Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Розділ 7 ОСАДА ГІРСЬКОГО РОГУ
Старою дорогою на північний захід уздовж Білих Гір прямувало військо, то вгору, то вниз, по зеленій країні пагорбів, перетинаючи убрід мілкі, веселі річки. Сонце, сідаючи, світило прямо у вічі, і широкі степи Рохану здавались величезним золотим круглим щитом. Неспішно розгорялася вечірня зоря; за спинами вершників гущавіли тіні.
Прямого шляху до бродів на Ізені, де роханці стримували натиск Саруманового війська, було більше, як сорок ліг. Щоб не запізнитись, воїни поганяли коней, і тільки пізно увечері дали їм відпочити. Половина шляху вже була позаду. Розташувались табором під зоряним небом, багать не палили, виставили вартових, вислали розвідників - користуючись темрявою та горбкуватістю землі, вони розійшлись безгучно та непомітно. Ніч проминула без пригод, на світанку зіграли побудку - і знов уперед, ліга за лігою...
Небо залишилось чистим, але повітря чавунною гирею гнітило плечі людей. Сонце зійшло сповите імлою, а слідом на сході вставало щось грізне і росло, і сварилось далеким гуркотом. Далеко на північному заході, під Імлистими горами, гущавіла тінь, що повзла з Долини Чародія. Гандальф притримав коня і зачекав, поки з ним порівняється Леголас.
- Допоможи, гостроокий ельфе. Ти за лігу відрізниш горобця від синиці. Що ти бачиш ось там, де Ізенгард?
- Мутний туман, - сказав ельф. - Якісь велетні крутяться на березі Ізени. Хто такі - не збагну. Звичайний туман мені б очей не застилав - цю тінь розтягує зловорожа воля.
- А за нами збирається гроза Мордору, - сказав Гандальф. - Темна ніч чекає на нас...
Задуха посилювалася. Опівдні загін стали доганяти хмари, півнеба закрила жалобна завіса, прошита по краю останніми іскрами світла. Сонце зайшло у кривавім мареві. Наконечники списів спалахнули, немов вугілля, коли останній промінь упав на степ та висвітлив прямовисні кручі Тризуба; його вістря та зазубрені піки здіймалися вже прямо над головами воїнів. І в цьому вмираючому світлі вершники попереду помітили силует верхівця, що нісся назустріч. [114]
Гонець був увесь укритий пилом, збуджений. Він тяжко сповз з коня, зняв зім'ятий шолом і хвилину постояв, хрипко дихаючи та збираючись на силі.
- Еомер тут? - спитав він нарешті. - Ви дуже запізнились! Без Теодреда все пішло шкереберть. Учора нас відтіснили за Ізен, багато наших полягло на переправі, а до непри-ятеля підійшло підкріплення. В Ізенгарді, видно, повимітали геть усіх. Саруман озброїв гірські племена та кочівників Темнолицих. Вони на нас тиснуть числом, а не вмінням... Ер-кенбранд із Західного Долу зібрав усіх, хто вижив, і відступає у напрямку Гірського Рогу. А інші розсіялися по степу... Де Еомер? Скажіть йому: їхати далі безглуздо, треба обороняти Едорас, вовки Сарумана незабаром будуть там...
Теоден, що весь час тримався позаду передової сторожі, смикнув повід і виїхав наперед.
- Йди-но сюди, Кеорле! Чи згоджуся я замість Еоме-ра? Останнє ополчення Еорлінгів вийшло у похід і без бою не відступить!
- Правителю! - зніяковів Кеорл. - Ти тут! Вибач, я думав...
- Ти думав, я стирчу у Медусельді, як старий пень під снігом? Так воно й було, але західний вітер допоміг мені стрепенутися, - посміхнувся Теоден. - Дайте йому свіжого коня. І уперед - Еркенбранд чекає на допомогу!
- Вирушай, Теодене, - сказав Гандальф, не зводячи очей з верхів'я Ізени. - Не йди до бродів, не витрачай часу в полі - йди відразу до Хельмового Яру. А я мушу ненадовго відлучитися. Тінебор допоможе мені повернутись якомога скоріше...
Він звернувся до Арагорна, Еомера та всього почту Теодена:
- Бережіть ярла, поки я не повернусь! Заждіть мене біля Хельмових Воріт. До побачення!
Мов стріла, пущена з тугого лука, рвонувся уперед Тінебор, як вітер, пронісся над травою, як тінь, зник з очей. Сніжногривий захропів, став дибки, готовий бігти слідом за старшим, але того тільки птиця могла б зараз наздогнати.
