Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
- Я не забобонний, - сказав він.
Той мрець виявився молодим, безвусим англійцем. Певно, пробув у воді не більше двох-трьох днів, бо море його не спотворило.
Корнелія була як не при собі. Сиділа у моєму кріслі, згорнувшись калачиком, і похитувалася. Була бліда. Розгойдувала крісло.
- Ракель, ти повинна мені допомогти, - час по час торочила вона.
- Чого ти від мене хочеш? - сухо спитала я. - Якщо кажеш правду, то нічого тут не вдієш.
Вона мовчала.
- До речі, Аксель уже знає?
- Я ще йому нічого не казала. Це знаєш тільки ти.
- Сподіваюсь, він тебе не розчарує.
- О ні, ні... - зойкнула вона, затуливши обличчя руками.
- Ти хочеш, щоб я з ним поговорила? Вона підвела очі.
- А ти справді поговорила б?
- Нехай він зайде сюди в той час, як твого батька не буде вдома. Корнелія схопилася з крісла-гойдалки й удячно пригорнулась до мене. Я поцілувала її в ясне чоло.
Наступного ранку прокинулася з відчуттям нового життя в тілі. З якимось напіврадісним, напівсумним відчуттям. Дивно, як я раніше того не помітила. Тепер, знаючи все, я вмить завважила ознаки, які вказували на те, що моя пасербиця справді чекає дитини. Та чи ж мені раніше було повилазило?
Цікаво, де вони знаходили прихисток?
Я змусила Корнелію зізнатися. Здавалось, їй страшенно подобається сповідатись перед] мною. Отож, вона відвідувала «Трьох Братів» упродовж багатьох вечорів. Ховались у каютці під палубою. Там усе й сталося. Корнелія скаржилась на вузьку койку. Вони зачиняли люк, бо тремтіли, щоб їх ніхто не помітив, хоча стояла така задуха, що внизу нічим було дихати.
Пасербиця закохалася по самі вуха й нічого не соромилась.
Аж ось у моїй кімнаті з'явився з шапкою в руках Аксель. Корнелія нас познайомила. Аксель відпустив її руку й привітався зі мною.
- Гаразд, Корнеліє, - мовила я, - може б, ти лишила нас на часинку самих, щоб ми собі погомоніли?
Вона знехотя скорилася. Ми лишились віч-на-віч. Аксель мовчки стояв посеред кімнати. На ньому була груба сукняна куртка. [45]
- Сядьмо, - запропонувала я. Він сів край стільця.
- Говорімо навпрошки... - почала я.
У мене запаморочилась голова. Видно, Аксель був скритний. Моя впевненість розвіялася як дим. Я немов проковтнула кістку. Було цікаво, що Корнелія йому про мене казала і що він чув раніше.
Я виклала йому все чисто й спитала, що ж він збирається робити. Він мовчки вислухав, а тоді по-хлоп'ячому зухвало випалив:
- Я хочу з Корнелією одружитися!
- І ти зможеш утримувати дружину й дитя?
- Я буду...
Я урвала його помахом руки.
- Цить! Розумію, що ти розраховуєш на допомогу пана Вебера. Щоб одружитися з донькою пана Вебера... - я не доказала до кінця.
- Я сам упораюся. Я кохаю Корнелію, хоч би там хто був її батько.
- О, о, як шляхетно! Та навряд чи я тобі повірю. Либонь, нам доведеться змиритися з тим, що є, еге ж?
Аксель тремтячими пальцями м'яв шапку, а підошвами шкрябав по підлозі. Ладен був мене вбити, я була цього певна.
- Не знаю, що сказати... - зітхнув він. Атож, він не знаходив слів.
- Краще мовчи. Вийшло дуже погано. Ми мусимо це залагодити. Я поговорю з паном Вебером.
- Був би вам вельми вдячний, - заходився він кланятись.
- Та ну, облиш, - урвала я. - Тепер іди. Я все владнаю.
Коли він уже зачиняв двері, мені так стало його жаль, що я гукнула:
- Не хвилюйся. Хтозна, чи він мене почув.
Лишившись сама, я довго валялася в ліжку. Собаки липли, як на мед. Я їх проганяла. Вони намагалися лизати мене в обличчя, я ввесь час їх відпихала.
Несподівану насолоду дістала від чорного гіркого шоколаду.
