Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Розділ З ЧОРНУ БРАМУ ЗАЧИНЕНО
Ще вдосвіта мандрівники впритул наблизилися до гір.. Болота, пустища - усе це залишилось позаду. Могутні, похмурі гори гордовито височіли перед гобітами.
З заходу Мордор відгороджували Похмурі Гори, Ефель-Дуат, з півночі - лисогори Еред-Литуї, які інакше звали Горілими Горами, бо вони були тьмяно-сірі, мов попіл. Ці два пасма оточували сумовиті рівнини Лиглад та Горгорот і гірке озеро між ними, величезне, як море - Нурнен, або Озеро Сліз. Там, де пасма сходилися, залишався вузький прохід Кіріт-Горгор, або Одержима Ущелина, вхід до володінь Ворога. Його охороняли збудовані на двох стрімчаках вежі, Зуби Мордору. Поставили їх гондорці, гордовиті переможці, після вигнання Саурона, щоб не допустити його [219] повернення. Але міць Гондора послабшала, люди змізер* ніли і тілом, і душею, піддалися безтурботності, і Саурої повернувся без перешкод. Він звелів відбудувати покинут вежі, озброїв і поставив надійну варту. Суворо і безсонн^ дивилися темні очниці вікон на схід, на північ і захід;] проріз ущелини перегородили кам'яним шанцем з еди-І ними воротами, повністю залізними, та надбрамною вежею, де цілодобово, змінюючись час від часу, стояла сторожа. В довколишніх горах було чимало печер та потайних лазів, де чаїлися орди орків, готові за першим наказом вибігти та напасти на кого вкажуть. Зуби Мордору потрощили б усякого, хто сунувся б до Кіріт-Горгору, не будучи посланцем Саурона і не знаючи таємного пароля, що відкриває Мораннон, Чорну Браму володінь Ворога.
Фродо і Сем розгублено дивилися на Мораннон. Навіть здаля в неясному ранковому світлі видно було, як перед воротами і по верху шанців прогулюються вартові. Гобіти причаїлися в тіні уступів Похмурих Гір. Якби з цього місця злетів ворон, йому залишилося б до Воріт усього з чверть милі. Прямо зі схилу тягайся до неба тонкі стовпчики диму: десь у печерах горів вогонь.
Коли блякле сонце підбилося над мертвим Горілим Кряжем, на воротах заревіли мідні сурми; їм відгукнулися сигнальники з веж, з підземних казематів, здаля донісся низький недобрий гул, посилений до гуркоту луною - гул військових барабанів Барад-Дура. Нічна варта залишила пости, їм на зміну стали свіжі, добре відпочилі солдати. Сталева обшивка воріт холодно заблищала.
- Отакої! - пробурмотів Сем. - Дійшли, можна сказати! Повертай назад... Адже пророкував мій старий, що я погано скінчу, якщо не порозумнішаю. Шкода, не доведеться йому порадіти: «А я ж казав!»... Ех, нехай би сварився, доки захрипне, стерплю, аби побачитися! Звичайно, спершу довелося б у лазню сходити, без цього він віД мене нічого не довідається! Я не запитую, куди далі, бо й без того видно, що далі нікуди, хіба в орків попросити провідника...
- Авжеж, авжеж! - підхопив Горлум. - Далі не можна. Смеагорл розумний, Смеагорл попереджав. Гобіти побажали [220] побачити і побачили. Так-так, мій дорогесенький, усе побачили самі. Смеагорл попереджав...
- Тоді за яким чортом ти нас сюди тяг? - розлютився Сем, у запалі забувши, як усе було насправді.
- Пан велів. Пан сказав: веди. Смеагорл гарний, послухав пана. Пан мудрий!
- Так, я хотів йти сюди, - визнав Фродо. - Я повинен проникнути до Мордору, а іншого шляху не знаю. Виходить, спробуємо пробитися тут. Вірніше, я сам: ви ж не зобов'язані супроводжувати мене.
