Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Розділ 4 СТАРИЙ ЕНТ
Намагаючись не збитися з напрямку на захід, гобіти йшли берегом річки, йшли швидко, наскільки дозволяв дрімучий бурелом. Але чим далі від орків, тим слабшав страх, і поступово вони зменшили ходу. Ставало душно, наче під щільною запоною гілля не вистачало повітря. Нарешті Меррі не витримав:
- Не можу більше! Давай хоча б дух переведемо.
- Давай, - погодився Пін. - Заразом поп'ємо водиці. У мене горлянка геть пересохла.
Вони видерлися на товстий корінь, що крутим коліном скривився над рікою, і напилися із жмені. Обом одразу ж стало легше. Тут же, на корчі, вони присіли, зануривши поранені ноги по коліно у воду. Ліс мовчав, численні стовбури юрмлячись поринали в сиву напівтемряву. [51]
- Ти часом не заблукав, проводире? - запитав Пін. - Давай і надалі триматися цієї Ентули, чи як там ти її називаєш. У разі чого завжди можна буде повернутися туди, звідки прийшли.
- Можна-то можна, вистачило б сил, - сказав Мер-рі. - Якщо й надалі не буде чим дихати...
- Дивлюся я на це все і чомусь згадую велику залу в нас удома, - сказав Пін. - Там жив старий Тук, обста^ новка старіла разом з ним, а коли він помер, з того часу ніхто там ні до чого не торкався. Старий був моїм прапрадідом, так що було це років сто тому, а для цих хащ - усе одно що вчора. Поглянь-но, які велетенські борода, вуса мохові! І листя торішнє чомусь не опало... Якось неприбрано. Навіть не уявляю, як тут буде весною, якщо вона сюди взагалі зазирає!
- Ну, сонце сюди напевне зазирає, - сказав Меррі. - Тут зовсім не так, як у Чорноліссі, пам'ятаєш, Більбо розповідав? Там млосно, темно, і мешкає усіляка нечість. А тут просто дуже тінисто й дуже... деревно, чи що? Важко повірити, що тут мешкає яка-небудь живність.
- В усякому разі, гобітам тут не вижити, - уточнив Пін. - Тут на сто миль навкруги ані крихти їжі не знайдеш, а які в нас запаси - сам знаєш...
- Жалюгідні, - зітхнув Меррі. - Сюди б наші торбинки з Причального Лугу...
Він витяг пом'ятий пакунок, прикинув: ельфійських крихт могло вистачити хіба що на п'ять днів найскромн-ішого харчування.
- І ковдр у нас немає, і теплого нічого. Куди б ми не пішли, будемо вночі мерзнути...
- І все ж таки потрібно обрати, куди йти, - сказав Пін. - Час-бо спливає! Ох, а це що?
За деревами, там, де щойно висіла сіра каламуть, наче спалахнув яскравий ліхтар.
- Сонечко знайшло собі віконце! - зрадів Меррі. - Здорово! Підемо туди, га? Тут, мабуть, недалеко...
Однак шлях до мети виявився довшим, ніж здавалося спочатку. Довелося подолати крутий підйом; під ногами замість трави захрустіло дрібне каміння. Але золотий ліхтарик горів усе гарячіше, і нарешті вони вийшли на сонячне світло. Перед ними височіла прямовисна скеля, і сонце [52] гріло її кам'яне пласке обличчя. На самій скелі жодне дерево не могло утриматися, але ті, що росли біля підніжжя, напружуючи гілля, тяглися до тепла. Вони не здавалися мертвими - їхня кора блищала вологою чорнотою й світлою бронзою, крони опушила свіжа зелень. Гобіти відчули короткочасний дотик весни...
У твердій породі скелі вітри та дощі видовбали нерівні, криві сходинки. Вони вели на вузький голий карниз, що був вкритий по краю щетинистою травичкою та вузлуватими кущиками терну. На карнизі стирчав кострубатий стовбур з парою товстих, пригнутих донизу сучків - наче сутулий старець вийшов погрітися на ранньому сонечку.
- Підемо туди, - нетерпляче закричав Меррі. - Там і подихаємо досхочу, і роздивимось!
Не для гобітських ніг створювалися ті сходинки; зайняті важким сходженням, друзі навіть не замислювалися, яким дивом рани й подряпини загоїлись так швидко і звідки взялися сили. Діставшись карниза, вони віддихалися й стали роздивлятися навкруги. Виявилося, що пройдено лише яких-небудь три-чотири милі; межу лісу й степу було добре видно, і звідти вітер зносив у бік Фангорну рвані клуби чорного диму.
- Вітер помінявся, - зауважив Меррі. - Знову дме зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?
- Отже, ця погодка ненадовго, - відповів Пін. - Знову все потьмяніє... А жаль - ці хащі під сонечком мають зовсім інший вигляд. Я б сказав, вони мені навіть подобаються!
- Йому подобається Ліс! Чудово! Дуже люб'язно з твого боку, - промовив раптом чийсь лункий голос. - Ану ж бо оберніться, дайте мені побачити ваші обличчя. Не можу стверджувати, щоб ви мені особливо подобалися, але ж не можна судити поспіхом. Обертайтеся, ну ж бо!
Широкі долоні опустилися на спини гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім піднесли у повітря.
Гобіти опинилися в руках у небаченого створіння. Росту в ньому було не менше десяти ліктів, довга голова без будь-якого переходу з'єднувалася з міцним тулубом. Важко було зрозуміти, чи він одягнутий у плащ з сіро-зеленої, схожої на кору тканини, чи це його власна шкіра. Сильні руки нижче плечей гладенькі, бурого кольору; на ступнях по сім довгих пальців. Низ обличчя ховала сива борода, довга, густа, кущиста; окремі волосинки, вгорі [53] завтовшки з тонку гілочку, донизу розходилися мохнатими волоконцями. Але найбільше вразили гобітів очі велетня. Карі, із зеленими цяточками, вони дивилися уважно й велично. «Наче бездонний колодязь, - намагався згодом пояснити Пін, - повний давніх спогадів і повільних роздумів, а згори - відбиток нинішнього дня, як сонце віддзеркалюється на поверхні колодязя». Наче дивовижна рослина, що спала чи заглибилась у свої думки від коріння до кінчиків листя і раптом прокинулася, й дивилася на них так само зосереджено, як з давніх часів зосереджувалася на власних відчуттях.
- Гм-гм, - промовив голос, такий низький, наче йшов з дерев'яної труби. - Дивно, дуже дивно. Не будемо судити поспіхом, таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув... Ваші голосочки мені до душі, цілком приємні голосочки... Щось вони мені нагадують, тільки що? Забув... Та якби я вас спочатку побачив, обов'язково розтоптав би. Прийняв би за нову, дрібну породу орків, а потім досадував на помилку... Дивні якісь істоти. І корінці дивні, і гілочки...
Пін, хоча й був приголомшений, уже отямився від страху. Тепер його розбирала цікавість.
- Будь ласка, поясни нам, - сказав він обережно, - хто ти й що ти?
Очі велетня стомлено пригасли.
- Гм-гм. Я - ент, у всякому разі, так мене називають. Перший з ентів, мабуть, так по-вашому точніше. Одні звуть мене Фангорном, інші - Древесом. І ви мене можете так звати: Древес.
- Ент? - запитав Меррі. - А що це значить? Як ти сам себе називаєш?
- Хо-хо, - пхикнув Древес. - Хо-хо! Довго довелося б тобі слухати! Куди ти поспішаєш? І взагалі, це мені слід питати, а вам - відповідати. Ви забрели до моїх володінь. Хто ви такі? Мені ніяк не вдається віднести вас до якогось відомого племені. Здається, про вас нічого немає в тих переліках, які я заучував у молоді роки. Давненько те було... Може, з того часу складено нові списки? Ну ж бо, спробую пригадати...
Слід пам'ятати усяке створіння!
По-перше - чотири вільних народи...
