Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
Розділ 9 ЩО МОЖНА ЗЛОВИТИ В КАЛАМУТНІЙ ВОДІ
Арагорн, Гімлі і Леголас не поїхали з Гандальфом. Гобіти спустились до них, коней відпустили пастись та всілись усі разом на руїнах. [144]
- Здається, наше полювання скінчилось, - сказав Арагорн, придивляючись до гобітів. - Навіть не віриться. І куди нас доля закинула!
- Саме час нам, скромним мисливцям, розгадати нарешті свої скромні загадки, - запропонував Леголас. - Поки значні особи зайняті значними справами...
- І ми хотіли б вас послухати, - попросив Меррі. - Древес дещо розповів, але в нього відомості не повні.
- Давайте по порядку, - заперечив Леголас. - Ми вас шукали, а не навпаки, ми й питати будемо перші.
- І першими трохи поїмо, - додав Гімлі. - В мене голова аж тріщить, та й полудень давно минув. Я багато чого пробачу цим шибеникам, якщо вони наділять нас хоч чимось зі своїх трофеїв!
- Дамо, дамо тобі і поїсти, й попити! - пообіцяв Пін. - Як тобі зручніше - подавати сюди чи пообідаємо у кордегардії? Бо ми обідали під відкритим небом, щоб, не змикаючи очей...
- Наскільки я встиг зауважити, принаймні одне око ви змикали, - перервав його Гімлі. - Ноги моєї не буде у орчій конурі, а орчих запасів і до вуст не візьму!
- А тебе ніхто й не примушує, - сказав Меррі. - Можеш повірити, нам орки теж до смерті набридли. Але Саруман не зовсім з глузду з'їхав, оркам ворота стерегти не доручав. Тут стояли люди, вони мали особливі пільги, і харчі їм постачали відбірні.
- І тютюнець? - спитав Гімлі.
- Тютюнець - це вже окрема історія, - ухильно відповів Меррі. - По обіді про все дізнаєшся.
Гобіти провели дорогих гостей під арку, потім у двері наліво, далі по східцях до просторої кордегардії; там стояв довгий стіл, у високому каміні горіли уламки деревини. Раніше у приміщенні було, мабуть, тьмаво, бо єдине вікно виходило до підворіття - але тепер крізь пролом проходило доволі світла.
- Хмизу в нас бракує, - вибачився Пін, - бо дрова, скільки ми не шукали, всі вогкі. Але тяга відмінна - видно, камін ще цілий. Відтак я вам зараз грінок підсмажу, бо хліб тут зовсім черствий.
Вони посадили друзів за стіл, а самі щезли у коморі та повернулись навантажені посудом, пляшками й різноманітними наїдками. [145]
- Не відвертай носа, друже мій Гімлі, - сказав Меррі, виваливши на стіл все, що приніс. - Це не корм для орків, а їжа, яка личить людині, як висловився б шановний Дре-вес. Що будеш пити - вино, пиво? Маємо пречудове барильце! Ось першокласна шинка, ось грудинка - можемо підсмажити пару скибок. Правда, зеленини ніякої нема - постачання кепське, останнім часом привозу не було. І солодкого нічого, крім хліба з медом. Згодиться?
- Ще й як! Вважай, що ми розрахувалися!
Гобіти пригощали та пригощались самі, немов і не обідали. «У доброму товаристві гріх не попоїсти», - казали вони.
- Які дбайливі! - сміявся Леголас. - А якби ми нині не з'явились, ви з чемності складали б товариство один одному?
- Прошу не прискіпуватись! - образився Пін. - В полоні нас, можна сказати, майже не годували, та й раніше - хіба то харчування! І не пам'ятаю, коли ми всі востаннє їли досхочу!
- Однак піст вам не зашкодив, - зауважив Арагорн. - Ви, братці, так би мовити, розквітли.
- Вірно, - підтвердив Гімлі, дивлячись на друзів поверх келиха з вином. - Волосся густе стало, завилося, я б сказав навіть, що ви підросли, якщо це можливо у гобітів вашого віку. Древес, видно, вас голодом не заморив!
- Що ні, то ні, - визнав Меррі, - але енти тільки п'ють, а чи водою наїсися? Звісно, трунки Древеса корисні, але нам важко без чогось істотнішого.
- А, то ви пили воду ентів! - вигукнув Леголас. - Тоді не варто дивуватися вашому розквіту. В старих піснях воді Фангорну надають чудодійні властивості.
