Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Розділ З ДОБЛЕСНІ УРУК-ХАЇ
Піна мучили кошмари: він чув свій власний слабкий крик «Фродо, Фродо!», ім'я лунало в темних підземеллях, але замість доброго старого друга з темряви ширилися перекривлені потвори і тешися волохаті лапи. Де ж Фродо, де Меррі? [34]
Холодний вітер дихнув у обличчя. Пін оговтався. Наставав непогожий вечір, і дійсність здалася анітрохи не кращою за сон. Пін лежав на землі, руки, коліна й щиколотки його були міцно зв'язані; поруч - Меррі, жовтувато-блідий, з головою, обмотаною брудним ганчір'ям. А навкруги кишіли орки. Вони сиділи, стояли, вешталися туди-сюди - багато орків, ціла банда. Пін спробував склеїти уривки спогадів. Вони з Меррі побігли до лісу... Навіщо? Чому вони мчали, мов навіжені, з відчайдушним криком і не слухаючись Блукача? І як їм пощастило викотитися саме під ноги оркам? Ті заверещали, але битися не поспішали, хоча Меррі рубався з ними щосили. Добрий, відважний Меррі... Потім їх розшукав Боромир. Він примусив орків прийняти бій, багатьох повбивав, інші порозбігалися. Тоді вони втрьох кинулися до ріки, але не встигли зробити й десяти кроків - вороги знову напали, тепер уже всім гуртом, і серед них з'явилися величезні гобліни дивної породи. Стріли посипалися дощем, і всі цілили в Боромира. Лицар затрубив у свій ріг, луна прокотилася лісом, орки одразу ж боязливо відступили; але на заклик ніхто не відгукнувся, і вороги з потроєною люттю навалилися втретє. Останнє, що закарбувалось у пам'яті Піна, був Боромир: він осідав на землю, і чорна стріла тремтіла в його грудях. А потім - морок, темрява...
«Мабуть, мені дали палицею по голові, - подумав Пін. - А Меррі, здається, ще гірше довелося... Що ж сталося з Боромиром? І чому нас не вбили? Де ми? Куди нас тягнуть?»
Він не мав нікого, щоб спитати, і не було звідки чекати на відповідь. Пін тремтів від холоду і почував себе зовсім розбитим.
«Адже ж не хотів Елронд нас відпускати! Дарма Гандальф його переконав... Ну, навіщо я згодився? Пасажир! Ні, гірше - зайвий вантаж. І вкрали мене, як торбу з мотлохом... Хоч би Блукач або хтось з наших відшукав би нас та визволив! Та чи можна на це сподіватися? Це ж всупереч усім планам. Доведеться, мабуть, визволятися самотужки...»
Пін спробував трохи підвестися. Один з орків поруч загоготав:
- Куди, куди, друже? Лежи смирно, доки дозволяють. Відпочивай, недоростку, незабаром задамо твоїм ніжкам роботу, ще пожалкуєш, що не безногим народився! [35]
Розмовляв він загальною мовою, але знайомі слова звучали в нього гугняво й надто огидно.
- Ех, дали б мені розважитися, ти взагалі б пожалкував, що на світ народився, - підхопив інший орк. - Ти б у мене щуром запищав, малюче!
Орк посунувся до Піна, ощирив жовті ікла, повертів довгим вищербленим ножем.
- Лежи спокійно, недолюдку, або я тебе цією штучкою залоскочу, - прошипів він. - Раджу не нагадувати мені про свою присутність, бо я ж можу ненароком забути наказ!
Звернувшись до свого напарника, орк кинув з люттю:
- Сто болячок у бік сарумановим підлабузникам! Уг-лук у багронк пушдуг Саруман-глоб бубхош скар...
Він довго ще лаявся своїм скрипучим наріччям. Переляканий Пін принишк, хоча нога й руки боліли йому все сильніше, а в спину вп'ялося каміння. Щоб хоч якось відво-ліктися від болю, він став прислухатися. Між орками йшла суперечка. Кожен вирішував по-своєму, що робити далі, яким шляхом йти та як вчинити з полоненими. їхня мова завжди звучить злостиво й брутально, а зараз вони ще й сварилися. У загоні були орки різних порід, їм доводилося спілкуватися загальною мовою, і Пін майже все розумів.
- Щоб впоратися з ними, як вони того варті, час потрібен! - кричав один. - А ми поспішаємо!
- Ач, вигадав! - гугнявив інший. - Та порізати їх нашвидкуруч, справи на хвилину! Бо якщо ми поспішаємо, навіщо з недоростками воловодитись?
- Є наказ, - втрутився третій голос, хрипкий і низький. - «Усіх вбити, недомірків узяти живцем та доставити не гаючи часу». Чи не ясно сказано?
- Та кому вони потрібні! - заволав одразу цілий хор. - Чи, може, ці потвори годяться для особливих розваг?
- Ні, я чув, вони знають воєнну таємницю ельфів. їх допитуватимуть.
- Воєнну таємницю? А чому б нам самим не скористатися? Обшукаймо їх та відберемо...
- Дуже цікава думка, - глузливо зазначив голос, не такий грубий, як інші, але ще мерзотніший. - Обшукати, кажеш? Я повідомлю про тебе кого слід! Обшукувати полонених заборонено! Ось такий вам від мене наказ!