Найстарші - діти ельфів прадавніх,
Гноми підгірні, в ремеслах умілі,
Енти, ровесники гір земнородні;
Люди, що смертні, господарі коням...
Гм-гм-гм.
Вправні бобри, легконогі косулі,
Ласі ведмеді та вепри битливі,
Вовк ненаситний, заєць лякливий...
Гм-гм-гм.
Буйвол на паші, орел в піднебессі...
Білка метка і шляхетні олені;
Лебеді білі, гадюки холодні...
Гм-гм, а далі? Тра-та-та та-там... та-там... дуже довгий список. І жодне описання вам не підходить!
- Дуже навіть дивно, - сказав Меррі. - Нас ніде в старовинних літописах не згадують. Але ж ми, гобіти, теж не перше століття на світі живемо!
- Може, доцільно додати до старого списку нові рядки? - запропонував Пін. - «Гобіти-крихітки в нірках затишних». Додай нас до чотирьох вільних народів, одразу після людей-Здоровил, і все буде гаразд.
- Гм! Слушна думка, цілком слушна, - сказав Древес. - Це вирішить проблему. Отже, ви риєте нори? Дуже, дуже розумно. А хто назвав вас гобітами? На ельфійську назву не схоже. Адже старі слова всі йдуть з мови ельфів, оскільки перші навчилися говорити...
- Ніхто нас не називав, ми самі так назвалися, - сказав Пін.
- Гм-гм! Ну-ну... Не поспішайте, будь ласка. Самі себе називаєте гобітами... Не слід у цьому так необачно зізнаватися. Якщо ви будете такі необережні й надалі, можете проговоритися й видати свої справжні імена.
- А ми їх і не приховуємо, - заперечив Меррі. - Охоче готовий відрекомендуватися. Я - Брендізайк, Ме-ріадок Брендізайк, але можна просто Меррі.
- А я - Тук, Перегрій Тук, можна просто - Пін.
- Гм-гм, ну які ж ви поспішні, - сказав Древес. - Мені приємна ваша довіра, але не можна ж говорити зовсім відверто, не познайомившись ближче! Енти, якщо хочете знати, всякі бувають. Є навіть істоти, що на вигляд нагадують ентів, але зовсім не енти... Ну, коли ви не заперечуєте, [55] буду вас називати Меррі й Пін. Приємні імена. Але свого справжнього імені я вам все ж таки не назву. У всякому разі, зараз, - таємничий зелений вогник заграв у його очах, він примружився жартома й багатозначно. - По-перше, воно занадто довге для вас, моє ім'я, адже воно зростало із часом, а живу я дуже, дуже довго, так що це вже не ім'я, а ціла історія... Нашим наріччям, старою мовою ентів, як ви могли б її назвати, ім'я завжди описує життя того, хто його носить. Наша мова дуже красива, але треба дуже багато часу, щоб розмовляти нею. Ми користуємося нею, лише коли є щось варте тривалої розповіді та тривалого слухання... А тепер розповідайте, - сказав він раптом суворо. - Що відбувається в світі? І яка ваша участь у тому, що відбувається? Бо я чую, бачу, носом відчуваю багато що... з того... а-ламна-румба-шурум-лин-даор-бурун... Вибачте, я привів лише частину того слова, яким позначаю ці події. Уявлення не маю, як їх називати по-іншому. Ви розумієте? Усе, про що я думаю, коли стою погожим ранком і розглядаю степи за узліссям, і коней, і весь цей широкий світ. Що діється? Які наміри Гандальфа? А ці... буррарум... - у горлі в нього хрипко загуркотіло, наче хтось узяв фальшивий акорд на органі, - ці орки й хлопчисько Саруман у своєму воронячому гнізді? Мені хотілося б увійти в курс справ. Тільки говоріть, будь ласка, не поспішаючи.
- Відбувається багато чого, - сказав Меррі. - Навіть якби ми половину слів ковтали, і то б довго розповідати довелося. Але ти ж сам радив нам бути обережнішими. Як же ми станемо тобі одразу все викладати? Не ображайся, але нам хотілося б знати, що ти збираєшся з нами робити й на чиєму ти боці? Чи знайомий ти з Гандальфом?
- Авжеж, - відповів Древес. - Він єдиний з магів, хто по-справжньому піклується про долю зеленої братії... А ви його знаєте?
- Знали, - сумно відповів Пін. - Він був нашим проводирем і щирим другом...
- Ну, тоді я відповім і на інші ваші запитання. Що я буду з вами робити? Чи ви хотіли сказати «для вас»? Без вашої згоди - нічого не зроблю. Разом же ми можемо зробити багато чого. Тепер - на чиєму я боці? Нічого мені про ніякі боки невідомо. Прямую собі своєю дорогою. Але можливо, наші з вами шляхи на якийсь час [56] зійдуться. А чому ви згадали про мого доброго друга Гандальфа так, наче... гм-гм... його історія вже закінчилася?
- Та тому, - сумно відповів Пін, - що історія хоча й не закінчилася, Гандальф з неї випав...
- Охо-хо, гм-гм, - пробурмотів Древес. - Ну-ну... Гм-гм... «ам не знаю, що вам сказати. Гаразд, розповідайте...
- Ми охоче все розповімо, - промовив Меррі. - Але це буде тривала розповідь. Чи не поставиш нас спершу на землю? Ми могли б присісти й погрітися на сонечку. Ти не втомився нас тримати?
- Мене втомити не так уже легко. А от присісти... Я, так би мовити, сидіти не вмію. У мене мало... як це кажуть? - мало гнучкості. А сонце вже сідає. Давайте-но залишимо цю... зараз, зараз... як ви називаєте це місце?
- Скелю? - підказав Пін.
- Прискалок? Вершину? - додав Меррі. Древес повільно повторив за ними:
- Вершина? Скеля? Ну, нехай буде скеля. Хоча це надто коротке ім'я для того, що стоїть тут від створення світу... Ну та нехай. Підемо.
- Куди? - запитав Меррі.
- До мене додому. Точніше, до однієї з моїх осель.
- А це далеко?
- Як вам сказати? Для вас, може, і далеко. А яке це має значення?
- Ти бачиш, ми загубили весь свій скарб, - пояснив Меррі. - У нас і харчів не залишилося.
- Ага! Гм... Про це не турбуйтеся, - сказав Древес. - Я пригощу вас таким питвом, від якого ви довго-довго будете рости й зеленіти. Ну, а коли вам знадобиться піти, вкажіть, куди вам треба, і я віднесу вас. Ну що ж, ходімо?
Не випускаючи гобітів з долоні, Древес підняв спершу одну, потім другу величезну ногу, присунувся до крайки карнизу і став поважно спускатися, чіпляючись за скелю пальцями ніг, наче корінням. Опинившись унизу, він рушив повільними, широкими кроками, дотримуючись берега річки і піднімаючись усе вище й вище вгору. Одні дерева міцно спали й не помічали велетня; інші здригалися і поводили гіллям, вітаючи його. Дорогою Древес щось бурмотів; ані на мить не вщухало дзюрчання потоку звучних і незрозумілих слів. [57] Спочатку гобіти мовчали. їм було на диво спокійно й затишно в долоні старого ента і досить поживи для роздумів. Потім Пін усе ж наважився подати голос:
- Прошу вибачення, можна запитати? Чи не поясниш ти, чому Келеборн застерігав нас, щоб ми сюди не ходили? Він казав, що заблукати тут дуже небезпечно...