- Багато чого надають Фангорнові, - сказав Арагорн, - а я туди так і не навідався. Хотілося б почути про нього та про ентів теж.
- Енти? О, енти - це таке! Ну, по-перше, вони дуже різні. Всілякого розміру... та все таке. І потім їхні очі... Дивні такі очі, розумієте...
Пін безпорадно змахнув руками - опис не складався, але швидко здогадався, що сказати:
- Та взагалі, ви ж їх бачили здаля! У всякому разі, вони вас помітили й сповістили, що ви прямуєте сюди, а коли познайомитесь ближче, то все самі зрозумієте. [146]
- Це нечесно! - обурився Гімлі. - Хто ж починає історію з середини!
- Куди поспішати? - заспокоїв його Меррі. - Спершу давайте, якщо вже всі ситі, напхаємо люльки та покуримо! Хай нам хоч на часинку примариться, ніби ми знову в Бригорі чи в Рівенделлі...
І він витяг з кишені добряче наповнений шкіряний кисетик.
- У нас цього добра хоч греблю гати, - похвастався він. - Якщо забажаєте - можете набрати на дорогу, скільки душі завгодно. Уявляєте, сьогодні вранці ми з Піном заради розваги вивуджували з води що трапиться і бачимо - гойдаються два барильця. Відкрили, а там - тютюн, вищого ґатунку й зовсім сухий!
Гімлі взяв дрібку, розтер між пальців, понюхав:
- Дуже запашний!
- Ще б пак! Це ж наша продукція, з Довгонора, на барильцях було тавро фірми Люлькасів. А ось як вони сюди потрапили - хто здогадається? Я й не чув, щоб ми торгували з Саруманом... Ну, чи згодиться?
- Згодилось би, якби ми мали люльки, - зітхнув Гімлі. - Бо я свою загубив десь у Морії, а може, й раніше. Вже й забув, який той тютюн на смак. Ви часом не виловили з мутної водиці пару люльок?
- На жаль, ні! - розвів руками Меррі. - Всюди пошаруділи - нема. Може, Саруман такі розкоші одному собі дозволяв? Не стукати ж у двері Ортханка, мовляв, чи не позичите люлечку? Нічого, обійдемось, покуримо, як брати, по черзі...
- Постривай! - перехопив Пін, сунув руку за пазуху та витяг мішечок, що висів на шнурці. - В мене тут зберігаються деякі скарби, ліпші, ніж зловорожий Перстень. Ось, тримай: моя стара дерев'яна люлька. Ось ще: люлька запасна. Я їх через півсвіту ніс, сам не знаю нащо - адже куриво давно все витратив! Аж ось і знадобилися...
І він подав Гімлі добре обкурену люльку з широкою пласкою голівкою.
- О найвеликодушніший з гобітів! - вигукнув Гімлі. - Я твій боржник!
- Чудово, - посміхнувся Леголас. - А тепер давайте вийдемо на свіже повітря. Подивимось, звідки вітер віє. [147]
Вони вийшли й посідали поблизу від зруйнованих воріт. Звідти добре було видно всю долину - туман здійнявся високо і помалу танув.
- Нечасто я втомлювався як оце сьогодні, - сказав Арагорн, розпалюючи люльку.
Він розправив плащ* ліг, витягнувши ноги, і заходився пускати з люльки покручені кільця диму.
- Як гарно, - засміявся Пін. - Знову бачу нашого Блукача!
- А він нікуди й не дівся. Я і той, і другий, і Дунадан, і Блукач...
Довго нікому не хотілося порушити приємну тишу. Диміли люльки, сонце гріло землю скісним промінням крізь високі білі хмаринки. Леголас, лежачи горілиць, дивився на сонце, не примружуючи очей, та тихесенько наспівував. Потім рішуче сів:
- Ну, друзі та приятелі, туман розсіявся! Небо чисте, хоча ви й коптите його так ревно. Хто почне?
- Я опинився у темряві, серед скопища орків... - почав Пін. - Стривайте, а який нині день?
- За гобітанським календарем п'яте березня, - відповів Арагорн.
Пін порахував по пальцях та здивувався:
- Всього дев'ять днів! * А мені здавалось, що рік минув... Все було, знаєте, як у жахливому сні, тільки наяву. Якщо я щось важливе забуду, Меррі додасть. Усякі подробиці - голод, брудні лапи та інше - я краще відкину, не хочеться згадувати...
І Пін виклав усе по порядку: останній бій Боромира, біг через степ, знайомство з Фангорном. Слухачі могли впевнитись, що їхні здогади були вірні.
