Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Розділ 11 ПАЛАНПР
Сонце вже було на заході, коли Гандальф і Теоден з супутниками вирушили нарешті у зворотну путь. Меррі взяв до себе на сідло Гандальф, Піна - Арагорн. Двоє дружинників Теодена від самих воріт Ізенгарда пустили коней навскач і швидко зникли з очей; всі інші їхали без зайвого поспіху.
Енти вийшли провести нових друзів; вони вишикувались попід стіною та довго мовчки махали руками їм услід. Коли попереду відкрився вихід з долини, гобіти озирнулись. Сонце ще висіло над горами, але Ізенгард залляли сутінки, руїни ледь виднілись. Біля воріт самотньо, мов могутнє дерево, височів Древес...
Проїхали повз стовп із вказівною Білою Рукою. Стовп стояв, як і раніше, але кам'яна рука валялась роздроблена на землі. Довгий білий палець лежав посеред дороги.
- Енти жодної дрібниці не забули, - схвально зауважив Гандальф.
- Ми що, всю ніч будемо їхати? - спитав через деякий час Меррі. - Не знаю, як тобі подобається дрібна сволота, що чіпляється за твою полу, але ця сволота охоче відчепилась би та лягла спати...
- Отже, ти слухав його нісенітниці, - відізвався Гандальф. - Не край собі душу. Ваше щастя, що Саруман не удостоїв вас довшою промовою: він з гобітами досі справи не мав і не знав, який тон вжити. Але придивився він до вас уважно. Якщо це проллє бальзам на твою уражену гордість, знай, що він зараз думає про тебе з Піном більше, ніж про всіх нас разом. Хто ви? Як та нащо попали до Ізенгарда? Чи багато знаєте? Чи були в полоні? Якщо так, [171] то як врятувались? Ось які загадки хвилюють мудрого Сарумана. Його насмішка - це вища почесть...
- Дякую красненько, - сказав Меррі. - Але для мене вища почесть - це чіплятися за твою полу, Гандальфе. В такому разі в мене залишається надія дізнатись: всю ніч ми будемо їхати чи відпочинемо?
Гандальф розсміявся, і
- Цей народ з пантелику не зіб'єш! Раджу кожному магу тримати при собі гобіта, навіть кількох; вони навчать висловлюватися коротко та не заноситися за хмари. Вибач, Меррі. Поговоримо про низькі подробиці. Ми проїцемо ще десь дві години, заночуємо після виходу з долини. Вранці поїдемо далі, вже швидше. Я мав намір спочатку навідатись до Едораса, але вирішив спершу повернутись до Хель-мового Яру - бачив, гінці випередили нас? Вони послані попередити про повернення Теодена. А звідти ярл з усім своїм військом піде гірськими стежками до городища Дун-харан. Нам не годиться з'являтися великим товариством відкрито ні вдень, ні вночі без нагальної потреби.
- Завжди з тобою так: то ні мідного грошика, а то раптом золотий, - пробурчав Меррі. - Я ж тільки спитав про сьогоднішню ночівлю! Що таке Хельмів Яр? Я не знаю тутешньої місцевості!
- А годилося б знати, бо інакше нічого не зрозумієш. Але мені зараз бракує часу - маю обміркувати більш важливі предмети.
- Гаразд, я краще порозпитую Блукача. Він не такий образливий, як ти. Тільки скажи - навіщо нам ховатися? Ми, здається, виграли війну?
- Не війну, а тільки першу битву. Тепер треба подвоїти обережність. Я й не підозрював, що Ізенгард і Мор-дор спілкувались якимсь чином. Око Барад-Дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в роханські степи. Чим менше воно нагляне, тим краще.
Загін повільно посувався по дорозі. Русло Ізени то наближалось, то віддалялось. Ніч накрила гори чорним ковпаком; повіяв холодний вітер. Місяць, вже майже уповні, розливав навкруги бліде сяйво. Гори праворуч почали зменшуватися, попереду відкрилась гладенька рівнина.