- Гм... так і казав? Ну, якби ви йшли у зворотному напрямку, я б, мабуть, застерігав вас від Золотого Лісу. «Сповнені небезпеки ліси Лаурельдоренану», - так би я міг висловитися. Це повна стара назва, нині ж бо її скоротили - Лоріен... Може, там і справді небезпечно, може, там і ліс більше не росте, сохне? У давні часи звалися ці місця Долиною Співучого Золота... Таємничий край, не кожен може потрапити туди безкарно! Дивуюся я, як ви звідти живими вийшли, а ще більше дивуюся, навіщо вза-талі входили. Багато років жодному чужинцю не було туди дороги. Вельми таємничі місця. Але й Келеборн вас недарма застерігав: і в наших краях багатьом перепало на горіхи. Так-так, інколи було непереливки. Ларелін-доре-нан-лінделордон-малінорнеліонорнемалін, - проспівав він неголосно. - Вони там відгородилися від усього світу. Усе змінилося, і ми вже не ті, лише Золотий Ліс стоїть, як стояв. Келеборн, мабуть, і не впізнав би наші місця, вони геть змінилися з тих часів, коли він бував тут юнаком... Тауреліломеа тумалеморна, тумалетумареа-ломеанор, - так у давні часи казали ельфи. Світ мінливий, але дехто береже вірність...
- Не розумію, - запитав Пін. - Хто?
- Енти та їхні підопічні, - сказав Древес. - Якби я все добре розумів, то й вам би зрозуміліше пояснив. Розумієш, деякі з нас лишилися справжніми ентами й зберегли запас життєвих соків. А інші засинають, дерев'яніють, якщо можна так висловитися. Бачиш, тут на перший погляд звичайнісінькі дерева, але дехто з них зрідка прокидається. Інші зовсім прокинулися і стають... як би краще сказати?... ентуватими. І ці зміни не припиняються. Так от, є дерева з чорною серцевиною. Я не про трухлявість, ви розумієте? Наприклад, знав я чотири старі верби понад Ентулою - на жаль, їх уже давно немає... Вони до самої серцевини спорохніли, порохнею розсипалися, але до кінця лишалися тихими, добрими, ніжними, як новонароджений паросток. А нині в долинах серед гір такі зустрічаються... [58] міцні, як кремінь, - і геть спотворені. їх стає все більше. Ну, а в глибині лісу в нас з давніх часів небезпечно.
- Як у Глухомані на півночі, так? - запитав Меррі.
- Трохи схоже, тільки ще гірше. Там, на півночі, могли зберегтися тіні з часів настання Тьми, а в нас є такі долини, яких Тьма взагалі не покидала, - а там ростуть дерева й старіші за мене. Ми, певна річ, робимо, що можемо. Чужинців відганяємо, легковажних лякаємо, прополюємо й навчаємо, стережемо й зберігаємо... Бачите, ми, енти - наставники лісу. Нас уже небагато лишилося. Кажуть, кого довго пасеш, на того й стаєш схожим: пастух на вівцю, вівці - на пастуха; але й ті, й інші недовговічні, і ці перетворення не встигають проявитися. Ми ж існуємо століттями, і ми ближче до дерев, ніж люди до овець... У нас багато спільного з ельфами: ми мало цікавимося собою, зате вміємо розуміти всіх на світі. І з людьми ми схожі: ми більш мінливі, ніж ельфи. Може, енти в певному розумінні перевершують і ельфів, і людей - якщо вже за щось візьмемось, не відступимо до кінця... Ось і виходить, що деякі наші брати зовні вже нічим не відрізняються від дерев, їх без достатньо важливого приводу не розворушиш, навіть голос втратили, розмовляти можуть тільки пошепки. Зате деякі з моїх вихованці потроху прокидаються, я навчив їх ворушити гіллям, говорити... Першими взялися за це, ясна річ, ельфи: їм нестерпно хотілося всіх наділити мовою й усіх зрозуміти. Ельфи старих часів уміли з усіма знайти спільну мову... Але потім насунулася Велика Тьма, ельфи відпливли за Море або відступили до затишних відлюдних долин та й співають собі пісні про старі часи, які ніколи не повернуться. Ніколи... Так-так, колись від нашого узлісся до Місячних Гір ліс простягався, не перериваючись. От коли було привільне життя! Я цілими днями прогулювався з гаю до гаю й співав, й нічого не чув, окрім луни, що повторювала мої пісні. У нас тут було, як у Лоріені, навіть краще, пишніше, яскравіше. А яким духмяним було повітря! Іншого разу нічого не хотілося робити, лише дихаєш - не надихаєшся...
Древес замовк, але продовжував швидко рухатися вперед. Гобіти із захопленням стежили, як нечутно ступають його величезні ноги. І не одразу помітили, що велетень [59] знову наспівує щось собі під носа, спочатку ледь чутно, потім гучним шепотом. Гобіти нагострили вуха - Древес, здається, співав для них...
У вербових низинах Тасарінана
Я блукав навесні.
0 ніжні пахощі весни
У Нан-Тасаріоні!
1 я говорив: то є добре...
Влітку вітав я в'язи Оссіріанду...
О, сяйво і музика літа у семиріччі Оссіра!..
І думав я: тут найкраще!
До букових лісів Нелдорета
Я забрідав під осінь...
О, злотно-багряні шати осені у Таур-на-нелдор!
І то було більше, ніж я бажав!
Узимку я навідував сосни в нагір'ях Дортоніона...
О, вільний вітер і чорне гілля на білому тлі зими в Ород-на-тон!
Мій голос злітав увись і бринів у самому небі...
А нині усе те вкрила вода...
Що лишилось мені: тільки Амбарінна, Тауреморна та Альдалімн...
Моя рідна земля, мій ліс Фангорн, де коріння сягає глибин,
А роки незчисленні, як листя.
В Тауреморналімн...
Ліс із повагою завмер, прислухаючись, навіть вітер вщух, і сухе листя стримувало свій шурхіт. А попереду за деревами проступали круті чорні урвища: вони підійшли до підніжжя Метадраса. Десь тут, поміж скель, починалася Ентула - вона з грайливим плескотінням збігала назустріч енту із скелястих порогів. Праворуч тягнувся зарослий травою косогір, а над ним, на нічим не затуленому небі, уже плавали поміж хмар поодинокі зірки.
Древес прокрокував угору по схилу, анітрохи не уповільнюючи ходи, і невдовзі гобіти розгледіли щось схоже на арку: два дерева схилилися одне одному назустріч, а замість дверей слугувало густе переплетіння їхнього гілля, не по-зимовому одягнутого в свіже листя, гладеньке і блискуче. Коли старий ент наблизився, дерева розвели гілля обабіч, а листя привітно зашурхотіло. За аркою відкрився просторий майданчик, заглиблений в товщу гори; ліворуч і праворуч підіймалися стіни ліктів у дванадцять заввишки, а вздовж них шпалерами росли буки. У поперечній стіні, ледве помітній здаля, було видовбано неглибоку нішу, перекриту [60] склепінням; решту простору над залою перекривали лише густі крони буків. У вузьку поздовжню щілину між ними проглядало небо; згори відшевідомих джерел біг вузенький струмочок; він розтікався по гладенькій стіні багатьма струминками та спадав до землі, як срібляста завіса. У круглій виямці посеред зали вода знову збиралася в єдиний потік і звідти текла до виходу, щоб злитися з Ентулою.
- Гм-гм, - сказав Древес, перериваючи тривале мовчання. - Ми прийшли. Від місця нашої зустрічі до цього місця моїх кроків близько 70 тисяч, скільки це складатиме у ваших мірах, уявлення не маю. У всякому разі, вітаю вас біля підніжжя Останньої Гори. Мою оселю вашою мовою можна коротко назвати Джерельними Покоями. Я люблю тут бувати. Тут ми й заночуємо.