- До речі, час повернути вам дещо загублене, - сказав Арагорн і вийняв з-за пояса два кинджали у піхвах.
- Оце так подарунок! - скрикнув Меррі. - Невже це наші ножички? Я своїм устиг подряпати пару орків, але Углук зброю в нас одібрав. Я думав, він нас заріже, а він тільки обидва кинджали відкинув, ніби вони йому лапи підпалили.
- А ось і твоя застібка, Піне. Я постарався зберегти її, адже це цінна річ...
* В Гобітанії всі місяці мають по ЗО днів (примітка автора). [148]
- Я розлучився з нею мимохіть, серце мені щеміло, - пробурмотів Пін. - Мені нічого іншого не залишилось...
- І правильно, - кивнув Арагорн; - Хто не вміє в разі потреби віддати свій скарб, той найжалюгідншшй раб на світі...
- Добре ви це вигадали, коли мотузки розрізали, - схвалив Гімлі. - Зрозуміло, вам допоміг випадок, але ви вхопили його, так би мовити, обома руками!
- А як ми ламали голови! - сказав Леголас. - Я вже розмірковував, чи не крильця вам виросли...
- Гей, якби так! Але я ще не розповів про Горшнака... Піна тіпнуло, він махнув рукою та відвернувся. Остан-
ня, найстрашніша частина оповідання дісталась Меррі.
- Не подобаються мені ці орки з Барад-Дура, чи Луг-бурця, як вони його звуть, - сказав Арагорн. - Чорний Володар та його служники занадто багато знають. Після чвари з Углуком Горшнак напевне відіслав повідомлення, і Криваве Око звернулось до Ізенгарда... Зате Саруман піймався у власну пастку!
- Авжеж, сподіватися на виграш він не має жодних підстав, - згодився Меррі.
- Старий негідник показався нам у лісі, - пригадав Гімлі. - Ми точно не зрозуміли, але Гандальф на це натякав...
- А коли це було?
- П'ять ночей тому, - уточнив Арагорн.
- Ага, тоді, значить, про ці дні ви нічого не знаєте. Гаразд, слухайте далі. Ми зустріли Древеса та заночували у нього в Джерельному Покої, а вранці відвідали Віче ентів - оце так видовище, скажу я вам! Вони закінчили тільки на другу добу опівдні! І відразу ж вирушили - в лісі буря піднялась! Вони йшли, плескали у долоні та співали...
- Якби Саруман їх почув - утік би світ за очі, - додав Пін. - «Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем!» Я, щиро кажучи, не дуже прислуховував-ся - хто б подумав, що це не просто похідний марш...
- Відверто кажучи, нам було дуже неспокійно, - підхопив Меррі. - Спускаємось ми до долини Нан-Курунір, а за нами - цілий ліс! Ми стали допитуватись у Древеса, і він якось неохоче пояснив: це уорни, така їхня «скорочена» назва, або колишні енти, вже зовсім здерев'янілі, навіть з вигляду - вони стоять нерухомо, мовчки наглядають [149] за деревами. Здається, у нетрях лісу їх багато, цілі сотні. Силу вони мають величезну, вміють напускати туман, а якщо розгніваються, можуть рухатись дуже швидко та безшумно. Сидиш собі, милуєшся зірочками, аж гульк - навколо вже непролазна хаща! Голос в них ще не пропав, енти вміють домовлятись з ними, але вони здичавіли, втратили розсудливість і стали небезпечними. Справжні енти їх стримують, бо інакше...
Гаразд, спустились ми з ентами, а за нами й уорни пошелестіли. Шурхіт здійнявся, мов при першому пориві грози! Місяць сховався, і ніхто не помітив, як у Долині Чародія сам собою виріс страшний ліс. Ворог не подавав ознак життя, тільки під самим дахом Ортханка світилось одне-єдине віконце.
Древес узяв кількох молодиків, що ще не втратили гнучкості, і причаївся біля воріт. Ми з Піном теж там були - сиділи у Древеса на плечі. Старий був сильно роздратований, але обачності не втратив, і молодші його послухались, - защухли, немов статуї. Раптом в Ізенгарді піднялася веремія, загрюкало, застукало, заревли сурми. Ми було подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Нічого подібного: це армія Сарумана виступала у похід. Я в тутешніх справах не дуже обізнаний, але неважко було збагнути - Саруман поспішав покінчити з роханцями. Він підняв усіх, зняв навіть частину охорони Ізенгарда. Орки марширували ряд у ряд, за ними верхівці на здоровезних вовках. Люди йшли зі смолоскипами, і я зміг до них придивитися - звичайні люди, похмурі, але взагалі не страшні. А ось гобліни - це жах! На зріст як люди, пики косоокі, зуби стирчать... Може, пам'ятаєте, у Бри-горі ми бачили прибульців з півдня, таких гидких? Так ось, ці гобліни до них трохи подібні.
