Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Розділ 8 ШЛЯХ НА ІЗЕНГАРД
Так зустрілись знов у сяйві ясного ранку ярл Теоден, син Тенгіла, і Гандальф, Білий Вершник. Всі з'єднались - Арагорн та Еркенбранд, воїни Західного Долу та витязі Золотого Двору. І всі очі з подивом навіть сильнішим, ніж радість перемоги, були звернені до таємничого лісу.
Тим часом з Яру вийшли ті, хто вчора відступив до печер. Повернулися і старий Гамлинг, і Еомер, син Еомун-да, і Гімлі, войовничий гном. Шапку він десь загубив, голова його була пов'язана клаптем полотна, але голос звучав бадьоро, у повну силу.
- Сорок два! - крикнув він ще здаля. - Сорок два, пане мій Леголасе! Моя сокира вищербилася, бо сорок другий мав на шиї залізний комір.
- В тебе на одного більше! - засміявся Леголас; - Охоче поступлюся тобі першістю, аби ти знов був зі мною!
Теоден, забувши про звичну стриманість, пригорнув до себе Еомера:
- Цілий та здоровий, тільки подумайте! А я вже й не сподівався тебе побачити, Еомере, сину мій!
- Темна ніч минула, - відповів Еомер, щасливий до краю. - День знову став ясним! І приніс нам нові дива... - він поглянув на ліс, на Гандальфа. - Бачу, ти прийшов, як завжди, вчасно та несподівано!
- Чому ж несподівано? - посміхнувся Гандальф. - Адже я обіцяв повернутись сюди, до Хельмового Яру.
- Але не попередив, коли та звідки тебе ждати. І яке підкріплення приведеш... Ти найвеличніший з чарівників, Гандальфе!
- Може, це й так. Щоправда, поки що я лише дав розумну пораду та скористався з прудкості Тінебора. Решта - це ваша мужність та міцні ноги піхотинців Еркен-бранда - бо вони йшли всю ніч, щоб допомогти вам.
Ця відповідь викликала ще більший подив. Дехто став крадькома протирати очі - чи не сон вони бачать? Ган-дальф розсміявся.
- Невже то вас ліс здивував? Але це не примара і не моїх рук справа. Просто обставини склалися краще, ніж я очікував...
- Вибач, важко повірити, що є маг сильніший за тебе, якого б ми не знали, - здивувався Теоден.
- Чари тут взагалі непричетні, - сказав Гандальф. - Це сила самої землі, вона існувала раніше, ніж застукотів перший молот та заспівав перший з ельфів...
Ще залізо не копали і ліс не рубили,
Та ні пагорби, ні гори ще не постаріли,
Люди Перснів ще не мали та горя не знали,
А вони вже зроду-віку по землі гуляли.
- І яка відповідь на цю загадку? - спитав Теоден.
- Поїхали зі мною до Ізенгарда, то й узнаєш.
- До Ізенгарда!
- Саме так, - підтвердив маг. - Я особисто туди збираюсь. Хто бажає - запрошую зі мною. Ось де надивитесь на різні дива!
- Та я навіть за найкращих часів не мав досить сил, щоб іти на Ізенгард! А зараз... Чи знаєш, яких ми зазнали втрат?
- І все ж таки я їду. Маю там дещо зробити. А ви чекайте на мене в Едорасі, коли новий місяць зійде.
- Ні, так не годиться! - заперечив Теоден. - В чорну годину я дозволив собі сумніватися, але тепер не хочу й думати про розлуку з тобою. Якщо тобі так хочеться, поїдемо разом.
- Я маю намір зустрітися з Саруманом, - пояснив Гандальф. - А оскільки він завдав тобі, пане, багато лиха, то добре буде, якщо ти з'явишся там. Скільки часу треба, щоб зібратися?
- Люди виснажені. Та й я сам... Кінні переходи, безсонні ночі... На жаль, мої літа - не вигадка Гадючого Язика. Від старості жоден лікар йе врятує, навіть ти, Гандальфе!
- Гаразд, дамо відпочити всім, хто поїде. Вирушимо надвечір. Так навіть краще, бо віднині всі наші дії треба [130] тримати у повній таємниці. Багато людей не бери. Ми їдемо на переговори, не на війну.
Теоден вибрав кілька воїнів, яким пощастило залишитися неушкодженими в бою, дав їм свіжих коней та звелів їхати по всіх марках Рохану зі звісткою про перемогу та з наказом, щоб усі чоловіки, старі та молоді, поспішили до Едорасу. Там вранці після повного місяця Теоден буде радитися з ними. До Ізенгарда він вирішив узяти тільки Еомера та два десятки ескорту. Арагорн, Леголас і Гімлі, зрозуміло, теж не бажали розлучатися з Гандальфом. Рана гномова ще кровоточила, але залишатись у обозі з іншими пораненими він аж ніяк не хотів.