- І від мене, - втрутився попередній хрипкий бас. - Сказано: живцем і з усім, що на них є. Всім ясно? [36]
- А ти нам не укажчик! - вигукнув той, що першим почав суперечку. - Ми он з якої далини, від самих печер за ними чвалаємо, нам розрахуватися за своїх треба. Заріжемо їх та й повернемося до себе на північ, нам цього давно хочеться!
- Хотіти можеш чого завгодно, - відрізав хрипун. - Але робити будеш, що я велю! Я, Углук, тут над вами старший. І я вас поведу до Ізенгарда!
- Дозволь запитати, - перебив мерзотний, -хто править нами? Саруман чи Той, хто все бачить? Нам час повертатися до Горбурцу, тобто Барад-Дура!
- Ми б із радістю, - заволали орки наперебій. - Тільки за Ріку нам не переправитись. Нас мало, мости не візьмемо...
- Адже я переправився. Крилатий назгул чекає нас на північ звідси, на східному березі.
- Аякже, аякже! Ти собі полетиш з полоненими, загребеш у Горбурці всі нагороди та подяки, а нам тягтися пішака крізь землі Кіннотників? Дзуськи! Підемо всі разом. Тут небезпечно, не помітиш, як наскочиш на бандитів чи бунтівників.:.
- Правильно, треба триматися купи, - прохрипів Углук. - Я вам, хряки ненажерливі, не довіряю. Усі ви хоробрі у себе в хліві. Якби не ми, втекли б не озираючись! Хто вбив великого лицаря? Хто захопив полонених? Ми, Урук-Хаї, слуги Сарумана Мудрого, Білої Руки, який годує нас м'ясом людей. Ми привели вас з Ізенгарда сюди, і ми ж відведемо назад, і дорогу оберемо самі. Це я вам кажу, Углук!
- Надто багато балакаєш, - перебив мерзотний. - Сумнів маю, чи сподобається це в Горбурці. Чи не побажають там полегшити твій надто важкий тягар і зняти з плечей надто розумну голову? Та ще поцікавляться, звідки в ній такі думки. Чи не Саруман нашептав? Ким він себе вважає, якщо складає власні плани та ще тиче всім у вічі цю свою білу позначку? Вважаю, у Горбурці повірять мені, Горшнаку, коли я скажу, що Саруман з глузду з'їхав, а точніше - готує зраду. Око Володаря не дрімає!
- Хряками нас обзиває! - підхопили орки. - Хробак гнойовий, невільник поганого чаклуна, що від старості збожеволів! Не людським м'ясом він вас годує, а орчим! [37]
Здійнялося вищання, гарчання, забрязкали шаблі. Пін обережно перекотився на бік: сторожі лишили полонених без нагляду й втрутилися в сварку. Напруживши очі, Пін угледів величезного чорного гобліна й зрозумів, що це Углук. осом до носа перед ним стояв приземкуватий орк на кривих ногах, з широкими плечима й довгими, до землі, ручиськами - Горшнак. Ватажків оточив натовп. Пін здогадався, що орки з північної орди - за Горшнака. Вони тримали напоготові ножі й шаблі, але досі не наважувались пустити їх у діло.
Углук щось прогарчав. До нього підступила дюжина гоб-лінів, таких же величезних, як він сам. Відразу ж, без передмов, Углук махнув ятаганом - раз, другий, - і покотилися дві голови. Горшнак відскочив убік і розтанув у темряві.
Північні орки заметушились. Один, тікаючи, перечепився через нерухоме тіло Меррі, огидно вилаявся та впав; гоблін з углуківців миттю підскочив та рубонув його. Пін упізнав вартового, який годину тому лякав його своїми жовтими іклами. Тепер він, мертвий, лежав поперек Піна, стискаючи ніж, довгий і вищерблений, як пилка.
- Зброю до піхов! - скомандував Углук. - Розважилися, та й годі. Рушаймо прямо на захід, через плоскогір'я та до лісу. Йти будемо вдень і вночі. Второпали?
«Зараз або ніколи, - подумав Пін. - Доки цей звір буде наводити порядок, в мене є час. Спробую щастя!»
Він злегка поворушив пальцями. Лезо ножа різнуло по долоні - одразу ж пішла кров, - і зісковзнуло до зап'ястка.
Північні орки бурчали, поки ще двоє незадоволених не позбулися голів; Углук розпоряджався, репетування та лайка не вщухали. Ніхто не звертав уваги на Піна. Добре, що йому не заломили руки за спину! Він міг сяк-так їх згинати, хоча мотузка й вп'ялася в шкіру. Пін потроху зсунув з себе мертве тіло і тихцем, боячись дихати, заходився водити вузол мотузки вгору-вниз уздовж леза. Сталь була добре вигострена, мертва хватка орка не слабшала - вузол піддався, мотузка впала. Пін підхопив обрізки, скрутив подвійну вільну петлю, просунув крізь неї руки й ви-тягся нерухомо - дуже вчасно.
