Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Розділ 5 ВІКНО НА ЗАХІД
Здавалося Сем не проспав і хвилини, коли його розбуркали, а день вже кінчався. Фарамир повернувся з усіма, хто уцілів після сутички. Чоловік двісті-триста зібралися на галявині поблизу. Вони сіли широким півколом, посередині присів на камені Фарамир, а перед ним, як бранець, приведений на допит, стояв Фродо.
Сем виліз із своєї папоротевої засідки; ніхто не звернув на нього уваги, і він присів під кущем, щоб усе бачити і чути, а при першому ж натяку на небезпеку кинутися на допомогу Фродо. Фарамир зняв маску, і Сему відкрилося владне і неусміхнене обличчя; сірі розумні очі виказували явну недовіру.
Фродо не зміг переконати капітана, і числені подробиці лише будили його підозри. Він допитувався, що робив Фродо у Рівенделлі, навіщо розлучився з Боромиром і куди тепер прямує. Особливо наполегливо розпитував він про прокляття Ісіддура, бо відчув, що саме на цю тему Фродо воліє мовчати. [245]
- Якщо ми вірно зрозуміли пророцтво, - наполяга Фарамир, - з появою напівросликів прокляття Ісилдур знову буде загрожувати нам. Якщо ж ви - ті самі на піврослики, то повинні були бачити цю річ - не знак яку - під час наради в Елронда. Виходить, Боромир З бачив. Чи це так?
Фродо промовчав.
- Отже, це так, - вів далі Фарамир. - Я хотів би дові датися ще про дещо... Усе, що стосується Боромира, даі мене дуже важливо. У літописах пишуть: Ісілдура вбилі стріла орка. Але таких стріл тисячі, вигляд однієї з них ні вразив би Боромира як знамення Долі. Ця річ ще при тобі' Ти казав, вона захована. Може, ти ховаєш її самовільно'
- Вона не належить мені, - відповів Фродо. - І ні повинна належати нікому зі смертних, великих або ма лих. Мабуть, якесь право на неї має Арагорн, син Арахор на, що вів наш загін, як я вже казав.
- Чому він, а не Боромир - родовитий лицар країни заснованої синами Елендила?
- Тому^ що Арагорн прямий нащадок Ісілдура, син. Еленділа. Йому належить і меч - спадщина Еленділа.
Вигуки подиву пробігли по рядах гондорців. Залунал» заклики:
- Меч Еленділа! Меч Еленділа повертається до Мінас-Тіріта!
Обличчя Фарамира залишалося незворушним.
- Може, це і правда. Проте Арагорну доведеться, якщс він з'явиться, навести вагомі докази своїх прав. Я покинув місто шість днів тому; ні Арагорн, ні інші твої супутники там поки що не з'являлися.
- Боромир не висловлював сумніву щодо прав Ара-горна, - додав Фродо. - Коли ми розлучилися біля водоспадів Раурос, він збирався негайно йти до Мінас-Тіріта; коли ти повернешся, знайдеш його там, і він сам задовольнить твою цікавість. Боромирові, як і іншим моїм товаришам, відома моя справа, оскільки її доручив мені сам Елронд у присутності всієї Ради. Я прийшов сюди і піду далі, виконуючи свій обов'язок, але в чому він полягає, я не маю права казати нікому, крім посвячених. Знай тільки: супротивники Спільного Ворога не повинні ставати мені на перешкоді. [246]
Хоч би що діялося на душі у Фродо, говорив він стримано і з такою гідністю! Сем ледве погамував горду посмішку. Але Фарамир не піддавався:
- Отже, ти радиш нам займатися своїми справами і тобі не заважати? Боромир усе пояснить, коли повернеться! Аякщо не повернеться? Чи вважаєш ти Боромира своїм другом?
Фродо жваво згадалася остання неприємна бесіда з Бо-ромиром. Капітан суворо глянув йому в обличчя.
- Боромир був нам усім вірним товаришем, - промовив нарешті Фродо. - Так, я можу назвати його другом!
- Тоді, якщо я повідомлю, що Боромира немає серед живих, це тебе засмутить?
-г- Звичайно, - відповів Фродо, і лише в цю мить збагнув: - Як це - немає серед живих? Де це? Ти ловиш мене на слові чи глузуєш? Неправдою мене не проймеш!
- Неправдою я не став би боротися навіть з орком, - тихо проказав Фарамир. Фродо вперто труснув головою:
- Як він міг загинути? І звідкіля ти можеш знати, якщо, з твоїх же слів, ніхто з наших ще не прибув?
- Як він загинув, маєш повідати нам ти, його друг і супутник.
- Таж він був живий і здоровий, коли ми розлучалися! А що сталося потім - звідки мені знати?
- Усе могло статися, - сказав Фарамир. - Зрада, наприклад.
Сем слухав, потроху закипаючи образою і нетерпінням. Останнє зауваження гондорця вразило його остаточно, і він вискочив, забувши обачність, на середину півкола:
- Вибачте, пане Фродо, але щось наша бесіда не туди звертає! Як він сміє говорити з вами в такому тоні! Чи мало ви натерпілися заради Рослого Народу, заради всіх племен Середзем'я? А ви, пане капітан, послухайте! - Сем підскочив до Фарамира і, взявшись у боки, поглянув зверхньо, начебто збираючись шпетити гобітеня, що залізло До саду. Гондорці здивовано зашепотіли, але багато хто не втримався від посмішки: рідкісну пару становив їхній капітан з розгніваним гобітом!
- Отож, слухайте! - почав Сем. - До чого ви ведете? Дочекаєтеся, поки всі орки Мордору сюди наваляться! До-ДУматися, що пан Фродо убив Боромира! Та чи ви показилися? [247]
І до чого ці натяки? Кажіть відверто, що зробите З нами. Поганий жарт! Начебто люди з Ворогом ворогують, а іншим заважають працювати для їхнього ж блага! Оце зрадів би Ворог цьому допиту! Він зарахував би вас до своїх нових прихильників!