- Це не рана, а подряпина, - доводив він, - удар влучив по шапці. Та й взагалі, щоб мене повалити, треба вдарити міцніше!
- Дай хоч я тебе перев'яжу як слід, - згодився нарешті Арагорн, - тоді поїдемо.
Ярл повернувся до фортеці і вперше за багато місяців ліг спати зі спокійною душею; всі, кого призначили супроводжувати його, теж відпочивали. Всі інші, крім поранених, мусили стати до малоприємної роботи - чистити луг та ущелину від ворожих тіл, а було їх незліченно багато: жоден орк не залишився живий. Тільки Темнолиці здалися на милість переможця і тепер похмуро дожидали жорстокої розправи.
Еркенбранд звелів їм скласти зброю та йти працювати.
- Накоїли лиха, тепер допомагайте лагодити. Сару-ман вас ошукав. Скільки ваших заплатило життям за його підступні обіцянки? Знайте ж, що і в разі перемоги іншої платні ви б не одержали! Кляніться у майбутньому ніколи не переходити Ізену зі зброєю в руках, і ми вас відпустимо - йдіть з миром!
Горяни не вірили своїм вухам і дивувались незмірно: адже Саруман переконав їх, нібито роханці жорстокі і полонених палять живцем...
Останки захисників Гірського Рогу поховали під двома курганами на лузі біля Валу - один для уродженців Східної марки, другий - для Західного Долу. У окремій могилі, в затінку під мурами фортеці спочив Гаман, начальник брамників Теодена. Що робити з трупами орків, ніхто не знав. Ні закопати їх, ні спалити такій кількості [131] не було можливсті; ходити по дрова до чарівного лісу Ган-дальф суворо заборонив - щоб не брали ані шматка кори, ані сухої гілки.
- Хай лежать, - сказав Гандальф. - Може, вранці що-небудь вирішимо.
Опівдні заходилися готуватись до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; Теоден встиг лише кинути першу жменю землі до могили Гамана.
- Тяжко образив нас Саруман, - печально сказав він Гандальфу, коли сідав на коня. - Зустрінемось - порахуємось...
Провести ярла вийшли до Валу і воїни, і мирні жителі, що вже покинули рятівні печери, - немічні старі, жінки з дітьми на руках. Під злагоджений спів багатьох голосів, що виводили дзвінку пісню перемоги, маленький загін доїхав до узлісся. Дерева чарівного лісу стояли сірі, небезпечні, туман клубо-чився в їхніх кронах. Кінці гнучких гілок простягалися, мов жадібні пальці, коріння стовбурчилось, мов лапи чудовиськ, і чорні ями зяяли під ними. І люди, і коні не наважилися ступити під цю грізну покрівлю, аж доки Гандальф спокійно не направив Тінебора - і дивні дерева безшумно розступились, відкривши Хельмів бурчак та дорогу, що бігла уздовж нього, як і раніш; небо над нею золотаво світилось, а дерева застигли, і можна було лише гадати, що там тріщить в глибині лісу, хто волає, хто гнівається та бурмоче...
Гімлі сидів на коні Леголаса та раз у раз прохав триматись ближче до Гандальфа: ліс налякав гнома.
- Тут жарко, - сказав Леголас. - Лютий гнів аж кипить, чи ти чуєш, Гандальфе?
- Важко не почути!
- Що ж сталося з тою поганню? - спитав Леголас.
- Думаю, про це ніхто ніколи не довідається, - сказав Гандальф. Леголас з цікавістю озирався, прислуховувався і все поривався затриматись. Гімлі про це й чути не хотів.
- Скільки живу, не бачив таких дивовижних дерев, - казав ельф. - А я ж стільки дубів знав від жолудя до трухлявого пня... От якби мені тут погуляти... Вони мають голоси, я б їх зрозумів.
- Ні в якому разі! - захвилювався Гімлі. - Я їх і звідси дуже добре розумію: їм аж кортить переловити всіх двоногих, задушити, потоптати. [132]
- Не вигадуй дурниць! Вони ненавидять тільки орків. Ельфів та людей вони взагалі не знають - звідки їм узятись по ведмежих кутках Фангорну? Бо я думаю, Гімлі, вони саме звідти прийшли.