- Підняти полонених! - рикнув Углук. - Тільки без дурниць! Якщо не доведете їх живцем, відповідатимете головою! [38]
Окоренкуватий орк просунув голову між зв'язаними руками Піна, закинув його за спину, наче мішок, і став до ряду. Так само прилаштували Меррі. Пін ткнувся обличчям у потилицю носія, лапи орка стиснули його лікті. Гобіт закрив очі й знову знепритомнів.
Він прийшов до тями, коли його шпурнули на тверду, кам'янисту землю. Було ледве опівночі, але вузький серп місяця вже сховався за обрієм. Банда скупчилась на гребені урвистої гори; унизу хвилями ходив білуватий туман. Десь збоку було чути плескіт води.
- Вивідувачі повернулися! - заволали прямо над вухом Піна.
- Ну, що бачили? - просипів Углук.
- Одного-єдиного кіннотника, та й той одразу подався на захід. Шлях вільний!
- Чи надовго? Дурні! Чом його не вбили? Він усіх своїх на ноги підніме, до ранку кляті конярі про все довідаються! Ну гаразд, якщо поспішатимемо, проскочимо.
Волохата тінь Углука заступила небо над Піном.
- Ану, сідай! Моїм хлопцям набридло надриватися. На нас чекає спуск кручею, доведеться тобі попрацювати. Раджу ворушитися хутчіш! Та не галасуй і не роби спроби тікати. Впіймаємо й провчимо, назавжди про дурні жарти забудеш, а для нашого пана і такий у нагоді станеш...
Углук розрізав мотузки на щиколотках і колінах Піна, підняв його за волосся й поставив на ноги. Пін похитнувся. Углук знову смикнув його за волосся. Орки захихотіли. Углук сунув Пінові в зуби флягу й примусив ковтнути якогось пекучого питва. Пін закашлявся, йому стало жарко, біль у ногах минув.
- Тепер другого, - сказав Углук.
Рослий орк підійшов до Меррі та стусонув його ногою в бік. Меррі застогнав. Углук поштовхом всадовив полоненого й зірвав пов'язку з його голови. Зачерпнув з видовбаної коробочки щось темне й помастив рану. Меррі зойкнув і смикнувся. Орки заплескали в долоні і радісно заверещали:
- Ліків боїться! Для нього ж стараються, а він... Гей-гей, як ми з ним розважимося!
Однак зараз їм було не до розваг. Углук не бажав гаяти часу, а для цього потрібно було привести до нормального стану невільників. Лікування подіяло швидко. Коли Углук силоміць влив у горло полоненого пару ковтків з фляги, [39] перерізав мотузки і підняв Меррі, той уже міг стояти, і рана йому навіть не боліла, хоча темний шрам на лобі залишився на все життя.
- Привіт, Піне, - сказав Меррі, з викликом підвівши голову. - І ти теж вирішив прогулятися? Де ж ми відпочинемо та підживимось?
- Заткни пельку! - рявкнув Углук. - Притримай язика, не смійте базікати! А якщо хвицятися почнете, пану про все доповімо. Ось він вже вас пригостить досхочу!
Меррі й Піна повели нарізно. Банда поринула у вузьку щілину й стала спускатися до рівнини. Незабаром поранені ноги гобітів ступили на м'яку траву.
- Тепер прямо й прямо! - прокричав Углук. - На північний захід. Лугдуш, підеш першим.
- А що робитимемо, коли сонце встане? - збентежено загомоніли північні орки.
- Йтимемо, - відрізав Углук. - А ви як думали? Лягти на травичку й зачекати, поки Біловолосі завітають до нас на бенкет?
- Нам при денному світлі погано...
- Нічого, я йтиму останнім, ви в мене як миленькі поскачете. Бігом руш, хто ще бажає побачити рідні печери. Присягаюся Білою Рукою! Ні за що більше не візьму цих гірських баранів на серйозну справу! Невже нікому було їх навчити солдатської справи? Бігом, грім та блискавка! Бігом, поки ніч!
Банда понеслася довгими стрибками. Вони не дотримувалися ніякого порядку, штовхалися, лаялись, але рухалися швидко. До кожного гобіта приставили трьох орків з довгими бичами. Пін опинився в хвості натовпу і з жахом думав, чи довго зможе витримувати цей скажений темп - у нього вже добу і ріски в роті не було. Жар лікувального питва ще давався взнаки, думки гарячково крутилися, й чомусь усе ввижалося обличчя Блукача. Орки ліворуч, орки праворуч, орки позаду й навкруги... важкі чоботи затоптують сліди маленьких невзутих ніг... ой, чи зможе навіть досвідчений Слідопит розібратися?..
Шлях пішов схилом, до западини, де земля була насичена вологою і пружинила під ногами. Темні силуети губилися серед густих випаровувань.
- Гей там, попереду, уповільніть ходу! - гримнув Углук. [40]
Несподівано Піну спала на думку чудова витівка; він круто звернув, викрутився з лап охоронця та майнув у туман так стрімко, що одразу розтягся гошском на мокрій траві.
- Стій! Куди?! - заволав Углук. Піднялася метушня. Пін скочив і помчав навмання. Орки схаменулися швидко, одні побігли навздогін, інші - навперейми. «Не втекти мені, - думав Пін. - А все ж таки потрібно залишити якусь позначку...»
