Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
З часом Корнелія почала навідуватися до моєї кімнати. Спершу забігала в справах, а тоді й так - аби побачитись. Звісно, мені було приємно.
Тішило, що мій вплив на Корнелію бентежить стару Оліну.
Я навчила Корнелію розкладати пасьянс, але то наганяло на неї нудьгу, їй здавалося, що немає ніякого сенсу самій із собою грати в карти.
Коли Ґеорг ішов з дому, ми грали в раммі* і в «Життя та смерть», - гру, якої я навчилася в Австрії.
[* Раммі - різновид гри в карти.]
Корнелія понад усе любила побиті на кусочки, брунатні, блискучі льодяники, які я тримала в цукерниці.
Невже вона не розкусила мене? То ж було простіше від простого. Певна річ, мене поймало якесь почуття принуки чи то пак насолоди від того, що я маю над нею владу, певним чином маніпулюю нею й до чогось навертаю. Та водночас ні з того ні з сього в мені з'явилося якесь зачарування, мабуть, щось на взірець ніжности. Я більше не збираюся трощити почуття на скалки.
Я мала звичку їй ворожити. Розкладала карти під її напруженим поглядом. Корнелія пильно стежила за кожною картою, що вибувала з гри.
Ми говорили про її майбутнє.
Якось за ворожбою я спитала, яким вона уявляє собі свого майбутнього чоловіка.
- Та в кожнім разі я не вийду за такого підстарка, як тато!,- зопалу мовила дівчина й додала: - Будь певна! [35]
Аж кров шугонула їй в лице.
- Я не мала на думці нічого поганого... - буркнула Корнелія.
Ага, то он що вона думала. Підстарок, як її батько, пасував би хіба для такої каліки, як я. Ми трохи помовчали. Я прибрала з її ясного лобика русяве пасемце й шепнула на вухо:
- Це пусте.
Вона вдячно глянула на мене.
- Ану ж зізнайся, яким ти хочеш його бачити. Розкажи мені... Вона похнюпилась. Від її вій на вилиці впали тіні.
- Либонь, ти маєш когось на гадці, Корнеліє?
- Чого ти так думаєш, Ракель?
- Мабуть, через твої замріяні очі.
- Ти була коли закохана? Скажи, була?
- Я одружилася з кохання.
- Та я кажу не про тата. Ти була коли-небудь закохана по-справжньому?
- Лише в мріях. Нічого серйозного.
- Розкажи, будь ласка, розкажи.
Поправивши за спиною подушки, я пригорнула Корнелію до себе. Не квапилась ділитися своїми споминами. Я була скнара. Аж тут мені свінуло:
- Розкажу, якщо й ти в свою чергу розповіси мені, в кого закохалася. Бо я зрозуміла, що ти закохана.
Корнелія не заперечувала. Я відкашлялась.
- Бувши в твоєму віці, може, трохи старшою, я поїхала зі своєю тіткою до Австрії. Ми відвідали гарячі мінеральні джерела в Штаєрмарку. Кілька тижнів провели в Бад-Вальстерсдорфі. Ну, я завжди мала романтичні уявлення про музикантів, а надто про скрипалів. Мабуть, через те, що наслухалася легенд про Водяника. Зловісного, вродливого, привабливого, ну, ти ж знаєш. Ото таким удався й капеліст пан Арнольд...
- А який він був із себе?
- Пам'ятаю лише його очі, вуста та лискучу чорну чуприну.
- Не мовчи, кажи далі...
Вона прилипла очима до мене. Я відчувала поруч її тепле тіло. Нараз у мене пропала охота говорити.
- Не було нічого особливого. Я вже й забулася, що тоді почувала. Скрадалася за ним, але дуже соромилась до нього забалакати.
Вона штовхнула мене під бік. Я сказала:
- Та ну, Корнеліє, заспокойся. В житті куди більше одноманітносте, сіросте та буденности, ніж тобі здається.
Я цінувала його нечасті зиркання в мій бік, мов коштовне каміння. За ті тижні я сплела була навкруг нього павутину мрій. Мов зараз пригадую, як я, поринаючи у якийсь складний пасаж, нишкла й шарілася від сорому. Поза спиною мене проймав крижаний вогонь.
Пригадую, як малий Пауль сидів за столом, схилившись над уроками при світлі настільної лампи. Я нахилялася до нього й цьомала в потилицю. Відчувала, як здиблюється його чуб.