- Заспокойся, - не виявляючи гніву, перервав його Фарамир. - Не варто втручатися, бо твій пан розумніший за тебе. Нагадувати мені про обережність теж ні до чого.' Часу нам бракує, але я хочу розібратися по справедливості. Якби я був такий же гарячий, як ти, порізав би вас ще вранці, де знайшов, оце й уся справа! В мене є наказ не щадити нікого, хто заявиться в ці ліси без дозволу намісника Гондору. Але я намагаюся не вбивати без крайньої потреби, а якщо доводиться - роблю без радості... І слів на вітер не кидаю. Сядь-но он там і помовч.
Сем, червоний як рак, ніяково присів за спиною Фродо. Фарамир, помовчавши, знову заговорив:
- Ти запитуєш, звідки я знаю? Сумні звістки мають крила. Знаєш прислів'я: чорна ніч у вікні, чорні звістки для рідні? Боромир був моїм братом... Спробуй згадати яку-небудь особливу прикмету Боромира.
Фродо задумався, побоюючись нової пастки. Він намагався не загадувати, чим скінчиться бесіда. Він ледве спромігся зберегти Перстень при раптовому нападу зарозумілої жадібності Боромира, а як втекти від такої безлічі сильних, озброєних людей? Правда, Фродо вже відчував, що Фарамир, зовні схожий на брата і навіть суворіший, зовсім не такий зарозумілий і набагато мудріший.
- Боромир носив на поясі ріг, - проказав нарешті Фродо.
- Вірно, - кивнув Фарамир. - Пам'ятаєш, як він виглядав? Великий ріг тура, оправлений у срібло, з вирізьбленими рунами. Цей ріг переходив у нашому роду від батька до сина. Говорять, якщо він пролунає на колишніх землях королівства Гондор, закликаючи на допомогу, друзі почують його на будь-якій відстані. Отож, за п'ять днів до того, як я відправився сюди, а точніше, рівно одинадцять днів тому, я почув заклик цього рога: він гаснучою луною донісся звідкись з півночі. Ми з батьком сприйняли це як погану ознаку, тим більш що Боромир із самого від'їзду не давав про себе знати. Три дні по тому, при новому [248] місяці, трапилося щось ще дивніше. Пізно ввечері я стояв на березі Андуїну; ми завжди стережемо вночі руїни Осгі-ліату, бо вороги захопили берег навпроти - прагнуть переправитися, щоб пограбувати Пеленор. Але тої ночі було зовсім тихо. І я побачив... Маленький сірий човен дивної форми, з високо піднятим носом, плинув за течією; на веслах і при кермі - нікого! Мені стало не по собі: від човна йшло слабке світло. Я спустився до самого берега, потім ступив прямо у воду, човен притягав мене нестримно. Він повільно пропливав повз мене, я міг би торкнутися його рукою, але не насмілився. Борти стояли врівень з водою, хвилі переливалися через них, мерехтливо виблискуючи, а на дні човна спочивав витязь. Під рукою його лежав зламаний меч, на тілі чорніли рани. Це був Боромир, мій брат, мертвий. Я впізнав його обличчя, його зброю. Не було лише рога, зате був пояс, якого я досі не бачив, красивий, ніби сплетений зі срібних листків. «Боромире! - гукнув я. - Де ти загубив дідівський ріг? Куди ти пливеш, Боромире?» Але він вже зник у темряві. Все було немов уві сні, але ж я не спав! Відтак в мене нема і сумнівів, що брат загинув, і тіло його спочиває відтепер у далекому морі.
- Жахливо! - сказав Фродо. - Ти дійсно бачив Боромира. Срібний пояс - дарунок Володарки Лоріену, як і наші плащі. Подивись, ці застібки теж робили ельфи.
Він вказав на зелений лист зі сріблястими прожилками на комірі свого плаща. Фарамир подався вперед, придивився:
- Так, це робота тих самих майстрів. Отже, ви разом навідалися до Лоріену? Колись він називався Лаурелин-доренан, а нині люди нічого не знають про нього, - додав він несподівано м'яко. - Тепер я починаю розуміти. Розкажи ще що-небудь, якщо хочеш. Яка страшна доля - загинути так близько від дому!
- Мені нема більше чого додати, - мовив Фродо. - Але ти мене сильно стривожив. Таке видіння нічого доброго не провіщає. Схоже на підлий жарт Ворога! На Згубних болотах я бачив під водою недоторкані обличчя загиблих - це теж могло бути облудою...
- Ні, - заперечив Фарамир, - видіння, що посилаються Ворогом, завжди навіюють жах, а я відчував лише гостру скорботу... [249]
- Як же це можливо? - дивувався Фродо. - Човен, повний води, не минув би порогів Тол-Брандіру. І взагалі Боромир збирався йти додому через землі роханців... А човен неминуче повинен був потонути!
- Відкіля ж у вас ці човни?
- Нам їх подарували в Лоріені, три штуки на весь загін.
- Ти побував у Заповідному Лісі, але мало що зрозумів. Смертному небезпечно зустрічатися з Володаркою Лоріе-ну, ніхто не піде від неї таким як був... Боромире, Боро-мире! - раптом вигукнув капітан. - Що ж сказала тобі Володарка, над якою не владна смерть? Що розбудила у твоєму серці? Навіщо занесло тебе в Лаурелиндоренан, чому не проїхав ти верхи степами Рохану, не постукав у двері рідного дому?