Зв'язаними руками він намацав застібку на комірі плаща, відірвав; волохаті лапи вже чіплялися за його плечі, але він встиг відкинути смарагдовий листок Лоріену якнайдалі.
«Буде тут лежати до кінця світу, - подумав Пін. - І навіщо я це зробив? Наші якщо й живі, напевне пішли за Фродо...»
Довгий бич хльоснув його по ногах й обідрав шкіру зі щиколоток. Пін ледве втримався від крику.
- Досить, - розпорядився Углук. - Опудалу ноги ще будуть потрібні. Примусьте обох бігти як слід. Бичем тільки підганяйте. Але не думай, що дешево заплатив, - звернувся він до Піна. - Я тобі цей фокус ще пригадаю. А тепер марш!
Від наступного відрізку шляху в гобітів мало що лишилося в пам'яті. Вони бігли, бігли, бігли, намагаючись не відставати, їх хльоскали бичами, хльоскали вправно та охоче, а якщо вони уповільнювали біг, брудні лапи підхоплювали їх і тягли силоміць.
Підбадьорлива дія пекучого питва давно скінчилася. Піна тіпало, хитало; він валився на траву, криві кігті впивалися в його тіло і примушували підвестися. І знову його тягли, мов лантух, і знову тьмарилося в очах - чи то ніч наставала, чи налягала знемога? Навіть орки благали відпочинку, і нарешті Углук зглянувся на них. Піна знову кинули на землю, і він одразу ж провалився у безодню маячних снів, але невдовзі безжальні лапи знову трусили його. Довго ще в тупому заціпенінні терпів він стусани й удари, доки не відчув, що темрява розвіюється й лихоманка вщухає. Пін боязливо розклепив вії. Був ранок; орки передавали один одному якийсь наказ. Ось він дійшов до носіїв, і гобіти укотре вже опинилися на землі.
Пін лежав нерухомо, намагаючись подолати тугу й відчай. Його знову напоїли пекучим трунком, кинули [41] шматок хліба та в'яленого сирого м'яса. Пліснявий хліб Пін жадібно проковтнув, до м'яса не доторкнувся: він не настільки ще зголоднів, щоб-забути, яку дичину орки в'ялять про запас. Поївши, гобіт сів і озирнувся.
Меррі лежав неподалік, на березі швидкої вузької річки. Попереду маячили гори, на їхніх нерівних зубцях вже горіли перші відблиски сонця, по схилах темною ковдрою лежали ліси. Серед орків назрівала нова сварка. Вони сперечалися, дерли горлянки, одні тягли на південь, інші - на схід.
- Залиште їх мені, - торочив Углук. - Вбивати не можна, сказано ж! А якщо бажаєте кинути здобич, заради якої самі ж стільки старалися - кидайте, я сам ними займусь! Доблесним Урук-Хаям, як завжди, дістанеться найважче. Боїтеся Біловолосих? Тоді біжіть, рятуйтеся! Онде ліс, ноги в руки - та підтюпцем! Та поспішайте, бо доведеться комусь зросту вкоротити, щоб інші порозумнішали...
Сварка розросталася, пристрасті розгоралися. І нарешті сотня, чи й більше, північних орків з воланням вирвалися з натовпу і безладною зграєю помчали до гір. Гобіти залишилися під владою орків Білої Руки. їх було не менш ніж вісім десятків, усі похмурі, присадкуваті, косоокі, озброєні важкими луками й короткими широкими ятаганами. З північних орків утрималася жменька найбільших і найнахаб-ніших.
- Ну, тепер Горшнаку кінець, - пирхнув Углук. Інші орки не спішили підтримати його зловтіху. Усі
вони з тривогою час від часу озиралися на південь.
- Знаю, знаю, - бурмотів Углук. - Кляті кіннотники пронюхали... А все через твою дурість, Снагу! Вуха б повідривати й тобі, й твоїм шпигунам. Але Урук-Хаям не личить журитися! Незабаром побенкетуємо, поласуємо кониною, а може, й чимось солодшим...
Тільки зараз Пін зрозумів, чому частина гоблінів рвалася на схід: звідти з хрипким лементом наближалися десятків три орків із знаком Кривавого Ока на щитах, кривоногих та довгоруких. Попереду крокував Горшнак. Углук широко посміхнувся, ощиривши зуби:
- Кого я бачу! Чому ж це ви повернулися? Передумали? ' - Я повернувся наглянути за виконанням наказуй забезпечити збереження полонених! - зухвало випалив Горшнак.
- Та невже? - здивувався Углук. - Даремна турбота! Тут головний - я і накази вмію виконувати не гірше за [42] тебе. Чи, може, вам ще щось потрібно? Ви нас так швидко покинули, може, забули щось поспіхом?
- Ми забули, що ти дурний, - розлютився Горшнак. - І я не хотів би довіряти тобі долю славетних орків. Ти ведеш їх на неминучу смерть, я прибув, щоб їх врятувати.
