Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі український переклад Олександра Тереха (1984)
Свашка кивнула і знову наблизила мегафон свого рота до самісінького вуха старого. З гідною похвали гучністю вона повторила своє запрошення залишити машину вкупі з нами. І знову за всіма ознаками старий, здавалося, був більш ніж схильний пристати на будь-яку пропозицію - може, навіть піти й скупатися в Іст-Рівер. Але знову складалося враження, що він не почув ані жодного слова. Нараз він довів, що' так воно і 6. Якнайширше всміхнувшися до всіх нас укупі, він підвів свою руку з сигарою і одним пальцем багатозначно постукав спершу по роті, потім по вуху. Цим жестом він неначе натякав на якийсь вельми дотепний жарт, щоб ним хотів насмішити і нас.
Цієї миті місіс Сілсберн ворухнулася поряд зі мною - майже підскочила - на знак того, що зрозуміла. Вона торкнула атласний свашин рукав і скрикнула:
- Я знаю, хто він такий! Він не чує й не говорить - він глухонімий. Це дядько батька Мюріел!
Свашка вигукнула «О!» самими губами і крутнулася д»; чоловіка.
- Ти маєш олівець і папір? - заволала вона.
Я торкнув її за рукав і крикнув, що я маю. Поспіхом - неначе нам було страшенно ніколи - я витяг із внутрішньої кишені своєї гімнастерки невеличкий блокнот і недогризок олівця, якого я щойно реквізував з шухляди ротної канцелярії у Форт-Бенінгу.
Аж надто розбірливо я написав на аркушику: «Параді затримує нас на невизначений час. Ми хочемо знайти телефон [200] і випити чого-небудь прохолодного. Ви згодні піти з нами?»
Згорнувши один раз записку, я подав її свашці. Вона розгорнула її, прочитала й подала карлуватому чоловічкові. Він прочитав і собі, широко усміхаючись} потім подивився на мене й енергійно закивав головою. Одну мить мені здавалося, що не можна повніше й красномовніше висловити свою згоду, але він раптом почав робити мені знаки рукою, і я збагнув, що він просить блокнот і олівець. Я передав йому те й друге - не дивлячись на свашку, яка інтенсивно випромінювала нетерпіння. Чоловічок якнайдбайливіше примостив собі на коліна блокнот, посидів хвилину, тримаючи олівець напоготові й, очевидячки, зосереджено міркуючи, але всміхаючись майже так само широко. Зрештою олівець почав рухатися, хоч і дуже невпевнено. Ось він поставив над «і» крапку, й блокнот разом з олівцем був вручений особисто мені. На додачу чоловічок ще раз надзвичайно щиросердо кивнув головою. В блокноті було виведено одне слово «Ходімо».
Свашка, прочитавши через моє плече, видала звук, що трохи скидався на пирхання, але я квапливо подивився на великого письменника і спробував своїм виглядом показати, що всі ми в машині могли одразу розпізнати поетичний твір і що ми були глибоко вдячні.
Один по одному ми вийшли з машини через обоє дверей, наче залишаючи корабель, що попав у біду на Медісон-авеню, посеред моря розпеченого клейкого асфальту. Лейтенант затримався на одну мить, щоб сповістити шофера про наш бунт. Наскільки я пригадую, колоні барабанщиків і сурмачів не видно було кінця-краю, і оглушливий гуркіт не вщух анітрохи.
Свашка і місіс Сілсберн вели перед до Шрафта. Вони йшли вдвох - наче ті розвідники - на південь східною стороною Медісон-авеню. Переговоривши з шофером, лейтенант догнав їх. Точніше - майже догнав. Він пішов трохи позаду, щоб витягти нишком свій гаманець і, певно, подивитися, скільки там грошей.
Ми з дядьком батька нареченої йшли в тилу. Чи то чоловічок відчув, що я його друг, чи просто тому, що я був власник блокнота й олівця, він не те що тяжів, а просто до мене прилип. Вершечок його прегарного шовкового циліндра не сягав мені до плеча. Зважаючи на його коротенькі ноги, я простував досить-таки повільною ходою. Наприкінці кварталу ми вже добряче відстали од інших. Та це, очевидно, не дуже нас турбувало. Пригадую, ми з моїм приятелем [201] міряли один одного очима й обмінювалися до ідіотства радими поглядали, що мали свідчити, яке приємне кожному з нас товариство іншого.
