Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
© J.R.R. Tolkien, The Lord of the Rings: Two Towers, 1954
© А.Немірова (переклад з англійської), 2003
Джерело: Дж.Р.Р.Толкієн. Володар Перснів: Дві Вежі. Х.: Фоліо, 2003. 320 с.
Сканування і коректура: SK, Aerius (ae-lib.narod.ru), 2004
ЗмістРозділ 1. Прощання з Боромиром
Розділ 7. Осада Гірського Рогу
Розділ 9. Що можна зловити в каламутній воді
Розділ 1. Приборкання Смеагорла
Розділ 3. Чорну Браму зачинено
Розділ 4. Про спеції до тушкованого кролика
Розділ 7. До Зарічного Роздоріжжя
Розділ 8. Підйом на Кіріт-Унгол
Частина третя Розділ 1 ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ
У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.
«Я вірно збагнув, - подумав він. - Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився...»
Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.
Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.
- Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.
- Горе мені! Що б я нині не робив - усе не вдається... Ось і Сема ніде не видно...
Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.
- Еленділ! - вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали... [5]
На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп'ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.
Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:
- Ганьба мені... Я хотів відібрати.Персня у Фродо... Тепер мій борг сплачено...
Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.
- їх зв'язали, повели... Гобіти в полоні. Живі, але в полоні...
Він знесилено опустив обважнілі повіки.
- Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв...
- Ні! - сказав Арагорн. - Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине!
Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.
- Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.
Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас - гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.
З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.
- Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що - з його Хранителем?
Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.
- Горе нам! - тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. - Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули назад, але все ж таки запізнились... Ти поранений, Арагорне?
- Цілий. Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко...
- Захищаючи гобітів? - здивувався Гімлі. - Де ж вони, в такому разі? Де Фродо?
- Не знаю, - стомлено відгукнувся Арагорн. - Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю. Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується... Як нам тепер бути?
- Перш за все поховати полеглого в бою, - сказав Леголас. - Не личить залишати героя серед падла.
- Тільки швидше, - додав Гімлі, - Боромир сам не схотів би нас затримувати. Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати!
- Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, - сказав Арагорн. - Отже, кинути його? Чи навпаки - йти за ним?
- Спочатку віддамо останню шану, - не поступався Леголас. - Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння...
- Тривала й важка праця, - заперечив Гімлі. - Каміння довелося б носити з берега ріки.
- Віддамо Боромира хвилям Андуїну, - вирішив Арагорн. - Так хоча б кістки його знайдуть спокій...
Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім'ялись та подекуди луснули.
- Дивіться, що я знайшов! - вигукнув Арагорн. З-під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді
вузьких листків з червоно-золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами.
- Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за-кляття проти Мордору. Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам...
- А я зберу якнайбільше стріл, - сказав Леголас. - Мій сагайдак порожній.[7]
Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих.
- Ось ці з Мордору, ці - з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.
Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоб-лінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла доло-ня на чорному тлі, а на залізних шоломах - кована з білого металу рунічна літера «С».
- Цей знак мені ще не зустрічався, - сказав Арагорн, - Що він може означати?
- Неважко здогадатися, - відповів Гімлі. - «С» - це Саурон.
- Ні, - заперечив Леголас, - Саурон не користується рунами ельфів.
- Він приховує своє справжнє ім'я й забороняє не тільки записувати, але навіть промовляти його, - підтвердив Арагорн. - І потім білий - не його колір. Орки Барад-Дура носять знак «Криваве Око». Скоріше «С» - це Саруман. Справджуються Гандальфові побоювання: зрадник довідався про нашу мандрівку. Про загибель Гандальфа йому теж, напевне, доповіли: ті, що чигали на нас у Морії, могли обійти сторожові пости Лоріену. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам'ятаєте, як шпигували за нами птахи?
- Нема часу зараз про це гадати, - махнув рукою Гімлі.
- Як не зараз, то пізніше доведеться знайти розгадку, щоб обрати вірний шлях.
- Хтозна, - спохмурнів Гімлі, - чи є взагалі для нас вірний шлях...
