Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
Розділ XVI У ДОРОЗІ
Пройшовши кроків триста берегом річки, загін вступив у праліс. Не без страху - хоч і без жодної на те підстави - Дік Сенд поглядав на ці нетрі, що їх нелегкими стежками він і його супутники мандруватимуть протягом десяти днів.
А місіс Уелдон - жінка й мати, яку небезпеки, здавалося, мали б лякати вдвічі дужче, ніж чоловіків,- не почувала ніякої тривоги.
її спокій грунтувався на двох вельми поважних причинах: по-перше, вона знала, що ні тубільці, ані звірі цього району пампасів для них не страшні; по-друге, вона була певна, що з таким провідником, як Гарріс, можна не боятися заблудитись.
Загін на марші витримував заздалегідь установлений порядок. На чолі його йшли Дік Сенд і Гарріс, один - з карабіном, другий - з довгоствольною рушницею.
За ними рухалися Бет і Актеон, озброєні карабінами й ножами.
Далі на коні їхали місіс Уелдон і малий Джек.
За ними посувалися Том і Нен.
В ар'єргарді йшли Остін, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом.
Дінго то забігав далеко вперед, то відставав. Як помітив Дік Сенд, пес начебто шукав сліду. Дінго дуже змінився, відколи потрапив на цей берег після катастрофи «Пілігрима». Собака був збуджений і частенько глухо гарчав, щоправда, скоріше жалібно, ніж погрозливо. Це впадало в око всім, хоч ніхто не міг пояснити, чому Дінго так поводився.
Кузена Бенедікта, як і Дінго, було неможливо примусити йти з усіма. Для цього його треба було б тримати на мотузку. З бляшанкою на ремінці через плече, сіткою в руці й лупою на грудях ентомолог нишпорив довкола загону, забирався в хащі, пірнав у високу траву, не думаючи про звірів чи отруйних змій: він шукав комах.
Спочатку місіс Уелдон турбувалася і разів двадцять гукала його, прохаючи триматися ближче. Але кузен Бенедікт знов і знов зникав. [130]- Кузене Бенедікт,- врешті сказала вона.- Це вже занадто! Востаннє прошу вас не заходити далеко.
- Дозвольте, кузино,- відповів упертий ентомолог.- А якщо я побачу якусь комаху?
- Якщо ви побачите комаху,- рішуче мовила місіс Уелдон,- то не ловіть її, бо я буду змушена відібрати у вас коробку з колекцією!
- Відібрати мою коробку?! - вигукнув кузен Бенедікт так, ніби у нього збиралися вирвати серце.
- Так, коробку! І сітку! - додала місіс Уелдон.
- І сітку, кузино?! То, може, і окуляри? Ні! Ви не посмієте цього зробити! Не посмієте!
- І окуляри! Я й забула про них... Дякую, кузене Бенедікт, за те, що ви підказали, як я зможу зробити вас сліпим і в такий спосіб змушу поводитись розумно.
Ця потрійна погроза вгомонила неспокійного кузена на якийсь час. Потім він знову став відходити вбік. А що він напевно чинив би так і без коробки та сітки, ба навіть без окулярів, то довелось дати йому волю. Проте Геркулес сказав, що буде наглядати за ним, і це відтоді стало його обов'язком. Місіс Уелдон просила Геркулеса, щоб він поводився з кузеном Бенедіктом так делікатно, як той поводився б, скажімо, з рідкісним лускокрилим, тобто ловив, якщо це потрібно, й обережно повертав на місце.
Після цього на кузена Бенедікта вже не звертали уваги.
Маленький загін, як ми знаємо, був добре озброєний і тримався насторожі, хоч Гарріс запевняв, що тут нема чого боятися неприємних зустрічей, хіба що з індіанцями-кочовиками. Та й тих, мовляв, навряд чи доведеться зустріти.
В усякому разі, вжитих заходів було досить, щоб одлякувати можливих напасників.
Стежки в цьому густому лісі попрокладали скоріше звірі, аніж люди, і йти ними було нелегко. Гарріс гадав, що за дванадцять годин загін пройде не більше п'яти-шести миль.