- Добре! - гримнув Углук. - Тільки хто хоче уникнути бою, тому - в інший бік. Чому ж ти не вирушив прямо до Горбурцу? Сюди йдуть Біловолосі! А твій приятель назгул знайшов собі інших пасажирів? Даремно ти не прихопив його з собою. Він би нам тут став у нагоді, якщо тільки їхні якості не перебільшують.
- Назгули, назгули! - передражнив Горшнак; губи його тремтіли, він облизував їх, наче це слово було пекучим на смак. - Не суди про те, що твоїй макітрі довіку не збагнути! Так висловитись про назгулів! Ти ще пошкодуєш про це, Углуку, мавпо безхвоста! Вони ж бо - зіниця Всевидющего Ока! Тільки їхній час ще не настав, зрозумів? Володар не бажає, щоб їх бачили на тому березі Ріки передчасно. їхня справа - війна!
- Забагато знаєш, як я бачу, - перебив Углук. - А це іноді шкідливо для здоров'я. А що як у Горбурці поцікавляться, звідки у простого службовця стільки знань та навіщо? Гаразд, нема коли мені з тобою теревеніти, справа не чекає. Нам, Урук-Хаям, завжди перепадає те, що складніше! Можеш тут язиком не плескати. Твої свинки повтікали. Дивись, як скачуть! І ти давай. До Ріки ти б все одно живим не повернувся. Ну, рушай! Я піду останнім, як завжди.
Двоє гоблінів Знову закинули Меррі й Піна на спини. Банда рушила бігом. Година збігала за годиною, а вони мчали так само невтомно, лише носії зрідка стишувалися, щоб помінятися. Поступово углуківці випереджували північних орків - чи були прудкіші й упертіші, чи Горшнак так підстроїв, щоб опинитися в останніх рядах. Орки Са-румана вже наздоганяли північних орків, які втекли зі стоянки. Ліс наближався.
Пін був увесь у синцях та патьоках крові, голова розколювалася, в обличчя весь час тикалися щетинисті вуха носія. Перед очима маячили зігнуті спини, товсті міцні ноги орків мірно, як годинникові стрілки, рахували секунди виснажливої нескінченності... [43]Опівдні банда Углука обігнала північних орків-втікачів. Ті пленталися впівсили, засліплені не по-зимовому жарким сонцем, опустивши голови, висолопивши язики.
- Що, зварилися? - насміхалися гобліни Углука. - Погані ваші справи, ледарі! Біловолосі вас усіх переловлять і зжеруть. Вони вже близько!
Раптом Горшнак, озирнувшись, пронизливо завищав. Зловорожий жарт виявився правдою: по п'ятах банди ле^ тіли чвалом грізні вершники. Неможливо врятуватися від приливної хвилі сипучими пісками; безупинно, невблаганно, як хвиля на берег, котилася на орків гонитва.
Найманці Сарумана ухитрилися ще подвоїти швидкість. Сонце сідало за Імлисті Гори; довгі тіні покреслили степ. Північні орки підбадьорилися і теж прискорили біг. До лісу було рукою сягнути. Орки вже мусили обминати поодинокі дерева, передвісники Фангорна. Місцевість пішла вгору, спочатку ледь помітно, потім все виразніше - оркам це не завадило. Углук і Горшнак вигуками підганяли банду.
«Ніщо їх не бере, - думав Пін. - Вислизнуть...»
Він спромігся краєм ока глянути через плече назад. Далеко на заході вершники, вишикувавшись дугою, гнали коней по рівнині, намагаючись оточити орків і притиснути до річки; сонце з заходу позолотило їхні списи, і шоломи, і скуйовджене ясне волосся.
Ось коли Пін пожалкував, що не подбав у Рівенделлі дізнатися більше про чужі краї й неуважно розглядав карти! Що це за народ? Пін ніяк не міг згадати... Раніше потреби не було: план походу був у руках людей, мудріших за нього, хіба могло Пінові в Рівенделлі примаритися, що доля розлучить його і з Гандальфом, і з Блукачем, і навіть з Фродо! Здається, кінь Гандальфа родом з цих степів. Прикмета взагалі сприятлива... «Та чи відрізнять нас від орків? - непокоївся Пін. - Тут, мабуть, про гобітів і чутки не було. Воно, звичайно, добре, що ця погань наразиться на неприємності, але хотілося б врятувати свої тлінні кістки...»
На жаль, поки що видавалось ймовірнішим, що полонені загинуть раніше, ніж роханці їх помітять. З ряду загоничів раз у раз виїжджали лучники, навскач стріляли по тих орках, що відставали, і жодного разу не схибили; потім вони стрімголов повертались до своїх, і стріли орків, випущені навмання, пролітали повз них. Роханці здійснювали [44] цей маневр кілька разів і вже влучили у гоблінів, що бігли попереду. Один захитався та впав зовсім близько від Піна.
Орків стало менше, але десь зо дві сотні ще залишалося. Вже поночі вони вдерлись на невеличкий пагорб. До узлісся залишалось близько півмилі, але здолати цю малу відстань оркам не дозволили. Коло загоничів зімкнулося навколо пагорба. Дехто, не послухавши Углука, спробував пробитися до лісу, але з цих хоробрих повернулося тільки троє.
- Ось ми й вляпалися! - злорадів Горшнак. - Подякуємо нашому наймудрішому ватажку! Сподіваюсь, великий Углук визволить нас з цієї пастки?