Древес опустив гобітів у траву під буковими шпалерами, і вони пішли за ним до ніші під склепінням. Тільки дивлячись знизу, вони змогли помітити, що їх новий знайомий під час ходи майже не згинає колін; перш ніж торкнутися землі всією ступнею, він спирався на неї великими, широкими пальцями ніг. Ступивши під крапельну завісу, що прикривала нішу, Древес кілька разів з насолодою вдихнув вологе повітря, просякнуте перлинами водяного пилу, широко посміхнувся та увійшов під склепіння. Посеред ніші стояв величезний кам'яний стіл, ані стільців, ані лавок не було видно. Древес сховався в темній глибині, виніс дві великі чаші й поставив на стіл. Чаші по вінця наповнювала, як здалося гобітам, звичайна чиста вода, але коли Древес простягнув над ними руки, вода спалахнула в одній чаші смарагдовим сяйвом, в іншій - золотавим. Змішуючись, ці промені освітили нішу так, наче сонце потрапило до грота крізь мереживо весняного листя. Дерева в залі за джерельною завісою теж засяяли, спочатку слабко, поступово розгораючись, і невдовзі кожен листок був оточений вінчиком світла, зеленого, золотого чи мідно-червоного, а стовбури засяяли, наче вирізьблені із самоцвітного каміння.
- Ну от, тепер можна й підживитися, - сказав Древес, - скуштуйте-но нашого питва...
Він відійшов у кут грота, де стояли високі кам'яні посудини з важкими кришками. Древес підняв кришку однієї з них, зачерпнув великим ковшем і наповнив три келихи - два трохи менших і один великий. [61]
- Ця оселя створювалася для ента, - сказав він, повертаючись, - тому стільців тут немає. Але я вас зараз прилаштую...
Він переніс гобітів на кам'яну стільницю - від неї до підлоги було не менше шести ліктів. Гобіти сіли скраю, звісивши ноги, і стали маленькими ковточками смакувати частування. І ця рідина на вигляд не відрізнялася від води, але були в ній якісь пряні приправи, слабкий, але приємний лісовий дух.
Дію напою гобіти відчули одразу. Легке тепло виникло в пальцях ніг, потім відчуття свіжості й незвичної сили наповнило їхні тіла по самі маківки в прямому розумінні слова - волосся на головах гобітів заворушилося, закучерявилося, пішло в ріст. Тим часом Древес обмив ноги у великому чані й, узявши свій келих, випив його повільно, не відриваючись. Гобіти вже стали побоюватися, чи не захлинеться старий ент, але тут він нарешті облишив порожній келих і блаженно зітхнув:
- У-хх... Ну, тепер побалакаємо. Ви сідайте де-небудь, а я ляжу, а то напій вдарить мені в голову, і я засну.
Біля правої стіни стояло низьке, лише ліктя два заввишки, ложе, заслане духмяним сіном і перистим листям папороті. Древес нахилився над ложем, і, якось непомітно для очей зігнувшись, улігся, підклавши руки під голову, і спрямував погляд на склепіння ніші, де грали золотаво-зелені відблиски. Меррі й Пін прилаштувалися обіч на подушках із сіна.
- Я готовий слухати, - сказав Древес. - Розкажіть мені свою історію, тільки, будь ласка, не поспішайте...
І гобіти почали з того самого дня, коли вони покинули Гобітон. Вони не дотримувалися точної послідовності, перебивали, доповнювали один одного, та й Древес часто втручався і просив уточнити деталі. Про Перстень - анічичирк, навіщо пішли з рідних країв, не згадували; а втім, Древес і не питав. Зате його дуже цікавили Чорні Вершники і відпочинок у Рівенделлі, подорож Віковічним Лісом і зустріч з Бомбадилом, перехід через Морію й гостювання в Лоріені. Опис Гобітону та його околиць довелося повторити тричі. Вислухавши, Древес задав несподіване питання:
- А чи не зустрічалися вам у тих краях... гм-гм... якісь енти? Тобто я хотів сказати, жінки ентів? [62]
- Жінки ентів? - здивувався Пін. - А який вони мають вигляд? Схожі на тебе?
- Гм-гм... не зовсім. Адже вони і змінитися могли, - задумливо відповів Древес. - Я спитав тому, що, судячи з опису, їм у вас мало сподобатися...
Докладніш за все Древес розпитував про все, що стосувалося Гандальфа й Сарумана. Гобіти щиро пожалкували, що не знають нічого, крім уривків інформації, підслуханої Семом на раді в Елронда. Зате вони напевне знали, що Углук та його ватага послані з Ізенгарда й вважали Сарумана своїм господарем.
- Гм-гм... - пробурмотів Древес, коли гобіти дійшли нарешті до опису битви між орками й кіннотою Рохану. - Немало нового ви мені розповіли... Щоправда, багато про що ви промовчали. Але не маю сумніву, що Гандальф схвалив би вашу поведінку. У великому світі відбуваються важливі події, а які саме, я згодом дізнаюся, у щасливу чи лиху годину... Присягаюся корінням й сучками! Ну й дива! Звідкілясь виростає народець, про якого ані слова немає в старих списках, і погляньте-но! Забута Дев'ятка виринає з темряви, щоб гнатися за цими малюками, Гандальф береться їм допомагати в далекій подорожі, володарка Галад-ріель дає їм притулок у Карас-Галадоні, орки залишають Глухомань, щоб спіймати їх! Небезпечний вир підхопив малюків. Сподіватимемося, що вони вціліють...
- А що станеться з тобою? - запитав Меррі.
- Гм-гм... До цього часу я не втручався в справи великого світу. Нехай цим займаються люди й ельфи. Ну, і маги, ясна річ, їм-бо призначено турбуватися про майбутнє. Я не стою на чиємусь боці, тому що, власне кажучи, на моєму боці ніхто не стоїть, якщо можна так висловитися. Ніхто зараз не турбується про ліси, як я звик, навіть теперішні ельфи. І все ж не можна не любити ельфів! Це вони багато років тому вилікували нас від німоти. Мова - безцінний дарунок, і ми навічно вдячні ельфам, хоча шляхи наші давно розійшлися. Але є на світі й такі племена, з якими я не примирюся ніколи! Я опираюся їм усіма силами... цим, як їх... буррарум... - Древес додав ще якісь слова з величезною огидою. - О, так: орки й правителі, яким вони служать. Я стривожився, коли було затемнене Чорнолісся, але потім Тінь відступила в Мор-дор, і я якось відволікся - Мордор далеко звідси. Але [63] зараз вітер знову дме зі сходу, хтозна, може, наближається кінець усіх лісів світу... Старому ентові не під силу стримати бурю. Залишається пережити її чи загинути. Але є ще Саруман! А Саруман - наш сусід... Про це не варто забувати... Із Саруманом треба щось робити. В останній час я про це багато розмірковував.
- Хто ж такий Саруман? - запитав Пін. - Ти знаєш про нього більше за нас?
- Саруман - великий маг, - сказав Древес. - Історія магів мені невідома. Вони з'явилися, коли Великі Кораблі припливли з-за моря, але чи прибули вони на цих кораблях, чи іншим шляхом, не знаю. Я чув, що Саруман мав велику пошану. З якогось часу, за вашим виміром уже дуже давно, він припинив втручатися в справи людей та ельфів, засів у Агреності, або в Ізенгарді, як його називають роханці. Спо-"чатку все лишалося тихо, але з роками про нього можна було почути все частіше. Його, здається, було обрано головою Ради Мудрих, але з усіх починань Ради нічого путнього не вийшло. Тепер-бо я здогадуюся, що ці невдачі не обійшлися без Сарумана. Але сусідів він тоді не чіпав і навіть любив прогулюватися нашим лісом. Мені доводилося спілкуватися з ним. Подумати лишень, я довірив йому багато чого, що він сам по собі ні за що не відкрив би - а він крився, відмовчувався! Пам'ятаю його обличчя, хоча давно вже його не бачив; з часом воно стало нагадувати вікно в кам'яній вежі, добре закрите зсередини віконницями.
І все ж таки я здогадуюсь, чого прагне Саруман. Він хоче Влади. Його розум подібний до хитромудрої машини з коліщатами й гвинтиками, про живих істот він не думає, хоча при нагоді використовує. Саруман - підлий зрадник! Тепер це зрозуміло як день. Зв'язався з клятими орками, грм, грм... Він їх перетворив своїм таємним умінням, надав їм нового, небезпечнішого вигляду. Тепер вони як люди - дурні, жорстокі люди. Всі злі створіння, що служать Великій Темряві, не витримують сонця. Орки ж Сарумана, хоча і ненавидять сонячне світло, можуть жити при ньому! Схоже, він людей перетворив на орків, або вивів змішану породу... Страшно подумати, до чого ж може дійти його нестримна підлість!
