Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Частина четверта Розділ 1 ПРИБОРКАННЯ СМЕАГОРЛА
- Та-ак, пане мій, кепські наші справи, - пробурмотів Сем Гемджи. Він зі страху вчепився у Фродо і безпомічно витріщався у темряву.
Був вечір третього дня походу - а може, й не третього; вони втратили лік, долаючи голі, сухі схили Прирічного Узгір'я, Емін-Мейл. Раз по раз доводилося кружляти, натикаючись на непрохідні хащі, повертатися і починати спочатку.
Попри все вони впоралися непогано, головне - не збилися зі шляху на схід серед плутанини гір. Вони намагалися триматися зовнішнього краю хребта, але їм заважали тріщини, урвища, осипи, а внизу, біля підніжжя, тяглися мертві болота, гнилі і такі смердючі, що навіть птахи над ними не літали.
Зараз гобіти зупинилися на крутому і кременистому урвищі, над морем сивого туману. Над головами низько пливли хмари - простягни руку, і дістанеш. Дув холодний східний вітер. Гнила зелень трясовин внизу буріла, втрачала колір: настав вечір. Удень Андуїн привітно виблискував здаля, коли сонце проривалося крізь хмари; тепер він розчинився у темряві. Але гобіти і не дивилися в той бік, де залишили світ друзів, світ живих. Вони змушували себе дивитися тільки на південь і схід, де неясною смугою скам'янілого диму лежали гори. Серед вершин, врізаних у небо, слабко мерехтів ледь помітний вогник.
- Кепські справи! - повторив Сем. - Треба ж: найменше хочеться йти саме туди, куди потрібно... Ох, чи взагалі потрапимо? Здається мені, ми помилилися шляхом. Злізти отут не можна, а якщо й зліземо, куди далі - у трясовиння? Чуєте, який сморід? Ото бридота... [187]
- Чую, - відгукнувся Фродо, не зводячи очей з червоного вогню на обрії. - Мордор! - шепнув він ледве чутно. - Якщо вже я повинен іти, дістатися б туди скоріше, та щоб усе відразу скінчилося...
Він пересмикнув плечима. Вітер був крижаний, до того ж ще й тхнув смородом гнилого болота.
- Гаразд. Чи погано, чи добре, не стояти ж отут до ранку! Давай пошукаємо яку-небудь місцинку, щоб не було протягу, та поспимо. Либонь, вранці знайдеться стежка.
- Вранці, чи до обіду, чи завтра до вечора, - буркнув Сем, - чи опівдні на свято. Я вам кажу, ми помилилися шляхом!
- Не галасуй, - заспокоїв його Фродо. - Якщо нам судилося потрапити до Країни Тіні, то й дорога знайдеться. Не можна гаяти часу, розумієш? А ми, мов навмисне, все спотикаємося тут. Може, це Чорний Замок нам перешкоди ставить? Я зробив безліч помилок: треба було залишити наших набагато раніше, зайти з півночі східним берегом Андушу через Емін-Мейл на рівнину, яку називають Полем Битви, і відтіля прямо до Мордору. А тепер вороття немає - на березі орки. Я жахливо втомився, Семе. І я не знаю, як бути далі. Добре, хоч провізія ще залишилася...
- Тільки ті, як їх... лембаси, лоріенські коржики. Цього вистачить ще надовго. Краще мало, ніж нічого... Я коли їх вперше скуштував, думав, ніколи не набриднуть, а зараз не відмовився б від пари бутербродів і пінти... ну хоч півпінтй пива - горло промочити. Я прихопив усіляке кухонне начиння, а навіщо? Тутечки і вогнище ні з чого розпалити, і варити нічого: трава навіть не росте!
Вони відшукали западинку серед каміння та лягли. Переспали ніч абияк, притискаючись одне до одного та дуже страждаючи від холоду. Ранком попрокидалися змерзлі, пом'яті, відламали на сніданок по шматочку хлібця.
- Ви нічого не бачили? - запитав Сем, старанно пережовуючи крихти.
- Не бачив і не чув уже другу ніч.
- І я теж. Бр-р! Аж мороз за плечі вхопив, як згадав ці очиська... Може, ми вже від нього відкараскалися? Гей, якби мене до його горлянки пустили, він би в мене за' булькав... [188]
- Сподіваюся, до цього не дійде. Він дуже спритно нас вистежує, але тут, на сухому грунті, ми і слідів, здається, ніяких не залишаємо. Напевно, він відстав.
- От було б добре!
- Знаєш, Горлум - ще півсправи. Вибратися б скоріше з гір! Мені тут весь час здається, ніби нас положили на блюдечко - милуйся, кому заманеться. Так і Криваве Око помітить... Ну, добре. Пішли шукати дорогу...