- То були мрії на відстані. Нічого особливого. Ану ж, Корнеліє, розповідай тепер ти!
- О, мені б хотілося, щоб мій приятель був русявий! - вигукнула дівчина.
- Як ти сама, еге?
- Мабуть! - засміялась вона.
- А з якими очима?
- З блакитними! Авжеж, з ясно-блакитними очима.
Я мовчки сиділа й дивилася на неї. її тремтячі вуста чогось не домовляли. [36]
Я погладила її по щоці. Тоді потяглася до чарки й пригубила лікеру. Спитала Корнелії, чи не хоче покуштувати. Вона похитала головою.
- Обіцяю, що й словом не обмовлюся батькові. Це лишиться поміж мною й тобою. В нас буде таємниця. - Ставши дорослою, я не мала жодної приятельки. В мене були самі собаки.
- Обіцяєш?
- Обіцяю тобі. Віриш?
Вона кивнула головою, а потім вигукнула:
- Я так боюся, що він не повернеться з моря!
- То він рибалка?
- Поки що лише помагає лоцманові, та незабаром...
Власне, я не здивувалась, що Корнелія могла закохатися в рибалку. Та, звісно, той зв'язок був немислимий.
- Вибач, Корнеліє, що я тебе перебиваю, але ж ти сама розумієш, що твоєму батькові не до шмиги буде запопасти собі зятем якогось рибалку, хіба ні?
- Він татові подобається, тато мені сам казав!
- Хіба тато знає, що ти закохана? - здивувалась я.
- Ні! Ні, боронь Боже! - одним духом випалила Корнелія.
- Знаю, що я тебе розчарую, та кажу тобі ще раз: якщо твій тато про це довідається, то хутко змінить про нього свою думку. Повір мені. Повір.
- Він нічого не повинен знати. Обіцяй!
- Я вже пообіцяла. Покладися на мене. Я мовчатиму як риба.
- Його звати Аксель.
- На якому судні він плаває?
- На «Трьох Братах».
- Покажеш мені його.
Вона кивнула головою й загадково всміхнулася - з виразом спокійного, внутрішнього задоволення.
Ґеорґ, те перше швидкоплинне літо. Пам'ятаю його суворі, красиві риси обличчя.
Пригадую, як я просила Корнелію масажувати мені недужу ногу. Вона стягала з мене панчоху й гріла в своїх руках мою закоцюблу підошву.
Лежу в ліжку. Холоднеча. Сонце ще не зійшло. Коротка досвітня мить.
От якби я могла полетіти понад. островом і побачити, який він завбільшки. Побачити з перспективи сизої чайки, чи направду для мене тут відведено так мало місця.
Пауль ще не повернувся. Ну й бариться! Що він робить на такому холоді? Мабуть, подався до неї додому. Либонь, сидить у них на кухні й п'є каву з нею та її матір'ю. Звісно, вони мають мисливського пса, я таких не люблю, вони дуже невгамовні.
Пауль каже, що потребує свіжого повітря. Невже в її кухні воно свіжіше, ніж будь-де?
Малим Пауль страшився виходити надвір. Йому здавалося, що там холодно. Він боявсь упасти в воду, бо не вмів плавати. Ніхто його того не вчив, може, це мала зробити я? Він сидів у мене на колінах, зігрітий теплом кімнати, й бавився моїми косами.
Часом я згадую саму себе, аби знехотя посміятися. Хоча мені й нема з чого сміятись.
Пригадую, як старостин хлопець у нас на хуторі ходив за мною по п'ятах. Звісно, собаки його помічали. Він стояв і чекав біля хвіртки, щоб провести мене до школи. Коли бувала в доброму гуморі, я дозволяла йому нести свою сумку. [37]
Не хочу засинати, бо, відчуваю, тоді мені щось присниться. Сни проникають крізь стіни, освітлюють темні покої й затьмарюють ясні. До приходу Пауля ні на волосину не зімкну очей. Хочу почути на сходах його кроки.
Мені сниться якийсь загадковий, забутий садок.
На горищі шаруділи миші. Я попросила Оліну поставити мишоловки.
