Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
- Ґеорґу, хто скаже Акселеві? Ввечері повертаються «Три Брати», ти повинен мені відчинити...
Ключ у замку повернувся. Я зайшла до кабінету й усілась навпроти письмового столу. Ґеорґ сів на свій стілець. Він затулив обличчя руками. Я побачила на них синюваті в'юнкі вени й цяти від печінкової недуги. З того, як вони тремтіли, я зрозуміла, що він плаче.
- Я не переживу цієї втрати...
- Нам треба подумати й про Акселя. Ґеорґ тяжко зітхнув.
- Що ми йому скажемо? Ти, Ґеорґу, повинен зустріти його на пристані. Це ти повинен йому все сказати.
- Я не зумію. Не зможу.
- А хіба можу я, Ґеоргу? Кому ж, як не тобі, це зробити?
Він знов зітхнув, підвів голову й подивився на мене червоними заплаканими очима.
- Я не зумію.
- Ти повинен.
Нитка спогадів уривається.
Мені приснилась Корнелія. Вві сні вона на мене не гнівалась і не збиралася мстити. Я сиділа в якійсь крихітній кімнатчині на підлозі. Там була височенна стеля. Вища, ніж у церкві, о, я навіть не сягала до неї зором. Підлогу встеляла солома. Корнелія, виставивши поперед себе здоровенне черево, ходила сюди-туди по кімнаті.
Того дня, коли небіжка лежала в своїй колишній дівоцькій кімнаті, Пауль без угаву репетував.
Відчитати молитву над нею прийшов той пастор, що вінчав Корнелію з Акселем. То був короткий візит. Пастор мусив поспішати в інші будинки, куди теж завітала смерть.
Багрець лихоманки зник із її виду. Пожовклі, як віск, уста затверділи, наче на гіпсовому погрудді.
Я всього лише правила за ніж у чиїйсь руці.
Лоскітливий солодкуватий присмак смерти в роті, достоту як смак ледь переспілих екзотичних плодів.
Пам'ятаю, того дня я з біноклем у руках сиділа біля вікна. Було хмарно. Я виглядала на обрії «Трьох Братів».
Мені подумалось, тепер йому потрібна я, і водночас щось у мені говорило: де там, я йому не потрібна! Йому ніколи не захочеться, аби я його втішала.
Обрій був рівний і спокійний. Мої руки не знаходили собі місця. До мене долинав хрипкий Паулів крик.
Я сиділа й чекала симптомів. Відчувала жар та біль у тілі.
Побачивши в сутінках обрис «Трьох Братів», я погукала Ґеорга.
- Вони пливуть!
Він підійшов до мене, ніби спросоння, наче йому щойно привидівся поганий сон.
- Що я йому скажу? Це понад мої сили. Я не можу йому сказати...
В мені прокинулось бажання притулити його сиву голову до грудей. Спало на думку, що Аксель усе зрозуміє, як тільки побачить вираз Ґеоргового обличчя.
- Скажи, як є. Навпростець. Скажи, що Корнелія померла. [55]
- Як ти можеш бути такою безсердечною!
- Просто я кажу правду, Ґеоргу. Ось візьми себе в руки, ти знаєш, що це неминуче... А тепер іди!
Я повернулась на своє місце до вікна. «Три Брати» вже підпливали до пристані. Я бачила, як Ґеорґ стоїть на набережній. Виструнчений, мов явір. Із закладеними за спину руками. Здавалось, він зараз упаде горілиць.
Чоловік, що тримав линву, щось гукнув, я не розчула. Інший, підхопивши линву, заходився припинати човна. Чоловік крикнув:
- Клич людей! У нас на борту хворі. Вони не можуть самі ходити, їх треба знести на берег. Знайди ноші!
Я прилипла лобом до шибки. Люди заквапилися. Ґеорг не рушив з місця.
Хворих один за одним виносили на причал.
Онде на ношах винесли Акселя. Ґеорг рвонувся до нього. Я з усіх сил застукала в шибку, та він не чув. Мені пощастило прочинити вікно, щоб крикнути:
- Ґеоргу!.. Йди сюди! Нічого не кажи!
Нарешті він мене побачив і, зрозумівши, що я маю на думці, швидко подався до хати.
Вони позаносили хворих до школи. Я послала туди Оліну довідатися, що сталося з Акселем.
- Я говорила з його батьками, - сказала вона, повернувшись. - Вони хочуть забрати його додому, та лікар Берг не дозволяє.
Я помітила, яка Оліна стара й немічна. В неї був монотонний голос. Глухий.