Я більше не знала, що мені хочеться. Власне, я ні на що не могла вплинути. Чом би мені їм не допомогти?
Колись мені приснився сон, нібито комусь заманулося мене вбити. Мої двері були зачинені на засув, але я знала, що за ними стоїть убивця. Почувся зворушливий, добре знайомий стук. Якоїсь миті я мало була не відчинила. Аж тут до мене озвався чужий, погрозливий голос.
Корнелія була для мене втрачена. Вона відійде від мене й стане цілком самостійною. Стане матір'ю. Не прибігатиме до мене, щоб спитатися поради, як глядіти дитину, бо я на тому геть не тямилась. Я більш нічого не могла її навчити.
Тепер мені було гидко навіть думати про пасербицю.
Я намагалася собі уявити, як то під палубою «Трьох Братів» усе те сталося.
Ґеорґ мене здивував. Він засміявся якимось сухим, дерев'яним сміхом. Немов у тій непристойній історії, де оповідалось про те, як його донька кохалася з Акселем на рибальській койці, було щось веселе.
- Рибальські судна використовують на таке не вперше, можеш мені повірити, - покепкував він.
- Цього разу осоромилась твоя донька.
- Осоромилась? Про це ж ніхто не знає. Ну, а як вони пошлюбляться, то хіба кого обходитиме, що дитина з'явиться трохи зарані? Усе складається добре.
І хоч не затівалося бучного весілля, Корнелія, однак, нервувала. Пригадую її очі - повні сподівань. Я допомагала їй наряджатися. Для заспокоєння нервів дала келишок лікеру.
- Я й перед конфірмацією так психувала. Який то був жах, я вся впріла! Я їй усміхнулась. Вона ледь пригубила лікер. [46] її русяві коси переливалися в моїх руках. Від самої думки, що Аксель, як і належить законному чоловікові, цього ж вечора їх розпустить, мене занудило.
Прикріпляючи в неї на голові фату, я вколола собі палець. Крапля кро-ви попала на русяві, блискучі коси дівчини.
Пригадую власне скромне весілля. Воно лишило гіркий осад.
Я згоряла від сорому за Корнелію, що затялася вбратись у білу вінчальну сукню з букетиком гвоздик у руках. Та вона була чарівна. Рум'яна, осяйна, така, як і завше.
Впадала у вічі дивовижна схожість молодят. Коли читали псалом, Ґеорґ схилився мені до вуха й прошепотів:
- Мов брат і сестра, еге ж? Не дивно, що вони знайшли одне одного. Геть-чисто як брат і сестра!
Як на мене, сказано то було не до речі.
Дитяче, радісне личко Корнелії. Я глянула на Ґеорґа. Мабуть, тої миті він думав про Віолу.
Обряд. Урочисте пасторське благословення.
Коли вони обернулися, щоб іти проходом, Корнелія вловила мій погляд. Я кивнула їй головою і усміхнулася. Вона скидалась на чайну троянду. Була така беззахисна.
Акселева мати усміхалася, виставляючи напоказ попсовані зуби, а батько тримався суворо й велично. Я розуміла: їм здавалось, ніби вони впіймали Бога за бороду. Певно, тішилися, що їхній син сягнув так високо.
Коли «Три Брати» випливали в море, Корнелія приходила до мене.
Ґеорґ придбав молодятам будиночок неподалік. Нічого кращого вони собі й не снили. Думаю, моя пасербиця не усвідомлювала, як добре для неї все залагодилось, їй здавалося, що інакше й не мало бути. Либонь, то через її розпещеність.
Корнелія часом забігала до мене й усідалася біля моїх ніг. Погойдуючись у кріслі-гойдалці, я гладила її по голові.
Якось вона мовчки взяла мою руку й приклала до свого випуклого живота. Я збентежилась, відчувши під пальцями якийсь рух, і сахнулась од неї. У мене в цьому не було досвіду, аніякісінького. Спитала, чи їй не страшно.
- Чого б це мені було страшно?
- Хіба ти не боїшся пологів? Вона стенула плечима.
- У мене ж є ти й Оліна.
Я взяла її гарячу руку, повернула долонею догори й заходилася читати. Лінії не змінилися. Вона стривожено спитала:
- Ти щось побачила?
- Ні, Корнеліє, все гаразд.
- Я боюсь одного. Боронь Боже щось станеться з Акселем. Мені не до душі оте рибальство. Коли він уночі бозна-де в морі, не можу стулити очей.