Фарамир звернувся до Фродо і сказав уже зовсім дружньо:
- Ти, напевно, можеш відповісти на ці питання, Фродо, син Дрого. Але я не наполягаю. А в тім, що видіння не було оманою, ми переконалися невдовзі: Боромирів ріг повернула нам ріка, розрубаний надвоє сокирою або мечем. Одну половинку знайшли в очеретах на північному кордоні нижче гирла Ентули, другу помітив вартовий на березі Андуїну. Усяке таємне лиходійство стає явним! Тепер розбитий ріг, пам'ять про старшого сина, лежить на колінах Денетора... Ти поясниш нам, що сталося?
- Я від тебе першого чую про все це. Якщо ти не помилився, заклик рога ви чули саме в той день, коли ми залишили загін. І це жахливо: якщо Боромир загинув, що ж з іншими? Але ж там мої родичі і друзі... Невже ти і зараз підозрюєш нас? Мене гнітять страх і туга, але я повинен виконати свою справу, хоча б спробувати виконати. Якщо тільки ми двоє залишилися живі, тим більше потрібно поспішати! Повертайся на батьківщину, відважний капітане, захищай її, а мені дозволь піти, куди велить доля.
- Ти судиш поспішно і хвилюєшся надміру, - сказав Фарамир. - Поміркуй сам, якщо усі загинули, хто ж тоді піклувався про Боромира і спорядив у останнє плавання? Навряд чи ельфи Лоріену з'явилися надати йому цю послугу, і вже тим більше не орки... Але нехай там що відбулося на старому кордоні, я більше ні в чому тебе не підозрюю, Фродо. Гіркий досвід навчив мене розбиратися в людях, [250] думаю, і в напівросликах теж. Правда, - додав він, усмЬ хнувшись, - у тобі є щось надзвичайне, ельфійське. Прошу зрозуміти правильно: я повинен взяти вас із собою і представити Денетору, а якщо помилюся у виборі, лихо і моїй землі, і мені самому. Тому я хотів би подумати і розібратися, а тим часом баритися тут більш не можна... Він підвівся на ноги і віддав якісь розпорядження. Солдати швидко, спритно розбилися на десятки і трійки і стали розходитися, відразу зникаючи в тіні скель і дерев. На галявині залишилися тільки Маблунг і Дамрод.
- Ви підете з нами, - сказав Фарамир гобітам. - По старому тракту вам усе одно не пройти - після нинішньої сутички Ворог неодмінно вишле сюди спостерігачів. Та й куди йти? Ви ледве тримаєтесь на ногах, ми теж. За десять миль звідси є притулок, шпигуни Ворога про нього ще не пронюхали, а навіть якщо і знайдуть, там можна довго оборонятися. Виспимось, відпочинемо, а вранці я вже зумію розсудити, що буде краще і для вас, і для мене.
Фродо змушений був прийняти це запрошення, скоріше схоже на наказ. Та їм і дійсно нічого кращого не залишалося: Ітіліен став смертельно небезпечним.
Без подальших балачок рушили в путь. Маблунг і Дамрод йшли попереду. Обігнувши озеро з того боку, де подорожні ранком купалися і брали воду, вони перейшли струмок, піднялися по схилу і заглибилися в ліс. Гондорці намагалися пристосуватися до дрібного кроку гобітів і неголосно перемовлялися.
- Я перервав розмову не тільки через поспіх, - продовжив Фарамир, - хоча Сем Гемджи мав рацію, коли квапив нас. Ми торкнулися суті справи, а вона не така, щоб її обговорювати відкрито при багатьох свідках. Тому я заговорив про брата, полишивши без пояснень прокляття Ісілдура. Ти не був до кінця відвертим, Фродо!
- Я не збрехав тобі, - відгукнувся Фродо.
- Це я розумію... У скрутному становищі ти зумів підібрати точні і розумні слова. Але я здогадався багато про що і без слів. Між тобою і Боромиром не було дружби, принаймні, при розставанні. І ти, і твій супутник таїте якусь образу. Я любив брата і готовий помститися за його загибель, але я знав його добре... Прокляття Ісілдура! Якраз воно і стало яблуком розбрату? Це річ небувалої [251] цінності. Такі часто сварять навіть найвірніших друзів - тому є чимало прикладів у літописах. Я правильно угадав?
- Майже, - сказав Фродо. - Розбрату не було. Сумнівалися тільки, якою дорогою краще рухатися далі від водоспадів.
- Отже, ти сперечався тільки з Боромиром! Брат захотів забрати цю річ до Мінас-Тіріта, чи не так? Яка прикрість: ти останнім говорив з Боромиром, і таємниця заважає тобі пояснити, що робилося в душі брата в передсмертну годину - а мені це так потрібно! Навіть якщо він піддався спокусі, загинув він з честю: його обличчя там, у човні, було прекрасніше, ніж у житті... Вибач, Фродо, мою наполегливість. Я був розпалений боєм, твої відповіді змусили мене опам'ятатися. Намісники зберігають знання, забуті за межами Гондора. Наш рід не походить від Елен-дила, і все ж таки ми нуменорці: нашим родоначальником був Мардил, якого король Еарнур призначив намісником, ідучи на війну; в останньому поході король пропав, не залишивши нащадків (на ньому скінчився рід Анаріона). З тих пір країною правлять намісники... Коли ми в дитинстві навчалися історії нашої землі і предків, Боромир гнівався, чого батько не назве себе королем. «Скільки століть треба чекати, якщо короля немає?» - запитував він. - «В інших країнах вистачило б і десятка років, - відповів батько. - У Гондорі і десятьох тисяч років буде мало!» Нещасливий Боромир! Як багато говорить цей спогад!
- А все ж таки він поводився з Арагорном з належною повагою, - відповів Фродо.
