Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герберт Джордж Веллс Острів доктора Моро Переклад Дмитра Паламарчука
XIV. ДОКТОР МОРО ПОЯСНЮЄ
- А зараз, Прендіку, я поясню вам геть усе, - сказав доктор Моро, коли ми поїли й випили. - Слід сказати відверто, що ви найдеспотичніший гість із усіх, кого я будь-коли приймав. Попереджую - це остання моя поступка вам. Якщо й удруге будете погрожувати самогубством, я не втримуватиму вас, хай би це навіть і було мені прикро.
Він сидів у поламаному шезлонгу, тримаючи вправними білими пальцями напіввикурену сигару. Світло великої лампи падало на його сиве волосся. Він дивився крізь маленьке віконце на мерехтливі зорі. Я сидів якомога далі від нього по другий бік столу, не випускаючи з руки револьвера. Монтгомері десь вийшов. Невелика це була втіха сидіти разом із ним сам на сам у цій малій кімнатці!
- Ви допускаєте, що піддана вівісекції людська істота, як ви її називали, всього лише пума? - запитав Моро.
Він таки змусив мене глянути на те страхіття у внутрішній кімнаті, аби я впевнився, що воно не людина.
- Так, то пума, - відповів я, - і ще жива, але така пошматована й покалічена, що не доведи Господи коли-небудь побачити щось подібне! З усіх підлих...
- Це дурниці, облишмо, - сказав Моро. - Принаймні дайте мені спокій з цими дитячими жахами. Так, як ви, думав колись і Монтгомері. Отже, ви погоджуєтесь, що то пума. Сидіть спокійно, доки я викладатиму вам свої фізіологічні теорії.
Почавши тоном украй знудженої людини, він поволі запалився темою розмови і пояснив мені суть своєї праці. Говорив він дуже просто й переконливо. Часом у голосі його [159] прохоплювалися саркастичні нотки. Тоді я паленів від сорому за себе.
Виявляється, створіння, що я їх бачив, - не люди і ніколи не були людьми. Це - тварини, тварини, що набули людської подоби, живий приклад тріумфу вівісекції.
- Ви забуваєте, що може зробити вправний вівісектор із живої істоти, - сказав Моро. - Як на мене, то я ніяк не збагну, чому все, що я тут здійснив, не було здійснено раніше. Дрібні досягнення в цьому напрямі - як-от ампутація, втинання язика, вирізування окремих органів - знані давно. Вам, певне, відомо, що косоокість за допомогою хірургії може бути вилікувана? По вилученні деяких органів у тілі стаються різні другорядні зміни - порушення пігментації, модифікація пристрастей, зміни в утворенні сальних тканин. Безперечно, все це вам відоме?
- Звичайно, - відповів я, - однак ці ваші потворні істоти...
- На все свій час, - обірвав він мою мову, махнувши рукою. - Я щойно починаю. Отже, це тільки звичайні зміни організму. Хірургія здатна на серйозніші речі. Вона може як руйнувати, так і творити. Певно, вам доводилося чути про пластичну операцію, до якої вдаються при пошкодженні носа? На лобі підрізують клаптик шкіри, повертають його до носа, і він у такому вигляді приживлюється. Це щось ніби прищеплення до живого організму його ж власної тканини. Так само цілком можливе перенесення живої матерії з одного організму на інший, - візьміть, наприклад, зуби. Такі живці шкіри й кісток полегшують загоювання. Хірург вміщує всередині рани клаптик шкіри чи потрібну кістку, що дістав од живої чи тільки-но вбитої тварини. Гантер, - може, ви чули про це, - прищепив бикові до шиї півнячу шпору. А щури-носороги алжирських зуавів? Ці потвори спродуковані у той же спосіб: вирізані з хвоста шматочки шкіри переносять щурові на ніс, і та шкіра приростає там.
- Спродуковані потвори! - вигукнув я. - Цим ви хочете сказати мені...
