Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
© Christine Falkenland. Min skugga. Wahlstrom & Widstrand, Stockholm, 1998.
© Г. Кирпа (переклад), 2002.
Джерело: Всесвіт, №5-6, 2002. С.: 16-58.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Від перекладача
Кристіна Анна Ліліан Фалькенланд народилась 21 квітня 1967 року в Богус-лені на заході Швеції. Батьки її були авторами численних підручників шведської мови і найпершими читачами її ранніх, зовсім дитячих віршиків, бо ж поетичні здібності в неї виявились ще в шестирічному віці. По закінченні гімназії Кристіна здобула вишу освіту в Стокгольмському університеті, де вивчала літературознавство, психологію, етнологію, історію культури, а також проблеми фемінізму. її поетична збірка «Ілюзія» (1991) була яскравим дебютом нової генерації дев'яностників. Потім одна за одною вийшли ще три збірки поезій Кристіни Фалькенланд. Критика помітила в ній поетесу «незалежного мовного чуття» і була в захваті від її поезії - «легкої, наче помах метеликових крилят, і водночас ваговитої, наче сама земля». Провівши десять літ у Стокгольмі, К. Фалькенланд повертається в край свого дитинства, осідає в Смегені й мешкає там донині. Щоправда, по півзими живе в Австрії, звідки родом її чоловік.
1996 року побачив світ перший роман К. Фалькенланд «Молот і ковадло». То був дуже вдалий дебют, що відкрив перед нею шлях до нових здобутків у жанрі прози. її все дужче приваблював непростий, почасти суперечливий до незбагненносте світ жіночої душі, у відтворенні якого вона сягнула такої сили трагізму, яка підвладна була хіба що Яльмарові Берґману, класикові шведського реалізму. Недарма літературознавці виявили неабияку схожість жіночих образів у Бергмана та Фалькенланд, попри те що творці - представники різних епох. Власне, подібне «примірювання» до класика - то вже небуденне поцінування, і на нього, далебі, щастить далеко не кожному письменникові такого молодого віку. А для самої Фалькенланд літературними взірцями слугують Ґуннар Екелеф, Федір Достоєвський, Герман Гессе, Едгар По, Томас Еліот і Кнут Гамсун.
Після переконливого успіху в жанрі прози Кристіна Фалькенланд мовби вибухнула цілою серією романів: «Скалки розбитого люстра» (1997),»Моя тінь» (1998), «Жага душі» (2000)... Французькі, німецькі, італійські, нідерландські та інші переклади розпросторили географію її творчосте поза Швецією.
Коли мені минало п'ятнадцятий, я впала з дерева, що росло на перехресті цвинтарних алей.
Моє тіло носить у собі спогади цієї нерозважливої дитячої відваги.
Мені знов щось наснилося.
Верзлось, ніби я падаю й падаю вельми поволі. Голова ясна, мов кришталь, а гілля дряпає обличчя.
Не можу гаразд пригадати себе до дня, як звалилася з того велетенського, неймовірно гіллястого дуба, та немає жодного сумніву, що після падіння я змінилась. Так наче з моїх очей спала полуда. Мені здавалося, ніби на все довкола тепер дивлюсь яснішими очима, так би мовити, мені мовби проясніло. Виразніше бачилися речі, чіткіше окреслювались контури. Зоддалік я помічала найдрібніші деталі, ніби дивилася в добрий бінокль.
Я лежала горілиць у траві поміж полем і шляхом, підвернувши ліву ногу. Мені не було незручно. Лежала собі й не зводила погляду з неба, де пропливали тонкі силуети хмар, аж почула, як хтось кричить: «Ракель! Ракель!»
Якимось чином те падіння стало моїм другим народженням. Моя доля звернула в інший бік.
Цезар, один з наших догів німецької породи, несамовито гавкав біля будинку на пагорбі. Зненацька я усвідомила, що наді мною сумирно сопе Майор. На хвильку в кутиках його пащі збиралися краплі слини, які потім спадали мені на лице. Він стояв, виваливши з рота здоровецького м'ясистого язицюру. Коли я глянула йому у вічі, він заскімлив і поклав на мене теплу, дужу лапу. Нараз я пригадала, як Майор» колись із доброго дива загриз карликового пуделя масти барвистої карамелі.
Мене знайшов старостин син. Він завжди настирливо, хоч і соромливо, ходив за мною назирці.
Він схилився наді мною. Витріщив нажахані очі. Доторкнувся до моїх кіс. Мені здалося, що його пальці смердять гноєм.
Якби я через ту пригоду не стала кульгавою, мені, далебі, судилося б ліпше заміжжя. Усе склалося б інакше. Дитиною я була легковажна, мов звіря. Достоту, як звіря, жила самим тілом. Наче мала лише тіло.
Я гасала по полях та грядках, не дивлячись під ноги, бездумно витоптуючи посіви та городину. [17]
Після тієї пригоди я, звісно, довго пролежала в ліжку. Вдома потурали всім моїм забаганкам. Наш лікар запевняв, нібито моя спина неушкоджена, а ногою «можна буде користуватися», якщо я викажу терплячість і дозволю, аби її належно лікували.
Я не давала торкатися пальцями до шраму на лобі.
Іноді, бувши чимось невдоволеною, приманювала собак і годувала їх з руки шоколадними лагоминками, начиненими білим перцем. Як вони кумедно бентежилися й чмихали! їх так легко було одурити. Вони раз по раз піддавалися на обман.
Я сиджу у віконній лутці. Крізь шибку мені видно Паулів профіль. Пауль стоїть на вантажному причалі й базікає з якимись хлопцями. Одного з них я бачила на фото з конфірмації.
Мені не подобається, що він устряє з ними в балачку. Знаю я таких. Хоч і молоді, а розбещені. їхні рухи або грубі, або незграбні.
Хтозна, з чого вони регочуть. Пауль он так заливається, аж вискалює зуби. Напевно, базікають про дівчат.
Моллі, моя старенька, печінкової масти собачка породи китайських мопсів, сторожкою ходою підкочується до мене, тоді раптом застрибує між подушки й просить ласощів. Вона добре знає, що в моїй цукерниці завжди для неї щось знайдеться.
Здається, Пауль змінився.
Я бачу його потилицю, зарослу білявим пишним чубом. Моє гостре око слугує мені не згірш од бінокля. Спиною він мусив би відчути мої погляди, та не озирається.
Паулеві не стає терпцю довго сидіти вдома. Каже, гнітить хатня атмосфера. Мовляв, йому потрібне свіже повітря.
Крок за кроком він оддаляється від мене.
Пригадую Пауля дитиною. Раз він бавився біля моїх ніг кубиками. Раптом я побачила, що під ним потемнів килим і розповзлась мокра пляма. Я спонукала його звестись на ноги. Його штанці були мокрі спереду й уздовж однієї холоші. Я мимоволі засміялась. Він скидався на пса, що не розуміє, чого з нього сміються. [18]
Маю дурну звичку хрускати своїми сухорлявими пальцями. Знаю, як то неприємно чути. Воно дратує Пауля, та я не можу од того відвикнути. Безперестанку кручу персні на пальцях. Якби в мене була широка шлюбна обручка, вона зробилася б такою ж теплою, як і шкіра.
Я зустріла Ґеорґа Вебера сонячного літа напередодні війни, коли відбувала лікування морськими купелями. Тоді я вже не мала надії вийти заміж. Попри шрам упоперек люба я, мабуть, мала непоганий вигляд, хоча через кляту кульгавість вічно на щось нарікала й нікому не вірила. В мені нуртувала неприязнь до всіх і всього. Я ненавиділа своє вимушено нерухоме життя, але зненависть аніскільки не поліпшувала мого становища.
Я ні на кого" не сподівалася. Знала, як швидко люди змінюють враження про мене.
Звісно, на узбережжі того острова було чудово. Напевно, й морські вітри, й купання серед водоростей пішли мені на користь. Однак здебільшого я перебувала в похмурому настрої. Весь час відчувала себе обділеною. Здавалося, ніби втратила своє справжнє єство. Мені важко було вибиратися в гори та на скелі, й мене дратувало те, як пацієнти, повертаючись із прогулянок до готелю, захоплюються краєвидом. Це гірко було слухати. В театрі життя я була не актором, а лише глядачем.
Мене, відверто кажучи, не цікавили чоловіки. Я поклала собі повернутися до світу спиною, перш ніж він одвернувся б від мене сам. Це було просто задля самозахисту.