- Щодо цього сумніву не маю! Якщо брата переконали, як ти пояснював, у правомочності Арагорна, він повинен був його глибоко шанувати. Найважчий іспит залишався у нього попереду: вони не вступили вдвох до Мінас-Тіріта і не суперничали в бою... Але я відволікся. У нас зберігаються книги, сувої і старовинні грамоти, навіть кам'яні плити і таблички з прадавніми письменами? Є й такі знаки, яких нині ніхто вже не розуміє, інші доступні рідко якому мудрецю. Мене мало вчили, але я здатний розібратися хоча би в малій дещиці цих скарбів. Щоб поритися в них, приїжджав до нас Сірий Мандрівник. Вперше я побачив його, коли був ще хлопчиком, і з того часу він гостював у нас ще двічі або тричі. [252]
- Сірий Мандрівник? - перепитав Фродо. - А як його звали?
- Йому подобається, коли ми звемо його по-ельфій-ськи, Мітрандиром. «У мене стільки імен, скільки я знаю народів, - мовляв він. - Мітрандир для ельфів, Таркон для гномів, Олоріном звали мене в молоді роки на далекому заході, Інкасом на півдні, Гандальфом - на півночі. Тільки на сході я ніколи не бував.
- Гандальф, - зітхнув Фродо. - Я так і думав. Ган-дальф Сірий, наш друг і проводир, загинув у Морії...
- Мітрандир загинув? - вигукнув Фарамир. - Зла доля переслідує нас невідступно! Як могла загинути людина така мудра і могутня? Він творив у нас дивовижні діла! З ним піде в забуття багато нерозкритих таємниць... Але чи ти точно знаєш? Можливо, він просто залишив вас на якийсь час?
- Якби ж то! Я на власні очі бачив, як він впав у безодню...
- Не при ночі згадуючи, - сказав Фарамир. - Виходить, Мітрандир не тільки таємні знання збирав, а й вершив великі справи... Якби він з'явився у Гондорі, коли ми билися над загадкою пророчих снів, то, зрозуміло, все пояснив би, і Боромиру не довелося б залишати нас... А може, Мітрандир нічого б і не сказав, і брату все одно призначено було поїхати? Мітрандир ніколи не відкривав нам ні майбутнього, ні своїх планів. Не знаю, як йому вдалося умовити батька мого, Денетора, і отримати доступ до наших сховищ; я намагався запам'ятати кожне його слово, хоча він рідко промовляв до мене. Його поглинуло вивчення літописів; він цікавився насамперед великою битвою на полях Дагорлада, коли той, чиє ім'я не називають, був скинутий і утворилося Гондорське королівство. Особливо його увагу привертала історія Ісілдура, але ми нічим не могли допомогти: про смерть Ісілдура майже нічого не відомо. - Фарамир стишив голос до шепоту. - Я сам про дещо дізнався і додумав, але нікому секрету не видав: залишаючи Гондор востаннє, Ісілдур забрав з собою якусь річ. Думаю, саме цих відомостей і домагався Мітрандир. Але мені тоді здавалося, що це важливо лише для аматорів історії... Мені й на думку не спало, що йдеться про Прокляття Ісілдура! Відповідно до єдиної легенди, що [253] дійшла до нас, Ісілдур загинув від випадкової стріли, і Мітрандир нічого не уточнив. Я зовсім не уявляю, що це було, але ясно: воно повинно давати велику силу і владу. Якась зброя, винайдена Володарем Тьми? Якщо воно дає перевагу в бою, Боромир, гордий і безстрашний, гарячий і честолюбний, міг побажати його, щоб врятувати Мінас-Тіріт і здобути велику славу... У злощасний день вирушив він у Імладрис! Батько, звичайно, волів би відправити мене, але Боромир вихопився сам - він старший, досвідченіший і не хотів мені поступатися...
Мене можеш не боятися. Я не візьму цю річ у руки, хоч би вона валялась тут на дорозі, навіть якщо з її допомогою можна врятувати світ і заслужити безсмертну славу. Мене не приваблюють подібні тріумфи, Фродо, син Дрого.
- І Раді Мудрих, і мені вони не потрібні теж, - підтвердив Фродо. - Я б волів триматися подалі від цих справ.
- Є в мене заповітна мрія, - сказав Фарамир. - Нехай на дворі Цитаделі розквітне Біле Дерево і Мінас-Тіріт відпочине від тривог. Нехай відродиться колишній Мінас-Анор, повний квітів і золотих вогнів, веселий і прекрас-ний, рівний серед рівних, а не пан над невільниками, нехай навіть великодушний пан... Війна неминуча, і потрібно дати відсіч чудовиську, що щирить на нас зуби, але я не люблю ні гострих мечів, ні влучних стріл, ні військової слави. Я люблю те, що захищають воїни: землю нащадків Нуменора. І я волів би, щоб її любили і поважали не від страху перед силою, а за стародавність і вірність, за красу і мудрість... Не бійся мене. Я не прошу довірити мені твої таємниці. Я навіть не стану запитувати, чи близько я підійшов до істини. Якщо ти мені повіриш, я, може, стану тобі в нагоді...
Фродо не відповідав. Він відчув до Фарамира щиросердечну симпатію і ледь не виклав йому усе. Туга та тривога мучили його. Якщо з дев'яти мандрівників уціліли тільки вони з Семом, а це цілком ймовірно, тепер ніхто, крім нього, не знав повною мірою таємну суть його справи. Краще виявитися занадто недовірливим, ніж занадто балакучим. Фродо пам'ятав, як жахливо переродився Боромир, піддавшись звабі Персня - а брати, при всій різниці, були дуже схожі... [254]
Вони довго йшли в легкій, ніжній тіні першої весняної зелені; світло відбивалося від лискучого листя вічнозелених лаврів і гаснуло в пухнастій хвої, над головами пере-свистувалися безтурботні птахи. Сонце гріло та пестило світлі ліси Ітіліену.