- Значить, Фангорн - найнебезпечніший ліс у Се^ редзем'ї, - зробив висновок Гімлі. - За допомогу крас-ненько дякуємо, але любити їх... ні, на це я неспроможний! Може, тобі вони й здаються гарними, але я знаю, де знаходяться дива, кращі за всілякі діброви та нетрі! Що за безглузде плем'я - люди! Володіють дивом і як же вони його звуть? Печери! Печери, та й годі! Сховища та склад на сіно! Е, пане мій Леголас, тобі цього не збагнути, бо слова безсилі. Гей, якби гноми довідались про це диво, вони б сюди юрбами сходилися, платили б щирим золотом, щоб єдиний разочок на нього глянути!
- А я б заплатив, щоб довіку його не бачити, - піддражнив Леголас. - А коли б ненароком туди потрапив, то вдвічі більше дав би, щоб швидше вийти!
- Не бачив, а жартуєш, - дорікнув ельфові Гімлі. - Чи не прекрасні хороми твого батька у надрах Чорнолісся? У прадавні часи гноми збудували їх для вас. Але порівняно з тутешніми підземеллями це просто жалюгідний погріб! Там просторі зали, там тихий плюскіт води, чорні дзеркала озер! Коли запалили смолоскипи, і ми пішли попід склепінням, що гули відлуннями, я побачив безцінні кристали та жили золота на гладеньких стінах... Світло пронизувало наскрізь брили мармуру, вони світились, мов перлини, мов руки Володарки Галадріелі... Леголасе, ти не бачив колон, білих, і жовтих, і рожевих, як зоря, не бачив вишуканих фігур, що немов випливли зі сновидінь. Вони ростуть крапля по краплі, а зі склепіння звисають китиці тоненьких блискучих бурульок, ніжних, мов іній. Вони відбиваються у тихих озерах, а з темних вод, вкритих прозорим льодом, спливає у мерехтінні вогнів країна такої краси, що й Даріну не снилась... Там ввижаються вежі, стіни повітряних замків, але щойно впаде зверху срібляста крапля, і в колах зморщок будівлі гнуться, колишуться, як водорості на дні моря... Люди проходять, несуть смолоскипи, а далі - нові кімнати, зали, куполи, східці, коридори до самого серця гір. Печери! Хельмові печери! Як мені пощастило, що я їх побачив! Чи повіриш, чи ні, але коли треба було йти звідти, я мало не заплакав! [133]
- Ну, коли так, бажаю тобі вийти живим з війни та навідатися до тих пречудових чертогів ще раз, - сказав Леголас. - Але чи варто сповіщати твоїх родичів? Гноми, якщо судити з тебе, жадібні до роботи - пустиш одну сімейку з молотками та зубилами, вони більше поламають, ніж люди побудувати встигли...
- Ти зовсім нас не розумієш, - обурився Гімлі. - Жоден гном не обернув би чудові печери на копальні та каменярні - навіть якщо б вони були напхані діамантами та смарагдами! Ось ти, скажімо, чи зрубав би навесні квітучий сад на дрова? Отож і ми не спаплюжили б ці заповідні місця. Може, зрідка, якомога обережніше, ми відбивали б скалочки породи тут чи там; протягом довгих років у такий спосіб відкрились би нові зали, переходи, що нині занурені в пітьму... А світло, Леголасе! Ми зробили б світильники, на зразок тих, що були колись у Казад-Думі. Аби тільки нам дозволили, ми вигнали б геть ніч, що панує там з самого дня народження гір!
- Гімлі, ти мене вразив! Я тепер майже жалкую, що не побачив такої краси. Слухай-но, давай домовимось: якщо будемо живі, помандруємо удвох світом, коли все скінчиться! Ти зі мною навідаєшся до Фангорну, я з тобою - до цих підземель.
- Гаразд, потерплю трошки, аби мати змогу показати їх тобі!
- І чим тільки ми з тобою займаємось! - сумно посміхнувся Леголас. - Не до лісу, не до печер нині... Гей, подивись-но, ми вже виїхали у степ! Чи дуже далеко звідси до Ізенгарда, Гандальфе?
- Для Саруманових круків десь п'ятнадцять ліг - п'ять від Хельмового Яру до бродів, а звідти до Ізенгарда - десять. Без поспіху до завтра доїдемо.
- Що ж ми там побачимо? - поцікавився Гімлі. - Ти вже, напевно, знаєш, а ми тільки дарма гадати будемо.
- Я був там учора ввечері, - відповів маг. - За добу багато чого могло змінитись. Але жалкувати, що поїхали, вам точно не доведеться... хоч для цього ти й мусив покинути Осяйні Печери Агларонда.
Доїхали до роздоріжжя; Леголас притримав коня і озирнувся, щоб попрощатися з лісом. [134]
- Там якісь очі! - раптом вигукнув він. - Чиїсь очі за гіллям!