Отож не відразу збагнула, що тілистий, уже немолодий добродій, який назвавсь експортером Вебером, виявив до мене якийсь особливий інтерес. Спершу одна знайома пані грайливо натякнула мені, що, здається, пан Вебер мною зачарований, а тоді я сама стала дошукуватись ознак його «зачарування».
Власне, я не робила нічого такого, щоб зацікавити собою Ґеорґа. Гадала, його запал неодмінно минеться, коли він постійно бачитиме, як я кульгаю. Та він, очевидно, в когось про мене розпитав. Либонь, через мій ціпок ніколи не запрошував до танцю. Коли мені при ньому траплялося вставати з-за столу, то я з неабиякою увагою розглядала його обличчя, щоб уловити на ньому або подив, або розчарування. Та всім своїм виглядом він нічого того не показував.
Ґеорґ овдовів давно. З ним разом жили його донька-піддівок Корнелія та віддана служниця Оліна.
Я питала себе, що йому від мене треба. Може, моя безпорадність?
Знала, що я зуміла б його покохати, якби тільки він дав мені такий шанс.
Гадаю, все вирішило моє добре ім'я. Ґеорґ надбав собі трохи статків з торгівлі [19]
Пригадую, як він одного разу несподівано вигукнув:
- Ви багато чого могли б навчити мою дочку! Вона тепер у такому віці, що батькова наука більш нічого не дає. їй тепер потрібна поряд жінка.
Пам'ятаю його сірі, мов сталь, енергійні очі.
Ґеорґ попивав грог із коньяком бурштинового кольору й звірявся мені в своїх справах. Як тільки я на нього зводила зір, він мимоволі заходжувався поправляти краватку. Мені подобався запах його «Half Crown». Мабуть, та розмова облегшувала йому душу, а мені було байдуже, про що говорити.
З тераси готелю виднів прекрасний захід сонця. Знявся тихий легіт, немовби пересилаючи нам з материка чиєсь вітання. Ґеорґ кивнув рукою на хмари й завів про погоду. Він розвернувся в плетеному кріслі, й воно зарипіло. Скупчення темних хмар на крайнебі віщувало негоду. Зненацька зі скель знялася чаїна зграя.
Ґеорґа Вебера знали на острові - він успадкував батькову фірму. Мабуть, його можна було назвати чоловіком впливовим. Я помітила це з того, як під час наших коротких прогулянок вітались із ним люди. Мені те імпонувало. Владність мене вабила, може, через те, що сама я зроду нічим не володіла. Я не мала влади навіть над власним тілом.
Небо рясно всіяли зорі. Ґеорґ показував мені сузір'я.
Часто розмова збивалася на його дружину Віолу.
Неважко було зрозуміти, що він досі кохає покійну, вона жила в його думках.
Ґеорґ сказав, що й тепер, прокидаючись посеред ночі, мацає ЇЇ половину ліжка і з жахом виявляє там холод і порожнечу.
- Інколи я забуваю, що її забрала смерть. Вона така жива в моїх снах, що мені часом просто страшно прокидатися.
Його обличчя від хвилювання нараз спохмурніло. Я розчулилася до сліз. Ех, якби-то по моїй смерті хтось отак за мною побивався!
- Не хочу й не можу нікого порівнювати з Віолою, - мовив він, зазирнувши мені у вічі якимось суворим поглядом. - Звісно, мені тяжко дивитися на доньку. Щодня вона все більше стає схожою на свою матір. Якась інтонація, якийсь порух нагадують мені Віолу замолоду, в ту пору, як я побачив її зоддалік і потай закохався, і
- Розкажи, - попросила я. - Я зрозумію. З того все в нас і почалося.
Я ввесь час відкладала свій від'їзд. Мені не хотілося, щоб літо закінчувалось.
Довіку не забуду його запаху. Через пахощі туалетної води й сигар пробивався слабенький, та однаково чутний дух свіжих оселедців. Ним ніколи не пахло його вбрання, шкіра й чуб. [20]
Я з'їздила додому по речі й по своїх хатніх собачок. Дозволу ні в кого не питалася. Все-таки я була в такому віці, що сама могла влаштовувати власні справи.
Ґеорґ запевняв мене, що не має нічого проти моїх собак. Мабуть, розумів, що мені потрібне якесь заняття. Вже кілька разів він обмовлявся про свою зайнятість і обов'язки на роботі й про те, що мені часто доведеться бувати вдома самій. Згодом звелів, щоб я повиганяла собак надвір. Певно, в них на острові не заведено було тримати собак у хаті.
Пригадую наш перший поцілунок. Він був якийсь невдалий. Звівши лице догори, я чекала на його вуста. Під моїм капелюхом лягла тінь. Ось я відчула його дихання, запах «Half Crown», а тоді, хвильку повагавшись, теплуватими, ледь вогкими вустами він торкнувся мого лоба.
Іноді з давнього Ґеорґового запасу я дістаю сигару. Тепер сигари вже не димлять, вони зробилися сухі й тріскучі, - як береш до рук, то кришаться. Та я одну з них запалюю і поволі скурюю, пригашуючи недопалок об улюблену Ґеорґову попільницю з морським мотивом. Блакитний дим «Суматри», що витає в кімнаті, пахне чоловіком.
Пауль не курить. Це й не пасує людям його типу. В нього надто жіночний рот. Сигара в його вустах мала б непристойний вигляд.
За звичаєм острова я вдягла чорну вінчальну сукню. Весілля було надто скромне, хіба що двоє церковних служок виконували роль свідків. Я ніколи не питала Ґеорґа, чи то бува не Корнелія так захотіла.
Пригадую, як ми сиділи в церкві на лаві й чекали. Двері до ризниці були прочинені. Крізь шпарину я бачила пастора, що, сплюнувши на долоні, пригладжував зачесаного назад чуба.
У церкві було непалено.
Після вінчання ми помаленьку спустилися до пристані, сіли на «Зенту» й попливли до острова. Море було сіре й блискуче. Я спиралася на Ґеорґа. Чайки літали при самій воді й жалібно квилили, очевидячки передчуваючи негоду. Тиск упав. Ґеорґ попросив, щоб я нагадала йому перевірити барометр. Свій погляд він спрямував удалину, аж до обрію.
Мої собаки, привезені вчасно, кинулися нам назустріч у передпокої. Вони скавчали, мололи хвостами й зацікавлено нас обнюхували.
Корнелії я спершу не помітила. Вона стояла нишком. Потім виступила з затінку, підійшла до мене й простягла руку. Я подала свою і відчула її м'який потиск. Дівчина була білява й ясноока. Молодюсінька. Як тільки я згадала слова Ґеорґа про те, що Корнелія - викапана мати, мене пойняли ревнощі. Коли ми зайшли до вітальні, де під вікном стояв круглий стіл, накритий кавою й тортом, я помітила, яка вона бліда. Видно, дівчині нелегко було приймати у вітчому домі мачуху.
Оліна тримала напоготові дзбаночок з вершками.
Ми посідали. Батько й дочка мимохіть обмінялись усмішками. Повне взаєморозуміння.
Чорна сукня була затісна мені в грудях.
Шлюбної ночі мені привидівся сон, ніби я в підвалі якогось будинку. Темінь - хоч в око стрель. Лише здалеку крізь заросле вікно просочується слабкий зеленкуватий відблиск. Я довго йшла коридором, минаючи кімнатку за кімнаткою. Двері були познімані. Стіни лисніли від спрости. На вогких смугастих шпалерах зеленів мох. Підлога, покошлатіла від густої плісняви, скидалася на м'яку білу траву.
Ґеорґ називав моє ім'я лише тоді, коли раптово і якось похапцем мене обіймав, - він мовби самохіть гаряче видихав: «Ракель!»
Я лежала у Віолиному ліжку. її тінь покоїлась на мені, наче вовняна ковдра. В кімнаті було темно. Ледь чутно цокотів кишеньковий годинник: Ґеорґ, не зачиняючи покришки, клав його на дзеркальній поверхні нічного [21] столика. Мене будило Ґеорґове хропіння. Іноді він перевертався набік і замовкав. Тоді мені здавалося, що він перестав дихати, та потім усе-таки глибоко зітхав і, задихаючись, роззявляв рота, мов рибина.