- Як це розуміти? - спитав Гамана один з охоронців Теодена.
- Та ніяк. Гандальф Сірий дуже поспішає, оце й усе, - відповів Гаман. - Він завжди такий: був - і нема. [115]
- Гадючий Язик, мабуть, все пояснив би, - зітхнув охоронець.
- Це поза сумнівами, - відповів Гаман. - Але я краще почекаю, поки Гандальф сам усе пояснить.
- Аби не довелось довго чекати!
Теоден наказав завертати на південь. Настала ніч, але привалу не робили. Гори, ледь помітні в пітьмі, наблизились. За дві чи три милі від Західного Долу починались розлогі луги, а від них збігала вузька ущелина - Хельмів Яр, - там колись переховувався Хельм» герой стародавніх війн. Яр огинав Тризуб, мало-помалу вужчав і кінчався нагромадженням гострих прямовисних скель, куди не досягало денне світло.
Біля входу до Яру від стіни гір відходила гостра коса, а на ній височіли старовинні стіни та башта. Подейкували, нібито їх будували для королів велетні за часів, коли Гон-дор був у розквіті. Фортеця мала назву Гірський Ріг. Коли на башті грала сурма, луна повертала звуки з Яру, і здавалося, що зараз з таємних печер вийдуть витязі, готові до бою. Разом з Гірським Рогом було збудовано і перемичку впоперек Яру з напівкруглим стоком для струмка. Він біг навколо фортеці, а потім глибоким жолобом стікав на луговину перед зовнішним Хельмовим Валом, а звідти - до Західного Долу. В цій старій фортеці оселився Еркен-бранд, правитель Західного Долу, прикордонної марки Рохану. Відчувши, що загроза війни зростає, Еркебранд, навчений досвідом, подбав про те, щоб підновити занепа-ле мурування стін, зміцнити башту, запасти провіант.
Загін Теодена не дійшов ще навіть до лугу перед Валом, коли розвідники здійняли тривогу. В темряві засвистали стріли. Один з розвідників повернувся галопом і доповів, що навколо безчинствують вовки, а від бродів до Хельмового Яру насуваються банди орків та диких горців.
- Багато наших пропало при відступі, а ще більше блукають у степу поодинці. Ніхто не знає, що з Еркен-брандом. Якщо він живий, йому не уникнути сутички на підході до Хельмового Яру.
- Чи не бачив хто Гандальфа? - спитав Теоден.
- Бачили вершника в білому вбранні, він мов вихор промчався степом. Думали, що це Саруман. Кажуть, що [116] він попрямував до Ізенгарда. Бачили також Гадючого Язика - він в товаристві орків поспішав туди ж.
- Не заздрю йому, якщо Гандальф його наздожене, - сказав Теоден. - Ось обидва радники мене й залишили, і старий, і новий... Нічого не поробиш - підемо до Валу. Навіть якщо Еркенбранда там нема, будемо чекати Гандальфа, як договорено. Чи відомо, які сили ворога?
- Чималенькі, - відповів розвідник. - Щоправда, коли біжиш з поля бою, ворог в очах двоїться, але я розпитував людей не з боязких; у ворога, без сумніву, сил набагато більше, ніж у нас.
- Тим паче треба поспішити, - сказав Еомер. - Якщо між нами та Рогом вже стоїть ворог, прийдеться пробиватися з боєм. У Хельмовім Яру є таємні сховища - сотні люДей помістяться, а звідти потайні ходи ведуть до гір.
- Не варто покладатися на потайні ходи, - сказав ярл. - Саруман тут з давніх-давен має досить шпигунів. Фортеця - це інша справа.
Арагорн і Леголас разом з Еомером виїхали у передову охорону. Вони просувались усе повільніше - дорога почала круто забиратися на передгір'я. Раз у раз зустрічали невеличкі ватаги орків, але ті, побачивши роханців, розбігались так швидко, що не вдавалось ані наздогнати, ані взяти у полон.
- На жаль, тепер нам уже не пощастить проскочити несподівано, - зауважив Еомер.
В темряві шуміла, наближаючись, армія Сарумана. Лунали хрипкі співи. Вогняні цятки довгими низками сповили невидимий степ. Де-не-де спалахувало полум'я, схоже на руді гриви коней.
- Несуть вогонь та палять усе поспіль, - похмуро сказав Теоден. - А тут родючі ґрунти, сади, лани...
