Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Герберт Джордж Веллс Острів доктора Моро Переклад Дмитра Паламарчука
V. ЛЮДИНА, ЯКІЙ НЕМА КУДИ ПОДІТИСЯ
Рано-вранці - це був другий день після видужання і, здається, четвертий, відколи мене підібрали, - я прокинувся зі своїх тривожних снів, сповнених стрілянини і реву юрби. Згори чути було чиїсь захриплі крики. Я протер очі й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволі усвідомлюючи, де це я. Тоді почулося чалапання босих ніг, гуркіт, ніби кидали щось важке, скрип і дзвін ланцюгів. До мене долинув плескіт води. Враз судно круто повернуло, і жовто-зелена пінява хвиля хлюпнула в маленьке кругле віконце каюти; стікаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь і метнувся на палубу.
Підіймаючись трапом, я побачив на тлі багряного неба - саме сходило сонце - широку спину капітана і його руде волосся. По мотузці, пропущеній через блок на головній щоглі, капітан спускав пуму. Видно було, що сердешна звірина смертельно перелякана і вся зіщулилась у своїй маленькій клітці.
- За борт їх! - горлав капітан. - Геть їх за борт! Зараз я очищу своє судно від цієї погані!
Він заступав мені дорогу і, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Він відсахнувся і ступив крок назад, щоб розгледіти, хто це такий. З першого погляду було видно, що він і досі п'яний.
- Га? Хто це? - тупо дивлячись на мене, гукнув він, а тоді проблиск свідомості майнув у нього в очах. - А, та це ж містер... містер...
- Прендік, - підказав я. [121]
- Який там у дідька Прендік! - гаркнув він. - Ваше ім'я Заткнипельку. Містер Заткнипельку!
Певно, що нічого було відповідати цій тварюці. Але те, що він далі збирався робити, - то вже й зовсім я не міг передбачити. Він простяг руку до трапа, біля якого стояв Монтгомері, розмовляючи із плечистою сивою людиною в брудній синій фланелевій одежі: людина ця, мабуть, щойно ступила на борт.
- От-тюди, - заревів капітан, - от-тюди, проклятий містере Заткнипельку!
Монтгомері і той прибулець на ці слова обернулися.
- Чого ви хочете? - запитав я.
- Забирайся геть, проклятий містере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть під три вітри, й хутко мені! Ми прибираємо наше судно, очищаємо наше нещасне судно! Ану - за борт!
Зовсім отетерівши, я дивився на нього, через якусь мить мені спало на думку, що це якраз те, що мені потрібно. Перспектива подорожувати далі в товаристві цього лайливого дурня, бувши єдиним пасажиром на судні, - аж ніяк не приваблювала мене. Я обернувся до Монтгомері.
- Ми не можемо вас узяти, - коротко заявив широкоплечий.
- Не можете мене взяти! - вражено промовив я. Справді, я ще ніколи не бачив такого впертого й рішучого обличчя, як у цього прибульця.
- Вислухайте мене, - сказав я, обертаючись назад до капітана.
- За борт! - ревнув той. - Це судно не для тварин та людожерів, гірших за тварин, куди гірших! За борт, проклятий містере Заткнипельку! Не візьмуть вони вас - однаково будете за бортом, хоч би там що! Геть зі своїми друзями! Я назавжди розпрощався з цим триклятим островом. Досить з мене! Амінь!
- Монтгомері, будьте хоч ви... - заволав я.
Його нижня губа скривилась. Кивком голови він безнадійно показав на сиву людину, що стояла поруч нього, - мовляв, не в моїй волі допомогти вам.
- Тепер я вже подбаю про вас! - сказав капітан.
Почалися дивовижні переговори. Я по черзі просив кожного з цих трьох людей. Спершу сивого чоловіка, щоб дозволив мені зійти на берег, тоді Монтгомері, тоді п'яного капітана, щоб залишив мене на судні; я благав навіть матросів. Монтгомері не прохопився ані словом, а все тільки хитав головою. [122]
- Ви заберетеся геть із судна! - повторював капітан. - До біса закон! На судні я паную!