Фродо стояв, суворо звівши брови, без страху в душі - забризканий багнюкою, виснажений, ледве живий, але очі його залишалися чистими і спокійними.
- Нізащо! - заволав Горлум, нажаханий, потрясаючи руками. - Туди не можна! Так нічого не вийде! Ти потрапиш разом з нашою радістю в руки Всевидющого... Він усіх нас зжере, увесь світ зжере, якщо її одержить! Змилуйся, добрий пане, над Смеагорлом! Ходімо звідси, повернемося до тихих місць, а її поверни бідному Смеагорлові. Так-так, поверни, він буде добре її стерегти. Він буде робити всілякі добрі справи, віддячить добрим гобітам. А гобіти нехай ідуть додому. Не наближайся до Чорної Брами!
- Мені сказано йти в Мордор, і я піду. Або пан, або пропав!
Сем мовчав. З обличчя Фродо було ясно: умовляти його буде марною тратою часу. По суті, він з самого початку знав, що надії немає; але, як годиться гобіту, кріпився, поки мав що робити. Тепер сили вичерпалися. Протягом всього шляху Сем віддано виконував свої обов'язки - на те й пішов, щоб іти до кінця. Пан Фродо не піде до Мордору сам. Вони підуть разом, і вже хоч те добре, що позбудуться Горлума.
Однак Горлум зовсім не збирався поки що розлучатися з ними. Він гуцнувся перед Фродо на коліна, заламуючи руки і пхикаючи.
- Не йди туди! - благав він. - Є ще одна дорога. Справді є! Погана дорога, і знайти її важко, але Смеагорл вам покаже!
- Інша дорога? - недовірливо запитав Фродо, глянувши у очі Горлума. [221]
- Слово честі! Смеагорл сам знайшов! Може, її вже завалило, ходімо, подивимося?
- Чому ж ти раніш нічого не казав?
- Пан не запитував. Пан не відкривав бідному Горлу-му своїх задумів. Сказав: веди до Воріт, і можеш йти. Смеагорл тепер може піти, еге ж? Але пан раптом сказав: йду через Браму. Смеагорлові страшно. Він не хоче втрачати доброго пана! Смеагорл хоче зберегти і пана, і свою радість. І йому згадалася інша дорога. Він ходив по ній багато років тому. Пан гарний, і Смеагорл гарний, завжди допомагає!
Сем насупився. Якби його погляд міг простромити Гор-лума, той був би вже дірявим, як решето. Здавалося, що Горлум щиро зляканий і гарячо бажає допомогти Фродо. Але Сем пам'ятав про підслухану двоголосу розмову; навряд чи Смеагорл, загнаний на стільки століть у самий глиб чорної душі, міг узяти верх над Горлумом. Адже не його слово виявилося останнім у суперечці! Сем припускав, що обидві половини слизького негідника, Смеагорл і Горлум (Підлиза і Падлюка, як подумки прозвав їх Сем) уклали тимчасове перемир'я: обом не хотілося, щоб Перстень дістався Ворогу. Обоє прагнули зберегти Фродо і не розлучатися з ним якомога довше, маючи надію як-небудь здобути бажаний скарб. В існування другого шляху Сем не дуже вірив.
«Добре, що жодна половина старого шкарбуна не відає, куди пан Фродо насправді прямує, - думав Сем. - Тоді б Падлюка хутенько нас видав би - он як його крутить зі страху; схоже, Ворог його не зовсім спустив з повода... Напевно, він волів би віддати нас йому, ніж витримати загибель Персня! Будемо сподіватися, пан Фродо добре розміркує, перш ніж вирішувати. Розуму йому не забракне, от тільки серце занадто м'яке... Жодному Гемджи в житті не здогадатися, що пану Фродо в голову полізе!»