- У Хельмовім Яру таких напів-орків було повно, - сказав Арагорн. - І я теж згадував Бригору. Тепер можна не сумніватись: той прибулець у трактирі був шпигуном Сарумана, а може, також і Чорних Вершників. У цих мерзотників ніколи не вгадаєш, хто з ким в союзі та хто кого обдурює...
- Всього війська було не менше ніж десять тисяч, - вів далі Меррі. - Одні пішли до Броду, а другі - на схід. За милю звідси річка тече у високих берегах і там є міст. Вони проходили по ньому, хрипко співаючи, волали, реготали. [150]
Кінець Рохану, подумав я. А Древес шепнув мені: «Горе Ізенгарду, його камінню та скелям!».
Я в темряві бачити не вмію, але судячи з шуму, коли ворота замкнулись за останнім солдатом, уорни знялись та одразу потягли на південь - за орками. До ранку вони вже зовсім зникли з очей.
Коли гомін Саруманового війська затих в далечині, ми пішли на приступ. Древес опустив нас з Піном на землю та почав гупати у ворота кулаком, викликаючи Сарумана. Замість відповіді посипались стріли й каменюки. Але ен-там це все одно, ніби комарик вкусив. Навіть якщо ента геть-чисто утикати стрілами, мов кравецьку подушечку для шпильок, він і тоді себе пораненим не вважає. По-перше, ентам не страшні ніякі отрути, а по-друге, в них шкіра тверда, твердіша, ніж кора дерев. Не всякою сокирою її й порубаєш. Взагалі сокир вони не полюбляють. Але проти одного ента треба виходити зразу дюжині бійців з сокирами, бо хто один раз рубоне, другий раз не повторить - енти гнуть в кулаці гартовану сталь, мов бляшанку... Коли у Древеса влучило зо два десятки стріл, старий так розпалився, що його можна було б навіть назвати квапливим, як він любить казати. Він покликав молодих ентів, і як заходилися вони ламати ворота! Пальцями рук та ніг впиваються у каміння та кришать, немов хлібну скоринку! Коріння рослин теж на таке здатне, тільки на це витрачаються віки, а енти впоралися хвилин за п'ять. Вони кришили, драли, тягли, трясли, товкли... Слово честі, за п'ять хвилин ворота повалились, мов картонні! А Саруман чи то не розумів, що діється, чи то просто злякався: побоявся вийти без своїх найманців та машин. Він Ган-дальфу і в слід не ступає! Я вважаю, вся слава його пішла лише тому, що він оселився в Ізенгарді...
- Ні, - заперечив Арагорн, - колись він був гідним слави. Знання його глибокі й широкі, мисль швидка, руки на подив умілі. А ще він умів оволодівати думками людей. Мудрих переконував, простаків лякав. Це вміння в нього ніхто не відніме. Мало хто й зараз встоїть проти нього віч-на-віч. Гандальф, Елронд, Галадріель - ці б йому не піддались, а ось інші...
- Щодо ентів я не хвилююсь, - сказав Пін. - Колись, наскільки мені відомо, вони дали обдурити себе, але вдруге такого не дозволять. Саруман їх недооцінив і дуже [151] прорахувався. Коли вони вгризлися у стіни, виправляти помилку було пізно. Щури, які ще залишилися, так би мовити, на борту, почали тікати через всі пробиті діри. Людей енти відпускали, спершу розпитавши кожного докладно - їх було лише дві-три дюжини. Орків не милували. А якщо хто проривався, - потрапляв до уорнів - ті з них, що не пішли на південь, щільно оточили Ізенгард.