Сем до розмови не ліз, хоча прислухався уважно. Співрозмовники жодного разу не згадали Горлума. І це було добре, хоча Сем розумів, що це лише тимчасове умовчання; крім того, чуйні гобітові вуха прекрасно ловили крізь мирне щебетання лісу шурхіт безлічі ніг - Маблунг і Дам-род випередили їх, але зовсім неподалік інші гондорці потай пробиралися до якоїсь загальної мети.
Раптом його немов уколов злісний погляд у потилицю - Сем обернувся і помітив темну фігурку під кущами. «Попередити Фродо чи ні? - розмірковував він. - А може, мені привиділося? Не варто згадувати про це опудало, якщо пан Фродо і Фарамир воліють забути. Шкода, що сам я забути не можу...»
Потроху ліс почав рідіти, а схил покрутішав. Вони завернули праворуч і вийшли на край бурхливого потоку у вузькому яру. Це був той самий струмок, що далеко нагорі витікав із круглого баеейну; тут він розігнався і жваво мчав кам'янистим коритом, перекритим кронами ялівцю і самшиту. На заході виднілася в сонячному серпанку велика низина, зелені луги, а ще далі блищала в променях вечірнього сонця широка стрічка Андуїну.
- Зараз мені доведеться зробити дещо неприємне, - промовив Фарамир, - прошу заздалегідь вибачити. Сподіваюся, ви розумієте, як багато я взяв на себе, порушивши наказ, - не відрубав вам голів і навіть не велів зв'язати. Але звідси починається така стежка, куди навіть нашим союзникам роханцям не можна ступати інакше, як із зав'язаними очима. Отже, не ображайтеся.
- Воля твоя, - відповів Фродо. - Так чинять навіть ельфи: з пов'язкою на очах нас привели до прекрасного Лоріену. Гном Гімлі дуже розсердився, а гобіти стерпіли.
- Я вас поведу зовсім не в Лоріен, - мовив Фарамир, - і дуже радий, що ви погоджуєтесь самі: мені не хотілося б застосовувати силу...
Він тихо свиснув, і негайно з заростей з'явилися Дам-род і Маблунг. [255]
- Зав'яжіть гостям очі, - велів Фарамир, - щільно, але не боляче. Руки не в'язати, вони дали слово не підглядати. Я вірю, що вони і без пов'язки замружилися б, але очам властиво мигати, коли ноги спотикаються. Ведіть їх обережно, не покалічте!
Гобітам зав'язали очі зеленими хустками, накинули на голови каптури. Потім Маблунг узяв за руку одного, Дам-род - другого і обережно повели кудись вниз; стежка ставала дедалі крутішою і де-не-де так вужчала, що доводилося йти вервечкою; тоді проводирі ставали позаду і направляли гобітів, поклавши їм руки на плечі. У найне-безпечніших місцях їх переносили на руках. Праворуч все голосніше шуміла вода. На якійсь площадці вони зупинилися, і провідники кілька разів покрутили гобітів так, що вони зовсім втратили напрямок, потім трохи піднялися^ звідкілясь повіяло холодом, а шум води вщух. Тоді воїни знову підхопили гобітів на руки і понесли, начебто по сходах, кудись униз, униз, потім круто завернули. Вода зашуміла знову, дуже голосно і близько, оточуючи їх звідусіль, на щоках осів прохолодний вологий пил. Нарешті їх поставили на землю і Фарамир сказав десь за їхніми спинами:
- Зніміть пов'язки!
Очманілі гобіти довго моргали. Вони стояли на мокрих, обточених водою каменях на порозі арки, витесаної в скелі, а перед ними висіла прозора водяна завіса - так близько, що Фродо міг торкнути її рукою. Арка виходила на захід, і блискітки низьких променів сонця грали райдугами у воді, начебто митецька рука ельфа погаптувала завісу самоцвітами.
- Таке побачиш тут тільки в передзахідний час, - сказав Фарамир, - це вам нагорода за терпіння. Рідко який чужинець може похвалитися, що бачив водоспад Західної Веселки, Еннет-Аннун, найпрекрасніший з водоспадів Ітіліену, країни тисячі джерел. Прошу вас, заходьте.
Сонце сховалося, веселка згасла. Гобіти переступили поріг і опинилися в просторій, грубо обтесаній печері з нерівним, низьким склепінням. Кілька смолоскипів давали неяскраве світло. Тут вже зібралося багато людей, і вони ще надходили по двоє, по троє через вузькі двері, ледве помітні в далекому куті. Коли очі звикли до напівтемряви, [256] ґобіти зрозуміли, що печера набагато більша, ніж спершу здалося, і повна запасів зброї та провіанту.
- Ось наш притулок, - сказав Фарамир. - Не дуже тут багато усіляких зручностей, але сухо і є чим підживитися. Цілком можна провести ніч, хоч вогонь розпалювати не будемо. Колись по цих ходах текла вода; наші будівельники зуміли відвести джерела на верх скелі, і тепер вода падає з удвічі більшої висоти, а всі підходи до печер замуровані. Залишилися лише два виходи - коридором, де ми з вами пройшли, і через арку під водоспадом, але там на споді, під водою, стирчать гострі, як ніж, уламки скель. А зараз відпочивайте, поки нам приготують повечеряти.
Гобітів провели в тихий куточок і вказали на зручну низьку лежанку; люди діловито снували по печері: висували складні столи, розставляли простий, але красивий посуд - миски, тарілки і чаші з глини або виточені з самшиту. Було лише кілька ковшів та тарілок з бронзи, а на головному столі, перед капітаном, поставили срібний келих. Фарамир зустрічав кожного, хто приходив; усі, кому наказали переслідувати харадримів, уже зібралися, останніми поверталися розвідники, що залишалися до вечора уздовж дороги. Усіх харадримів вдалося наздогнати, але оліфанта більше ніхто не бачив. Околиці здавалися спустілими, ніде ні сліду.