- І ми не можемо налетіти та- потоптати цю потолоч, - спохмурнів Арагорн. - Вони йдуть зухвало, відкрито, а ми боїмось себе виказати...
- Нічого, Хельмів Вал уже близько, - сказав Еомер. - Старий рів перетинає луг десь за чверть милі перед валом. Там можна зупинитися й зустріти орків.
- Нас замало, - заперечив Теоден. - Вал тягнеться на милю, і проїзд посередині широкий. [117]
- Тоді поставимо там ар'єргард.
Було темно, як і раніше - хоч очі повиколюй, - коли вони дістались до проїзду, де протікав струмок та проходила дорога. З верху валу хтось покликав:
- Хто йде?
- Теоден, ярл Рохану! - крикнув у відповідь Еомер.
- Ласкаво просимо! Поспішайте, ворог на носі!
Еркенбранд не прийшов, але встиг заздалегідь відправити для охорони валу та фортеці чималий гарнізон, а до них ще приєднались залишки розбитих загонів.
- Народу тут маємо багато, - доповів Гамлинг, старший з тих, хто охороняв вал. - Та тільки, бачите: одні підстаркуваті, як оце я, другі зеленуваті - на зразок мого онука. Чи не чути чогось про Еркенбранда? Вчора нас повідомили, що він-веде своїх піхотинців сюди, а його як не було, то й нема...
- Боюсь, що й не буде, - відповів Еомер.
- А добре було б, якби Еркенбранд урятувався! - сказав Теоден. - Мужністю він рівний Хельмові Молоту... Але чекати його тут не можна. Треба зібрати всі сили поза стінами Рогу. Чи є у фортеці запаси? Ми розраховували на битву в полі, не на оборону, отже не взяли обозу.
- У Осяйних Печерах сховались біженці з Західного Долу, - відповів Гамлинг, - вони прихопили з собою все, що змогли. Є навіть худоба та корм для неї.
- Оце гарно, - схвалив Теоден. - Бо в долинах орки все палять та плюндрують.
- Ну, якщо зазіхнуть на наше майно у Яру, це їм дот рого коштуватиме!
Дорога по дамбі через струмок була вузька, довелося усім входити у ворота по одному, ведучи коней за повід. Після приходу дружини Теодена людей стало досить для захисту і самої фортеці, і зовнішньої перемички. Ярл з почтом і частина воїнів розташувались у Гірському Розі. Еомер, не гаючи часу, почав розставляти людей на перемичці та її сторожовій вежі - тут оборона була найслабкіша. Коней під охороною кількох старих воїнів відіслали вглиб Яру.
Стіна над струмком була двадцять ліктів заввишки і така широка, що чотири людини могли стати в ряд. Поверху йшов зубчатий парапет, що дозволяв сховатися з головою навіть найвищим з роханців. Між зубцями знаходились [118] вузькі бійниці. З подвір'я фортеці та з Яру до стіни вели східці, але ззовні вона була зовсім гладенькою; між величезними блоками кладки не можна і лезо ножа втиснути, а зверху її прикривав скісний навіс.
Гімлі обрав собі місце поряд з підпорою навісу, Лего-лас - вище, на одному з зубців; гном походив, притопнув ногою по плитах:
- Ось це мені до вподоби! Чим ближче до гір, тим веселіше. Каміння відмінне, ач, як дзвенить під ногами, відразу зрозуміло - тутешня земля має здорові кістки. Мені б рік вільного часу та сотню наших робітників, я б таку твердиню влаштував - будь-яке військо зуби зламає!
- Ну, які ще можуть бути мрії у гнома? - знизав плечима Леголас. - Ви всі справжні диваки. Мені тут зовсім не подобається. І вдень, мабуть, не набагато краще. Одна в мене втіха - дивитись на тебе, Гімлі: так ти міцно тримаєшся на ногах зі своєю сокиркою... Непогано б мати тут побільше твоїх родичів. А ще не вистачає тут сотні спритних стрільців з Чорнолісся. Роханці непогані лучники, але їх мало, дуже мало...
- Стріляти зараз темно, - пробурчав Гімлі. - Зараз саме час подрімати... Ой, лихо! Жодному гному ще не хотілось так спати, як мені зараз. їздити кіньми - справа втомлива. От якби мені здибати хоч двійко немитих мерзотників та нагнати їм страху сокирою - сон би й розвіявся...