Шуміло море. Його зітхання змішувалося з диханням Ґеорґа,
У вазі, що стояла біля ліжка, я тримала смажений мигдаль або цукати, щоб сягати рукою й непомітно класти до рота. В години безсоння ті ласощі складали мені товариство.
Без фарфорових зубів - рівнесеньких, полірованих, білих - я, мабуть, скидаюся на стару бабу.
Пам'ятаю, як мене збудили сріблясті чайки. Вдосвіта вони зібрались на даху та й зчинили несамовитий лемент.
Ґеорґ схопивсь рано. Я прикинулася, ніби сплю, та він не дуже до мене й додивлявся. Мені не було чого вставати. Чому б знічев'я не повалятися в постелі?
Попервах Ґеорґ протестував, коли я пускала собак на ліжко, й- радив зачиняти двері. Однак йому так надокучило їхнє невтомне шкрябання, що він дозволив їм заходити в кімнату. Вони спали на моєму ліжку, у мене в ногах, у головах або біля рук. Я пригощала їх солодощами, всіх трьох: Мітсі, Мітса й Максима.
Тепер я маю лише Моллі.
З часом у мене з'явилася власна кімната. З неї кращий вид на пристань. Правду кажучи, я не думаю, що Ґеорґа то надто засмутило.
Сиджу коло вікна. Мені більш не видно Пауля. Він зник за рогом. Мабуть, разом зі своїми приятелями подався на ринок.
Пауль ніколи нікого не приводить додому, щоб познайомити зі мною. Либонь, у глибині душі знає, що їхнє товариство не для нього.
Дім був повен спогадів. Відколи Віола померла, тут нічого не змінилося.
її потворні плетені серветочки й досі лежали на кожній софі й на м'яких стільцях. Ґеорґ захоплювався тим страхіттям, і я не зважувалась їх поприбирати.
У довгому вузькому гардеробі поруч зі спальнею акуратними рядами висів Віолин одяг. Коли я розпаковувала свої валізи, Ґеорґа не було вдома і я не знала, що робити, тож запхнула Віолині черевики й ботики в картонну коробку, а пальта, сукні, блузки, спідниці та білизну поклала на купу, щоб Оліна винесла все це на горище.
В кутку гардероба стояла гарна різьблена скринька, саме такі скриньки брали в морське плавання. Може, то була весільна скриня? Я провела рукою по блискучому дереві. Ані порошинки. Повернула ключ і спробувала відчинити. Скринька не піддавалась, ніби її тримало щось ізсередини, а як відпустило, то віко вдарило мене в груди.
Скринька була порожня, хіба що при стінці на дні лежали дві одсирілі світлини. А ще чистенька чаїна пір'їнка й жмутик засушених квіток братків. Може, то згадка про якусь особливу прогулянку?
Одна світлина була з молодого Ґеорґа, друга - весільна. Я відразу ж поклала їх лицем донизу туди, де вони й лежали, зачинила скриньку й засунула ключа в кишеню сукні.
Як неприємно жувати штучними зубами! Я розмочую грудочку цукру в слабенькому чаї, і вона розтає на язиці. Солодощі мене заспокоюють. Моллі вмощується мені на живіт і вичікувально витріщає лагідні чорні очі. Я дозволяю їй лизати мої пальці.
Певна річ, я забрала собі на думку, нібито мої собаки для мене - мов діти. Діти. Перед одруженням ми з Ґеорґом це обговорювали. Він висловився [22] цілком ясно. Сказав, що застарий для того, аби слухати вереск немовлят. Мене теж не вабила думка заводити дитину. До того ж я була неабияка ледащиця. Це лише згодом змінилося, та було запізно. Я чула, як він каже Корнелії:
- Ракель любить своїх собак, мов дітей.
Десь у двадцять років я закохалась. Об'єктом мого безмовного обожнювання був естрадний скрипаль пан Арнольд. Він грав у готелі в Бад-Вальтерсдорфі.
Я страшенно соромилась кокетувати, бо не вміла того робити. Пам'ятаю, що видавався він мені небезпечним красенем. У манері його гри я вловлювала щось неймовірно звабливе. Моя приятелька була переконана, що «очима він затягує до спальні» й має хтиві вуста. З якоїсь нагоди він підійшов до нашого столу й заграв. Товариство наполовину було потішене, наполовину обурене. Через свою погану німецьку вимову я насилу зважилася йому подякувати.
Коли я пашіла рум'янцем, шрам на шкірі білів, мов шворочка.
Одного ранку я побачила, як пан Арнольд виходить з кімнати в нашому коридорі.
Пані, що мешкала в тій кімнаті, мала пофарбоване хною волосся й макіяж. Зазвичай називала себе актрисою. Як на мене, в неї був претензійний вигляд. Зате моє товариство вважало її хоч і надто самовпевненою, але красунею.
Першого нашого подружнього літа ми з Ґеорґом побачили дерево, на якому від спеки пожухло листя.
- Символ виснажливої пристрасти, - пожартував Ґеорґ.
Часом, коли він просиджував над своїми паперами в конторі, я віддавалася безмежній самоті. Мені легшало, як його не було вдома, тоді я наче дихала вільніше. Будинок мовби належав лише мені. А коли він водночас був удома й не був, мені ставало просто нестерпно. Я чекала, поки він вийде зі своєї кімнати, а тоді - що робитиме, коли зрештою вийде, - я і самій собі не могла б того оповісти. Що то було за чекання! Я не мала сил жити без чиєїсь енергії. Чисто якийсь вампір, Що потребує крови іншого!
Самотність вампіра.
Я опустилася до того, що підглядала в замкову шпарину Ґеорґової контори. Дивилася, як він сидить у кріслі, гортаючи папери, щось нотує й чухає бороду. Сигару він завжди тримав у правому куті рота. Інколи позирав у вікно, що виходило на пристань, але ніщо ні на мить не привертало його уваги. Ґеорґ посіпував підтяжки і, здавалося, ні в кому не відчував потреби. Безперечно, він був сам собі пан.
Тутешніх жінок я вважала надто суворими. Вони дивилися на світ тупими застиглими очима. Були тверді, мов камінь. Зі своїми дітлахами, що галасували як ті мавпенята, говорили голосно й грубо. Мабуть, у цих жінок було обмаль радощів. їхні чоловіки або рибалили в морі, або гарували в каменоломні Гольмена.
Усе живе там просякло холодом, сирістю й рибним смородом.
Ґеорґ пильнував, аби ми щонеділі відвідували церкву. З-під, чорних хустин на нас витріщалися жінки. Я їх боялась. Очі, всюди очі. їхні чоловіки й сини з неймовірно м'язистими руками занепокоєно совалися на лавах.
Здається, Ґеорґа Вебера вони шанували, він був чоловік поважний, хоча навряд чи його любили. їхні колючі погляди мене лякали. Я ніби бачила в тих очах обурення.
З їхніх розтоптаних черевиків тхнуло нечистими шкарпетками.
Після врочистої меси одна пані спитала, чи не хотіла б я піти з ними гуртом повишивати. Гадаю, то була данина ввічливости. Я відповіла, що не полюбляю рукоділля. Мабуть, це прозвучало зарозуміло, мені здалося, та пані підібгала губи. Але що б я там робила? Навіщо мені прикидатися такою, як вони? [23]
Потім ми з Ґеорґом засперечалися. Він мені дорікав. Йому йшлося про те, щоб я справила добре враження на острів'ян. Я стояла на тому, як важливо дотримувати певної відстані, Ґеорґ же не волів ризикувати своїм авторитетом. Напевно, він не так мене зрозумів. На деякі речі в нього були трохи обмежені погляди.
Пригадую, як Ґеорґ тримав великого пальця на лезі ножа, коли їв з повної тарілки.
Він був вихований в атмосфері суворої дисципліни. Його девізом було: «Не гаяти жодної миті». Я зроду не працювала, як інші, й то не лише через каліцтво. Просто ніколи не змушувала себе до нудного чи безглуздого заняття. Ґеорг зневажав у мені бездіяльну ледацюгу, та, мабуть, складав за те провину на мою криву ногу.
Часом я схильна була визнати його слушність. Власне, яка з мене користь? Я ж нічого не вмію.
У цих краях від сирого пронизливого вітру, що подовгу дме з моря, майже ввесь час боліла нога, особливо восени. Ніколи не бувало по-справжньому сухо. Постійно доводилося мити вікно, бо на нього осідала сіль і масний бруд, нанесений вітром. А ще вітер псував метал, який брався зеленню та іржею.