Одначе минув ранок, полудень, наближався вечір, а шлях не знаходився. Раз у раз гобітам вчувались якісь шуми: щось гуркотіло, збігаючи по схилу, дрібними камінчиками, або десь гупало. Вони завмирали, оберталися - але навколо тільки вітер свистів серед скель, начебто нечистий подих поміж гострими зубами дракона...
Незабаром пасмо гір почало завертати на північ. Хребет у тому місці був плаский, широкий; його засипали уламки вивітреної породи, тріщини вузькими жолобами спадали додолу. Щоб обійти ці вищербини, Фродо і Сему доводилося забирати ліворуч, віддаляючись від зовнішнього краю; так вони пройшли пару миль, поки помітили, що помалу спускаються трохи нижче. Нарешті їм довелося зупинитися. Хребет круто завернув на північ, і в ньому виявилася глибока, широка западина. За нею здіймалася стрімка скеля, висотою десь ліктів за тридцять, сіра, гола й рівна, неначе її відтяли ножем. Шлях уперед було відрізано. Але повертатися на захід значило заглибитися на деякий час до Країни Тіні, а зі сходу зяяло провалля.
- Нічого не поробиш, Семе, будемо спускатися, - сказав Фродо. - Кудись та потрапимо.
- Потрапимо у паршиву діру, ще гіршу за цю, - пророчив Сем.
Насправді западина виявилася довшою і глибшою, ніж на перший погляд. За неї чіплялися жалюгідні, спокор-чені берізки і рідкі ялинки. Де-не-де серед напівживих стовбурів стирчали мертві, зовсім обдерті вітрами. У кращі дні тут шумів, напевно, густий, здоровий бір, але тепер залишилися тільки порохняві пні. Западина розділяла цей колишній ліс надвоє і виходила на схил гострим кутом. Фродо приліг і обережно визирнув. [189]
і
- Дивись! Чи то ми пройшли чимало, чи ті скелі стали нижчі. Тут, виявляється, можна спуститись!
Сем схопився за Фродо і дуже неохоче глянув униз. Потім озирнувся на скелю, здиблену ліворуч над їхніми головами.
- Нічого собі! - пробурмотів він. - Звалитися звідси цілком можна... Втім, це легше, ніж дрялатись на цю гору. Пурхати ми, на жаль, не вміємо.
- Здолаємо, - втішив Фродо, змірявши поглядом відстань. - Тут ліктів сто, сто десять, не більше.
- Нам вистачить, - похмуро сказав Сем. - Леле, мені і дивитися моторошно, а дивитися ж - не злазити...
- І все ж таки ризикнемо. Бачиш, ось тут не так круто, і виступи є.
Дійсно, нижче западини гора немов осіла під власною вагою, потріскалася, брили каміння випнулися сходинками - було куди поставити ногу.
- Але якщо пробувати, то відразу, - мовив Фродо. - Сьогодні щось рано сутеніє, грозою пахне...
Вдалині вже гарчало і глухо гуркотіло. Запав густий морок. Фродо подивився на небо, похитав головою і став міцніше затягувати пояс поверх плаща.
- Ну, як бажаєте, - похмуро промовив Сем. - Тільки дозвольте мені першому.
- Тобі? - здивувався Фродо. - 3 якої речі?
- А з такої, що перший повинен іти той, хто швидше собі карк зламає. Ще не вистачало мені впасти на вас і поховати обох замість одного!
І не встиг Фродо відкрити рота, як Сем перекинув ноги, перевернувся і повис на руках, намацуючи ногами опору. Ніколи у житті не доводилося йому виявляти таке геройське безрозсудство.
- Ні, не треба! - закричав, опам'ятавшись, Фродо. - Семе, дурнику мій дорогий, не треба! Ти уб'єшся, хіба можна лізти навмання! Повернись!
Він підхопив Сема під пахви і витяг назад.
- Постривай хвилиночку!
Фродо знову ліг, висунув голову із щілини і ще раз уважно озирнувся. Сонце ще світило, і все було добре видно.
- Діло буде, - оголосив він нарешті. - Я йду перший, ти за мною, слід у слід, втямив? І не втрачай голови! [190]
- Ой, чи не занадто ви в собі впевнені? Сутеніє, за хвилину нічого не буде видно. А що, як ви потрапите у таке місце, де і нігтем не зачепишся?
- Тоді повернуся до тебе.
- Легко сказати! - зітхнув Сем. - Давайте до раночку почекаємо, щоб хоча б світло було!
- Це у найгіршому разі! - відгукнувся Фродо. - Мені кожної хвилини шкода. Я спущуся трошки, придивлюся, а ти зачекай.
Він схопився за край щілини й обережно висунувся. Його зросту саме вистачило, щоб ступити на вузенький виступець породи.
- Є перший крок! - повідомив він. - Клин праворуч розширюється, можна стояти, не тримаючись руками. Зараз я...
Раптом він замовк. Чорна хмара зависла вже над їхніми головами. Прямо над ними грім із сухим тріском розірвав повітря.