- Авжеж! Створіння, яких ви бачили, - це тварини, перекраяні й виготовлені за іншою подобою. Але своє життя я присвятив тому, щоб вивчити творення нових життєвих форм. Я працював роками, поповнюючи свої знання. Я бачу, вас моя розповідь вражає, але ж я нічого нового вам не кажу. Все це роками лежало на поверхні практичної анатомії, тільки що бракувало сміливців, які б за цю справу взялися. Я не обмежуюсь змінюванням самих зовнішніх форм [160] тварини. Фізіологія, хімічний склад істоти теж потребують значних змін. От хоч би вакцинація та інші способи прищеплення живих і мертвих тканин, про що, безперечно, ви знаєте. До цих операцій належить і переливання крові, - річ, з якої я, власне, й почав. Все це - однорідні явища. Інший характер мали, можливо, далеко складніші операції тих середньовічних хірургів, які продукували карликів, жебраків-калік та всіляких потвор. Сліди цього мистецтва залишилися й досі в методах підготовки різних балаганних штукарів та акробатів. Віктор Гюго розповів про це в «Людині, що сміється»... Та, мабуть, моя думка вже ясна. Ви розумієте, що можливо переносити тканину з однієї частини тіла на іншу або з однієї тварини на іншу, що можливо змінювати хімічні реакції, умови розвитку, змінювати розташування окремих органів і навіть що можливо цілковито змінювати внутрішню будову організму?
І в цю незвичайну галузь науки ніхто із сучасних дослідників ніколи не заглиблювався систематично, аж доки я не взявся за неї. Дещо було відкрито у зв'язку з останніми досягненнями хірургії, але більшу частину явищ, про які я говорив, цілком випадково відкрили тирани, злочинці, дресирувальники коней та собак, люди невправні, невігласи, які мали на меті лише власну користь. Я перший взявся до цих питань, озброєний антисептичною хірургією і справжнім науковим знанням законів розвитку організмів.
Це все донині, можна гадати, практикувалося таємно. От хоч би сіамські близнята... Та й у підземеллях інквізиції... Безперечно, головною метою інквізиторів було витончене катування, але ж деяким із них, певно, була властива й наукова допитливість.
- Так, - утрутився я, - однак ці створіння, ці тварини розмовляють!
Він погодився з цим і доводив далі, що сфера вівісекції не обмежується простими фізичними перетвореннями. Можна видресирувати й свиню. Розумова структура менше досліджена від фізичної. За допомогою гіпнотизму, який дедалі більше розвивається, ми можемо заміняти старі природжені інстинкти на нові навіювання, ніби роблячи прищеплення або переміщення на ґрунті спадковості. Багато з того, що ми звемо моральним вихованням, є всього лише штучна зміна й спотворення інстинкту; войовничість можна перевиховати на відважну самопожертву, а придушений статевий потяг - на релігійний екстаз. Велика різниця між людиною і мавпою, - провадив Моро, - у будові гортані. Мавпа нездатна розмежовувати [161] найтонші звуки - символи понять, якими виражається думка. Тут я з ним не погодився, але він досить нечемно не звернув уваги на моє заперечення. Він повторив, що це саме так, і далі викладав свої погляди.
Я запитав його, чому він узяв за зразок людську подобу. Мені здавалося тоді, та й тепер теж, що в цьому виборі криється якась дивна злість.
Він пояснив, що цю подобу обрав цілком випадково.
- Я міг би з таким же успіхом перероблювати баранів на лам і лам на баранів. Але, мені здається, людська подоба привабливіша з естетичного погляду, аніж зовнішність будь-якої тварини. Однак я не обмежувався творенням людей. Раз чи двічі... - На якусь хвилину він замовк. - Ці роки! Як вони непомітно промайнули! А оце я змарнував день, щоб урятувати вам життя, і ось іще цілу годину марную на пояснення.