Коли я. зі своїм супутником підійшов до крамниці Шрафта на Сімдесят дев'ятій вулиці, свашка, її чоловік і місіс Сілсберн уже кілька хвилин стояли біля дверей-турнікету. Всі троє згуртувались, як я подумав, у загрозливому чеканні. Вони вели розмову, але одразу змовкли, скоро зауважили нашу чудернацьку пару. Кілька хвилин тому, коли ми всі сиділи в машині й повз нас із оглушливим шумом маршувала колона сурмачів і барабанщиків, спільне лихо, майже спільне страждання начебто згуртувало нашу невеличку групу. То була згуртованість групи туристів компанії Кука, що їх застала в Помпеї страшенна злива. Тепер, коли ми з крихітним чоловічком підійшли до дверей Шраф-тової крамниці, стало ясно, що гроза минула. Ми з свашкою ззирнулися просто як знайомі, без усякої добризичливості.
- Зачинено на ремонт,- холодно заявила вона.
Неофіційно, але, безсумнівно, вона знову виключила мене зі свого кола, і в цей мент я хтозна-чому відчув більшу, ніж будь-коли того дня, відокремленість і самотність. Варто зауважити, що водночас мене знову пойняв напад кашлю. Я знову витяг хусточку з кишені штанів. Свашка повернулася до місіс Сілсберн та свого чоловіка.
- Десь тут міститься крамниця Лонгчемпа,- мовила вона,- але я не знаю, де саме.
- Я теж не знаю,- озвалася місіс Сілсберн.
Здавалося, вона от-от заплаче. Хоч обличчя її було вкрите густим шаром пудри, на лобі й верхній губі проступили краплини поту. Під рукою вона затиснула чорну сумку з лакованої шкіри. Місіс Сілсберн тримала її так, наче це була її улюблена лялька, а сама вона скидалася на нарум'янену й напудрену задля спроби дитину, що втекла з дому й почувала себе дуже нещасною.
- Таксі не знайдеш ні за які гроші,- озвався зневірено лейтенант.
Від утоми вигляд його був теж кепський. «Пілотський» картуз сидів зовсім наче чужий на блідому спітнілому аж ніяк не бравому лиці, і мені, пам'ятаю, закортіло скинути його з голови, або принаймні поправити, насунути трохи на лоба - таке саме бажання ви відчуваєте на дитячому святі, де, як правило, завжди буває малий поважний хлопчина, що насадив паперовий ковпак так, що той загнув одне або й обидва вуха. [202]
- Боже милий, оце-то день! - підсумувала за всіх нас свашка.
її віночок штучних квітів з'їхав трохи набакир, вона вся змокла, але, я подумав, єдина річ, яка дійсно піддалася руйнації, це найвипадковіший, так би мовити, її аксесуар - букет гарденій. Вона все ще неуважно тримала його в руці. Він, очевидячки, не витримав випробувань.
- Що нам робити? - спитала вона - досить, як для неї, нестямно.- Пішки ми туди не дійдемо. Вони живуть аж на Рівердейлі. Може, хто-небудь придумав щось розумне?
Вона подивилася спершу на місіс Сілсберн, далі на свого чоловіка, а потім - мабуть, з розпуки - на мене.
- Тут недалечко моя квартира,- озвався я раптом знервовано.- Правду кажучи, вона за квартал звідси.- Здається, я повідомив це трохи заголосно, а може, навіть крикнув.- Вона належить мені й моєму братові. Поки ми в армії, там живе наша сестра, але її зараз немає в місті. Вона служить у флоті й виїхала у відрядження.- Я позирнув на свашку, або, точніше, на якусь точку якраз над її головою.- Принаймні ви зможете подзвонити звідти, якщо бажаєте,- провадив я.- І в помешканні кондиціоноване повітря. Ми зможемо прохолодитися й передихнути хвилину.
Очутившися, свашка, місіс Сілсберн і лейтенант заходилися радитися самими очима. Проте не помітно було жодних ознак, що вони дійдуть певного висновку. Свашка перша перейшла від поглядів до дії. Вона даремно дивилася була на інших двох, щоб вони висловили свою думку. Отож вона повернулася до мене й спитала:
- То ви кажете, у вас є телефон?