Тут подорожні завернули на плоскогір'я та зупинились у невеличкому видолинку, що відкривався на південь, серед відрогів останнього піка південного ланцюга гір, суціль [172] укритих зеленню. Під ногами шурхотіла торішня папороть, тугі пагони висувалися з вологої землі; свіжістю відгонило від неї. Близько півночі роханці розташували табір у заростях. Між розчепіреного коріння старого, покрученого вітрами, але міцного глоду запалили вогонь, повечеряли, призначили вартових, по двоє на зміну, та обляглись. Гобіти вибрали собі зручний куточок осторонь, зробили м'яку підстилку з сухої папороті. Меррі страшенно хотілося спати, але Пінові чогось стало неспокійно; підстилка тріщала й шурхотіла під ним.
- Та що ти все крутишся? - незадоволено буркнув Меррі. - До мурашника потрапив, чи що?
- Ні, просто ніяк не вляжусь зручно. Ти не згадаєш, коли ми останнього разу спали на постелі?
- Полічи на пальцях, - позіхаючи, порадив Меррі. - Від того дня, коли ми попливли з Лоріену...
- Це не те, - зітхнув Пін. - Я маю на увазі справжню постіль, ліжко та все інше.
- Тоді треба лічити від Рівенделлу. Особисто я нині засну без будь-якої постелі.
- Тобі поталанило, - знову зітхнув Пін по хвилі роздумів. - Ти їдеш з Гандальфом...
- То що ж з того?
- Він тобі, либонь, багацько порозповідав.
- Авжеж! Цілий оберемок. Тільки ти все чув, ми ж не робили з цього таємниці, а ви їхали близько. Ну, а якщо вважаєш, що тобі він більше скаже, - давай поміняємось завтра, якщо старий не буде проти.
- Спасибі, ти дуже люб'язний... Але Гандальф такий скритний! Він зовсім не змінився.
- А на мій погляд, змінився, - заперечив Меррі. Сон відлетів, настирливі питання Піна стурбували його. - Він немов виріс, став і грізнішим, і лагіднішим, і веселішим, і серйознішим. Як він Саруманові дав відсіч! Адже раніше Саруман стояв вище Гандальфа, він очолював Раду... Хоча, хай мене оліфант вбрикне, якщо я знаю, яка це Рада. Він був Саруманом Білим. А тепер у білому ходить Гандальф.
- Це ти насправді правильно помітив, - згодився Пін. - Але потайливості в ньому менше не стало. От хоч би щодо цієї скляної кулі. Відразу ж було видно: ця знахідка його обрадувала, щось таке він знає чи здогадується. Та нам - ані пари з уст! А це ж я підняв це скельце, не [173] дав йому потонути у багнюці, сам його тягав! «Ану, відцай-но!» - оце й уся подяка! А скельце цікаве. Страшенно важке, між іншим.
Останні слова Пін промовив пошепки, майже безгучно, одними вустами.
- Ага, ось що тебе розпирає, - сказав Меррі. - Пере-гріне, голубчику, згадай слова Гілдора: у справи мудреців носа не сунь - голову втратиш. Сем це часто повторював...
- Але ж ми бозна-скільки часу тільки тим і займаємось, що втручаємось у справи мудрих. Я готовий ризикнути, аби довідатись, що це за кулька.
- Та спи ти, невгамовний, - розсердився Меррі. - Можеш мені повірити, щодо допитливості жоден Тук не переплюне Брендібоків, але зараз не час...
- Сам знаю. Я просто сказав - цікава штучка, що ж тут такого? Тільки нам її не побачити, як своїх вух: Ган-дальф над нею трясеться, мов квочка...
- Ранок покаже, - позіхнув Меррі. - Завтра по сніданку ми з тобою цим займемось, я тобі допоможу, може, старий щось і скаже. А зараз у мене очі злипаються. Якщо я ще раз позіхну, то щелепи виверну... На добраніч!