Всі зупинились. Леголас розвернув коня.
- Ні, ні! - зарепетував Гімлі. - Якщо ти збожеволів, їдь туди, будь ласка, але спершу відпусти мене, я зійду на землю! Навіщо тобі ці очиська!
- Облиш, Леголасе, - попрохав Гандальф. - Не повертайся до лісу. Ще не час...
На межі лісу з'явились три дивовижних істоти. Величезні, мов тролі, не менше десяти футів на зріст, одягнені у цупкі сірі чи брунатні сорочки - а може, то була їхня власна шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, волосся жорстке, а бороди кучеряві, як мох. Вони дивилися на північ великими і серйозними очима, навіть не помічаючи подорожніх. Один з них підніс долоні, складені трубою, до рота та... чи то заспівав, чи то вигукнув незрозуміле, дзвінке, довге слово; здаля йому відповіли у той же співучий спосіб, а з півночі з'явились ще троє таких самих істот. Вони крокували, високо підіймаючи ноги, мов чаплі на болоті, але навіть якби чапля летіла, не наздогнала б їх. Охоронці Теодена взялися за мечі.
- Не треба, - сказав Гандальф. - Це звичайні пастухи. Вони не вороги вам, просто мають свої справи та не цікавляться іншими.
- Пастухи! - вигукнув Теоден. - Де ж їхня худоба? Хто це, Гандальфе? Ти, здається, єдиний серед нас бачиш їх не вперше ..
- їхня худоба - ліс. Ти забув казки, що чув у дитинстві? Діти твоєї країни відповіли би тобі. Ти, правителю, бачив ентів - ентів Фангорну, недарма ви звете його лісом ентів! Ви для них - теж лише швидкоплинна згадка. Всі довгі роки, від Еорла Юного до Теодена Старого для них - хвилина, а всі подвиги Еорлингів - суєта...
- Енти, - задумливо промовив Теоден, помовчавши. - Ось де розгадка таємниці цього лісу! Я дожив до дивних часів! Ми пасли стада, орали лани, будували, бенкетували, а коли треба було допомогти Гондору, бралися до зброї. Іншого життя ми не знали, воно здавалось нам єдино можливим способом життя. До всього іншого ми були байдужі. Тільки в піснях жевріли спогади про минувшину, і ми переказували їх нашим дітям без якогось наміру, за звичкою. А тепер пісні втілюються, тіні набувають життя... [135]
- Ти маєш радіти з цього, правителю. Лихо чигає не тільки на скороминуче людське життя, але й на довічне буття легендарних племен, і ви стали союзниками, навіть не познайомившись.
- А все ж таки мені невесело, - похитав головою Тео-ден. - Навіть якщо доля буде до нас прихильна і ми переможемо, скількох дивних речей не стане навколо нас...
- Ми мусимо вибирати. Лиха, що посіяв Саурон, ми дощенту не випалимо ідо решти не зітремо. Але тому, хто зробив перший крок, треба подолати веєь шлях до кінця...
Звечоріло; небо над рівнинами було ще багряне, ніби розтоплене, по небові носилися зграї круків-стерв'ятників. З роздратованим карканням вони повертались до своїх гнізд на кручах.
- Ось кому було досхочу поживи нині, - зауважив Еомер.
Загін повільно посувався пагорбистим степом, і так само повільно розтягала ніч над світом темне полотно. Місяць, вже майже вповні, викотився з-за гір і засвітив свій білий паперовий ліхтарик. Броди наближались. Вітер приніс сумовите вовче скигління. Роханці їхали засмучені: зовсім недавно тут попрощалося з життям чимало їхніх товаришів.
Ізена текла низом глибокого, порослого травою яру. Дорога спускалась до неї широкою смугою, що залишили дощі, а на тім березі круто підіймалась. Поперек річки поклали колись у три ряди каміння для пішоходів, а коні могли пройти поміж рядами; посередині русла вода намила піщаний острівець, і завжди ще здаля можна було почути шум води, що б'ється об каміння. Зараз над Ізе-ною запала глуха тиша. Річище обміліло, стало видно мул та пісок на дні.
- Від якої хвороби змарніла наша красуня? - спитав Еомер. - Саруманові не первина руйнувати живу красу. Може, це він висушив витоки Ізени?
- Можливо, що й він, - відповів Гандальф.
- Несила мені їхати напрямки, - пробурмотів Тео-ден. - Тут птахи та звірина ласують тілами відважних...