Древес перейшов на свою мову і, судячи зі звуків, пригадав найстрашніші прокляття. Потім додав уже звичайним голосом: [64]
- Раніше частенько я дивувався, чому це орки так сміливо потрапляють до мого лісу й перетинають його без будь-яких перешкод? Тепер уже зрозумілої Саруман устиг вивідати стежйнйу узнав мої таємниці... Цей негідник та його слуги спустошують мій кіс. Рубають на узліссі дере^ ва, цілі, здорові дерева. Вони годують" ними вогоньу їге-1 чах Ортханка! А іншого разу звалять стовбур і залишають гнити, прбето через своіо зЛостймстіЦ. Над'Ізенгардом вічно стоїть хмара диму. 'Сто* прокльонів на його коріння й гілля! Багато з тих, хто загинув, буяи'меМ друзями/ Я знав їх від першого паростка, від насіння... Багато хто кзк& набув голос, а тепер вони замовкли навіки. На місці живого лісу поширюються пустелі, порубки ошкірилися пнями... Я занадто довго очікував. Усі ці нещастя на моєму сумлінні. Час покласти їм край!
Древес зірвався з ліжка і вдарив стиснутим кулаком по столу з такою силою, що чаші-свггильники здригнулися і з них вирвалися два оберемки вогняних іскор. Очі велетня спалахнули зеленим полум'ям, борода здибилася, як величезний віник.
- Я покладу цьому край, - повторив він глухо. - Ви підете зі мною. Ви мені станете в нагоді. І заодно допоможете своїм друзям: якщо ніхто не утримає Сарумана, загинуть і Рохан, і Гондор. Перед нами спільний шлях - на Ізенгард!
- Ми підемо з тобою, - сказав Меррі. - І зробимо все, що в наших силах.
- Певна річ, - підхопив Пін. - Не відмовлюся на власні очі побачити, як буде відрубана Біла Рука. Я ніколи не забуду Углука і біг через степи Рохану...
- От і добре, - зрадів Древес. - Але я зараз дуже спалахнув. Тепер мені треба охолонути й добряче все обміркувати, щоб потім не наробити дурниць. Сказати завжди легше, ніж зробити!
Він підійшов до завіси й підставив голову під бризки. Потім засміявся, обтрусився, і краплі посипалися малиновими та зеленими іскрами. Повернувшись на ліжко, він завмер і на довгий час поринув у думки. Гобіти вже було почали дрімати і раптом почули бурмотіння:
- Фангорн, Фінглас, Фладриф... так-так... Біда в тому, що нас так небагато залишилося, - зітхнув ент, звертаючись до гобітів. - 3 тих, хто гуляв лісами до наступу Темряви, [65] тільки троє - я, тобто Фангорн,та ще Фінглас і Флад-риф - так нас називають ельфійською. Ви можете звати їх Листвен та Берест. Боюся лише, навряд чи вони згодяться для нашої справи. Лиєтвен поринає в сплячку, дерев'яніє. Стоїть напівсонний по коліно в траві геть усе літо. Мохом увесь заріс. Раніше хоча б узимку прокидався, та його тепер уже так розморило, що він і взимку далеко не ніде. Берест раніше мешкав на схилах на захід від Ізенгарда, а там якраз було найбільше дерев порубано. Його самого орки небезпечно поранили, а з вихованців багатьох згубили й скалічили на смерть. Берест перебрався вище, до березняка, він-берези особливо полюбляє і спускатися звідти не бажає. Але це не страшно, з молоді теж набереться чималий гай, якщо вдасться їм утлумачити, що справа не терпить зволікань і стосується всіх. Ми народ повільний, але якщо вже ентів розворушити... Жаль, жаль, що нас так мало.
- Чому мало? - здивувався Пін. - Адже ви так давно тут мешкаєте! Багато помирає, чи не так?
- Та ні, - відповів Древес. - Від внутрішньої хвороби, якщо можна так висловитися, у нас ніхто не помер. Траплялися, ясна річ, різні нещасливі випадки. Та значно більша частина просто одерев'яніла. Нас і раніше не було багато, а з того часу, як рід наш не продовжується... Нащадків ми не маємо, немає в ентів дітей, як ви це називаєте, не родяться вже багато років. І знаєте чому? Ми втратили своїх жінок!
- Який жах! - вигукнув Пін. - Усі померли?
- Зовсім ні, - відповів Древес. - Я ж не сказав - померли. Вони кудись зникли, і ми не можемо їх відшукати. - Він засмучено зітхнув. - Я думав, це всьому світу відомо. У Чорноліссі й Гондорі навіть пісні склали про наші пошуки. Невже ці пісні вже забуті?
- Просто вони не дійшли до Гобітону, - сказав Мер-рі. - ми б послухали. Ти заспіваєш нам?
- Неодмінно. Тільки спочатку я вам коротко розповім, у чому рі . На подробиці немає часу. Адже треба ще встигнути виспатися, завтра буде день, повний турбот... Ну так от, історія ця дивовижна і дуже сумна. Давним-давно, коли світ ще був молодий, а ліси безлюдні й просторі, енти бродили ними зі своїми подругами, і знаєте, серед них були дуже симпатичні... Я пам'ятаю свою Фимбретіль Легконогу - так її прозвали за легку ходу... Але згоди між [бб] нами не було. Нас, чоловіків, цікавило зовсім не те, що жінок. Енти любили розкидисті дерева, дикі хащі, відроги неприступних гір, пили воду гірських джерел і їли лише ті плоди, які самі падали під ноги. А коли ельфи навчили нас говорити, ми стали розмовляти з деревами. Жінки наші надавали перевагу рідколіссю, світлим галявинам. Вони збирали на них суниці, навесні їм подобалося милуватися цвітом яблунь, дикими грушами, влітку - спочивати на духмяних травах, восени - шукати достигле колосся. Розмовляти з рослинами наші жінки не вважали за потрібне, зате любили, щоб їм підкорялися, змінювали їх за власним бажанням, примушували приносити більше листя чи плодів; жінкам подобався порядок, достаток та спокій, а це в їх розумінні означало, що кожна річ має залишатися там, куди її поміщено. Так от, з плином часу наші жінки виростили собі сади й поселилися в них. Ми ж продовжували кочувати лісами і лише іноді відвідували дружин. Потім, коли Тьма заполонила землі півночі, наші жінки пішли за Велику Ріку і на тому березі заклали нові сади, очистили ділянки під нові лани. Тоді ми бачилися зовсім рідко. Коли Тьму було відтиснуто, сади пишно розквітли, в полях росло буйне колосся. Люди багато чому навчилися в наших жінок і дуже їх шанували, а ось про нас, чоловіків, майже нічого не чули, ми залишалися легендою, таємницею глухих хащ. Але ми живі й досі, а сади наших жінок давно покинуті, перетворилися на цілину. Люди звуть їх тепер Бурими Полями... Пам'ятаю, засумував я якось за своєю Фимбретіль, Тоді саме йшла війна між Сауроном і людьми з-за Моря. Я все згадував, якою гарною вона була під час останньої зустрічі, хоча, правду кажучи, наші жінки дуже змінилися від важкої роботи: шкіра потемніла, волосся вигоріло від сонця і стало, як солома, і щоки червонішими за яблука. Тільки по очах і можна було вгадати наше плем'я. Інші енти теж пішли зі мною. І ось ми переправилися через Андуїн і прийшли на землі наших жінок. І побачили там цілковите розорення, попелища й запустіння. Там прокотився вал війни... Наших жінок і слід запав. Довго звали ми, довго шукали. Кожного перехожого розпитували, чи не знає, куди поділися жінки ентів. Одні начебто бачили їх по дорозі на захід, інші вказували на схід, треті - на південь. Усюди побували [6 7] ми - і марно. Багато років ще ми вибиралися по черзі на пошуки, гукали жінок, заглядали до найпотаємніших куточків. Велике було наше горе, але ліс чекав, і ми поверталися. Час минав, > ми залишали ліси все рідше, поверталися все швидше... Тепер залишилися нам одні лише згадки, ми обросли бородами, довгими й сивими. Ельфи склали про нас багато пісень, деякі з них люди переклали своїми мовами. Ми ж, коли співаємо, не підбираємо слова, лише перераховуємо прекрасні імена, які носили колись Иашіжіцкй.,. ]М(и віримо, дид щеі зустрінемося з ними і, може, на землі знайдеться такий край, де буде добре й нам, і жінкам. Старе пророкування каже, що це трапиться лише після того, як ми втратимо все, чим раніше володіли. Хтозна, чи не наближається цей час? Тому що давно згублені Сауроном сади наших жінок, а зараз знищення загрожує й нам. Про це ельфи теж склали пісню. Розумієте, у нас би вона вийшла значно довшою, але ми вже вивчили її напам'ять, і я інколи її наспівую. Вам я спробую проспівати вашою мовою... Починається з того, що єні запрошує:
Як в ніжні букові листки вгортається гілля,
А сонця промінь лісові струмочки звеселя...
