Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
Розділ II ГАРРІС І НЕГОРУ
Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.
Це були Гарріс і Негору.
Згодом читач дізнається, яким побитом здибались на узбережжі Анголи португалець, що плив з Нової Зеландії, та американець, що йому в справах работоргівлі часто доводилось об'їздити цю частину Західної Африки.
Гарріс і Негору посідали під величезною смоковни-цею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу.
Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.
- Отже, Гаррісе,- мовив Негору,- тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?
- Ні, друже,- відповів Гарріс.- Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...
- Ще б із сотню миль, Гаррісе,- урвав його Негору,- і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого - вони однаково від нас не втечуть!
- Де вже їм утекти! - сказав Гарріс, здвигнувши плечима.- Проте я ледве ветиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах «мого юного друга» бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт. [165]- Еге ж! - кивнув головою Негору.- І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом...
- Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. В перші дні мені легко вдавалося переконати його, що ми йдемо Атакамською пустелею,- адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забяглося побачити «гумові дерева» й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево, а кузен затято дошукувався світляків. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що «мій юний друг» чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці - це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.
- Розумію,- відповів Негору.- І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!
- Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка - Дінґо. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?
- Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.
- Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. «Мій юний друг» - влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду - він славний хлопчина!
- Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість,- відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.
- Впізнаю тебе! - мовив Гарріс.- Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.
Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:
- До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив [166] останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті - то чимало, дружеі Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.
- Цим мало не скінчилося, Гаррісе.
- Не журися, Негору: колись та повісять.
- Дякую!
- А як би ти хотів? - сказав Гарріс із філософським спокоєм.- Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?
- Атож.
- Англійці?
- Ні. Португальці.
- До того, як ти здав товар, чи після того?
- Після...- трохи повагавшися, відповів Негору.- Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі - коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли...
- І засудили?..
- На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.
- Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!
- Еге, із шибениці не втечеш,- відповів Негору,- а з тюрми...
- То тобі пощастило втекти?
- Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським влас- [167]тям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто(92).
- І без квитка! - сміючись вигукнув Гарріс.- Тобі не соромно, чоловіче? їхати безплатно та ще й на чужих харчах!
- Так,- зітхнув Негору,- до того ж тридцять днів у темному трюмі!
- Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти - знов у трюмі?
- Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.
- Еге ж, ми любимо своє ремесло... бо звикли до нього.
- Так-от. Півтора року...
Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.
- Гаррісе,- мовив він пошепки,- там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.
- Що там таке? - Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.
Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.
- Нікого немає,- мовив Гарріс трохи згодом.- Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.
Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.
- Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.
- То невже ти працював як чесна людина, Негору?
- Довелось, Гаррісе.
- Бідолаха!
- Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».
- Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?
Інкогніто - таємно, не називаючи себе. 168- Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедік-том мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель - адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії...
- Проте,- урвав Негору Гарріс,- із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?
- Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє,- відповів Негору.- Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповіс-ти це «своєму юному другові», коли схочеш.
- Аякже! - сміючись відповів Гарріс.- Тож розповідай, друже, розповідай!
- «Пілігрим»,- почав Негору,- мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чілі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б. наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.
- І ти став капітаном корабля?
- У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п'ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти,- себто коком.
- То судно випадково пригнало до берегів Африки?
- Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість - тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи - то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! «Твій юний друг» - новачок у навігації: він уміє визначити місце-перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падав на дно лаг... Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож тривав так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумань А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися! [169]- І саме в цей час,- докинув Гарріс,- випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені «першу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.
- Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.
- Будь-хто на його місці помилився б, Негору.
- Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.
- Однак тепер вони знають, куди потрапили.
- Це вже не мав значення! - вигукнув Негору.
- Що ти збираєшся далі робити? - спитав Гарріс.
- Та вже щось зроблю! - відказав Негору.- Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як поживав наш хазяїн Алвіш? Адже я не бачив його вже понад два роки.
- Ну, старий плутяга почував себе чудово! Він невимовно зрадіє, коли побачить тебе.
- Він і досі гендлює в Біе?
- Ні, ось уже рік, як він перевів свою «фірму» в Казонде.
- А як його справи?
- Чудово, хай йому біс! - вигукнув Гарріс.- Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальські власті з одного боку, [170] англійські сторожові судна з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи, в районі Мосамедіша, ще можна досить успішно вантажити «чорне дерево». Саме тепер усі бараки там на-пхом напхані неграми: от-от прибудуть по них кораблі з іспанських колоній. Про вивезення товару через Бен-гелу або Сан-Паулу-ді-Луанда не може бути й мови. З гуВернатором та чиновниками годі й балакати. Треба перебиратись трохи далі в глиб Африки. Це й збирається зробити старий Алвіш. Він мав намір спорядити караван у бік Ньянгве й Танганьїки, щоб обміняти тканини на слонову кістку і рабів.
Гарні справи і з Верхнім Єгиптом та Мозамбіком, який постачав невільниками Мадагаскар. Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Англійці прибирають до рук внутрішню Африку. Сюди лізуть місіонери - навіть вони проти нас! Лівінгс-тон - хай йому грець! - нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!
Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.
Негору скінчив свою розповідь. Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работорговця Алвіша анітрохи не змінився - тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами «Пілігрима». І він спитав:
- Ну, то що ти хочеш з ними зробити? [171]- Розділю їх на дві групи,- відповів Негору відразу, як людина, що давно мав план.- Частину продам у рабство, а решту...
Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.
- Кого ж ти продаси? - спитав Гарріс.
- Звісно, негрів, що супроводжують місіс Уелдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту - четвірку міцних хлопців - можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.
- Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх нам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити грубі гроші. Негри, що народилися в Америці,- на ангельському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на «Пілігримі» яких грошей?
- Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я м&ю надію іще на дещо...
- На що ж саме?
- Та в на що! - відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.
- Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар,- зауважив Гарріс.
- А хіба це так важко? - спитав Негору.
- Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекав мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки «мій юний друг» надумав вирушити до Кванзи...
- А якщо не надумав?
- Я певен - він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж і гадки не мав про те, яка там на нього чигав небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знав, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю «мого юного друга» - він вибере саме цей шлях.
- Можливо...- задумливо сказав Негору. [172]- Не «можливо», а неодмінно!- вигукнув Гарріс.- Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи.
- Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.
- Рушаймо, друже!
Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест.
Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку.
Зненацька пролунав хрипкий гавкіт - із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.
- Дінго! - вигукнув Гарріс.
- Ну, цього разу ти від мене не втечеш! - крикнув Негору.
Він вихопив у Гарріса рушницю, приклад до плеча й вистрелив.
Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.
Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні.
- Нарешті я поквитався з цим клятим псом! - вигукнув Негору.
Гарріс мовчки спостерігав, цю сцену.
- Видно, Негору,- мовив він,- собака дуже хотів тебе порвати.
- Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!
- За що він так тебе ненавидить?
- Та були колись не помирилися...
- Не помирилися?
Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.
Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.
Книга: Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського
ЗМІСТ
На попередню
|
|