- Що бачив, Анборне, що чув? - запитав Фарамир одного з розвідників.
- Все тихо, капітане. Орків немає. Зате мені зустрілася дивовижна тварина... Правда, може, й привиділось. У темряві усі предмети розростаються. Може, просто білка чи тхір пробіг.
Сем насторожився.
- Якщо білка, то чорна і безхвоста, - вів далі Ан-борн. - Розумієте, ковзнула тінь і сховалася за деревом, а коли я підійшов ближче, воно полізло по стовбуру нагору, немов білка. Ви не веліли бити лісову живність без потреби, і я стріляти не став. Тим більше, що у присмерку годі й поцілити. Про всяк випадок повартував під деревом, але нічого не помітив і пішов далі. З дерева мені вслід начебто засичав хтось. Може, в тіні Безіменного прижилася яка-небудь звірина з Чорнолісся? Подейкують, нібито там водяться великі чорні білки. [257]
- Може, і так, - відповів Фарамир, - але це погана ознака. Нам не вистачало ще прибульців з Чорнолісся!
Сему здалося, що при цих словах Фарамир скоса глянув у їхній бік. Фродо не оглянувся; він мовчазно, байдуже дивився на миготливе полум'я смолоскипів і зненацька задрімав під приглушений гомін гондорців.
Сем не знав: вірити Фарамиру чи не вірити? Красиві слова - не обов'язково від чистого серця... Сем зітхнув. «Дали б мені поспати тиждень, і то мало. Навіщо сторожити? Як щось трапиться, я один, а цих молодців он скільки, хіба мені з ними впоратися? Ох, Семе Гемджи, така вже твоя доля: вартуй, поки живий...»
Сон відступив. Під аркою сутінків змінився на пітьму, тепер тільки невгамовний плескіт нагадував про водоспад. І він так добре присипляв... Сем руками підтримував повіки, щоб не злипалися.
Тим часом гондорці засвітили ще півдюжини смолоскипів, викотили барило вина, розпакували скрині з їжею. Люди підходили до арки, набирали води у фляги, мили руки. Фарамиру піднесли мідний таз і білий рушник.
- Розбудіть гостей, - звелів він, - допоможіть їм умитися. Час до столу.
Фродо сів на лежанці, потягнувся, зітхнув. Рослий воїн, вклонившись, подав Сему казанок з водою. Сем зніяковів: він не звик, щоб йому прислужували.
- Поставте це, будь ласка, на підлогу, - попросив він. - Так нам обом буде зручніше.
На подив і втіху хазяїв, гість не тільки умився, а занурив голову у воду, полив собі на маківку і на потилицю.
- Невже у вас такий звичай - перед вечерею мити голову? - поцікавився солдат.
- Ні, ми звичайно робимо це перед першим сніданком, - відповів Сем. - Але сонного гобіта вода бадьорить, як дощик - зів'ялу капусту. Тепер я безперечно не засну, поки не наїмся!
їх усадовили поруч з Фарамиром на покритих шкіряними куртками барилах - вони були вищі за лави, де сиділи люди, і гобіти могли зручно дотягуватися до столу. Перед їжею капітан, а за ним і усі воїни, піднялися і хвилину стояли мовчки, дивлячись на водоспад, на захід. Фарамир подав знак гостям, щоб вони вчинили так само. [258]
- Це давній звичай, - пояснив він, коли всі знову всілись. - Ми звертаємося туди, де затонув Нуменор; за ним - острів ельфів, а ще далі - край, де не владна смерть. Чи ваше плем'я не знає такого звичаю?
- Ні, - відповів Фродо, раптом відчувши себе необтесаним селюком, - у гостях ми спершу кланяємося хазяїну, а після частування дякуємо.
- І ми робимо так само, - посміхнувся Фарамир.
Після поневірянь та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам розкішною: легке золотаве вино, хліб з маслом, солонина, сушені фрукти, прекрасний твердий сир - і все це на тарілках і чистими руками! Обоє гобітів не обминули жодної страви, не ухилилися ні від других, ні від третіх порцій. Вино розігріло їм кров, на серці стало веселіше; вперше з дня від'їзду з Лоріену настрій поліпшився.
По вечері Фарамир провів їх у відгороджену нішу, де поставили крісло і два ослінчики, а до склепіння підвісили глиняний світильник.
- Вам, звісно, незабаром захочеться спати, - мовив Фарамир, - особливо шановному Сему: він перед вечерею очей не склепив. Апетит беріг чи від мене оберігався? Відразу після ситної їжі спати шкідливо, тим більше після тривалого голодування. Отож давайте трохи поговоримо. По виході з Рівенделлу з вами, напевно, чимало трапилося пригод, та й я розповім дещо корисне. Отже, прошу: усе, що можна про мого брата, про старого Мітрандира і про шляхетних жителів Лоріену.
Фродо вже виспався і був готовий до бесіди. Вино і ситна їжа, ясна річ, сприяли відвертості, але не до кінця. Сем посміхався, мовчав і виразним мугиканням підтакував Фродо. А той старанно ухилявся від суті справи. Докладно описував він мужність Боромира під час зустрічі з вовками, бурю на Карадрасі, битву з орками в глибинах Морії... Розповідь про сутичку на Морійському мосту дуже схвилювала Фарамира.
- Мабуть, брату здавалося принизливим відступати навіть перед цим виплодком безодні, Барлогом. Його мучив сором, хоча він і відступав останнім...
- Так, він відступив останнім, - визнав Фродо. - Не забувай, що Арагорн не мав права піддаватися небезпеці: [259]
після загибелі Гандальфа він один був здатний вивести нас з підземелля. Якби не ми, ні Арагорн, ні Боромир не відступили б.