Пін не став більше заважати другові, але сон все ще не йшов до нього. Тихо шелестіли вогкі віти з бруньками, що вже набубнявіли, мирно похропував Меррі; думки про чорну кулю все сильніше оволодівали Піном. Він пригадав, який важкий той кришталь, як таємничо блищить багрове ядро під гладкою матовою оболонкою... Бідолашний гобіт крутився дзиґою, товкся, відганяючи спокусу, - нарешті відчув, що більше йому несила терпіти. Він підвівся, спираючись на лікоть, озирнувся. Місяць залляв стоянку білим тьмяним світлом, під кущами лежали виразні тіні. Вартові зникли - мабуть, піднялись вище чи залягли у папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Пін прокрався до Ган-дальфа. Маг, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені, з-під довгих вій виблискували зіниці. Пін відступив. Гандальф не ворушився, і Пін, майже мимоволі, підкоряючись нездоланній силі, підповз збоку та завмер. Гандальф загорнувся у ковдру, плащ підстелив зісподу; між його ліктем та правим боком окреслювалась куля, зав'язана у темне сукно. Руки мага зісковзнули з вузла та безтурботно розкинулись поряд з ним. [174]
Тамуючи подих, Пін почав потихеньку витягувати вузол. Він виявився не таким уже й важким. «Яке-небудь ганчір'я», - подумав він з полегшенням, але вузол на місце не поклав. Йому спала на думку нова витівка. Він відійшов навшпиньки, намацав у траві камінь бажаного розміру, розгорнув сукно та зробив новий вузол; тільки підклавши його під бік Гандальфові, він наважився поглянути на свою здобич. Так, це була жадана куля: гладка, темна та невинна, вона смирно лежала на колінах у гобіта. Пін нашвидку загорнув її у свій плащ і вже зібрався відбігти, аж тут Гандальф перевернувся та щось нерозбірливо промурмотів уві сні; рука мага намацала твердий вузол і міцно стиснула. Гандальф зітхнув та знов затих.
«Дурень ти, дурень! - вилаяв Пін сам себе. - Лихо хочеш накликати? Відклади цю штуку, щоб їй провалитись у болото! - Всі жижки йому тремтіли, він не міг ні піти геть, ні повернути викрадену кулю. - Нічого не вийде. Так я можу розбудити старого. Треба зачекати, оговтатись. А поки що подивлюсь хоч краєчком ока, тільки не тут...»
Пін повернувся до свого лігвиська, присів під кущем, підібгав коліна та поклав на них кулю; так хлопець-ласун тікає з повною мискою подалі, щоб ні з ким не ділитись. Глибоко зітхнувши, Пін розгорнув плащ. Повітря навкруги одразу ж загустіло й застигло. Спершу куля залишалась темною, тільки місячне світло грало на гладеньких боках. Потім-в глибині затремтів та почав розгорятись маленький вогник. Це жевріюче, дедалі яскравіше багрове ядро притягало погляд - не відірватись... Невдовзі вся куля вже палала всередині, і Пінові примарилось, що вона почала обертатися, а може, це іскри вихором крутились там. Потім все згасло^ Пін скрикнув, смикнувся, але випростатись вже не міг; скорчившись в три погибелі, він ще міцніше стиснув кулю обома руками. Вуста його безпомічно ворушились, потім вирвався слабкий, придушений стогін, він упустив кулю та впав горілиць.
Почувши шум, пр'имчались вартові і негайно підняли на ноги весь табір.
- Ось він, викрадач! - скричав Гандальф і поспіхом накинув плащ на темну, тиху кулю. - Що ж ти витворив, Піне! Цього ще нам бракувало...
Похмурий та стурбований, він схилився над непритомним гобітом, взяв за руку, прислухався до подиху, потім [175] поклав долоню на чоло. Гобіт зітхнув, зойкнув, присів та з подивом вирячився на товаришів, що оточили його, на їхні збентежені, синювато-бліді у місячному сяйві обличчя.
- Не для тебе, Сарумане! - проказав він якимось неживим голосом, відсахнувшись від Гандальфа. - Я пришлю по нього. Ти збагнув? Повтори...
Він рвонувся, намагаючись скочити та втекти. Гандальф притримав його ласкаво, але владно:
- Куди? Стій, Перегріне Тук!
Пін здригнувся та осів на землю, несвідомо чіпляючись за руку мага.
- Гандальф! Вибач мені, вибач!
- Що вибачати? Спершу розкажи, що ти, власне, накоїв?
- Я взяв... взяв кульку... та глянув на неї,- затинаючись, вимовив Пін. - Я там побачив... таке страшне. Хотів утекти й не зміг. А він прийшов та почав питати. Питати без слів... подивиться на мене, і я чую, і... і більше нічого не пам'ятаю.