Налетів вихор, і в його гул вплівся високий пронизливий крик. Гобіти впізнали його: навіть у рідному лісі, у Гобітанії, він морозив кров... А тут, у мертвій, ворожій пустелі, він затьмарював душу необорним жахом. Подих перехопило, серце завмерло. Сем упав долілиць, Фродо мимоволі підніс руки, щоб заткнути вуха, похитнувся, оступився і з протяжливим стогоном полетів у пітьму.
Сем почув стогін і підповз до самого краю щілини.
- Пане Фродо! Па-а-а-не Фродо-о-о!
Відповіді не було. Сем набрав повітря в легені і знову загукав:
- Де ви? Від-гук-ні-ться!
Вітер вбивав слова назад до вуст, але крізь свист і вищання Сем розрізнив слабкий, але спокійний голос:
- Усе добре, я тут! Нічого не бачу...
Хоча голос лунав слабко - його відносило вітром, - виявилося, що Фродо зовсім близько. Він не впав, а тільки зісковзнув по стіні і приземлився кількома ліктями нижче, на іншому карнизі, поширше. На щастя Фродо, схил був скошений, і вітер притиснув його так, що не впадеш навіть\u1087при бажанні. Якусь хвилину він відпочивав, притулившись обличчям до холодного каменя; у скронях стукали [191] молоточки, перед очами плавали райдужні кола. І чорна ніч навкруги. Невже він осліп?
- Повертайтеся! - кричав Сем. - Повертайтеся швидше!
- Не можу! Нічого не бачу. Не можу вчепитися!
- Як вам допомогти? Що треба зробити? - кричав Сем, звішуючись зі щілини, хоч це було дуже ризиковано. Чому Фродо нічого не бачить? Не так уже й стемніло, ближні околиці цілком помітні. Сем добре бачив Фродо - самотню фігурку, розпластану по скелі. Але подати руку допомоги не Міг!
Знову спалахнула блискавка, і ринув дощ. Тверді струмені води з градом сікли гори, начебто хотіли стерти на порох.
- Я зараз до вас спущуся! - крикнув Сем, не подумавши, чим це допоможе Фродо.
- Не смій! - із зусиллям прокричав Фродо. - Без мотузки нічим не допоможеш!
- Ой! - скрикнув Сем. - Осел я, осел безумовно! Мотузка! Повісити мене на мотузці, щоб іншим не кортіло! Дурнем мене мій старий називав - святі слова! Дурень і є!
- Та годі вже тобі! - відгукнувся Фродо і навіть розсміявся. - Дай спокій своєму старому! В тебе що, є мотузка? Тоді не мороч мені голову!
- Є, є мотузочка! Носився ж із нею, а як знадобилася - так і забув!
- Добре, кидай її сюди!
Сем намацав на дні свого мішка шовковистий клубок - подарунок ельфів Лоріену. Міцно схопивши кінець, він скинув клубок Фродо. І відразу - чи то навколо, чи то в очах гобіта прояснилося - Фродо побачив тонкий сірий шнур: він слабко світився в грозовому півмороку. Запаморочення відпустило. Фродо обв'язався мотузкою, відліпився від скелі. Нагорі Сем відійшов до середини западини, уперся ногами в пень, який здавався найміцнішим, і потягнув. Ледве допомагаючи собі ногами, Фродо здолав підйом і повалився поруч із Семом на мокру землю.
Грім перекочувався через гори, а дощ, як і раніше, періщив, мов навіжений. Гобіти заповзли поглибше до ущелини, [192] але й там було вогко. Вода стікала всюди поміж стовбурами колишнього лісу і, збиваючись на піну, виливалась із щілини, мов із водостічної труби.
- Змило б мене, як тріску, - промовив Фродо. - Добре, що мотузка знайшлася!
- Ще краще було б мені згадати про неї вчасно, - покаявся Сем. - Пам'ятаєте, ельфи на прощання поклали нам у кожен човен по три таких мотки? Вони мені так сподобалися, і я один сховав. Можна подумати, це було сто років тому... «Вона не один раз вам придасться», - казали вони... здається, Хелдар і говорив. Як у воду дивився!
- Шкода, що я не додумався взяти ще один, - сказав Фродо. - Занадто поспішав, хотів піти, та й забув. Який же він завдовжки?
Сем заходився намотувати шнур на лікоть, відраховуючи:
- П'ять, десять, двадцять... добрих тридцять ліктів буде.
- Невже? Хто б міг подумати!
- Ого! - засміявся Сем. - Ельфи - це такий народ... Чудовий народ! Гляньте - на вигляд мотузка, а не порвеш, але яка м'яка, легка! Чудовий народ, одне слово!
- Тридцять ліктів, - задумливо повторив Фродо. - Чи вистачить цього, га? Якщо гроза швидко мине, спробуємо до ночі спуститися.