- Недоростків покласти! - наказав Углук, ніби й не почув єхидства Горшнака. - Лугдуше, візьми двох хлопців та стережи полонених. Не вбивати, хіба що Біловолосі наїдуть прямо на вас. Втямили? Поки я живий, недоростки мені потрібні! Ноги їм зв'яжіть. Та щоб ні пари з уст!
Знов жорсткі пута стягли ноги полонених. Але вперше за весь час вони опинились поряд. Під рев, волання та брязкіт шабель Пін та Меррі нарешті змогли поговорити.
- Я вже не маю ніякої надії, - прошепотів Меррі. - Хоч би й розв'язали мене - і тоді не встав би. Моя душа вже в тілі не тримається...
- А де твої коржики? В мене ще два чи три залишилось. Ці падлюки, здається, в нас нічого не відібрали, крім зброї?
- Мій запас при мені, - шепнув Меррі. - Тільки, певно, все розкришилося. Та й взагалі, ротом до кишені , не дотягнешся...
- І не треба.
Але тут брутальний стусан дав Пінові зрозуміти, що шум у таборі вщух, і сторожа знов напоготові.
Ніч настала холодна та тиха. Навколо пагорба, де скуп-чились орки, миготіли в пітьмі, мов червоно-золоте намисто, вогники багать. Роханці проти світла не виходили, і орки, що мусили цілити на вогонь, дарма витратили багато стріл, поки Углук не заборонив ці марні спроби. Пізніш, коли місяць визирнув з серпанку хмар, в його холодному напівсяйві зрідка помічали невиразні тіні - це рохакці стояли на чатах.
- Чекають, кляті, на схід сонця! - буркнув Лугдуш. - Чому нам не спробувати прорватись? Про що він там міркує, наш дорогий Углук? [45]- Ваш дорогий Углук гадає, що дехто забагато патякає, - пролунало раптом за спиною сторожів. - Бевзь! Чим ти кращий, ніж та печерна голота, північні нездари? Куди з такою сволотою йти на прорив! Вони відразу хвіст підібгають - та тікати, а Біловолосі на рівнині всіх легко щд копита пустять... Не заперечую, північні жителі бачать поночі, мов дикі коти. Але й Біловолосі бачать вночі краще, ніж інші двоногі. А їхні коні! Справжні звірі, вітерець і той вночі помітять! А все ж таки ми для тих білявих приготували даруночок: в лісі чекає Маугур зі своїми хлоп'ятами!
Промова Углука втішила гоблінів Білої Руки, але решта потайки ремствували. Ті, кого призначили охороняти табір, безтурботно полягали спочивати під покровом привітної ночі. А ніч, на яку вони так довго чекали, ставала все темнішою - місяць знов сховався, Пін нічого не міг побачити далі власного носа. Однак роханці, хоч і чекали світанку, не мали наміру оберігати сон ворогів. Серед ночі здійнялася страшенна колотнеча на східному боці пагорка: трійко воїнів безшумно прокралися до табору, закололи дюжину орків та відійшли без ушкоджень. Углук побіг вгамовувати переполох. Пін та Меррі насилу відірвались від землі. їхня сторожа побігла за Углуком. Але у ту ж мить довгі кошлаті лапи, схопивши обох гобітів за комір, потягли їх геть. Гобіти ледве впізнали волохату голову та огидну пику Горшнака. Смердючий подих торкнувся їхніх облич, тверді пальці почали обмацувати з ніг до голови. Пін відчув, ніби мурашки побігли по спині.
- Ну, малюки, - мовляв Горшнак, - як спалося? Солодко чи не дуже? Звісно, ночівля не дуже приємна: тут - батори, шаблі, там - ці моторошні списи... Дрібному народцю не слід встрявати у великі справи!
Він нишпорив по кишенях, промацував кожну складку одягу. В мутних його сліпаках жеврів хижий вогонь. Серце бідолашного Піна зойкнуло від жахливої здогадки: Горшнак знає про Перстень! І, звичайно, хоче заволодіти ним, поки Углук не бачить... А якщо зіграти на цьому? Пін набрався духу й прошепотів перше, що зміг вигадати:
- Думаєш, одразу знайдеш? Не так уже це й просто!
- Що? - не зрозумів Горшнак. Лапа його міцно стиснула лікоть Піна. - Про що ти? Про що йдеться, недоростку?
Пін хвилину помовчав, потім старанно забулькотів горлом: гор-р-лум, гор-р-лум. [46]
- Це так, абищиця, мій дорогесенький... Лапи Горшнака смикнулися.
- Гей-гей! Надто, надто небезпечні слова, мій дорогий!
- Можливо, - підхопив Меррі, спритно вгадавши намір Піна. - Можливо, це небезпечно не тільки для нас. А втім, ти й сам усе знаєш. А що ти даси натомість, якщо ми... Якщо схочеш, ясна річ.
- Чи хочу я? - наче не вірячи своїм вухам, перепитав Горшнак. Він намагався зберегти витримку, але лапи його тряслися все помітніше. - Чи хочу я! І що дам натомість! Що за натяки?