- Хіба я не казала, що тобі не личить бути рибальчихою? Ти ж така тендітна.
- Я просила тата, щоб улаштував його десь на суходолі.
- Думаєш, Аксель згодиться?
- Має згодитися, принаймні поки народиться дитина. Я впевнена.
- А чого він не перевідує мене?
Корнелія не квапилася відповідати, і я допитувалась далі:
- Чи він не любить мене?
- Таке...
- Він же ніколи до мене не заходить.
- Ось я попрошу, хай зайде.
- Раз сам не хоче, то не силуй. Він таки невдячний.
- Ні, запевняю тебе, Аксель тобі вдячний.
Пам'ятаю, як після вибуху міни за Валенбротом, біля пристані табуном плавала дохла риба з набряклими білими черевами. [47]
Коли «Три Брати» причалювали до берега, Корнелія чекала на набережній. Вона стояла, закутавшись у шаль, як рибальчиха.
Чоловіки брали Акселя на глузи. Інші жінки не стовбичили без діла на пристані, а поралися вдома по господарству. Не заведено було проявляти ніжнощі. Думаю, люди їм заздрили.
Я сиділа біля вікна й дивилась, як Аксель сходить на берег і, попри шпильки товаришів, цілує молоду дружину в уста. Вони скидалися на двійко голуб'ят. На братика й сестричку.
Поцілувавшись, обоє разом ішли додому. Він бережно обіймав її рукою за стан, а вона схиляла голову до його плеча. Невже вона не розуміла, що проймається рибним духом?
Я прокидалась від шкрябання пацючих кігтів. Оліна запевняла, нібито пастки порожні. Вона стояла на тому, що миші й пацюки на горищі не водяться, та я чула їх ночами, я їх чула!
- Корнеліє, ти знаєш, від тебе тхне рибою...
- Я про це не думала...
- Ти вже стала справжньою рибальчихою.
Мене нудило від змішаного духу трояндової олії та оселедців.
- А що то сталося з Акселевими зубами? Чого вони в нього такі погані?
- Він змалку не пив молока, в них не було грошей на молоко.
- Ти ба...
- Мене це не обходить.
- Авжеж, Корнеліє.
Пізнього вересневого вечора хтось постукав у вхідні двері. Я не спала, а просто лежала в ліжку. Чула, як Ґеорґ зійшов донизу й відчинив. За якусь мить він стояв у моїх дверях. З лиця був червоний як рак.
- Швиденько вдягайся й ходімо! - закричав він. - Корнелії пора! Оліна вже в неї!
- Стривай, Ґеорґу! Треба послати по лікаря!
- Вона хоче, щоб прийшла ти, вона гукає тебе!
Собаки занепокоїлися. Я незчулась, як і вбралася. Ґеорґ допоміг мені зійти сходами донизу й темним провулком дістатись до Корнеліїного будинку.
Корнелія лежала в нічній сорочці. її обличчя блищало й пашіло жаром. Побачивши мене, вона важко видихнула:
- А ось і ти!
Ґеорґ збентежився. Щось промимривши, він вийшов із кімнати. Я чула, як він говорить з Оліною.
Я відставила ціпок і сіла край ліжка. Корнелія схопила мене за блузку й притягла до себе.
- Де Аксель? - запхинькала вона. - Чого його тут немає?
- Корнеліє, ти ж знаєш, що цеї ночі він на «Трьох Братах», - спокійно відповіла я, відчіпаючи її пальці від своєї блузки.
На кухні гуркотіла посудом Оліна, гріючи воду.
- Тобі дуже боляче?
Обличчя Корнелії вкрилося зморшками.
- Може, таки послати по лікаря? Вона відкинула голову.
- Де Аксель? Скажи йому, хай іде сюди!
- Не думай зараз про Акселя, - суворо мовила я.
- Скажи, з ним нічого не сталося?
Вона дивилась на мене блискучими очима. Той блиск наводив на думку про божевілля.
- Акселеві нічого не загрожує. Він дає собі раду.
- Це правда? [48]
Я кивнула головою й підвелася з ліжка. Вона схопила мене за руку.
- Не йди нікуди. Не кидай мене саму!
До кімнати зайшла Оліна. Я пересіла до вікна. Надворі стояла така темрява, хоч в око стрель. З Корнеліїної спальні не видно було маяка.
