоєї справи; але те, що Ворог переслідує тебе, я зрозумів, як не дивно мені це здалося. Й хочу попередити: біда не тільки женеться за тобою - вона попереду, вона з усіх боків.
- Ти маєш на увазі вершників? А я ж відчув, що вони - слуги Ворога! Але хто вони такі?
- А Гандальф не розповів тобі?
- Не можу пригадати нічого подібного.
- Ну, тоді й мені краще нічого не казати, щоб острах не завадив тобі йти уперед. Бо ти вирушив, здається, вчасно - чи, може, трохи запізнився. Тепер тобі треба поспішати, ніде не затримуватися і не відступати. Межі Краю вже не захистять тебе віднині.
- Краще б ти розповів мені все що можеш, ніж оті недомовки! - вигукнув Фродо. - Бо вони вже так мене налякали, що більше не можна! Звичайно, я готувався зустрітися з небезпекою; але ж не тут, не вдома! Невже тепер гобіт уже не може спокійно пройти від Водиці до Ріки? [95]
- Але ж ця земля належить не тільки вам, - сказав Гілдор. - Жили тут інші народи раніше, ніж прийшли гобіти, та будуть жити, коли ви зникнете. Світ широкий; ви можете відгородитися від нього, але не можна примусити його навіки залишитись за огорожею!
- Я знаю... Але тут все здавалося таким надійним та знайомим! Що ж тепер маю робити? Я намагався таємно залишити Край та дійти до Рівенделлу. Але ми ще не дійшли й до Забоччя, а мене вже вистежили!
- Я вважаю, що міняти наміри не варто, - сказав Гілдор. - Ви можете здолати дорогу по Тракту. Адже кращої поради, ніж Гандальф, вам ніхто не дасть. Я не знаю, від чого ти втікаєш, а тому не можу здогадатися, що вдіють переслідувачі. А Гандальф усе це повинен знати. Сподіваюся, ти зустрінешся з ним раніше, ніж остаточно залишиш Гобітанію?
- І я теж сподіваюся. Але у цьому головне ускладнення: бо я вже здавна чекав на Гандальфа. Ми умовилися зустрітися у Гобітоні ще за два-три дні від сьогодні, але він так і не прийшов. Тепер я все міркую, що мало скоїтися. Чи я повинен чекати на нього?
Гілдор довго мовчав, аж нарешті відповів.
- Не подобається мені цей збіг обставин. Коли Гандальф запізнюється, то недобра ознака. Але з давніх-давен існує правило: не совати носа у справи мудрих, бо вони проникливі та гнівливі. Отже, вирішувати тобі: чи йти, чи чекати.
- А в нашім краю ще кажуть, - додав Фродо, - що «ельфійська порада проста - їж чи з голови, чи з хвоста».
- Ось як? - посміхнувся Гілдор. - Ельфи намагаються уникати необачних порад, бо порада - подарунок небезпечний, навіть коли мудрий радить мудрому, а лиха вдача може підстерігати на будь-якому шляху. Чого ж ти хочеш від мене? Вельми скупо говорив про себе, як же я можу розсудити, що для тебе найкраще? Втім, якщо вже ти наполягаєш, ось тобі моя дружня порада: йди відразу, не зволікай. А якщо Гандальф не з'явиться, не йди сам. Візьми с собою тих, хто цього сам захоче і не підведе. Ось тепер маєш бути вдячним мені, бо цю пораду я даю мимо волі. Ельфи мають власні турботи й скорботи, справи гобітів та всіх інших смертних мало їх торкаються. Шляхи наші не часто пересікаються, хоч випадково, хоч навмисне. Але наша зустріч здається мені зовсім не випадковою, хоч мета її мені незрозуміла; саме тому я не хотів казати забагато. [96]
- Дякую, дякую, - сказав Фродо, - але краще б ти мені пояснив, хто такі Чорні Вершники. Якщо я прислухаюся до твоєї поради, то, мабуть, ще довго не побачуся з Гандальфом, отож мені варто б знати, яка небезпека на мене чекає.
- Чи тобі ще не досить, що вони - слуги Ворога? - здивувався Гілдор. - Втікай від них! Не розмовляй з ними! Вони смертельно небезпечні. Не розпитуй мене більше. Серце моє чує; раніше, ніж уся ця історія скінчиться, Фродо, син Дрого, дізнається про цих страшних істот більше, ніж Гілдор Інглоріон. Хай береже тебе Елберет!
- Але деж мені здобути належної хоробрості? - зітхнув Фродо. - Це мені найпотрібніше.
- Хоробрість часто пробуждується зовсім несподівано, - сказав Гілдор. - Бережи надію! А тепер лягай спати. Вранці ми підемо далі, але сповістимо усіх наших родичів, що теж мандрують, - вони будуть знати про вас та триматися напоготові. Нарікаю тобі ім'я Друг Ельфів; і хай зорі осяють кінець твого шляху! Випадкові зустрічі рідко приносять нам таке задоволення, як сьогодні, бо приємно чути Стародавню Мову з вуст інших мандрівників цього світу!
Гілдор більше нічого не сказав, і сон відразу здолав Фродо. «Тепер я можу спати», - сказав він, і ельф провів його до того куточка, де вже спав Пін. Фродо впав на трав'яну постіль і відразу поринув у міцний сон. І ніякі сновиддя не бентежили його.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