Я сказала Корнелії, щоб попередила, коли наступного разу «Три Брати» причалять до берега. І ось, як смеркло, хтось постукав у мої двері. То була вона. Не чекаючи мого відгуку, ввійшла до кімнати. Мені треба було вичитати їй молитву, та, побачивши її неприховану радість, я згнітила серце.
- Вони вже пливуть! - крикнула вона.
- Зачини двері й допоможи мені дістатись до вікна, - попросила я.
Посідавши близенько одна коло одної біля вікна, ми пасли очима причал. З машинного відділення долинав важкий ритмічний гуркіт. Чайки запопадливо очікували на улов і нестямно лементували.
Судно пристало до причалу й занишкло. Чоловіки вивантажували рибу й мили палубу. Корнелія тремтіла, зігрівшись у моїх обіймах. її нігті вп'ялися мені в руку.
- Он. Ондечки він, Аксель, - прошепотіла вона.
Я побачила юнака, на якого Корнелія кивала пальцем.
- Гляди, щоб він тебе не помітив. Годі тицяти! - застерегла я і схопила її руку в свою долоню.
Потім розгледіла його краще. Він стояв під ліхтарем на розі ринку, біля радів, де продавалася риба. Ніколи досі я не звертала на нього уваги - ні на пристані, ні в церкві. Звідси, де сиділа, при слабенькому блакитному світлі він здався мені звичайнісіньким хлопцем. Я відчула мороз поза спиною. Мовби мене вжалив тарантул і до серця підступила отрута. «Він їй ніколи не дістанеться, - глухо подумала я, - ніколи». Я нахилилася вперед, скинувши на неї погляд. її обличчя сяяло. «Хто він, той, що змушує її так сяяти? - думала я. - Він же ніхто». Вона повернулася лицем до мене, повна чекання і сподівань.
- Чого ти так на мене дивишся, Ракель?
- Як так?
- Ну, якось по-чоловічому чи що. Я соромлюся, не дивись так. Я здригнулась, наче вона дала мені ляща.
- Він такий красень, - зітхнула вона. Я наскочила на слизьке.
- Я його в сутінках добре не розгледіла. От якби глянути посеред білого дня, правда ж?
Корнелія обняла мене й гарячими вустами припала до моєї шиї вдячним поцілунком.
Чоловіки й далі товклися на пристані, сном-духом не відаючи, що ми за ними стежимо.
Я погладила шрам на лобі.
Чоловіки перегукувалися, гуркотіли ящиками й бочками, кашляли та плювалися. Я не помітила, щоб Аксель чимось одрізнявся від решти.
В нас на хуторі був старий скотар Алґот. Стоячи в темному хліві, він разом з коровами жував зерно та дерть.
Я сиділа на лутці й приманювала цукром вічно голодних собак. Сиділа й розглядала «Трьох Братів». За денного світла Аксель справив на мене краще враження.
І все-таки, як на мене, то був звичайний собі хлопець. Хіба трохи чепурніший за інших. А може, це мені лише здалося. Завдяки своєму біноклю я роздивилася його риси обличчя. Верхня губа в нього підпухла, мов після бійки. Зуби були нікудишні. [38]
Він стояв на палубі, взявшись у боки, й балакав із якимось дядьком з пристані. Груба робоча одіж сковувала його рухи.
Малим Пауль завжди грався в моїй кімнаті, рачкуючи по канапі та кріслах, і раз по раз забирався до мене на коліна. Якось я від нього так стомилась, що відіпхнула геть. Мимоволі то в мене вийшло з такою силою, що він поточився і впав горілиць, ударившись головою об шафу. Я похолола з жаху, в роті з'явився дивний солодкавий присмак. Пауль звів на мене посклілі очі. Я оглянула рану. То виявилась легка подряпина, що трохи кро-вила. Я спитала, чи йому не боляче. Він чемно покрутив головою. Я поцілувала йому ранку, лишивши на своїх губах слід крови. Тоді заходилася цілувати його солоні сльози й щипати за щоки, поки вони порожевіли. Мене пойняло збудження і радість, хтозна й від чого. Здавалося, ніби в зачинену кімнату проникло якесь дивне світло.
Неділя. Мені впало в око Корнеліїне вбрання. Звісно, перед церквою вона нервувала. Я запропонувала їй поміняти шаль, узяти мою. Ту, що пахла лавандою й розмарином.
Вона стояла в Ґеорґа за спиною і усміхалась.