Фродо не квапився відповідати Горлуму. Поки Сем управлявся зі своїми розумними, але трохи вайлуватими мізками, він стояв, не зводячи очей з чорного провалля Кіріт-Горгора. Западина, де укрилися трійко мандрівників, була звернена до довгої, як корито, долини, яку перетинали курні шляхи, що спліталися біля самої Брами; один вів на схід і танув у сірому серпанку Еред-Літуї, другий на північ, третій, минаючи західну вежу, лежав лише кількома [222] ліктями нижче притулку гобітів. Трохи далі він завертав на південь і зливався з вузькою смугою землі між Похмурими горами та Великою рікою.
Фродо помітив на рівнині жвавий рух. Крізь хмари пилу і диму проблискували шоломи, списи, рухалися кінні роз'їзди. Величезне військо збиралося перед Брамою Мор-дору; Фродо пригадав те, що бачив з Амон-Ведара - дивно подумати! - лише якийсь тиждень тому. На жаль, сурми грали не виклик на бій, а повсякденну побудку. Не гон-дорська рать підійшла до володінь Саурона, не безстрашні витязі, що загинули сторіччя тому, повстали, щоб помсти-тися за давню поразку, - далекі, невідомі племена незвіданого сходу збиралися за наказом Чорного Володаря; загони, що стояли табором біля Воріт, тепер прямували до Мордору, поспішаючи на загальний огляд. Тільки зараз Фродо збагнув, що довго дивився на Мораннон відкрито, серед ясного дня; він швидко накинув на голову каптур плаща і відсунувся від краю западини.
- Я повірю тобі ще раз, Смеагорл, - промовив Фродо нарешті. - Либонь, мені призначено приймати допомогу від того, хто найменше здавався для цього придатним, а тобі - допомагати тому, кого ти переслідував із найгіршими намірами. Досі ти служив добре і обіцянки не порушував. Так, я можу це підтвердити, - додав він, глянувши на Сема, - бо двічі ми залишалися у твоїй владі, і ти не скористався тим нам на шкоду. Ти навіть не намагався відібрати те, про що давно мрієш. Спробуємо втретє. Але знай, Смеагорле: ти у великій небезпеці!
- Так-так, пане! - закивав Горлум. - Велика, велика небезпека! Смеагорл тремтить, але не тікає. Він хоче допомогти доброму пану!
- Це наша загальна небезпека, - перебив його Фродо. - А є інша, що стосується тільки тебе одного. Ти присягався «своїм скарбом». Пам'ятай: сила його зв'язує тебе і змушує дотримувати слова, але може і згубити. Піддавшись їй, ти тільки що виказав себе. «Віддай його Смеагорлові!» Не повторюй цього ні вголос, ні подумки. Його тобі не одержати. Якщо будеш за ним тягтися - скінчиш погано. Повторюю: воно не для тебе. Якщо знадобиться - я надіну його на палець, і він, що так довго [223] володів тобою, поневолить тебе знову. Тоді ти виконаєш будь-який з моїх наказів, навіть якщо я звелю тобі стрибати в безодню або вогонь. Пам'ятай про це, Смеагорле!
Сем дивився на хазяїна з повагою та захватом: такого погляду і такого тону навіть він не очікував! У глибині душі Сем завжди вважав, що надмірна доброта Фродо виникає з деякого недомислу - попри все те пан Фродо був для нього наймудрішою особою на світі, зрозуміло, після Гандальфа і старого пана Більбо. Тим простіше було помилитися Горлуму (про що Фродо зовсім не знав) - прийняти доброту за дурість. Несподівані слова Фродо здивували його. Він припав до землі, белькочучи щось незрозуміле, і безперервно повторював: «добрий, добрий пан!»
Фродо терпляче перечекав цей шквал і сказав звичайним голосом:
- А тепер, Горлуме чи Смеагорле, якщо тобі більше подобається це ім'я, поясни, про який шлях мовиться і чи треба заради нього звертати з прямої дороги. Говори, бо часу обмаль!