- Не ухиляйся, - суворо сказав Гандальф. - Що ти бачив та що казав?
Пін помружився, потер руками скроні. Всі дивились на нього, один Меррі, не витримавши, відвернувся. Але обличчя Гандальфа не пом'якшало.
- Говори! - наказав він.
Пін почав тихо й невпевнено, але мало-помалу слова його зазвучали виразніше та голосніше.
- Темне небо, високі мури та маленькі зірки. Все дуже далеке й давнє, але виразне. Потім зірки замигтіли, їх заступили якісь крилаті чудовиська. Велетні, мабуть, хоча в кулі вони здавались не більше летючої миші. їх було дев'ятеро. Один полетів раптом просто на мене, він виростав щомиті, в нього такі жахливі... Ні, ні! Не можу!.. Ну, думаю, ось зараз вилетить з кулі, а він просто щез, і тоді з'явився ТОЙ та звернувся до мене... «Ти повернувся? Чому не з'являвся так довго?» Я не відповів. Він знову спитав: «Хто ти?» Я не хотів казати, але він напирав, натискав, мені стало боляче, і я сказав: «Гобіт». Тут він злорадо так зареготав, немов ножем порснув. Я спробував вирватись. Але він сказав: «Стривай. Ми незабаром побачимось. Скажи Саруманові, що іграшка не для нього. Я невдовзі пришлю [176] по неї. Зрозумів? Повториш йому все до слова!» І так вп'явся очима... Ні, ні! Далі нічого не пам'ятаю...
- Дивись мені у вічі, - звелів Гандальф.
Пін слухняно підніс голову. Маг довго вдивлявся, потім по обличчю його промайнула слабка тінь посмішки. Він м'яко опустив руку на голову Піна.
- Все гаразд. Можеш більше нічого не казати. Ти не дуже постраждав. У тобі нема обману, чого я побоювався. Вплив був зовсім недовгим. Пін такий - де не посій, то там і вродить: і потрапив у пастку, й виплутався! Хтось мудріший за тебе вийшов би з такої халепи скаліченим.,. Але будь обачний! Ти, а з тобою і всі ми врятувались завдяки щасливому випадку, як звичайно кажуть. Вдруге на талан не покладайся. Якби ТОЙ захотів тебе допитати, ти б йому все виказав та згубив би всіх нас, можеш не сумніватись! Він не став занадто натискати, тому що розраховує незабаром одержати тебе цілком, а вже у Чорному Замку з тебе всі відомості витягли б... Не трусись. Хто втрутиться у справи чародіїв, не обереться клопоту. Гаразд, заспокойся. Я тобі вибачаю. Не хнюп носа - найстрашнішого ми уникнули...
Він взяв Піна на руки та переніс на постіль з папороті. Меррі допоміг йому лягти і сам сів поряд.
- Лежи, відпочивай, а якщо зможеш, засни, - сказав Гандальф. - А якщо знов руки засверблять - скажи негайно мені. Від цього можна вилікувати. І у будь-якому разі, мій дорогий гобіте, не підкладай мені під лікоть твердих каменюк!
Роханці та троє Хранителів ще стояли навколо Сару-манової кулі, стурбовані і здивовані.
- Небезпека підкралась з такого боку, звідки її ніхто не очікував, - сказав Гандальф, повернувшись до них. - Ми були на волосину від краху.
- Що з Піном? - спитав Арагорн.
- Думаю, все обійдеться. ТОЙ дивився на нього недовго, та й взагалі гобіти - на подив стійкий народ. Спогади швидко зітруться, навіть занадто швидко. Не відмов мені в послузі, Арагорне, візьми на себе зберігання цієї кулі. Не хочу приховувати, ця річ небезпечна.
- Не для всіх, - сказав Арагорн. - Дехто має на неї безперечне право: куля ця, без сумніву, не що інше, як [177] палатір Еленділа, який королі Гондору доручили охоронцям Ортханка. Мій час наближається... Я візьму па-лантір та буду зберігати.
Гандальф підняв кулю, старанно загорнув і подав Ара-горнові з низьким уклоном, що всіх здивувало:
- Прийми його, лицарю Білого Дерева - як задаток тих скарбів, котрі будуть тобі повернені. Але якщо дозволиш дати тобі пораду, прошу: не користуйся ним, принаймні найближчим часом. Будь обачний!