Весь цей час Саруман сидів десь над ворітьми - мабуть, проводжав свою непереможну армію, та й не встиг повернутися. Коли під ударами ентів південна стіна повалилась і рештки варти втекли, чародій теж вирішив п'ятами накивати. Він побіг, тримаючись найтемніших закутків, але ніч розпогодилась, небо визоріло, а для ентів досить і такого освітлення. І Брегалад - це наш знайомий, інакше його звуть Поспішай, як закричить: «Тримайте вбивцю лісів! Тримайте!» Брегалад має ніжне серце, він не може вибачити Саруманові загибель своїх горобин і перший метнувся ловити чародія; а бігає він, коли розпечений гнівом, дуже швидко. Квола фігурка то виринала, то пропадала в тіні придорожніх стовпів; ще хвилина, і Брегалад наздогнав би чародія і розчавив, мов комашку, але Саруман вже скочив на ґанок Ортханка і грюкнув дверима. В місті вже зібралось багато ентів; одні бігли за Брегаладом, інші увірвалися з півночі, зі сходу. Тепер вони бушували в улоговині, руйнуючи все, що під руку трапить. Раптом з-під землі як рвоне - ніби вогнем плюнуло через всі щілини. Відразу все затягло ядучим димом - це Саруман, сидячи в Ортханку, пустив у хід якісь свої пекельні пристрої. Багато ентів отримало тяжкі опіки, а один, Берест, високий такий, гарний, попав прямо у вогонь і згорів, мов трісочка...
Ось тоді енти розлютились насправді. Раніш вони, так би мовити, тільки розминалися! Усе закипіло. Вони кричали, рикали, сурмили так, що каміння тріскалось. Ми з Піном лягли на землю, затисли вуха, голови плащами обгорнули. А енти металися, мов смерчі, дробили у щебінь колони, закидали люки, важелезні плити летіли, як сухе листя. Жахливий ураган уразив Ортханк. Залізні балки, покручені вузлами, злітали аж ген до верху башти, скалки пробивали вікна. Але сама вежа залишалась цілісінька - може, її зберігало якесь чародійство, прадавнє та сильніше за Саруманове; енти, хоч як старались, навіть краєчка не відбили, тільки самі покалічились. [152] На щастя, здоровий глузд не зрадив старого,Древеса. Полум'я його не зачепило. Боячись, що енти у войовничому запалі згублять себе, а Саруман скористається нагодою та втече, він пробився крізь натовп буйних родичів до ґанку Ортханка та крикнув громовим голосом, аж перекрив загальний галас. Всі зразу принишкли, настала тиша. І тоді зверху пролунав єхидний, деренчливий регіт. Це дивно подіяло на ентів: щойно кипіли, а тут враз остигли. Древес зібрав їх та довго щось утлумачував їхньою мовою. Потім всі тихо розійшлися у різні боки, тільки вартових зоставили. Цілий день вони щось поробляли на північ від міста, про нас ніхто й не згадав. День минув, а нам було нудно. Ми трохи погуляли по улоговині, подалі від вежі, багато часу витратили на пошуки харчів. На півночі безперестанку щось гримало, а ми все думали, де ви, що з вами... Після полудня вийшли ми за стіни. Уор-ни, мов два острови, чорніли біля виходу з долини та під північною стіною. Ми побоялися підійти ближче - там, у хащі, лунав лемент, когось тягли, щось рвалося. Енти з уорнами копали глибокі ями, канави, нагромаджували греблі. Коротше кажучи, вони вирішили поєднати в єдинім річищі води Ізени та всіх навколишніх струмків і річок. Подивились ми та й повернулись до міста. Надвечір нас знайшов Древес. Він муркотів щось до себе і був безперечно задоволений тим, як складалися події. Я спитав, чи він не втомився від всієї тієї метушні.
- Анітрохи, - каже. - Тільки дещо запорошився. Непогано б зараз хильнути водиці з нашої Ентули. Ясна річ, попрацювали ми добряче. Не доводилось нам досі дробити стільки каміння, перелопачувати стільки землі/ як сьогодні. Зате вже майже все готове. Раджу вам вночі триматись подалі від воріт та до підворіття не лізти. Вода обов'язково докотиться сюди, і вода огидна, принаймні спочатку, доки не змиє весь тутешній бруд. Тоді Ізена знов стане чистою.
Промовляє це, а сам, між іншим, невпинно довбе стіну. Ми послухалися доброї поради та стали шукати собі безпечну місцинку. Тут по дорозі раптом застукотіли копита. Ми з Меррі прилягли за каменем, Древес відступив у затінок, а до східних воріт вже наближався чудовий, гарний кінь, весь немов срібний. Вже споночіло, але ми змогли добре розгледіти вершника: він сам ніби світився. Я скочив, [153] хотів покликати його, але голос пропав, і добре, що пропав, бо вершник вже притримав коня та подивився на мене так, що і в сутінках не помилишся. Я тільки й зміг вимовити: «Гандальф!», та й то пошепки. І знаєте, як він відізвався? Гадаєте: «Добрий вечір, Піне, яка приємна несподіванка!»? Нічого такого! «Гей, Туче, ледащо, чого розлігся? Куди, хай тобі грець, подівся Древес на цьому смітнику? Він мені терміново потрібен!»