Восени я згадувала плодовий садок на батьківському хуторі, соковиті й солодкі сині сливи з холодними шкірками.
Пам'ятаю Пауля дитиною. Він був лякливий, як заєць. Боявся собак. Мене це просто бісило. Хіба можна боятися хатніх собачок? Я зачиняла його разом із ними, щоб він звикав, та Пауль плакав, верещав і бився в двері. Звісно, собаки тривожились і скавуліли. Не знаю, чи то Пауль, чи котрась із собак без угаву шкреблися в двері. Шкрябанина мене дратувала. Я накривала голову подушкою, аби її не чути.
Сиджу біля вікна. Іноді за дверима мені вчуваються сторожкі Олінині кроки. Пам'ятаю, як вона вагалася - стукати чи не стукати, і все ж стукати їй доводилося, бо я кликала її, калатаючи в дзвоник.
Мені було байдужки, що вона не любить мене, либонь, боялася.
Мабуть, їй не подобалися запахи в моїй кімнаті. Тут вона дихала ротом. Було задушно, як у теплиці.
Бувало, викликаючи Оліну, я лежала під простирадлом гола. Вона не могла того бачити, та, може, здогадувалась. Бо чого б то я натягала ковдру аж до підборіддя?
Собаки вовтузилися в постільній білизні, що пахла мускусом.
Пригадую, як я тішилася тим, що місячної ночі робила руками фігурки, й вони тінню відбивалися на стіні. Безсоння може довести людину до божевілля.
При блідому місячному світлі море видається багатозначним.
Небо низьке, замуроване брущаткою.
Оте дурненьке руде дівча, з яким потайки стрічається Пауль, по моїй смерті не буде нишпорити в моїх прикрасах. Я їх краще знищу.
Холодно. Невже ця зима ніколи не закінчиться?
Пригадую, коли біля пристані замерзала широка смуга води, людям доводилося прорубувати для човнів дорогу й вервечкою тягти їх у відкрите море. І тут і там по кризі бігали хлопчаки, гралися і свердлили ополонки. Пауль сидів у мене на колінах і дивився на них крізь крижані троянди мого вікна.
Пам'ятаю, я постійно мерзла й просила Оліну краще напалювати кахляну грубу. На її думку, я була розпещена. Вона вносила мені глечик гарячої води. Від спрости постільної білизни боліли суглоби. По хаті гуляли протяги. Здавалося, хвора нога ніколи не зігріється, наче їй не вистачало крови. На дотик вона була, як у мерця: холодна й закоцюбла. [24]
Коли змінювався вітер, починалась відлига. Крига скресала за одну ніч.
Сягнувши тієї життєвої риски, коли пройдений шлях уже стає довший за той, що лишається попереду, людина мусить жити далі. Я не маю майбутнього. Дні мене з'їли. Я маю спогади, але вони лише тіні того, що колись було. Уламки.
Я жила в світі тіней, за шибкою, схована для справжнього світу, мов яке страмовисько.
Час міг би зупинитися. Небо безмежне. В моря свій колір.
Я ніколи нічого не планувала, не мала потайної карти чи компаса, аби прямувати за ними. Мені випала нагода, і я повірила, нібито заповідається початок нового, ліпшого життя.
Я казала собі так: обери одну з двох доріг і прямуй собі далі.
Ґеорґ. Мені хотілося, щоб він був моїм ліком. Безпечність, що він випромінював, завела мене в оману, бо то була всього лише самовдоволена байдужість. Я не мала сил її порушити.
Коли б не була впевнена, що Ґеорґ справді перебуває в якійсь нестямі й несилий чинити інакше, то подумала б, що він затіяв зі мною сумнівну гру. Пропонував же мені хатній затишок і надійні обійми там, де є лише дім і чоловік, якого ніколи не буває вдома!
Мабуть, мені самій забаглося тієї омани. Якби я першого ж літа перевірила його слова, то все-таки визнала б, що він чесний. На що я нарікаю? Хіба я перша жінка, що марно повірила в свої сили змінити чоловіка?
Не пригадую, коли я облишила спробу домогтися його кохання. Не пригадую, коли припинила свої патетичні, нічні відвідини.
Морок і зима.
- Ти не спиш, Ґеоргу?
Якась непевна жага.
Мені страшно дивитися на себе в люстро. Я розпорядилася, щоб його з моєї кімнати забрали. З того відображення, змарнілих вуст та бляклих очей без вій неможливо мене уявити. На обличчі цілковитий смуток. Не знаю, куди поділась та, що колись була мною.
Шрам і досі як свіжий.
Моє тіло так давно стало моїм ворогом, що я не пам'ятаю геть нічого. Не пам'ятаю, як то воно стрибати. Що тоді відчуває тіло?
Звідки інші черпають свої сили? Питаю себе, як вони можуть жити таким нікчемним примарним життям? Як їм щастить надавати сенсу своїм щоденним безглуздим клопотам? Уся та виснажлива робота спрямована лише на те, щоб ще бодай день подихати. Той незбагненний інстинкт змушує людину жити далі.
На цьому острові, де нічого не змінюється, де все зберігає той самий зовнішній вигляд, життя просто жахливе.
Якби ж то я мала терпець до рукоділля, а потім, по тяжких трудах, могла спочивати! Голод також притлумлює безглузді наміри: відповідь на всі запитання зветься ситістю. Я завжди жила в ситості. Фіранки, зібрані м'якими складками, затуляють холодні, сльотаві дні. І все ж я відчуваю цю гнітючу тривогу. Horror vacui. Атож, я мала вдосталь часу на всілякі такі роздуми. На вічні муки народження.
Моллі, моя остання собачка, спить у мене на колінах важким, безгучним сном. Напевно, я схожа на своїх хатніх собачок: злучена й ні на що не придатна самка.
Пригадую вибухи, що долинали з каменоломні Гольмена.
Оліна віддавна служила в Ґеорґовій родині. Одружившись, Ґеорґ забрав її з батьківського дому до свого. Вона старалася бути Корнелії доброю вихователькою, обожнювала Віолу й по-материнськи доглядала її в дні недуги. [25]
Пам'ятаю її холодний, оцінюючий погляд. За першої нашої зустрічі вона потисла мені руку й зробила реверанс, - такий собі вияв чемности, хоч ми обидві тому опиралися.
Мені здалося, що в неї рабська натура.
Ще до того, як я сюди приїхала, Оліна ремствувала на мене. Казала Георґові, що мої собаки завдаватимуть усім клопоту. Звичайно, то був лише привід. їй не хотілось у домі нової господині.
Мене дивувало, що Ґеорґ допускає ремствування, а він виправдовувався тим, що вважає Оліну за члена родини. Вона завжди в них жила. Ґеорґ понад усе хотів, щоб ми з нею поладнали. Ще й підкреслив* що в них на острові грань між панами та прислугою ніколи не була вельми різкою. Нічого дивного, тут одвіку не водилися справжні пани. У першому чи другому поколінні всі вони були неосвічені й убогі.
Ґеорґ мав серед острів'ян авторитет, та водночас побоювався, щоб його не вважали кращим за інших. Смиренність перед земляками означала для нього певну доброчесність. Він остерігався будь-якого поговору.
Його родина перебувала в свояцтві з багатьма іншими родинами. Ґеорґ не хотів стати посміховиськом. Волів, щоб його дружина підносила його становище, й водночас осмикував мене, стурбований тим,- чи моя зарозуміла поведінка когось не образить.
Мені зроду навіть на думку не спадало розбивати той мур, яким оточили себе тутешні люди. Я не шукала товариства.
Кокетування, властиве молоденьким дівчатам, чаїться в очах будь-якої жінки, його дуже легко розгадати, та все-таки воно справляє враження на чоловіків. Жінки сподіваються домогтись влади над чоловіками, достоту як я колись - над Ґеоргом, бо вважала себе досить молодою й непоганою. Овва, які то все дурниці.
Пам'ятаю Олінине біляве довге волосся. Воно було сплетене в косу й тугим вузлом лежало на маківці.
Я просила Ґеорга, щоб він звільнив Оліну, бо підсвідомо її незлюбила. Мені вона здавалася застарою для хатньої роботи. Тинялася по кімнатах, мов сонна муха. Постійно витирала руки об запаску. її очі нагадували мені тих нічних птахів, що вдень стають незрячими.