Очікування ставало нестерпним. Заграви у долині догоріли, ворог крався у суцільній тиші; вогняні цятки зливались у смуги та розтікались уздовж валу. Раптом одночасно пролунало вищання орків та бойові вигуки роханців. Вогонь виметнувся у проїзді валу, розсипався іскрами й згас. Через луговину до дамби мчали вершники - це відступав ар'єргард, що його залишили для захисту валу.
- Вони йдуть за нами по п'ятах! Ми витратили всі стріли, рів заповнений орками доверху, але вони йдуть по трупах!
- Нічого, хай лізуть! Ми відучимо їх розгулювати з вогнем уночі! - відповідали зі стін.
Минула північ. Передгрозова задуха гнітила все сильніше, і нарешті блискавка потоком білої лави роздерла хмари [119] та крізь запону ночі вп'ялась у вершину Тризуба. Все довкола стало видно, і захисники Гірського Рогу побачили противника: орки кишіли на лузі, товсті та присадкуваті, довгі та худі, всі в чорних шоломах та з чорними щитами. Хвиля за хвилею котились вони через вал. Блискавка згасла, над долиною прогуркотів грім. Почалася злива.
І в ту ж мить нестримною зливою злетіли орчі стріли й розсипалися по камінню, але багато з них вдарили влучно. Фортеця на перший напад не відповіла.
Нападників збентежило грізне мовчання скель та стін. Але чорне небо безперестанку моргало блискавками, і орки з вищанням трясли мечами та списами й цілили у всякого, хто з'являвся в бійницях. Страшно було дивитись на них зверху - немов густа зарость чорних злаків покрила луг, і на кінці кожного стебла замість колоса гойдалось смертоносне жало.
Заревли мідні сурми. Неприятель пішов на приступ. Йшли орки, гобліни, дикі горці - Темнолиці; в світлі блискавок виразно біліла на щитах та шоломах ненависна Рука Ізенгарда. Ще трохи - й вони біля воріт!
І тоді Гірський Ріг ожив: буревій стріл, град каміння впав на голови нападників. Ряди орків здригнулися, зламались, відкотились - потім навалились знову і знову відлинули, але з кожним разом, мов приливна хвиля, вони зупинялись все вище та вище. Вдруге заревли сурми, і чорна зграя, прикриваючись щитами, ринулася до воріт. Посеред натовпу ніби самі по собі пливли дві величезні колоди. Якщо падає один солдат, на його місці з'являється двоє, колоди мірно розгойдуються і б'ють по замкнених воротах, іще, іще раз...
Еомер і Арагорн стояли поряд на перемичці. Вони чули волання та глухі удари таранів, але тільки в світлі сильної блискавки змогли розгледіти, що робиться біля воріт.
- Ходімо, - сказав Арагорн. - Час нам з тобою братись до діла.
Вони побігли, на ходу скликаючи воїнів, що стояли за зубцями. З заходу, там, де перемичка зливалась зі скелею, була потайна хвіртка. Від неї до воріт бігла між стіною фортеці та краєм урвища вузька стежка. Еомер і Арагорн з жменькою людей проскочили через хвіртку. Два меча, вийняті з піхов, виблиснули, мов маленькі блискавки.
- Гутвин! - крикнув Еомер. - Гутвин, меч Рохану! [120]
- Андріл! - відізвався Арагорн. - Андріл, меч дуна-данів!
Вони врізались у юрбу дикунів, що волали, мов на-віжені. Радісно прогриміли вигуки на стінах:
- Андріл! Андріл став до бою! Хай блищить оноьле-ний клинок!
Меч Арагорна впевнено злітав та падав, розссипаючи сині іскри. Орки покидали тарани та спробували відбитись, але падали, де стояли, або валились зі скелі додолу, на гостре каміння.
Орки побігли. Грім тепер гуркотів десь дуже далеко, блискавки миготіли над далекими горами. Прокинувся північний вітер, розтріпав хмари, над зеленими лугами виплив місяць та м'яко освітив умите небо.
- Ми встигли вчасно, - сказав Арагорн, постукавши по воротах. Міцні петлі хитались, залізна обшивка в багатьох місцях лопнула.
- Та все дарма, - відповів Еомер. - Бо неможливо тут залишатись... Поглянь он туди!
Він показав на дамбу. На тім березі струмка знову збирались орки та Темнолиці. Лучники натягали тятиви.
- Ходімо хутчіш, - сказав Еомер. - Треба підперти ворота з боку подвір'я. Та ходімо ж!