У мене в пам'ятку молоденьке, самотнє деревце, вкрите темними листочками, що росло на хуторі під моїм вікном. Воно трепетало на ранковому вітрі.
Аксель уже сидів у церкві на лаві разом з іншими парафіянами. На вигляд був чепуристий, зовсім не такий, як у робочому вбранні. Мені здалось, ніби він одягся в той костюм, у якому відбував конфірмацію.
Я гнівалась на саму себе за те, що не помітила його раніше, чи радше за те, що не досить зважала на Корнеліїну поведінку. Моя пасербиця сіла на лаві скраю і ввесь час торкалася моєї руки. Пальці були холодні як лід. Мабуть, вона шукала підтримки.
Мені й хотілося й не хотілось оцієї її закоханости. Хоч я нічогісінько не знала про Акселя, та вважала, що він їй не пасує. І не лише через своє становище. Для Корнелії кохання було чимось неземним, вона була натура поетична. Навряд чи хлопець здатен був те помітити. Корнелія мала таку відкриту душу й була настільки відверта, що я ледве не згоріла від сорому. Як вона замріяно всміхалася. Як несміливо зиркала навсібіч. Я відчула, що моя шия взялася вогнем. Дівчина обережно стисла мою руку. Тепер я стала її спільницею.
Іноді я теж почувалася юнкою.
Поки Ґеорґ обходив людей, ручкався з ними й розкланювався, я стояла біля церкви на пагорбі й розглядалась. Аксель терся в молодечому гурті й шкіривсь. Після врочистої меси молодь наче зірвалася з цепу. Я тримала Корнелію під руку.
Є на світі птах, що мостить гніздо серед моря. Не пригадую, як він зветься.
Однієї ночі мені приснивсь Аксель. Наче він стоїть на палубі й співає сумної пісні. Я сиджу в вікні й дивлюсь на нього. Постукала в шибку, та він навіть не звів погляду на моє вікно.
Багато ночей мені не давав спати зубний біль.
Мені снилась похоронна процесія, що тягнеться поміж крамницями, якраз навпроти лоцманського трапу. Довкола ніч, та мене то не дивує. На байдужих людських обличчях - ані сльозини. Домовина, яку несуть на плечах чоловіки в чорному, сяє в темряві неймовірною білиною. [39]
Розумію, що я жила за рахунок Корнеліїного кохання. Я добре знала, що чиню не те, проте її слова були мені як бальзам на душу. Я спонукала її до відвертости. Заохочувала всі її фантазії.
Вона ще була дитина й нічого не тямила. Я взяла й привласнила собі об'єкт її кохання. Щойно залягали сутінки, я з біноклем у руках заходжувалася шукати в морі «Трьох Братів». З вікна мені було видно геть усю пристань. Ця дражлива авантюра начебто стосувалась мене самої.
Звісно, Георґ нічого не помічав. Мені не хотілося виказувати йому доньчину таємницю. То було лише між нами.
Уві сні я почула давню пісню. Таку, як ото співають дітям.
Пам'ятаю тогорічне свято Івана Купала. Купальського стовпа ставили в долині за готелем. То було єдине на острові місце, схоже на парк. Увечері там влаштовували танці.
Корнелії дозволили разом з усіма наряджати купальського стовпа. Атож, вона сподівалася зустріти там Акселя. Я попередила її, що зелена трава лишає на сукні сліди. Вона не зрозуміла двозначносте моїх слів, бо була страшенно наївна й збуджено прошепотіла мені на вухо: «Увечері будуть танці!»
Здавалось, заповідається чудовий погідний вечір. До готелю вже прибули перші курортники. Як на червень, стояла незвична спека.
Ґеорг пообіцяв узяти мене з собою.
- Серденько, ввечері спустимося вділ і подивимось, як танцює молодь, - сказав він.
Я вичистила й напахтила парфумами своїх собачок.
Ми дісталися до парку тоді, як танці почалися. Я шукала очима в юрбі світлу Корнеліїну сукню.
Затокою біля купальні пливла плоскодонка, в ній стояв високий чоловік і грав на скрипці. На якусь мить він нагадав мені пана Арнольда. Другий, дебелий чолов'яга, сидів на веслах і гріб попід берегом. То було прекрасно. Люди заплескали в долоні. Скрипаль уклонився й засяяв. Човен пристав до скелі. Скрипаль, узявши скрипку під пахву, спритно скочив на берег. Весляр припнув човна. Пан, що раніше грав на гармонії, десь зник з очей. Скрипаль знов приставив скрипку до плеча, й з-під його смичка полинула сентиментальна сучасна мелодія. Люди разом із ним піднялися до танцювального майданчика й повільно закружляли на помості.