- Як ти думаєш, Оліно, він витримає криз?
- Не знаю. Я нічогісінько не знаю. Мені невтямки те, що коїться. Лазарет переповнений. Лікар Берг не встигає за всіма глядіти. Сестра Інгрід сама як хвора. Вони всі рвуться додому.
- А що з Акселем?
- Він непритомний. Я чула, він один раз покликав Корнелію. Вони не дозволили сказати йому правди. Він хотів її побачити.
Оліна піднесла висхлу, пожовклу руку до очей, щоб приховати сльози.
- Я збрехала, бо сказала, що вона скоро прийде до них додому. Як, по-вашому, пані, Господь покарає мене за цю брехню? Я не могла інакше.
- Ні, - коротко відповіла я.
Вона подивилась на мене з удячністю.
- Краще, Оліно, щоб він не знав. Якщо Акселеві судилось померти, то нехай він відійде на той світ з вірою, що Корнелія жива.
- Пані, ви гадаєте, він помре?
- Цього ніхто не знає.
За день прийшов Акселів батько. Був у чорному вбранні. Незвично термосив капелюха.
Він розповів, що останньої миті життя Аксель кликав Корнелію. Виснажений жаром, він її таки покликав.
Я не могла оплакувати Акселя. Відчула в собі таку пустку, ніби зовсім позбулась тіла.
Відчуття горя було таке, як після ампутації.
Пам'ятаю, як по них обох бемкали дзвони.
Ми попобігали, доки дістали домовини, їх усюди тепер розбирали. Зрештою дві білі труни нам прислали зі Стремстада.
Наступного дня Корнелію й Акселя поховали.
У церкві стояв дух плісняви. Я воліла б опинитися десь глибоко під землею. Була така задуха, як від запаху зів'ялих квітів у смердючій воді.
Пауль, убраний у чорну курточку, звивався на Оліниних руках як черв'як. Ритуал тривав недовго. Я натерла очі. Були присутні лише ми та Акселева родина. Люди боялись інфекції. [56]
Ми переправили домовини через протоку «Зентою». Хляпав дощ зі снігом. Сховавши руки в муфту, я сперлася на поруччя.
Вздовж цвинтаря видніло чимало могил. На більшості з них щось лежало. Квітів та стрічок було обмаль. Все таке безбарвне. Мій ціпок добряче вгрузав у землю.
Пригадую, мені на думку спали ті давні часи, коли в могилу до померлого господаря клали рабів.
Ґеорґ нишком поглядав на Віолину могилу. В його погляді був дивний, наче хмільний вогонь. Не обличчя, а суцільний лабіринт.
Нараз мені в серце кольнуло почуття провини.
Я була вражена тим, що Пауль і досі репетує.
Ґеорґ уже ніколи не став таким, як раніше. Він був прибитий горем. Його жаліли навіть собаки.
Він замикався в конторі, та не працював. Я бачила в замкову шпарку, Ґеорґ сидить, утупивши погляд поперед себе. Вени на шиї напинались. Сигара згасла. Він подовгу роздивлявся світлину Корнеліїної конфірмації.
Пригадую, як Ґеорґ показував мені на літньому нічному небі сузір'я Борону, Волосожара й Бика. Сама я ніколи їх не знаходила.
- Хіба це життя, Ракель? - спитав він мене. - Скажи мені відверто: хіба це життя?
Пригадую, як я сиділа біля вікна й дивилась надвір. Над причалами висла красива запона інею. «Три Брати», припнуті, стояли край пристані.
Інколи я заставала Ґеорґа в давній кімнаті Корнелії, він крячкою сидів на ліжку.
Птах у його очах заплющив свої очі.
Пригадую тогорічне свято Івана Купала. Ми не спускались до парку.
Оліна розповідала, нібито скрипаль, який завжди грав танцювальну мелодію, взимку помер.
Пауль малим одно плакав. Скільки те немовля виплакало сліз!
Ґеорґ утратив цікавість до хлопця. Так, наче його більше не помічав.
Якось Ґеорґа знайшли на пристані - він лежав перед однією зі своїх крамниць. То було восени. Кілька службовців принесли його додому в обідню перерву. В ньому вже не було жодних ознак життя.
Лікар Берг хотів був зробити розтин, щоб довідатися, що ж сталося, та я не дала.
Піна навколо рота свідчила про судому.
Не хочу згадувати його тодішній вигляд. Щось у ньому ввірвалося. Луснула напнута, мов струна, сталева жила.