Вони побігли назад. В ту ж мить кілька орків, що причаїлися серед трупів, кинулись за ними. Двоє метнулись під ноги Еомеру; маркграф упав, орки навалилися зверху. Тоді хтось в темній одежі, маленький, ніким не помічений раніше, з гортанним криком «Барук казад! Казад ай-мену!» вискочив із затінку. Гупнула, падаючи, сокира. Дві орчих голови скотилися у провалля. Решта зникли, немов випарувались.
Еомер вже підіймався на рівні ноги, коли його наздогнав Арагорн. Через хвіртку вони повернулись до двору, скликали людей, назносили каміння та підперли ворота високим насипом, а стулки скріпили залізними балками. Тільки тоді Еомер відшукав гнома:
- Спасибі тобі, Гімлі, сине Глоїна! Бачииш, як з тобою вийшло: незваний гість, а без нього не обійтись... Отже, ти з самого початку йшов з нами?
- Я думав, погуляю, хоч сон віджену, - відповів Гімлі, - та виявилось, що Темнолиці великуваті, як на мене, [121] отож я й присів осторонь помилуватись, як ви мечами працюєте.
- Навіть не знаю, чим тобі й віддячити!
- До ранку встигнеш вигадати, - засміявся гном. - Мені й так добре! Бо моя сокирка після Морії нічого, крім дров, не рубала...
Гімлі повернувся до свого місця під зубцями парапета й похвалився:
- Двоє вже є!
- Та й тільки? - сказав Леголас. - Я краще впорався, їй-бо, всі стріли витратив. Два десятки поклав, не менше. Але це все одно, що зірвати у лісі кілька листків - бо ліс як стояв, так і стоїть...
Вилазка за ворота дала захисникам лише короткий передих. Небо на сході швидко світлішало, але ранок не обіцяв нічого доброго. Хоча перші ряди ворогів порідшали, з долини підтягувались усе нові й нові полки. Орки та дикі горці обліпили стіну, мов мурахи. Вони закидали канати з гачками на парапет так швидко, що неможливо було відрубати всі разом; сотні драбин приставлялись до стін одночасно, їх скидали, і вони з тріском ламались, але на місце кожної зламаної ставили нову, і орки п'ялися по них зі спритністю мавп. Убиті, поранені, уламки дерева та каміння валилися вперемішку до підніжжя стіни, ці страшні вали все зростали та зростали, але натиск не слабшав.
Втома долала захисників перемички. Сагайдаки вичерпались, мечі вищербились, щити розтріскались. Тричі Арагорн і Еомер водили воїнів на вилазки, тричі спалахував Андріл у стрімких нападах, тричі відкидали ворога.
Раптом з глибини Яру долинув рев. Орки, мов щури, проповзли стоком струмка, зібралися у затінку скель і дочекалися, коли битва під стіною приверне всі сили та увагу роханців. Тоді вони вискочили зі сховища, впевнені, що успіх їм забезпечений. Частина банди проникла вглиб Яру, туди, де паслися табуни.
Гімлі прожогом скотився вниз:
- Егей! Орки з тилу! Поглянь, Леголасе! Тут вистачить на всіх. Казад ай мену!
Луна підхопила несамовитий заклик: «Казад! Казад!» Голос гнома перекрив гуркіт бою, старий Гамлинг уловив його на башті Гірського Рогу. [122]
- Орки в Яру! - стривожився він. - До зброї, діти Хельма!
Воїни Західного Долу напали на ворога з такою силою, що орки відразу піддались. їх затисли у найвужчому місці Яру, і там вони загинули під мечами роханців, а якщо хто й уповз у бокові ущелини, то потрапив до рук сторожі печер.
- Двадцять один! - оголосив Гімлі, подолавши останнього орка. - Ну, пане мій ельф, я тебе обігнав!
- Треба заткнути цей щурячий лаз, - сказав Гамлинг. - Кажуть, що гноми добрі будівники. Чи не допоможеш нам, майстре Гімлі?
- Для обробки каменю не бойова сокира потрібна і не голі руки, - відповів Гімлі. - Ну, що зумію, те зроблю.
Стік у стіні заклали, залишивши тільки вузьку шпарину. Струмок, розбухлий від дощу, незадоволено шумів, шпарина була йому замала, і вода почала повільно розливатись та виходити з берегів. Гімлі і Гамлинг піднялись на парапет довідатись, що діється.