Погода стояла чудова. Сонце підбивалося до зеніту, посилаючи на землю потоки майже прямовисного проміння. На рівнині спека була б нестерпна, але під цим непроникним зеленим шатром її майже не відчувалося.
Більшість дерев місіс Уелдон та її супутники бачили вперше. Проте знавець насамперед помітив би, що то цінні породи. [в* Пі]Тут росла баугінія, або «залізне дерево»; моломпі, близьке до індійського сандалового дерева, з легкої й міцної деревини якого роблять весла; по його стовбуру рясно стікала запашна камедь. Росла й сумаха - дерево, багате на фарбники. Траплялися й бакаути із стовбурами до дванадцяти футів у діаметрі з породи гваякових, але не такі цінні, як звичайні гваякові дерева.
Дік Сенд просив Гарріса, щоб той називав йому незнайомі дерева.
- А хіба ви ніколи не бували в Південній Америці? - спитав Гарріс.
- Ні,- відповів юнак.- Я вже кілька разів ходив у плавання, але досі мені не випадало побувати на цих берегах. Правду кажучи, я й не зустрічав людей, які б знали Болівію.
- То, може, ви відвідали Колумбію, Чілі або Патагонію?
- Ні.
- А ви, місіс Уелдон, знаєте цю частину континенту? - питав далі Гарріс.- Адже американці - такі безстрашні мандрівники, тож напевно...
- Ні, містере Гарріс,- відповіла місіс Уелдон.- Мій чоловік їздить у справах тільки до Нової Зеландії, тож і мені не випало побувати деінде. Ніхто з нас не знав Болівії.
-- Що ж, місіс Уелдон, ви і ваші супутники побачи те дивовижний край, природа якого докорінно відрізня еться від Перу, Бразілії й Аргентіни. Тутешня флора й фауна просто приголомшують природознавця. Мож на сказати, вам пощастило, що ваш корабель розбився саме біля берегів Болівії. І якби можна було радіти цьому випадку...
- Це залежало не від нас, містере Гарріс.
- Звичайно, не від вас,- відказав Гарріс тоном людини, яка не дуже покладається на випадок у життєвих справах.
Оскільки ніхто з маленького загону не бував у цій країні й не знав її див, то Гарріс залюбки називав їм найцікавіші дерева.
Шкода, що кузен Бенедікт, затятий ентомолог, не був ще й ботаніком! Тут він, досі не знайшовши жод ної рідкісної чи нової комахи, зробив би чимало знахі док і прекрасних відкрить у ботаніці. Скільки було тут дерев і трав, що про їх існування в тропічних лісах [132]Нового Світу вчені й гадки не мали! Кузен Бенедікт напевне уславив би своє ім'я. Але він не любив ботаніки і нічогісінько в ній не тямив. Гірше того: він відчував огиду до квітів: мовляв, деякі квіти ловлять комах своїми пелюстками і висмоктують їх!
Чимдалі частіше траплялися заболочені місця. Під ногами чвакала вода. Земля була густо помережана дрібними струмочками, які, зливаючись, живили притоки маленької річки. Деякі з струмочків були такі широкі та глибокі, що доводилось шукати броду, аби їх перейти.
Низькі багнисті береги приток густо вкривала рослина, що її Гарріс назвав папірусом і не помилився назвою.
Мандрівники перейшли заболочені місця, і знов над ними напнулося зелене шатро. Вузенька стежина, як і раніше, звивалася в хащах.
Гарріс показав місіс Уелдон і Дікові Сенду прекрасні ебенові дерева, які відрізняються від звичайних дерев набагато більшими розмірами, а також чорнішою й твердішою деревиною.
Дарма що загін уже одійшов далеченько від моря, на його шляху все ще траплялися пдлі мангові гаї. Стовбури цих дерев, вкриті товстим шаром лишайників, здавалися одягнутими в- хутро. Мангові дерева дуже тінисті, їх цінують за напрочуд смачні й корисні плоди, і все ж, як розповідав Гарріс, жоден тубілець не наважиться розводити їх. «Хто посадить мангове дерево, той помре!» - таке тут існує повір'я.