Гном зрубав кілька дубових гілок. Гілки перев'язали тятивою від луків, поверх розстелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег Ріки тіло загиблого в бою й зброю - трофеї його останньої битви. Арагорн залишився біля нош, а Гімлі й Леголас помчали бігцем на стоянку, де більше нікого не було. Від Причальної Бухти їх відділяло півтори милі, і тому немало часу збігло, доки вони повернулись на двох човнах, через обережність пересуваючись у тіні берега. [8]
- Ми знайшли тільки два човни, - повідомив Леголас. - Третій пропав, наче розчинився!
- Гадаєш, орки побували й там? - запитав Арагорн.
- На перший погляд, не схоже, - сказав Гімлі. - Вони б геть усе пограбували, а то й сплюндрували вщент.
- Коли повернемось, я сам подивлюся.
Вони опустили Боромира на дно човна, Йід голову підстелили сірий ельфійський плащ, розправили по плечах довге чорне волосся. При боці його поклали розбитий ріг, руків'я й уламки меча - на грудях, ворожу зброю - в ногах. Потім сіли в другий човен, прив'язали погребний до корми й заходилися веслувати. У цілковитому мовчанні випливли на стрижень Ріки. Боромир лежав безтурботний, наче заколисаний гойданням хвиль. Холодно блищав срібний пояс - дарунок Лоріену, Урвища Тол-Бран-діру пашіли жаром: сонце вже повернуло на вечірній пруг. Прямо попереду вирував, іскрився золотою піною водоспад Раурос. Повітря здригалося від грізного ревіння води.
Надійшов час рубати останню прив'язь. Сильна течія підхопила човен Боромира, а його друзі залишились на місці, вигрібаючи проти течії веслами. Ось він проплив повз них, його відносить все далі й далі, ось уже тільки рисочка темніє серед райдужних іскор - і зовсім зникає з виду...
Водоспади гуркотіли так само невблаганно й грізно. Андуїн Великий забрав Боромира, сина Денетора.
- Дивитимуться з Білої вежі, чи не їде, - з тугою промовив Арагорн, - а він вже не повернеться ані приморським шляхом, ані гірським...
І Слідопит неголосно почав прощальну пісню:
Через безкраї степи, де високі хвилюються трави,
Західний вітер мандрує під стінами, свідками слави...
Що ти чував, о блукальцю, в широкому світі?
Чи не стрічав Боромира високого в зорянім світлі?
Через потоки він мчав і річки він минав повноводні...
В землях пустельних його проводжав я у ночі холодні.
Бачив: сміливця поглинула сутінь північного краю...
Вітра спитайте північного, певне, про нього він знає.
О Боромире, вдивляюсь засмучено в даль неозору,
Та не спішить з пустозем'я прославлений син Денетора. [9]
Тут Леголас підхопив:
Вітер південний торкається моря, шліфує каміння,
В пісню печальну вплітає чаїне квиління.
Чи Боромира прекрасного ти не стрічав по дорозі?
Вітре співучий, потіш моє серце в тривозі...
- О, не питайте мене, - мовить вітер, - не плачте даремно,
Бачу, лиш кості біліють під небом буремним,
Темний вкриваючи берег. Тут впало хоробрих багато,
Тих, що до Моря спішили... Спитайте північного брата.
О Боромире, вдивляюся пильно в південні простори,
Ти ж не вертаєшся з плачем чаїним від сивого моря.
Знову продовжив Арагорн:
Від Королівської брами, минаючи пінні пороги,
Вітер північний летить - поганяє коня крижаного.
В ріг бойовий засурмиш ти, відлунням хлюпнувши од вежі,
Вітре, чи ти не стрічав Боромира хороброго в зимнім безмежжі?
- При Амон-Хен чув я поклик відчаю та гуки нерівного бою... Впав Боромир, та забрав ворогів із собою.
Човен скорботний навіки поглинули води безсонні. Вклали його спочивати, був зламаний ріг у долоні...
О, Боромире, повік буде чути на вежах сторожа, Як промовляє ім'я твоє Раурос дзвоном тривожним.
- Мабуть, мені слід було заспівати про Східний вітер, - сказав Гімлі. - Та в мене слів забракло.
- Не сумуй, - обізвався Арагорн. - Люди Мінас-Тіріта не ховаються від Східного вітру, але й про вісті його не розпитують...