- Іншої дороги нема, - суворо сказав Гандальф. - Але ти побачиш там також дещо втішне. Твої воїни не стали вовчою їжею. Ті бенкетують нині на стерві своїх приятелів-орків. [136]
Помітивши Гандальфа у світлі місяця, на світлосяйно-му коні, вовки порозбігались на всі боки та видивлялися з темряви жовтими сліпаками. Нападати на живих вони побоювались. Роханці, не вмочивши чобіт, дісталися до середини броду.
- Тепер дивіться, - сказав Гандальф.
На острівці височів курган: верхівка прикрашена кам'яним вінцем, по схилах повтикані списи.
- Тут спочили всі ті, хто загинув біля бродів!
- Хай буде земля їм пухом, - сказав Еомер. - Списи поіржавіють, ратища зітліють, а вони вічно будуть охороняти спокій Ізенських бродів...
- І про це ти подбав, друже? - сказав із захватом Теоден. - Дуже багато ти встиг за одну ніч!
- Мені допомагав Тінебор, - сказав маг. - Та й не тільки він. Чутки перебільшили кількість загиблих. Набагато більше народу встигло розсіятись по степу. Всіх, кого пощастило зустріти, я зібрав, частину відіслав Еркенбрандові, інші допомогли мені тут, а потім поїхали до Едорасу. Хоча Саруман всі сили послав проти Гірського Рогу, багатства Золотого Двору могли спокусити грабіжників або вовкулаків. Але тепер твій дім неушкоджений і радісно зустріне тебе.
- Так само, як я його, - додав Теоден, - хоч як би мало мені не залишилось жити там.
Коли переїхали на той берег та попрощались з курганом, понад рікою знов залунало протяжливе вовче скигління.
Старий тракт на Ізенгард спочатку повторював усі вигини Ізени, потім відривався від неї та йшов прямо до входу у долину Нан-Курунір; звідти до воріт Ізенгарда залишалось 16 миль. Подорожні тримались неподалік від тракту, але їхали узбіччям, бо земля навкруги була тверда, вкрита жорсткою травою. Коли близько півночі стомлений Теоден розпорядився зробити привал, від бродів їх відділяло п'ять ліг; відроги Імлистих Гір, мов велетенські руки, вже витягувались їм назустріч. Далеко у глибині долин звивався вгору стовп пари та диму. Підіймаючись вище гір, він розпливався брудно-білими клубами по зоряному небу.
- Горить долина Сарумана! - вигукнув Арагорн.
- Над Нан-Курунір завжди нависає дим, але ж це пара! - здивувався Еомер. - Що вигадав зрадник на цей раз? Може, це кипить вода Ізени? [137]
- Все може бути, - повторив своє улюблене прислів'я Гандальф. - Вранці про все довідаємось, а зараз треба відпочити.
Люди поснули, як убиті, але вже через дві години всіх розбудив крик вартових. Ніч була тиха, без вітру, небо іскрилось від зірок, але на табір насувалась хмара чорніша, ніж ніч.
- Не рухайтесь! - крикнув Гандальф. - Не торкайтеся зброї! Почекаємо, нас ніхто не зачепить!
Темрява, сповнена шурхоту, глухого шемрання, шелестіння та протяжливих зітхань, текла, мов ріка, з обох боків табору. Земля двигтіла. Здавалось, кінця цьому не буде, але шум поволі вщух, хмара зникла в ущелинах Імлистих Гір. Далеко на півдні, в Гірському Розі, теж затрусилася земля; люди почули шум, немов смерч влетів до Хельмового Яру. До самого ранку ніхто не насмілився виглянути. А вранці вийшли роханці на стіну фортеці та остовпіли: від усіх куп орків не лишилось ані сліду, і чарівний ліс теж зник, тільки трава на лузі була зім'ята, немов по ній пройшли стада пастухів-велетнів. Милею нижче валу люди знайшли величезну яму, засипану землею та завалену камінням. Можна було здогадатись, що це за яма, але ніхто не ризикнув придивитися ближче. Насип одержав назву Смертного горба, трава на ньому ніколи більше не росла. І уорнів у Хельмо-вому Лузі ніколи більше не бачили. Помстившись над ор-ками, вони повернулись до своїх непролазних, глухих хащів.
Ані ярл, ані його супутники до світу вже не заплющили очей, але нічого страшного більше не трапилось. А вранці пролунав голос Ізени: широка хвиля з плюскотом прокотилась уздовж річища, розтеклась по прибережнх плесах, і річка заграла, ніби так завжди й було.