Щасливі мандри без кінця і пахощів розмай -
Вернись, кохана, і скажи: який чудовий край!
Але жінка йому відповідає:
Коли овіються теплом садочки і поля,
І запарує по весні пробуджена земля...
І білий цвіт, мов теплий сніг,
Мов килим - сходи рясно...
Я залишусь, я не прийду: моя земля прекрасна!
Та знову ент прохає:
Як літній полудень спливе гарячим злотом з віт,
Крізь сонне листя, у таємний прохолодний світ...
А вітер західний пісні в прозору даль несе...
Вернись, вернись, моя любов... Мій край понад усе!
Але жінка йому заперечує:
Як хвилі зрілих колосків гуляють у полях,
А сонцем випещений плід напружує гілля...
І кожна ягідка до рук схиляється сама...
Я залишусь в моїй землі, бо кращої нема! [68]
Тоді ент каже:
Коли зимовий вітер злий погасить дзвін пісень,
В беззоряну холодну ніч спливе похмурий день...
Зі сходу прийдуть холоди і заніміє ліс,
- Тебе шукатиму, щоб буть нам знову як колись.
А на це ентова жінка відповідає;
Зима зі сходу принесе жорстокий снігопад,
Мертвотний морок крижаний спустошить лан і сад,
- Тебе покличу, милий мій, щоб бути разом Знов.
Ми понесем крізь сніговій відроджену любов.
І нарешті вони співають разом: ,
Удвох ми підем до кінця, на захід в дальню путь, Туди, де змучені серця притулок віднайдуть!
- Ну ось, - зітхнув Древес. - Напевне, дуже легковажно, в ельфійському дусі - лише розспіваєшся, а вже й пісні кінець. А втім, слова приємні, чи не так? Ми, ентИ; могли б, певна річ, і довшу пісню скласти, було б коли... Але тепер час підійматися спати. Ви де б хотіли стояти вночі?
- Ми якось, знаєте, звикли спати лежачи,..- ввічливо виправив його Пін. - Ось, ці подушечки нам якраз стануть за перину.
- Спати лежачи? - здивувався Древес. - Ах, так-так, звісно... гм-гм... я й забув. Ось що означає поринути в спогади: я вас за своїх дітей сприйняв; Ну що ж, лягайте, а я постою під дощиком. На добраніч!
Меррі й Пін видерлися на ліжко велетня і зарилися в м'яке сіно, свіже, духмяне, тепле. Світло пригасло, але не можна було розрізнити Древеса: він застиг на порозі грота, з піднятими догори руками, водоспад обдавав його бризками, і кожна крапелька світилася, наче перлина, у м'якому
СВІТЛІ ЗІрОК.
Коли гобіти прокинулися, холодне сонце вже заглядало під склепіння Джерельних Покоїв. Древеса поблизу було. Меррі й Пін вийшли вмитися в басейні перед гротом, і саме тут до них долинуЛо знайоме бурмотіння й муркотіння, а невдовзі й сам господар з'явився в залі.
- Доброго ранку, Меррі! Доброго ранку, Піне! - вигукнув задоволений Древес. - Заспали, заспали, друзі мої. [69]
Я вже прогулятися встиг сотні на три кроків. Зараз підживимося й одразу на Віче.
Цього разу він наповнив їхні келихи з іншої кам'яної діжки. І на смак новий напій був не той, що вчора, - з гіркуватим запахом, поживний, як добрий сніданок. Гобі-ги заїли питво жменькою крихт від лоріенських хлібців, швидше за звичкою, ніж за необхідністю. Древес, чекаючи на них, наспівував щось незрозуміле і дивився на небо.
- А високо до цього Віча? - насмілився запитати Пін.
- Що? До Віча? - обернувся Древес. - Та це не гора! Віче - це загальні збори ентів. Ми давненько вже не збиралися, але нині багато хто обіцяв прийти. Отже, до полудня треба встигнути потрапити до Забороненого Урочища, як люди його називають.
Він посадив гобітів до себе на плече і, залишивши Джерельні Покої, вирушив на південь уздовж гір, що поросли нечастими купками беріз і горобини; вище, до самих вершин, темніли густі ялинники. Годину по тому Древес повернув у гущавину заповідного лісу; гобітам одразу стало задушливо, як учора, але тепер вони якось непомітно впоралися з духотою.
Древес ніби забув про гобітів, бубонів собі під носа нерозбірливо: бумбум, бурумбум, бур-бур-бум... і знову спочатку, лише тон та ритм увесь час змінювалися. І відкликалась глухомань, смутне бурмотіння йшло чи то з-щц землі, чи то із завалів сухого листя, а може, зсередини стовбурів. Але Древес навіть голови не повертав. Пін заходився було рахувати кроки велетня, дійшов до трьох тисяч і кинув. Раптом старий ент уповільнив ходу, підніс долоні до рота й прогудів: «Ум-м, ум-м!» І різноголоса луна відгукнулась: ум-м, умм, уммм... Древес рушив далі, щохвилини повторюючи заклик, і щоразу вигуки у відповідь лунали ближче й гучніше. .
Потім перед ними виросла щільна стіна живої зелені, на вигляд зовсім неприступна. Гілля невідомих дерев розходилося віялом одразу від коріння, цілковито вкрите сизим шкірястим листям; з густого переплетіння стирчали квіткові пагони з набухлими жовтими бруньками.
Древес зробив крок ліворуч - і в стіні появився проріз, а за ним - крута стежина. Ще крок - і відкрилася кругла, глибока улоговина, як чаша, з вінцем чагарника по краю. Вся чаша поросла м'якою травичкою, тільки посередині, [70] на самому дні, росли три стрункі білі берези. Стежина, якою спускався Древес, була тут не єдиною: із заходу на схід вели ще дві, і ними рухалися інші енти, а багато вже зібралися коло беріз. Гобіти ошелешено вертіли головами: вони очікували, що одноплемінники Древе-са будуть схожими, як схожі всі гобіти на погляд іноземця, а енти виявилися різними, як дерева в лісі. Один зростав у тіні та в тісноті, інший - на вільному сонечку, з одного насіння вийшов дуб, з іншого - горобина, ось так відрізнялися один від одного брати-енти. Літні бородані нагадували старі, але міцні дуби; інші - приземкуваті, з плисковатими руками - каштани. Енти молодші - високі, гнучкі, з гладенькою шкірою, як тополі чи клени; кучеряві, як липа чи горобина... Усього їх зібралося з півсотні. У перші хвилини Меррі й Піна приголомшило майоріння пишних зелених борід, ніг - довгих та коротших, тіл - струнких і окоренькуватих, багатопалих рук, розчепірених, як каштанове листя, чи вузьких та тонких, як вербове... Лише коли всі енти стали в коло, трохи схиливши голови, і почали придивлятися до двох незваних гостей на плечі Дре-веса, гобіти помітили, які схожі очі в цих диваків: нехай не такі глибокі, як у старійшини Древеса, але терплячі, вперті, задумливі, з таємничими зеленими іскорками.