Ми з Ґеоргом посідали на лавці під старим кленом і дивилися на них. Я копирсалась ціпком у жорстві й виводила його кінчиком візерунки.
- Диви! - нараз вигукнув Ґеорг. - Он Корнелія! Глянь, вона викапана мати! - В його голосі звучала гордість.
Я звела очі на поміст. Корнелія танцювала з Акселем. їхні прихилені одна до одної голови були однаково русяві. Обоє намагались ловити ритм музики. Здавалося, вони створені одне для одного. Такі русяві.
Мій шрам запашів.
- З ким то вона танцює? - спитала я.
- Не знаю, зараз роздивлюся.
Інші пари наче пропускали їх двох і ніби пливли навкруг них колом. Мені було ясно як Божий день, що Корнелія і Аксель знайшли одне одного, їх огортало променисте світло - якийсь осяйний німб. Не було жодного сумніву. Всім своїм виглядом вони нагадували брата й сестру.
Георг зняв окуляри й щосили потер очі.
- Як вони в мене стомилися, - пожалівся він. «Бо твої очі старі», - злісно подумала я.
Ми сиділи на лавці. Я не могла прилучитися до інших і_ танцювати, як решта молодих вродливих жінок. У мене боліла хвора нога. її судомило. Це не давало мені спокою і ввесь час нагадувало, що я напівлюдина. Каліка.
- Чого ти така сумна? - спитав Ґеорґ. Я збиралася з думками.
- Та нічого. В мене теж стомились очі, - збрехала я. [40]
- Хочеш додому? Вже смеркає.
Я кивнула головою й, спираючись на його плече, підвелася. Корнелія та Аксель кружляли на майданчику в танку - здавалося, ніби то плавають блискучі риби. Вони не помітили, коли ми пішли.
- Не чіпаймо її, - довірчо сказав Ґеорґ. - їй так весело, нехай розважається.
Нараз я пригадала слова мелодії, яку завжди грав пан Арнольд: «Я не кохаю вас, лишень хіба що в сні».
Подумавши про пана Арнольда, уявила собі його очі - лукаві, масні, немов у пияка.
Ми поволеньки поплентали додому. Вечір видався теплий. На вулицях панувала тиша, більшість острів'ян гуляли в парку. Ще було видно.
Зайшовши в дім, Ґеорґ поцілував мене в щоку й попросив трішки затриматись. Він погукав Оліну й загадав подати чай.
Пригадую, як я, нашорошивши вуха, лежала в своїй кімнаті. Чула, коли повернулась Корнелія. Вона крадькома піднялася до мене. Я відхилила ковдру, й вона, плюхнувши в мої обійми, полегшено зітхнула.
- Чого це ти зітхаєш? - спитала я. - Цеї ночі ти маєш бути щаслива. Я бачила, як ви з Акселем танцювали.
- Це від щастя. Боюсь, його в мене забагато. А що, як нічого цього немає, може, це тільки сон?
Я відчула під своєю долонею її гарячі перса з м'якими пипками.
- Скажи, що це правда! - благала вона.
- Авжеж, правда, авжеж, правда! - замугикала я, погойдуючи її туди-сюди. Тепер вона дихала спокійніше. Потім ми собі мовчки лежали. Незабаром вона в моїх обіймах заснула. Так було вперше.
У скронях важко гупало.
Мене пойняла тривога, й сон мов зняло рукою. Я вивільнилась від Корнелії, підвелася з ліжка, сіла біля вікна й задивилась надвір. Ніч заходила в ласку дня. Я відчула себе старою.
Зненацька згадалось, як старостин хлопець чекав на мене біля хвіртки. Він стовбичив там і в дощ. Нині я не пригадую його обличчя, зате не можу забути його благального погляду. Я вдавала, нібито зневажаю його собаче обожнювання.
Згодом, коли я окривіла, мені не бракувало його соромливих візитів чем-ности.
Ніч була свіжа, молода, приємна. Понад морем і скелями лилося світло.