Після обіду й короткого перепочинку м'аленький загін пішов угору горбастим схилом, що був ніби передгір'ям гірського пасма, яке тяглося понад берегом.
Дерева тут росли не так густо, тільки подекуди стояли купами, але йти не стало легше: земля поспіль заросла височенними травами. Мандрівники опинилися ніби в джунглях Східної Індії. Рослини тут буяли не так, як у гирлі річки, але були вищі й густіші, ніж У помірному поясі Старого й Нового Світів. Кругс ' росли індигоноски(81). Як сказав Гарріс, індигоноска - найпоширеніша і найживучіша тутешня рослина: досить землеробові занедбати поле - і воно відразу за-
(81) Індигоносна - рослина, що містить у собі індиго - речовину, з якої за часів Жюля Верна виготовляли синю фарбу. [133]ростае цим бур'яном, який тубільці шанують не більше, ніж європейці будяк або кропиву.
Проте мандрівникам жодного разу не трапилось таке поширене на американському континенті дерево, як каучуконос. Тим часом такі його різновиди, як Рісиз РгіпоМев, СізШіоа Еіазііса, Сесгоріа РеІЇаіа, СоііорЬога иШіз, Сатегапіа іаШоііа, а надто ЗурЬопіа еіазііса, майже скрізь ростуть по лісах Південної Америки. А тут, на превеликий подив мандрівників, не було жодного каучуконоса.
Дік Сенд давно пообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звісно, був дуже розчарований, коли почув, що з цього дерева добувають тільки каучук: він гадав, що м'ячі, повітряні кулі, ляльки, паяци ростуть просто на його гілках. І Джек почав нарікати.
- Зажди, мій хлопчику,- сказав Гарріс.'- Ти ще надивишся на каучукові дерева: довкола асьєнди їх росте безліч.
- А вони справді гумові? - спитав Джек.
- Справді! А тим часом, щоб не так довго чекалося, хочеш з'їсти он ту грушку?
Гарріс зірвав з дерева кілька плодів, на вигляд таких же соковитих, як і персики.
- А ці плоди не отруйні, містере Гарріс? - спитала місіс Уелдон.
- Можете мені повірити, що ні,- відповів американець і вп'явся в один з плодів своїми гарними білими зубами.- Це плід мангового дерева.
Джека не довелось просити двічі, й він наслідував приклад Гарріса. Він заявив, що ці «грушки» дуже смачні, й Гарріс підійшов до мангового дерева, щоб нарвати ще. Манго цього сорту достигають у березні або квітні, а що інші дерева дають стиглі фрукти тільки у вересні, то манго були дуже до речі.
- Дуже смачно! Дуже смачно! - повторював малий Джек, наминаючи манго.- Але мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимусь, і я хочу бачити гумове дерево!
- Побачиш, скоро побачиш, мій любий Джеку,- заспокоювала його місіс Уелдон.- Адже містер Гарріс обіцяв тобі.
- Це ще не все,- вів далі Джек,- мій друг Дік обіцяв мені ще щось! [134]- Що ж іще обіцяв тобі твій друг Дік? - усміхаючись, спитав Гарріс.
- Пташок-мух!
- Побачиш і пташок-мух, мій хлопчику! Тільки не тут, а далі... далі...- відповів Гарріс.
Малий Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних пташок-мух, тобто колібрі: адже він потрапив до країни, де їх сила-силенна. Індіанці, які так майстерно плетуть з їхнього пір'я прикраси, дали цим чарівним представникам пернатого світу найпоетичні-ші імена. Вони називають їх «сонячним промінням», «царицями квітів», «небесними квітами», «самоцвітами, що міняться у сяєві дня». Кажуть - і в це можна повірити,- що в індіанців є поетичні імена для кожного із ста п'ятдесяти видів колібрі.