Сонце зійшло за хмарами, день настав сіренький, блідий. Над землею нависав задушливий, липкий туман. Крізь нього ледь виднілись обриси Долини Чародія. Колись вона вся пишно зеленіла, а Ізена була повноводою - її живили струмки та джерела в горах, де рясно випадали життєдайні дощі. Тепер лише попід стінами Ізенгарда залишились смужки поораної землі, де гнули спини Са-руманові невільники, а в долині буяли бур'яни та тернина. Колючі парості повзли, мов змії, по зсушеній землі, п'ялися на урвища, сплітались так, що утворювались якісь [138] клубки, кулі, де ховалися гнізда дрібних тварин. Посеред диких трав стирчали обгорілі пні. Бридкий, німий край, тільки вода зухвало шуміла у своїх берегах. Туман огортав усе це, але й він не додавав краси краєвиду. Вершники їхали мовчки; кожен з них намагався передбачити, що чекає на них, бо мета їхньої подорожі вже наближалась, і до кожної душі закрадався страх.
За кілька годин тракт обернувся на широку бруковану вулицю: бруківка лежала щільно, між камінням не пробивалась жодна билинка. Обабіч були викопані ринви для стоку води. Потім з туману виринув чорний стовп з білою кам'яною рукою зверху. Пальці Білої Руки вказували на північ. За стовпом мали з'явитись ворота Ізенгарда. Тривога вкралася до найстійкіших сердець, але за туманом нічого не було видно.
З прадавніх часів стояло під крилом Нан-Курунір місто, яке в Рохані звали Ізенгардом. Гірські відроги, що вигинались майже правильним колом, стали йому і за стіни, і за перші будівлі. Чимало попрацювали там нуменорці, та й Саруман не витрачав часу даремно. Єдиний вхід був прокладений під склепінням тунелю у південній частині кола; його замикали з обох кінців залізні ворота на завісах, вбитих прямо у скелю. Ці величезні ворота можна було, якщо зняти запори, безшумно відкрити легким поштовхом руки. Внутрішній простір кола займала кругла, мов тарілка, улоговина, близько милі в поперечнику. Колись тут росли сади, між садами звивались тінисті доріжки, а посередині лежало блакитне озеро, яке живили водою гірські джерела; при Сарумані зелень вивелася, стежки випрямили, вкрили чорним гранітом та поставили уздовж них чавунні стовпчики з ланцюгами. Всі приміщення - житло, комори, коридори - були видовбані в скелях, і незчисленні вікна та двері дивилися на круглий майдан. Там жили робітники, слуги, бранці, солдати, саме там знаходилися великі арсенали. В глибоких ямах під стінами тримали вовків. Уся площа міста була порита та подірявлена: під землею понакопали льохів, прикрили зверху напівкруглими куполами; вночі місто було схоже на цвинтар з привидами - земля раз у раз трусилась, з льохів тяглися султани диму та пари, мертвотно-білого, бурого або отруйно-зеленого. Там, у підземеллях, ховались кузні, печі, там безперестажу [139] крутились залізні колеса та грюкали молоти. Всі дороги, огороджені ланцюгами, сходились до центру улоговини, до високої, дивовижного вигляду башти. Будували її ті ж самі руки, що зрівняли колись гірську западину та вимостили дороги, але здавалось, ніби вона виросла сама по собі, зламавши кору земну, що страждала від по^ логової муки.
Чотири круглих башти з чорних важелезних блоків єдиним могутнім стовпом підіймались на неймовірну височину, а там розділялись та стирчали, мов гострі роги; до кожної великої башти приліпились маленькі, з гострими шпилями. Між ними був улаштований рундук з підлогою з полірованого каміння, на якому викарбували таємничі написи. Звідси, з височини 400 футів, було видно всю рівнину та далекі гори Така була оселя Сарумана, Орт-ханк; ця назва, завдяки дивній грі звуків мала подвійне значення: ельфійською мовою - «гора-ікло», а рохан-ською - «хитра голова».
Колись Ізенгард, неприступна сторожова фортеця, був також зручним житлом для відважних лицарів - храни-телів західного кордону Гондору та мудрих звіздарів. Са-руман поступово все перекроїв на свій лад. Йому здавалось, що він вдосконалив місто, але всі хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню, справжню мудрість, були підказані з Мордору, хоча сам він про це й не здогадувався. Врешті-решт усе, чим він займався, виявлялося лише дитячою забавкою чи лестощами підлабузника, а Ізенгард ставав копією страшної твердині, тюрми, вогняного джерела - Барад-Дура, Чорного Замку, котрий суперників не терпів, з лестощів глузував і, сповнений пихи та незмірної сили, спокійно очікував нагоди, не знаючи, що таке страх.