- Наосліп справи не роблять, - ретельно підбираючи слова, відповів Пін. - Ми могли б зберегти тобі й час, і зусилля. Але перш за все ти розв'яжеш нам ноги. Інакше ми нічим тобі не допоможемо.
- "Бідолашні дурники! - зашипів Горшнак. - Що в голові маєте та що за пазухою - усе з вас витягнемо свого часу... Не довелося б вам пожалкувати, що замало знаєте... Ми поспішати з дізнанням не будемо, розтягнемо задоволення. Вважаєте, вам зберегли життя заради доброти душевної? Тут навіть бовдур Углук відповів би правильно, повірте мені!
- Повірити неважко, - сказав Меррі. - Але здобич ти ще не отримав. І зовсім не обов'язково* що взагалі коли-небудь отримаєш. Якщо ми потрапимо в Ізенгард, Горшнакові припаде дуля з маком! Усе відбере Саруман. Хочеш забезпечити себе - домовляйся з нами, момент вигідний, іншого не буде!
Терпець Горшнакові вже майже урвався. Згадка про Сарумана добряче розлютила його. Час спливав, галас у таборі вщухав. Углук міг повернутися в будь-яку хвилину.
- Маєте його при собі? - буркнув Горшнак. - Хто з вас його зберігає?
- Гор-р-лум, гор-р-лум, - відповів Пін.
- Розв'яжи нам спершу ноги, - сказав Меррі. Орка трясло, наче в пропасниці.
- Кляті підлі недоростки! - засичав він. - Та я радше вас пошматую! Ви що, не розумієте - я можу вас оббілувати? Я з вас фарш можу зробити! А якщо побажаю прихопити з собою, обійдуся й без ваших ніг!
І він раптом підхопив обох гобітів, притиснув ліктями до своїх товстих боків, затулив волохатими кулаками роти, а потім, зігнувшись в три погибелі, різко стрибнув уперед. [47]
Швидко, безшумно добіг до краю пагорба, прослизнув повз сплячих вартових і, наче упир, помчав униз схилом на захід, до Ентули. З цього боку шлях здавався відкритим, попереду світилося лише одне багаття.
Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся, прислухався. Але нічого не побачив і не почув. Пригинаючись, вирушив далі. Притис вухо до землі, ще послухав, Нарешті випростався й ризикнув зробити довгий стрибок. І саме в цю мить перед ним виросла тінь вершника. Кінь став дибки й захропів, чоловік свиснув.
Горшнак розпластався на землі, прикривши гобітів собою, і витяг шаблю - розправитися з полоненими, не дати їм врятуватись. Це його й згубило: шабля дзенькнула, на клинку відбився виблиск ближнього багаття, і тієї ж самої миті в темряві проспівала стріла; чи то лучник добре поцілив, чи сама доля направила його руку, але стріла прошила праве плече Горшнака. Орк заскиглив, випустив шаблю, скочив - і одразу ж звалився, пробитий списом. Дикий, верескливий зойк вирвався з його горла, він смикнувся й затих.
До першого вершника приєднався другий. Пін і Меррі нерухомо лежали там, де їх кинув Горшнак, надто налякані, щоб подавати голос. Роханські коні, мабуть, і справді могли бачити в темряві - вони старанно переступили через гобітів, не зачепивши. А вершники не помітили дві маленькі постаті в ельфійських плащах.
- Поки що все чудово, - ледве чутно шепнув Меррі, - тільки б нас тут теж ненароком не повбивали...
Але про це вони могли вже не турбуватися. Передсмертний крик Горшнака переполохав банду. Судячи з криків, на пагорбі помітили зникнення гобітів. Углук, мабуть, зняв ще пару голів... У лісі, поза колом вогнів, почулося ревіння у відповідь: Маугур йшов з обіцяною підмогою. Роханці розділилися; одні підтяглися до пагорба, безтрепетно підставляючись під стріли орків, щоб не випустити жодного ворога з пастки, а інші повернули назустріч Маугуру. Так Пін і Меррі, не зрушивши з місця, опинилися за межами небезпеки.
- Ось зараз би нам і піти, - зітхнув Меррі, - якби в нас були руки-ноги вільні. Ці вузли ні розплутати, _ані перегризти...
- Не сумуй, - сказав Пін, - бо в мене руки насправді вільні. Я все ніяк не встигав тобі сказати - мотузку я [48] розрізав та тільки про їхнє око залишив. Але спочатку непогано було б трошки попоїсти.
Він скинув, нарешті, мотузяну петлю з рук і витяг з кишені пакунок з їжею. Хоча хлібці трохи висохли й розкришилися, листяна обгортка не дала їм розсипатися. Друзі з'їли по два-три шматочки, згадуючи прекрасні обличчя, веселі бенкети, смачні страви - де ви, безтурботні дні в Лоріені! Вони так глибоко задумалися, що навіть не помічали шуму близького бою. Пін першим повернувся до дійсності.
- Тепер пішли звідси, - сказав він. - Зараз я все влаштую.
Шабля Горшнака валялася поруч, але вона була заважка для гобіта. Пін проповз уперед, намацав на поясі гобліна довгий ніж, звільнився сам і допоміг Меррі.