Вони застали всіх друзів на місці. Під стіною нарешті стало тихо. Леголас сидів на краєчку бійниці та обтирав свій стилет.
- Двадцять один! - сказав Гімлі, підходячи до нього.
- Молодець! - похвалив ельф. - Але я, на жаль, устиг набрати дві дюжини. Ми тут мали рукопашну...
Еомер і Арагорн очікували нової атаки, втомлено спираючись на мечі. Серед вирування та гуркоту бою Гірський Ріг стояв непорушно, як скеля серед моря. Ворота вже були розбиті вщент, але насип з колод та каменю не зміг здолати жоден ворог. Зорі блідли, місяць повис над західними схилами, збираючись на відпочинок.
- Ця ніч довга, мов цілий вік, - сказав Арагорн. - Хоч би вже розвиднілось...
- Світанок прийде, - зітхнув Гамлинг, - та що зміниться?
- Світанок - це завжди надія.
- Годованці Сарумана, напіворки, огидні потвори, не бояться сонця. І Темнолиці теж - чуєш, як репетують?
- Звісно, чую,- сказав Еомер, - та й що з того? Просто звіряче ревіння. [123]
- Ти не розумієш їхньої мови, - сказав Гамлинг, - а я розумію. Колись нею користалися всюди у Західному Долі. Знаєте, що вони кричать? «Бий, хапай! Де їхній вождь? У полон його, у полон! Смерть Форгойлам! Смерть Біловолосим! Кінець убивцям з півночі!» Ось якими прізвиськами вони нас нагородили... Протягом п'яти століть все ніяк не забудуть, що королі Гондору віддали Рохан Еорлу та уклали з ним союз! А Саруман уміло роз'ятрив давню неприязнь. Темнолиці - народ невгамовний, якщо їх розпалити, на все здатні. Вони не відступлять ні в сутінках, ні на світанні, поки не захоплять Теодена чи самі не поляжуть...
- А все ж таки я сподіваюсь, що світанок допоможе, - повторив Арагорн. - Чи не кажуть у вас: поки не згинаються захисники, фортеця стоїть?
Еомер обернувся, щоб відповісти, і тут у стані супротивника торжествуюче заграли сурми. Земля глухо задудніла, здригнулась, з-під стіни вилетіло полум'я. Коли уламки впали і розвіялась хмара диму, відкрився величезний пролом. Води струмка ринули у пролом, а назустріч їм побігла чорна ріка ворожого війська.
- Недогляділи! - стиснувши кулаки, вигукнув Арагорн. - Поки ми теревеніли, вони підвели підкоп і запалили Саруманів вогонь!
Усі кинулись до пролому. Пізно! Сотня драбин лягла на зубці парапету. Чорні хвилі нахлинули і зверху, і знизу; роханців потіснили. їхній шлях був позначений трупами - ворожими, але й їхніми власними; огризаючись, чіпляючись за кожну п'ядь, одні відходили до печер, інші прорубались до фортеці.
Арагорн затримався на першому східці сходів, що вели з Яру до хвіртки; грізний Андріл стримував навалу ворогів, поки воїни, що встигли добігти до східців, не до-сягли хвіртки. Дещо вище над Арагорном зупинився Ле-голас; усі стріли він знову витратив, залишилась остання, і він, випроставшись, чекав, готовий пронизати першого, хто насмілиться напасти на Арагорна.
- Хто живий, усі вже за стінами, Елессаре! - окликнув він. - Йди і ти!
Смертельна втома долала Арагорна, і на середині східців він спіткнувся. Орки заревли й кинулись на нього. Перший впав зі стрілою Леголаса у горлі, але решта, перескочивши [124] через того, помчали далі. Тоді зі стіни скинули величезний камінь, і він накрив усіх орків разом. Арагорн добіг до хвіртки і замкнув її за собою.
- Погано просуваються наші справи, друже мій, - сказав він, стираючи піт з чола.
- А все ж таки не безнадійно, доки ти з нами, - посміхнувся Леголас. - А куди подівся Гімлі?
- Я бачив його в Яру, а потім нас розкидало в різні боки.
Леголас спохмурнів. Арагорн поклав руку йому на плече.
- Гімлі сильний, спритний, верткий. Зайде до печер, ось побачиш. Там він буде в безпеці, не те що ми тут. Йому там, в підземеллі, напевне сподобається.
- Постараюсь утішитись хоч цим, - сказав Леголас, труснувши головою. - А я ж хотів йому видати рахунок на тридцять шість голів...