Але Горлум був занадто вражений; домогтися чогось зрозумілого виявилося не так просто. Він хлюпотів носом, скрипів, ковтав слова, плазував і благав змилостивитися над бідним маленьким Смеагорлом. Дуже нескоро з його лопотіння Фродо зрозумів, що дорога, яка йде на захід від Похмурих гір, веде до роздоріжжя в якомусь гаю, а звідтіля убік лежить шлях на Осгіліат.
- Далеко, - бурмотів Горлум. - Ми там ніколи не були, але кажуть, нібито тракт тягнеться на сто миль, до Хвилястої Води. Там багато риби і птахів, що клюють рибу. Розумні, розумні птахи... А ми там не були, на жаль, на жаль! Не мали такого щастя. А ще далі Жовта Пика пече так сильно, що земля жолобиться, і там живуть люди з обпаленими обличчями, сміливі воїни. Нам туди йти не хочеться.
- А ми туди і не збираємося, - сказав Фродо. - Не відволікайся! Куди веде третій шлях від роздоріжжя?
- Так-так, третій, - згадав Горлум. - Наліво, вгору, і звивається петлями. Огинаєш скелю, таку велику, чорну скелю, а там відразу побачиш і побіжиш ховатися...
- Що побачу? [224]
- Стара-престара твердиня, страшна-престрашна. Про неї розповідали мандрівники, коли Смеагорл ще був молодий. Так-так, ми слухали, сидячи вечорами під вербою на березі Великої Ріки, і ріка тоді теж була молода...
Він знову розридався. Гобіти чекали.
- Нам розповідали про південь, - нарешті заговорив Горлум. - Про високих людей із блискучими очима, про будинки заввишки з гору, про срібний вінець короля та Біле Дерево. Було так цікаво! Люди побудували високі вежі:J одна сніжно-біла, в ній зберігався чарівний самоцвіт, що сяє, як місяць, а навколо звели стіни з білого каміння. Так-так, багато чого розповідали про Місячну Твердиню...
- Це, напевно, Мінас-Ітіль, що його заснував Ісілдур, син Еленділа, - зміркував Фродо, - той, що відтяв Ворогові палець.
- Так-так, у Чорної Руки лише чотири пальці, але йому і чотирьох вистачає, - здригнувся Горлум. - Він зненавидів твердиню Ісіддура.
- Він ненавидить усіх на світі, - зауважив Фродо, - до чого тут Місячна Фортеця?
- Вона так і височить, пане, і білі будинки, і стіни, але давно вже дісталася ТОМУ. Тепер там страшно. Подорожні уникають навіть тіні її стін. Але пану доведеться йти повз неї. Гори там нижчі, ніж тут, спершу підйом, а потім спуск у долину Горгорот, - тихо, тремтячи всім тілом, закінчив Горлум.
- І що ж це дає нам? - запитав Сем. - Ворог свої гори знає і напевно поставив там заслін. Адже фортеця не пуста?
- Ні! Вона здається порожньою, але там живуть... бридкі орки, вони завжди там, і ще інші, страшні... Дорога проходить повз ворота, по ній ніхто і кроку не зробить непоміченим. Ті, що сидять у вежі, усе бачать. Мовчазна Сторожа...
- Отож, ти пропонуєш невеличку вилазку на південь, щоб ми там влипли ще вірніше, ніж тут? - втрутився Сем. - Якщо ми взагалі туди доберемося!
- Ні! - квапливо заперечив Горлум. - Гобітам треба зрозуміти! Той, інший, не чекає нападу на Місячну Фортецю. Його Око бачить усе, але не може бачити все відразу, поки ще не може. Усі землі на захід від Похмурих Гір до Великої Ріки в його владі, і всі мости. Будь-який човен, [225] найменшу сутичку на мостах він помітить здалеку, І отже, ніхто звідтіля не проб'ється до Місячної Фортеці! І
- Ти диви, який він обізнаний. Ворог сам тобі усе поясняв? Чи ти наслухався пліток від твоїх приятелів-орків? \cf0
- Злий гобіт, не вірить нам! - образився Горлум і обер- ] нувся до Сема спиною. - Смеагорл розмовляв з орками, | так-так, ще до того, як зустрів пана, розмовляв з різними • істотами. Смеагорл чув від багатьох: ТОЙ, інший, більше за все побоюється удару з півночі, тому і нам тут небезпечно залишатися. З дня на день Чорні Ворота розкриються - для великого війська прохід є тільки тут. А з заходу ТОЙ нічого не боїться, там у нього Мовчазна Сторожа.