- Атож. Якщо моя сестра з якихось міркувань його не відключила. Але, на мою думку, на це вона не мала жодних причин.
- А чим ми гарантовані, що не стрінемо там вашого брата? - спитала свашка.
Коли я зопалу висловив свою пропозицію, така дрібниця не спала мені на думку.
- Я цього не думаю,- відмовив я.- Він може там бути - це його квартира так само, як і моя, але, гадаю, його там не буде. Напевно не буде.
Одну мить свашка дивилася відверто. на мене - на цей раз дивилася не так суворо,- адже цікавий погляд дитини не може бути суворий. Потім вона повернулася до чоловіка та місіс Сілсберн і сказала: [203]
- А чого б нам не піти? Принаймні подзвонимо по телефону.
Ті згідливо кивнули. Місіс Сілсберн навіть згадала свої правила етикету, що, мабуть, включали той випадок, коли вас запрошують у гості біля дверей крамниці Шрафта. Крізь товстий шар нагрітих сонцем пудри й крему пробилася усмішка, схожа на ту, яку рекомендує Емілі Пост. Я зауважив її, пам'ятаю, з неабиякою радістю.
- То ходімо,- озвалася наша проводирка.- Давайте втечемо від цього сонця. Що мені робити з цією штукою?
Не чекаючи відповіді, вона підійшла до краю пішоходу і без усяких сентиментів викинула букет зів'ялих гарденій.
- О'кей, веди нас, Макдуфе! - мовила вона до мене.- Ми підемо за тобою. Скажу одне: йому ж краще, коли, він буде не вдома, бо я його, поганця, вб'ю.- Вона подивилася на місіс Сілсберн.- Прошу пробачення, що я так висловлюся, але це цілком серйозно.
Діставши вказівку, я повів увесь гурт мало не з радістю. За мить поряд зі мною ліворуч унизу з'явився шовковий капелюх, і мій почесний - хіба що офіційно не визнаний - . ескорт широко усміхнувся до мене. Я думав був, що він хоче взяти мене під руку.
Троє моїх гостей і один приятель чекали в холі, поки л про всяк випадок обстежував помешкання.
Всі вікна були відчинені, обидві установки для кондиціонування повітря вимкнені. Дух стояв такий, що за першим подихом здавалося, наче вас ткнули ротом у кишеню старої кожушини з єнотового хутра. Тишу порушувало лише тремтяче гудіння старого холодильника, що його ми з Сімором купили з других рук. Моя сестриця Бу за своїм дівочим військово-морським звичаєм не потурбувалася його вимкнути. В квартирі залишилася сила дрібних безладних доказів, які свідчили, що тут мешкала морячка. На канапу було кинуто вниз підкладкою гарненький невеликий за розміром синій френч з відзнаками молодшого лейтенанта флоту. Перед канапою на кавовому столику лежала одкрита коробка цукерок «Херес Луїз» - напівпорожня, всі недоїдені цукерки були більш-менш розчавлені. На конторці стояла в рамці фотографія вельми рішучого на вигляд юнака, [204] якого я досі ніколи не бачив. Геть усі попільнички красувалися змоченими лосьйоном тампонами й недокурками, вимазаними губною помадою. Я не заходив у кухню, спочивальню і ванну, лише відчинив двері й зазирнув, щоб пересвідчитися, чи пе причаївся десь там навстоячки Сімор. З одного боку я відчував, що мене розслабило. З другого - я не міг ні на мить спочити: піднімав штори, вмикав кондиціювальні пристрої, спорожняв попільнички. До того ж мої супутники майже зразу стали наді мною збиткуватися.
- Тут ще більша задуха, ніж на вулиці,- мовила замість привітання свашка, заходячи в кімнату.
- Зачекайте хвилиночку,- сказав я.- Ніяк не можу налагодити цей кондиціювальний пристрій.
Кнопка «Увімкнуто», очевидно, заклинилася і я зосереджено нею клацав.