Нарешті я перестав просити, не докінчивши марної погрози. В нападі нестримної злості я відійшов до корми і похмуро втупився у порожнечу.
А тим часом матроси швидко розвантажували судно, спускаючи ящики й клітки з тваринами. З підвітряного боку шхуни стояв баркас із двома піднятими вітрилами, і туди скидали весь цей вантаж. Корпус баркаса був закритий від мене бортом шхуни, тому я не міг розгледіти, хто саме прибув із острова і приймає багаж.
Ні Монтгомері, ні його компаньйон не звертали на мене ніякої уваги. Вони віддавали накази чотирьом чи п'ятьом матросам, які спускали багаж, часом і собі докладаючи рук до роботи. Капітан також крутився там, скоріше заважаючи, аніж допомагаючи матросам. Мене охоплювали то відчай, то лють. Отак чекаючи, як вирішиться моє майбутнє, я раз чи двічі насилу стримався, щоб не розсміятися зі своєї щербатої долі. Сьогодні я не мав у роті й рісочки і від цього почував себе ще більш розбитим. Голод і кволість позбавляють людину мужності. Я цілком ясно усвідомлював, що не маю сил чинити опір капітанові, який міг любісінько позбутися мене, і не знав, як можна змусити Монтгомері та його супутника забрати мене. Мені залишалося тільки пасивно очікувати, що воно буде. А судно все розвантажували, і доля моя нікого не обходила.
Незабаром цю роботу закінчили і тоді взялися за мене. Хоч як я опинався, сил моїх було замало, і мене потягли до трапа. Проте навіть і в цю хвилину я завважив, які на диво смагляві були обличчя людей, що сиділи в баркасі разом із Монтгомері.
Баркас тим часом уже швидко відчалив від судна. Піді мною з'явилася смуга зеленої води. Вона швидко ширшала, і я з усіх сил позадкував, щоб не полетіти сторчака у воду. Команда баркаса щось глумливо загукала, і я чув, як Монтгомері висварив її. А капітан, його помічник та один матрос, що допомагав їм, потягли мене на корму. Там до борту судна було прив'язано човен з «Леді Вейн». Він був наполовину затоплений, без весел і без ніякого харчу. Я відмовився зійти в нього й простягся серед палуби. Зрештою вони спустили мене туди на линві, бо з того боку трапів не було. Тоді відрізали линву і покинули мене в човні напризволяще.
Хвилі поступово відносили мене від шхуни. Немовби остовпілий, я дивився, як матроси взялися за снасті і судно [123] повільно, але впевнено повернуло носом до вітру. Вітрила затріпотіли й напнулися. Я байдуже дивився на пошарпаний негодою борт шхуни, що круто похилилася в мій бік. Вона поволі почала зникати у мене з очей.
Я навіть не повернув голови, щоб слідкувати за нею. Спершу я ледве міг повірити в те, що сталося, і, впавши на дно човна, тупо дивився на пустельний океан, покритий легкими брижами. Лише згодом до мене дійшло, що я знову опинився в цій триклятій напівзатопленій шкаралупі. Коли я оглянувся назад, мені ще було видно над бортом човна, як віддалялася шхуна з рудим капітаном. Стоячи на кормі, він щось глузливо кричав до мене. Перевівши погляд на острів, я побачив баркас, який дедалі меншав, підходячи до берега.
Нараз я осягнув увесь жах свого становища. Я не мав ніякої змоги дістатися берега, хіба що хвилі віднесли б мене туди. Ви ж мусите пам'ятати, що я й досі був слабосилий після отих своїх пригод на човні, до того ж я був голодний, ледве при пам'яті, - чи ж диво, що мені забракло мужності? Раптом ридання вирвалося з моїх грудей. Я зайшовся таким плачем, яким плакав лише малою дитиною. Сльози текли по моєму обличчю. В нападі відчаю я став гамселити кулаками воду на дні човна. Я скажено гатив ногами по його борту. Я благав у Бога смерті.
Книга: Герберт Джордж Веллс Острів доктора Моро Переклад Дмитра Паламарчука
ЗМІСТ
На попередню
|
|