- Як на мене, Оліна чудово справляється зі своїми обов'язками, - заперечив Ґеорґ. Він відтяг пальцем комір сорочки, щоб вільніше дихнути. - До того ж лише вона знає, як мені догодити. Знадобиться дуже багато часу й сил, щоб виховати когось нового. Такої самої вже не буде.
Я постукала в двері Ґеоргового кабінету. Спершу почулося його зітхання, а потім голос: «Зайдіть!» Я знала, що заважаю. Він не терпів, коли йому перебивали в роботі.
Я зайшла й поцілувала його в бородату щоку. Він над силу всміхнувся. Сидів без піджака. В кімнаті було накурено.
- Що тобі, люба?
Його руки машинально перебували в русі. Перо шкрябало по аркуші паперу.
- Та нічого. Просто закортіло тебе побачити. Ти вже засидівся, ґлянь, як тут накурено! Може, вийдеш провітритися?
- Боюсь, що не маю часу.
Я провела долонею по поверхні письмового столу, скачала кульку з недопалку сигарети.
- Мені так тривожно на душі, якось прикро. Хтозна й чого.
- Люба, то через погоду, тобі нічого тривожитися.
Нараз він підвівся, підійшов до барометра й постукав по ньому, подивився на мене.
- ґлянь сама, стрілка барометра впала. Тобі так кепсько через той низький тиск, розумієш?
Він став поруч і кивнув рукою у вікно.
- Бачиш, як низько літають птахи? Аж дивно, що так низько... - мовив у задумі Ґеорґ. [26]
Він заламав пальці до хрускоту. Говорив зі мною, ніби з дитинкою, яка труситься в лихоманці і яку треба втішати й умовляти, аби лягла до ліжка. Та моя стривоженість не потребувала вкоськування. Навпаки, я вся була на нервах, і не дивно, що така дражлива й неспокійна, наче сама не при собі.
- Ну-ну, серденько. - Ґеорґ поплескав мене по щоці. - Дозволь мені, будь ласка, трішки попрацювати. Ось побачиш, до полудня тобі покращає. Заспокойся.
За звичкою я потім розклала пасьянс. Дарма, вдасться він чи ні.
Ґеорґ замовляв для мене книжки. їх запаковували в книгарні Гумберта й «Зентою» доправляли на острів. Більшість тих книжок так і лишалася з нерозрізаними сторінками. Я не любила читати. Читання доводило мене до нестями. Я не воліла сушити собі голову зайвими думками. Книги хвилювали, збуджували й спонукали до марних мрій. Змушували прагнути чогось далекого чи тужити за батьківською домівкою. Не знаю.
Зрештою, я розважлива людина, вмію відмовлятись од задумів, які годі здійснити. Я не впадаю в мрії, коли знаю, що вони нічого не змінять.
Мені здається, я схибила, відтрутивши од себе Оліну. Просто помилилася. Згодом я потребувала її підтримки, та неймовірно принизливою видавалась ідея взаємности. Мене дратував щонайменший Олінин рух. Здавалося, ніби від неї тхне згірклим маслом.
Межи мною та Ґеорґом стіною лежала тінь Віоли. Мене дратувала згадка про те, з яким розумінням я поставилася була до нього попервах. Його розпука здавалась прекрасною, вона його ушляхетнювала. Тоді мені й на думку не спадало, що настане день і я ревнуватиму, ба навіть ненавидітиму небіжку.
Коли Ґеорґ часом вибирався на материк, я знала, що відвідає її могилу. Авжеж, спершу він відверто мені про це розповідав. Мабуть, просиджував там добру годину й говорив з нею так, ніби з живою. Ґеорґ доглядав ту могилу, сам садив квіти й щоосени та щовесни її прикрашав. Я бачила це на власні очі.
Я відчувала той день, коли його тягло туди, в повітрі витала туга. Якесь благоговіння і його принишкле очікування. Схиляння перед ідолом пам'яти.
Коли він повертався, я його уникала. Мені не хотілося, щоб на мене впала бодай порошинка могильної землі.
Я не ходила на відправи з нагоди роковин її смерти. Ніхто не питав моїх пояснень. Мене туди просто не запрошували. її могилу прибрали так, наче там була його наречена. Гидко було дивитися на таке обожнювання смерти.
Увесь наш дім був одухотворений Віолою, на нім лежав знак її смаків та любови до порядку. Вона належала до тих жінок, яким пощастило створити те, що називається домашнім вогнищем. За всі ці роки я так і не змогла її витіснити. Мертва щоразу перемагала живу.
О, Ґеорґ страшенно помилився, одружившись зі мною. Він не відав, що робить. Усе-таки звик жити без жінки, то навіщо ж тоді було починати зав-друге? Довіку не збагну, що саме підштовхнуло його до мене. Може, останнє випробування занепалих чоловічих сил?
Я не можу йому пробачити.
Ґеорґові манери, доторки його пальців, його слова біля моєї шиї... Я знала, що все це для нього не нове. Він послуговувався тими самими словами, тими самими манерами хтозна-скільки разів і раніше. Мені дісталося його вживане кохання й уживані рухи.
Він намагався повторити те, що не надається до повтору. Або ж обрав для спроби не ту жінку. Я хотіла мати дуже багато, куди більше, ніж він хотів мені дати. Більше, ніж міг дати. Невже думав, що я не варта свого кохання?
Бачити мене, торкатись, але тримати в пам'ятку Віолу. То, мабуть, водночас і боляче, й солодко. Солодко, бо ж він знав їй ціну. Вона була єдина, незамінна. Коштовний скарб. Вона застувала мені світ. [27]
Згадую Пауля малим. Я лежала, прислухаючись до його дихання. Мене брав острах, що він раптом перестане дихати. Серце стискалося від жаху. Я вдихала життя в його рот.
У нижній шухляді Ґеорґового письмового столу я знайшла потаємне листування їхньої з Віолою молодости. Вони листувалися тоді, як Ґеорґ ходив у плавання.
Віолині листи були милі та ніжні. Ні теплі, ні холодні. Почерк виказував жінку з нахилом до плекання квітів та рукоділля. Ґеорґові листи мене вразили. Вони пашіли внутрішнім жаром. Відчувалося, як рядками перекочується прихований тиск. На папері нуртували чорні, розкарякуваті літери. Все те наводило на думку про пристрасну вдачу. Ґеорґа я в тих листах не впізнавала. Словом, мені нестерпно було уявляти його дужим, молодим, тремтячим од жаги.
Чим же таким володіла Віола, чого не мала я? Що саме в ній збуджувало й живило його жагу?
Хтось колись сказав мені, що чоловік шукає в жінці материнські обійми. Як той воїн - спочинок. Я мимоволі міркувала про те безліч разів. Виходить, найпростіше мені неймовірно важко робити? Хіба я могла бути комусь обіймами, якщо не здатна прихистити навіть саму себе? Еге, міркуй не міркуй, дідька лисого наміркуєш.
Ніч. Ґеорґ сопе. Я нишком скралася до його спальні. Закортіло побачити людське обличчя.
Віолина половина ліжка була заслана. Його рука лежала поверх гладенького покривала. Піднявши ту руку, я вклалася поруч. Він трохи пробуркався. Поночі я не могла розгледіти його лиця.
- Це ти? Що сталося? - спросоння прошепотів він.
Я приклала палець до його вологих вуст. Узяла його руку й поклала собі на праву грудь. Мовби втішаючи мене, він її погладив. Я присунулася до нього впритул.
- Мені так самотньо. Обійми мене.
Він обійняв мене й здавив плечі. Такий собі поблажливий порух. Від чого це він хотів мене застерегти? Від мене самої? Я щільніше притислася до нього, моє тіло саме собою засовалося, венериним пагорбом я налягла йому на стегно.
- Та ж ну, серденько, та ж ну, - пошепки заспокоював він мене.
Він дозволяв мені все що завгодно, а сам навіть не намагався відповісти на мій запал. Я притискалась до нього, він гладив мені коси. Непевний, збудливий спротив. Я сховала обличчя в його шорсткій бороді. З його рота дихнуло сном.
Ми були мов двоє поранених. Найменший порух одного завдавав страждань другому.
Тоді він попросив, щоб я повернулася до себе.
- Нам обом треба спати.