Древес впізнав його голос і вийшов з тіні. Дивна це була зустріч: обидва вони зовсім не здивувались. Мені здалося, що Гандальф розраховував зустріти Древеса, та й той, видно, навмисне вийшов до воріт його дожидатись. Хоча він від нас знав усе, що в Морії відбулося! І тоді я пригадав: коли ми Древесу про себе розповідали, він якось дивно дивився. Я вважаю, вони з Гандальфом бачились чи якось підтримували зв'язок, просто Древес не хотів нам це відкрити. Він же не любить поспіху. Та й взагалі ніхто, навіть ельфи, не обговорюють справи Гандальфа за його відсутності...
- Хм-хм! - промовив Древес. - Радий тебе бачити, Гандальфе. - 3 водою та валунами, з камінням та корінням я й сам упораюсь, а ось Чародій...
- Мені потрібна твоя допомога, - сказав Гандальф. - Ти багато встиг зробити, але ще більше залишилось. Треба дати ладу десяти тисячам орків.
Мабуть, Древесу не до душі припала така настирливість - Гандальф не хотів чекати ані зайвої хвилини і, відізвавши його убік, почав щось швидко пояснювати, - але слухав уважно. Минула чверть години, не більше. Гандальф заспокоївся, майже звеселів, і тільки тоді, нарешті, показав, що радий нас бачити.
- Де ти був, Гандальфе? - спитав я. - Чи бачив наших?
- Де б я не був, мене там вже нема, - відповів він на свій звичний лад. - «Наших» бачив. Але базікати зараз нема коли. Мені час їхати. Може, на світанку все переміниться, тоді поговоримо як слід. Будьте обачні, тримайтесь якнайдалі від Ортханка. Щасти вам!
Попрощавшись з Гандальфом, Древес надовго поринув у роздуми. Видно, за чверть години він встиг довідатись багато чого і не міг одразу засвоїти. Потім поглянув на нас:
- Хм-хм! А ви, виявляється, не такі вже квапливі, як я вважав! Ви розказали мені дещо менше, ніж могли, хоча [154] й не більше, ніж можна було. Хм-хм! Оце так новини, нічого сказати... Однак час ставати до діла, до діла!
Він переказав нам новини, зовсім не втішні. Ми навіть забули про Фродо, Сема та бідолашного Боромира. Назрівала чи вже точилася велика битва, і хто знав, чи вийдете ви з неї живими...
- Уорни допоможуть, - кинув Древес, коли ішов геть, і більше ми його не бачили до сьогоднішнього ранку.
Ніч була темна. Ми лягли на купі щебеню під покровом суцільної імли. В імлі снували якісь тіні, повітря було парке та важке, навкруги шелестіло, скрипіло, шурхотіло. Мабуть, це нові легіони уорнів йшли на допомогу рохан-цям. Пізніше на півдні грюкнув грім, блищали блискавки, обриси далеких гір проступали та знов танули у пітьмі. З долини за Ізенгардом теж лунав гуркіт, але інший. Все навколо нас ходором ходило.
Опівночі енти зламали перемички, і вся вода полинула через пролом у північній стіні. Уорни розійшлись, гуркіт вщух. Місяць спокійно відходив за західні гори.
Чорні струмені та калюжі розпливались по всій улоговині, поступово зливаючись в одне величезне водяне дзеркало. Там, де вода заливала відкриті люки та ходи до майстерень, з сичанням здіймались стовпи пари, вогню, клубочився дим. Ортханк до половини занурився у хмари. А вода все підіймалась, поки улоговина не стала справжнім бурхливо киплячим казаном.
- Ми бачили це по дорозі до Нан-Куруніра, - сказав Арагорн. - І вважали це витівкою Сарумана.