Оліна морщавими руками мацала напнутого, як бубон, живота Корнелії. Гладила і надавлювала на нього. Мені він здавався сміховинно великим. Корнеліїне обличчя скривилося й спотворилось.
- Я не можу чимось допомогти? - невпевнено спитала я. Оліна похитала головою і поплескала Корнелію по щоці.
- Здається, починається.
Корнелія застогнала. Оліна дала їй випити коньяку й гарячого молока.
- Пані, можете піти нагору й лягти. Починаються перейми.
- Що ти, Оліно? Я не кину Корнелії. Я обіцяла бути при ній.
- Ваша воля, пані. Якщо витримаєте.
Корнелія насилу підвелася на лікті й глянула на мене.
Час ізбігав. Ґеорг знову пішов додому. Я сиділа й дивилась на пасербицю. Подеколи вона жалібно стогнала. Обводила поглядом кімнату. Іноді питала про Акселя. Тоді я відповідала:
- Він скоро прийде.
Ніч тяглась без кінця-краю. Сидячи на стільці, я поринула в напівдрімоту, та мене збудив спершу приглушений, а потім пронизливий крик.
- Ну-ну, не кричи. Ти ж знаєш, що це не допоможе. Не кричи.
Я підійшла й полапала її чоло. Воно було водночас і гаряче й холодне. Геть спітніле.
- Незабаром минеться, - звичним голосом сказала Оліна. Корнелія дивилась затуманеними очима. Дряпнула мене за руку.
- Облиш, боляче, - попросила я.
- Де Аксель? Він не може мене покинути! - ридала вона.
- Він скоро прийде! - збрехала я. - Він тебе не покине!
- Обіцяй мені! - скрикнула вона. Я стиснула її пальці.
- Обіцяю.
Оліна злісно зиркнула на мене.
- Такого не обіцяють. Таке відає лише Господь Бог.
Корнелія кілька разів глухо, жалібно скрикнула. Я злякалась, що вона перестане дихати.
Перед самим світанком вона розродилась хлопчиком - кволеньким, голомозим, зарано народженим дитям. Воно було закривавлене й негарне. Мені здалося, що від нього йде неприємний дух.
Оліна помила немовля й поклала біля Корнелії. І хоч та була виснажена до решти, дитині вона всміхнулась.
Георґ заспаними очима дивився на дитину в Корнеліїних обіймах. Він був розчулений. Корнелія ще дрімала. Один раз була прочумалась і спитала, де Аксель, а тоді провалилася в справжній, глибокий сон.
Пригадую, як я вперше взяла Корнеліїного Пауля на руки. Душа завмирала від страху, що впущу його додолу.
Мені подобалося гладити його ніжне тім'ячко. Я думала: а бува через це м'яке безволосе місце неправильно ростиме голівка? Я бачила, як там б'ється пульс.
У Корнеліїної дитини були здоровенні, якісь тямковиті очі. Мені здавалося, що цей погляд проймає мене наскрізь.
Корнелія дала мені малюка на руки. Сидячи в кріслі-гойдалці, я гарячково стискала його в обіймах і помаленьку погойдувала. В мене на лобі засвербів шрам, та я не могла почухатися.
- Забери його. Мені вже несила тримати.
Вона всміхнулась, підхопила малюка на руки й приклала до грудей. Дитя вмить угамувалося.
Не знаю, чого мене обурювало, коли я бачила Ґеорга з Паулем на руках. [49]
Він був у неймовірному захваті від хлопця, називаючи його хорошунчиком, хоча всі помічали слабість і малокрів'я дитини.
Пауль ріс. Мені він був схожий на свою матір, хіба що трохи блідіший. Коли Аксель відпливав у море, Корнелія з дитям на руках приходила до мене.
- Я мрію мати багато дітей, - звірилася вона мені. - Не хочу, аби Пауль ріс сам, як я.
А ще не хотіла, щоб я їй ворожила.
- Ні, не треба, - усміхнулась вона.
До нас долинули чутки, що десь у Люсечілі вмирають люди. Спершу я не йняла тому віри. Але хто бував на материку, підтверджував чутки.
Як на мене, то був дим війни. Я була щаслива, що живу на острові. Думала, сюди епідемія іспанки не сягне. Просто не здолає моря.
Я спитала Ґеорга, що ж, власне, відбувається. Він занепокоєно відповів, що не знає, в чому річ, та сам на деякий час відклав свої поїздки. «Поки ' все втрясеться», - сказав він.