Мене зустріли собаки. Вони облизували мені пальці рук і ніг. Вода біля пристані під моїм вікном була чорна, як ніч, і спокійна.
Краще б мені дісталися крихти його нерішучосте, аніж зовсім нічого.
Спершу я боялась: а що як він простогне її ім'я в мене біля вуха, сховавши там свою сиву голову, аби не дивитись на мене? Згодом я того жадала. Мені хотілося, щоб замість мене він уявляв поруч у ліжку Віолу - її шепіт, її пахощі , і коли б я лягла до нього, він би знов спалахнув бажанням.
У дитинстві я була відчаюга й шелихвістка. Швидко навчилася їздити верхи. Раз, міцно тримаючись ногами, пустила повід. Кінь одразу ж кинувся навскач. Певна річ, я звалилась додолу, вдарившись коліньми та ліктями. Пам'ятаю, як позбігались доги й здоровенними, жорсткими язиками злизували кров з моїх кощавих литок. [28]
У мене виникла звичка всідатися перед люстром і порівнювати себе з Віолою. Я тримала біля свого обличчя її пожовклу світлину. Мені здавалось, Віола не має ознак яскравої індивідуальности. Скандинавський тип жінки. Ну, чудові ясні очі кольору морської хвилі. М'яке підборіддя, геть не схоже на моє. Я торкнулася свого шраму. Таж видно як Божий день, що Віола належала до категорії жінок, за якими впадають чоловіки. Хоч-не-хоч, а я збагнула, чому такий чоловік, як Ґеорґ, закохався в неї по вуха.
Холодна й невдоволена, я лягала в ліжко, навіть подумки не нарікаючи на безмовний голод тіла. Звісно, я щоразу програвала, даючи волю своїм почуттям. «Голод» і байдужість вели між собою нещадну боротьбу, щоб позбутися пристрасти.
Ґеорґ спав поряд із Віолиною тінню.
У моєму ліжку збиралися собаки. Мені змалку добре знайомий запах собак і їхні стурбовані мордочки. Як приємно пригощати їх із рук тим, що вони хочуть: солодощами! Ми ділилися карамелями, правда, кислі їм не смакували, певно, в них від кислого псуються зуби.
Пригадую, як малий Пауль був наївся мила, його схопив жар, і він не пішов до школи. Сидячи біля нього, я цілий день гамувала той жар. Потім лягла поруч і грілася.
Пам'ятаю, попервах побоювалась Корнелії. Мені нестерпно було її бачити. В тому дитинному відкритому обличчі мені ввижалася Віола. В Корнелії була свіжа, порожевіла на вітрі шкіра. Я їй заздрила. Ні з того ні з сього вона могла спаленіти. Попри зелену юність за пазухою в неї погойдувалися розкішні, повні перса, стегна були теж як у зрілої жінки.
«Ну й тіло! Мов у породіллі!» - зі злістю думала я.
Крадькома я розглядала її за обіднім столом. Дівчинка майже завжди їла з неабияким апетитом. Виделку тримала в правій руці. Я поцікавилась, хто її такого навчив, і вона зашарілася. Щоки зайнялись рум'янцем.
Ґеорґ поводився за столом звичайно, хіба що накидався на їжу з якоюсь нервовою жадобою. Начебто хтось будь-якої миті міг вихопити тарілку в нього з-під носа. Він не говорив і не підводив очей.
Ніколи мені не ліз у горлянку приготований обід. Солоного я не зносила. Від риб'ячого духу просто кородилась. Надто від запаху скумбрії, хоча Ґеорг вимагав, щоб вона з обіднього столу не вибувала. «Ти сам уже, як рибина», - піддрочувала я його. До риби ж не торкалася й пальцем.
Я не могла змиритися з тим, що Оліна обідала разом з нами. То нікуди не годилося. Вона сиділа на стільці поодаль нас, низько схилившися над тарілкою. Мовчки собі комеляла беззубим ротом і зиркала по боках, ніби щось украла. Коли вона сиділа з нами за столом, їжа мені ставала кісткою в горлі.
Згодом до моєї горішньої кімнати приносили тацю. Це вже стало традицією.
Хтозна, чим була моя кімната - в'язницею чи сховком.
Здається, є птах (забула, як він зветься), що мостить своє гніздо посеред моря.
Я почала не з того кінця - сторонилася всіх і нікому не довіряла. Проте Корнелія була самотня. Може, й вона відчувала в мені потребу? Я поклала собі заприятелювати з нею. Діяла обачно.
Почала з того, що пополудні стала спускатися в бібліотеку, й це здавалось цілком природним. На моє прохання Оліна затоплювала там камін. Рукодільниця з мене була ніяка, тож я брала до рук якусь книжку й сиділа навпроти вогню, гріючи недужу ногу. Ступні клала на красиву подушку, що лежала на ослінчику. Собаки гасали по кімнаті.
Цікаво, скільки часу сплине, перш ніж Корнелія складе мені товариство. [29]
Згадую Пауля малим. Якось я пішла була по нього в підвал. Він щось ховав за спиною.
- Що там у тебе? Ану покажи! - звеліла я.
Він показав скляну банку. Назбиравши стоніжок і павуків, хлопчик скидав їх у банку й закрив її дірявою кришкою, щоб не задихнулися.
Пригадую те перше літо, коли Ґеорґ повіз мене своєю шлюпкою до Ейдерна. З усією дбайливістю допоміг улаштуватись на передньому сидінні. Я немов прикрашувала штевень. Ґеорґ назвав мене оздобою своєї шлюпки.
Я опустила у воду руку й відчула, як море напружено чинить опір і розсипається позад мене бризками. День був безвітряний. Солона вода прискала мені в лице, та я не мерзла. Ґеорґ сидів на веслах, у його очах вигравало сонце.
Він віз мене до наглядача маяка у Вале. Відтоді я більш ніколи там не бувала.
Зі свого вікна мені видно промінь маяка, - він нашпорить по темній воді. .
Мені обтяжливо було переходити гори, та Ґеорґ підтримував під руку, вказуючи, куди ступати. Я так хотіла, щоб він мене поніс. Пригадую, ми бачили заячі сліди, а трохи перегодом і самих зайців - цибатих, сірих і худих. Вони гасали по скелях. Ґеорґ сказав, що колись ті зайці перебралися сюди з материка кригою.
Я зірвала кілька фіалок, що росли у зворах, але вони швидко зів'яли.
Ще пам'ятаю купу каміння.
Наглядач маяка запросив нас на обід. Подавали битки з морської птиці, в яких чулася сіль, вони трохи відгонили тюленячим жиром. Я була в захваті. Яка екзотика! Засмаглі обличчя господарів ніби хто пообтягував лискучою шкірою, щелепи аж блищали. Загартовані й мужні обличчя. Ґеорґ стискував під столом мою руку й не зводив з мене веселого погляду.
Дорогою назад ми помітили на воді сірі плями. То з суші налетіли комарині хмари.
У моїй голові лунала музика того першого ясного літа.
Якось мені наснилося Вале. В тому сні я сама мусила пливти в зворот. Знала, що не зможу. Спотикаючись на скелях, волочила за собою ногу. Стукала в хатини, та ніхто не відчиняв. Мабуть, нікого не було вдома, ґен переді мною постав острів. Здавалося, будинки деруться один на один, так само одне за одного чіпляються й закоцюблі люди. З димарів валує дим. Я нікого там не знала. То була чужа домівка.
Пригадую силу-силенну потопельників і дохлих медуз біля пристані наприкінці літа.
Вечірня зоря.
Несподівані присмерки пізнього літа.
Інколи мені хочеться, щоб ми з Паулем померли разом. Якби ж то мені забрати його з собою. Я люблю Пауля з якоюсь майже забобонною силою. Однак не хочу, щоб він лишився жити після мене. Хіба любов за своєю суттю не егоїстична?
Ніщо не перешкодить мені стати на заваді його одруженню з рудою дівулею, їхні діти не зноситимуть сонця.
Іноді мені спадає на думку, що на мою безмежну любов він мав би відповісти взаємністю.
Корнелія любила море. А що хіба. Дівчина була немов справжня рибальчиха. Плавала з батьком ставити сіті. Вони мали свої місця, про які ніхто, крім них двох, не знав. Я так і не второпала, навіщо Ґеорґові, експортерові риби, самому тягати сіті. Невже нам риби не вистачало?