- Може, йому краще було загинути там, у Морії, разом з Мітрандиром, а не біля водоспадів Раурос?
- Хто знає! - відповів Фродо і поспішив перемінити тему: - Ну, а тепер ми хотіли б довідатися побільше про Мінас-Ітіль, Осгіліат і неприступний Мінас-Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його, якщо спалахне велика війна?
- Розраховувати нам уже давно нема на що. Меч Елен-діла, якщо повернеться, лише відстрочить нашу поразку. Допомогу від сусідів - людей або ельфів - ми навряд чи одержимо. Сили Ворога зростають, а ми дедалі слабшаємо. Над Гондором стоїть осінь, що вже не переміниться на весну... Колись нуменорці жили уздовж всього узбережжя та в приморських долинах, але їх згубили безтурботність і марнославство. Одні віддалися життєвим утіхам, інші змагалися за першість, треті навіть вдалися до чорної магії. Зрештою, ослаблені неробством і розбратом, усі вони стали здобиччю завойовників. Тільки в Гондорі ім'я Ворога ніколи не вимовляли з повагою. Мудрість і любов до краси, принесені з-за Моря, довго осявали володіння синів Еленділа. Але занепад торкнувся і Гондора; люди заколисували себе запевненнями, що Ворог слабкий, а він тим часом збирав сили для нового нападу. Нащадки нуменорців більше думали про смерть, ніж про життя, як і в минулі часи, коли через це загинуло "їхнє перше королівство. Гробниці для померлих будувалися краще, ніж житло для живих, вельможі пишалися діяннями предків, а не здібностями підростаючих нащадків. Бездітні правителі в стародавніх палатах годинами міркували про знатність свого роду. А стурбовані мудреці працювали, створюючи чудодійне зілля чи безуспішно намагаючись розгадати долю по руху зірок. Останній король з роду Анаріона не залишив спадкоємця. Намісники виявилися більш діяльними і розсудливими. Вони стали залучати воїнів з надійних приморських племен і горян Еред-Німраса. Вони спромоглися укласти договір з жителями півдня, що виявилися розумнішими за неприборканих харадримів і припинили набіги на наші землі. При Кіріоні, дванадцятому наміснику (мій батько - двадцять шостий) вдалося також забезпечити [260] підтримку з півночі. Союзники допомогли нам у великій битві на Келебранті звільнити захоплені ворогом північні провінції Гондора. Це роханці, приборкувачі коней; вони одержали від нас у володіння Каленардон і з того часу називають його Роханом. Вони не раз доводили справою свою вірність, зірко стерегли плоскогір'я Рохан і прикордоння. Ми не нав'язували їм своїх звичаїв; вони перейняли лише те, що самі забажали. Ми любимо і поважаємо цей народ, рослих чоловіків і прекрасних жінок, плем'я світловолосе, яснооке і міцне духом, як у часи молодості світу. У наших літописах є свідчення дуже віддаленого зв'язку між нами. Вони походять від того ж із трьох Початкових племен, що і нуменорці, але їхній родоначальник не Хадор Золотоволосий, Друг Ельфів, а хтось з його родичів, що не згодився переселитися за Море... Роханці зблизилися з нами, але і ми дечому в них навчилися. Тепер і ми любимо війну саму по собі, не тільки заради високої мети. Щоправда, ми й досі вчимо наших воїнів багато чому, крім військового мистецтва, але вже цінуємо солдатів вище, ніж майстрів чи хліборобів - такі нинішні часи! Тому Боромир і корис-тався такою пошаною: не було рівних йому ні у відвазі, ні в спритності, ні в умінні не щадити себе. І ніхто не був здатний засурмити так лунко у Великий Ріг... Фарамир зітхнув і надовго замовк.
- А про ельфів що ж ви мовчите? - раптом насмілився сказати Сем. Фарамир згадував ельфів завжди шанобливо, і це заспокоювало Сема більше, ніж дружній прийом і частування.
- Мовчу, тому що мало знаю, - відповів капітан. - Це ще одна зміна на гірше після переселення нуменорців до Середзем'я! Мітрандир був вашим супутником, ви розмовляли з Елрондом і повинні знати, що пращури нуменорців боролися пліч-о-пліч з ельфами у війнах стародавності й у нагороду одержали прекрасний острів посередині Моря, неподалік від берегів землі ельфів на Заході. Але за часів панування Тьми люди Середзем'я втратили зв'язок з ельфами. І підступ Ворога, і плин часу відносив кожне плем'я у свій бік, своїми шляхами... Нині люди бояться ельфів, не вірять їм, тому що нічого про них не знають. І ми, гондорці, стали не кращими за інших. Роханці, закляті вороги Володаря Тьми, говорять про Золотий Ліс з [261] жахом... Буває, хтось прагне познайомитися з ельфами, іноді крадькома ідуть до Лоріену - і не повертаються. Я не належу до таких сміливців. Думаю, нині небезпечно з власної волі нав'язуватись Первонародженим. Але я заздрю тим, хто бачив Королеву ельфів...
- Володарку Лоріену! Галадріель! - вигукнув Сем. - Як бачите, я - звичайнісінький гобіт, за фахом садівник, у поезії не обізнаний і складати вірші не майстер, хіба що для сміху. І я не можу висловити, не знаходжу слів... Про такі речі співати треба! Якби тут був Блукач... пробачте, Ара-горн, чи старий пан Більбо, вони б зуміли... Вона таємнича, прекрасна, аж блищить! Вона схожа на яблуневий квіт, на свіжий нарцис, тверда, як алмаз, і ніжна, як місячне світло, тепла, як сонячний промінь, і холодна, як зірка. Вона гордовита і недосяжна, як гірські вершини, і весела, як сільська дівчина у вінку з ромашок... Та що там! Я можу хоч до ранку розказувати, а все ж таки не встигну описати її гідно...