- І все-таки я й досі не зрозумів, - відказав я, - чим виправдовуєте ви страждання, яких завдаєте живим істотам? Вівісекцію можна було б виправдати тільки в тому разі, коли б вона стала в пригоді...
- Маєте рацію, - перебив він мене. - Та, як бачите, я - людина іншої вдачі. Ми стоїмо на різних позиціях. Ви - матеріаліст.
- Даруйте, я - не матеріаліст, - палко запротестував я.
- Звісно, з мого погляду. Тому що нас із вами розділяє саме проблема страждання. Доки чиїсь страждання, які ви бачите й чуєте, завдають вам прикрощів, доки ви знаходитесь під владою власних страждань, доки страждання зумовлюють ваші поняття про гріх, доти, повторюю, ви тварина, яка мислить ледь ясніше за справжню тварину. Ці страждання...
У відповідь на такі софізми я нетерпляче стенув плечима.
- О, ці страждання - дрібниця. Розум, справді відкритий науці, безперечно, повинен бачити, що ці страждання - дрібниця. Можливо, ніде, крім цієї маленької нашої планети, цієї жменьки космічного пилу, що зникне з очей раніше, ніж досягнеш найближчої зорі, можливо, повторюю, більше ніде у всесвіті не існує того, що ми звемо стражданням. А існують тільки ті закони, до яких ми навпомацки наближаємось... Та й навіть тут, на Землі, серед живих істот, що воно таке - страждання?
Кажучи це, він витяг із кишені складаного ножика, відкрив маленьке лезко і повернувся у шезлонгу так, щоб мені видно було його стегно. Далі, вибравши місце, встромив у стегно ножа і витягнув. [162]
- Звичайно, ви бачили таке й раніше. Це не завдає анітрохи болю. Про що ж воно свідчить? Про те, що цьому м'язові не потрібна здатність відчувати біль, і тому її не закладено в нього. Потребу в болі має тільки шкіра, через те деякі місця на стегнах здатні відчувати його. Біль - це не що інше, як наш внутрішній порадник, що застерігає нас і спонукає бути обережними. Всяке живе тіло неболездатне так само, як і всякий нерв. Скажімо, оптичний нерв позбавлений болю, справжнього болю. Якщо ви вразите оптичний нерв, то побачите перед очима вогненні кола. Таке саме пошкодження слухового нерва просто тільки викликає шум у вухах. Рослини також не відчувають болю, як, певно, не відчувають його й нижчі тваринні організми, подібні до морських зірок і річкових раків. Що ж до людини, то, в міру свого інтелектуального розвитку, вона дедалі ретельніше піклуватиметься про власні вигоди і дедалі менше потребуватиме відчуття болю - цього стимулу, що оберігає її від небезпек. Я ніколи не чув ні про одну зайву річ, якої еволюція рано чи пізно не усунула б із життя. А біль якраз і стає непотрібний.
До того ж, Прендіку, я віруючий, якою мусить бути кожна нормальна людина. Можливо, я більше за вас знаю про шляхи Творця світу, бо все своє життя власноручно дошукувався його законів, тоді як ви, наскільки я зрозумів, колекціонували метеликів. Кажу вам ще раз: радощі й страждання не мають нічого спільного ні з небесами, ні з пеклом. Радощі й страждання - пхе! Релігійний екстаз ваших теологів - чи не криються за ним Магометові гурії? Ця безліч чоловіків і жінок, життя яких у радощах і стражданнях, - хіба на цих людях не випечене тавро звіра, від якого вони походять? Страждання! Страждання й радощі існують для нас доти, доки ми плазуємо в поросі...