Поки я морочився над тією кнопкою - не скинувши навіть пілотки,- інші нишпорили підозріливо по кімнаті. Я стежив за ними куточком ока. Лейтенант - той підійшов до конторки й почав оглядати три-чотири квадратні фути стіни над нею, де ми з братом, незважаючи ні на чиї міркування, крім власних, пришпилили силу глянцьованих фотографій розміром вісім на десять - пам'ять про давноминулі дні. Місіс Сілсберн сіла - це було неминуче, подумав я,- на крісло, в якому полюбляв спати мій бульдог Бостон - уже на той час небіжчик. Ручки крісла, оббиті заяложеним вельветом, були послинені й пожовані під час багатьох страхітливих снів, що снилися собаці. Мій близький приятель - дядько батька нареченої - здавалося, щезнув безслідно. Свашка теж раптом зникла хтозна-куди.
- Зачекайте хвилинку, я знайду вам чого-небудь питного,- сказав я занепокоєно, все ще силкуючися натиснути кнопку і ввімкнути кондиціювальний пристрій.
- Я б випила чогось холодного,- пролунав дуже знайомий голос.
Я круто повернувся й побачив, що вона простяглася на канапі.
- За мить я скористаюся вашим телефоном,- повідомила вона.- У цьому стані я не могла навіть одкрити рота, щоб провадити телефонну розмову. Я знемагаю від спраги. У мене зовсім сухо в роті.
Кондиціювальний пристрій несподівано задзижчав, оживаючи, і я вийшов на середину кімнати, між канапою й кріслом, де сиділа місіс Сілсберн.
- Не знаю, що тут є питного,- мовив я.- Я не зазирав у холодильник, але гадаю... [205]
- Принесіть чого завгодно,- перебила мене невгамовна ораторка з канапи.- Аби воно було мокре. І холодне.
Каблуки її черевиків лежали на рукаві сестриного френча. Руки вона склала на грудях. Під голову підмостила подушку.
- Покладіть туди льоду, якщо він у вас б,- додала вона і заплющила очі.
Я подивився на неї коротко, але досить виразно, потім нахилився і якомога тактовніше визволив з-під її ніг френч Бу-Бу. Збираючися вже вийти з кімнати і взятися до своїх обов'язків господаря, я ступив крок, але тут заговорив лейтенант, що стовбичив біля конторки.
- Що це у вас за фотографії? - спитав він.
Я підступив до нього. На голові моїй ще й досі була пілотка. Я не додумався її скинути. Стоячи біля конторки поряд з лейтенантом, але ледь-ледь позаду, я подивився на пришпилені фото й сказав, що це були здебільшого давні знімки дітей, які виступали в передачі «Розумна дитина» за тих часів, коли ми з Сімором брали в ній участь.
Лейтенант повернувся до мене.
- Що то була за передача? - спитав він.- Я ніколи про неї не чув. Опитували дітей перед мікрофоном? «Хто дасть правильну відповідь» і таке інше?
В його тоні залунали нечутні для вуха, а проте очевидні нотки офіцера, що розмовляє з рядовим. До того ж він, здавалося, дивився на мою пілотку.
Я зняв її і відмовив:
- Ні, не зовсім.- У моїй душі раптом прокинулась якась частка родинної гордості.- Так воно було до того, як почав виступати мій брат Сімор, і більш-менш так знову після того, як він перестав брати участь у передачі. Але він докорінно змінив її форму. Він перетворив передачу на своєрідну дитячу дискусію за круглим столом.
Лейтенант подивився на мене, як мені здалося, з дещо надмірною цікавістю.
- Ви теж у ній виступали? - спитав він. -. Атож.
Цієї миті з невидимого запиленого захистку канапа озвалася свашка.
- Хай би моя дитина спробувала виступити в якій-небудь дурнячій передачі,- сказала вона.- Або на с ц е-пі. Хоч там, хоч там. Та я б краще умерла, а не дозволила своїй дитині виставляти себе напоказ перед публікою. Це калічить дітей навіки. їх може занапастити сама тільки [206] реклама,- спитайте першого-ліпшого психіатра. Я хочу сказати: вони ніколи не матимуть нормального дитинства. її голова у віночку, що зсунувся нині набік, раптово виринула з-за столу. Наче відтята од тіла, вона сперлася на спинку канапи й дивилася на нас з лейтенантом.