- Мабуть, вона і справді прекрасна, - сказав Фара-мир. - Небезпечна краса...
- Щодо небезпеки не знаю, - заперечив Сем. - Люди прихоплюють небезпеку із собою і знаходять у Лоріені лише те, що самі принесли. Звичайно, Королева володіє могутньою силою. Можна розбитися об неї, як човен об скелі, можна потонути - чи звинувачувати за це скелю або ріку? От і Боро...
Він замовк, мов йому язика втяло, і почервонів.
- Боромир? Що ти хотів сказати? - стрепенувся капітан. - Брат приніс небезпеку із собою до Лоріену?
- Даруйте, вихопилося ненавмисно... так, небезпека таїлася в його душі, хоча людиною він був чудовою! Поки ми разом йшли з Рівенделла, я до нього добре придивився, і кожне слівце на вус мотав. Розумієте, не з недовіри: я зобов'язаний оберігати пана Фродо. І, по-моєму, в Лоріені Боромир ясно зрозумів те, про що я вже здогадувався, зрозумів, чого прагне. А потрібен йому був Перстень, він жадав його з тієї миті, як побачив...
- Семе! - перелякано скрикнув Фродо. Він замислився, перестав стежити за розмовою - і ось, будь ласка!
- Ой, лишенько! - зойкнув Сем, поблід і відразу ж густо залився фарбою. - Що ж я плету! Казав же мені мій старий: «Як відкриєш рота, то відразу й затикай, хоча б власною п'ятою!» Ой, лишенько, що ж я наробив! [262] Він труснув головою, зібрався з духом і випалив:
- Пане капітан! Благаю вас, не звертайте проти пана Фродо мою дурість! Ви так цікаво розповідали, і я захопився... Але красиво промовляти - штука проста, треба ще красиво чинити, як у нас говорять. Прошу вас бути великодушним...
- Гобіти говорять мудро, - задумливо, з дивною усмішкою проговорив Фарамир. - Отже, все і прояснилося. Перстень, той самий, загублений нібито назавжди! І Боромир поривався відняти його силою? А ти втік? Біг так далеко, щоб потрапити прямо до моїх рук! Тут ви в моїй владі, двоє малят проти сотні, і Перстень Влади! І Фарамир, син Денетора, має виявити великодушність...
Він підвівся, випрямився, очі його заблищали. Гобіти підхопилися й відсахнулися до стіни, хапаючись за мечі. Воїни, що неголосно бесідували в печері, замовкли і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир знову сів, коротко засміявся і спохмурнів:
- Бідний брат! Який страшний іспит! Ви ще додали гіркоти до трунку печалі... Але, здається, я краще розуміюся на напівросликах, ніж ви - на людях. Ми, гондорці, не любимо неправди, рідко вихваляємося, і якщо вже даємо слово, то тримаємо. Я сказав: не візьму, хоч би й під ноги впало, і слово зв'яже мене, навіть якщо побажаю... Ні, я не відчуваю ніякої спокуси. Я не мудрець, але знаю: є речі, яких варто уникати. Сядьте і заспокійтеся. Не журися, Семе. Ти проговорився мимоволі - мабуть, так судилося. Серце твоє не тільки вірне, але й чуйне - чує те, чого не бачать очі. Нічого страшного не трапиться, якщо я довідаюся про таємницю. А зараз ти, навпаки, допоміг своєму пану! Хай це тебе втішить, Семе, але більше ніколи не говори про ЦЕ вголос. Одного разу цілком достатньо!
Гобіти, засоромлені, знову сіли. Солдати повернулися до своїх справ - вони вирішили, що капітан просто жартував з гістьми.
- Ну, Фродо, - мовив Фарамир, - якщо ти зберігаєш ЦЕ, не прагнучи заволодіти, ти гідний усілякої поваги - і співчуття. Я нічого не чув про Гобітанію - чи там всі такі? Серед вас повинні панувати мир та злагода, а садівники, мабуть, користаються великою пошаною?
- Не все так добре, як хотілося б, - сказав Фродо, - але щодо садівників ти вгадав. [263]
- Як же повинна була стомити вас далека дорога... Скінчимо розмову, лягайте спати і ні про що не турбуйтеся. Я не хочу бачити ЦЬОГО, не стану торкатися і не бажаю більше нічого знати (я вже й так довідався забагато!). Скажіть тільки, куди ви маєте намір іти, бо вранці ми розлучимося, а протягом ночі я встигну все обміркувати.
Фродо вгамував тремтіння від переляку, і відразу навалилася на нього велика втома. Опиратися вже забракло сили.
- Я шукав дорогу до Мордору, - ледве вимовив він. - Йшов до Горгороту. Я повинен відшукати Вогняну Гору і кинути ЦЕ у вогонь. Так наказав мені Гандальф. Тільки навряд чи я дійду...
Фродо хитнувся і заплющив очі. Фарамир дбайливо підхопив його на руки, переніс на постіль і тепло укрив. Фродо миттєво занурився в глибокий сон. Поруч приготували постіль для Сема. Він було засперечався, але потім низько вклонився Фарамиру:
- На добраніч! Ви виграли, пане!
- От як? - здивувався Фарамир. - Що ти маєш на увазі?
- Золото виявилося найвищої проби! Фарамир посміхнувся:
- Сміливого слугу знайшов собі Фродо! Що ж, похвала з вуст гідної людини - найкраща з нагород. Але я похвали не заслужив: просто вчинив, як мусив.
- Та це ж найважче! Знаєте, пане, ви помітили в панові Фродо щось ельфійське - це вірно! Але я додам, що ви, пане, нагадуєте мені... так, поза сумнівом, - Гандаль-фа Сірого!
- Чому б і ні? - сказав Фарамир. - Можливо, ти чуєш дух Нуменора... На добраніч!
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