Як бачите, я провадив свої досліди у той спосіб, який самі вони мені підказували. Я завжди вважав, що це єдиний шлях для всякого дослідника. Я ставив питання, дошукувався відповіді на нього і діставав... нове питання. Це можливе чи те можливе? Важко пояснити, що означають ці питання для дослідника, яка інтелектуальна жага сповнює тоді його. Ви не здатні навіть уявити собі дивну, несказанну насолоду цієї розумової жадоби. І те, що перед вами уже не тварина, не таке створіння, як і ви, а просто загадка. Співчуття стражданню... Про нього я знаю тільки те, що колись давно я його відчував. Я прагнув - і це була єдина річ, якої я прагнув, - ґрунтовно вивчити пластичність живих істот. [163]
- Так, - зауважив я, - але ж це огидно!
- Досі мене ніколи не обходив моральний бік справи. Вивчення природи робить людину такою ж немилосердною, як і сама природа. Я весь час працював, не зважаючи ні на що, крім питань, якими безпосередньо був заклопотаний, а те, що виходило з-під моїх рук... купчилося ген там, в халупах... Близько одинадцяти років збігло відтоді, як ми - я, Монтгомері й шестеро канаків* прибули сюди. Пригадується й досі зелене безгоміння острова і довкола нас відлюддя океану, ніби все це було вчора... Здавалося, неначе це місце чекало на мене.
* Канаки - остров'яни з півдня Тихого океану.
Ми розвантажилися і збудували хату. Канаки спорудили собі хижки біля яру. Я взявся до праці над тим, що привіз із собою. Спочатку у мене трапилось кілька прикрих невдач. Почав я із вівці, але другого ж дня вбив її, необачно орудуючи скальпелем. Тоді взяв я другу вівцю. Страшенних мук довелося їй зазнати; потім її рани позагоювались. Знову її оглянувши, вже коли вона набрала людської подоби, я залишився невдоволений: я пересвідчився, що розуму в цієї істоти не більше, ніж у вівці. Чим довше я дивився на неї, тим потворнішою вона мені здавалася. Нарешті я змилосердився і вкоротив їй віку. Позбавлені будь-якої мужності, ці нещасні тварини, що навіть перед загрозою найтяжчих мук не виявляли ані краплини активності, не годилися для виготовлення людей.
Тоді я взяв горилу і, обережно працюючи над нею, долаючи перепону за перепоною, створив нарешті першу свою людину. Робота ця забрала в мене цілий тиждень, щодня і щоночі я працював. Найважче було сформувати мозок: багато чого треба було додати, багато чого змінити. Коли я скінчив і створіння моє лежало переді мною забинтоване, зв'язане, нерухоме, - воно видалося мені добрим зразком негритянської раси. Тільки упевнившись, що життя його уже в безпеці, я зайшов до цієї кімнати, де застав Монтгомері в такому ж самому стані, як оце були й ви. Він чув крики створіння, що перетворювалося на людину, такі ж крики й вас стривожили. Спочатку я не повністю відкрив йому свої таємниці. Канаки теж дещо підозрювали. Від одного тільки мого погляду вони божеволіли зі страху. Сяк-так мені вдалося перетягнути Монтгомері на свій бік, але набагато важче було утримати канаків од утечі. Врешті-решт троє з них таки втекли, прихопивши й яхту з собою. Багато [164] витратив я часу на виховання тварини. Три-чотири місяці провозившись із нею, я трошки навчив її англійської мови, дав деякі поняття з рахунку і навіть навчив абетки. Правда, це давалося їй на превелику силу, хоча я бачив ідіотів ще тупіших. Починала вона з найпримітивніших речей - мозок її був абсолютно чистий, в неї не збереглося ніяких споминів із того, ким вона була раніше. Після того як рани її зовсім позагоювалися, у неї залишилась тільки болісна вразливість та незграбність рухів. Коли вона навчилась трохи розмовляти, я привів її до канаків, аби там поселити.