Мені привиділось, наче в провулку між крамницями скрадається пацюк.
Через кілька дверей відси глибоким, спокійним сном спав Ґеорґ. Мені вже не кортіло, як раніше, йти до нього. Бо я знала, що він проситиме його не розбуркувати.
Моє тіло відчувало порожнечу й голод.
Я глянула на ліжко, де в оточенні собак спала Корнелія. Вона усміхалась уві сні. її личко розм'якло, порожевіло й зробилось принадним. Дівчина була варта кохання. Хіба ж вона винна, що мене не кохали? Ні, не винна.
Я лягла біля неї, вдихаючи її солодкуватий запах. Коси були теплі й м'які. Я вкутала ними собі обличчя.
Оліна наскаржилась Ґеорґові, що вже збила ноги, виконуючи мої нікчемні забаганки. Він мене боронив, мовляв, мені таки важко ходити самій. Та водночас Ґеорґ попросив мене щадити Олінині сили.
- Вона вже стара й не здужає бігати стільки, як раніше.
- Якщо стара, то нехай кидає роботу.
Ґеорґ сказав, що не збирається обговорювати цю справу далі.
- Не дам собі в тямки, як ти можеш ображатися на Оліну? Вона й мухи не зобидить.
- Куди там! А ще вона обожнювала Віолу, дякую, я це вже знаю.
- Невже ти ревнуєш до Віоли? Хіба не розумієш, що то було інакше...
- Так, мабуть, не розумію. [41]
- Годі балачок про Віолу.
Наші погляди схрестилися, мов шпаги.
Віола була сонцем і обіймами. Я була солоним і гірким джерелом, яким ніхто не міг угамувати спраги. Тепер сіль утратила свій смак.
Коли Ґеорг бував у від'їздах, Корнелія спала зі мною. Ми складали одна одній товариство. Ми не мерзли під ковдрою. Корнелія була дуже чутлива й боялась лоскоту.
Розкинувши карти, я наворожила їй щасливе майбутнє.
- Ось чирвовий валет. Тінь усмішки.
Пригадую, як вони перезиралися в церкві. Звісно, Ґеорґ нічого не помічав. Вони ледве стримували сміх. Огрядний, поважний Ґеорґ сидів біля мене й водив пальцем у псалтирі. Він не бачив геть нічого, що діється навкруг.
Якось Корнелія сказала, що «Три Брати» ловили рибу на захід од Вале й у першому ж неводі витягай трупа. Той так довго пробув у воді, що навряд чи хто його впізнав би. Птахи поклювали йому обличчя.
- Що вчинив Аксель? - спитала я.
- Звісно що: спустився в трюм, - стиха відповіла Корнелія. - Не міг на те дивитись.
Коли Пауль не слухався, я зачиняла його в шафі.
- Тепер слухатимешся? - питала я, стоячи поряд, і відчиняла дверцята аж тоді, як він відказував:
- Слухатимусь.
Корнелія прибігла й кинулась мені в обійми.
- Я заручена! - вигукнула вона й докинула з утіхою. - Звісно, таємно.
- Ти щаслива?
Вона кивнула головою і м'яка, мов кошеня, потерлась об мене. Мені защеміло серце. Я відчула суміш радости й болю. Хвилювання й гніву.
- Не кажи нічого татові!
- Авжеж.
Нараз на мене навалилася втома.
- Корнеліє, поговоримо згодом. У мене трохи макітриться голова.
- Тоді тобі краще лягти в ліжко.
- Так.
Вона лишила мене саму. Я зайшлася німим плачем. Хтозна-чого мене посіла така журба. Хтозна через кого я плакала.
Колись я мала звичку сидіти безсонними ночами біля вікна й дивитись надвір. Нічне море скидалося на живу, грізну істоту. На пристані не було ні душі.
Море світилося.
Рибальські судна не вмовкали і вночі. їх гойдало море, прибивало до причалу й з рипом відкочувало назад.
Зазвичай я сиділа й мріяла, як би мені самій вибратися на прогулянку. Знала, що з гір відкриється чудовий краєвид. Першого літа ми з Георгом відвідали всі ті неповторні, Богом забуті місцини.
Пам'ятаю, як я передчувала наближення осінньої бурі. Вгледжувала око місяця. Коли штормило, на буї калатав дзвін.