А яка ж була їхня бесіда! Енти наче заворкували: хтось почав, інший підхопив, третій... і нарешті всі голоси звилися в єдину струну. Повільний наспів то гучнішав, то вщухав, час від часу спалахуючи сильніше то на одній частині кола, то на іншій. Пін нічого, ясна річ, не розумів, навіть окремих слів не міг розрізнити, але слухав із захопленням -* такою чудовою здалася йому мова ентів; але потроху йому набридло. Час спливав, співу не видно було кінця, гобіт став підозрювати, що «неспішні» енти ще й не привітались один з одним. А якщо Древес влаштує поіменну перекличку, на це й трьох діб не вистачить. «Цікаво, - подумав Пін, позіхаючи, - як по-їхньому буде "так" і "ні"?»
І в ту ж хвилину Древес повернув до нього свою волохату голову.
- Егм-гм, шановний Піне, - сказав він, і енти всі разом замовкли. - Я знову забув, що вашому племені властива метушливість і нетерплячість. А втім, будь-хто швидко занудьгував би слухати промови, яких не розуміє. [71]
Можете поки оцо трохи погуляти. Я вже предстайив вас ентам, вонц вас розгледіли; переконалися, що ви - не орки, ї визнали правильність додавання нового рядка до переліку жителів землі. Більше ми поки що нічого не встигли, але для ентів і це немало, ми сьогодні швидко впораємося. А ви поки що прогуляйтеся, на північній стороні є джерело, там можна відпочити й напитися. Нам треба ще обмінятися деякими новинами, а тоді вже підійдемо до найголовнішого питання. Як тільки щось вирішиться, я вас знайду.
Він поставив гобітів на землю. Меррі й Пін, перш ніж піти, ввічливо вклонилися товариству. .Судячи із співучих рулад і блиску очей, ентам це сподобалося. Від нічого робити гобіти піднялися західною стежиною й визирнули з-за живої огорожі. Над урочищем підіймалися лісисті схили, а вдалині, над верхівками ялин, упиралися в піднебесся верхівки в сяючшгшОломах довічних снігів. Ліворуч, на південь, ліси хвилями спадали зі схилу й тонули в імлі, що приховувала ледь помішу смужку зелені - роханські степи.
- Ну ж бо, знавцю, скажи, з якого боку Ізенгард? - поцікавився Пін.
-г- Я не зрозумію, де ми знаходимося, - зізнався Меррі. - Ось ця верхівка зі снігом, мабуть, і є Метадрас, а долина Ізенгарда, наскільки я пам'ятаю, лежить у розвилці гірських пасом. Тоді виходить, що цей височезний хребет якраз її й прикриває. Точно, точно: дивись, ліворуч від піка дим ртоїть!
- А що Саруманове лігво собою являє? Я все гадаю, чи під силу цим диво-деревам з ним упоратися...
- І я теж про це думаю,-' зітхнув Меррі. - Я чув, там замість стін -~ суцільне коло скель, одні-єдині ворота, а всередині неприступна вежа Ортханк. У ній і мешкає Саруман. І, здається, якась річка протікає. Ну що можуть енти з таким господарством зробити? Щоправда, ми їх поки що погано знаємо. Вони такі кумедні, ліниві, важкодуми... А може, куди грізніші, ніж здаються? Знаєш, я б не хотів опинитися на місці їхніх ворогів...
- Вірно, - сказав Пін. - Різниця приблизно та сама, що між старою коровою та роззлюченим биком. Та чи зуміє Древес їх розворушити? Пам'ятаєш, як він сам-бо вчора розпалився та одразу і згас... [72]
Вони повернулися до урочища. Голоси ентів так само дзвеніли й переливалися - рада тривала. Сонце піднялося вже високо й зазирало за огорожу; його холодне жовте світло позолотило й берези внизу, й увесь північний схил; сховане ищ. валунами джерельце звабливо заіскрилося. Гобіти спустилися навскіс схилом - так приємно було відчувати свіжу травичку під ногами! - і сіли на вкритий мохом валун над джерелом. Вода бігла чиста, крижана; вони випили по ковтку й уляглися, спостерігаючи за грою світла й тіней від хмар на траві. Енти все співали, Чужий, чудернацький, замкнутий світ... Гобітам раптом нестерпно захотілося побачити, почути загублених товаришів - Сема, Фродо, Блукача,,,
Минула ще година; ещи нарешті затихли. Гобіти підняли голови: до них крокував Древес і ще один ент, незнайомий. . . -*-. Гм-гм, - сказав Древес. -т Ось і яч Ви, бачу, зовсім занудьгували. Ну, нічого не поробиш, наберіться, терпіння. Першу частину ради ми вже закінчили, тепер треба пояснити сутність справи тим, хто живе далеко й кощ я не встиг побачити вранці. А вже потім будемо вирішувати. Ви не засмучуйтеся, рішення ми приймаємо швидко, час нам буде потрібний лише на ґрунтовний розгляд подробиць... Не хочу приховувати, на це знадобиться не менше двох-трьох днів. Тому я привів вам компаньйона. Ель-фшською його звуть Брегалад. У нього житло тут недалеко. Він уже має свОю думку, і йому більше немає потреби бути на Вічі. Гм-гм... Як на ента, Брегалад, мабуть, занадто метушливий. Отже, я вважаю, ви знайдете з ним спільну мову. До побачення!
Древес повернувся до вічевого кола. Гобіти й Брегалад з хвилину помовчали, придивляючись один до-одного. Зросту Брегалад був високого, гнучкий і рухливий, шкіра гладенька, шоки рум'яні. Голос у нього виявився гулкий, але вищий І дзвінкіший за голос старого Древеса.
- Пройдемося трохи, друзі? - запропонував він. - Мене звуть Брегалад, по-вашому Горобинник, а ще - Поспішай. Мені якось довелося відповісти одному літньому ентові раніше, ніж він проговорив до кінця своє питання, от мене и прозвали так. І п'ю я швидше за інших: вони ще за другий ковток не взялися, а в моєму келиху вже денце видно! Ну, ходімо! [73]
Він простягнув гобітам свої міцні руки, і вони дотемна блукали лісом, співаючи, сміючись - оскільки Брегалад був смішливим. Чи то сонце бризне з-за хмар, чи то струмок з'явиться із хащ їм назустріч, чи то птах свисне - Брегалад задоволений, сміється з радощів; ну а якщо зустрічалися їм горобини, він неодмінно зупинявся та співав їм, похитуючись усім тілом, ласкаві пісеньки.
У сутінках Брегалад привів гобітів до себе додому, на галявину з великим валуном посередині. Навколо росли горобини і, звичайно, було вдосталь води, без цього енти не можуть: у горобиннику дзюрчав затишний струмочок.
Балакаючи про те, про се, вони втрьох спостерігали, як ніч сповиває ліс. В урочищі тривало гуркотіння віча - низько, басовито, зрідка із загального хору виривалися окремі високі вигуки. Тим часом Брегалад розповідав гобітам про себе. Він з роду Окорця, мешкав раніше в іншому місці, але туди прийшли орки й усе розорили. Ясно, що саме він думає про орків і чому так швидко все вирішив на Вічі...