- Ну, він тебе мимохідь перевершить. У житті не бачив кращого майстра рубати сокирою, ніж наш гном!
Леголас утер рукою чоло, пригладив розкуйовджене волосся.
- Гаразд, піду пошукати собі стріл. Хоч би скінчилась швидше ця ніч! Цілиться буде зручніше...
Арагорн обійшов фортецю, поговорив з людьми. Еомера ніде не було.
- Він збирав людей, щоб заступити прохід углиб Яру, - згадав один лучник. - 3 ним були Гамлинг та гном, я хотів до них пробитись, але не зміг. Він що, досі не повернувся?
Арагорн перейшов внутрішнє подвір'я та піднявся крученими сходами до верхніх кімнат башти. Там він знайшов Теодена. Ярл стояв біля вікна, стиснувши руки за спиною.
- Що скажеш, дунадане? - спитав він, не обертаючись.
- Ворог захопив перемичку.
- Де Еомер?
- Його нема, правителю, але багато людей відступило до печер, і Еомер, здається, був з ними. В ущелинах він міг затримати ворога...
- Добре, - кинув Теоден. - Там і запаси більші, і повітря краще. Там можна довго оборонятися...
- Орки користуються винаходами Сарумана. Вони мають вогонь, що трощить каміння. Коли б не це, вони [125] перемички не взяли б. А що як розламати скелі біля входу до печер? Ну, подивимось. Зараз треба подумати, як самим до ранку прожити.
- Задушно мені в цій мишоловці, - сказав Теоден. - От сісти б у сідло та поїхати в поле...
- Тут ти, принаймні, під захистом найкращої фортеці Рохану, - заперечив Арагорн. - Тут можна надіятись на успіх більше, ніж в Едорасі чи навіть у фортах Дунхаррану.
- Так було раніш, - похмуро відповів Теоден. - Але світ міняється. Що вважали неприступним колись, нині може розсипатись від одного поштовху. Ніяка сила не встоїть перед злом, що розперезалось. Зізнаюсь тобі: я починаю жалкувати, що прийшов сюди. І поради Ган-дальфа вже не здаються мені незаперечними...
- Не спіши засуджувати Гандальфа! Не принижуйся до підозри.
- Я не хочу скінчити свої дні, мов борсук, зацькований у норі! - обурився Теоден. - Сніжногривий, Хасу-фель та коні почту залишились тут, у фортеці. На світанку я звелю заграти у Хельмів Ріг, зберу всіх та вийду за стіни. Чи підеш зі мною, Арагорне, сине Арахорна?
- Піду, - відповів Арагорн.
Від ярла він повернувся на стіну, обійшов пости, розставив воїнів так, щоб прикрити найнебезпечніші місця. Його супроводжував Леголас. Добре слово, ясний погляд - і світлішало на душі у втомлених та виснажених людей. Стіна Гірського Рогу здригалась від безперервних вибухів. Вже ніхто не лічив, скільки разів обрубували чіпкі гаки, скільки скинули драбин, скільки тіл у чорних плащах звалилось до вируючого струмка.
На майданчику малої башти над воротами Арагорн зупинився, не остерігаючись ворожих стріл. Небо на сході вже почало світліти. Арагорн здійняв руку догори долонею вперед, на знак того, що хоче говорити. Орки відізвались радісним гомоном.
- Спустися до нас! Спустися! Ми - доблесні Урук-Хаї! Бажаєш з нами побесідувати, то спускайся! Прихопи також свого хазяїна, а не то ми самі вас викуримо - і оком не змигнеш! [126]
- Як правитель захоче, так і вчинить, - голосно відповів Арагорн.
- Навіщо ж ти прийшов? Винюхувати та видивлятись? Чи хочеш нас перелічити? Множ на десять! Ми - Урук-Хаї! В нас кожен вартий десяти! На що ти чекаєш?
- На світанок.
- Він вам не поможе! - реготали орки. - Ми ->- доблесні Урук-Хаї, б'ємось і вдень, і вночі, і в гарну погоду, і в бурю!
- Ніхто не знає, що день принесе, - незворушно сказав Арагорн. - А якби ви знали, то поспішили б забратися геть звідси, поки живі-здорові.
- Досить! Злазь! - волали орки. - Набридло слухати! Що ти ще скажеш?