- Як ту хворобу підчеплюють? - спитала я. Він розповів про те, що вичитав у «Богуслені».
Барометр падав усе нижче й нижче. Сирий туман укутав цілий острів. Наче взяв його в облогу.
Судна нікуди не відпливали.
Туман накочувався, ніби жива істота, й поволі розгортав свої обійми. Його мацаки, звиваючись навкруг сходів густою білястою запоною, досягали лоцманської вахти.
Тепер ніхто з острова не виїздив і ніхто на острів не прибував.
Я просила Ґеорга не виходити надвір.
- Свіже повітря ніколи ще нікому не вадило, - відповів він.
Туман створював гнітючий настрій. Стояла найтемніша пора року. Під нечисленними вуличними ліхтарями відбивалися лише маленькі круги тьмявого світла.
Крізь туман горлав рупор. Світло маяка захлиналося від туману й пітьми.
Корнелія раділа, що Аксель біля неї. Вони трималися дому й самі давали собі раду.
Пригадую, білизна не висихала. Простирадла в ліжку були такі, що хоч викручуй.
Люди не могли дістатися до церкви. Туман витав над самісінькою водою, здавалося, море кипить і парує. Дивно було бачити на пристані ввесь риболовний флот. Набережною тинялись без діла чоловіки. Не могли вгамуватися. Саме в цей час у розпалі була ловитва оселедців неводом.
Одного разу від каменоломні до нас долинув гучний гуркіт. Там, казали, підірвався на смерть якийсь чоловік. Хтозна, був то нещасний випадок чи ні. Пахло димом пожежі.
Безпросвітна темрява. Над причалами вигинався й кубливсь туман.
Зненацька туман розвіявся. За кілька годин знов проясніло. Після туману лишивсь мокрий слід сирости та холоднечі. Корнелія з малим Паулем прийшла до мене.
- Що сталося? - спитала я, помітивши на її обличчі стурбованість.
- Я не хочу, щоб Аксель ішов у плавання! Краще б уже був туман!
- Не кажи такого. І навіть викинь таке з голови. Не забувай, що це його робота, ти знала зарані. Знала, на що йдеш, коли виходила заміж за рибалку.
- Я думала, поки Пауль навчиться ходити, Аксель працюватиме в конторі.
- А може, його не влаштовує сидіння в конторі, ти думала про це?
- Він каже, що божеволіє, як не виходить у море.
- Ти мусиш із цим змиритися. [50]
- Я так боюся, що з ним щось станеться. Що я без нього робитиму?
- Не снуй лихих думок, Корнеліє.
Одного дня Ґеорґ розповів, що кількох своїх службовців серед білого дня відіслав через хворобу додому.
Лікар закликав людей по можливості не виходити з домівок. Оліна мовбито чула, що в неділю ніхто не наважився піти до церкви на причастя, щоб не заразитися з чаші.
- Ну ж і ганьба! - мовила вона.
Корнелія прийшла до мене в сльозах. її приятелька Аліса, з якою ми, як правило, грали в канасту, раптом звалилася з ніг, підкошена хворобою. А за добу й померла. Корнелія побивалася, що з переляку не пішла на її похорон.
- Я слабодуха. Боягузка.
По померлих бемкали дзвони. Двадцять хвилин за кожну душу. Під сірим застиглим небом - новий вид дзвінкого мовчання.
Ґеорґ прийшов додому й розказав, що приміщення школи віддали під лазарет. Надійшло розпорядження хворих із домівок переносити туди. Мовляв, аби послабити ризик зараження. Все то було дарма. Якийсь жах.
Темрява, холод, невтримна, небачена пошесть.
Стрілка барометра зрідка падала.
Я сиділа біля вікна й дивилась на воду, ніби на хворобу. Може, сподівалася вгледіти, як вона перебродить море.
Я відчувала ту саму втому, що й завше. Нога нила від паршивої зимової негоди. М'язи потилиці, певно, задубіли.
Наскільки мене не зраджує пам'ять, я день у день чекала смерти.
Впала пітьма.
Іспанка лютувала дедалі дужче.
Навідавшись до нас, Корнелія поклала Пауля на моє ліжко. Сама примостилася скраю й заходилась помалу його лоскотати. Від задоволення він стулив повіки, а згодом заснув. Собаки зацікавлено вибалушили на нього чорні очі.