- Отож і воно, - перехопив його Сем, не даючи збити себе з пантелику. - Виходить, підходимо, стукаємо у двері та чемно запитуємо, чи не помилилися ми часом! Чи ця Сторожа німа? Нісенітниця! Так само варто спробувати тут, хоч ноги даремно не натрудимо,
- Не знущайся! - засичав Горлум. - Це не жарти, не гра. У Мордор взагалі ходити не треба. Але якщо пану треба, нехай слухає Смеагорла. Смеагорл бажає допомогти, хоч йому нічого й не пояснюють. Смеагорл сам знайшов, він один знає...
- Що ти знайшов? - запитав Фродо. Горлум знову стишив голос до шепоту:
- Стежинку... Вона веде до східців... так-так, вузькі східці, дуже вузькі, дуже довгі. Потім ще. А потім, - він зашелестів ще тихіше, - підземелля, темне підземелля і вихід на той бік. Але так було давно, давно. Усе могло завалитися...
- Усе це мені страшенно не подобається, - заявив Сем. - Не може все бути так гладко, як ти стелиш. Якщо стежка збереглася, на твою думку, її не стережуть? А раніше стерегли? Ну, кажи!
В очах Горлума - а може, Сему лише здалося? - промайнув злісний вогник. Горлум гарчав і звивався, але відповіді уникав.
- Відповідай: стережуть стежку чи ні? - суворо спитав Фродо.
- Чи правда, що ти, Смеагорле, сам пішов з володінь Тіні? Чи Ворог відпустив тебе з дорученням? Арагорн, що зловив тебе на Згубних Болотах, вважав саме так. [226]
- Неправда! - буркнув Горлум. Ім'я Арагорна запалило в його очах вже неприкриту злість. - Він вигадує, так-так, вигадує! Я сам утік, бідний Смеагорл ледве врятувався. Правда, мені звеліли шукати мою дорогесеньку, от я шукав, шукав... Але не для ТОГО. Вона наша... моя... Я утік сам!
Фродо чомусь повірив, що цього разу Горлум недалекий від істини; Горлум сказав «я» - майже безпомилкова ознака тимчасового пробудження колишнього сумління. Видно, він сам знайшов шлях. Фродо не забував про підступництво Ворога: можливо, Горлуму він дозволив втекти чи навіть навмисно спланував втечу. У будь-якому разі ясно - Горлум багато чого недоговорив...
- Ще раз запитую, - сказав Фродо, - стеріг хто-небудь таємну дорогу чи ні?
Але Горлум після згадки про Арагорна закомизився і не побажав більше розмовляти відверто, скорчивши скривджену міну .брехуна, якому не вірять, коли він випадково сказав правду - чи хоча б півправди.
- Ну? - тупнув ногою Фродо.
- Може, так, а може й ні, - загундосив Горлум. - Тут усюди небезпечно, усюди. Але якщо пан не бажає повертатися додому, іншого шляху немає...
Більше нічого від нього домогтися не вдалося. Він не міг або не хотів навіть сказати назву перевалу. А тим часом йшлося про укріплений перевал Кіріт-Унгол. Арагорн назвав би гобітам це ім'я і пояснив його страшний зміст, Гандальф застеріг би їх. Але гобіти стояли один на один з долею. Арагорн був далеко, Гандальф на руїнах Ізенгарда змагався зі зрадником Саруманом, що навмисно зволікав час. Щоправда, навіть коли було вимовлене останнє слово, і палантір, висікаючи іскри з кам'яних плит, звалився до підніжжя Ортханка - і тоді Гандальф пам'ятав про Фродо і Сема і навіював їм на відстані бадьорість та надію. Фродо відчув цю підтримку, як і раніш, на Караульнім Кріслі - але, як і раніше, вважав Гандальфа похованим у безоднях Морії!