- А чи бував я коли-небудь нетерплячим та необачним протягом всіх цих довгих років чекання та приготувань?
- Постарайся не спіткнутись на останньому кроці, - сказав Гандальф. - Бережи таємницю. І всіх вас, друзі, прошу про те ж саме. Ніхто, а перш за все Пін, не повинен знати, де куля. Це моя провина, недодивився я в Ізенгарді: не можна було дозволяти гобітові брати його в руки, та ще й заглядати - спокуса може повернутись. Але я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що за подарунок підніс нам Гадючий Язик... Зате зараз я знаю це цілком точно.
- Поза будь-яким сумнівом, - сказав Арагорн. - Нарешті з'ясувалось, як Саруман підтримував зв'язок з Мор-дором. Багато чого тепер стане зрозумілим.
- Яка велика міць у наших ворогів і які великі їхні помилки! - вигукнув Теоден. - Втім, є старе прислів'я: злоба, мов змія, від своєї ж отрути гине.
- Авжеж, так буває, - кивнув Гандальф. - А сьогодні нам особливо пощастило. Витівка гобіта врятувала мене від непоправної помилки: адже я збирався сам випробувати кристал, з'ясувати, для чого він служить. І відкрився б Ворогу! А я поки що до цього не готовий - та й чи буду повністю готовий коли-небудь? Навіть якщо б мені вистачило сили вирватись, Око побачило б мене, а це - кінець... Він не повинен нічого знати про мене, поки не настане час.
- Чи він ще не настав? - спитав Арагорн.
- Все поки що невизначено, але вже ненадовго, і нам треба скористатися цим. Ворог, без сумніву, вважає, що палантір ще в Ортханку. Звідки йому знати правду? Значить, він впевнений, що гобіт в полоні й Саруман примусив його дивитись у кулю, щоб помучити. Голос та вигляд гобіта закарбувався у його пам'яті, тепер він чекає, коли виконають його накази. Доки він дізнається про свою [178] помилку, ми мусимо поспішити. Зволікати більше не можна. Я негайно візьму Перегріна та пощу з ним, щоб він тут не страждав марно.
- А ми розділимось, - сказав Теоден. - При мені залишаться Еомер та дюжина вершників, усіх інших віддаю у розпорядження Арагорна, нехай сам вирішить, куди їх вести.
- Хай так і буде, - згодився Гандальф. - Постарайся якомога швидше сховатись у Хельмовому Яру.
Він ще не скінчив говорити, коли чорна тінь заступила місяць. Крижаний холод зціпив кров у жилах, кілька дружинників упали на траву, затиснувши голови руками. Лише дехто відважився крадькома глянути на небо. Крилатий силует промчав, мов буря, та, окресливши широку петлю, завернув на північ. Зірки згасали при його наближенні, немов він дмухав на них. Потім він зник; люди ожили, стали підійматися, долаючи заціпеніння. Тільки Гандальф, стиснувши руки, стояв нерухомо, не відриваючи погляду від неба.
- Назгул! - голосно сказав він. - Посланець Мордору. Крилаті перелетіли через Велику ріку. Буря близько! Не ждіть світанку, забудьте про відпочинок! В дорогу! В дорогу!
Він бігцем метнувся туди, де спали гобіти, і свистом підізвав Тінебора. Арагорн поспішив за ним.
- Агов, друже, дозволь тебе потурбувати, - сказав Гандальф, підіймаючи Піна, - Тобі доведеться поїхати зі мною. Тінебор помчить нас швидше, ніж вітер...
Тінебор вже чекав на галявині. Закинувши за плече свою майже пусту дорожню торбу, Гандальф скочив на коня. Арагорн подав йому в'ялого спросоння Піна, допоміг посадити, загорнути.
- Щасти вам! Наздоганяйте нас! - крикнув Гандальф. - Уперед, Тінеборе!
Прекрасний скакун труснув гривою, махнув хвостом та рвонувся вперед, мов срібна блискавка, тільки земля бризнула з-під копит.
