Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Оповідання Переклад Є.Крижевича, В.Митрофанова, Я.Веприняка
Прощавай, літо!
Це промовляли очі бабусі.
Це повторював сам до себе дідусь.
Це відчував і Дуглас.
Прощавай, літо!
Ці слова ворушилися на дідусевих устах - він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов'яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.
– Що? – перепитав Дуглас. Але вже й сам почув.
– Прощавай, літо! – Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. – Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А' потім знову весело. Прощавай, літо!
Висхла папороть під верандою впала на курну землю.
Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону «Тигр». У грудях хлопця немов крутилася дзига – то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу.
– Піду з'їм пампушку та ляжу посплю, – сказав він.
– Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі - напакувати живота й лягти спати. [536]
Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.
Дорога до пампушок була вимощена радістю.
Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м'яко вчепився в нього.
О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь.
Потім, уже вві сні, він стріпнувся.
Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.
Дуглас підвів голову, прислухався.
Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.
Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів.
– Процесія! – прошепотів Дуглас. – Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?..
I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.
Увесь тремтячи, Дуглас чекав.
Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.
Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.
Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.
І побачив усе знайомі обличчя.
Він закліпав очима. [537]
На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт – вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і... ану, постривай!..
Дуглас прислухався.
У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.
Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.
Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.
Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.
Тільки-но Дуглас з'явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.
Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.
– Слухайте, – спитав нарешті Дуглас, – що воно за день сьогодні?
– Що за день? – перепитала бабуся. – Твій день, Дугласе.
– Мій?
– Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! - Це вже говорив мер, він виголошував промову.
– Але ж...
– Дуг, – і дідусь показав на величезний кошик, – отут для тебе суничний пиріг.
– І суничний торт, – докинула бабуся. – І суничне морозиво!
Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому [638] здавалося, ніби він сам – величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.
– А коли потемніє, буде фейєрверк, – озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. – І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.
– Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?
– Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.
«Хлопцям квітів не приносять, – подумав Дуглас, – навіть до лікарні».
Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:
– Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.
– Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?
– Я б назвав це мандрівкою. – Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом'яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців.- Ось послухай!
Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.
– Кроком рупії – скомандував дідусь. – Раз-два... Дуг, ну ж бо... раз-два!
– Але ж...
Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю «Грінтаун» хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, – але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко.
Коли Іони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр. [539]
Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.
– Ну, хлопче, мерщій до пристані, – тихо мовив дідусь.
– Ану, хто перший! – Живчик кинувся вперед. Дуглас і з місця не зрушив.
Бо пароплав уже випливав з туману - шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором – і ось уже став край пристані й скинув сходні.
– А чому... – Дуглас утупив очі в пароплав.- Чому він не має назви?
Усі подивились – і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.
– Ну... розумієш, Дуг...
Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень.
– Дуг, іди ти перший!
– Грайте, хай він іде під музику!
І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв «Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!» Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань...
Бам-м!
Сходні забрали.
Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.
Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані.
– Зачекайте, зачекайте!.. Сходні забрали не випадково, їх забрали навмисне.
– Зачекайте! – злякано закричав Дуглас.
– Атож, – неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. – Зачекайте.
І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці.
Він кліпнув очима.
Це він був у пастці, на пароплаві.
Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав «Колумбіє, перлино океану». [540]
– Та стривайте ж, стривайте!
– Прощавай, Дуг!
– Стривайте!
– До побачення, Дуг, до побачення! – гукали обидві бібліотекарки.
– Прощавай, – шепотіли всі, хто був на пристані.
Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, щ навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав.
– Прощавай, Дуг, прощавай!..
Жінки махали білими хусточками, чоловіки - солом'яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним.
А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів.
– Стривайте! – гукав він. – Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом!
– Ні, Дуг, тільки ти один, – почув він ген з берега голос дідуся. – Пливи сам, хлопче.
І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям.
Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву.
Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло?
Відповідь була проста.
Пароплав називався «Прощавай, літо».
А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа. [541]
– Ду-у-г!.. – Голоси з берега було вже ледве чути. – До побачення... прощавай... прощавай...
– Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!
Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні:
– Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть!
І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод.
Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Надвечір'я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони.
Дуглас перестав плакати.
Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її – вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик.
Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір'я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, – а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.
На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.
– Дідусю, це ти тут!
– Ну звісно, Дуг.
– Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.
– Та й ти ж начебто тут, хлопче. [542]
– Тут я, справді тут!
Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:
– Не кажи!
– Чого не казати, хлопче?
«Не кажи, – думав Дуглас, – не кажи того, що збирався сказати!»
Дідусь чекав.
Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.
– Дідусю...
– Що, Дуг?
Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:
– Смерть – це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?
Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.
– Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?
– Та просто захотілося знати.
Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.
– Що ти хотів сказати, дідусю?
– Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?
– Так, сер, – прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову – такою собі короною для молодого короля.
Прощавай, літо!
Книга: Рей Бредбері Оповідання Переклад Є.Крижевича, В.Митрофанова, Я.Веприняка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