- Дощ ущухає, - сказав Сем. - Але навіщо лізти у пітьмі? Може, у вас з голови вилетіло, а в мене у вухах цей лемент ще не затих... Це ж був Чорний Вершник, тільки чомусь летючий. Як на мене, краще перечекати до ранку.
- Ні хвилини не можна баритися на вершині, на самій видноті перед Оком!
Фродо знову виглянув з ущелини. Розпатлані крила бурі чорними перами танули в небі. Саурона не цікавило Прирічне Узгір'я; гроза, стріляючи блискавками і градом, поповзла до Андуїну - це її бачили воїни Теодена на шляху до Ізенських бродів. А над мертвими болотами відкрилося чисте темно-синє небо і навіть боязко замиготіли зірки.
- Як приємно дивитися і бачити! - мовив Фродо, вдихаючи вологе повітря. - Уявляєш, я ледве було не осліп! Від удару, а може, й від блискавки - нічогісінько не бачив, [193] доки ти не спустив мотузку. Мені навіть здалося, що вона світиться.
- Вона і дійсно світиться. Я раніше цього не помічав, лежала собі в мішку, та й все. Але як же ми спустимося?
- Обв'яжеш кінець навколо цього пня. Тепер можеш іти першим. Я буду потроху відпускати, а ти тільки відштовхуйся руками і ногами. Якщо знайдеш, де стати, зупинися, дай мені перепочити. Коли дістанешся до споду, я з'їду теж. Зі мною вже все гаразд...
- Добре, - відповів Сем без особливого ентузіазму. - Двічі не вмирають...
Він без поспіху закріпив один кінець мотузки, другим старанно обмотався сам і, замруживши очі, зробив крок у порожнечу.
Однак спуск виявився не таким вже й страшним. Сем ласкаво погладжував м'які, теплі пасма мотузки - її сяйво надавало йому наснаги. Тільки в одному місці скеля пішла з-під ніг крутим укосом, і Сем завис на сріблястій нитці, мов павучок-сінокосець. Але Фродо відпускав мотузку обережно, й усе обійшлося. Сем дуже боявся, що довжини не вистачить і він застрягне між небом і землею, але у Фродо залишалося ще три-чотири витки на лікті, коли Сем гепнувся на осип біля підніжжя хребта і вигукнув: «Готово!» Фродо почув, але розгледіти друга не міг - сірий ельфійський плащ сховав Сема в сутінках.
Спуск Фродо зайняв трохи більше часу. Він обмотав мотузку навколо пояса, перевірив міцність кріплення і рушив помаленьку, намагаючись не з'їжджати, а йти по крутому схилу, все ж таки не дуже довіряючись тонкій і м'якій мотузці. Але і він вдало приземлився.
- Оце так впоралися! Прощавай, Емін-Мейл! Хтозна, чи не нудьгуватимемо ми незабаром за твоїм твердим грунтом?
Однак Сема поглинули інші турботи.
- Роззява! Дурень! - гірко завів він, задерши голову. - Справжній тюхтій! Ми оце тут, а мотузочка наша прив'язана нагорі! Забезпечили зручності для підлого Гор-лума... Ще тільки не додумалися залишити покажчик: «До гобітів сюди»! Так я і знав: без ложки дьогтю не обійдеться, дуже вже гладко усе зійшло... [194]
- Ну, якщо тобі відомо, як спуститися по мотузці, згортаючи її за собою, можеш віддати звання Дурня і Роззяви мені, - мовив Фродо. - Залізь назад, відв'яжи і давай!
Сем розгублено почухав потилицю.
- Прошу вибачити, я так не вмію. Але як же мені шкода кидати таку корисну штуку! - Сем погладив звисаючий кінець мотузки і злегка смикнув. - Адже вона лоріенська. Може, сама Галадріель сплела її...
Він сумно махнув рукою і смикнув - на прощання.
На превеликий подив гобітів, Сем відразу повалився горілиць, а мотузка зісковзнула і лягла акуратними петлями у нього на грудях. Фродо пирснув:
- І хто це в нас так чудово в'яже вузли? І кому це ми довірили своє дорогоцінне життя!
- Не стану сперечатися, лазити по горах не вчений, - образився Сем. - Але щодо мотузкової справи - даруйте! В нас це сімейна справа. Мій дід був канатним майстром і дядько Енді теж: вже я знаю, як в'язати вузли!
- Виходить, перетерлася десь на гострій крайці.
- А ви подивіться на кінчик, - заперечив Сем. - Жодна ниточка не розкуйовдилася. Не та робота, щоб перетерлася!
- Тоді - на жаль! - вся справа у вузлі. Сем похитав головою.
- Кажіть, що хочете, пане Фродо, а я присягнуся: вона сама спустилась, коли я покликав!
Він ретельно змотав мотузку і сховав у мішок.