- Тиха ніч та безтурботний відпочинок, - сказав Мер-рі Арагорну. - Щастить декому! Піну не хотілося спати, але хотілося пересісти до Гандальфа - ось, дивиться, він вже ще, замість того, щоб обернутися на камінь та стирчати тут на науку нащадкам... [179]
- Не бурчи, - сказав Арагорн. - Ще невідомо, що сталося б, якби палантір Ортханка потрапив до твоїх рук. Зате ти тепер поїдеш зі мною. Вирушимо за чверть години. Приготуйся, збери Пінові речі. Та поквапся, друже!
Тінебор летів стрілою по рівнині. Його не треба було ані підганяти, ані направляти. Не минуло й години, а вони вже переправились через броди на Ізені, проїхали повз свіжий курган.
Сили повертались до Піна. Він зігрівся, а зустрічний вітер приємно освіжав обличчя. Поряд з Гандальфом було затишно та спокійно. Жахливі враження від чарівної кулі та крилатої тіні блідли в пам'яті та вже здавались напівзабутим сном.
- А я й не знав, Гандальфе, що ти їздиш так хвацько, - сказав Пін, покрутивши головою. - Оце так так: ані сідла, ані вуздечки!
- Я по-ельфійськи звичайно не їжджу, - відізвався маг. - Інша річ Тінебор! Він вузди не визнає. Нікому не дасть себе приборкати, доки сам не схоче, але вже коли схоче, можна ні про що не турбуватися, не впадеш, доки сам не забажаєш.
- А з якою швидкістю він біжить? Судячи з вітру, він, можна сказати, летить, а поштовхів зовсім не відчувається!
- Жоден, навіть найкращий рисак не наздожене його. Поглянь, рівнина підіймається і ґрунт весь у вибоїнах - а Тінебору це байдуже! Як швидко наближаються Білі Гори! Ось там - піки Тризубця. Незабаром побачимо роздоріжжя та луги перед Валом, де позавчора скінчився бій.
Пін дивився уперед, Гандальф наспівував щось до себе, бурмотів уривки рядків різними мовами, а дорога, миля за милею, збігала з-під копит коня. Нарешті маг заспівав дещо голосніше, і Пін крізь гул вітру почув:
Високі кораблі, високі королі,
Тричі по три,
Що привезли вони з незнаної землі,
Здолавши морські глибини, -
Сім каменів, сім зірок
І Біле Древо єдине...
- Що це, Гандальфе? - поцікавився Пін.
- Я пригадав дещо з Пісні про діяння. Гобіти її, мабуть, забули, якщо взагалі знали. [180]
- Нічого ми не забули, - сказав Пін. - Ми маємо свою Пісню про діяння, просто ти ніколи не цікавився нею. Але цих слів я не чув. Що це за сім зірок? Про що це?
- Про палантіри стародавних королів.
- А що це таке?
. -- «Палантір» значить «те, що далеко бачить». Кристал з Ортханка - один з палантірів.
- Отже, ця куля... - Пін загнувся, - цю кулю не Ворог зробив?
- Ні йому, ні Саруманові на це не вистачило б ані вміння, ані влади. Палантіри були створені у далекій країні Ельдамар. Можливо, що створив їх сам Феанор. Як давно це було, тепер вже не полічити... На жаль, Саурон здатний обертати всі добрі речі на зло. Ось що згубило Сарума-на! Будь-кому небезпечно користатись витворами мудрості, що перевершує його власну. Саруман втратив розум, бо йому забаглося сховати палантір від усіх, привласнити його. Він мовчав про це, не сповістив нікого з Ради! Ми навіть не знали, що палантіри уціліли після розгрому Гондору. Ніхто, окрім членів Ради, ні люди, ні ельфи, вже й не пам'ятають, що палантіри існували. Тільки в роді Арагорна збереглась пам'ять, та ще ось у Пісні про діяння...
- А для чого вони служили? - спитав Пін, дуже здивований, що одержує відповіді на всі запитання - він намагався скористатися з доброзичного настрою мага.