- Такв7 мабуть, лихо спіткало і вашого брата,- сказала голова.- Я маю на увазі: ви жили без усякого ладу, точнісінько так, як у дитинстві, отож у вас не було нагоди змужніти. Ви так і не навчилися жити в злагоді з нормальними людьми. Саме це казала дві години тому місіс Федер у тій дурнячій спочивальні. Точнісінько так і казала. Ваш брат не навчився жити з людьми у злагоді. Він іде життям, стусаючи тих, хто стоїть у нього на дорозі. Бог свідок, він нездатний ані на одруження, ані на будь-який інший нормальний вчинок. Кажучи правду, саме це говорила і місіс Федер.
Голова повернулась якраз настільки, щоб позирнути на лейтенанта.
- Чи я не маю слушності, Бобе? Говорила вона це чи ні? Скажи правду.
Та на відповідь озвався не лейтенантів голос, а мій. В роті у мене пересохло, а пахви були мокрі. Я сказав: мені цілком байдуже, що саме місіс Федер торочить про Сімора. Також мені байдуже, що скаже будь-який професійний дилетант чи гуляща аматорка. Я заявив, що відтоді, як Сі-морові було десять років, кожний summa cum laude [з найвищою відзнакою - лат.] філософ і сторож чоловічої убиральні з інтелектуальними претензіями в країні намагалися його зганьбити. Я сказав, що, може, все склалося б інакше, якби Сімор був просто малий вундеркінд, який дістався до мікрофона. Я сказав, що він ніколи не виставляв себе напоказ. Щосереди увечері він ішов у студію наче на власний похорон. Хай мене бог поб'є, якщо він озивався хоч єдиним словом, їдучи туди автобусом чи на метро. Я сказав, що ніхто з четверорядних критиків і журналістів - побий їх лиха година,- які поглядали на нього зверхньо, не зауважили, хто він такий насправді. А він - закладаюсь усім святим - поет. Я це кажу з усією відповідальністю. Хай навіть він не написав жодного віршованого рядка, усе одно він це б довів, аби схотів, просто поворухнувши бровою.
Цієї миті я, дяка богові, замовк. Моє серце стукотіло мов несамовите, і, як це буває з іпохондриками, у мене [207] промайнула неприємна думка, що такі промови призводять до серцевих нападів.
До сьогоднішього дня не маю ніякісінького уявлення, як реагували гості на мій обурений виступ,- мутний струмінь інвектив, що я спрямував на них. Перша деталь, яку я зауважив, відновивши контакт із зовнішнім світом, це був знайомий усім шум води, що ллється з еврики. Він долинав з глибини помешкання. Я одразу обвів поглядом кімнату, вдивляючись між, крізь і повз обличчя моїх гостей. .- А де старий? - спитав я.- Маленький старий чоловік?
Спитав це невинним тоном, наче я був не я.
На диво відповіла мені не свашка, а лейтенант.
- Гадаю, він у туалеті,- мовив він з умисною відвертістю, ніби бажаючи заявити, що він не з тих, які приховують факти, котрі належать до царини щоденної людської гігієни.
- Ага,- сказав я і знову озирнув кімнату - на цей раз неуважним поглядом.
Навмисно чи ні я не зустрівся зі страшними очима свашки, не пам'ятаю та й не хочу пригадувати. На стільці я помітив шовковий циліндр, що належав дядькові батька нареченої і замалим не поздрастувався з ним уголос..
- Я принесу вам якого-небудь прохолодного питва,- мовив я.- Зачекайте хвилинку.
- Можна скористатися вашим телефоном? - сказала раптом свашка, коли я проходив повз канапу.
Вона підвелася й поставила ноги на підлогу.
- Так, так, звичайно,- відповів я й подивився на місіс Сілсберн і лейтенанта.- Тим часом я приготую вам «Тома Колінза» якщо знайду лимони. Гаразд?
- Несіть його сюди,- озвався лейтенант несподівано товариським тоном і потер руки, як це роблять благодушні пияки.
Місіс Сілсберн перестала вивчати фотографії, які висіли над конторкою, щоб дати мені пораду.
- Якщо ви хочете приготувати «Тома Колінза», то, будь ласка, налийте мені трохи-трохи джину. Малесеньку крапельку, якщо це вам не важко.