- Тепер можна рухатися, - сказав він. - Спробуємо повзти. Може, від руху розігріємося - і ноги запрацюють...
Так і зробили. Земля була м'яка, податлива, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля вогнище роханців, вони старанно повзли далі, аж доки не дісталися ярів коло річки. Вода плюскотіла внизу, у непроглядній темряві. Гобіти присіли й озирнулися.
Шум вщух. Видно, з Маугуром було покінчено. Роханці повернулись до вогнищ, зловісна тиша повисла над степом. Зрозуміло було, що наближаєтьсч розв'язка - ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало бліднішати.
- Потрібно сховатися, - сказав Пін. - Мало радості, якщо ці вояки спершу нас уб'ють, а потім виявлять, що помилилися!
Він підвівся, потупцяв ногами.
- Знаєш, мотузки обідрали мені шкіру, жорсткі були, наче ремені, але я вже трохи розім'явся. Мабуть, прошкутильгаю як-небудь. А ти як?
Меррі теж підвівся.
- Я теж нічого. Дивна річ - ельфійський хліб! Бадьорить сильніше й якось добріше, ніж питво орків! Цікаво, з чого воно вариться... Хоча, мабуть, краще не знати. Нап'ємося води, щоб його смак змити.
- Не тут, - сказав Пін. - Тут берег високий. Пішли потроху!
Якби у цю мить сторонній перехожий почув їхню роі-мову, він не повірив би, що ці двоє пережили жорстокі муки, дивом уникли жахливої загибелі й наближалися, [49] втративши надію, до безжального катування і смерті. Та й тепер вони ясно усвідомлювали, як мало в них шансів знову знайти друзів та безпеку. Однак вони йшли, взявшись за руки, і на ходу ділилися враженнями, переводячи на жарт усі пережиті жахи, за звичаєм гобітів.
- А ти молодець, Туче, - говорив Меррі. - Далебі, ти заслуговуєш на особливий розділ у книзі старого Більбо, якщо, певна річ, я матиму можливість ознайомити його з твоїми подвигами. Як ти розкусив цю кудлату погань! Та із застібкою добре вигадав. Ось тільки не зрозуміло, чи буде з цієї вигадки сенс... Мені доведеться попотіти, щоб не осоромитися. Адже тепер моя черга, кузене Тук. Здається мені, ти цієї місцевості зовсім не знаєш. А я з більшою користю проводив час у Рівенделлі і знаю: ця річка - Ентула, а ось це - останні відроги Імлистих Гір і горезвісний ліс Фангорн...
Вони зупинились на узліссі. Ніч, ховаючись від наближення ранку, відступила до лісу й залягла глибокими тінями.
- Ну ж бо, кузене Брендібок, веди, - сказав Пін. - Або вперед, або навпаки. Ти в нас, звісно, особа дуже обізнана, але чи не забув ти, від чого нас застерігали?
- Зовсім ні, - відповів Меррі. - Та не лізти ж нам у саме пекло бою, правда?
І він потяг Піна до лісу. їх обступили могутні стовбури, старі, як світ. Густі, сплутані бороди моху та повзучих лишайників звисали з них, коливаючись від вітру. Гобіти обрали темну місцинку й визирнули з-під гілля - наче ельфи, які колись уперше визирнули з одвічних хащів помилуватися першою в їхньому житті ранішньою зорею. Далеко за Великою рікою, за Брунатними полями, за простягнутим на сотні миль безлюдним степом буяло на сході золото-криваве світило. Вітаючи його, дзвінко заграли сигнальні ріжки - роханські воїни почали переклик.
У холодному повітрі далеко пролунало іржання коней. Вершники дружно заспівали грізну бойову пісню, і коли сонячний диск до половини піднявся над краєм землі, роханці з гучним покликом пішли в атаку. Орки заревли і вистрелили водночас із усіх луків, які ще залишились; зі свистом злетіла хмара стріл. Кілька вершників повалилися на землю, але шеренга, не завагавшись, тіснила ворога [50] далі. Тільки в одному місці серед загального сум'яття чорні гобліни згуртованим клином врізалися в коло нападаючих, прокладаючи собі шлях до лісу. Вони розлютилися, клин входив усе глибше, здавалося, оточення зараз буде прорване. Вже троє воїнів, що перегородили дорогу, впали, порубані шаблями орків.
- Це Углук зі своїми, - сказав Меррі. - Чи не час нам тікати? Мені щось не дуже кортить зустріти цього пана вдруге...
Гобіти підхопилися й кинулися навтіки. Тому їм не довелося побачити, як оточили Углука біля узлісся Фан-горну, як Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану, спішившись, бився з ватажком найманців Сарумана один на один - і переміг. А інші роханці тим часом наздоганяли в широкому степу останніх недобитих орків.
Закінчивши цю нелегку справу, во'їни зібрали своїх загиблих, насипали над їхніми тілами курган і проспівали погребальний гімн. Потім спалили рештки орків і розвіяли ворожий попіл за вітром.
Таким був кінець банди. Не залишилось жодного свідка, не було кому повідомити про розгром Мордор чи Ізен-гард. Тільки дим від багаття стовпом підіймався в небо, і там його помітили численні уважні очі.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