Я відкрила цукерницю й простягла Корнелії.
- Не хочу, дякую.
Я взяла карамельку й поклала собі на язик.
- Мені хочеться, щоб Аксель швидше повернувся додому. Самій у хаті страх як моторошно. Здається, по всіх кутках лежать або хворі, або мерці.
- Ти ж знаєш: вони лежать у школі. Лікар Берг робить усе можливе.
- Оліна казала, що він п'є коньяк, аби не вибитися з сил. Хтозна, коли й спить.
Залягла тиша. Моя пасербиця сиділа мовчки, перебираючи пальцями торочки накидки.
- Чого Аксель не лишився вдома? Хіба не розуміє, що він мені потрібен? Я погладила її по лобі й приклала пальця їй до вуст.
- Він же післязавтра повернеться.
- До того ще ціла вічність.
- Хочеш, я з ним побалакаю. Може, він усе збагне, коли я йому поясню, що в тебе на душі? Як ти гадаєш?
Корнелія кивнула головою. Тієї миті вона скидалась на мале дівча, що пестить пухнастий чубчик на Паулевому тім'ячку. Малий крізь сон заплямкав.
- Хочеш, поворожу? Як раніше.
- Ні, не хочу.
Мітса застрибнула на ліжко й шорстким язичком лизнула Пауля по обличчі.
- Мітсо, геть від нього! - гримнула я.
- Нічого, вона ж по-доброму... - мовила Корнелія. Пауль пхинькнув, та, здавалось, не збирався прокидатись. [51]
- То що, може, зіграємо партію канасти? Якщо ти, звісно, хочеш.
- Не знаю...
- Нам треба щось придумати й не забивати голову всілякими думками. Я не люблю, як ти журишся.
- Знаєш, мені згадуються ті вечори, коли ми грали в карти з Алісою. Вона померла, а мені й досі не віриться.
- Не думай більше про те, так буде найкраще. Зараз я попрошу Оліну принести келихи й пляшку доброго яєчного лікеру. Що скажеш?
- Не знаю...
- Ось послухай мене. Ми спустимося в бібліотеку, сядемо й зіграємо партію перед каміном.
Вона скорилась, допомогла мені підвестися й підхопила Пауля на руки. Собаки супроводжували нас до бібліотеки.
Я потасувала карти й розклала їх. Корнелія відкрила свої й стала роздивлятись.
- Як ти думаєш, що зараз робить Аксель? - зненацька спитала вона.
- Мабуть, нипає по палубі й хапає дрижаки, - роздратовано відповіла я.
- Не кажи так! Уявляєш, яка там холодюка?!
- Він до неї звик, не думай про те. Твій хід.
Вона виклала карту. Зайшла з тацею Оліна. Я сказала:
- Оліно, я ж мала на думці інші келихи, шліфовані. Знаєш, про які я кажу чи ні?
Вона слухняно принесла інші келихи й налила нам лікеру.
- Дякую, - мовила я, не відводячи очей від своїх карт. Мені було зручно сидіти. - Ану, Корнеліє, випий, нехай твої щоки хоч трохи порожевіють.
Я сиджу біля вікна, притулившись лобом до прохолодної шибки. Мушу пригадати все.
Пам'ятаю, як ми сиділи в бібліотеці й грали в канасту. Пауль спав у своєму козубі. Вряди-годи я пригублювала солодкого, густого лікеру. Оліна заходила й зазирала до хлопця.
Грюкнули зовнішні двері. Прийшов Ґеорґ. Він привітався крізь зуби й подавсь до свого кабінету. Мені він здався похмурим як ніч.
Збігло кілька годин. Нам гарно гралось, мені йшла добра карта.
Корнелія затремтіла.
- Сонечко, ти змерзла?
- Так, мене морозить.
- Сядьмо ближче до вогню. Я попрошу Оліну підкинути дрівець.
Ми облишили карти й підсунули фотелі до самого каміна. Я поклала хвору ногу на ослінчик. Ми сиділи й мовчки дивились на палаючий вогонь. Дрова тріщали й прискали іскрами.
- Хочеш випити чогось гарячого?
Корнелія ледь хитнула головою. Я взяла її за руку. Рука була крижана.
- Як ти себе почуваєш, Корнеліє? Я придивилася до неї.
- Наче притомилась. Мабуть, піду додому.