За той короткий час, одколи ми прийшли з вулиці, вона дещо ожила. (Може, тому, що стояла за кілька футів од кондиціювального пристрою, з якого вже струменіло прохолодне повітря). [208]
Я запевнив її, що зроблю так, як вона просить, і залишив її між другорядними радіозірками початку тридцятих - кінця двадцятих років, серед яких виднілося багато збляклих фотографій Сімора й мене, де ми були зняті ще дітьми. Лейтенант, очевидячки, теж міг обійтися без мене: коли я виходив з кімнати, він уже простував до книжкових полиць, заклавши руки за спину, наче книголюб, що залишився сам-один у кімнаті. Свашка вийшла за мною, гучно, на весь рот позіхаючи. Свій позіх вона не намагалась ані притишити, ані приховати.
Простуючи зі свашкою до спочивальні, де був телефон, ми стріли дядька батька нареченої, що йшов з протилежного краю холу. На його обличчі застиг вираз лютого спокою, який, коли ми їхали в машині, я довгий час не міг збагнути. Та коли чоловічок підійшов ближче, вираз той одмінився; він удався до пантоміми, що мала висловити найтепліші й найприязніші привітання. Несподівано для самого себе я почав широко усміхатися й аж надто завзято кивати головою на відповідь. Його ріденьке сиве волосся було дбайливо зачесане - здавалося, навіть щойно помите,- наче він знайшов невеличку перукарню, сховану в далекому кутку помешкання. Коли він минув нас, я відчув потяг озирнутися, а коли зробив це, він енергійно помахав мені рукою, наче кажучи: «Щасливої дороги! Швидше вертайтеся!» Це мене страшенно підбадьорило.
- Що це з ним? - спитала свашка.- Може, здурів?
- Гадаю, що так,- відповів я й одчинив двері спочивальні.
Вона важко сіла на одне з парних ліжок (саме на Сі-морове). Телефон стояв на нічному столику, і його можна було досягти рукою. Я сказав, що за мить принесу їй питного. "
- Не турбуйтеся, за мить я вийду,- відмовила вона.- Причиніть, будь ласка, двері... Не ображайтеся, але я не можу розмовляти по телефону, коли двері одчинені.
Я сказав, що не можу теж, і рушив до порога. Але коли я повернувся, щоб вийти з-поміж ліжок, то помітив на ослоні біля вікна брезентову розбірну валізу. З першого погляду мені здалося, що це моя власна якимсь дивом примандрувала сама з Пенсільванського вокзалу. Потім я подумав, що це, мабуть, власність Бу-Бу, і підступив до неї. Валіза була розкрита. З першого ж погляду на речі, що лежали зверху, я переконався, кому вона належить. Я кинув другий, уважніший погляд і побачив на двох випрасуваних сорочках кольору засмаглої шкіри одну річ, яку не слід [209] було залишати наодинці з свашкою. Я витяг її з валізи, поклав під пахву, махнув по-дружньому рукою свашці, котра вже вставила свій палець у диск, чекаючи, поки я заберуся геть, і причинив за собою двері.
Я трохи постояв за дверима серед солодкої самотності холу, міркуючи, що робити з Сіморовим щоденником,- а це, повинен сказати, саме й була та річ, яку я взяв з брезентової валізи. Спочатку мені спало на думку сховати його, поки підуть мої гості. Здавалося, то була добра конструктивна ідея - віднести щоденник у ванну і вкинути в кошик для брудної білизни. Поміркувавши трохи детальніше, я вирішив однести його у ванну, погортати, а потім укинути в кошик для брудної білизни.
Мабуть, самим богом судилося, щоб того дня я спілкувався з людьми не тільки з допомогою різноманітних жестів і символів, але й удаючись до незмірних можливостей письма. От ви стрибаєте в переповнену мангану, а доля вже потурбувалася про те, щоб у вас був блокнот і олівець на той випадок, коли один з ваших супутників виявиться глухонімий. Отож коли ви заходите у ванну кімнату, пильно подивіться, чи немає на стіні над умивальником ніяких написів - апокаліптичних чи будь-яких інших.