Спершу вони чомусь страшенно злякались її. Це мене певною мірою образило, бо я був дуже вдоволений своїм досягненням, - але вона видалась такою лагідною й мирною, що за короткий час канаки звикли до неї і почали навіть дечому навчати її. Вона швидко переймала і точно повторювала все, що їй показували. Мені здається, що курінь собі вона збудувала навіть кращий, ніж у канаків. Серед них знайшовся один з місіонерськими нахилами і навчив її коли не читати, то принаймні складати літери. До того ж він прищепив їй деякі елементарні поняття моралі, і я не помічав, щоб у неї виявлялися коли-небудь тваринні інстинкти.
Після роботи я кілька днів спочивав і вже думав написати про все це звіт, щоб зацікавити англійських фізіологів. Та якось одного разу натрапив я на це створіння, коли воно сиділо навпочіпки на дереві і щось варнякало до двох канаків, які його дражнили. Погрозивши йому, я збудив у нього почуття сорому і сказав, що так робити людині не личить. Тоді я вирішив домогтися кращих результатів, перше ніж везти свій витвір до Англії. Згодом я таки домігся кращого. Але з часом моя робота все ж сходила нанівець, - день за днем у них просипалися вперті тваринні інстинкти, хоч я сподіваюся ще досягти успіхів. Я сподіваюся перебороти їхню тваринність. Ця пума...
Ото й уся історія. Канаки вже померли. Один випав з баркаса в море, другий помер, поранивши п'яту отруйною рослиною. Троє, що втекли на яхті, очевидно, затонули. Останнього... було вбито. Ну, що ж! Я створив інших. Спершу Монтгомері поводився так само, як ви, і тоді...
- Що саме сталося з останнім? - гостро спитав я, - з останнім канаком, якого було вбито?
- Річ у тім, що я, створивши чимало людиноподібних істот, створив одну... - тут він затнувся.
- Ну? - не вгавав я.
- її ми вбили. [165]
- Я не розумію. Ви хочете сказати...
- Так, вона вбила канака, а згодом ще кілька інших створінь. Ми довго на неї полювали. Вона вирвалася цілком випадково, - я й не ждав такої халепи. Вона була недо-кінчена. Власне, це була тільки спроба. Це була істота без рук і ніг, з жахливим лицем; вона повзала по землі, звиваючись, як гадюка. Вона була дуже сильна, невимовно розлютована стражданням і качалася по землі так, як ото бурі дельфіни у воді. Вона ховалася в заростях кілька днів, знищуючи все, що тільки потрапляло на очі, аж доки ми не загнали її на північну частину острова. Ми розбилися на групи й оточили її. Монтгомері хотів неодмінно бути зі мною. Той канак мав рушницю, і коли знайшли його тіло, ми побачили, що дуло рушниці зігнуте у формі літери «S» і все погризене... Монтгомері застрелив ту потвору. Після цього я обрав за взірець людську подобу, за винятком дрібних істот.
Він замовк. Я спостерігав за виразом його обличчя.
- Отак я працюю цілих двадцять років, - включаючи дев'ять років праці в Англії, - ай досі знаходжу у своїх створіннях якісь вади, що викликають у мене невдоволення і спонукають до подальших зусиль. Інколи я підіймаюсь вище середнього рівня, інколи падаю нижче, та ніколи не досягаю того, про що мрію. Я можу легко надати своєму витворові людської подоби, наділити його гнучкістю і зграбністю або високим зростом і силою, однак дуже часто виникають труднощі, коли доходить до рук і пазурів - дуже болюча це операція, і я не наважуюсь довільно їх змінювати. Але найскладніша річ - це надати мозкові нових форм. Розумові здібності цих істот часто надзвичайно примітивні, з дивними порожнечами, несподіваними провалами. І зовсім уже не задовольняє мене, що я ніяк не можу знайти, де саме міститься основа емоцій. Пристрасні прагнення, інстинкти, поривання, від яких страждає людина, - несподівано вириваються із свого сховища і охоплюють все єство мого створіння гнівом, ненавистю чи страхом.