Іноді я бачила потойбіч, на Гольмені, якогось чоловіка, що походжав понад берегом. Може, виглядає когось?
Тут, на острові, ніде нікого не видно, але завжди когось та укмітиш.
Пам'ятаю чорну стоячу воду в загаті біля каменоломні.
Ночами я відчиняла вікно. Втягувала в легені свіже повітря. Море пахне ніччю і розпускається, ніби квітка. Красивішого виду, як з нашого дому, немає.
Мені подумалось про Віолу - це ж і вона колись, як я, сиділа тут і зітхала.
Я помітила, як унизу, на пристані, дикі коти б'ються за покинуту рибину. [42]
Я була мов та дитина, що дивиться на забавки іншої: зараз же кортіло мати й собі таку цяцьку. Я ревнувала Корнелію, ревнувала їх обох. До їхнього єднання і їхньої молодости.
Не в змозі далі стримуватись, я все розказала Ґеорґові. Він захвилювавсь, але не так, як я очікувала.
- Ну, то що ти скажеш на цю історійку? Либонь, ти мріяв не про такого зятя, як цей?
Я відчула, що задихаюся.
- Та не про такого.
- Вона все від нас утаїла.
- Це речі делікатні. Певно, їй нелегко говорити, знаючи, що ми цього не схвалимо.
Він зняв окуляри й потер скроні.
- Ти стомлений?
- Та так, мабуть, трішки.
- Скажи що-небудь.
- Думаю, в таких питаннях людина мусить дати душі волю.
- То ти не маєш нічого проти?
- Він порядний хлопець.
- Звідки ти знаєш?
- Бо знаю його родину. То прості роботящі люди.
- Та це ж бозна-що! Невже тобі байдужки до майбутнього своєї доньки? Ану скажи, чи забезпечить її цей хлопчина?
- Я допоможу йому звестись на ноги.
- Буде каяття, та не буде вороття, ось побачиш. Це твій вибір. Корнелія не моя донька.
- Я лишень хочу бачити її щасливою. Хочу, щоб вона вийшла заміж з кохання, як і я.
- Ти кажеш про Віолу, я розумію. Він помовчав, а тоді буркнув:
- Вибач.
Малим Пауль грів свої руки об мої вогнисті стегна. Ми гралися в гру, ніби він песик. Я годувала його зі жмені. В нього був не ніс, а гарячий писочок.
Пам'ятаю, як я попросила Корнелію розповісти мені про перший Акселів цілунок.
Купальського вечора він проводжав її додому. У провулку, не доходячи до нашого будинку, він обхопив її за стан і поцілував.
- Він уже куштував горілку? - іронічно спитала я. Поблажлива інтонація не могла мені зарадити.
- Здається, ні.
Одного вечора я чула, як Ґеорґ та Корнелія розмовляють у конторі. Вони ні разу не підвищили голосу. Виходить, дійшли згоди. По тому Корнелія забігла до мене.
- Дякую, що розказала. Дякую за допомогу. - її очі сяяли, світилися й променіли, як море. - Ракель, я так тобі вдячна. Що б я без тебе робила?
Взявши ЇЇ за руки, я трохи зоддалік пильно подивилась на неї.
- Ану зізнайся, невже ти й справді можеш уявити себе рибальчихою?
- Задля Акселя я ладна на все! - з трепетом відповіла пасербиця.
- Не будь невдячна батькові, ти знаєш, скільки він для тебе зробив.
- Я йому вдячна. Але я кохаю Акселя.
- Принаймні думаєш, ніби кохаєш.
- Ракель, чого це ти раптом таке кажеш? Це жорстоко.
- Я не маю на думці нічого лихого.
- Я знаю, що він мене кохає.
- Звідки таке знаття? [43]
- Він мені казав.
- Ото й уся певність? - Я всміхнулася.
- Я йому вірю.
- Я питаю лише тому, що не хочу, аби ти каялася потім. Ти, мабуть, це розумієш?
Вона кивнула головою й закусила повну спідню губу, щоб нічого, бува, не зірвалося з вуст.
- Ну, що ти збиралася сказати?
- Нічого.
Пригадую, як я напустила була на старостиного хлопця догів - Цезаря та Майора. Сама стояла за будинком і дивилась, як він дає драпака, втікаючи від них схилом. Під собачими лапами шурхотіла жорства.