- Чого нема, того нема! - змахнув рукою Пін. - Йому тоді було вже не до витівок. Сидів, мабуть, і давився від люті. Вранці вода виповнила всі заглибини, і над долиною поповз густий туман. Ми сховались тут, у кордегардії, нам було якось незатишно. Озеро виходило з берегів, все підворіття було під водою, вже заливало східці. Ми злякались, що потрапили разом з орками до пастки. Але за коморою знайшлись кручені сходи, що вели нагору. Ми ледь туди пролізли, все там було завалене кам'яними скалками. Зате повінь туди не дійшла, і ми мали змогу помилуватись затопленим Ізенгардом. Енти пускали воду, хвиля за хвилею, аж поки всі підземелля залляло і всі вогні згасли. Пара ставала щільнішою, підіймалась та нависала над містом, немов сіра парасоля. Ввечері по небові розкинулась веселка, [155] а потім пройшов сильний дощ. Стало тихо, тільки за рікою скиглили вовки. Вночі енти засипали канали та повернули Ізену у колишнє річище. Так все скінчилося.
Мало-помалу вода почала спадати, мабуть, десь під землею знайшовся стік. Якби Саруман визирнув у віконце, то побачив би замість своєї столиці брудний смітник. Ми почувалися дуже самотньо. Енти не з'являлись, ні з ким було поговорити. Ми провели ніч без сну, тремтіли від холоду й вогкості, очікували щомиті нових напастей. Саруман все сидів у своїй башті. Вночі ми чули шум, немов вітер у густому лісі - уорнИ повертались, але куди вони ходили, ми не знаємо. Настав туманний, дощовий ранок, ми спустились, нарешті, униз, але нікого не знайшли. Ну, а більше й розповідати нічого. В Ізенгарді все спокійно, а позаяк Гандальф з нами, то й безпечно, отож можна й подрімати...
Леголас похитав головою. Гімні прочистив люльку, напхав знову і висік кресалом іскру:
- Я дечого не розумію. Ти казав, буцімто Гадючий Язик сидить у Сарумана. Як він туди дістався?
- Ох, забув, - схаменувся Пін. - Він з'явився сьогодні вранці, цей тип. Ми запалили вогонь і щойно поснідали, як приходить Древес:
- Що поробляєте? - питає. - У нас все гаразд. Уорни повернулись, все добре, навіть вельми добре! - і він, сміючись, поплескав себе по боках. - Нема більше в Ізенгарді ані орків, ані сокир. Зате незабаром гості завітають, та ще й які!
Тут ми почули стукіт копит і вискочили, думали, вже ви їдете, а з'явився хтось на старій кобилі. Він їхав сам, з жахом озираючись; як наглянув у тумані розбиту стіну та повалені ворота, натягнув повіддя, став мов укопаний і аж позеленів. А коли підніс голову та помітив нас, відразу . заходивсь завертати свою конячину. Але тут Древес вийшов уперед, простяг руку і зняв цього типа з сідла. Шкапа з переляку стала дибки та втекла, а чоловічок став звиватися й волати: його, мовляв, звуть Грим, він приятель та радник ярла роханського, його надіслали з дорученням до Сарумана та все таке.
- Ніхто інший, - сповіщає, - не відважився їхати степом, де аж кишать орки. Тому я один. Я голодний та втомлений небезпечною поїздкою. Я мусив їхати в обхід, за мною вовки гнались! [156]
Дуже жалісно це було б, якби тільки він не поглядав скоса на Древеса. Я зрозумів: бреше безсоромно. Древес теж придивлявся, як це йому притаманно, довго та пильно, а той під його поглядом звивався, мов вуж... Нарешті ент сказав:
- Хм-хм... Я чекав на тебе, Гадючий Язик (той здригнувся, коли почув своє прізвисько)^ Гандальф випередив тебе. Відтак я знаю доволі і встиг розсудити, що з тобою вдіяти. «Замкни всіх щурів в одній мишоловці», - порадив Гандальф. Саме це я й зроблю. Ізенгардом тепер правлю я, а Саруман сидить у своїй башті. Можеш іти до нього, я не стану тобі перешкоджати.
- Пусти мене! - рипнувся Гадючий Язик. - Я знаю дорогу.
, - Це поза сумнівами. Але тут дещо змінилось. Увійди та впевнись!
Гадючий Язик пошкандибав до воріт, ми пішли за ним. А він тільки глянув на все це руйнування і відразу заскиглив:
- Дозвольте мені піти! Пустіть! Моє посольство тепер позбавлене сенсу...
- Це вірно, - погодився Древес. - Але якщо тебе лякає переправа через болото, тобі залишається тільки чекати тут на прибуття Гандальфа і твого правителя. Що тобі більше до вподоби?
При згадці про його колишнього володаря Гадючий Язик затрусився й ступив у воду, зразу провалившись по коліно.
- Я не вмію плавати! - благально вигукнув він.