- Ну, не будемо сперечатися, трапилося - і добре, - погодився Фродо. - Краще подумаємо, як нам далі бути. Вже ніч. Дивись, які зірки!
- Подивишся - і легше стає, - підхопив Сем. - Зірки про ельфів нагадують. А місяць підріс, чи не так?
- До повні ще днів п'ять, - сказав Фродо. - Як же ми підемо по болотах при світлі півмісяця?
Вони пройшли уздовж гірської гряди на схід. Сем раз у раз обертався: западина, з якої вони почали шлях, чітко вирізнялася на сірому схилі.
- Дуже добре, що мотузку забрали, - радів він. - Нехай цей вилупок спробує пострибати з камінця на камінець! [195]
Від підніжжя гір до рівнини тяглося пустище, завалене кам'яним мотлохом; все було моїфе і слизьке після дощу. Не минуло і години, як шлях гобітам перетнула канава, на дні якої дзюрчала вода. Не широка, не вузька, але гобіти не наважилися стрибати в темряві. Ліворуч канава збігала до гір, так що туди шляху не було, принаймні до ранку.
- А може, попрямуємо уздовж канави на південь? - запропонував Сем. - Підшукаємо затишний куточок або навіть печеру?
- Гаразд, - відповів Фродо. - Я жахливо втомився, в мене вже ноги мліють. По рівній доріжці йшов би собі і йшов, а отут...
Поворот на південь нічого не дав. Укритися було ніде, гори ставали і вищими, і крутішими. Нарешті, зовсім знесилені, гобіти просто опустилися на землю під великим каменем, що стирчав, мов палець. Сон долав їх, вони зіщулилися, пригорнулися один до одного і ніяк не могли побороти сонливість.
У мутнім світлі схили Емін-Мейлу здавалися сірим килимом з чорним візерунком тріщин і проваль.
- Знаєш, Семе, - сказав Фродо, струснувши головою, - ось тобі моя ковдра, спи, а я прогуляюся, повартую... Ох, що це?
Він схопив Сема за рукав:
- Ти бачиш? Нагорі, на схилі?
- Тесе! - перелякано прошепотів Сем, - Це він, Гор-лум, змія підколодна! А я ж сподівався, що не злізе... Диви, повзе, вужем в'ється!
По стрімкій і зовсім гладкій стіні спускалася якась темна дрібна істота, розчепіривши усі чотири кінцівки. Його спритні пальці намацували такі опори, що жодному гобіту годі й помітити; збоку здавалося, немов він просто клеїться липкими лапами до скелі, мов величезна хижа муха. Істота повзла головою донизу, винюхуючи дорогу. Зрідка вона підіймала голову і крутила нею на всі боки; тоді гобіти бачили два блідих мерехтливих вогники - очі Горлума.
- Як на вашу думку, чи він бачить нас? - запитав Сем.
- Хто його знає, - ледь чутно відгукнувся Фродо. - Мабуть, не бачить, але чує. Нас і друзі у цих плащах не помітили б. Я сам тебе за два кроки майже не бачу. А цей тип до того ж не зносить ні сонця, ні місяця. [196]
- Чого ж він лізе відкритим місцем?
- Цить! - попередив Фродо. - Може, він нас носом почув. А ще він Має чудовий слух, а ми ж, коли спускалися, репетували як навіжені. Нічого дивного...
- Ох і набрид же він мені, - зітхнув Сем. - Гірше гіркої редьки. Терпець мені увірвався - все одно він нас угледів. Ось як потрапить він до моїх рук, я вже йому скажу пару компліментів!
І Сем, накинувши на голову каптур плаща, безшумно підібрався до підніжжя гори.
- Обережно! - сказав Фродо, йдучи слідом. - Не злякай його. Він небезпечніший, ніж здається...
Гобіти причаїлися у затінку; чорна липуча тварина вже здолала три чверті шляху. Вже було чутно сопіння і подих зі свистом, і скрипливий шепелявий голос.
- Шша! Тихш-ш-е, мій дорогесесенький! Не квапеся, не поспішшай. Не треба ззвертати ссобі в'яззочки горр-лум, гор-р-лум! - він підніс голову, заморгав і швидко замружився. - Сстрашшне севітло! Видивляєтьсся тебе, моє ззолотце, шшпигує, селіпить тобі очки. Де мій ескарб, моя кошштовність? Кошштовність наш-ша, нашша, ми її відберемо. Злодії, злодії, бридкі поганцці... Де вони сесхо-валисесь з тобою? Щоб їх ескрутило!
- Схоже, він знає, де ми, - шепнув Сем. - Що він називає «коштовністю»? Невже...
- Тихо! - обірвав його Фродо. - Він уже близько, може почути...