Фродо довго сидів, схиливши голову, і намагався пригадати усе, що коли-небудь розповідав йому Гандальф. Однак пам'ять не втримала нічого корисного. Занадто рано розлучилися вони, занадто рано. Маг не встиг навчити їх, [227] як пройти у Мордор; а може, він і сам тоді не знав? У північному замку Ворога, Дул-Гулдурі, Гандальф бував. Але чи ходив він до Мордору, чи бачив Вогняну Гору, Барад-Дур? Скоріш за все - ні, вирішив Фродо. І тепер йому, напіврослику з Гобітанії, звичайному мирному гобі-ту, треба відшукати дорогу, куди не насмілився ступити великий маг. Важка справа! Але Фродо вибрав сам, добровільно - тоді, у себе в будинку, минулою весною. Як давно це було! Немов у ті часи, коли світ був молодий і Золоті Дерева квітли... Що ж обрати? Обидві дороги згубні - тоді чи не однаково?
День минав. Глибока тиша стояла над притулком, де причаїлися три такі різні істоти; цю тишу можна було помацати, такою щільною вона була. Блідий купол неба, покреслений смугами диму, здавався далеким, недосяжним. Навіть орел не розгледів би їх з висоти - мовчазних, нерухомих, пригноблених тягарем долі, вкритих сірими плащами; Горлум, що розтягся лежачи, може, і привернув би погляд орла, але той прийняв би його за кістяк померлої від голоду дитини, за купу ганчірок; ці жалюгідні рештки не варті були гарного змаху крила...
Сем влігся горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з-під каптура в порожнє небо. Раптом йому здалося, що у височині кружляє темний птах: він виписував кола, зависав нерухомо, знову кружляв. Потім з'явився другий, третій, маленькі й далекі, але Сем чомусь здогадався, що насправді вони великі, літають дуже високо і крила в них широко розпростерті. Він замружився і завмер під плащем - його охопив знайомий страх, знамення Чорних Вершників, той самий нескоримий жах, що навіювали їхні люті крики, підхоплені вітром, і тінь, що затьмарює лице місяця... Страх був не особливо сильний - небезпека була далеко, але вона була, і її відчув не тільки Сем. Думки Фродо раптом змішалися, він здригнувся, хоча голови не підніс; Горлум згорнувся клубком, як сполоханий павук. Крилаті чудовиська зробили ще одне коло і, різко знизившись, щезли у небі над Мордором. Сем голосно зітхнув:
- Знову ці чорні кружляють, тепер у повітрі. Я їх бачив. А вони нас? Вони були дуже високо. Якщо це назгу-ли, то вони вдень погано бачать, правда ж? [228]
- Може, й не бачать, а їхні коні? - нагадав Фродо. - Або оці їхні крилаті бестії: вони напевно мають зір гостріший за орлиний. Боюся, що Ворога попереджено...
Страх минув, але увірвалась також і завіса тиші, їх знову оточувала моторошна дійсність. Фродо все ще мовчав, навіть очі прикрив, немов задрімав, але раптом стрепенувся, підхопився; Сем очікував почути, нарешті, рішення, але Фродо зненацька шепнув:
- Слухай! Що це?
Знову страх стиснув їх; вони почули хрипкий спів і оклики: Чорні Крила вистежили їх, Ворог надіслав солдатів! Адже для моторошних прислужників Саурона немає ні відстаней, ні перешкод! Троє мандрівників припали до землі. Голоси і брязкання зброї швидко наближалися. Фр'одо і Сем витягли мечі. Про втечу не могло бути й мови.