Коли Ґеорґа не було вдома, я вигадувала Корнелії всілякі зачіски. їй подобалося відчувати в своєму волоссі мої пальці. Я вся просякла запахом її кіс.
- Може б, ти якось днями привела Акселя додому, щоб ми з ним поговорили?
- Не знаю... А бува тато його лаятиме?
- За віщо?
Вона сиділа мовчки. Я підняла її за підборіддя й суворо спитала:
- Корнеліє, ти щось од мене приховуєш? Вона уникала відповіді.
- Корнеліє, - мовила я м'якшим тоном, - сьогодні гарна погода й мені трохи попустило ногу. Може, прогуляємося до Бровика?
Ми вляглись і вийшли надвір так хутко, наче боялися, що нам хтось завадить. Я взяла її під руку. «Трьох Братів» на пристані не було. Ми проходили проз крамниці, біля яких сиділи старі діди й правили теревені. Вони з нею віталися.
Правду кажучи, як для прогулянки було надто вітряно. Я боялася, що капелюха зідме в море. Мені було ніяк тримати і його, й Корнелію, і свій ціпок.
- Мабуть, затишок ми знайдемо у Бровику, - сказала Корнелія.
Ми пішли попід кручею, минаючи місце, де завжди розверталися судна. Згодом за вузьким сирим звором показалась гора й відкрите море. Ген-ген удалині бушував прибій. На підході був чийсь баркас. Над ним кружляли чайки. Якби я мала бінокль, то, напевно, побачила б, як те судно зветься. Корнелія здавила мені руку.
- Я хвилююсь за Акселя, щоб із ним бува чого не сталося, - раптом сказала вона.
- Цебто в морі ?
- Ти ж знаєш, що сталося в Курне. Просто жах.
- Чого б це з Акселем щось сталося? Він не з тих, що лізуть поперед батька в пекло, правда ж?
- А що як вони наскочать на міну?
- Дурниці.
Ми спустились до води. Я зняла рукавичку, схилилась і вмочила долоню в море. Вода була холодна, всього-на-всього кілька градусів.
Нараз Корнелія скрикнула й випустила мою руку. Я ледве не втратила рівноваги й замалим не впала у воду. Якимось дивом пощастило спертися на ціпок.
Обома долонями Корнелія затулила вуста, щоб не кричати криком. Крізь пальці долинув жалібний стогін. її вид пополотнів.
- Що таке? - смикнула я її за рукав.
Вона кивнула рукою в той бік, де на осонні між синіми водоростями й морською травою гойдалася чиясь голова з блідим обличчям і рудою чуприною.
- Господи, зглянься над Акселем! - заголосила Корнелія.
- Ти що, з глузду з'їхала? Чи до речі зараз згадувати Акселя? Подумай краще про того бідолаху. Треба погукати когось на поміч, розумієш? [44]
Я її потермосила.
- Я знаю, що з Акселем щось сталося, тепер я це знаю.
- Не дурій, люба. Візьми себе в руки!
- Не можна допустити, щоб із ним щось сталося. Ти ж це розумієш, Ракель?
- Ходімо допоможеш мені, нам треба гукнути людей.
- Ракель, у мене буде дитина.
Я відважила їй ляпаса й похолола.
- Я тобі не вірю. У тебе розгулялась уява.
- Це правда, Ракель. Ти повинна мені допомогти.
- Що ти накоїла?
- Я не могла встояти. Вибач мені, ти повинна вибачити.
- Не відаєш, що кажеш. У тебе істерика. Ти мусиш узяти себе в руки, Корнеліє.
Ми поквапились узворот. Напівдорозі я сіла край лавки віддихатися, Корнелія тим часом привела людей.
Потім я сиділа біля вікна й дивилась, як несуть мерця на марах.
Довідавшись, що сталося, Ґеорґ швиденько вибіг з дому.
Нікому не хотілося тримати труп у своїй повітці. Люди боялися накликати біду. Зрештою Ґеорґ запропонував їм покласти мерця в нашій шопі для човнів.
Книга: Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
ЗМІСТ
| 1. | Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи |
| 2. | З часом Корнелія почала навідуватися до моєї кімнати. Спершу... |
| 3. | - Я не забобонний, - сказав він. Той мрець виявився... |
| 4. | - Ґеорґу, хто скаже Акселеві? Ввечері повертаються «Три Брати», ти... |
На попередню
|
|