- Вода не глибока, - запевнив його Древес. - Брудна, щоправда, але ж тобі бруд не завадить. Ну, лізь!
І поліз той тип у саме багнисько. Скоро твань досягла йому до підборіддя. Потім він поплив, учепившись у якесь барило. Древес теж зайшов у воду і стежив за плаванням.
- Він вже у Ортханку, - сповістив ент, повернувшись до нас. - Я бачив, як він виповз на ґанок, немов мокрий щур. Із дверей висунулась рука і втягла його усередину. Ну що ж, сподіваюсь, в Ортханку його приймуть люб'язно. А мені зараз треба змити бруд. Якщо хто буде мене шукати, я на північному боці. Тут нема води, підходящої для миття та питва. А вас попрошу посторожити ворота, діждатися гостей. Серед них буде правитель Рохану. Ви повинні зустріти його якомога чемніше. Пам'ятайте, його військо одержало велику перемогу над орками. Я вважаю, [157] що вам краще, ніж ентам, відомо, як ушанувати такого достойного правителя. З того часу, як я оселився тут, багато змінилось правителів на зелених лугах цієї країни, але я все ще не навчився їхньої мови й імен не запам'ятав, їх треба буде почастувати їжею, яка личить людям, а на цьому ви теж знаєтесь краще за мене. Постарайтесь підготувати справжній королівське частування.
- Ось тепер вже точно все! Може, зараз ви поясните, хто такий цей Гадючий Язик? Він і справді радник Теодена?
- Був, - сказав Арагорн. - А заразом служив і Сару-манові. Доля суворо повелася з ним, та й по заслузі. Побачити зруйнованою твердиню, яку він вважав непереможною - для нього досить тяжке покарання. Але, боюсь, на нього чекають ще гірші дні...
- І я думаю, Древес відправив його до Ортханка не заради милосердя, - зауважив Меррі. - Мені здалося, що при цьому він відчув якесь задоволення, бо коли йшов, посміювався собі у бороду. Ну, а потім у нас було по саме горло роботи - виловлювати з води харч, досліджувати різні закутки. Тут неподалік знайшли дві комори, які не зіпсувала вода, але Древес зразу прислав ентів, і вони винесли багато всілякого добра: треба, казали, людської їжі на двадцять п'ять осіб. Виходить, вони всіх точно перелічили ще по дорозі. Вас, видно, збирались пригощати разом з усіма. Але за нашим столом можете не жалкувати, що туди не пішли. Ми про всякий випадок половину запасів залишили. Навіть кращу половину, тому що вина енти не взяли. В Ізені досить води і для ентів, і для людей, ось як вони сказали. Ну, якщо вони цю воду приправлять на свій лад, вона припаде до смаку гостям. У Гандальфа борода стане буйна, кучерява... Енти пішли, а ми сіли відпочивати, бо дуже втомились. Але не дарма витрачали сили: якби не шукали продуктів, не знайшли б барильця з куривом! Пін сказав: курити натще шкідливо. Отож ми й заморили черв'ячка, як ви могли бачити. Тепер усе вам зрозуміло?
- Окрім одної дрібниці, - нагадав Арагорн. - Як гобі-танський тютюн з Південної чверті потрапив до Ізенгарда? Чим більше я про це думаю, тим більше дивуюсь. Правда, у самому Ізенгарді я не бував, але всі землі поміж Гобітанією та Роханом знаю добре. Вже багато років ніхто не ходить, не їздить цим шляхом, і товарів не возять, хіба що тільки потай. Як би не вийшло, що у Сарумана в Гобітанії є потайні [158] прихильники. Гадючі Язики бувають не тільки при дворі Теодена! А чи були на барилах проставлені дати?
- Були, - відповів Меррі. - Листя збору 1417 року нашого літочислення, тобто зовсім свіже..- Гей, та що ж я кажу! Це ж минулий рік! В нас тоді тютюн рясно уродився.
- Гаразд, - зітхнув Арагорн. - Якщо тут і ховається якась підлість, вона вже належить минулому, та й все одно поки ми тут, нічого виправити не можна. На всяк випадок, я скажу Гандальфові. Може, порівняно з іншими справами це дрібничка, а все ж таки...
- До речі, чому він так довго не ще? - здивувавя Меррі. - Вже вечоріє. Ходімо розім'яти ноги, га? Якщо ти ще не бував тут, Блукачу, чи не хочеш помилуватись Ізенгардом? Хоча веселого тут мало...
Книга: Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Дві Вежі Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