Горлум обережно, звиваючись, мов черв'як, поповз до краю Западини. Ховаючись за навалом каміння, він вигулькнув, стримуючи подих, і надовго завмер. Шум став віддалятися і поступово вщух. На стіні Мораннона просурмив ріг. Горлум безшумно зліз назад.
- Це люди. Нове підкріплення, - сказав він тихо. - Темнолиці. Таких ми ще не бачили, ні, Смеагорл не бачив. Страшні! Очі чорні, волосся теж чорне, довге, а у вухах - золоті кільця. На обличчях червоні візерунки, плащі червоні, наконечники списів червоні. Щити круглі, жовті та чорні, утикані колючками. Погані люди. Злі, бридкі люди. Дикі, як орки, та ще й більші за орків. Смеагорл вважає, це люди з півдня, з-за гирла Великої Ріки, - вони йшли зараз відтіля. Вони вже за Чорною Брамою, але можуть прийти ще інші. Усі зараз збираються до Мордору...
- А оліфантів бачив? - поцікавився Сем, відразу забувши про всі жахи.
- А що це - оліфант? - запитав Горлум.
Сем підвівся, заклав руки за спину, як завжди, коли декламував вірші, і почав:
Я сірий, сірий, наче миші,
Але на зріст я даху вищий,
А ніс мій довгий, як змія.
Коли я йду, дрижить земля. [229]
У ґрунт вбиваю мураву,
Валю дерева, мов траву,
Махаю великими вухами,
Погрожую усім рогами,
Що між зубів моїх стирчать.
Я - цар звірів, я - оліфант.
Нехай за роком рік мина,
Моє не скінчиться життя.
По землях півдня я блукаю,
Ніколи сам я не вмираю.
Не знайдеш серед звірів в лісі,
Хто дужчий, вищий, сміливіший.
Хто зі мною зустрічався,
Той до смерті дивувався,
А хто не бачив нас навіч,
Той не повірить, ясна річ.
Та я, безсмертний оліфант,
Брехать не вмію, навіть в жарт.
- У нас в Гобітанії це всі знають, - пояснив Сем. - Мож брехня, а мож і ні. Ми маємо свої легенди, теж щось чували про південні краї. Гобітам теж доводилося подорожувати. Але не всі вірять і, звісно, не всякому. Навіть приказка така є: «бригорянські новини» чи «правдиво, як плітки Гобітону». Але ми чули про Рослих людей півдня. У переказах вони називаються свертами. Кажуть, вони їздять на війну верхи на оліфантах, цілі будинки їм на спини ставлять. Оліфанти виривають дерева з корінням, вивертають цілі скелі і кидають у ворогів. Тому я тебе й запитав. Якщо б вони тут були, я б, їй-бо, ризикнув помилуватися. Ну, тепер вже нічого не зробиш, втратив нагоду. Може, їх і зовсім не буває, оліфантів цих...
І Сем розчаровано зітхнув.
- Не було там таких, - відповів Горлум. - Смеагорл про них ніколи не чув. І бачити не бажає. Хоч би їх і зовсім не було. Смеагорл хоче, щоб пан звідси пішов. Хіба пан не піде за Смеагорлом?
Фродо повільно підвівся на ноги. Поки Сем читав старий віршик, який він чимало разів чув удома біля каміна, Фродо, забувши про всі турботи, весело сміявся, і сміх переміг душевну розгубленість.
- Шкода, що в нас немає тисячі таких звірів, ти уяви - попереду Гандальф на білому оліфанті! - сказав він. - [230] Тоді, може, ми легше пробилися б. Але в нас немає нічого, крім натруджених ніг. Що поробиш! Доля трійцю любить, може, третя спроба буде вдалою? Я йду за тобою, Смеагорле.
- Добрий, милий, мудрий пан! - підскочив ощасливлений Горлум. - Нехай тепер добрі гобіти відпочинуть тут, у затінку. Поспіть, поки Жовта Пика не забереться геть, і тоді підемо швидко. Тихо, швидко - побіжимо, мов тіні...
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