Горлум і дійсно раптом завмер і закрутив величезною головою на худій шиї, трохи відкривши білясті зіниці. Сем ледве стримався, руки так і чесалися скрутити мерзенну тварюку. Горлум поповз далі, безперестанку плюючись та бурмочучи. Незабаром він був вже прямо над тобітами. Стіна в цьому місці вигиналась, і навіть Горлуму не знайшлося де причепитися. Він спробував завернути, але зірвався і полетів донизу з голосним вереском, на льоту згортаючись клубком, як павук, коли йому порвуть павутиння.
Блискавично, двома стрибками метнувся Сем туди, де гупнувся Горлум, і плигнув йому на спину. Але Горлум, навіть при нападі зненацька, - небезпечний супротивник. Він відразу обліпив Сема своїми довжелезними руками і ногами, затис мертвою хваткою; липкі пальці стали стискати [197] шию Сема, гострі зуби вп'ялися в плече. Сему не залишалось нічого іншого, як бити Горлума куди прийдеть-ся своєю круглою, твердою головою. Ворог сичав, плював-ся, але не відставав. І кепсько довелося б Сему, якби не Фродо: вискочивши з мечем у руці, він схопив Горлума за рідке волосся і повернув його голову так, що білясті, повні отрутної злості баньки витріщилися прямо на місяць.
- Пусти Сема, Горлуме, - сказав Фродо. - Бачиш, це - Жало. Тобі вже доводилося з ним зустрічатися, га? Пусти мого друга, або познайомишся з Жалом ближче!
Горлум відразу обм'як, немов мокра ганчірка. Сем вивернувся і підвівся, потираючи забиті місця. Він горів бажанням покінчити з ворогом, але не можна було - той валявся на землі, корчачись та скиглячи:
- Не кривдь насс! Не дозволяй насс кривдити. Добрі, милі гобіти тебе не скривдять, мій дорогесссенький... Ми нічого поганого не зробили, це на насс ссстрибнули, як коти на мишшку... Ми такі нещасссні, самотні, гор-р-лум, гор-р-лум! Ми будемо зззовсссім хорошшшші, зззовсссім сслухняні, якщщщо добрі гобіти насс не скривдять...
- Ну, і куди ж цю сволоту подіти? - поцікавився Сем.- Зв'яжемо його, щоб не зміг за нами тягтися?
- Не треба, не треба! - схлипував Горлум. - Це для насс ссмерть, ссмерть! Ззлі, негарні гобіти! Ззв'язати хочуть насс і ззалишшшити на голім камінні...
Сльози булькали у нього в горлі.
- Якщо ми його відразу не вбили, - мовив Фродо, - то тепер вже не можна. От злощасне створіння! По суті, що він нам поганого заподіяв?
- Оце так питання! - обурився Сем, розтираючи синці. - Не зробив, так зробить. Ляжемо спати, а він нас загризе, йому тільки того і треба...
- Ти маєш рацію, звичайно. Але не в тому річ... Фродо задумався. Горлум притих, перестав пхикати. Сем
стояв над ним, готовий до рішучих дій. А Фродо виразно згадалося давнє: «Як усе-таки жалко, що Більбо не зарубав цього мерзотника, коли була така зручна нагода! - Жалко, говориш? Але ж саме жалість утримала його руку. Жалість і милосердя: без крайньої потреби вбивати не можна. - Але Горлума все одно жаліти нерозумно. - Не бачив ти його... - Невже ж ви б помилували Горлума після всіх [198] його чорних справ? Та він гірший за всякого орка і такий же ворог. Він заслуговує на смерть. -' Так, заслуговує. Але не поспішай когось засуджувати на смерть. Тому що навіть наймудрішим не дано все передбачити...» Фродо опустив меча.
- Я не зашкоджу йому, - промовив він. - Він небезпечний, але я йому не зашкоджу. Я побачив його, і мені його жалко.
Сем здивовано втупився у Фродо - той немов розмовляв з невидимкою. Горлум пожвавішав, заскиглив:
- Так-так, ми жжахливо нещасссні... Ззмилуйссся, ззми-луйссся... Гобіти з насс змилуються, добрі, сславні гобіти!
- Ми і страчувати тебе не станемо, - продовжував Фродо, - і не відпустимо: від тебе нема чого чекати, крім обману і підлоти. Горлуме, ти підеш з нами. Нічого поганого ми тобі не заподіємо, але ти повинен будеш нам допомогти. Ми даруємо тобі життя, і ти наш боржник!
- Роззплачуссь, роззплачуссь, - засичав Горлум. - Сславні гобіти! Ми підемо ззз вами. Ми знаємо беззпечні сстежки... Але куди ж ви посспішаєте по цих пуссстель-них міссцях, сскажіть, будь лассска?
Він нишком глипнув на гобітів, і в його примружених очиськах майнув хитрий блиск.
Сем прикусив губу і стис кулаки. Він розумів: дивний вчинок Фродо викликаний якимись прихованими причинами і переконувати його даремно. Однак розмовляти з Горлумом...