Протягом багатьох років у- нас, семи дітей, що мешкали в квартирі з однією ванною, була, може, надмірна, але корисна звичка писати один одному записки на дзеркалі аптечки, вживаючи для того шматочок мокрого мила. Тематично ці записки набували форми суворих доган або часом і відкритих погроз. «Бу-Бу, коли ти витерлася, прибери простирадло. Не залишай його долі. З привітом - Сімор». «Уолте, твоя черга вести 3. і Ф. на прогулянку в парк. Я водив їх учора. Здогадайся хто». «У середу їхній день народження. Не йдіть у кіно і не тиняйтеся по студії після передачі. Інакше будете оштрафовані. Це стосується також і тебе, Бадді». «Мати сказала, що Зуї ледве не з'їв фінолакс. Не залишайте на раковині напівотруйні речовини, які він може дістати й з'їсти».
Я, звичайно, наводжу зразки написів часів нашого дитинства, але навіть багато років згодом, коли задля незалежності та самостійності я й Сімор відокремилися й завели власне помешкання, ми з ним не зрадили давню родинну традицію. Інакше кажучи, ми не викидали змилків.
Коли я зайшов у ванну, тримаючи під пахвою Сіморів щоденник, і надійно зачинив двері на защіпку, то майже негайно помітив записку. Рука була, однак, не Сіморова, а, поза всяким сумнівом, моєї сестри Бу-Бу. [210]
Чи писала вона милом, чи не милом, однаково літери були такі дрібнесенькі, що розібрати не було майже ніякої змоги. Отож вона легко вмістила на дзеркалі таке послання:
«Вище крокви, будівничі! Наречений іде подібний до Ареса. Він вищий за найвищого мужчину. З привітом - Ірвінг Сапфо, що працювала колись по контракту в широкомовній компанії Елізіум з обмеженими правами. Будь щасливий, щасливий зі своєю прекрасною Мюрієл. Наказую тобі. Тут я найстарша».
Треба сказати, що вищецитована поетеса користалася великою прихильністю - через певні проміжки ласу - всіх дітей у нашій родині головним чином завдяки величезному впливові Сімора на наш поетичний смак.
Я прочитав і перечитав цитату, а потім сів на край ванни і розгорнув Сіморів щоденник.
Далі я правдиво відтворюю ті сторінки Сіморового щоденника, які я прочитав, сидячи на краю ванни. Мені здається, що я матиму цілковиту слушність, коли не наводитиму дат. Досить сказати, що він зробив ці записи, коли його частина стояла в Форт-Монмуті наприкінці 1941-го й початку 1942 року, за кілька місяців до того, як призначили день одруження.
«Цього вечора, коли ми вишикувалися для церемонії спуску прапора, було страшенно холодно, проте чоловік шість лише з нашої роти зомліли, поки оркестр нескінченно довго виконував «Зірчасто-смугастий прапор». Гадаю, жодна людина з нормальним кровообігом не може стояти неприродно виструнчившись, як того вимагає військовий статут. А надто тримаючи важку, наче свинцеву гвинтівку в позиції «на прапор шикуйсь!». Я не маю кровообігу, не маю пульсу. Я звик до непорушної постави. Я в цілковитій згоді з темпом «Зірчасто-смугастого прапора». Його ритм нагадує мені романтичний вальс.
По церемонії ми дістали звільнення до півночі. 0 сьомій я стрівся з Мюрієл біля Білтмора. Дві чарки міцного, два бутерброди з тунцем, що ми їх з'їли в кав'ярні, потім фільм, який вона хотіла подивитися,- щось за участю Грі-ра Гарсона. Я подивився на неї декілька разів у темряві, коли літак сина Гріра Гарсона пропав безвісти. Вона сиділа розкривши рота. Зосереджена, стурбована. Всім єством поринула в трагедію виробництва фірми Метро - Голдвін - Мейєр. Я затремтів од побожного жаху і щастя. Як я кохаю цю дівчину і потребую її щирого серця. Вона [211] подивилася на мене, коли діти принесли кошеня своїй матері. М. подобалося кошеня, і вона хотіла, щоб і я його сподобав. Навіть у темряві я відчув, що вона відсахнулась од мене, як завжди, коли я автоматично не вподобаю те, що вона любить. Згодом у вокзальному барі вона спитала мене: «Правда, кошенятко було миле?» Вона вже не вживає слово «розкішне». Коли це я налякав її так, що вона одцуралася слів із свого звичайного словникового запасу? Хоч я людина й нудна, та все ж таки навів визначення сентиментальності, яке дав Р. Г. Бліт: ми впадаємо в сентиментальність тоді, коли трактуємо річ ніжніше за бога. Я сказав (повчально?), що бог поза всяким сумнівом любить кошенят, але, мабуть, не в кольорових фільмах, де їм на лапки узувають плетені черевички. Він полишає цю мальовничу деталь сценаристам. М. поміркувала і, здавалось, згодилася зі мною, але ця «істина» була не дуже їй бажана. Вона сиділа, помішуючи трунок і відособившись од мене. її непокоїть те, що любов до мене приходить і відходить, з'являється й зникає. Вона сумнівається в її реальності лише тому, що любов не тішить так перманентно, як кошеня. Бог свідок, це навіває сум. Людський голос наче створений для того, щоб оскверняти все на світі.