- З їхньою допомогою можна бачити на велику відстань та обмінюватись думками, - сказав Гандальф. - Це допомагало людям Гондору оберігати цілісність та безпеку королівства. По одній кулі розмістили у Мінас-Анорі, Мінас-Ітілі та в Ортханку. Головний палантір знаходився під Зоряним Куполом в Осгіліаті, доки той не був узятий та зруйнований, а останні три десь в найвіддаленіших кутках, нині ніхто до пуття не знає, де саме -. про це навіть пісень не залишилось. У Рівенделлі вважають, що це були Аннумінас, Амон-Сул та Баштове Узгір'я, що простягло-ся уздовж Затоки Лун та Срібної Гавані. Кожний кристал міг зв'язатись з будь-яким іншим, але лише осгіліатський керував усіма одночасно. І ось тепер виявилось, що палантір Ортханка зберігся! Без зв'язку з іншими він міг, щоправда, показувати лише зменшені образи минулих часів. Зрозуміло, це також ставало у нагоді Саруманові, але йому цього було замало. Він намагався сягнути своїм [181] оком якомога далі, поки не дотягся до Барад-Дура та підпав під владу Саурона. Хтозна, що сталося з палантірами Гон-дору й Арнору: чи розбиті вони, чи затолочені у землю, чи потонули в безоднях моря... Але принаймні один з них уцілів і потрапив до Саурона. Найімовірніше, це палантір з Мінас-Ітілю: ця фортеця була захоплена дуже давно, стала твердинею зла і зветься тепер Мінас-Моргул. Легко можна уявити, як це сталося: погляд Сарумана блукав навмання, потрапив до пастки й не спромігся вирватись. Ним керували здаля; спершу переконували, потім, коли треба, залякували. Шуліка потрапив до пазурів стерв'ятника, павук заплутався у сталевому павутинні. Цікаво, чи давно його примусили постійно звітуватись перед хазяїном та одержувати вказівки? Чи давно палантір зв'язав Ортханк з Ба-рад-Дуром так міцно, що з одного погляду можна думкою перенестися до замку Чорного Володаря? А як вона притягає, ця куля! Я сам відчув її силу. Як вона зваблює випробувати твердість волі, перевірити, чи зумію я вирвати її з влади Ворога та направити, куди хочеться мені, - подолати моря води й часу, повернутись до Тіріону Прекрасного, причаститися до невичерпної мудрості Феанора, придивитись до майстерності його рук, насолодитись безтурботними роками, коли квітли і Срібне дерево, і Золоте... Гандальф махнув рукою і замовк.
- Але я ж нічого такого не знав, - винувато сказав Пін. - Не знав, що роблю!-
- Відверто кажучи, дещо ти знав, - заперечив Гандальф. - Ти розумів, що вчинок твій поганий та дурний. Ти навіть казав це сам собі, але не побажав послухатись... А я не попередив тебе, тому що тільки зараз, у цю мить, розглянувши всі події останніх днів, зрозумів ясно всю історію. Але навіть якби я заздалегідь тебе застеріг, це не врятувало б тебе від спокуси та не полегшило боротьби з нею. Навпаки! Не обпікши пальців, не впевнишся, що вогонь пече... Зате тепер ти візьмеш до тями, що вогню слід уникати.
- Вже втямив, - сказав Пін. - Хоч всі сім куль переді мною поклади, я руки до кишень, очі заплющу, та й годі!
- Дуже добре, - посміхнувся Гандальф. - Я сподівався, що твоя розсудливість прокинеться.
- А ще я хотів спитати... - почав був Пін, але Гандальф, сміючись, перервав його: [182]
- Змилуйся! Якщо я мушу відповідати на всі питання, щоб відвернути тебе від зайвої цікавості, мені до кінця моїх днів нічим іншим займатися не доведеться! Лишенько моє... чого тобі ще треба?
- Назви всіх зірок на небі й усіх тварин на землі, історію Середзем'я від створення світу, а також описи Закрай-нього Краю та Моря Розлуки, - випалив Пін. - Аякже? Чи варто бажати меншого? Але я тебе не кваплю. Поки що просто скажи, що то за тінь пролетіла над нами? Чому ти кричав «посланець Мордору»? Хто це був та навіщо летів до Ізенгарда?
- Він летів за тобою, - сказав Гандальф. - Чорний вершник, назгул на крилатому коні.
- Але звідки ж... - тремтячим голосом спитав Пін, - звідки ж йому знати, що це я дивився у...