Сидячи під повіткою, він латав неводи достоту, як старий рибалка. Від нього йшов дух водоростей та риби. [30]
Улітку руки й обличчя Корнелії набирали кольору міді. Як на мене, так і мало бути. Вона, мов ящірка, обожнювала сонце.
О, Корнелія любила себе з якоюсь зворушливою, наївною ніжністю. Коли впевнювалася, що ніхто її не бачить, то пестила сама себе так, як ото коханець свою першу коханку.
Я не могла відвести од неї очей. Дивилась, як вона сидить у шлюпці й вичерпує воду. Рукави простенької одежини закасані. Чільним боком долоні витирає лоба. Прибирає вбік пасемце. Потай сама до себе всміхається.
Я відчинила вікно. Вона того не помітила. Я боялася, що котрась із собак випаде з вікна, й знов його зачинила. Раптом від з'їдених цукерок мені засмоктало під ложечкою.
Я почувала до літа неприязнь так само, як водорості почувають зненависть до палючого сонця.
Малим Пауль спав зі мною в одному ліжку й шукав мою грудь. А знайшовши, прокидався й плакав. Ревів аж захлинався. Випручувався з моїх рук, сповзав додолу, спускався сходами. Блукав просторим, темним будинком. Шукав когось. Навіть не відаючи, кого шукає.
Я не знала, як утихомирити його сльози. Такими ночами ним піклувалась Оліна. Я боялась, що від його криків мені урветься терпець. Боялася завдати йому ще більших прикрощів.
Оліна не любила мені прислужувати. її попередня господиня ніколи не просила дріб'язкової допомоги, була невибаглива Й звикла сама собі давати раду.
Я потішалася, прохаючи Оліну про дрібні, незначні послуги, й ніколи не загадувала їй кількох справ заразом. Вряди-годи викликала її дзвоником і нагадувала.
Оліна не звикла, щоб з нею поводилися, ніби з простою служкою, а мені хотілось, аби вона знала своє місце. Коли веліла їй що-небудь зробити, її щоки від обурення займалися вогнем. Для мене то була крихта насолоди, атож, насолоди.
Одного дня я мимохіть почула, як Ґеорґ з Оліною розмовляють у його конторі. Мені здалося, що я маю повне право послухати. Я нагнулася й зазирнула в замкову шпарку. Похнюпивши голову, Оліна стояла перед Ґеорґовим столом. Я приклала вухо до дверей.
- Відтоді, як у домі з'явилась пані, мені став світ немилий. Вибач, що таке кажу, але їй і сам дідько не догодить. Хоч би що я зробила, все не так.
- Оліно, ти ж знаєш: ми одна родина. Мені дуже хочеться, щоб ми ладнали.
Я постукала в двері. Зненацька запала тиша. Я зайшла. Глянула на Оліну, на Ґеорґа, тоді знов - на Оліну. Обоє уникали мого погляду.
- Чи можна мені дещо дізнатися? - спитала я.
- Що с-саме? - затинаючись, відповів Ґеорґ.
- Чого Оліна незадоволена своєю службою в нас? - Я обернулася просто до неї.
Вона не відповіла. Навкруг її вуст я вгледіла гримасу глуму. Ґеорґ запобігливо махнув рукою.
- Ну-ну, не сварімося.
- Хіба я щось не те спитала?
- Я лише хотів нагадати, аби ми думали, що кажемо. Я мусила сісти.
- Тобі допомогти? - спитав Ґеорґ.
Я роздратовано відтрутила його руку, кивнувши Оліні головою:
- Оліно, можеш собі йти. Вона зникла, мов тінь.
- Любонько, Оліна нам потрібна. Не будь із нею така жорстока, - мовив Ґеорґ, коли ми лишилися самі. - Нам треба бути розважливими, еге ж?
Як це все мене стомило. [31]
Я кивнула головою, важко підвелася, повернулась до нього спиною і вийшла.
На сходах зустріла Корнелію.
- Тітонько, вам допомогти? - привітно спитала вона.
її обличчя було по-дитячому добродушне. Я різко похитала головою.
- Зайди до тата, - крізь зуби процідила я й тицьнула ціпком на двері. - Кому-кому, а йому зараз твоя допомога знадобиться.
Вона ніби образилася й збентежилась. Я пропхалася повз неї й, спираючись на поруччя, стала долати сходинку за сходинкою.
Пам'ятаю, як я докульгала до кімнати й, занепокоєна, мов собака, вийшла з неї ще до того, як почула грім. На негоду мою ногу кидало в дрож.
А тоді я на покривалі розклала пасьянс. Мене відразу пойняло передчуття, що він не вдасться.
Пригадую Пауля, моє золотце, малим. Коли я не могла заснути, то просила, щоб він масажував мені хвору ногу. Шкіра на його долоньках була неймовірно ніжна й приємна. Від тепла його рук моя закоцюбла нога мовби розтавала.
Зринає згадка з дитинства: лежу горілиць на пшеничному полі, схована від світу. Десь оддалік мукають корови. То був безпечний звук. Я бачила саме небо. Наді мною ледь погойдувалося стигле колосся. Я ще багато чого не знала, як то й належить дитині. Існувала сама в собі. Тієї миті ніхто мені не був потрібен. Ніхто й ніщо.
Дивно, як то можна потрапити в залежність від іншої людини. Власне, до зустрічі з Ґеорґом ніхто мені не був потрібен. Я обходилася й так. Вродливі чоловіки мені більш не подобались. Таких жевжиків, як пан Арнольд, я вмить розкушувала. Але чоловіча врода підкупляла. Тож випадок звів мене з солідним, практичним, направду мудрим чоловіком.
То була майже несвідома закоханість, що мала ознаки шлюбу за розрахунком. Я стомилась піклуватися собою сама й дозволила Ґеорґові взяти відповідальність на себе.
Як зараз бачу чоловіка, повернутого до мене спиною.
У пам'ятку перша осінь. За ніч літа не стало. Острів змінив подобу. Скинув маску. Несподівано налетіла осіння буря.
Стражденний острів здавався мені колонією прокази, цілком відмежованим від справжнього світу. А тут ще й західний вітер гнав понад островом туман. Гучномовець у тумані аж ревів.
На фарватері були міни, ми не могли вирушити в жодну мандрівку. Ґеорґ сидів удома, крамниці не працювали. Човни не виходили в море.
Стоноги виповзали з мокрих шпарин.
Мене тут ніхто ніколи не поважав. Я те усвідомлювала, бо знала, як до мене ставляться і що балакають. Прозивають липовою панією. Я не працюю й не дотримую благочестя. Отож вони й приліпили до мене ту кличку.
Пригадую, як я вперше відвідала крамницю. Там біля прилавку купчилися жінки. Вони зміряли мене від голови до п'ят пронизливими поглядами. Деякі за моєю спиною хихотіли.
- Чуєш, як пахне лаванда? - шепотілись вони.
Ті самовпевнені, суворі жінки не ставили до мене надто високих вимог, їх дивувало Ґеорґове одруження. Вважали, що він мав би знайти собі кращу, справжню дружину. А я навіть не народила йому дитини. Хіба вони знали, що він її не хоче?
По обіді, відклавши ціпка вбік, я сідала в бібліотеці перед каміном. Мітса вовтузилась у мене на колінах і намагалася лизнути в лице. [32]
Я відчувала, що вітер поміняється.
Вряди-годи до Корнелії забігала приятелька Аліса - безвинна непоказна дівчина. Бувало, лишалась і на обід. Якщо не помиляюся, її батько був комерсант.
Сидячи перед каміном, я слухала, як дівчата перешіптуються в кутку канапи. Повернувши голову, я подивилася на них. Рука Корнелії лежала на Алісиних плечах. Вони тряслися від ледве стримуваного сміху. Нараз мені сяйнула думка: а що як нам зіграти в канасту?*
[* Канаста - різновид гри в карти.]
Вони відповіли, що не вміють. Я здивувалася:
- Як же це так?
- Ми не повинні грати в карти... - буркнула Корнелія.
- Це Оліна тобі такого набалакала? - чмихнула я і відразу ж гукнула Ґеорґа.
Він зайшов до нас у бібліотеку.
- Це правда, що дівчаткам не дозволяють грати в карти?
- Та що тобі сказати, мабуть, це не заборонено, проте...