Сьогодні увечері обід у Федерів. Дуже добрий. Телятина, картопляне пюре, стручкова квасоля, чудовий зелений салат з олією і оцтом. Десерт Мюрієл приготувала сама: заморожені вершки з сиром, а зверху малина. На очах мені виступили сльози (Сайгьо каже: «Не знаю, що воно таке. Але від удячності у мене капають сльози»). На столі поряд зі мною поставили пляшку кетчупу. Очевидно, Мюрієл сказала місіс Федер, що я поливаю кетчупом усяку страву. Я б віддав усе на світі, щоб побачити, як М. захищає мене, кажучи своїй матері, що я вживаю кетчуп навіть з стручковою квасолею. Моя люба дівчинка!
По обіді місіс Федер запропонувала послухати передачу. Мене непокоїть її ентузіазм, ностальгічна прихильність до передачі, особливо до давніх часів, коли виступали ми з Бадді. Сьогодні її передавали з якоїсь військово-морської бази, чомусь аж з-під Сан-Дієго. Надто забагато педантичних запитань і відповідей. Голос Френні звучав так, наче в неї нежить. Зуї фантазував на відчай душі. Диктор завів з ними розмову про житлове будівництво, і мала Берк заявила, що вона ненавидить однакові будинки - маючи на увазі довжелезний ряд однакових стандартних будинків. Зуї сказав, що вони приємні. Він сказав, що йому було б дуже приємно зайти ненароком у чужий будинок, пообідати [212] помилково з чужими людьми, переночувати в чужому ліжку і зранку поцілувати всіх на прощання, гадаючи, що вони його рідні. Він сказав, що хотів би навіть, аби всі люди на світі були схожі один на одного як дві краплі води. Тоді, мовляв, кожен, зустрівши людину, вважав би, що це його дружина, або мати, або батько, і люди скрізь і завжди обіймалися б, і це було б дуже приємно.
Увесь вечір я почував себе незмірно щасливим. Коли ми сиділи у вітальні, мене вразили близькі стосунки Мюрієл з її матір'ю. Це так гарно. Вони знають вади одна одної, особливо вади, що стосуються товариської розмови, і докоряють за них поглядами. Місіс Федер невпинно стежить за Мюрієл, коли та починає говорити про свої літературні уподобання, а Мюрієл пильно дивиться на матір, коли вона стає надміру багатослівна. Хоч вони інколи й сперечаються, але між ними не може бути серйозної сварки, бо вони - мати і донька. Страшне і прегарне видовище. Та часом буває, коли я сиджу » ними заворожений, мені хочеться, щоб містер Федер частіше встрявав до розмови. Часом я потребую його слова. Іноді, коли я переступаю поріг їхнього помешкання, мені здається, що я заходжу в неохайний світський жіночий монастир на дві особи. А коли я виходжу, мені здається,, що М. та її мати напхали мені кишені пляшечками й слоїками з губною помадою, рум'янами, сітками на волосся, дезодораторами тощо. Я надзвичайно їм удячний, але не знаю, що робити з їхніми невидимими подарунками.
Книга: Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі український переклад Олександра Тереха (1984)
ЗМІСТ
| 1. | Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі український переклад Олександра Тереха (1984) |
| 2. | Свашка кивнула і знову наблизила мегафон свого рота до... |
| 3. | Сьогодні після сигналу вечірньої зорі ми не дістали одразу... |
На попередню
|
|