- Нікуди ти не підеш, чуєш? Чи ти, бува, не захворіла? Вона знов затремтіла.
- Тобі треба з'їсти сире яйце, то завжди допомагає.
- У мене розколюється голова. І болить ось тут, біля очей, - вона схопилась за скроні.
- Мабуть, я попрошу Оліну знайти для тебе аспірин. Так, я зараз же їй про це скажу.
Мене пойняла страшна тривога. Я закалатала в дзвоник, викликаючи Оліну. Пауль у козубі запхинькав. Я полапала Корнеліїн лоб. Він аж горів. Вона мовчки дивилась на мене. Я взяла її за зап'ясток, силкуючись знайти пульс. Увійшла Оліна.
- Корнелії кепсько. їй потрібен аспірин. [52]
Оліна все прочитала з її обличчя.
- Пані, в неї жар. Боюся, що...
- Цить! Ані слова більше! - звеліла я.
Пауль прокинувся й заходивсь верещати. Корнелія хотіла підвестися й підійти до нього, та захиталась і впала.
- Поклич сюди Ґеорга! Ґеоргу! - крикнула я.
Зайшовши до кімнати й побачивши долі Корнелію, Ґеорґ побілів як стіна. Підвів її. Пауль нетямився від вереску.
- Куди її покласти?.. Куди її покласти?..
Ми занесли Корнелію до її давньої дівоцької кімнати й поклали на ліжко. Я плескала її по щоках, аж поки вона прочумалась. Пауль у бібліотеці верещав несвоїм голосом. Оліна принесла аспірину й гарячої кави. Підтримуючи обважнілу голову Корнелії, я змусила її все випити.
- Де Аксель? Де він? - жалібним голосом спитала вона. Сердешне дівча.
- Він скоро прийде, - збрехала я. - Тільки лежи спокійно, її трусила лихоманка. Я закутала її в свою шаль.
Я збагнула, що Корнелія підхопила інфекцію. Неймовірно, як швидко то сталося, немовби хвороба спалахнула в ній вогнем.
Я відразу ж зрозуміла, що вона може мене заразити, та не мала сил тим перейматися. Виходить, я люблю її як душу, подумалось мені. То постало переді мною, мов відкриття.
- Що нам робити, Ґеорґу? Ми ж не віднесемо її до школи? Не віднесемо?
- Ні, не віднесемо. Вона буде тут, удома.
Ми піднесли до неї Пауля. Корнелія глянула на нього й зашепотіла:
- Заберіть. Я не хочу його заразити.
Певно, він відчував щось не те. Ревів, як несамовитий. Я розпорядилась, щоб Оліна віднесла його до моєї кімнати.
Настала ніч.
їй дуже швидко погіршало. Все було як у кошмарному сні. Я втратила відлік часу.
Я змусила її одним духом випити гарячої кави.
Сповістити Акселя було ніяк.
- Акселю! - запаморочено мовила Корнелія. - Це ти?
Ґеорґ никав зіщулений, мов тінь якоїсь примари. На його чолі блищали краплі поту.
Корнелію розібрав кашель. Вона кашляла цілу ніч. Страшно було слухати. Кашляла не втихаючи. Аспірин не збив жару. Я прикладала холодні, мокрі рушнички.
Ми не зважувалися послати по лікаря Берга. Він би змусив нас перенести її до школи, а ми того не хотіли.
- Не хочу, щоб вона лежала в лазареті разом з чужими людьми... - буркнув Ґеорґ.
Я натерла їй груди камфорною олією. Ґеорґ відвернувся. З її грудей текло молоко. Я змочувала її гарячий лоб. Потім залягла тиша. Корнелія спробувала розплющити очі, та не подужала.
Другої ночі Ґеорґ змучився до краю від утоми й тривоги. В нього тряслися руки. Я просила, щоб він ліг спати.
- Ґеоргу, тобі треба здрімнути. Чим поможеш Корнелії, коли ти такий стомлений?
Я перехопила його погляд. У ньому вже не було снаги.
- Я її постерожу. Якщо виб'юся із сил, то збуджу тебе. Він ледь кивнув головою.
Оліна гляділа Пауля в своїй кімнаті.
Лишившись із Корнелією наодинці, я спробувала трохи провітрити кімнату. Повіяло свіжим нічним повітрям. Вітер пороснув скісною смугою [53] дощу. Корнелія захрипіла. Закашлялась. Затріпотіла, мов спіймана птаха. Я хутко зачинила вікно.