Обряд було звершено. Друзі завернули човен і пішли проти течії до Причальної Бухти. Ніхто більше не бачив Боромира, сина Денетора; але й багато років по тому в Гондорі пам'ятали про човен ельфів, що пролетів неуш-коджений крізь водоспади і виніс лицаря повз руїни Осгі-ліата, через широке гирло Андуїну до безкрайого моря, туди, де небо вночі палає незгасним зоряним вогнем.
Арагорн першим зістрибнув на м'яку траву Причального Лугу та, схилившись, обійшов навколо стоянки.
- Орки сюди не приходили. Багато наших власних слідів - не зрозуміло, чи хтось повертався, поки ми шукали Фродо... Хтось з гобітів спускався до води, але коли? [10]
- Як же ми маємо це розуміти? - спитав Гімлі. Замість відповіді Арагорн заходився оглядати дорожні
торби, що були складені на березі.
- Двох торбин немає! Напевне, немає Семоврї; вона була більша і важча за інші. Ось вам і відповідь: Фродо поплив у човні, коли нас тут не було. Сема я зустрів і наказав іти за мною, але він, звичайно ж, не послухався... Відчув, що саме надумав Фродо, і встиг ув'язатися за ним - Сема так легко не позбудешся!
- Навіщо ж було йти крадькома, не сказавши ані слова? - здивувався Гімлі. - Дивний вчинок!
- Не дивний, а сміливий, - заперечив Арагорн. - Сем мав рацію. Фродо не хотів вести на немінучу загибель нікого з нас. Але ж бо сам він мав іти! Певне, коли він сидів там на самоті, на Караульному Кріслі, щось допомогло йому здолати страх та відкинути сумніви.
- Може, він зіткнувся з орками й утік від них? - припустив Леголас.
- Утік - саме так, але, гадаю, що не від орків...
Арагорн міг би пояснити справжню причину раптового зникнення Фродо, але промовчав; передсмертне зізнання Боромира назавжди залишилось таємницею.
- Отже, так чи інакше, щось прояснилося, - сказав Леголас. - Ми знаємо, що Фродо на цьому березі вже немає - тільки він міг забрати човен. Знаємо також, що Сем пішов за ним - тільки він міг забрати свою торбу.
- Коротше кажучи, ми маємо вибирати, - додав Гімлі, - чи пливти навздогін Фродо чи пішки гнатися за орками. В обох випадках надія на успіх слабка, ми згаяли чимало часу!
- Поспішати з вибором не можна, дайте-но мені це добре обміркувати, - сказав Арагорн. - Я маю нарешті пересинити недолю. - Він глибоко замислився. Друзі терпляче чекали. - Підемо за орками. Раніше я збирався йти до Мордору до кінця, але тоді довелося б покинути молодших гобітів на волю ворогів. Доля Хранителя Персня вже не в моїх руках. А визволити викрадених товаришів ми можемо...
Останній човен, що в них залишився, витягли на берег, заховали в заростях, під ним склали речі, без яких можна було обійтися, і залишили Причальний Луг. Вже [11] посутеніло, коли вийшли на галявину, де загинув Боро-мир. Звідси вони мали піти по сліду орків, і відшукати цей слід було легко.
- Ніхто так не нівечить землю, як ця погань, - морщився Леголас. - Для них головне задоволення - толочити землю й паплюжити живі рослини, навіть там, де вони їм не заважають...
- Пересуваються вони хутко, ось що погано, - сказав Арагорн. - І не виснажені важким походом.
- Тож поспішаймо, - сказав Гімлі -Гноми теж непогані ходаки і не менш витривалі, ніж орки.
- Нам усім знадобиться витривалість гномів... Отже, з надією чи без неї - підемо по сліду. Йтимемо і вдень і вночі; і лихо людожерам, якщо ми їх доженемо. Рушаймо, мисливці!
Тепер, коли їм вдалося подолати розгубленість, Арагорн біг легко, як вітер. Друзі не відставали від нього. Незабаром прибережні ліси залишилися далеко внизу. Швидко смеркалося. Три сірі тіні розчинилися серед кам'янистих осипів.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