Пригадую, яким був Ґеорґ першого літа. Засмагле, аж буре обличчя. Рішучі, сірі очі. Зазвичай він затискував кутиком рота сигару й усміхався. Мав красиві обриси вилиць.
Нині Ґеорґ спочиває у Віолиних обіймах. їхній прах з'єднається, під землею вони стануть єдиним цілим.
Я вже не пам'ятаю його рук.
Сидячи в конторі на стільці, я дивилась на його світлину, та на ній він не схожий на себе.
Не можу сказати, що я була для Пауля матір'ю. Однак я його любила. Любила ревною, майже забобонною любов'ю.
Коли він був немовлям, я не знала, як з ним поводитись. Та згодом, щойно він навчився говорити й ходити по-справжньому, я стала брати його до себе. [57]
Мені хотілось, щоб Пауль виріс великим і незалежним.
Малим він геть увесь був із оксамиту й цим пригашав мій біль.
Спав у моєму ліжку. Його гаряче тільце тулилося в темряві до мого. Він засинав так само важко, як і я, наче в ньому текла моя кров. Розмахував руками й побивавсь уві сні.
Я розважала його тим, що при світлі лампи виробляла всілякі фігурки. Побачивши на стіні хижого птаха, Пауль з переляку ховав голову під ковдру.
Собаки ревнували. Вони чіплялись до нього й докучали йому. Лизали обличчя й чмихали. Він кричав, щоб я їх прогнала. Дивна дитина, він не любив собак.
Пригадую, як Паулеві виповнилось п'ять років. Він раптом перестав говорити. Так, наче йому знов заманулося стати немовлям. Не відтуляв од рота руки. Коли я нарешті змусила його забалакати, він почав затинатись. Так воно йому й не минулося.
Паулю, чого ти не хочеш лишитися зі мною? Я ж тебе люблю. Я знаю тебе з народження. Ти звалився, мов камінь, у мої обійми. Я цілувала твою голівку й твої очі.
Пригадую, як розповідала тобі про морське життя під водою. Розказувала про чарівного краба, що волочив свої важкі клешні по морському дні.
Я оповідала про білосніжного птаха, що мостить гніздо посеред моря.
Паулю, пам'ятаєш, як ти лежав у мене на руках? Я годувала тебе лагоминками й пхала тобі до рота пальці. Карамельки перебиралися з мого рота до твого, а тоді навпаки. Таким чином ми грались, ти так сміявся. Твоя слина завжди була солодка від карамельок. Твій рот мав смак гарячого варення.
Паулю, пам'ятаєш, як ти боявся темряви? Я дозволяла тобі спати біля мене при світлі лампи. Ми лежали в теплій, напівтемній кімнаті й слухали, як хвилі обіймають палі причалу та як рибальські судна, серед них і «Три Брати», труться об набережну. Нас заколисувало рипіння тросів, і ми засинали.
Паулю, чи ти пам'ятаєш, як я намилювала у ванні твоє слизьке маленьке тіло? Ти верещав од захвату й пірнав під воду, а тоді, вкритий піною, виринав, пирхаючи на всі боки. Я так любила запах мила на твоїй чистій дитячій шкірі!
Мені було невтямки, чому ти боїшся моря. Воно тобі здавалося безкраїм. Але ж і твій батько, й твій дід були рибалками!
Ти міг би бути дитям моря, а не товктися біля мене в хаті.
А пригадуєш, Паулю, як ти боявсь інших дітей? Тебе годі було вирядити до них надвір, коли вони кликали гратися. З більшою охотою ти сидів зі мною біля вікна. Вмощувався мені на колінах, хукав на скло й щось малював на спітнілій шибці.
Я дозволяла тобі бавитися намистом та перснями зі своєї скриньки.
Я дозволяла тобі лизькати лікер зі свого келиха.
Не завжди мені щастило тебе любити. Ти був тендітний, лякливий хлоп'як, який, заплутавшись у простирадлах, прокидається й плаче. Ти пахнув дитячим потом.
Однак ти був гарнюній, мов янгол. Мій хлопчик.
Мав великі, дивовижні очі. З якимось напруженим, майже хворобливим виразом.
Як на мене, ти надто швидко виріс.
Я любила те, що минуло. Воно й досі повне таїни.
Пригадую, як ти почав мене соромитись. Коли то було? Я так і не збагнула, чого це раптом ти став мене соромитись.
Пам'ятаєш, Паулю, що діялось під покровом ночі? Я втішала тебе, щоб ти не боявся темряви. Виціловувала твої лиховісні сни.