А Фродо подивився Горлуму прямо у вічі - той аж забився під цим суворим поглядом - і сказав спокійно:
- Ти знаєш або здогадуєшся багато про що, Смеа-горл. Ми прямуємо до Мордору. А ти, якщо я не помиляюся, знаєш дорогу.
- Рятуйте! - заволав Горлум, затикаючи вуха пальцями, немов уколотий цими прямими словами. - Ми здо-гадувалисссь, ми дещо ззрозуміли... Нам би не хотілосссь, щоб гобіти туди дісталисссь... Ні, моя радість, добрим го-бітам туди посспішшати не треба. Пил, порох, попіл, ссуш і глухомань, і орки, цілі полчища орків. Там не місссце добрим гобітам...
- Отже, ти бував там? - наполягав Фродо. - І тебе тягне туди знов! ' [199]
- Так-так... ох, ні! - заверещав Горлум. - Лишше один раз ми туди забралиссся... випадково, мій сскарбе, цілком випадково. І ззнову не підемо!
Раптом і голос, і мова його дивно змінилися, і він, схлипуючи, замурмотів:
- Ззалишште мене, відпустіть! Боляче, боляче! Ой, мої бідні рученята! Я... ми... я не хочу повертатиссся. Не можу знайти... він пропав, його ніде немає! Ті зберігають його... гноми, люди, ельфи, жжжахливі ельфи з пекучими очима! Не можу, не можу!
Він підхопився і, сплітаючи руки у кістлявий вузол, потряс ними у напрямку сходу.
- Ніколи! - заволав він. - Не для тебе!
Він знов обм'як, повалився додолу, заканючив:
- Гор-р-лум, гор-р-лум... Не торкай нас, відійди, залиш нас... Йди ссспати!
- Він не піде і не засне, - промовив Фродо. - А якщо хочеш його здихатись - допоможи мені. Ти вкажеш дорогу, але я не вимагаю, щоб ти йшов з нами до кінця.
Гррлум сів і допитливо глянув на Фродо з-під напівзаплющених повік.
- Він там, у себе, - заскрипів він. - Він завжди там. Орки тебе доставлять, вони тебе зустрінуть на східному березі ріки. Не проси Смеагорла. Бідний, бідний Смеа-горл пропав дуже давно. Відібрали у нього радісссть. Сме-агорл пропав зовссім...
- А може, ти її знайдеш, якщо підеш з нами, - відповів Фродо.
- Ніколи, нізащо!
- Встань! - велів Фродо. Горлум слухняно встав і позадкував.
- Говори! Коли тобі легше йти - удень чи вночі? Ми втомилися, але якщо ніч тобі більше до вподоби, вирушимо негайно.
- Нам від світла боляче, - відповів Горлум жалібно. - І ця Бліда Пика на небі теж заважає. Нехай вона закотиться, тоді підемо. Добрі гобіти трохи відпочинуть.
- Сядь і не здумай навіть ворушитися, - звелів Фродо.
Вони сіли, зіпершись спинами на камінь і затиснувши бранця плечима. Обоє без зайвих слів розуміли - склепити [200] повіки цієї ночі жодному з них не доведеться. Місяць повільно повз по небесах. Тінь від гір подовжувалася і затоплювала долину, але над горами, як і раніше, горіли яскраві зірки. Усі троє сиділи нерухомо. Горлум уткнув голову в коліна, опустив пласкі долоні, очі заплющив; але гобіти відчували, як він весь напружився.
Фродо скоса глянув на Сема, і вони зрозуміли один одного. Через декілька хвилин обоє звісили голови і прикинулись сплячими, дихаючи глибоко і рівно. Руки Гор-лума затрусилися. Ледве помітним рухом він обернувся праворуч, розплющив одне око, потім друге. Гобіти не ворухнулися.
Тоді з разючою швидкістю і спритністю Горлум зістрибнув з місця вперед, мов сполоханий коник чи жаба. На це і чекали гобіти. Другого стрибка Горлум не зробив: Сем схопив його за руки, а Фродо - за ноги.
- Подай-но сюди свою мотузку, Семе, - звелів Фродо.
- Куди це ви, пане Горлум, попрямували? - запитав Сем, витягаючи мотузку. - Невідповідний час для візитів? Чи ваші добрі друзяки-орки домовилися вас чекати? Підлий зрадник! Ти заслужив зашморг на шию, і я сам його затягну!
- Поки що не на шию, а на ногу, - зупинив його Фродо. - Якщо ми бажаємо, щоб він ішов з нами, дуже міцно в'язати не можна. Ти візьмешся за кінець і будеш його пасти.
Горлум навіть не намагався вирватися, тільки витріщав злісні баньки, Фродо тримав його, доки Сем затягував вузол. Зненацька Горлум заверещав тонким, несамовитим голосочком, забився, намагаючись дістати мотузку зубами. Схоже було, що мерзотник насправді терпить пекельні тортури. Петля не була тугою - Фродо перевірив і впевнився, що дії Сема були зовсім не такі люті, як слова.