- У нас добре росли горобини, - сумно згадував він, - вони вкоренилися, коли я ще був зовсім зеленим, і всюди були тиша та спокій. Горобини старші енти посадили на втіху своїм жінкам, а ті лише глянули й одразу заявили, що знають місця, де квіти красивіші, а дерева плодючіші... А я горобини полюбив! Вони розрослися так пишно, влітку стояли тінистими шатрами, восени гнулися від червоних ягід. На ягоди зліталися птахи, а я люблю птахів, навіть балакучих; і ягід вистачало на всіх до весни. І коли це все встигло змінитися? Птахи стали битливими й жадібними, вони обдирали гілля, розкидали ягоди, аби іншим не дісталися. А потім прийшли орки із сокирами й зрубали мої горобини. Уже я й гладив моїх улюблених, і найласкавіші слова шепотів - жоден листочок не ворухнувся, не чули вони мене, не відгукалися...
О, Орофарна, Лассеміста, Карніміріа!
О, горобино, в твоє волосся,
Сузір'я білих квіток вплелося.
О, горобино, моя прекрасна,
Тонка і ніжна, мов ранок ясний!
Твій цвіт легкий, твій лист тонкий,
Твій ніжний голосок дзвінкий, [74]
На голові твоїй вінок багряно-золотий.
їв літній час і восени - завжди вродлива ти!
О, хто красу твою ясну понівечити смів!
Із сивих кіс засохлий лист спада мені до ніг...
Як не ридать, - не забринять повік твої пісні.
О, Орофарна, Лассеміста, Карніміріа...
Так гобіти й поснули під сумні співи Брегалада на травичці за валуном. Наступний день пройшов зовсім інакше. Ані господар, ані гості нікуди не пішли; вітер пронизував холодом, свинцеві хмари повзли, чіпляючись за верхівки дерев; і гобіти сиділи в тихому підвітряному куточку, а Брегалад прикривав їх собою від протягу й невідривно прислухався до вічних наспівів. То гучніше, то тихше, то бадьоро, то сумно лунали голоси ентів, і в холодний полудень, і ввечері, і вночі в непевному світлі зірок.
Третій день прийшов непогожий і вітряний. На світанку голоси ентів раптово підвищилися до громового крику й різко увірвалися. Повітря над лісом застигло, обважніло в передгрозовому очікуванні. Але з урочища доносилося лише незрозуміле шелестіння.
Настав полудень, і проминув полудень. Сонце, схиляючись на захід, проштрикнуло хмари гострими променями. Ліс навколо Брегаладової оселі завмер, гобіти скочили, Брегалад випростався, підняв голову. І тоді лісом пролунав могутній заклик: «Умм-раа-умм!» Дерева здригнулися й зігнулися, як від шквалу. Ще хвилина тиші, і ось у Заборонному Урочищі забили розмірено барабани і загриміли сильні, дружні голоси:
Вперед, вперед, гуде наш барабан,
Таранда-ранда-ранда-ранда-рам!
Брегалад підхопив гобітів і вирушив на голоси. Енти широкими кроками спускалися а гори - попереду Дре-вес, за ним усі його товариші, числом до півсотні, по два в ряд, всі в ногу, вибиваючи долонями по боках маршовий ритм. Очі їхні палали зеленим вогнем.
- Гей-гей! - крикнув Древес, побачивши Брегалада з гобітами. - Ми йдемо, нарешті йдемо! Ходімо з нами - на Ізенгард!
- На Ізенгард! - підхопили громові голоси. - На Сарумана! [75]
На Ізенгард! На смертйий бій! Ідем нестримно, мов прибій! Зламаєм скелю і метал! Тремти, цоганцю, час настав! Там вежі, мов юстки стоять. Тіла дерев в печах горять! Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем! Вперед! Спинятися не варт! На Ізенгард! На Ізенгард! Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем!
Брегалад з палаючими очима зайняв місце в першому ряду, обіч Фангорна. Старий ент пересадив гобітів на своє плече. І так вони рухалися, горді й сповнені'захоплення, попереду війська, що співало, і серця їх весело тріпотіли. Усі ці дні гобіти чекали чогось незвичайного, і все одно перетворення ентів їх вразило.
- Схоже, цього разу ви швидко домовилися, так? - запитав Пін, коли спів тимчасово вщух, і в тиші лунало лише тупотіння ніг та плескання долонь.
- Швидко? - запитав Древес, скосивши очі на Піна. - Гм... і справді. Швидше, ніж я передбачав. Багато століть я не бачив товариства таким роздратованим. Ми, енти, не любимо бурхливих почуттів і ніколи їх не виявляємо, поки нашим деревам та нам самим не загрожує смертельна небезпека. Подібного луг. не було від часу Першої Війни із Сауроном. Провина лежить на орках - вони губили ліси безцільно, від злостивості, їм навіть не потрібні були дрова задля обігріву! Це нас особливо зачепило, та ще й підступність сусіда. Адже він маг, а від магів ми звикли чекати зовсім інших вчинків... Для такого не знайдеш достойного прокляття жодною мовою Єередзем'я.-.'.
-- І ви насправді1 розіб'єте стіни Ізенгарда? -^ запитав Меррі.
'- Гм-гм/.. Усб може бути. Ти не знаєш наших сил... Чи доводилося тобі чути про тролів? Адже це всього лише петвори, їх Створив Ворог за часів Великої Темряви на посміх над нами, так самб як орків вигодував супроти ельфів. Ми сильніші за тролів, ми плоть від плоті Землі. Як коріння вміє дробити скелі, так і ми вміємо, навіть швидше, значно швидше, якщо нас опанував гнів. Вогонь, сокира [76] та ворожба небезпечні для нас, але якщо обійдеться - ми рознесемо лігво злодія вщент!
- А якщо Саруман буде напоготові і не підпустить вас?
- Гм-гм... Я вже про це думав. Бачте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі палають обуренням і жадають напастина Ізенгард. Охолонуть, звичайно, як настане час пити вечірній келих. А зараз нехай крокують. Шлях, попереду неблизький, обміркувати ще встигнемо. Головне -- ми вийшли, ми зрушили з місця... , ^ ;
Древес підхопив спільну.пісню, але невдовзі перейшов на шепіт, а потім і взагалі замовк. Глибокі зморшки лягли на обличчя старого ента, зморшки глибокого смутку, але не відчаю/
- Звичайно* друзі мої; все може бути, - тихо промовив він. -* Можливо, ми йдемо на свою загибель, і це наш останній похід. Але якби ми продовжували сидіти в себе, склавши руки, загибель неминуче наздогнала б нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ж бо, власне кажучи, ми й вирушили сьогодні. Це не був поспішний крок. Якщо це останній похід, нехай він хоча б буде вартий доброї пісні... Хоча, певна річ, я хотів би дожити до того дня, коли виповняться пророцтва, і ми знайдемо наших жінок. Який би я був радий побачити мою Фимбретіль! На жаль, пісні, як і плоди, дозрівають лише в певний час. А трапляється, що й зів'януть передчасно...
Величезними кроками енти відміряли довгий косогір і почали підніматися вгору, вгору, на кручі західного хребта. Ліс відступав. Усе рідше зустрічалися негусті березові гаї а невдовзі нічого не залишилося, крім розкиданих слабеньких сосен. Сонце сховалося за горами. Настала темрява.
Пін озирався, боячись вірити очам. Ентів стало більше... чи ще трапилось щось дивне? Сірі, голі скелі раптом вкрилися густим лісом: він коливався, шумів, рухався вперед! Невже дерева Фангорна повстали? І всі стародавні хащі пішли за своїми наставниками? Пін ущипнув себе за перенісся: чи це сон з ним жартує, чи сутінки ошукали? Але кострубаті громаддя не зникали; з тихим шелестінням, наче почався листопад, зі скрипом і глухим бурмотінням ліс долав гори.
Невдовзі всі піднялися на гребінь хребта. Пін і Меррі з побоюванням вдивлялися в чорну прірву. Там, між останніми [77] відрогами гірського пасма, сховалася Нан-Курунір, Долина Чародія.
- Ніч упала на Ізенгард, - сказав Древес.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