Однак мандрівники поки що не бачили дивовижних пташок-мух, і малому Джекові доводилось вдовольня-тися самими тільки Гаррісовими обіцянками. За словами американця, загін одійшов ще не дуже далеко від берега, а колібрі не полюбляють відкритих просторів біля океану. Зате людей вони не бояться, тож у асьєнді Сан-Фелісе цілісінький день тільки й чути їхній крик «тер-тер» та лопотіння крилець, що нагадує хурчання прядки.
- Ой, як мені хочеться бути вже там! - вигукнув малий Джек.
Щоб якнайшвидше дістатися до асьєнди Сан-Фелісе, треба було якомога рідше спинятися в дорозі. І місіс Уелдон та її супутники вирішили робити тільки вкрай необхідні для перепочинку зупинки.
Ліс почав змінюватися. Між деревами чимдалі частіше траплялися широкі галявини. Сонячне проміння пронизувало трав'яний килим, з-під якого рясно прозирали брили рожевуватого та синюватого каменю. Деякі пагорбки густо поросли сасапареллю(82). Пробиратись вузькими лісовими стежками було зручніше,, і всі шкодували, що вони лишилися позаду.
До заходу сонця маленький загін відійшов од берега на вісім миль. В дорозі не трапилось ніяких пригод, і навіть ніхто дуже не втомився. Щоправда, це був тільки перший день переходу; безперечно, далі передбачались куди важчі етапи.
(82) Сасапарель - рід тропічних або субтропічних рослин родини лілійних. Це вічнозелені кущові й напівкущові ліани. [13В]На відпочинок стали за загальною згодою. Вирішили не розташовуватись табором, а просто переночувати на траві. Одного вартового, якого змінював би інший через кожні дві години, було цілком досить, бо ні тубільців, ані хижих звірів боятися не доводилось.
Стали на ночівлю під величезним манговим деревом. Його розложисте, вкрите густим листям гілля витворювало природний навіс. У разі потреби серед цього гілля можна було й сховатися.
Тільки-но маленький загін спинився під деревом, як із його верховіття долинув оглушливий галас.
Як виявилось, на манговому дереві сиділа ціла зграя сірих папуг - цих балакучих, сварливих, хижих(83) пернатих. Було б великою помилкою судити про вдачу цих птахів по їхніх родичах, яких тримають у клітках в зоологічних садах Європи.
Папуги зняли такий галас, що Дік Сенд хотів сполохнути їх пострілом з рушниці. Та Гарріс одраяв його від цього, сказавши, що обачніше не виказувати своєї присутності в цьому лісі.
- Чим менше шуму,- мовив він,- тим безпечнішою буде для нас дорога.
Вечерю приготували швидко - нічого не варили. Вона складалася з консервів і сухарів. Із струмочка, що в'юнився в траві, набрали води, яку присмачили кількома краплями рому. А десерт висів у них над головами: з дерева зірвали кілька манго під обурливі крики папуг.
Мандрівники ще не встигли довечеряти, як уже смеркло. Тіні повільно піднімалися від землі до верховіть; на тлі неба вимальовувався кожен листочок. Засвітилися перші зорі, які здавались вогняними квітами на кінцях гілок. З присмерком вітер стих, і. жоден листочок не ворушився. Навіть папуги замовкли. Природа засинала, закликаючи до відпочинку все живе.
Приготування до ночівлі були дуже прості.
-: Чи не розкласти на ніч багаття? - спитав Дік Сенд американця.
- Навіщо? - відповів Гарріс- Ночі, на наше щастя, не холодні, а крона цього дерева затримуватиме всі випари. Нам не страшні ні холод, ні волога. Я повторюю, друже мій, те, що вже казав: обачніше буде не виказувати нашої присутності. Отже не треба
(83) Папуги нападають на дрібних птахів. [136]
ні стріляти, ні розкладати багаття без крайньої потреби!
- Я розумію,- озвалась місіс Уелдон,- що нам нема чого боятися індіанців, ба навіть тих бродячих лісовиків, про яких ви мені говорили, містере Гарріс. Але ж в й інші лісовики - на чотирьох ногах. Може, таки треба розкласти вогонь, щоб відлякувати їх?