- Звісна річ, він не знав. Від Барад-Дура до Ортханка двісті ліг пташиного льоту, а може, й більше, навіть назгу-лу на це треба кілька годин. Скоріш за все, Саруман часто користався палантіром з того дня, як відправив своє військо на Рохан; вважаю, чимало його потайних думок прочитав той, другий, більше, ніж Саруману сподобалось би. Отже, тепер надіслано посланця - вияснити, чим зайнятий Саруман. А після пригод сьогоднішньої ночі, треба думати, приїде другий посланець, і дуже швидко. Пастка, куди Саруман необачно поткнувся, замкнеться. Назгули не знайдуть бранця, якого їм обіцяли. Палантіра в Ортханку більше нема, і Саруман не зможе ні роздивитися, що діється в далечині, ані відповісти на виклик свого володаря. Саурон підозрює, що Саруман сховав полоненого і навмисне опирається впливу кристала. Це аж ніяк не полегшить Сару-манові з'ясування стосунків. Особливо якщо врахувати, що Ізенгард лежить зруйнований, а він цілий та здоровий у недоторканому Ортханку. Хочеш не хочеш, він здаватиметься Сауронові бунтівником. А він же відмовився піти за мною, саме щоб цього уникнути! Ну, хай сам вигадує, як викрутитись... Поки він сидить в Ортханку, в нього, мабуть, вистачить сили опиратися Дев'ятці. Може, він відважиться на це, а може, затримає назгула чи хоча б уб'є його скакуна. І тоді хай пастухи пильніше стережуть табуни Рохану!
Не можу передбачити, чи добре це для нас, чи погано; може, негаразди з Саруманом перекреслять або зовсім порушать якісь плани Ворога. Але Саурон неодмінно довідається, [183] що я був у Ізенгарді, стояв на ґанку Ортханка і гобіти чіплялись за мою полу. Ось цього я боюся більш за все. Май на увазі: рятуючись від вогню, ми ліземо прямо у полум'я. Кожний стрибок Тінебора наближає нас до Країни Тіні, мій чудовий Перегріне!
Пін зіщулився та щільніше загорнувся у плащ; його раптом пронизав холод. А сіра земля все летіла й летіла з-під копит Тінебора, срібної тіні у струменях вітру.
- Поглянь, - сказав Гандальф, - перед нами долини Західного Долу, звідси дорога веде на схід. Ось та чорна пляма - вхід до Хельмового Яру. Там знаходиться Агла-ронд, Осяйні Печери. Про них при нагоді розпитай Гімлі - хоч раз у житті одержиш відповідь набагато змістовнішу, ніж тобі треба. Але самі печери ти не побачиш, у всякому разі, не зараз.
- Невже ми не заїдемо до Хельмового Яру? - здивувався Пін. - Куди ж ми прямуємо?
- До Мінас-Тіріта. Треба дістатись туди, поки війна не перетяла нам дороги.
- Леле! А чи далеко до Мінас-Тіріта? .
- Та вже ж не близько. Втричі далі, ніж до Золотого Двору Теодена, а до нього десь миль сто на схід, якщо брати звідси по прямій, як літають птахи... чи назгули. Тіне-борові доведеться попрацювати. Хто встигне раніш? До світанку зупинятись не будемо - це ще години дві чи три. А потім навіть Тінеборрві буде потрібний відпочинок у якійсь ущелині, а може, і в Едорасі. Ти б краще поспав,
. якщо зможеш - з першим промінням сонця побачиш золоті дахи Еорлового двору. А ще за два дні - фіолетові тіні під горою Міндоллуїн та білі стіни башти Денетора...
Пін міцніше вчепився у Гандальфа й заплющив очі. Старий маг схилився до шиї коня і тихо сказав:
- Вперед, Тінеборе! Лети, друже мій, як ніколи ще не літав. Ми вже на твоїй рідній землі, тобі знайомий тут кожен камінець. Лети - вся наша надія на тебе...
Тінебор закинув голову та дзвінко заіржав, немов почув спів бойової сурми; іскри бризнули з-під копит. Він розрізав темряву, як біла блискавка...
Сон подолав нарешті Піна; засинаючи, він відчував, нібито вони з Гандальфом скам'яніли, і Тінебор обернувся на нерухому статую, а земля сама собою вислизає в нього з-під ніг під могутній посвист вихору.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