- У чому річ? - здивувався Фродо. - Нам довелося тебе прив'язати, щоб більше не бігав, але мучити тебе ми не збиралися...
- Болить, болить! - волав Горлум. - Кусає, палить! Ельфи сплели її, прокляті ельфи! Ох-ох-ох! Злі, жорстокі гобіти! Ми не даремно хотіли втекти від них, мій скарбе! Ми знали, гобіти бридкі, вони злигалися з ельфами, моторошними ельфами з пекучими очима... Зніміть, зніміть! Боляче! [201]
- Я відв'яжу тебе, тільки якщо заприсягнешся, - сказав Фродо. - Втім, чим ти можеш твердо присягтися?
- Клянуся, все, що велиш, буду робити! - вигукнув Горлум, катаючись по землі. - Боляче, рятуйте!
- Чим ти можеш заприсягтися? - знов запитав Фродо.
- Смеагорл, - зненацька рівним голосом сказав Горлум і широко розкрив очі, - Смеагорл заприсягнеться своїм скарбом!
Фродо випростався і знову здивував Сема і змістом, і тоном своїх слів:
- А не боїшся? Хіба тобі не відомо, як було проречено? «І один - Володарю Тьми на чорнім престолі»! Така клятва зв'яже тебе надійно. Одначе ВІН підліший за тебе. Він може переінакшити твої слова. Бережися, Смеагорле!
Горлум скиглив, але продовжував повторювати:
- Присягаюся своєю радісстю!
- І що обіцяєш?
- Я буду гарний, - хрипко заквилив Горлум. Він плазував біля ніг Фродо, трусився, зляканий власними словами. - Смеагорл клянется ніколи не допустити, щоб ТОЙ, інший, одержав мою коштовність! Смеагорл вас врятує. Я присягнуся на моїй радості, дістань же її!
- Ні! - відповів Фродо, дивлячись на Горлума зверху вниз із суворою жалістю. - Тобі просто хочеться побачити і доторкнутися, хоч ти знаєш, що від цього втратиш розум. Присягайся ним, але не торкайся його. Ти ж знаєш, де ВІН, Смеагорле! Знаєш! Він перед тобою!
Сему здалося, ніби Фродо виріс: гордий володар, повний прихованої моці, і біля ніг його жалюгідний скімлячий пес. Але при тому було між ними щось спільне; вони розуміли один одного без слів. Горлум підвівся і все намагався схопитися за куртку на грудях Фродо.
- Геть! Не тягни лапи! - прикрикнув Фродо. - Клянися!
- Клянуся, клянуся, - замурмотів Горлум. - Буду служити власнику моєї радості. Хазяїн гарний, і Горлум гарний, горррлум, горрлум...
Раптом він заридав, впиваючись зубами в петлю на щиколотці.
- Відв'яжи його, Семе, - звелів Фродо.
Сем неохоче підкорився. Горлум відразу підхопився, як покараний собака, що готовий стояти на задніх лапках, аби хазяїн погладив. Щось в ньому змінилося. Він став [202] менше сичати, менше пхикати, говорив, звертаючись прямо до гобітів, і перестав звертатись до себе як до окремої істоти. Він тремтів і задкував, коли гобіти наближалися до нього чи робили різкий рух, уникав доторкатися до ель-фійських плащів, але у всьому іншому намагався бути гарним. Достатньо було гобітам обмінятися жартом чи Фродо звернутись до нього з добрим словом, щоби він вибухнув догідливим кудкудаканням, а найменший осуд викликав потоки сліз. Сем намагався з ним не зв'язуватись. Новий Смеагорл викликав у нього ще більшу відразу, ніж Горлум.
- Ну, Горлуме, чи як там тебе, - сказав Сем. - Рушай вперед! Місяць сховався, час не жде!
- Так-так, - закивав Горлум. - Між південними і північними болотами є тільки один прохід. Я сам його відшукав. Орки там не ходять, не знають дороги. Орки обходять болота навкруги. Вам пощастило, що ви зустріли Смеагорла. Смеагорл вас проведе!
Він жваво пробіг десяток кроків і зупинився, оглядаючись, як собака, що проситься погуляти.
- Куди! - крикнув Сем. - Моя мотузочка завжди напоготові!
- Що ти, що ти! Смеагорл заприсягся!
Вони вирушили в путь глибокої ночі, при слабкому світлі холодних зірок. Спершу Горлум повів їх на північ, назад до мокрої канави, потім завернув навскіс праворуч, віддаляючись від хребта Емін-Мейл по кам'янистій ярузі, що тяглася до самих боліт! Швидко, безшумно рухалися вони в темряві. Чорна ніч, чорна тиша стояла над пустельними рівнинами Привражжя.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