Оце й усе, що знали роханці. Нічого, окрім чуток та переказів, не доходило до них; на пам'яті нинішнього покоління ніхто з них не входив до воріт Ізенгарда, якщо не лічити Гадючого Язика чи інших на його зразок, та й ті пробирались до Сарумана крадькома і про те, що бачили, не балакали.
З усіх супутників Теодена один Гандальф спокійно проїхав повз вказівну кам'яну руку, і відразу ж на кінчиках [140] білих пальців, де повинні бути нігті, проступили червоні плями, немов від засохлої крові.
Все навкруги виглядало, ніби після сильної повені; на дорозі розлились широкі калюжі, вода виповнила ринви, текла блискучими струмінчиками по бруківці. Туман трохи порідшав; було вже опівдні. Проїхавши десь з півмилі, Гандальф зупинив коня та покивав головою, скликаючи всіх до себе. Завіса туману піднялась. Загін стояв перед ворітьми Ізенгарда.
Ворота, зім'яті, мов аркуш паперу, лежали на землі, виламані з петель. Навколо валялись кам'яні блоки, потріскані або розколоті. Арка ще стояла, але тунель за нею обернувся на відкритий прохід, а по стінах зяяли діри та розгалужені тріщини. Башти лежали безладною купою. Якби Велике Море розгнівалось та вдарило у ці стіни, воно не спричинило б більшого спустошення.
Улоговина за колом стін, залита бурхливою водою, нагадувала казан з окропом; в ньому, занурюючись та кружляючи, плавали Лошки, колоди, скрині, барила, всілякий мотлох; над новоствореним багнищем стирчали похилені колони, розщеплені, мов очеретинки. Тільки твердиня Ортханк, непорушна, височіла, як і раніше, в центрі, і каламутні хвилі безсило покусували її підніжжя.
Теоден та його супутники спостерігали цю жахливу картину, нічого не розуміючи. Хто наніс цей руйнівний удар? Ніде не було ані душі, тільки над склепінням розбитих воріт, серед уламків, було ледве видно маленькі фігурки у сірих плащах. Невідомі - їх було двоє - розташувались у зручних позах, перед ними стояли пляшки, миски та тарілки; парочка добряче підживилася і тепер відпочивала від надмірних зусиль. Один, поза сумнівом, мирно спав, другий, спершись спиною на перекошену плиту, поклав ногу на ногу, руки під голову та пускав з рота покручені смужки і тонкі кільця легкого голубого диму.
Посеред загальної руїни таке видовище здавалось неймовірним. Не встигли роханці отямитись, як чоловічок, що пускав дим з рота, помітив їх серед туману, що вже танув, і жваво скочив на ноги. З усього судячи, це був цілком дорослий чоловік, тільки десь удвічі нижчий, ніж звичайний. Його голову прикрашала буйна кучерява чуприна,' а сірий плащ був такий самий, як у друзів Гандальфа. [141]
Чоловічок низько вклонився, притис руки до грудей, а потім, немовби не помічаючи мага та його товаришів, звернувся до Теодена й Еомера:
- Ласкаво просимо до Ізенгарда, шановні витязі! Ми тут за брамників - я, Меріадок, син Щеріадока, до ваших послуг, а мій товариш - Перегрій, син Паладіна, з роду Туків - його, на жаль, подолала втома! - тут чоловічок рішуче стусонув сплячого і знов уклонився. - Обидва ми з далекої країни. Вельмишановний Саруман вдома, але не приймає: він зараз має важливу бесіду з якимось Гадючим Язиком. Інакше він неодмінно вийшов би зустрічати таких шляхетних гостей.
- Ба, он воно як! - засміявся Гандальф. - Отже, це Саруман доручив вам стерегти ворота у час, вільний від споживання їжі?
- Ні, високошановний пане, - поважно відповів Мер-рі. - Ця дрібниця не привернула його високої уваги. Він дуже зайнятий... Нас поставив Древес, він тепер головує над Ізенгардом. Він звелів зустріти правителя Рохану та привітати його, вживши належні вирази. Що я саме й зробив, у міру моїх слабких сил.
Гімлі вже не міг більше стримуватись:
- А нас ти привітати не збираєшся? Для Леголаса та для мене навіть слівця не знайдеш? О пройдисвіти, волоцюги, лиходії хутроногі! Гарненько влаштувались! Ми двісті ліг нишпоримо бездоріжжям, степами та хащами, б'ємося, життям ризикуємо заради них, а вони? Лежать черевцем догори, бенкетують та ще люлечками попихкують! А щоб же тебе муха брикнула! Люльки! Звідки тютюнець, шахраю? Молот і ковадло! Ще хвилинка, їй-бо, я б луснув від злості... чи від щастя, не знаю...