- Дещо додам. Не бувало ще такого, щоб Гірський Ріг здався ворогові. Відступіть, якщо не хочете пропасти всі до ноги. Ви не знаєте ще, що вам загрожує. Я - знаю...
Він стояв один на один зі збіговиськом ворогів, над напівзруйнованими ворітьми, але стільки було в ньому сили та гідності, що багатьом з Темнолицих стало неспокійно. Вони принишкли та почали збентежено вдивлятися в гори та небо. Але орки голосно сміялися. Град каміння та стріл посипався на башту. Арагорн поглянув на схід, знизав плечима і стрибнув у двір. В ту ж мить гримнув вибух, спалахнув вогонь, і надбрамне укріплення, де щойно стояв дунадан, лягло купою уламків. Орки з вищанням пішли в атаку і недочули спочатку тихий шум унизу, у долині - немов вітер прошелестів. Але шум розростався, міцнів - і вибухнув бурею жаху та подиву. Орки під стінами зупинились, прислухались.
І тоді над Гірським Рогом несподівано й потужно загримів великий ріг Хельма Молота. Орки затремтіли, дехто попадав на землю, затискуючи вуха волохатими пальцями. З глибини Яру відізвались відголоски, вони множились, немов на кожній вершині стояли герольди й передавали сигнал.
- Хельм! Хельм! - закричали роханці. - Старий Хельм Молот іде на допомогу Теодену!
Вартові на стінах, завмираючи від радісного очікування, дивились на двір. Там Теоден сідав на Сніжногривого. Зброєносець подав йому золочений щит та довгий спис. Праворуч від нього стояв Арагорн, нащадок Еленділа, а [127] за ними щільним строєм - воїни з роду Еорлингів. Небо світлішало. Ніч відходила. Коні нетерпляче переступали ногами.
- Вперед, плем'я Еорла!
Вони врізались у гущавину очманілих ворогів, пронеслись крізь розбиті ворота і далі, до струмка; як вихор хилить траву, так хилились вбиті під ноги їхнім коням. З Яру луною долетів гуркіт другої сутички. У фортеці не залишилось нікого. А роги все грали, і їх дзвінкі голоси вітер здіймав над кручами гір.
Ярла ніхто не міг зупинити. І ватажки, і дрібнота ніби самі натикались на мечі й списи; волаючи від жаху, вони затерпли у дивному заціпенінні - з народженням дня страх народився в їхніх чорних душах. А те, що діялось у долині перед валом, відібрало в них останні сили.
Так Теоден, син Тенгила, пробив собі шлях до самого Валу. Тут він дав знак зупинитися. Вже зовсім розвиднілось; сонце виривалось з-за гір і золотило щити й шоломи. Роханці з подивом озирались навкруги: вони не впізнавали місцевості, ще вчора знайомої: там, де зеленів трав'яний килим на косогорах, тепер виріс ліс - нескінченні ряди величезних дерев, що переплелися гіллям. їхнє коріння ховалося у пишній траві. Від цього чарівного лісу до Валу було лише півмилі. І на цьому тісному п'ятачку метушились захоплені зненацька самовпевнені війська Сарумана. Вони скупчились тут, мов рій чорних мух, і гинули, мов мухи - неприступні схили не дозволяли втекти на схід, грізні вершники чекали на Валу, грізний ліс - на лузі.
На передгірні горби виїхали сурмачі, заграли новий сигнал, і перед Валом з'явився вершник на сяючому коні, в білих, як сніг, шатах; за ним високий, міцної статури воїн у червоному панцирі вів по десять у ряд тисячу піхотинців з арбалетами.
- Еркенбранд! - з захопленням вигукували роханці. - Це піхота Еркенбранда!
- І Білий Вершник, - додав Арагорн. - Гандальф повернувся!
- Митрандир! - вигукнув Леголас. - Оце так чари! Ходімо подивимось на цей ліс, поки мара не розвіялась!
На башті знов прогримів ріг Хельма. Теоден направив кінноту через проїзд Валу. Еркенбранд повів піхоту вниз [128] із горбів. А Білий Вершник попрямував до урвища, і Тіне-бор спритно стрибнув та побіг клусом.
Побачивши Білого Вершника, вороги втратили залишки розуму. Дикі горці падали долілиць і прикривали голови руками. Орки зі скиглінням кидали шаблі та дротики, метались, немов дим під поривами свіжого вітру; але ніде їм не давали пройти, і тоді вони тікали до лісу. Віття дивних дерев швидко змикалось. Жоден орк не вийшов з того лісу.
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