- Хто там? - кволим голосом озвалась вона.
- Це я. Ти мене чуєш?
- Я думала... Думала, тут сама. Здавалось, Корнелія лише напівпритомна.
- Де Аксель? Де Аксель?
Вона розплющила очі з розширеними зіницями. Звела брови. Я помацала їй пульс, він ледь прослуховувався.
- Аксель скоро прийде.
Корнелія задрімала. Я прибрала з її гарячого лоба волосинку. По шиї в неї стікав піт. Вона розплющила очі.
- Коли вже ранок? Чи скоро буде ранок?.. Де Аксель?.. Де це він?.. Вона попросила, щоб я тримала її за руку. По хвилі мовила:
- Не дави так, мені боляче.
Вона заснула, здригаючись уві сні. Закашляла. Прокинулась. Навколо нас панувала тиша. На нічному столику вузеньким застиглим пломінчиком горів каганець. Пахло сіркою. її обличчя при світлі каганця стало невиразним. З бібліотеки долинув приглушений бій дзиґарів. Я лічила удари. Раз, два, три... Під дверима заскавчала собака.
- Вже день? - кволо спитала моя пасербиця.
- Ні, ще ніч.
Тоді впродовж кількох годин вона, заплющивши очі, мовчала й не ворушилася. Мабуть, їй дуже боліло, бо її тонкі брови посіпувалися від болю.
Як мені пояснити те, що сталось потім?
Я подумала, що нарешті вона заснула. Взяла подушку й поклала їй на обличчя. Вона ворухнулась. Я щосили притиснула подушку. Корнелія під моїми руками запручалася. Ледь-ледь запручалась. Подушка приглушила її стогін. Я притиснула подушку ще дужче. Чекала... Чекала... Й ось Корнелія ослабла. Зовсім утихла.
Я почекала ще хвильку, а тоді прийняла подушку. Побачила, що пасербиця мертва. Рот роззявлений, мов у рибини. Я стулила їй очі. Глибоко вдихнула повітря й закричала.
Вся тремтіла від жаху.
- Ґеорґу! - кричала я, кульгаючи сходами. Хворою ногою відіпхнула Мітсу.
- Що таке? Що таке?
Він стояв на порозі. Чуб у нього був скуйовджений. Здавалося, спав не роздягаючись. Обхопивши мої плечі, Ґеорґ засопів мені в лице, кліпаючи червоними запухлими очима.
- Корнелія більше не дихає... Вона перестала дихати!..
Я почула його нестямний крик. Одтрутивши мене, він кинувся сходами донизу.
Його донька лежала з розплющеними очима. Повіки знов піднялися. Мітса стрибнула до неї й заходилася лизати їй руки.
Ґеорґ упав навколішки, як у молитві. Він уткнувсь обличчям їй у ноги, ніби збирався зігріти своїм диханням.
Нараз у дверях з'явилась Оліна. На неї страшно було глянути.
Я почула Паулів крик. Здавалося, то кричав звір.
Пригадую, як одного ранку ми побачили молоденьку морську чайку з підбитим крилом. Вона сиділа на ґанку. Холодні очі були мов скляні. Вона волочила закривавлене крило.
Я відвернулась, коли Георг скручував їй в'язи.
Я завжди думала, що вчинила так із милосердя. Завжди думала, що Корнелія однаково померла б. Мабуть, я вмертвила її, щоб позбавити страждань. Я не в силі була бачити ті страждання. То сталося мимоволі. Я піддалась імпульсові. [54]
Я вставила палицю в колесо її долі.
Світало. Дощ не вщухав. Пригадую, мені вистачило духу покласти на повіки Корнелії монети. Я навіть не забулася зупинити в бібліотеці дзиґарі. Сліз не було.
Ґеорґ замкнувся у своєму кабінеті й нікому не відчиняв.
- Ґеоргу, відчини мені, - гукнула я крізь двері. Ніхто не відповів.
Книга: Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
ЗМІСТ
| 1. | Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи |
| 2. | З часом Корнелія почала навідуватися до моєї кімнати. Спершу... |
| 3. | - Я не забобонний, - сказав він. Той мрець виявився... |
| 4. | - Ґеорґу, хто скаже Акселеві? Ввечері повертаються «Три Брати», ти... |
На попередню
|
|