Ці істоти здаються вам химерними й неприродними, коли ви приглядаєтеся до них, а от для мене, лиш тільки я встигну їх закінчити, вони вже мають вигляд створінь безсумнівно людських. Тільки згодом, коли придивлюся ближче, ця впевненість покидає мене. Спочатку одна тваринна риса, а за нею друга вирине на поверхню і зводить мою роботу нанівець. Та я переборю цю тваринність! Кожного разу, коли я завдаю живому створінню пекельного страждання, я кажу собі: аж тепер я випалю в ньому все тваринне, аж тепер я [166] зроблю з нього розумну істоту. А зрештою, що таке десять років? Людина формувалася тисячоліттями... - Він спохмурнів. - Та я наближаюся до мети. Ця моя пума... Помовчавши, він додав:
- А все-таки вони повертаються до свого попереднього стану. Як тільки виходять вони з-під моїх рук, у них знову починає пробуджуватися звір, знову проявляються...
Тривала мовчанка запала знову.
- І ви свої створіння спроваджуєте до того яру? - спитав перегодом я.
- Еге ж, коли я почуваю, що в них оживає звір, я виганяю їх, і вони осідають там. Вони бояться цього будинку й мене. В них там свого роду пародія на людське суспільство. Монтгомері знає все про них, бо він наглядає за ними. Він призвичаїв одного чи двох до праці, і вони тепер прислужують нам. Мені здається, що він навіть полюбляє декотрих із них, хоч і соромиться цих почуттів. Зрештою, це справа його, а не моя. Вони викликають у мене тільки почуття невдоволення. Самі собою вони мене не цікавлять. Мабуть, вони дотримуються настанов канака-місіонера і виробили собі жалюгідну карикатуру на розумне існування, - бідолашна худобина! Вони мають якийсь там, як самі його називають, Закон. Вони співають гімни «все належить Тобі». Вони роблять собі халупи, збирають плоди, рвуть трави і навіть одружуються. Та я бачу їх наскрізь, бачу саму глибину їхніх душ, бачу в ній лише звіра, бачу їхню страшну звірячу лють і пристрасті, жадобу жити і вдовольняти себе. Так, вони справді незбагненні, складні, як і все, що живе на світі. У них є по-своєму високі пориви, є потроху честолюбства, потроху - пригаслого статевого потягу, потроху - млявої цікавості. Та все те лише смішить мене... Я багато сподіваюся від цієї пуми, вперто працюю над її головою, над її мозком...
І знову замовк. Кожен задумався про щось своє.
- Ну, а тепер, - озвався він нарешті, - скажіть мені, що ви думаєте? Чи й досі боїтеся мене?
Я глянув на нього й побачив тільки стару, бліду і сиву людину із спокійними очима. Ясність його обличчя, яка межувала з красою, і спокійна рішучість величної постави надавали йому особливого чару. Все інше було в Моро звичайне й не вирізняло його серед сотні приємних старих чоловіків. Я здригнувся. Замість відповіді на друге запитання я простягнув йому обидва револьвери.
- Нехай вони будуть у вас, - сказав він, стримуючи позіх. Затим підвівся, глянув на мене й усміхнувся: [167]
- Ви пережили два дні, сповнені пригод, - промовив він. - Я раджу вам спочити. Я радий, що все з'ясувалося. Добраніч!
Він хвилинку про щось міркував, а потім вийшов через внутрішні двері. Я відразу ж закрив зовнішні двері на ключ.
Довго сидів я, спустошений та млявий. Я настільки розумово й фізично виснажився, що не міг думати ні про що. Ніби чиєсь око, дивилося на мене темне вікно. Нарешті я, зібравши сили, погасив лампу і ліг у гамак. Незабаром я заснув.
Книга: Герберт Джордж Веллс Острів доктора Моро Переклад Дмитра Паламарчука
ЗМІСТ
На попередню
|
|