- Місіс Уелдон,- відповів американець,- це вже завелика честь для тутешніх хижаків! То вони повинні боятися людини дужче, ніж людина їх.
- Ми в лісі,- зауважив малий Джек,- а в лісі завжди живуть звірі!
- Є різні ліси, хлопче, як і різні звірі,- засміявся Гарріс.- Уяви, що ти гуляєш у великому парку. Недарма індіанці кажуть про свою країну: «Ез сото еі Рагасіізо!» Тобто: «Вона така, як земний рай!»
- А змії тут є? - спитав Джек.
- Ні, моя дитино,- відповіла місіс Уелдон,- змій тут немає, тож можеш спати спокійно.
- А леви? - питав далі Джек.
- Немає й близько! - відказав Гарріс.
- А тигри?
- Спитай-но в своєї мами, чи вона коли-небудь чула про тигрів у Південній Америці.
- Ніколи не чула,- мовила місіс Уелдон.
- Еге ж! - озвався раптом кузен Бенедікт, який випадково чув цю розмову.- Ні левів, ні тигрів у Новому Світі справді немає, зате тут водяться ягуари й кугуари.
- А вони злі? - не вгавав малий Джек.
- Ет! - вигукнув Гарріс.- Індіанець не боїться виходити на двобій з таким хижаком, а нас он скільки! Сам тільки Геркулес може задушити відразу двох ягуарів - кожною рукою одного.
- Дивись, Геркулесе, не засни! - сказав малий Джек.- А -коли прийде звір, щоб нас покусати...
- То я його сам покусаю, містере Джек! - рішуче мовив Геркулес, показавши два ряди гарних зубів.
- Ви вартуватимете, Геркулесе,- сказав Дік Сенд,- поки я заступлю вас. А потім чергуватимуть ваші товариші.
- Ні, містере Дік,- заперечив Актеон.- Геркулес, Бет, Остін і я будемо вартувати самі. А ви повинні цієї ночі відпочити.
- Дякую, Актеоне, але ж і я повинен... [137]- Не сперечайся, Діку! - втрутилась місіс Уелдон.- Сьогодні ти повинен прийняти пропозицію цих славних людей.
- Я також вартуватиму! - заявив малий Джек, у якого вже злипались оченята.
- Вартуватимеш, мій хлопчику, вартуватимеш,- кивнула головою місіс Уелдон, щоб не сперечатися з малим.
- Але якщо в лісі немає ні левів, ні тигрів,- вів далі Джек,- то вовки напевно є!
- Та хіба то вовки? - відповів американець.- То скоріше лисиці або, ще точніше, собаки. їх називають гуарами.
- А ці гуари кусаються?
- Поки вони зберуться кусатись, Дінго їх усіх проковтне: йому найбільший гуар - на один зуб!
- І все ж,- мовив Джек, солодко позіхаючи,- гуари - це вовки, бо інакше їх би не називали вовками!
Сказавши це, хлопчик спокійно заснув на руках у Нен, яка сиділа, спершися спиною об стовбур мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сина й,. лігши на траву поряд, теж невдовзі склепила стомлені повіки.
Через кілька хвилин Геркулес привів до гурту кузена Бенедікта, який пішов був полювати на світляків кокуйпо, якими тутешні жінки прикрашають волосся. Ці жуки з родини коваликів, що випромінюють синювате світло з двох плям внизу на спинці, дуже поширені в Південній Америці. Кузен Бенедікт сподівався наловити їх удосталь, але Геркулес перешкодив вченому на самому початку: не зважаючи на розпачливі протести кузена Бенедікта, він силою привів його до місця ночівлі. Такий уже був Геркулес: діставши наказ, виконував його по-військовому. Цим він урятував чимало світляків од ув'язнення в бляшанці кузена Бенедікта.
А ще через кілька хвилин усі мандрівники, крім вартового Геркулеса, спали міцним сном.
Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
ЗМІСТ
На попередню
|
|