Чи пам'ятаєш ти мої вуста, Паулю? Чи пригадуєш ти їх, цілуючи свою руду рибальчиху? Чи схожі її вуста на мої?
Тебе кидало в дрож, я відчувала твій трем. Відчувала, як на твоїх руках волосинки стають сторч. [58]
Пригадую, як я поночі пригорталась до тебе. Тоді ти не боявся мене. Моє тіло було для тебе безпечне. Ти до нього звик. Не ворушився, Паулю, не відсувавсь од мене, коли я до тебе горнулася.
Я показала твоїм рукам дорогу.
Ночі були довгі, повні вагань.
Ти був мовчазний і спокійний.
Пригадую твоє дихання - ти дихав біля моєї шиї, розтуливши рот.
Кажу тобі: ми обоє грішні й обоє - праведники.
Я знаю, що ти був мій. Єдиний, ким я володіла.
Я помітила в тобі чоловіка задовго до того, як ти сам відчув його в собі. Ти ще був безволосим немовлям, а тебе вже заполонював чоловік.
Щоб знищити щось вічне, треба закарбувати мить, утримати те, що минуло.
Хлопчика, котрий помирає в чоловікові.
Я почастувала тебе медом на кінчику ножа.
Пам'ятаю той день, коли ти замкнув переді мною двері.
Що тебе змінило? Либонь, приятелі, з якими почав спілкуватись? Ти прикидався таким, як вони, але ж я бачила тебе наскрізь.
Я знаю тебе, Паулю, як своїх п'ять пальців, ти можеш дурити інших, та не одуриш мене. Будь певен, Паулю. Я знаю, що тобі треба. Якби ти тільки прийшов до мене, я залюбки дала б тобі все, що треба.
Невже ти так легко забудеш усе, що я тобі давала?
Пригадую, Паулю, як я пригостила тебе цукеркою, а ти подякував і відмовився. Ти раптом заходивсь мене переконувати, що не любиш цукерок. Як на хлопчика, то було так неприродно.
Пам'ятаю, як ми вдвох сідали до обіднього столу. Я впивалась очима в твою красиву білу шию. Ти відчував, що я ніби висмоктую тебе своїми бездонними поглядами, й совався на стільці. Дивлячись на тебе, я нічого не могла їсти.
Ти, мов невинна дівчина, затуляв обличчя руками.
Я не обирала тебе для любови. Ця моя нерозважлива любов була до тієї, кого більше немає на світі.
На тобі лежить тінь Корнелії. її ніжна суть. Може, тобі треба було народитись дівчинкою?
Часом, коли я бачу, як ти стоїш у молодечому гурті, правлячи то теревені, то смішки, мені на думку спадає, що на кону переді мною діється вистава. Ти граєш роль. Силкуєшся бути таким, як решта, одним з них, хоча в глибині душі ти лагідний, щирий і вразливий. Думаєш, я тебе не знаю? Я єдина, хто тебе знає.
А ще, Паулю, я знаю про твій страх і твою слабість.
Я знаю, як ти, блукаючи темним будинком, плакав, що не в змозі згадати, кого шукаєш.
Дороги назад немає. Ти обірвав усі поворозки, що зв'язували нас. Виходить, тобі треба мене зректись.
Тобі доведеться струшувати мене з себе шар за шаром.
Можеш удавати, ніби ти не бачиш, як сиджу біля вікна, та я певна, що знаєш це й не забуваєш цього навіть тоді, коли здаєшся безжурним, як метелик. Ти відчуваєш, що мої очі прикуті до тебе, але не озираєшся.
Паулю, може статися так, що одного дня мене не стане й ти вражено збагнеш, як я тобі потрібна.
Тоді, коли лежатимеш у темряві нашого будинку зі своєю рудою дівулею, тоді, коли ви спатимете під оцим дахом, тоді, коли мене винесуть уперед ногами, тоді ти, може, мене й згадаєш.
Та якщо ти мене більше не згадуєш, то я справді мертва.
Ми вже тіні, хоч були колись юні та горді, як ти.
© Aerius, 2004
Книга: Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи
ЗМІСТ
| 1. | Крістіна Фалькенлад Моя тінь Переклад Галини Кирпи |
| 2. | З часом Корнелія почала навідуватися до моєї кімнати. Спершу... |
| 3. | - Я не забобонний, - сказав він. Той мрець виявився... |
| 4. | - Ґеорґу, хто скаже Акселеві? Ввечері повертаються «Три Брати», ти... |
На попередню
|
|