- Чим же така небезпечна гра в канасту? Таж вихованим дівчаткам годиться її вміти. Ану, Ґеоргу, сядьмо за стіл і я розкажу дівчаткам правила гри.
Ґеорґ збентежено відповів, що й сам не вміє грати. Я загадала Оліні сходити нагору й принести з моєї кімнати колоду карт.
Вітер війнув примхливим поривом, завив у шпаринах, ніби спійманий звір.
Відтоді вечорами, коли в нас гостювала Аліса, ми вчотирьох грали в карти. Мені й справді докладно й методично довелося їх того вчити. Спершу вони дратували мене своїми безкінечними промахами, та я не давала волі почуттям.
Сидячи навпроти Корнелії, я тримала її в полі зору й легко читала її обличчя. Воно було відкрите. Дівчина не вміла прикидатись. А як зосереджувалася, то кінчиком язика повільно облизувала губи.
Оліна, зиркаючи в наш бік, хитала головою. На мене вона дивилась полохливим, але дошкульним поглядом. На її думку, я штовхала родину до занепаду.
Коли мені не спиться, я розкладаю пасьянс. Завше той самий. У слабкому світлі нічної лампи видно самі кольори й узори. Мої неспокійні руки втихомирюються. Що мені до того, вдасться пасьянс чи не вдасться, то всього-на-всього лише спосіб збавляти час. Збавляти ніч.
Я вже давно перестала собі ворожити. І більш ніколи не ворожу.
Пригадую гладку сувору жінку, що працювала масажисткою в лазні готелю «Бад-Вальтерсдорф». З якою силою вона терла мені спину! Я просила терти ще дужче. Вона не озивалася на те й словом. Кров грала й текла судинами швидше. Жінка місила моє розпашіле після лазні тіло.
Може, мені знов треба поїхати на курорт? Напевне, зміна клімату мені не зашкодила б. З тими аеропланами я обходжуся як з давніми приятелями. Птах-невільник мусить тужити за кліткою, мов за своєю домівкою. Я впевнена, що моє тіло не має снаги ще на якусь роботу. Сиджу й дивлюся надвір у вікно. Вистукую на шибці просту мелодію.
У кімнаті стоїть дух псини й суму.
Зима пролетіла кометою.
Коли Пауль був малий, ми разом бавилися в гру «Спить ведмідь» і ніколи від неї не стомлювалися.
Мені до сліз прикро, що Ґеорґ лежить у Віолиній могилі. На те була його воля, і я нічого не могла вдіяти. Мабуть, йому хотілося знов спочивати в її обіймах. Як то все огидно. [33]
Це робить мене бездомною. Де відведено місце для мене? Вже ж не біля них! То було б не лише принизливо, а и непристойно.
Я, звісно, не мусила б турбуватися про те, що буде з моїми останками, з моїм тілом після того, як я вже нічого не усвідомлюватиму. Авжеж, це годі й уявити. Але душа моя нидіє від тих думок.
Не розумію, як я могла бути такою дурепою, що далася заманити себе сюди. Тепер у мене ніде немає домівки.
Я хотіла б, щоб мене спалили й мій попіл розвіяли за вітром біля кореневища крислатого дуба.
Ненавиджу ті свої емоції. Я не годна стати їм на заваді, щоб вони не сочилися з мене, мов сік зі зрубаного дерева.
Тієї зими я так само могла б віддати Богові душу. Я дуже того боялася. Власне, чого мені так страшно було померти?
Згадую про епідемію, ніби про якусь істоту. Мені ввижалося, вона злостивим створінням повзе провулками. Здавалося, на моїх очах вона скрадається з-за крамниці й повітки, я бачила її у вікно.
Я хапалася за нерозділене кохання. Хапалася знов і знов. Можливо, хапалася б ще, якби отримала шанс пережити свої роки заново. Попри те що я позбулась ілюзій, я не втратила здатности сама себе дурити. Обман був моїм диханням.
Пам'ятаю старостиного сина - неймовірно соромливого хлопчину.
Одного дня Ґеорґ спитав мене, де я поділа Віолині речі. Він був як не при собі. Хотілося відповісти, що я все до решти спалила. Натомість я сказала, як воно було: мовляв, загадала Оліні винести їх на горище.
- Мені потрібне було місце на мої речі, - виправдовувалась я.
Ґеорґ кинувся на горище, щоб перевірити, чи я кажу правду. Він провів там чимало часу.
«її запах з одежі вже вивітрився», - подумала я.
Я поприбирала з крісел потворні Віолині серветочки й попросила Оліну Поміняти смердючі пеларгонії на бегонії.
В дитинстві я мала пса, що так ніколи й не став хатнім чистьохою.
Я не поспішала викидати з гардероба морську різьблену скриньку. Хтозна, чого так ніколи й не викинула. Подеколи думала, що всередині в ній хтось ховається. Скринька була така завбільшки, що могла б умістити людину, якби та згорнулася калачиком.
Мене нікому покарати. Смерть і справді всьому поклала край. Я тужу за Ґеорґом.
Я ніколи його не розуміла.
Напевно, він піддався якомусь несподіваному імпульсові. Може, відчув себе зрадником щодо Віоли. Він блискавично змінився. Наче стяг із себе маску.
Колись я бачила, як срібляста чайка проковтнула чаєня. За якусь мить Чорна лапка зникла в чаїному дзьобі. Я пригорнулася до Ґеорґа, переповнена відрази. Він пояснив, що то цілком природна річ.
То було у Вале. Ґеорґ показував мені крячок і пісочників.
Заплющую очі й бачу хвилі, бачу скелі, відчуваю легіт з осяйного моря. Небом пливуть легкі пірчасті хмари.
Тепер, коли в мене повипадали зуби, ніщо мені не заважає смоктати карімель. Солодощі мене злегка хмелять, вони діють з тією ж силою, що й раніше.
Я усвідомлювала, що псую собі зуби, що треба мати обачність, та однак Не відмовлялася від ласощів. Вони дарували мені втіху й насолоду. Собаки були за спільників. [34]
Я вже забулася, як болять зуби й кровоточать ясна.
Всі літні люди пахнуть ніччю.
Пригадую Пауля малим. На самім кінчику язика я простягала йому жовту, як масло, смоктульку. Він брав її рожевими губками й, голосно прицмокуючи, качав по всьому роті так, що вона цокотіла на зубах.
Пауль пахнув медом, медом і молоком.
Гра в карти нас із Корнелією зблизила, прочинила мені двері до ЇЇ душі.
Я попросила, щоб вона називала мене Ракель. Заохочувала казати мені «ти». Наче стала при вході.
Хотілося, щоб Корнелія вибрала мене собі за порадницю, я зголодніла на довіру.
Друга дівчинка, Аліса, була привітна й проста. Я нічого проти неї не мала, без неї ми не могли грати. Але в глибині душі мені здавалося, ніби Корнелія ще не мала приятельки.
Я навчила їх грати в преферанс.
Обережно стала радити Корнелії, як одягатись і як зачісуватись. Одного вечора вона дозволила, щоб я зробила їй нову зачіску. О, якими важкими видалися мені її біляві коси, опинившись у моїх руках!
Мабуть, вона не була красуня. Проте приваблювала до себе якоюсь природністю. Цікаво, чи й Віола полонила такою самою природністю? З першого погляду було помітно, що Корнелія ставилася до себе з любов'ю і турботою. Вона, бувало, пострілювала очима. Іноді я заставала її за кривлянням перед люстром у передпокої.
Я не докоряла їй, а навпаки - підохочувала в ній ту природжену схильність пускати бісики. Правду кажучи, мені це не подобалось, та водночас і зачаровувало.
Я втовкмачувала їй у голову, що чоловіки не помічають чогось гарного, натомість їм завжди впадають у вічі погані дрібнички.
Вона мене мовби оживила. Я заразом мучилася й тішилась, коли бачила, що її захоплення собою розвивається. Я пильно стежила за змінами в ній. Не могла дочекатися, що буде далі. Наче споглядала пригоду, якої самій ніколи не випало пережити.
Біля її тіні на стіні - тінь каліки.
Книга: Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
ЗМІСТ
| 1. | Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи |
| 2. | З часом Корнелія почала навідуватися до моєї кімнати. Спершу... |
| 3. | - Я не забобонний, - сказав він. Той мрець виявився... |
| 4. | - Ґеорґу, хто скаже Акселеві? Ввечері повертаються «Три Брати», ти... |
На попередню
|
|