- Гімлі випередив мої слова, - сміючись, сказав Ле-голас. - Тільки мене більше цікавить, звідки вино!
- Не знаю, як чогось іншого, а кмітливості ви не надбали, - сказав Пін, напіврозплющивши одне око. - Знаходите нас на полі перемоги, - він розплющив друге око, сів та потягся, - серед військової здобичі, та ще питаєте, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!
- Цілком заслужених? - пирхнув Гімлі. - Оце так я вам зразу й повірив!
Вершники сміялись, слухаючи цей обмін люб'язними промовами. [142]
- Відразу видно, що зустрілись добрі друзі, - зауважив Теоден. - Отже, це й є твої загублені малюки, Ган-дальфе? Щодня нові дива! Якщо я не помиляюсь, ми бачимо напівросликів, чи, по-нашому, гобітанців?
- Гобітів, правителю, якщо буде ваша ласка, - поправив Пін.
- Гобіти? - повторив Теоден. - Звучить незвично, але схоже. Гобіти! Все, що мені доводилось про вас чути - це ніщо порівняно з дійсністю!
Меррі вклонився. Пін теж підвівся та відповів з низьким уклоном:
- Дякую за добре ставлення, правителю. Але уяви собі: скільки різних країн ми пройшли, але ніде навіть не чули про гобітів, ви перші!
- Наш народ колись жив на півночі, - сказав Теоден, - але, на жаль, наші відомості дуже неповні. Кажуть лише, що десь далеко, за горами та долинами живуть на-піврослики, що риють нори у піщаних схилах; про які-небудь славетні подвиги цього племені нічого не кажуть, вони, здається, не люблять зайвого клопоту та ховаються від людей, миттю зникають і змінюють голос на зразок пташиного. Зате тепер я знаю більше за всіх! Наприклад, ніхто не знав досі, що ви вмієте пускати дим.
- Ну, це простий фокус, - відповів Меррі. - Ми цьому вже давно навчились. Першим виростив справжнє зілля для люльок у своєму городі Тобольд Люлькас з Дов-гонора, що в Південній Чверті, 1070 року нашого літочислення. Як саме старий Тобі видобув це зілля, ми...
- Правителю, обережно! - попередив Гандальф. - Цим гобітам тільки дай - вони як заходяться згадувати знамениті бенкети та інші історичні події, то не заспокояться, поки не переберуть всіх родичів до дев'ятого коліна включно. Відкладемо з твого дозволу тютюнову історію батьків та дідів до спокійнішої години. Краще скажи, Меррі, де Древес?
- Пішов на північний бік попити чистої водиці. Енти майже всі теж там, з ним, але вони ще повернуться, щоб скінчити тут свою справу.
Меррі показав на вируюче озеро. Здалека долинув гуркіт та тріск, немов хтось розірвав цупке полотно, і дзвінкі, радісні вигуки. [143]
- Отже, Ортханк ніхто не охороняє? - спитав Ган-дальф.
- По-перше, досить вже й водяної перешкоди, -відповів Меррі, - а по-друге, там Брегалад і ще дехто. Придивіться! Бачите, які стовпи вкопав Саруман, а які самі по собі стоять?
- Так, там, під вежею, стоїть ент з довгим волоссям, - сказав Леголас. - Опустив руки та й завмер, мов стовп.
- Древес нічого не велів мені сказати? - спитав Ган-дальф. - Чи його доручення вилетіли з ваших голів, щойно ви побачили повні миски?
- Велів, - анітрохи не зніяковів Меррі. - Я саме збирався сказати, але ж ви позасипали мене запитаннями... Наказано передати: якщо правитель Рохану і Гандальф будуть ласкаві під'їхати до північної стіни, Древес буде радий їх побачити. Я, зі свого боку, можу додати, що там же приготовлений обід з найкращих ласощів, які власноручно відібрав я, ваш покірний слуга!
І Меррі знову поважно вклонився. Гандальф погрозив йому кулаком:
- З цього і треба було починати! Поїхали, Теодене! Нам треба ще обминути озеро, але це не дуже далеко. Древес розповість тобі багато цікавих речей, адже він і є Фангорн, найстаріший та наймудріший з ентів.
- Поїхали, - кивнув головою Теоден. - До побачення, славетні гобіти! Я охоче запросив би вас на гостини до мого дому. Там би ми посідали у затишку, і ви б розповіли мені все, що завгодно, про ваших предків, починаючи хоча б і зі створення світу, про старого Тобольда та його зілля... А поки що -- до побачення!
Гобіти разом вклонились.
- Ось, значить, який він, ярл Рохану, - шепнув Пін. - Симпатичний старий. Чемний...
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
